Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Нариси воєнно-політичної історії України

УКРАЇНЦІ В БИТВАХ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (ХІV – ПОЧАТОК ХVІ СТ.)

Воєнна історія українських теренів у період пізнього середньовіччя тісно пов’язана з геополітичними змінами, у вир яких у цей час вони були втягнуті. Занепад і розпад політичного зверхника руських князівств Золотої Орди та формування на її західних окраїнах Кримського ханату, інкорпорація земель Південно-Західної Русі новопосталим Великим князівством Литовським та зміцнілим після періоду партикуляризму Польським королівством і прагнення «українських» князівств протистояти централізму Кракова та Вільна, експансія Тевтонського ордену, зусилля володарів московського трону, спрямовані на поширення процесу «збирання» києворуської спадщини поза великоросійські терени - ці доленосні для усієї Східної Європи події, що врешті-решт привели до усталення на кінець середніх віків у цьому регіоні нових державних та, згодом, національних кордонів, надавали особливої напруженості й заплутаності міжнародним відносинам. Одним із способів вирішення проблем залишалася війна.

У період пізнього середньовіччя в українських землях переважало європейське озброєння і європейські методи бою, хоча значною мірою використовувалися і окремі технічні досягнення зі Сходу. Ця епоха на нашому просторі, як і на Заході Європи, пройшла під знаком поступового згасання гегемонії лицарської кавалерії та поступового розвитку піхоти і піхотного ударного озброєння, стрілецтва та артилерії.

Що ж стосується конкретно-історичного аспекту, то через історичні (відсутність у цей час в українського народу повноцінної державності, що зумовило порівняно незначний інтерес вітчизняних істориків до воєнної історії періоду, яка певною мірою сприймалася як «чужа») та ідеологічні (панування в історіографічному дискурсі історичних наративів сусідніх, «імперських» народів) причини українська історіографія не може похвалитися суттєвими здобутками у вивченні «українського» компоненту воєнної історії пізнього середньовіччя. Інтерпретація війн та битв цього часу, в яких активними учасниками були й вихідці з українських земель, «проходила (і, здебільшого, все ще проходить) по відомству» історіописання наших сусідів, які, як це часто трапляється навіть в провідних світових історіографіях (згадаємо показ битви під Бувіном 1214 р. як точки відліку національної свідомості французів, чи битви під Моргартеном 1315 р. як дати народження Швейцарської конфедерації), розглядають воєнні звитяги (справжні чи вигадані) чи навіть поразки (але обов’язково - героїчні!) своїх предків як своєрідний спосіб довести велич свого народу та його право на «місце під сонцем» в сучасності.

Через своє історичне значення та щільне переплетення з історією українського народу серед подій воєнної історії пізнього середньовіччя найбільше заслуговують на спеціальне висвітлення битва біля Синіх Вод 1362 р., битва під Грюнвальдом 1410 р., битва під Оршею 1514 р.

Битва біля Синіх вод

Битва біля Синіх Вод належить до найзагадковіших та найменш вивчених питань нашого минулого. Як зазвичай, такими історичні події стають чи то через брак джерел, чи з причини чиєїсь сильної зацікавленості в їх навмисному забутті. Тут маємо справу як із недостатністю вірогідних відомостей про битву (включаючи розбіжності джерел щодо просторової та часової її локалізації), так і з впливом політичного замовлення на трактування синьоводської проблематики (як називають сучасні вчені комплекс питань, пов’язаних з битвою). Зокрема, вже через 70-80 років після неї її тема виринула у суперечках за Подільську землю між Польським королівством, яке воліло замовчати битву, і Великим князівством Литовським, яке, навпаки, будучи творцем перемоги біля Синіх Вод (що стала рубіжною віхою у звільненні Поділля від золотоординського панування і поширення на ці землі влади князівства), намагалася надати битві значення вирішальної акції у скасуванні на Поділлі влади Золотої Орди і заміни її підлеглістю Литві. Надалі традиційною для польської історіографії стало применшення, а то й заперечення значення битви, оскільки вона переважно дотримувалася тези про завоювання ординського Поділля польським королем Казимиром ІІІ Великим. У радянській історіографії Сині Води суцільно замовчувались з огляду на те, що провідною віхою у визволенні «руських» земель з-під монгольського ярма вважалась битва на Куликовому полі 1380 р., організатором якої було Московське князівство.

