Нариси воєнно-політичної історії України

УПА ТА ЗБРОЙНЕ ПІДПІЛЛЯ ОУН(Б) НА ВОЛИНІ ТА ПОЛІССІ В 1944 - 1954 РР.

Незадовго до просування радянсько-німецького фронту з північного сходу на захід (через Волинь та Полісся) командири груп УПА «Турів», «Заграва» і «Турів» наказали воїнам розійтися по домівках. Цей тактичний прийом було реалізовано взимку 1944 р. Уже в березні - травні упівські підрозділи сформувалися заново, як загони та з’єднання УПА-Північ і УПА-Південь. Так, на основі особового складу колишніх підрозділів групи УПА «Заграва» (загонів «Котловина», ім. Остапа, ім. Колодзінського, ім. Богуна, ім. Коновальця, ім. Хмельницького, ім. Дорошенка) було сформовано нові чотири загони - Хвастівський, Батуринський, Корсунський і Прилуцький. Підрозділи групи «Богун» - Дубенський і Кременецький курені - «переформатувалися» в два з’єднання: «Холодний Яр», «Донбас». На основі колишніх підрозділів групи «Турів» (загони «Котловина», «Озеро», «ім. І. Богуна») виникли Полтавський, Сумський і Чернігівський загони. Кількість формувань групи «Тютюнник» зросла з двох до чотирьох.

На жаль, жодних документів про загальну чисельність УПА не збереглося. Були виявлені лише нотатки Дмитра Клячківського про персональний склад УПА-Північ: якщо в перші місяці 1944 р. там перебувало 6920 осіб, то в квітні (до часу «великої акції») - 6960.

Що характерно, збільшувався персональний склад тих підрозділів, які перебували в центральній, східній і південно-східній частинах Волині, тобто ближче до Центральної України. На наш погляд, це слід пояснювати сподіванням командування УПА на підняття антирадянського повстання в травні 1944 р. з епіцентром у Холодноярщині.

Розгром багатьох упівських підрозділів на Волині (Гурбівська битва, квітень 1944 р.) викликав потребу знову змінити структуру УПА-Північ. Ця реформа розпочалася влітку 1944 р. на фоні затишшя, яке настало у протистоянні з радянськими чинниками.

Після реорганізації в серпні - жовтні 1944 р. УПА-Північ розділилася на так звані з’єднання груп №№ 33 і 44. До першого увійшли бригади «Жовті Води», «Пам’ять Крут», «Соборна Україна», «Пилявці», «Помста Базару», Холмська. Друге налічувало одне з’єднання «Дорош» і два загони: Прилуцький, Стародубський.

3 листопада 1944 р. командир ЗГ № 33 Іван Литвинчук видав наказ про чергову зміну назв повстанських підрозділів - назви шести бригад мали змінитися на «ім. Лайдаки», «ім. Острого», «ім. Мазепи», «ім. Вовчака», «ім. Байди», «ім. Назаря». Але очевидно ця нова вказівка не реалізувалася.

В 1945 році наступник з’єднання № 33 - з’єднання ім. Хмельницького - складалося з шести бригад і одного відділу «Азіати». У складі ЗГ № 44 налічувалося три загони та загін «Сівача».

У 1945 р. за вказівкою командира УПА Романа Шухевича залишки повстанських з’єднань ім. Хмельницького і № 44 перетворили на невеликі маневрені боївки і перевели у глибоке підпілля.

Можливо, до такого рішення призвели результати перевірки з’єднання ім. Хмельницького. Нагадаємо, що в січні - лютому 1945 р. майже в кожній його бригаді була виявлена радянська агентура.

Реформування війська на Волині йшло за певними «лекалами», за аналогією з УПА-Захід, де перехід від «регулярно-військових форм боротьби» до «бойових диверсійних форм» розпочався ще 25 листопада 1944 р.

Місцеві повстанці, члени підпілля і цивільні волиняки від подрібнення повстанських підрозділів були не в захваті. «Дуже тяжко перейти їм на нові форми боротьби», - нарікав Яків Бусел 15 травня 1945-го у листі до Василя Кука. «Для них сила - це інша держава (от Англія, Америка!), в гіршому випадку сотні, курені УПА. А як таких нема - лише малі групки-боївки і сітка - то тут же починає мати вплив більшовицька пропаганда, що ми - «мізерна купка», «розбитки» - і, значить, нема перспективи», - підсумовував суспільні настрої Яків Бусел у вересні.

