Нариси воєнно-політичної історії України

ЗБРОЙНИЙ ОПІР УПА І НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ ГІТЛЕРІВСЬКОМУ ОКУПАЦІЙНОМУ РЕЖИМОВІ (1943-1944 РР.)

Абсолютна більшість дослідників, які займаються вивченням українського визвольного руху, традиційно погоджуються з тим, що першою атакою українських повстанців проти німецької окупаційної адміністрації став напад сотні Г. Перегіняка («Довбешки-Коробки») на районний центр Рівненської області Володимирець вночі з 7 на 8 лютого 1943 р. Проте новітні дослідження краєзнавців дозволяють стверджувати, що перша збройна сутичка сотні «Коробки» з німцями відбулася дещо раніше - 20 січня 1943 р. Саме цього дня відділ «Коробки» зробив засідку на колону німецької поліції та власівців поблизу с. Городець Володимирецького району. Засідка принесла успіх. Було вбито 4 німецьких поліцейських, український шуцман та гебітскомісар Сарненського району, а 30 власівців відступили до Володимирця.

Успішна атака окрилила повстанців і згодом вони вже наважилися атакувати районний центр. Причина атаки на Володимирець була на поверхні - на початку лютого 1943 р. німці арештували активного діяча ОУН на Сарненщині «Діброву». Було відомо, що його утримують у підвалі будинку німецької жандармерії у Володимирці. На той момент у райцентрі основні окупаційні сили складалися із 30 німецьких жандармів, 70 власівців та 80 узбеків (колишніх радянських бранців). Попри те, що ні власівці, ні узбеки не визначалися високим рівнем боєздатності, все ж операція була доволі ризикованою з огляду на достатньо чисельний гарнізон.

Незважаючи на те, що сотня Г. Перегіняка складалася із людей не достатньо добре підготовлених і не надто гарно озброєних, завдяки блискавичності нападу операція вдалася. Під час нападу було захоплено казарми козаків і приміщення жандармерії. Убито 7 осіб, в тому числі 3 козаків і 4 німців (серед них і коменданта жандармерії), 6 козаків було виведено із собою і після допиту страчено в лісі неподалік Володимирця. Визволено з ув’язнення «Діброву», захоплено 20 карабінів, 65 ковдр і доволі багато амуніції. Втрати сотні складали одного убитого і двох поранених. Після атаки, користуючись безладом, сотня швидко відійшла з райцентру.

Розуміючи, що німці почнуть переслідування відділу, Г. Перегіняк віддав наказ рухатися на північ, у район Поліських боліт. Німці й справді організували проти повстанської сотні каральну експедицію (силою 350 вояків), яка вийшла на табір Перегіняка 22 лютого 1943 р. у лісовому масиві неподалік м. Висоцька на Рівненському Поліссі. Повстанці, обороняючись, почали відступ у глиб лісового масиву. Під час нападу німців Г.Перегіняк був не в таборі, а на сусідньому хуторі. Почувши шум бою, він спробував дістатися до свого відділу, але натрапив на німецькі позиції і загинув. Після його смерті командування сотнею перебрав на себе Н.Семенюк («Ярема»).

З нападами на районні центри з метою визволити своїх побратимів із німецьких тюрем також пов’язані три атаки оунівських боївок на в’язниці у Кременці, Пінську та Дубно, що відбулися в середині лютого 1943 р. У звітах німецької поліції про ці події було зазначено: «У середині лютого 1943 р. почалося зосередження молоді в націоналістичних бандах. Частішими стали напади з метою отримання зброї та продовольства. Напади на в’язниці в Кременці та Дубно мали за мету насамперед звільнити активістів руху, які згодом організували ядро банд у цьому районі». В іншому звіті вказувалося: «Після вдалих нападів на тюрми в Пінську і Дубно було знову зроблено спробу напасти на в’язницю в Кременці».

Акція на Кременецьку в’язницю, яку зробила боївка «Крука» (І. Климишина), за українськими джерелами, була вдалою, а за німецькими - завершилася невдачею. Однозначно вдалим був напад боївки націоналістів на в’язницю в м. Дубно. Німецькі поліційні донесення з цього приводу повідомляли: «Тюрма в Дубно була піддана нападу. При цьому бандити, вбивши охорону, звільнили 60 арештантів».

У відповідь на перші атаки повстанців проти німецьких сил безпеки й адміністративних установ нацисти почали терор проти мирного українського населення, яке жило в постійному страху. Так, одне із німецьких поліційних донесень вказувало: «Після розстрілів доктора Рощинського та інших українців у Кременці ця звістка блискавично поширилась по всій Волині і викликала паніку. Багато українців увечері покинуло свої помешкання, щоб ночувати в інших місцях. Фактично, подальші арешти продовжувалися 23 лютого в Рівному та околицях. Серед заарештованих знаходилося 63 українці, яких привезли в Рівне і там усіх розстріляли. (...) 26 лютого через Костопіль з Сарн їхали три потяги, в яких транспортували заарештованих у Сарнах. З вагонів було чути крики: «Нас женуть, напевно, на розстріл!» 28 лютого о п’ятій годині ранку в місті Березно було розстріляно 25 українських сімей з жінками і дітьми. Це був каральний захід, тому що українець убив людей з СД, коли вони намагались його арештувати.

У ніч з 9 на 10 лютого деякі полонені у в’язниці в Рівному вчинили бунт. Там було арештовано приблизно 1000 осіб з Рівненської, Костопільської та Сарненської округ. Всі були розстріляні. Серед них знаходився і видатний українських бактеріолог та вчений, колишній лікар абесинського негуса та інші представники української інтелігенції. «Населення Волині тремтить щоденно за своє життя не тільки від страху перед німецькими органами, але й також перед комуністичними провокаціями та партизанами».