Лише в останні десятиріччя на цю важливу віху української історії звернули серйозну увагу й українські вчені. Зусиллями сучасних українських істориків обґрунтовано правомірність віднесення битви до осені 1362 року (хоча навіть такий авторитет, як Михайло Грушевський, схилявся до дати 1363 р.). Тоді в ході широкомасштабної протиординської кампанії, що проводилася військом ВКЛ на чолі з великим князем Ольгердом (значну частину війська становили «українські» загони), було завдано повної поразки кінноті трьох золотоординських «царьків». Навіть приблизна чисельність обох сторін битви не відома. З її найбільш повного опису в «Хроніці» Мацея Стрийковського можна зробити висновок, що вирішальною обставиною, яка дозволила перемогти татар, був новий тактичний прийом, застосований військами Ольгерда: литовсько-руська кіннота була вибудувана не в лінію, як зазвичай, а півколом. Це дало змогу втримати наступальний натиск татарської кінноти, а потім перейти у наступ і оточити її. Битва закінчилася переслідуванням військами Ольгерда залишків Орди, майже повним знищенням татар, включаючи й їхніх керівників. На думку сучасного російського дослідника битви Е. Баграмова, її успішних перебіг мав і більш глибокі політичні причини: перемога над золотоординцями біля Синіх Вод стала результатом політичного співробітництва між верхівкою Південно-Західної Русі та литовською аристократією. Таке співробітництво і надалі забезпечувало стабільність ВКЛ та стало однією із підвалин політичного курсу цієї держави.

Дослідження сучасних українських істориків та археологів дозволяють з високим рівнем вірогідності встановити і місце битви. На думку авторів спеціальних студій на цю тему (серед таких виділяються роботи Ф. Шабульда), це береги р. Синюхи, поблизу с. Торговиця Новоархангельського району Кіровоградської області. Як вважав Ф. Шабульдо, на місці Торговиці у ХІV ст. знаходилася фортеця Сині Води, яка була резиденцією ханського намісника у володіннях Золотої Орди на захід від Дніпра (вчений ототожнював Сині Води з відомим із джерел східного походження Ябугородом).

Яким же є історичне значення Синьоводської битви з перспективи сучасних студій над проблемою? Попри наявність різних поглядів на це питання, більшість дослідників одностайна у тому, що ця подія відіграла важливу роль у занепаді ординської гегемонії в українських землях і переході більшості території сучасної України до складу Великого князівства Литовського. Найбільш предметно проблемою наслідків Синіх Вод займався згадуваний вже Ф. Шабульдо. Історичне значення битви зводиться ним до кількох аспектів.

По-перше, «події 1362 р. потягли за собою визволення населення Центральної України від обтяжливої регулярної данини і безпосереднього політичного контролю Ординської держави, територіальні володіння якої внаслідок подій 1362 р. були відсунуті у північно-західному регіоні Причорномор’я до прибережної зони у пониззі Дністра і Південного Бугу, а на Дніпрі - до його порогів. Натомість безпосереднім результатом розриву ланцюга золотоординської неволі, що перед тим сковував центральну Україну, було остаточне закріплення її земель - Київської, Волинської, більшої частини Подільської та Чернігово-Сіверської у складі Великого князівства Литовського [...]. У подальшому Велике князівство Литовське цупко утримувало новонадбані території за собою, що створювало у цілому сприятливі умови для їх заселення і господарського освоєння землеробським населенням Середнього Наддніпров’я».

По-друге, «в культурно-історичному контексті зміни, що постали після 1362 р., означали закінчення понад столітньої епохи штучно насаджуваної ізоляції українських земель від контактів із західною (європейсько-латинською) цивілізацією і переважаючих впливів на них євразійського «Pax nomadica», синкретизованих після ісламізації Золотої Орди на початку ХІV в. з впливами мусульманського Сходу, а також традиційних цивілізаційних впливів занепадаючої Візантійської імперії [...]. У певному сенсі можна стверджувати, що приєднання основного масиву українських земель до Великого князівства Литовського на початку 60-х років ХІVст. не тільки надало нового імпульсу його інтеграційній політиці на Русі, а й невдовзі визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід».