Не всі повстанські командири сприйняли розпорядження Р. Шухевича про розформування підрозділів буквально. Дехто чинив опір розформуванню до останнього. Хоча 3 вересня 1945 р. політреферент ОУН Яків Бусел про це докладно проінструктував Семена Котика - «Вира», той зібрав усі свої підрозділи разом (до 400 чол.) на Тернопільщині і пішов у пропагандистський рейд у Здолбунівський район (Рівненська обл.). Там підрозділ потрапив у засідку, повстанці розбіглися врізнобіч. Коли «Вир» повернувся на Тернопільщину, Яків Бусел повторив йому свій наказ. Але той знову почав зволікати до моменту, поки Бусел не пригрозив звільненням.

Таким чином, на початку осені 1945 р. де-факто УПА на ПЗУЗ перестала існувати. Станом на 21 вересня «... не залишились і малі відділи УПА». Провідними суб’єктами опору стають одиниці збройного підпілля ОУН(б) - боївки СБ, кавалерійські підрозділи (ВОП-и), диверсійні рейдові групи, охоронні підрозділи керівного активу («почоти», по 5 - 25 чол. у кожному).

Ті залишки збройних підрозділів, які залишилися до кінця 1945 р., настільки потерпіли від радянських переслідувань і провокацій, що провідник ОУН(б) на Волині та Поліссі Микола Козак 28 листопада і 1 грудня 1945 р. наказав їх передислокувати в лісисті терени українсько-білоруського Полісся.

ОУН. В останні воєнні роки та повоєнний період структура підпільної мережі на Волині та Поліссі змінювалася кілька разів. Восени 1944 р. «більший» край ПЗУЗ було вирішено поділити на Північно-східний (ПСК) і Північно-західний (ПЗК) «менші» краї. У Південній Рівненщині також виникла автономна Рівненська округа, а північні райони Тернопільщини відійшли до Подільського краю ЗУЗ.

До початку 1945 р. включно згадані краї поділялися на округи, кожна округа - на надрайони, надрайон - на райони, район - на підрайони та кущі. Так, ПСК «Одеса» складався з Сарненської, Житомирської, Білоруської округ. ПЗК «Москва» - з Берестейської, Луцької, Холмської, Володимир-Волинської та Ковельської.

В ідеалі організаційний осередок на рівні округи мав складатися з: провідника, коменданта СБ, політичного, організаційного референтів, керівників зв’язку і УЧХ. Але норми не виконувалися, бракувало кадрів. За підрахунками Якова Бусола, восени 1945 р. у кожному районі того терену, де він перебував, налічувалося всього від 7 до 15 підпільників. До того ж, провідники деяких надрайонів ПЗК і ПСК довго ігнорували вказівку про розформування господарських референтур, які були «кублами агентури».

У 1946-му завдання розгромити «бандбоївки» і «банди» в Західній Україні було поставлене для 623-х гарнізонів внутрішніх військ НКВС Українського округу. Упоратися з маневреними «більшими бандами», які рейдували з району в район, мало 46 спеціальних рейдуючих загонів. До 30 серпня вони провели 3876 операцій, у т. ч. 672 з боями, внаслідок чого зі запланованих 385-и «бандбоївок» і «банд» було цілковито знищено 71. На місцях радянським військам активно допомагав партійний ы комсомольський актив, а також винищувальні батальйони.

Відтак, у першій половині 1946 р. оунівське підпілля на ПЗУЗ зазнало значних кадрових втрат. Станом на квітень практично не залишилося працівників СБ, де-факто перестав існувати провід ПСК «Одеса». Щоб якось цьому зарадити, Микола Козак у серпні 1946 р. виступив з ініціативою заміни централізованих проводів стандартної оунівської мережі (поділялася на краї, округи, надрайони, райони) на екстериторіальні «окремі організаційні осередки».