В умовах перманентного терору автоматично спрацьовують самозахисні рефлекси суспільства. Українцям не залишалось нічого іншого, як братись за зброю і активно включатись до повстанського руху. Це одразу ж стало помітним для гітлерівської поліції. Німецькі донесення з окупованих районів України повідомляли, що у січні 1943 р. діяльність українських «банд» охопила район Костополя - Людвиполя - Березного (тобто, регіон між Сарнами і Рівним), а українські села в долині річки Случ перетворилися на партизанські бази. В лютому 1943 р. діями націоналістичних повстанських відділів було охоплено південну Рівненщину. При цьому німецька поліція відзначала цікавий факт, що повстанці в контрольованих селах впроваджують в обіг власні «гроші».

На початку березня 1943 р. німецькими військовими аналітиками відзначається розгортання і підготовка нових українських «націоналістичних банд» в районі Сарн, які складаються із загонів «чисельністю до 500 осіб». У цей же час окупанти відзначили початок розповсюдження повстанського руху на південь від автомобільної траси Рівне - Житомир і систематичні напади на їхні господарчі об’єкти й склади на просторі між Рівним і Новоград-Волинським, що, на думку нациських військових аналітиків, свідчило про «створення запасів». Однак навіть наявність у німецьких спецслужб оперативних даних про український повстанський рух й арешти багатьох керівників підпілля не могли суттєво загальмувати, а тим більше зупинити, велике повстання, яке розгоралося на Поліссі та Волині, а тому в березні 1943 р. маховик антигітлерівської війни набирав обертів.

Найбільшою повстанською операцією початку березня 1943 р. стала атака сотні С. Качинського («Остапа») на німецький гарнізон, військові склади та фабрику в селі Оржеві в ніч з 10 на 11 березня. Повстанцям вдалося захопити і вивезти зі складів боєприпаси, однак в ході бою із противником загинув організаційний референт ПЗУЗ і один із творців УПА «Остап». Якщо довіряти звітам повстанців, то окупанти мали втратити в бою і під час пожежі до 60 осіб, що, очевидно, є серйозним перебільшенням.

Суттєве зростання антинімецької активності партизанських відділів почало спостерігатися із середини березня 1943 р., коли до лісу дезертирувала частина української допоміжної поліції. В результаті дезертирства німецькі сили в регіоні були суттєво послаблені, що розв’язувало руки повстанцям.

Протягом березня 1943 р. найзапекліші сутички з нацистами УПА мала на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині, Костопільщині, Сарненщині, Лановеччині й у Славутицьких лісах Кам’янець-Подільської області. Повстанці п’ять разів захоплювали районні центри. До кінця березня 1943 р. український повстанський рух уже цілковито домінував у окремих районах Волині. Зокрема, Костопільський район Рівненщини був під контролем УПА на 95% (за винятком чотирьох польських поселень), у районі діяла створена повстанцями підпільна українська адміністрація.

У квітні 1943 р. німці констатували, що «українські національні банди» охопили територію центральної та північної частини Волинської області, а також Ізяславський, Славутський і Шепетівський райони Кам’янець-Подільської області.

На Кременеччині, через активність УПА, гітлерівці змушені були з 6 квітня 1943 р. оголосити надзвичайний стан.

22 квітня 1943 р. підрозділи УПА вдруге напали на райцентр Горохів, вивізши із містечка трофеї - одяг і харчові продукти. Того ж дня в зіткненні біля фільварку Галинівка загинуло 19 німецьких солдатів. 22 і 23 квітня запеклі бої з німецькою і польською поліцією та загонами польської Армії крайової розгорнулися в районі каменоломень біля польського містечка Янова (Іванова) Долина (Костопільщина). В нападі на Янову Долину взяли участь дві сотні УПА «Яреми» та «Шаули», загальне керівництво якими здійснював І.Литвинчук («Дубовий»). Під час акції упівці спалили сто будівель, захопили і знищили промислові об’єкти, підірвали два залізничні мости, заволоділи тонною вибухівки, детонаторами, бікфордовим шнуром. У боях в містечку загинуло 42 німців, 150 польських поліцейських та аковців і близько 500 цивільних поляків.

З кінця квітня 1943 р., користуючись тим, що тоді була доволі прохолодна погода і довго лежав сніг, що змушувало повстанців квартирувати на хуторах і прилісових селах, нацисти почали практикувати застосування у боротьбі з УПА цілих військових з’єднань, оточуючи населені пункти і прилеглі до них лісові масиви. Так, у райони Березне, Людвипіль, Мізоч, Острог, Шумськ і Кременець було перекинуто одну дивізію в складі двох угорських полків, полку німецьких есесівців і полку, складеного з військовополонених казахів та узбеків.

Однак, після важких боїв у лісах карателям вдалося досягнути лише умовних успіхів, відтіснивши основні повстанські з’єднання у прилеглі регіони, що фактично лише сприяло поширенню в них дій УПА. Німецькі урядовці документально засвідчили, що у квітні 1943 р. УПА контролювала всю сільську місцевість на південь від траси Новоград-Волинський - Рівне - Ковель - Брест-Литовськ. На північ від неї відділи УПА вели боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами.

Чисельність УПА, за підрахунками гітлерівських спецслужб, у квітні 1943 року сягнула 8-10 тисяч бійців (що, очевидно, було перебільшенням). Нацисти панічно повідомляли, що повстанці атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей підготовлених для вивозу до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації, в районі Рівного спалено всі тартаки й убито близько 400 їхніх керівників і робітників. Райхскомісар Е. Кох, звітуючись до Берліну, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від «банд», а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля.

Згідно зі звітами ОУН і УПА, протягом квітня 1943 р. від рук повстанців загинуло близько 600 військових і цивільних німців та їхніх союзників. Очевидно, що до цієї цифри не було зараховано поляків, які ліквідовувалися через звинувачення у співпраці з гітлерівською адміністрацією та поліцією. У відповідь на повстанські напади гітлерівці за цей же час убили щонайменше три тисячі селян та заручників із числа міської української інтелігенції.

У травні 1943 р. поряд з численними боями проти німців зафіксовано також дошкульні диверсії відділів УПА на залізниці. Зокрема, керівник штабу радянських партизанів у Житомирській області І.Шитов у розвідувальному донесенні повідомляв: «Бандерівці в 20-х числах травня розібрали залізничну лінію Новоград-Волинський - Шепетівка».