Воєнний конфлікт 1362 р. мав «далекосяжні згубні наслідки» і для Золотої Орди. Зокрема, він започаткував тривалий період занепаду цієї держави аж до її остаточного територіально-політичного розкладу у 20-х роках XV ст., ускладнив можливості еволюції золотоординського суспільства в напрямку його перетворення з кочівницького на суспільство осілих землеробів і напівкочових скотарів.

Битва під Грюнвальдом

Грюнвальдська битва має значну історіографію, проте «український слід» в ній не став об’єктом ґрунтовних досліджень, як немає якогось спеціального інтересу до цієї важливої події східноєвропейської історії в українській історичній науці. Найбільше для з’ясування ходу та результатів битви зробили польські історики, переважна частина яких наголошує на вирішальній ролі польського війська у здобутті перемоги над Тевтонським Орденом. Ряд серйозних студій підготовлено німецькими дослідниками. Національна концепція битви створена литовськими істориками, які підкреслюють вклад війська ВКЛ на чолі з Вітовтом у позитивний для союзницьких сил результат битви.

Битва була апогеєм війни, що велася у 1409-1411 рр. поміж об’єднаними військами Польського королівства й ВКЛ з одного боку, та Тевтонського Ордену - з іншого. Основним мотивом, що спонукав німецьких рицарів-ченців до початку військових дій, були територіальні претензії до ВКЛ, меншою мірою - до Польщі. Орден спирався на матеріальну, дипломатичну та військову підтримку Священної Римської імперії, папської курії, Угорського та Чеського королівств, його агресивна політика в Прибалтиці мала загалом позитивну опінію на Заході. Король Ягайло та великий князь Вітовт зібрали армію в основному лише зі своїх державних територій.

У битві, яка відбулася 15 липня 1410 р. біля с. Грюнвальд і тривала близько 3 годин, союзницькі війська мали чисельну перевагу. Відповідно до існуючих в історіографії оцінок, військо Польщі становило 19-29 тис. воїнів, ВКЛ - 10-11 тис., Ордену - 15-27 тис. У складі союзної армії були загони й з переважно українських теренів обох держав. Зокрема, відомо про участь у битві земських «хоругв» (себто військових підрозділів) з таких теренів Корони Польської, як Землі Галицької, Землі Хелмської, Землі Подільської (3 хоругви - Жидачівська, Теребовельська та Подільська), Землі Перемиської, Землі Львівської. У лавах війська ВКЛ стиналися хоругви Київська, Кременецька, Дорогичинська, Стародубська. Щодо родових руських хоругв, то серед таких видатним польським хроністом, сином учасника битви Яном Длугошем згадується лише хоругва Сигізмунда Корибутовича (сина Новгород-Сіверського князя Дмитра Корибута); в історіографії висловлюється також думка про участь у битві князя Федора Даниловича Острозького, що, ймовірно, воював з власним загоном. В джерелах є згадка про руського лицаря Іванка Сушика з Романова, що під Львовом, який за подвиги на полі Грюнвальду отримав від Ягайла три села в Землі Галицькій.

У першій фазі битви кіннота тевтонців взяла гору, спонукавши війська Вітовта до відступу (польська історіографія здебільшого інтерпретує відхід литовських загонів як вимушений, або навіть як втечу; литовська історіографія, частина польських та німецьких істориків - як заздалегідь запланований та узгоджений з Ягайлом військовий маневр, що мав на меті привести у безлад орденські загони та вивести їх з поля бою через імітацію втечі). На наступній фазі польські хоругви разом з литовським військом, що повернулося з відступу, захопили ініціативу та вщент розгромили хрестоносців. У битві загинув магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген, було захоплено всі 51 знамено його загонів.

Безпосереднім наслідком битви стала поразка тевтонців у війні (у якій більше не було значних воєнних зіткнень), повернення Литві Жемайтії та Польщі - Добжинської землі відповідно до підписаного у лютому 1411 р. Торунського мирного договору. Грюнвальд мав і довгочасні наслідки. Він поклав початок занепаду Тевтонського Ордену, зворотнім результатом чого стало посилення позицій Польщі і Литви, перетворення цих держав (незабаром остаточно об’єднаних в одну) на провідні у балтійському регіоні.

З історичної перспективи, можливо, ліквідація держави хрестоносців мала й негативне наслідки. Тевтонський Орден був своєрідною військовою лабораторією Європи, де випробувалися і впроваджувалися мало не всі технічні новинки. Як показують дослідження В. Микитишин, економічні контакти з Орденом та політичні союзи з ним українських князівств пізнього середньовіччя значно полегшували для них знайомство з останніми технічними досягненнями в галузі озброєння та військової організації.

Битва під Оршею

Битва 1514 р. під Оршею, у якій військо ВКЛ, кероване українським князем, на той час великим гетьманом литовським (себто керівником збройних сил цієї держави) Костянтином Івановичем Острозьким, наголову розбило армію Московської держави, належить до славних сторінок військової історії. В історичній науці сучасних Литви та Білорусі (меншою мірою - Росії) вона опинилась у центрі історіографічних баталій.

Зважаючи на перемогу над «московською агресією» на терені Білорусі та на присутність у війську Великого князівства Литовського (яке нова білоруська історіографія вважає «своїм») білорусів національно орієнтовані дослідники підкреслюють велике історичне значення битви. Для білоруської опозиції події майже п’ятсотлітньої давності є одним із символів білоруського спротиву російському пануванню, «святою битвою за Батьківщину», а саме поле Оршанської звитяги перетворилось на «місце пам’яті» свідомих білорусів. Водночас більшість російських істориків, які пишуть про події 8 вересня 1514 р., та офіційна білоруська історіографія, що обслуговує політичний курс президента О. Лукашенка, у висвітленні битви виходить з радянсько-імперського розуміння історії східного слов’янства, яке і далі є домінуючим у російському та провладному білоруському історіописанні. Відповідно до нього, білоруси - це братній народ, який потрапив під національно-релігійний та політичний «гніт» поляків та литовців, і який із сподіванням на допомогу дивився на Москву та просто не міг воювати проти росіян. Відтак робиться спроба або замовчати битву, або ж тлумачити її як малозначний епізод у справедливій війні, яку вели російські ратники за визволення земель «єдинокровних братів-білорусів» від польсько-литовської «окупації». Отож Оршанська битва, яка, за словами білоруського історика Г. Сагановіча, «одним дає силу та натхнення, а інших дратує та ранить», належить до подій, у вивченні яких ідеологія заступає науку.

Битва була однією із найбільших помітних у ході запеклих війн, які вели Литва і меншою мірою - її союзниця Польща (більше зайнята відбиттям наїздів кримських татар на її південні воєводства) з Московською державою на початку ХVІ ст. за володіння великоруською Смоленською землею та українською Чернігово-Сіверщиною. Її безпосередньою передумовою були успіхи московського війська, зокрема захоплення значної фортеці Смоленська, міст Мстиславця, Кричева, Дубровно, що загрожувало швидкому просуванню московитів у глиб Князівства. Це спонукало союзні держави до швидкого формування війська. Костянтин Острозький, якому було доручено його очолити, вирішив не чекати зручної нагоди, а якнайшвидше дати генеральну битву. На думку українського історика Б. Черкаса, на це в талановитого полководця було кілька причин: по-перше, князь розумів, що зібране військо довго вкупі не протримається: брак грошей та припасів міг уплинути на настрої шляхти та змусити її розійтися; по-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах; по-третє, на півдні могла, як це вже неодноразово траплялося, знову виникнути загроза від татар, і йому довелося б відправити туди частину своїх полків.

Тридцятитисячне військо союзників підійшло до правого берега Дніпра в районі Орші, на лівому березі вже перебувала сорокатисячна армія Московії (деколи в літературі фігурує цифра у 80 тис., але вона виглядає перебільшеною), керована воєводою Іваном Челядніним. Хоча сили Московського князівства переважали кількісно, однак в розпорядженні І. Челядніна була лише кіннота, в той час як К. Острозький мав під своєю орудою ще й артилерію й піхоту. В двох складових союзної армії - війську Польщі та ВКЛ, було чимало етнічних українців з Галичини, Волині, Холмщини, Поділля, Полісся, Київщини, Сіверщини.