12 серпня 1946 р. він відновив провід ПСК під криптонімом «Степ», а його керівне ядро назвав «тимчасовим провідним осередком» («відповідальні за цілість роботи» - Юрій Беднарчик - «Чорногуз», Ярослава Скаб - «Варка», «відповідальні за роботу з ворожою агентурою» - Володимир Кобринович - «Сівач», Анатолій Пашковець - «Кнопка», «відповідальний за диверсійну роботу» - «Юрко»). Згаданому осередку підлягали керівні осередки Корецького, Костопільського і Сарненського надрайонів, а їм - «звена» в районах (у кожному - не більше 5-и осіб.). Втім, члени оновленого проводу не протрималися на своїх посадах навіть до наступного року - Юрія Беднарчика перевели на керівника Корецького надрайону, Ярославу Скаб заарештувало МДБ восени 1946 р., Володимир Кобринович загинув наприкінці року, а Анатолія Пашковця відкликали назад до референтури СБ ОУН(б) на ПЗУЗ. Очевидно, подібним чином було реформовано ПЗК «Москва» (став називатися «Ліс»). Після такої реформи організаційні осередки стали екстериторіальними, між ними послабшав зв’язок. Цього і хотів ініціатор змін, тому що, на його думку, раніше зв’язкові «найсильнійше розконспіровували усякі осередки». Задля конспірації Микола Козак також наказав керівникам осередків називати себе не «провідниками», а «зверхниками».

В другій половині 1946 р. мережа ОУН(б) на ПЗУЗ знову «стиснулася». Через брак кадрів зникають керівні осередки округ краю «Степ». Він став поділятися відразу на надрайони. Кількість округ ПЗК «Ліс» зменшилася.

У 1947 р. важелі керівництва організаціями боротьби з «бандитизмом» (Внутрішні війська, підрозділи головного управління ББ) перейшли від МВС до МДБ СРСР. На той момент у Західній Україні перебувало 15 полків ВВ, один полк Прикордонних військ, 7 прикордонних загонів, 649 оперпрацівників зі Східної України (всього - до 35 тис. осіб.). Чисельна перевага чекістів над оунівським підпіллям була абсолютною. Станом на червень 1947 р. терени «Степ» (Корецький район) і «Гори» (Рівненська округа), розміщені у межах ПСК, зазнали відчутних кадрових втрат.

У 1948 р., коли Волинь та Полісся поділялися на 5 округ (Берестейсько-Кобринську, Ковельську, Луцьку, Сарненсько-Костопільську (Північну Рівненську), Рівненсько-Здолбунівську (Південну Рівненську), оунівська мережа змаліла на кадри. У жовтні 1948 р. у Рівненській окрузі загинули повстанці «Свіжий» і «Стеля». 28 листопада «всипалася» криївка в с.Ульбарів, де перебував політичний референт ОУН(б) на ПЗУЗ Ігор Мельничук - «Бук» з Олександром Карп’юком - «Ігорем». Повстанці, котрі там знаходилися, наклали на себе руки. На початку нового року смерть зустріла зверхника одного з надрайонів Петра Ошуркевича - «Сірка»-«Андрія», а на Уздецьких хуторах загинули окружний референт СБ «Спадун», його бойовики «Граб» і «Ярко», референт СБ одного з районів «Дуб». На рубежі 1948 і 1949 рр. обірвалися зв’язки керівництва ПЗК з Берестейським («1042») і Ковельським («2038») «теренами». У квітні 1949 р. в Клеванському районі на Рівненщині загинули зверхник надрайону, зверхники кількох районів і ще 7 осіб. Дефакто було зруйновано організаційну мережу на Дубенщині.

1949-й став роком форсованої радянської колективізації на Волині. Тих людей, котрі не хотіли йти в колгоспи, незадоволених членів родин, вихідці з яких перебували в підпіллі ОУН, та осіб, що симпатизували йому, радянська влада виселяла в інші регіони УРСР і віддалені райони СРСР.

Молодь спрямовували на Донбас, на навчання у фабрично-заводських школах і роботу на тамтешніх підприємствах. Таке зменшення людських ресурсів знову негативно позначилося на кадровому потенціалі підпілля. «Ми мусимо застановитись над питанням збереження Організації на ПЗУЗ. Бо коли ми візьмемо стан кадрів сьогодні на ПЗУЗ, то вони на викінченню», - писав провідник ПЗК Іван Литвинчук у листі в січні 1949 р. Аналогічно в листі до підлеглих розмірковував через 3 місяці після того провідник оунівської мережі на Волині та Поліссі Василь Галаса: «... якщо взяти стан кадрів на ПЗУЗ на сьогоднішній день, то він на грані ліквідації».