Травневі удари по німецькій адміністрації і поліції «зірвали» на Волині набір робітників до Райху. Зокрема, в Луцькому районі, де окупанти розіслали 2500 мобілізаційних карток для робітників, на пункти призову прибуло лише 210 осіб, з яких до Німеччини виїхало тільки 130.

У травні 1943 р. відділи УПА почали здійснювати великі рейди Правобережною Україною. Зокрема, на Житомирщині повстанські відділи за три тижні здійснили 15 успішних боїв з німецькою поліцією і знищили поліцейську школу біля Житомира, розстрілявши 260 її слухачів, захопили залізничну станцію Коростень (на якій роззброїли відділ жандармерії та заволоділи накопиченою на складах зброєю, амуніцією і продовольством).

Підсумовуючи весняний період боїв УПА з окупантами, повстанське командування вказувало на те, що за цей час мали місце понад 600 збройних зіткнень різного масштабу. Повстанським відділам, на переконання командування, вдалося розповсюдити свою діяльність на гігантських територіях - від Бресту до Сокаля і від Буга до Житомира. Проте, незважаючи на перебільшення, які командування робило, очевидно, із пропагандистською метою, необхідно констатувати, що молода Повстанська армія зуміла досягнути протягом весни чималих успіхів. Упівцям вдалося оволодіти значними просторами в сільській місцевості, а ціла низка доволі успішних нападів на містечка, засідок на каральні експедиції підвищили авторитет УПА, дали можливість її старшинам і воякам набратися деякого військового досвіду.

Занепокоєний складним становищем окупаційної влади на Волині та Поліссі 5 травня 1943 р. в Україну з робочим візитом прибув райхсміністр окупованих територій Сходу А.Розенберг. На нараді у Рівному йому доповіли, що «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди».

З німецьких звітів за червень 1943 р. дізнаємося, що велика «українська банда» захопила доволі добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці, а міста Горохів та Острог з усіх боків оточені «великими групами банд».

Реагуючи на загрозу з боку УПА, 7 червня 1943 р. німецьке командування розпочало масштабну антиповстанську операцію. Керівництво військами взяв на себе командувач Сс і поліції Генеральному Комісаріаті Волинь і Поділля бригаденфюрер СС Гінцлер.

21 червня 1943 р. територія Райхскомісаріату Україна була оголошена «зоною антипартизанських операцій». Від липня 1943 р. до операцій проти УПА було залучено відомого борця з партизанами, командувача всіма протипартизанськими формуваннями на Східному фронті Еріха фон дем Баха-Зелевскі. У розпорядженні генералів було 10 тисяч солдатів (німецьких та польських поліцаїв і жандармів), 10 батальйонів мотопіхоти (до 7 тисяч осіб) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів (базування: Ковель - 2, Ківерці - 1, Здолбунів - 2). Головний удар, за наказом Е. фон дем Бах-Зелевскі, було нанесено по півдню Волині - район Володимира-Волинського, Луцька, Рівного, Дубна, Кременця, що дозволило головним силам УПА, які тоді дислокувались на північ від залізничної лінії Ковель - Здолбунів - Шепетівка, уникнути великих зіткнень.

Однак, навіть на півдні Волині для ефективної боротьби з повстанцями цих сил виявилося надто мало, вони були непідготовлені для партизанського способу ведення бойових дій, дуже неповороткі. Відділи УПА, маневруючи, виходили з-під ударів противника, вдало переміщаючись в інші райони. Тому німці здебільшого воювали із сільською самообороною.

Провалившись у бойових діях проти УПА, гітлерівці традиційно широко застосовували масовий терор проти цивільних громадян. 15-16 липня 1943 р., як заручників, було страчено українську інтелігенцію Рівного, Луцька й Кременця (понад 2 тисячі осіб), цілком спалено села (Малин, Уличів, Губків, Манн та інші). Окремі населені пункти (Унинець, Лаврів, Радомишль, Суховолю, Вільче Демидівського району) гітлерівці бомбардували з літаків протягом 13 і 20-25 липня 1943 р., внаслідок чого було вбито і поранено до 300 мирних мешканців, згоріло 500 господарств. Лише 13-14 липня 1943 р. в околицях Луцька було частково або повністю спалено чи розбомблено авіацією 35 українських і чеських сіл, у яких загинуло 624 чехи і 634 українці. Особливою жорстокістю під час пацифікаційних акцій відзначалися угорські війська й польська поліція.

У відповідь на гітлерівський терор проти мирного населення повстанці відповіли терором і жорстокістю щодо окупантів. Надзвичайно показовою в цьому сенсі була доля 202-го батальйону допоміжної поліції, складеного із поляків. Його у червні 1943 р. перевели на дислокацію в Іванову Долину. Протягом кожного місяця батальйон втрачав у боях з УПА 12-13 осіб убитими. Польський поліцейський згадував, як разом із німецькими карателями потрапив у засідку українських повстанців коло с. Яполоті. Під однією із вантажівок вибухнула міна, після чого поліцейські були атаковані з трьох сторін. Із тридцяти осіб (двадцяти німців і десяти поляків) живими із засідки вийшло шестеро, з яких троє поранених. «Допомога, яка до нас надійшла, була вже цілком запізнілою. Вона тільки підібрала трупи, які були обдерті з мундирів і понівечені. Кожен був поранений і замордований пізніше - вони мали відрізані носи та пальці, які позапихали до вуст убитих».

Враховуючи доволі успішну розбудову УПА на Волині, керівництво бандерівської ОУН наприкінці весни-влітку 1943 р. вперше серйозно задумалось над розповсюдженням діяльності повстанської армії на територію Галичини. У травні того року Р.Шухевич, який замінив на посаді керівника підпіллям М.Лебедя, відправив на Волинь і Полісся з інспекційною поїздкою свого давнього знайомого і бойового побратима по батальйону «Нахтігаль» Олександра Луцького («Беркут»). Останній перебував на території діяльності УПА до початку липня 1943 р. і, попри окремі зауваження щодо практики повстанської боротьби та підпорядкування підпілля ОУН потребам Повстанської армії, дійшов висновку про необхідність поширити діяльність УПА також і на Галичину. «Беркут» наполягав на необхідності розгорнути повстанські відділи вКарпатах, які підходили для ведення партизанської війни.