Ще до початку битви союзники здобули маленьку моральну перемогу - несподівано для московитів проти ночі 8 вересня переправили через два мости свою піхоту та артилерію та вбрід кінноту. Допускаючи таке успішне форсування, І. Челяднін, можливо, розраховував на те, що союзницьке військо вдасться скинути під час бою в Дніпро. На початок битви слабко впорядкованій московській кавалерії, яка розташовувалася у вигляді сильно розтягнутого ромба, протистояло вишикуване в зручний бойовий порядок військо українського князя. У центрі були поставлені головні сили союзників, на флангах розміщувалась легка кіннота та гірше озброєна піхота. Позаду правого крила, прикритого трьома хоругвами легкої кавалерії, а ще далі - пагорбами й кущами, було розташовано батарею та частину кінноти.

Битву розпочало союзницьке військо. Вона тривала близько трьох годин. В її ході ініціатива неодноразово переходила то до однієї, то до другої сторони. Переломним моментом у битві стала воєнна хитрість князя К. Острозького. У певний її момент князь віддав кінноті наказ відступати в район тилу правого флангу, а незабаром відступ перетворився у втечу. Тоді І. Челяднін, переконаний у близькій перемозі, кинув за «втікачами» свої головні сили. Однак як тільки переслідувачі майже наздогнали «втікачів», по команді К. Острозького його кіннота розступилася на дві частини, а вся безладна маса московської кінноти опинилася перед гарматами та піхотою союзників, добре захованими в засідку на початку битви. Розстріл московських вояків та їхніх коней з гармат та рушниць, а потім переслідування спантеличених таким поворотом решток війська московитів, що тривало аж до опівночі, привели до повного розгрому армії Московської держави. М. Стрийковський описує, що у паніці московські кіннотники втікали у ліси, болота, кидалися в Дніпро, а переможці їх наздоганяли та вбивали. О. Гваньїні образно зазначав, що річка Кропивна поміж Оршею та Дубровною від великої кількості трупів сповільнила свою течію.

У складі московського війська загинула значна частина вояків, головно його дворянське ядро (історики дуже розходяться в оцінках таких втрат - називаються цифри вбитих від 5 до 30 тис.), понад п’ять тисяч було взято у полон (у тому числі І. Челядніна та більшість керівників, родовитих осіб). Втрати союзної армії були порівняно незначними, відомо про загибель близько п’ятисот вояків з поміж шляхтичів, кількість полеглих у битві з простолюду достеменно не відома.

Хоча уряди ВКЛ та Польщі не зуміли скористатися такою беззаперечною перемогою над своїм ворогом (зокрема, у Московії не було відвойовано Смоленськ, а ініціативу у подальших бойових діях утримувало військо московитів), битва під Оршею мала значний резонанс в Європі, справила величезний вплив на сучасників, а головний творець цієї вікторії князь Костянтин Острозький здобув загальноєвропейську славу. Її перебіг відображений у творах багатьох сучасників. Вони порівнювали битву під Оршею з перемогою римського полководця Сципіона Африканського над славнозвісним Ганнібалом у битві під Замою (202 р. до н. е.) у Другій Пунічній війні, називали князя Костянтина «Сципіоном руським», а папський легат у Польщі писав про нього: «Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, [...] в бою він не поступається Ромулу». Цікаво, що битва надихнула її анонімного учасника на написання одного з найкращих баталістичних полотен доби Відродження - картини «Битва під Оршею», що нині знаходиться в складі експозиції Національного музею Польщі у Варшаві.

Питання для самоконтролю:

1. Коли і де відбулася битва біля Синіх Вод (відповідь обґрунтуйте)?

2. Яким є історичне значення Синьоводської битви?

3. Яким є «український» слід в битві під Грюнвальдом?

4. Якими були безпосередні та довгочасні наслідки Грюнвальдської битви?

5. Якими були причини поразки московського війська у битві під Оршею?