Відтак, Василь Галаса на початку 1949 р. наказав усім «провідним людям», котрі перебували на організаційних посадах у підпіллі від району і далі вгору, взяти на виховання по одному юнакові, щоб підготувати з них нових членів підпілля. Також провідник поширив інструкцію про заміну назв «організаційно-теренових одиниць».

Детально прослідкувати реорганізацію мережі ОУН(б) на ПЗУЗ у 1948-1950 рр. неможливо через обмеженість джерельної бази. Відомо лише, що від 1949 р. ПЗК поділявся на т. зв. «терени», які позначалися першими літерами українського алфавіту або наборами цифр. Терен «Г.» (інші його назви - «4065», «4067»), зокрема, охоплював Затурцівський, Торчинський (частково), Рожищенський райони Волинської області. Терен «Д.» (інші його назви - «Крим», «5064», «5084»), крім Луцького, Локачинського і Торчинського районів Волинської обл., включав низку сіл Острожецького і Демидівського районів Рівненщини на західному березі р. Стир. Ще були терен «Е.» (або «1042») та «І» (або «2038»).

Керівні осередки колишньої ПСК «Одеса» і автономної Рівненської округи «Гори» було об’єднано в провід Рівненського краю. Його очолив Анатолій Маєвський - «Уліян». Цьому проводові підлягав Корецький надрайон «23 травня». Він поділявся на 4 райони - Корецький («Степ»), Межиріцький («Лис»), Гощанський («Поле»), Костопільський («Гало»). Також згаданому проводові підлягав надрайон «17», до якого входили, як мінімум, райони «Буг», «Дунай», «Дніпро». Загалом еволюція Рівненського краю, якщо такий був, малозрозуміла. Про якусь реорганізацію також згадував у своєму листі за грудень 1950 р. провідник Луцької округи Олександр Савира. Схоже, підзвітні йому підпільники ще були в кожному районі округи, хоча він і застеріг адресата Івана Литвинчука, що надалі окремі райони залишаться без кадрової опіки.

1950 р. мав стати вирішальним для націоналістичного підпілля, адже закінчувалася п’ятерічка, упродовж якої МДБ мало його остаточно «добити». Від весни скрізь почалися великі облави військ МДБ під виглядом саперів, котрі розміновують мінні поля часів Другої світової війни. З червня побільшало засідок «істребків».

Відтак, у вересні Василь Кук наказав провіднику ОУН(б) на ПЗУЗ Василю Галасі «зменшити темпи роботи, скоротити рух, посилити конспірацію, не демонструвати назовні наші сили та можливості» (реалізація повстанської програми «Дажбог» зі збереження кадрів). У іншій вказівці Василя Кука, для провідника ПЗК Івана Литвинчука, йшлося про потребу радикального скорочення звітування - до одного разу на квартал.

Але новації Василя Кука не допомогли. Підпілля було деморалізоване. Цивільне населення під враженням від початку Корейської війни панікувало, скуповувало продукти, сіль, гас, готуючись до Третьої світової.

Заходами МДБ у 1950 - на початку 1951 рр. було ліквідовано практично всі провідні кадри колишнього ПЗК «Ліс», які ще залишалися. До січня 1951-го затягнувся «зашморг» над очільником ПЗК Іваном Литвинчуком-«Дубовим». В травні 1950 р. загинув провідник Демидівського району Луцької округи Корній Горбовий-«Василь»-«Степан». У серпні Дмитро Римарчук-«Антон», керівник охоронної боївки провідника ПЗК Івана Литвинчука-«Дубового», пішов на співпрацю з радянськими чинниками. У вересні в засідці біля с. Довге Горохівського району загинув працівник друкарні ПЗК, колишній провідник Ковельської округи Валерій Бондарчук-«Гордій». У жовтні, на узліссі с.Козирищина Демидівського району підпільники «Варигон» і «Флор», наближені до «Дубового», напоролися на псевдо-мінерів МДБ. 11 грудня 1950 р. заступник «Дубового» Іван Троцюк-«Верховинець» разом з двома членами згаданої боївки загинули в с. Радомишль Луцького району від вибуху міни-сюрпризу, вмонтованої у батарею живлення радіо. Зрештою, 18 січня 1951 р., на хуторі Синяків Демидівського району на Рівненщині «Дубовий» потрапив у оточення МДБ і теж загинув. Весною 1951 р. «впав» керівник Дубенського тимчасового проводу «Боровик». Серед тих небагатьох, хто вцілів, виявився провідник Луцької округи Олександр Савира (хоча керівник його охоронної боївки Григорій Собчук-«Давид» загинув на межі Луцького і Сенкевичівського районів ще 23 червня 1949 р.).