Втілення в життя планів розбудови повстанського руху в Галичині було прискорене несподіваними подіями, які потрясли до того доволі спокійний регіон. На зламі першої та другої декади липня сюди вступило Сумське партизанське з’єднання С. Ковпака. Відійшовши на декілька десятків кілометрів від кордону між Райхскомісаріатом і Дистриктом, ковпаківці, з наближенням до карпатського регіону (кінцевої точки свого маршруту), починали виявляти щораз більшу диверсійно-партизанську активність. Скоріш за все, в середині другої декади липня 1943 р. Р.Шухевич був точно поінформований оунівською розвідкою, яка уважно слідкувала за рухом ковпаківців, що одна з цілей з’єднання - закріпитися в Карпатах для тривалої партизанської роботи в глибокому німецькому тилу. Більше того, керівник бандерівського підпілля знав про запізнілу реакцію і слабкий опір гітлерівців просуванню ковпаківців, а це було яскравим свідченням того, що їхня потуга в Галичині не така грізна, як здавалося раніше. Німці зганьбилися в очах українського галицького населення своєю нездатністю швидко розбити менше як двотисячний партизанський загін. Їхня слабкість опосередковано підтверджувала тезу бандерівців про те, що на Німеччину не потрібно розраховувати, а єдиний шанс здобути свою державність і захистити себе - творити власну армію. Як це не дивно звучить, але марш ковпаківців до Карпат полегшив бандерівській ОУН роботу зі створення своєї збройної сили в Галичині. З одного боку, українське населення (особливо лояльні до німців старші галицькі політики) тепер не могло заперечити необхідності творення самостійної української бойової сили; з іншого - окупанти не мали формальних підстав боротися проти ініціативи ОУН(Б), бо ж УНС офіційно створювалася для боротьби з червоними партизанами, а її назва не вказувала на зв’язок із волинською УПА.

15 липня 1943 р. в одному із сіл Козівського району Тернопільщини Р. Шухевич зібрав на нараду керівників проводів ОУН(Б) Львівської, Дрогобицької і Тернопільської областей, а також О. Луцького. Фактично, на засіданні провідники трьох галицьких областей були підпорядковані О. Луцькому і отримали завдання в найстисліший проміжок часу створити відділи самооборони і сконцентрувати їх у Прикарпатті та Карпатах.

О.Луцький розпорядився до кінця місяця провести мобілізацію всіх більш-менш військовопідготовлених членів ОУН(Б) з тим, щоб створити на Станіславівщині два курені чисельністю до 1000 осіб, на Дрогобиччині-Стрийщині - один курінь чисельністю до 600 осіб, на Тернопільщині - один курінь чисельністю до 400 осіб. Цілковито формування УНС в регіоні Прикарпаття й Карпат планували завершити до 15 серпня 1943 р. Як бачимо, сукупна чисельність самооборонних відділів мала бути співрозмірною з чисельністю з’єднання С.Ковпака, тобто сягати 2 тисяч осіб. Саме ці самооборонні відділи, згідно з первісним задумом, мали витіснити ковпаківців із карпатського регіону. Однак, об’єктивно дві тисячі наспіх вишколених і погано озброєних добровольців навряд чи могли серйозно загрожувати загартованим у боях і добре озброєним червоним партизанам. Тому лише після розгрому та розпорошення німцями 4-6 серпня 1943 р. основних сил С. Ковпака відділи УНС могли «добивати» поодинокі групи останніх.

До середини серпня 1943 р. (коли проблема ковпаківців уже була, в основному, німцями вирішена) націоналістам вдалося розгорнути п’ять куренів УНС загальною чисельністю 2 тисячі вояків. Загальне командування всіма відділами УНС здійснював О.Луцький («Беркут»), начальником штабу був призначений В. Чижевський («Демид»). Упродовж серпня-вересня 1943 р. курені УНС займалися власною військовою підготовкою та поповненням запасів зброї. Задля забезпечення перших куренів УНС зброєю, боєприпасами, військовими одностроями, медикаментами тощо, в Чорному лісі на Станіславівщині тоді було сформовано відділ особливого призначення (ВОП) чисельністю 40 бойовиків під командуванням В. Андрусяка («Різун»). Його завданням було здійснювати напади на німецькі господарські установи, сільськогосподарські підприємства, склади тощо.

У жовтні 1943 р. Р. Шухевич віддав наказ збільшити самооборону кількісно і розповсюдити діяльність УНС на всю територію Галичини. О.Луцький задля цього висилав окремі сотні в низинні райони краю і там навколо них формувалися нові бойові одиниці. Діючі раніше на рівнинах, невеликі відділи самооборони (рої та чоти) зводилися в окремі сотні та курені.

Завдання Р.Шухевича було виконане і до початку грудня 1943 р. УНС розгорнула свою діяльність на всій території Галичини, налічуючи до 6 тисяч осіб особового складу.