Упродовж 1950-1952 рр. зазнали відчутних втрат від МДБ і українські націоналісти на Рівненщині. Відомо про загибель провідників Рівненського надрайону - Захара Носа-«Явора» (22 червня 1950 р.) і Володимира Троцюка-«Адама» (21 лютого 1952 р.). На початку вересня 1950-го у криївці, оточеній чекістами, застрелився провідник Гощанського району Георгій Власюк-«Корній». Агент-внутрішник у 1950-му видав владі 9 підпільників у Острозькому районі. 8 жовтня 1951 р. у криївці в Мізоцькому районі загинув керівник охорони крайового провідника Анатолія Маєвського - «Юрко». 19 січня 1952 р. МДБ знищило багаторічного провідника Острожецького району Якова Ковжука-«Карпа»-«Панаса» разом з дружиною Ганною.

За 1951-1952 рр. жертвами радянської влади також стали майже всі члени проводу ОУН(б) на ПЗУЗ. Це есбіст Богдан Кузьма (протримався до 15 серпня 1951 р.), «Максим Ат» (займався справами пропаганди, загинув у жовтні 1951 р. від розриву пакунка з літературою), його колега Ніл Хасевич- «Зот» (загинув 4 березня 1952 р.), Борис Павлюк-«Кулемет» (споряджав боївки, збирав кошти, їздив у рейди; загинув 20 серпня 1952 р.). У підпіллі залишилося декілька людей. Серед них - провідник ОУН(б) на ПЗУЗ Василь Галаса, шеф зв’язку цього проводу Ігор Власик-«Назар», зв’язковий Микола Салата-«Бурий»-«Кавка»-«Мефодь», провідник Луцької округи Олександр Савира, провідник Ківерцівського надрайону Петро Ксенджук.

Збройне підпілля зазнало непоправних втрат у 1953 - 1954 рр. 14 травня 1953 р. біля с. Підгайці Луцького району Волинської області чекісти вбили Олександра Савиру. 11 липня на «конспіративній квартирі» у лепесівському лісі під с. Ямпіль Білогірського р-ну Хмельницької обл. провідника Василя Галасу разом з дружиною захопила агентурно-бойова група МДБ. До цієї справи доклав рук Микола Качановський-«Скоб» - колишній провідник Кам’янець-Подільської округи Подільського краю ОУН(б) на ЗУЗ, котрий співпрацював з радянською владою. Загинули важливі працівники зв’язку - Ігор Власюк (1953 р.), Микола Салата (вересень 1953 чи 1954 р.).

У листі, відправленому до Василя Охримовича не раніше липня 1953 р., Василь Кук зазначив, що краї ПЗУЗ і Львівський знаходяться «на краю загибелі», а робота їхніх керівників полягає в «самозабезпеченні» і «збереженні до кращих часів». Від такого критичного стану оунівського підпілля радянська влада відвертала увагу цивільних - розпочала «українізацію» ЗУЗ.

Практично останнім оригінальним прикладом збройного опору «совітам» на ПЗУЗ стала ініціатива провідника Ківерцівського надрайону Петра Ксенджука-«Віктора». За радянськими даними, у 1952-1954 рр. він «відновив зв’язок з бандами у поліських районах Волинської і Рівненської областей, підпорядкував їх собі, здійснив їхню реорганізацію, ... проголосив себе провідником і керівником банд Дмитра, Кручі, Рудого». Двом останнім навіть доручив шукати кандидатів на нових «революціонерів» з-поміж здібної молоді. 27 жовтня 1955 р. МДБ ліквідувало Петра Ксенджука під час спецоперації у с.Ново-Котів Теремнівського району Волинської обл. У 1955-му, як свідчить радянське джерело, на території Рівненської і Волинської областей залишилося всього 7 «бандгруп» загальною чисельністю 15 осіб. Серед цих людей був заступник Василя Галаси - Анатолій Маєвський. У 1955-му він застрелився біля с.Здовбиця Здолбунівського району на Рівненщині, щоб не потрапити у радянський полон.

Найважливішим напрямком діяльності післявоєнного націоналістичного підпілля на Волині та Поліссі була пропагандистська робота.

Що цікаво, провідники ОУН різного рівня самостійно готували матеріали до майбутніх книг, рецензували пропагандистські твори. Приміром, Микола Козак із різб’ярем Нілом Хасевичем готували матеріали до збірника «Українські повстанці Волині й Полісся». Наступник Козака Василь Галаса рецензував цикл оповідань Людмили Фої, а його підлеглий, провідник ПЗК Іван Литвинчук, - листівку «Хто такі бандерівці і за що вони борються». Політреферент ПЗУЗ Ігор Мельничук-«Бук» написав брошуру «Українське юнацтво і совітська школа».

Колоритним союзником пропагандистів ПСК був етнічний росіянин Костянтин Воронін. Він їздив по Україні (Васильківський район на Київщині, Донбас) і поширював оунівські листівки серед населення. Намагався і сам щось писати (листівки «Шахтарі Донбасу», «Я ворог радянської влади» та ін.).

Підпільні друкарні великими накладами видавали листівки, гасла, кличі. Так, політичний референт ПСК «Степ» Юрій Беднарчик у жовтні 1948 р. сподівався налагодити видання листівок «Брати Червоноармійці-Українці! ...», «За що бореться УПА», «Український народе ! ...» загальним накладом 15-24 тис. прим., влаштувати вивчення історії ОУН і святкові сходини членства з нагоди 20-річчя ОУН. У своїй роботі він мав дотримуватися «Вказівок № 1 щодо пропагандивної роботи на 49 рік».

До 18 лютого 1949 р. функціонувала друкарня ім. К.Савура (зашифрована назва - «ПД», вона ж - ім.Галини-Київського) під кер. Миколи Андрощука-«Вороного», яка забезпечувала потреби проводу ОУН(б) на ПЗУЗ. Упродовж 1949-го фахівці друкарні мали виготовити 5-10 тис. прим. відбитків кліше провідника Степана Бандери, 5 тис. копій лозунга «Воля народам, воля людині».

Одним з найвідоміших керівників пропагандистських походів на Житомирщині та Київщині був Володимир Кудра- «Бурлака»-«Заграва»-«Орест»-«Роман». Своєю справою він займався з 1944 до 1955 рр. За цей час його боївка щонайменше 77 разів розповсюдила підпільну літературу, учинила 112 нападів на колгоспи та магазини, 22 рази нападала на сільради. У 1952-му на розшук його боївки керівництво МДБ відряджало 1700 співробітників. Кудра протримався до 9 липня 1955 р., коли загинув на західній околиці с.Сушки Коростенського району після 10-тигодинного бою, втікаючи з підпаленої хати.

Одне з чільних місць у діяльності ОУН(б) займала диверсійна справа. Підпільники, особливо у післявоєнні роки, вчиняли замахи на радянську інтелігенцію (вчителі, лікарі, завідувачі хатами-читальнями) та управлінців (працівники сільрад, колгоспів, фінагенти) у разі, якщо була доведена їхня співпраця з МДБ.

Головну загрозу для післявоєнного збройного підпілля ОУН(б) становили внутрішні війська МВС і працівники МДБ. Якщо перші у боротьбі з націоналістами практикували чекістсько-військові операції, рейди розвідчо-пошукових груп, які займалися блокуванням і прочісуванням населених пунктів, лісів, чагарників, влаштовували засади і «секрети», то МДБ-істи діяли більш «витонченими» методами. Найпоширеніші з тих, які практикувалися на Волині та Поліссі: 1) створення агентурних мереж і легендованих осередків підпілля; 2) підробка повстанських документів для взаємної дискредитації суб’єктів визвольного руху; 3) формування псевдоповстанських організацій; 4) створення спеціальних легендованих груп і винищувальних батальйонів.