Прагнучи запобігти поширенню українського повстанського руху на Галичину, від середини літа 1943 р. гітлерівці перейшли до наступальних дій. В кінці липня їхня поліція напала на табір УНС біля містечка Турка в Карпатах. У бою з німцями загинуло десять членів самооборони, а двоє потрапили до неволі. В середині серпня загарбники через своїх інформаторів дізналися про перебування в с. Кеданичі, неподалік Коломиї, вишкільного табору куреня УНС «Чорні Чорти». Велика каральна експедиція оточила табір. Після двогодинного бою, німці, втративши 7 убитих, зуміли витіснити курінь із табору в гори. Карателям дісталося все обладнання, харчові запаси, важке озброєння, частина архівів. У навмисному виявленні місця перебування табору запідозрили війта с. Кеданичі, якого згодом ліквідувала Служба безпеки. У той же час гітлерівці отримали інформацію про те, що в с. Межигірці (Станіславівська область) перебуває група бійців УНС (30 осіб). Розпочалася облава. Після короткочасного бою оточені націоналісти здійснили прорив. 20 осіб вирвалося, а 10 загинуло. Ці напади на самооборону призвели до розгортання антинімецьких виступів УНС в Галичині. 18 серпня 1943 р. зафіксовано першу атаку відділів самооборони у Прикарпатті. Сотня націоналістів розбила табір «Служби праці» неподалік м. Сколе на Дрогобиччині. Було звільнено до півтори сотні робітників каменоломні, а охорону (яку звинуватили в поганому ставленні до робітників) розстріляли.

Уже на початку вересня УНС вступила в масштабні бої з окупантами. 1 вересня коломийський курінь УНС «Чорні Чорти» мав сутичку з ними в горах, у якій втратив 3 людей убитими. А через два дні націоналістам вдалося заманити їх у свою засідку. Німецькій комендатурі в м. Долина було надано фальшиву інформацію про місце дислокації підготовчого табору УНС неподалік зазначеного містечка. Каральний батальйон, який вирушив на місце зазначене в повідомленні, нікого не виявив. Повертаючись у Долину вузькоколійкою, німці були атаковані із засідки силами самооборони й буквально «розстріляні» із домінуючих висот. Батальйон втратив майже 200 осіб убитими. Це був найбільший успіх відділів УНС у боротьбі з німцями на початку осені 1943 р.

Повертаючись від височин Прикарпаття до Волинських і Поліських низин, відзначимо, що у перших днях вересня 1943 р. поблизу с. Радовичі відбувся один із найбільших боїв УПА з німцями на Волині. 5 вересня в цьому районі повстанці вели бої з загонами АК та базами польської самооборони. Для операції проти поляків було стягнено декілька куренів групи УПА «Турів». 7 вересня тут з’явилися німецькі армійські підрозділи. Спершу рота вермахту несподівано натрапила на засідку, організовану сотнями «Байди» та «Кубіка». Під час першого бою окупанти втратили 5 убитими й 11 полоненими. 8 вересня вони відправили каральну експедицію з Ковеля в складі батальйону піхоти і трьох броньованих машин та бронепоїзда. Розпочалися запеклі бої із використання з обох боків артилерії. Повстанці, які мали чисельну перевагу, але гірше озброєння, вели бої дві доби (до кінця дня 9 вересня), після чого відійшли в глиб лісового масиву. Вони здобули 59 одиниць зброї, убили начебто 208 (за даними звітів керівників Запілля - 120) противників. Власні втрати партизани оцінювали традиційно скромно - у 16 (за даними інших звітів - 40) убитих. 16 вересня місцева адміністрація влаштувала в м. Ковелі урочисті похорони полеглим в Радовичах німцям.

Другою легендарною подією у вересневих зіткненнях УПА з загарбниками на Волині стали бої в Загорові. 11 вересня 1943 р. неподалік православного монастиря Різдва Пресвятої Богородиці несподівано була атакована німецьким каральним відділом чота особливого призначення Андрія Марценюка («Берези») (44 бійці озброєні стрілецькою зброєю, трьома ручними кулеметами, станковим кулеметом «Максим», легкими мінометами й ручними гранатами) із загону П. Антонюка («Сосенка»). Повстанці відійшли за монастирські мури і вчинили шалений опір противнику. Розуміючи, що взяти штурмом монастирські стіни буде доволі складно, гітлерівці викликали на допомогу авіацію. Три бомбардувальники розбомбили монастир, однак штурм, який розпочався після бомбардування, був відбитий. Вночі, після цілого дня бою повстанці здійснили відчайдушну спробу прориву. Дванадесятьом вдалося вирватися, троє сховалося в нішах і підвалах монастиря, 29 загинуло в бою.

Наприкінці вересня 1943 р. черговий серйозний успіх у боротьбі з окупантами отримали підрозділи УНС в Галичині. Чота УНС «Скуби» на дорозі Космач - Коломия організувала засідку до якої потрапило чотири вантажівки з німцями. У перехресному вогні останні, за українськими даними, втратили до 70 осіб убитими.

Загалом же під час боїв і сутичок з окупантами у червні - вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тисячі гітлерівців і їх союзників. Наслідком успішної боротьби УПА стало намагання повстанців узяти під свій контроль суцільні території. Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровиця, Людвипіль, Мізоч, Камінь-Каширський, Держане по черзі побували під їхнім контролем, але для утримання цих районних центрів на довший час сил не вистачало. Тому «повстанські республіки», головним чином, виникали у сільській місцевості - там де поблизу були великі лісові масиви (Кременеччина, Ковельщина, Степанщина, Деражненщина, Кореччина, район Володимира-Волинського тощо). На підконтрольних УПА територіях з липня 1943 року вся повнота влади належала місцевим командирам збройних відділів і керівникам мережі Запілля. Щоб упорядкувати адміністративні, господарські та інші питання Головне командування УПА 15 серпня 1943 року оголосило себе єдиною законною владою на всіх звільнених від німців територіях України.

10 жовтня 1943 р. повстанські очільники видали спеціальні «Інструкції для районових Рад і Управ» та «Інструкції для провідників сіл, районів і міст при організації влади на місцях». Ними регулювалася система виборів, обов’язки рад та управ, склад органів адміністрації.

До наших днів дійшли окремі документи, які дозволяють стверджувати, що повстанська цивільна адміністрація була не просто вигадкою або малопомітним явищем, а функціонувала дуже часто цілком повноцінно. На це вказує навіть суттєвий кількісний склад адміністраторів. Так, у вересні 1943 р. у Деражненському районі Рівненщини адміністрація складалася із 307 функціонерів, а в Костопільсокму районі - з 291 особи.

Про впевненість УПА у власних силах і перспективності своєї боротьби свідчить також згадка про майбутні вибори до райрад, яка міститься у цитованому вище «Розпорядженні» від 1 вересня 1943 р., і розподіл фільваркової та колишньої польської землі між селянами. До зими 1943 р. на території однієї лише ВО «Заграва» земельна референтура видала 1106 земельних актів малоземельним і безземельним селянам. Навіть у розвідзведеннях червоних партизанів із занепокоєнням відзначалось, що «на всій Україні, звільненій УПА, ліквідовуються остаточно колгоспна система і передається частина власності селянам, всі землі колишніх польських колоністів переходять у власність українських селян. Поділ землі здійснюють місцеві управи, затверджені УПА».

Проте, масштабні плани ГК УПА щодо державного будівництва були, значною мірою, дезорганізовані наближенням фронту. Фронтові частини Вермахту, відступаючи під ударами Червоної армії, «затопили» Волинь. Німецькі сили безпеки застосували нову тактику у протистоянні із повстанцями. Усвідомлюючи неможливість утримати ситуацію цілковито під контролем, вони стягнули великі поліційні та жандармські гарнізони до міст і залізничних станцій, сконцентрувавши увагу на охороні комунікацій. Систематичний збір продовольчих контингентів відновлювати уже не намагалися, лише час від часу каральні експедиції вдавалися до рейдів у сільську місцевість, прагнучи здобути харчі.

У вересні 1943 р. повстанці часто організовували напади на німецькі й угорські військові колони з метою захопити якнайбільше зброї та боєприпасів. Нерідко засідки проводилися великими силами (по дві-три сотні). До найбільших атак в цей час відноситься напад трьох сотень УПА на армійську колону на дорозі між селами Боремель - Новосілки - Золочівка - Пашева Демидівського району Рівненщини, який мав місце 16 вересня. В ході бою упівці знищили 43 осіб, захопили один вантажний автомобіль із трофеями. Свої втрати подали, як 9 осіб убитими. 18 вересня у Радивилівському районі поблизу с. Ситне вони атакували угорську автоколону із 15 вантажівок. Дві машини були повністю спалені, загинуло 9 ворогів. 21 вересня повстанський відділ атакував угорську автоколону на трасі Радивилів - Дубно. Під час нападу цілком згоріло три вантажівки. Гонведи втратили 50 осіб убитими і пораненими.

Успішні бої УПА проти окупанців на Волині та Поліссі у вересні 1943 р. та невтішна для останніх ситуація на фронті провокували дезертирство й перехід до повстанців низки національних відділів, які перебували на німецькій службі. При чому до упівців тікали не лише азербайджанці, грузини, вірмени, узбеки, татари, але також і російські донські козаки й, навіть, окремі гітлерівці.

1 листопада 1943 р., користуючись тим, що великі повстанські сили були зосереджені в районі річки Прип’яті для боротьби з радянськими партизанами, частини СС провели масштабні й скоординовані каральні акції. Як повідомляли документи, дві есесівські дивізії здійснили великий наступ. Одна - в напрямку Колки - Клевань - Рівне, взявши під контроль залізницю Ковель - Сарни; а друга - в напрямку Рівне - Тучин - Березне - Степань - Колки - Ківерці, зайнявши переправи на річці Случ. Проте, в ході цього наступу розбити повстанців не вдалося. Маневруючи вони виходили з-під ударів на північ від Ковеля - Сарн або на південь від Луцька - Рівного. На жаль, більш сумна доля чекала на цивільне населення. Німці перетворили містечко Колки («столицю УПА», де були повстанські госпіталі) в «руїну і груз», убивши при цьому до 600 мирних мешканців.

Масштабні антиповстанські акції були проведені впродовж 2-3 листопада 1943 р. Першого дня акції авіація розбомбила містечко Степань, після чого його розграбували поліційні відділи, тоді ж було спалено райцентр Рафалівка й с. Великі Осинці. Наступного дня гітлерівці пацифікували містечко Деражню, де загинуло 250 мирних мешканців. Одночасно каральна група прочесала с. Стидин і навколишні хутори, де було вбито 249 осіб. Від 7 листопада до 7 грудня 1943 р. важкі бої з німцями польською поліцією та власовцями мали місце в районі сіл Когильне, Новий Осередок, Могильне неподалік Володимира-Волинського. Вороги застосовували в операціях проти повстанців два легкі танки, спалили щонайменше 32 господарства, убили і полонили 5 повстанців. З боку карателів загинуло 14 осіб (польських поліцейських), а 34 власовці втекли до лісу. 10 листопада великі антиповстанські облави проводилися в околицях м. Володимирця. Їхніми жертвами стало 50 підпільників. На початку грудня жорстокі пацифікаційні акції мали місце на рубежі українського й білоруського Полісся. На півночі Рівненщини були спалені села. Неподалік Ратного, північніше Ковеля карателі знищили 492 людей у дванадцяти селах. 12 грудня 1943 р. гестапо розстріляло всіх українських в’язнів у м. Кобрин (зараз територія Білорусії), у Дорогочинському та Кобринському районах цього ж місяця німці з угорцями спалили села Новосілки, Гурки, Білки, Попівну, Закозеллє, Случово та інші.

Посилення терору і натиску на УПА помітила радянська партизанська розвідка. 14 листопада 1943 р. у донесенні керівника рівненських партизанських з’єднань В.Бегми до Українського штабу партизанського руху відзначалося: «Останнім часом німці активно ведуть боротьбу з націоналістами». Більш детально ця ситуація розкривалася в наказі № 7 коменданта ВО «Турів» від 16 листопада 1943 р. «В останніх часах німці посилили сильно кампанію винищування відділів УПА. В акціях беруть участь літаки і танки. Хвиля німецького нищення і терору охопила всі простори між Горинню і Стиром. На Цуманщині, Колківщині та інших сусідніх районах повно німецького війська. Все граблять і палять. Не лишають нікого і нічого. По селах дуже шукають за криївками. Населення під сильним німецьким терором показує місце криївок. Акцію ведуть широко і на довгу скалю».

Терор проти мирного населення, само собою зрозуміло, часто викликав у людей невдоволення діями УПА. Очевидно, що частина селян нарікали, вказуючи на повстанців, як на причину їх жахливого становища. За такої ситуації керівництву підпілля не залишалося нічого іншого, як розтлумачити широким масам справжню суть дій німецьких каральних підрозділів. Так, зокрема, з’явився окремий «Комунікат до українського населення в справі поголовного нищення німцями українців та масового палення ними наших сіл і міст». У документі вказувалося, що осінь 1943 р. позначилася колосальним терором німців та поляків на німецькій службі проти цивільного українського населення. Єдиним виходом із ситуації, на який вказували керівники підпілля, могло бути лише посилення боротьби як проти німців, так і проти радянського режиму, що повертався. Селянам рекомендувалося рятуватися самим у лісових масивах, ховати худобу, закопувати збіжжя, матеріально, морально та людськими ресурсами підтримувати повстанський рух, посилити дисципліну серед цивільного населення, берегти себе задля остаточного загального виступу проти ворогів.

Очевидно, що така роз’яснювальна робота мала позитивний ефект, бо, попри колосальний тиск із боку німецької військово-поліційної машини, націоналістичне підпілля та повстанці на Волині й Поліссі зуміли вистояти.

Доволі масштабними боями позначився жовтень-листопад 1943 р. у протистоянні з німцями відділів УНС у Прикарпатті.

5 жовтня поблизу Космача вишкільний відділ УНС напав на групу загарбників. 15 жовтня уенесівці мали бої з останніми на полонинах Поляниця, Куратів, Явірник і Мочарки. Німецька каральна експедиція наступала силами двох батальйонів. Відділи УНС після затятого опору, маневруючи відступили. Німці, за звітами ОУН, втратили від 7 до 20 чоловік убитими. Власні втрати оцінювалися, як двоє (за іншими даними - троє) полеглих. Крім того, повстанці втратили табір, частину обозу і запаси продовольства.

25 жовтня 1943 р. карателі прочісували Чорний Ліс на Станіславівщині з метою виявити і знищити Відділ особливого призначення «Різуна» (В.Андрусяк).

29-30 листопада 1943 р. неподалік с. Недільна (поблизу Самбора) вороги (до двох тисяч солдатів) оточили табір куреня УНС. Протягом дня вони безуспішно штурмували укріплені в гористій місцевості позиції повстанців. Після цілоденного бою, під покровом ночі, оборонці табору вирвалися з оточення й вийшли в гори. У боях, за даними української сторони загинуло від 90 до 160 німців. Власні втрати «самооборонці» оцінили цифру 34 убитих і 12 поранених. Натомість німці визнали втрату 4 осіб убитими і 18 важкопораненими.

17 листопада 1943 р. відділи «Різуна» і «Чорних чортів» вели оборонні бої на Калущині. За даними звітів самооборони (які, очевидно, дуже неточні), гітлерівці нібито втратили близько 50-60 вояків убитими, при власних втратах 3 убитими і 9 (за іншими даними - 10) пораненими.

Наприкінці листопада 1943 р. відділи УНС вели важкі оборонні бої в районі Копиченців, Чорного Лісу, Станіславова. За українськими звітами, гітлерівці втратили 45 осіб убитими і 15 пораненими, відділи УНС лише 4 убитими і 17 пораненими.

Не даючи собі ради з поширенням повстанського руху на Галичину, німці традиційно, як і на Волині та Поліссі, почали від осені 1943 р. застосовувати масовий терор проти цивільного населення, випалюючи часто цілі села й активно залучаючи до своїх акцій місцевих поляків, як виконавців та інформаторів. Офіційною підставою для узаконеного терору стало запровадження від 10 жовтня 1943 р. на території Галичини «виняткового стану» і введення в дію «наглих судів безпеки», яким дозволялося засуджувати до страти людей за першою підозрою у причетності до підпілля, за невиконання німецьких наказів, за дезертирство із таборів праці або втечу з роботи в Німеччині. Також розповсюдженою практикою стало оголошення заручниками в’язнів тюрем, яких розстрілювали у випадку нападів УНС на окупаційні установи. За даними Л.Шанковського, до кінця окупації (тобто за рік) «наглі суди безпеки» засудили до страти 15 770 українців.

Протягом жовтня-листопада відділи УПА й УНС мали 47 боїв з гітлерівцями, а сільська самооборона - 125 сутичок. У важких боях з переважаючим ворогом, у жовтні-листопаді 1943 р. повстанці знищили понад півтори тисячі загарбників. Втрати упівців та УНС (без сільської самооборони й мирних мешканців) сягнули 414 осіб убитими.

Однак останні місяці 1943 р. чітко продемонстрували усьому світові, що «тисячолітній Райх» прямує до свого безславного кінця. На зламі 1943-1944 рр. фронт прийшов безпосередньо на територію діяльності УПА-«Північ» та УПА-«Південь», бої відбувалися в Житомирській, Вінницькій, Рівненській областях. Повстанські відділи опинилися у фронтовій смузі. Перед ними постали два найголовніші противники - радянські партизани й диверсанти, які масово закидалися в ліси за лінією фронту чисельними групами по 500-1000 осіб і німецькі частини, які намагалися придушити як повстанський, так і червоний партизанський рухи у своєму безпосередньому тилу. Важкі бої відділів УПА із німцями, козачими частинами при німецькій армії та поліційними загонами складеними із представників різних народів СРСР відбувалися на зламі 1943-1944 рр. в лісах поблизу Маневичів, Кудриня, Кременця, Дубна, Острога, Кам’янця-Подільського. Місцями повстанцям вдавалося навіть переходити до більших атак і захоплювати районні центри.

Деморалізовані поразками на фронті, озлоблені німецькі та угорські війська в кожному селі шукали упівців, бажаючи на комусь «зігнати зло». Аналогічно у районах, зайнятих Червоною армією, військова контррозвідка, енкаведисти і колишні червоні партизани розгорнули пошуки українських патріотів. Намагаючись вивести свої підрозділи з-під ударів гітлерівців, червоних партизанів і радянських військ, Головний військовий штаб УПА 24 грудня 1943 р. затвердив «Тактичну інструкцію», згідно з якою «найвищим завданням хвилини» на протинімецькому «фронті» було подбати про якнайбільше збереження всіх «фізичних, духовних і моральних сил і засобів нації для вирішального моменту боротьби», а тому проводити лише самооборонні дії, уникаючи «зачіпних боїв» проти загарбників. Битися з останніми можна було лише на випадок їхнього нападу, під час захисту населення від каральних експедицій, з метою «відстрашення» їх від подальших антиповстанських заходів, для здобуття зброї та амуніції. При цьому підкреслювалося, що найголовніше - «виграти час» і перезимувати без власних втрат, накопичити якнайбільше зброї та боєприпасів. Також командування УПА наказувало стягнути всі повстанські відділи і з’єднання в більші лісові масиви, щоб перечекати перехід фронту, не вступаючи у бої із Червоною армією навіть для здобуття зброї. Єдиним противником, з яким інструкція зобов’язувала їх вести активну боротьбу, були червоні партизани, котрих слід було «викурити з наших теренів».

У січні 1944 р. розпочався великий наступ Першого та Другого Українських фронтів Червоної армії на Правобережній Україні. Просування військ, а за ними й радянської влади на Захід було таким стрімким, що не залишало ілюзій стосовно здатності вермахту їх затримати. Перед командуванням Повстанської армії постала проблема не лише підготовки до переходу фронту, але й до діяльності в умовах реставрації тоталітарного сталінського режиму. 6 січня 1944 р. Д. Клячківський підписав наказ № 29 у якому ставив перед командирами груп УПА і комендантами Запілля завдання: «Зберегти якнайбільше революційно-творчих сил до боротьби і на останній переможний для нас зудар з імперіалістичною Москвою». ГК УПА вимагала від підлеглих у момент відступу Вермахту й до приходу Червоної армії закріпитися на чітко вказаних територіях щоб здійснювати роззброєння німецьких і союзних їм частин та знищення засобів комунікації.

У Галичині зима 1943-1944 рр. була позначена невеликими акціями переформованих в УПА-«Захід» підрозділів УНС проти гітлерівців. Холодна пора року традиційно не сприяла масштабним партизанським операціям, тому звіти фіксують лише поодинокі напади на німецькі господарські об’єкти, поліцію, конвої в’язнів, а також на невеликі групи або поодиноких солдатів.

Виходячи з наявної ситуації на фронтах світової війни, командування УПА на початку 1944 р. видало спеціальні інструкції у справі стосунків з гітлерівською армією та її союзниками: «У відношенні до німців стояти строго на становищі самооборони». Треба зазначити, що попри намагання дотримуватися інструкцій, місцеві командири повстанських відділів часто змушені були застосовувати зброю у відношенні до німців та їхніх союзників, виходячи із обставин, що складалися. Запеклі сутички з німцями й угорцями в обороні українських сіл на всій території Галичини і Холмщини відбувалися впродовж весни-осені 1944 р. Однак, найбільші бої з ними в Галичині відбулися 6-16 липня неподалік гори Лопата в районах Сколе і Долина на стику Дрогобицької та Станіславівської області, де з ворожого боку полягло понад двісті солдатів, а повстанці втратили близько п’ятдесяти осіб.

Як бачимо, питання боротьби підпілля ОУН(Б) й УПА проти німців та їхніх союзників є доволі цікавою і багатогранною темою. Стосунки українського націоналістичного руху й Німеччини зазнавали постійних змін у залежності від геополітичної ситуації. Однак за будь-яких умов націоналісти намагалися діяти таким чином, щоб максимально використати обставини на користь боротьби за самостійну українську державу. Коли інтереси України (в уяві лідерів ОУН) потребували співробітництва з Німеччиною - вони йшли на співпрацю (доволі часто навіть на шкоду своїм іміджевим інтересам), коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в стані нейтралітету, націоналісти займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагали боротьби з райхом, УПА вела її жорстоко, масштабно і безкомпромісно. Документи однозначно свідчатьпро те, що повстанський рух, організований і очолюваний бандерівською ОУН, довгий час носив антинімецький характер, що нацисти з 1942 року саме в українських націоналістах бачили найбільшу загрозу своєму пануванню в краю. УПА зробила максимум, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія, яка не користувалася зовнішньою підтримкою. Від гітлерівців було визволено значні території, на яких не функціонувала окупаційна адміністрація, зривалися поставки сільськогосподарської і промислової продукції, сировини, визволялися люди, призначені до вивозу у Німеччину, знищувалися засоби комунікації, ліквідовувалися представники цивільної адміністрації, дезорганізовувалася місцева поліція тощо. За найбільш повними у вітчизняній історіографії підрахунками сучасного українського дослідника О.Денищука, УПА та збройні відділи ОУН(Б) в 1942-1944 рр. провели 2526 антинімецьких акцій, в ході яких загинуло 12427 німців та їхніх союзників, 2047 було поранено, 2448 - захоплено у полон. Повстанці втратили в боротьбі з німецькими окупантами 2251 побратима убитими, 475 - пораненими, 536 - полоненими. Виходячи із зазначеного вище, на наш погляд, цілком закономірно було б визнати, що ОУН і УПА зайняла свою почесну сходинку в ієрархії борців за свободу України та звільнення її від гітлерівського рабства.

Питання до самоконтролю:

1. Де й коли, на думку більшості істориків, відбулася перша атака українських повстанців на німецьку окупаційну адміністрацію?

2. У якому місяці 1943 року українська допоміжна поліція масово перейшла в УПА?

3. Хто з високопоставлених німецьких командирів очолив 21 червня 1943 року масштабну операцію проти українського повстанського руху?

4. На яких теренах Західної України діяла Українська народна Самооборона?

5. Коли і де відбулися найбільші бої між УПА та німцями на Волині?