Надзвичайно болючою для ОУН(б) стала діяльність в її лавах осіб, що співпрацювали з радянськими органами державної безпеки. Так, 12 лютого 1945 р. за наводкою зрадників загинув провідник ОУН(б) на ПЗУЗ і командир УПА-Північ Дмитро Клячківський-«Аріан», а в грудні - велика кількість членів його проводу. Впродовж всього двох місяців, лютого і березня, в різних районах Волині (більше всього - у Клеванському на Рівненщині) з тієї саме причини загинуло до 40 осіб повстанського активу, серед яких референт СБ на ПЗУЗ Олександр Присяжнюк-«Макар»-«Мітла», старшина штабу УПА-Північ Борис Бедрик-«Клим», референтка УЧХ ПЗУЗ Олена Мостович- «Верба»-«Медуна» та багато інших підпільників.

У червні - липні того саме року смерть зустріла начальника розвідки ЗГ УПА № 44 полковника «Терейка»-«Немо», референтку УЧХ ПЗК Людмилу Гнатюк-«Білу», в серпні - члена одного з окружних проводів ОУН(б) на Волині «Уляну».

У 1945 р. НКДБ створив у Києві «провід ОУН на СУЗ» на чолі з Михайлом Захаржевським, легендований для інфільтрації у націоналістичне підпілля на Волині, а також з метою встановлення зв’язку з командиром УПА Романом Шухевичем. Цей провід у липні розкрив провідник ПЗУЗ Микола Козак. За його вказівкою було ліквідовано одну з кур’єрок «проводу» Ніну Калуженко, а інша, Людмила Фоя, перевербована. Як наслідок, у вересні чекісти наказали своїм людям в ОУН «залягти у тінь». А референт СБ ОУН(б) на УЗ нагородив Миколу Козака Золотим Хрестом заслуги.

Націоналістичному підпіллю і цивільному населенню Волині у 1945 - 1947 рр. істотно дошкуляли і радянські псевдоповстанські групи. Особливо «густо» вони заполонили Холмщину (група колишнього курінного УПА Василя Левочка-«Соколенка»), Ковельщину (Волинська обл.), Дубенський і Корецький райони Рівненської обл. У 1947 р. в Березнівському, Тучинському і Людвипільському районах на Рівненщині (терен «Поле» ПСК) трьома такими групами командували «Кучерявий», «Чума» і «Ластівка». Аналогічна провокаційна група станом на 1948 р. діяла в Козинському районі на Рівненщині. Ширилися чутки і про групу «Короткого», організовану комсомольцями області. Від осені 1948-го «псевдобандерівці» стали використовувати такий метод - у лісистих місцях на Кременеччині накопали криївок, прикрасили їх портретами героїв визвольної боротьби українського народу (Мазепа, Коновалець, Петлюра та ін.) і почали водити туди мешканців довколишніх сіл, «запідозрених» у «співпраці» з МДБ, начебто як на допити. Проводилися вони зі застосуванням тортур. Станом на вересень 1951 р. у Ланівецькому районі на Рівненщині під виглядом повстанців діяла група Ящука Михайла-«Оси», якою керували органи держбезпеки Рівненської обл. Від літа 1950 р. так звані «оперативно-диверсійні групи» (ОДГ) дошкуляли мешканцям Ковельщини у Волинській обл.

Досі в колективній пам’яті багатьох мешканців колишнього СРСР ці псевдоповстанці є тими міфічними «бандерівцями», котрі кидали людей в криниці, гвалтували жінок і нищили євреїв. Рятуючись від провокаторів такого штибу, населення (зокрема на Ковельщині, Дубенщині) гуртувалося в стихійні загони самооборони - «дикі групи».

З метою розколу націоналістичного руху і виявлення осіб, котрі йому симпатизували, чекісти створили цілу низку псевдо-повстанських політичних і молодіжних організацій. Наприклад, у Рівненському, Кременецькому і Дубенському районах влітку 1945 р. діяла т. зв. «Фракція непримиримих» під керівництвом «Чорного». Організацію «Герої правди» на Дубенщині очолював «Озон». Спершу на такі провокації оунівці відповідали, переслідуючи членів молодіжних організацій у радянських школах, поки навесні 1949 р. цю практику не зупинив Роман Шухевич. Відтоді їх лише «розшифровували» і відпускали.

Служба безпеки ОУН(б) відповідала на посилену інфільтрацію радянської агентури «чистками» організаційного активу, які подекуди переростали у «полювання на відьом». Так, за звинуваченням у причетності до загибелі 12 лютого 1945 р. провідника ОУН(б) на ПЗУЗ Дмитра Клячківського СБ стратила повстанця «Вусатого». Також есбісти запідозрили у злочинній бездіяльності референта зв’язку проводу ОУН(б) на ПЗУЗ Миколу Якимчука-Колтонюка. Мовляв, той навмисне 8 лютого не прибув, як це планувалося, до провідника Клячківського з кіннотою і не виїхав з ним у Луцький район. Хоча через певний час така підозра спала, потерпілий ще 2 роки не міг помиритися з керівником ОУН(б) на ПЗУЗ. Також було встановлено причину загибелі 11-12 грудня 1945 р. у с. Романів Теремнівського району Волинської обл. політичного і організаційного референтів, референтів СБ і зв’язку проводу ОУН(б) на ПЗУЗ - зрада оунівця «Чорного».

Неодноразові есбівські «чистки» викликали в середовищі підпілля взаємні підозри, недовіру, інтриги й хаос, на що так сподівалися більшовицькі спецслужби. Найяскравіший «прокол» СБ - багаторічні невиправдані звинувачення референта СБ ПСК Степана Янишевського-«Далекого» у співпраці з радянськими чинниками. На відміну від провідника ПЗК Івана Литвинчука-«Максима», котрий брав активну участь у «чистці», Степан Янишевський у своєму краї її проігнорував. Як наслідок, 7 листопада 1945 р. провідник ОУН(б) на ПЗУЗ Микола Козак перевів «Далекого» зі ПСК у сусідній ПЗК «Москва». Але останній збунтувався. Заявив, що зверхник під виглядом боротьби з агентурою знищує невинних.

Цю суперечку використали в своїх цілях працівники відділу по боротьбі з бандитизмом УНКВС у Рівненській області. Вони надіслали бунтівнику листи з «дружньою порадою», нібито як своїй довіреній людині, бути більш обачним і зробили так, щоб їх прочитав провідник ПСК Федір Воробець-«Верещака».

Фактом загибелі оунівських керівних кадрів скористався старший уповноважений НКВС УРСР Сукачов, що перебував у Львові і доручив працівникам УНКВС у Рівненській області ще більше розколоти підпілля на Волині. Для цього звелів надіслати «Далекому» подяку за «надання» точних відомостей про перебування керівних кадрів в Романові. Очевидно, цей документ спровокував нову хвилю взаємних підозр і чвар у проводі ПСК. Провід ОУН(б) на ПЗУЗ у серпні 1946-го взагалі звільнив Янишевського з Організації. Микола Козак у серпні 1946 р. відкрито закликав персонал ПСК учинити на Степана Янишевського «атестат». На останнього стала впливати його дружина Галина Регеза. В своїх листах вона закликала до нормалізації відносин з радянською владою. Але проникливий чоловік одразу запідозрив, що дружина пише йому листи не з власної волі.

Після того, як 14 серпня 1948 р. МДБ заарештувало Степана Янишевського-«Далекого», воно вирішило виманити найближчого його соратника Івана Кроля-«Зінька» шляхом підробки листа. У квітні 1951 керівництву МДБ УРСР був поданий на затвердження проект фіктивного листа від «Далекого» до «Зінька», підписаний псевдонімом «Господар». Його збиралися підкинути для провідника Рівненського крайового проводу Анатолія Маєвського-«Уліяна». Тут зазначалося, що відправник, нібито, раніше вже переконав адресата покинути ОУН(б) і з’явитися до Рівненського райвідділу МДБ. Останнє обурило б «Уліяна». Також адресат заохочувався до вчинення замаху на керівників ОУН(б) на Волині. Хоча цей лист керівництво МДБ схвалило, «Далекий» відмовився його підписати. Розв’язка цієї історії не наступила через загибель Івана Кроля (травень 1951 р.) і Степана Янишевського (листопад 1951 р.).

Питання до самоконтролю:

1. Комплекс яких причин призвів до розформування УПА?

2. На якій території діяв ПЗК «Москва»?

3. Що передбачала собою програма дій підпілля ОУН(б) «Дажбог»?

4. У чому полягали наслідки «чисток» СБ ОУН на ПЗУЗ?

5. Коли МДБ остаточно ліквідувало організоване підпілля ОУН(б) на Волині?

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка