Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Нариси воєнно-політичної історії України

ТАЄМНИЙ ФРОНТ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: РОЗВІДУВАЛЬНА Й КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ РАДЯНСЬКИХ ОРГАНІВ ДЕРЖБЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ (1939–1945 РР.)

Спеціальні служби (органи НКВС, НКДБ, військової контррозвідки СМЕРШ, військової розвідки) відіграли особливу роль у подіях Другої світової війни та її найважливішої складової - Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Україна була одним з головних театрів військових дій. 7 мільйонів вихідців з України стали до лав Діючої Армії, половина з них сплатила ціною власного життя за свободу і майбутнє прийдешніх поколінь. До осені 1943 р. в Україні воювала майже половина радянських збройних сил. В історію Другої світової увійшли такі масштабні операції, як звільнення Донбасу, битва за Дніпро, стратегічні наступальні Корсунь-Шевченківська, Кримська, Львівсько-Сандомирська, Яссько-Кишинівська операції, звільнення Закарпаття.

Водночас був і «таємний фронт» Перемоги - діяльність радянських спецслужб з розвідувального і контррозвідувального забезпечення армії, партизанського руху і тилу. Разом з Червоною армією органи і війська НКВС-НКДБ активно включилися й у визвольну місію в Східній Європі. Водночас, радянські спецслужби виступали основним знаряддям придушення українського самостійницького руху, продовжували забезпечувати політичну та ідеологічну лінію сталінського режиму.

У цьому історичному нарисі розглянемо ті провідні напрями оперативної та оперативно-бойової діяльності спецслужб СРСР у 1939-1945 рр., які визначали їх основний внесок у розгром агресорів та звільнення України.

З погляду адаптації діяльності органів держбезпеки в Україні до умов Другої світової війни доцільно розпочати із висвітлення розбудови їх мережі на західноукраїнських землях (ЗУЗ), приєднаних до СРСР у 1939 - 1940 рр. Організаційні ядра органів держбезпеки для Західної України почали формуватися відповідно до наказу № 001064 наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берія від 8 вересня 1939 р. у рамках оперативного забезпечення військових дій проти Польщі, що розпочалися 17 вересня. Перед наркомами внутрішніх справ Білоруської та Української РСР ставилося завдання створити дев’ять «оперативно-чекістських» груп зі співробітників республіканських НКВС, Прикордонних військ та відрядженого з інших регіонів оперативного складу.

Вони повинні були в міру просування Червоної армії формувати територіальні органи НКВС, «придушувати контрреволюцію».

Апарат органів державної безпеки використовувався як провідне знаряддя репресивного «забезпечення» форсованої радянізації регіону. Якщо спочатку репресії були скеровані, насамперед, проти «соціально ворожих елементів» з числа заможних верств населення та учасників національно-політичних об‘єднань (у вересні-грудні 1939 р. до судів передається 10,2 тис. справ на осіб цих категорій), то поступово вони набувають масового характеру (депортації, ув’язнення тощо). До січня 1941 р. населення регіону зменшилося на 400 тис. осіб. Лише за звинуваченням у причетності до ОУН заарештували упродовж 1940 р. понад 35 тис. громадян. В цілому, за підрахунками істориків, на ЗУЗ було репресовано в 3-4 рази більше громадян, аніж за цей період у німецькій зоні окупації, населення якої було удвічі більшим. Приблизно кожний десятий засуджений отримав вищу міру покарання.

Апофеозом терору стало знищення в Галичині, на Волині та в інших регіонах УРСР близько 9 тисяч в’язнів в ході «чистки» місць позбавлення волі у перші дні війни. Ця жахлива подія шокувала населення регіону і вирішальним чином вплинула на безкомпромісність боротьби самостійницького руху проти сталінізму. Як писала про ці події у листі до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) політв’язень Г. Дідик, «таке не забувається ніколи, таке карбується на серці і передається поколіннями».

«Радянізація західних областей УРСР, - підкреслюється у висновках робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, - яка супроводжувалася жахливими репресіями, перетворила обидві ОУН на непримиренних ворогів радянської влади».

Закономірно, що одним із провідних оперативно-службових завдань органів НКВС відразу ж стало протиборство із підпільною мережею ОУН, стратегічною метою якої була підготовка масштабного антирадянського повстання в регіоні як спосіб відновлення державної самостійності в Україні (при цьому націоналістичний рух вдавався до співробітництва зі спецслужбами Німеччини, розглядаючи неминучу війну між нею та СРСР як воєнно-політичний шанс для реалізації своїх програмних настанов).

Варто підкреслити, що контингент оперативної зацікавленості по лінії боротьби з націоналістичним рухом визначався задовго до приходу в регіон радянських військ. Ще у 1925-1931 рр. Іноземний відділ (зовнішня розвідка) ДПУ УСРР на випадок перенесення бойових дій на територію суміжних європейських держав підготував органам військової контррозвідки списки «української контрреволюційної еміграції різних політичних забарвлень у Польщі, Румунії та інших державах».

За декілька місяців до походу радянських військ у Західну Україну вживаються заходи з інтенсифікації протиборства з закордонними центрами ОУН. Як доповідав 10 лютого 1939 р. начальнику 5-го відділу (зовнішня розвідка) Головного управління держбезпеки (ГУДБ) НКВС СРСР В. Деканозову заступник наркома внутрішніх справ УРСР А. Кобулов, українські чекісти приступили до ретельного підбору оперативних джерел для розробки закордонних націоналістичних центрів. Затверджена наказом НКВС СРСР № 0064 від 28 березня 1941 р. інструкція щодо закордонної роботи розвідувальних підрозділів республіканських НКДБ та УНКДБ спрямовувала до оперативної розробки націоналістичних організацій за межами СРСР, створення власних агентурних позицій в їх середовищі. Завдання протидії закордонним центрам ОУН входило на той час до компетенції 5-х (розвідувальних) відділів УДБ НКВС-УНКВС в Україні.

Серед інших завдань з протидії націоналістичному підпіллю на приєднаних ЗУЗ можна виокремити такі: арешти функціонерів політичних об’єднань, включаючи ОУН; розгортання оперативно-слідчої діяльності у місцях позбавлення волі з метою виявлення організацій і осіб, що плекають наміри проведення диверсійно-терористичної, повстанської, саботажної діяльності; творення агентурно-інформаційної мережі з широким залученням різних верств населення, державних установ, закладів соціально-культурної сфери.

Наказ НКВС УРСР № 001353 від 5 листопада 1939 р. відносив «найшвидше очищення західних областей України від ворожих елементів» до числа пріоритетних завдань українських чекістів.

Першочергової ваги набувало захоплення архівів державних установ, розвідки та контррозвідки, поліції, що надавало у розпорядження НКВС відомості про український націоналістичний рух. Серед заарештованих до 1 жовтня 3914 осіб 2539 становили кадрові і негласні співробітники зазначених структур.

На базі опергруп відповідно до наказів наркома внутрішніх справ НКВС УРСР № 001359 від 6 грудня та № 00208 від 25 грудня 1939 р. створили обласні управління НКВС у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській областях. З серпня 1940 р. УНКВС створюється у Чернівецькій області. Станом на 1 червня 1941 р. у територіальних органах НКВС на ЗУЗ знаходилося 765 співробітників, відряджених з інших областей УРСР. У лютому 1941 р., у зв’язку зі створенням Наркомату державної безпеки (НКДБ), відкриваються і його обласні управління (УНКДБ). Для їх посилення в регіон відрядили 726 оперпрацівників та 600 випускників відомчих навчальних закладів.

Директива НКВС СРСР від 28 жовтня 1939 р. приписувала, поряд із заходами із охорони кордону, енергійно розгортати військову та агентурну розвідку. Щоб забезпечити лояльність місцевого населення та його готовність надавати сприяння прикордонним спецорганам, директива наголошувала на важливості «повної поваги до місцевих і національних звичаїв», наданні допомоги у господарському житті, проведення «політичної та культурної роботи серед населення», уникнення конфліктів, інспірованих зарубіжними спецслужбами з провокаційними цілями.

Щоправда, форсована «радянізація» новоприєднаного регіону з нехтуванням його багатостолітньої етнокультурної специфіки, утиски проти «ворожих класів», некомуністичних громадсько-політичних організацій, націонал-патріотичних об’єднань, церкви, нарешті, незаконні репресії та депортації перетворювали ці справедливі вимоги у фікцію (попри, звичайно, і чималі добрі справи воїнів у зелених кашкетах).

Зазначимо, що забезпечення безпеки прикордонної смуги супроводжувалося і важкими для населення заходами. За постановою уряду СРСР від 2 березня 1940 року, відбулося суцільне відселення з 800-метрової зони уздовж кордону зі знесенням всіх забудов. Інструктивні документи вимагали навчати населення методам протидії «шпигунсько-диверсійній діяльності троцкістсько-бухаринської агентури».

Слід зазначити, що розвідоргани ГУ ПВ НКВС зібрали та передали по належності величезний обсяг відомостей про збройну силу та приготування противника.

В архівних фондах ПВ КДБ СРСР зберігається чимало листів перших днів війни від офіцерів і рядових прикордонників на ім’я Й. Сталіна - вони обурено вимагали розібратися й покарати тих, хто не вірив їх донесенням про близький напад Німеччини. Якби сумлінні охоронці кордону знали, що покарати варто було б самого їх адресата...

Крім охорони держкордону від проникнення агентури спецслужб Німеччини та її союзників, прикордонники одразу ж підключаються до протиборства із групами нелегалів, які направлялися в УРСР Краківським центром ОУН та його Повстанським штабом. Тільки у 1940 р. відбулося 95 бойових сутичок між ПВ та боївками ОУН (було вбито 82, поранено 41, захоплено 387 повстанців, однак 111 прорвалося в УРСР, а 417 - за кордон).

На прикордонників покладалося, зокрема, перекриття каналів зв’язку між підпіллям в Україні та його керівними закордонними центрами, перетинання кордону збройними формуваннями ОУН. Відпрацьовувався механізм «чекістсько-військових» операцій, коли сили Внутрішніх або Прикордонних військ у взаємодії з оперативним складом знищували, або захоплювали підпільників, ліквідовували окремі їх групи або територіальні проводи.

Активізація розвідувально-підривної діяльності нацистських, румунських, угорських спецслужб, протиборство з самостійницьким рухом призвело до енергійного творення агентурно-інформаційного апарату органів держбезпеки. Як зазначалося в орієнтуванні І. Сєрова начальникам УНКВС Західної України №26/СН-1940 р., ретельна перевірка оунівцями своїх лав, знання ними прийомів конспірації вимагає вдосконалення методів оперативно-розшукової діяльності. Відтак оперативно-службова діяльність органів держбезпеки спиралася на агентурно-інформаційний апарат, який до 1 січня 1941 р. нараховував в регіоні 22 тис. учасників. Першочерговим завданням вважалося просування радянської агентури до керівних ланок і закордонних центрів ОУН.

Розгортання мережі територіальних органів та посилення апарату конфіденційного співробітництва дозволила НКВС завдати відчутних ударів по підпіллю ОУН. Вже у грудні 1939 р. його органи викрили підготовку збройного повстання в регіоні. Для зриву останнього вони провели першу оперативно-військову операцію, заарештували понад 900 осіб за підозрою у причетності до ОУН.

У березні-квітні 1940 р. УНКВС по Львівській області, реалізуючи дані оперативно-слідчих заходів, заарештувало 165 підпільників - весь керівний склад Крайової екзекутиви (КЕ) ОУН (Б), окружного та ряд нижчих проводів. Перекинуті до краю новий керівний склад КЕ та інші функціонери (107 осіб) були заарештовані у вересні. Черговий склад проводу підпілля вдалося нейтралізувати через занурену до лав ОУН агентуру у грудні. В ході низки оперативних заходів затримали до 1000 учасників підпілля. Відбулися арешти і в периферійних проводах. Так, у вересні арештували 85 оунівців в Рівненській області, 97 - у Станіславській, упродовж квітня-травня 1941 р. ОУН - у Волинській - 214 членів.

Контррозвідувальна робота проти націоналістів велася і в інших областях УРСР. У доповідній записці до Л. Берія (2 жовтня 1940 р.) ішлося, що ОУН з Галичини докладає зусиль до налагодження розвідки на Сході України та в Києві. Один з лідерів КЕ ОУН (Б) Д. Мирон, зазначалося у документі, використовував для становлення позицій ОУН у столиці республіки сина відомого письменника Юрія Стефаника та учня академіка А. Кримського Омеляна Пріцака. Розвідники ОУН були знешкоджені у Вінницькій, Житомирській, Київській областях.

Контррозвідувального забезпечення потребували і закордонні центри ОУН, до яких радянські органи держбезпеки у довоєнний період спромоглися запровадити свої оперативні джерела.

Розвідка НКВС намагалася зав’язати оперативні ігри із закордонними центрами ОУН, зокрема, за участю арештованого у Львові емісара Краківського центру Я. Горбового («Буя»). Останній був притягнутий до негласного співробітництва одним із керівників розвідки НКВС П. Судоплатовим, який поставив оперативному джерелу завдання просування до провідних закордонних центрів ОУН - берлінського та римського. Я. Горбовий був викритий СБ Краківського центру, яку насторожили обставини «врятування» емісара і провали підпільних центрів в Галичині, що співпали за часом з його відсутністю.

Як серйозний противник, радянськими спецслужбами розглядалося польське збройне підпілля на ЗУЗ, підпорядковане Лондонському еміграційному уряду.

Основною структурою таємної боротьби за польську державність став заснований 13 листопада 1939 р. в Парижі Союз збройної боротьби (СЗБ) як складова збройних сил Польщі. Безпосередньо на ЗУЗ діяли чотири територіальні округи, що створювали Регіон № 3 СЗБ. У його складі був 2-й, розвідувальний відділ, підпілля мало достатньо підготованих офіцерів армії та спецслужб довоєнної Польщі. Відповідно, проти польського підпілля розгортаються агентурно-оперативні заходи НКВС-НКДБ, які завершилися ліквідацією низки його керівних та територіальних ланок, захопленням складів зброї, друкарень тощо.

Водночас вирішальним фактором оперативної обстановки, яка детермінувала завдання й напрями діяльності радянських спецслужб, виступали початок Другої світової війни, наближення зіткнення між нацистською Німеччиною та СРСР.

У вересні 1939 р. створюється Головне управління імперської безпеки (РСХА) з Управлінням зовнішньої розвідки. Військова розвідка (абвер) з жовтня 1939 р. розгорнула вздовж кордонів з СРСР мережу розвідорганів, половина з яких знаходилася на українському відтинку. У травні - червні 1941 р. під Варшавою відкрили «Штаб Валлі» - орган координації розвідувально-підривної роботи проти СРСР. У 1940 - першій половині 1941 рр. радянська контррозвідка зафіксувала зростання закидання до СРСР агентури німецької розвідки в 14 разів. Загалом на території України у передвоєнні роки було знешкоджено до 5000 шпигунів і диверсантів, закинутих гітлерівськими спецслужбами.

Переддень нападу нацистської Німеччини на СРСР відзначився і новим сплеском протистояння органів держбезпеки з збройним підпіллям ОУН. Лише з 1 січня до 15 лютого 1941 р. у Західній Україні було ліквідовано 38 груп ОУН (273 учасники), затримано 747 нелегалів, вбито 82 та поранено 35 підпільників (при цьому загинуло 13 і дістало поранення 30 оперпрацівників радянських органів держбезпеки). Якщо у січні-лютому зафіксовано 17 терактів, то у квітні того ж року підпілля провело 38 терористичних актів проти представників влади, військовослужбовців, активу, у травні - 58 (вбито 57 і поранено 27 осіб). У 1939 - червні 1941 рр. радянською стороною було захоплено під час антиповстанських операцій 7 гармат, 200 кулеметів, 18 тис. гвинтівок, 7 тис. гранат.

Директивами НКДБ СРСР від 31 травня та 21 червня 1941 р. було заплановано нові масштабні операції з арешту і депортації «націоналістичних елементів» та учасників бази їх підтримки, перехоплення у свої руки керівних ланок ОУН через запроваджену туди агентуру. Загалом у 1940-1941 рр. органами і військами НКВС-НКДБ викрито декілька десятків великих націоналістичних організацій, на кордоні затримано понад 400 емісарів, ліквідовано понад 200 розвідувально-диверсійних груп ОУН, що намагалися прорватися через кордон. Об’єктом розвідувальних зусиль ставали і закордонні центри ОУН, до яких радянські органи держбезпеки у довоєнний період спромоглися запровадити свої оперативні джерела.

З початком гітлерівської агресії на військові рейки переходять і органи держбезпеки. Директива НКДБ СРСР № 136 від 24 червня 1941 р. приписувала розгорнути спільно з НКВС СРСР боротьбу з парашутними десантами, диверсійними групами противника, спрямовувати агентуру на занурення до німецьких військ, ведення диверсійно-підривної роботи. Завдання на військовий час конкретизувалися у директиві НКДБ СРСР № 168 від 1 липня. Передбачалося весь апарат негласних помічників органів держбезпеки поділити на невеликі резидентури для осідання на окупованій території з метою організації розвідувально-диверсійної діяльності, йшлося про забезпечення конспірації та способів зв’язку з ними. Кадрові співробітники НКДБ мали разом з НКВС створювати партизанські загони і бойові групи, надавати допомогу військам розвідувальною інформацією, винищувати диверсантів противника.

За наказом НКВС СРСР № 001151 від 25 серпня 1941 р. створюються 4-і відділи НКВС СРСР, республіканських наркоматів та їх територіальних органів. Система 4-х відділів стала основним інструментом таємної війни з агресором, на неї покладали завдання формування з населення винищувальних батальйонів, партизанських формувань, диверсійних груп, керівництво їх оперативно-бойовою діяльністю, зафронтова розвідка. За перші три місяці війни органи держбезпеки залишили на окупованій території 314 партизанських загонів і груп (11249 учасників) і 69 диверсійних груп (800 осіб).

Оскільки незабаром зафронтова робота стає провідним напрямом зусиль спецслужби, у квітні 1942 р. 4-й відділ НКВС УРСР реорганізували в 4-е Управління. У січні-березні 1942-го останнє підготувало й вивело за лінію фронту 1045 розвідників, із них 800 - у складі розвідгруп. На окупованій території залишили чимало негласних помічників органів держбезпеки (понад 12,7 тис. осіб, включаючи 43 резидентури, 41 диверсійну групу). Однак з більшістю оперативних джерел був відсутній зв’язок, значну їх частину знешкодив ворог, частина перейшла до партизан, або стала на шлях співробітництва з окупантами (після звільнення лише п’ята їхня частина поновила зв’язок з оперпрацівниками). Серйозною хибою була відсутність єдиного координуючого органу зафронтової роботи, адже нею займалися паралельно НКВС, військова розвідка, партійні і комсомольські органи.

Водночас органи НКВС сформували в Україні 651 винищувальний батальйон (118 тис. багнетів) для протидії десантам, диверсійним групам противника, для місцевої самооборони (згодом близько 7 тис. їх учасників перейшло до партизан).

Необхідно враховувати, що в Україні окупанти розгорнули потужну мережу карально-репресивних органів спеціального призначення - розвідки (абвер команди), таємної поліції (гестапо), поліції безпеки (СД), польової жандармерії, охоронної поліції, поліції порядку, підрозділів абвер-3 (військової контррозвідки). Крім того, діяли спецоргани сателітів Німеччини - таємна поліція (Сигуранца) та Служба спеціальної інформації (військова розвідка) Румунії, угорська розвідка та контррозвідка. В Україні дислокувалося до 26 спецорганів противника, школа підготовки шпигунів і диверсантів «Абверштеллє Україна» з філіалами в Києві та Миколаєві (загалом на потреби таємної війни на Східному фронті працювало до 60 німецьких спеціальних навчальних закладів, щорічно випускаючи до 10 тис. розвідників, диверсантів і терористів).

Німці простудіювали досвід повстанства на Україні періоду громадянської війни і перед нападом на СРСР розробили комплекс контрпартизанських заходів. На захопленій території ліквідувалися або бралися під контроль члени партії і комсомолу, співробітники НКВС, встановлювалися особи, які прибули на проживання в адміністративні центри після 1 вересня 1939-го. Практикувалося створення лжепартизанських загонів і підпільних груп-«приманок». Важкою ціною, у жорстокому протиборстві з потужними спецслужбами ворога радянські органи держбезпеки здобували оперативний досвід. Про це красномовно свідчить хоча б той факт, що з майже 600 закинутих за лінію фронту в перші півтора року війни оперативних груп НКВС УРСР на «Велику землю» повернулося близько 30.

Попри вкрай скрутне становище на фронтах, «тиловики з неволі» до початку 1942 року змогли записати на свій рахунок 1001 знешкодженого шпигуна, диверсанта й терориста, закинутих у запілля армії, 685 затриманих підозрілих осіб та відставших від частин солдат, 28 тис. дезертирів, понад 1000 активних колаборантів, майже 20 тис. осіб, що ухилялися від служби в армії, 492 мародери.

Офіційно ПВ НКВС СРСР перейшли до охорони тилу армії 15 грудня 1941 року, коли відбулося рішення Ставки Верховного Головнокомандування про виведення з бою всіх прикордонних частин та перенацілення їх на захист запілля. На прикордонників покладалися такі завдання:

- виявлення та знешкодження агентури противника, закинутої в тили, затримання «зрадників батьківщини» та німецьких прислужників на окупованих територіях;

- ліквідація розвідувально-диверсійних груп та загонів противника, які прагнули дестабілізувати нормальну роботу тилу;

- боротьба з антирадянським повстанством, протидія дезертирам та мародерам;

- охорона комунікацій в смузі тилу фронту;

- охорона армійських приймальних пунктів військовополонених;

- участь в операціях з підтримання прифронтового режиму (виселення, «зачистки» тощо);

- проведення розвідувальної роботи, для чого у полках з охорони тилу створювалися розвідувальні відділення (25 розвідників на полк), запроваджувалися посади заступників командирів полків та батальйонів з розвідки.

Від 28 квітня 1942 р. у війська охорони тилу передавалися з відання ПВ 37 прикордонних полків, 6 прикордонних загонів та інші частини загальною реальною чисельністю понад 51 тис. багнетів (за штатом - майже 67 тис.)

Залишені на окупованій території розвідувальні групи вдалися до творення резидентур та підпільної мережі з метою збору значущої інформації та дестабілізації тилу противника, перешкоджали йому використовувати економічний потенціал України.

Широко відомо ім’я кадрового розвідника І. Кудрі, який створив у столиці України нелегальну резидентуру «Максима». Патріоти здобули цінні розвідувальні дані про німецькі частини, здійснили диверсію на залізничному вузлі «Дарниця». Особисто «Максим» виявив та уклав список на 87 колаборантів, які активно допомагали окупантам. Зрадниця-фольксдойче видала І. Кудрю (арештований 5 липня 1942 р.) та інших учасників групи. Усі вони загинули у нацистських буцегарнях.

Підпільна група капітана Володимира Молодцова в окупованій Одесі створила дві розвідувально-диверсійної групи, на бойовому рахунку яких два підірваних ешелони, 300 знищених ворогів. Заарештований румунською сігуранцею він мужньо витримав тортури і не видав соратників. 5 листопада 1944 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У Миколаєві діяла підпільна група Миколи Гефта. Їй вдалося зібрати чималий обсяг розвідувальної інформації, здійснити 15 диверсій на суднобудівних підприємствах міста.

Основним знаряддям розвідувально-диверсійної роботи органів держбезпеки стали спеціальні зафронтові формування (загони, групи, резидентури) 4-го Управління НКВС-НкДб, які діяли, переважно, із баз партизан (загалом на території УРСР діло 95 таких формувань). Спецназ вів розвідку, викривав ворожу агентуру, вчиняв диверсії, теракти проти командного складу й адміністрації окупантів.

Результативністю відзначилися зафронтові формування НКДБ УРСР «Переможці» Д. Медведєва, «Унітарці» В. Хондожко, «Дружба» М. Онищука, «Розгром» Г. Бурлаченка, «Волинці» П. Форманчука і багато інших.

Окремо доцільно торкнутися ролі органів НКДБ УРСР у ході звільнення країн Східної Європи. Інтереси забезпечення стратегічного наступу Червоної Армії обумовили надання навесні 1944 р. завдання 28 опергрупам, що діяли на території УРСР, передислокуватися на захід для розвідувально-підривної роботи в тилу противника й сприяння наступаючим військам. Так, група «Волинці», незважаючи на значні втрати і поневіряння, здобула інформацію про зручні для проходу військ перевали Карпат і сили угорської армії, фортифікаційні лінії противника. У жовтні 1944 р. бригада, утворена на базі опергрупи «Мисливці», упродовж 2 діб спільно з військами утримувала стратегічний перевал Бескид до підходу основних сил 4-го Українського фронту. Згодом, на прохання командування 1-го Українського фронту опергрупи зосереджують зусилля на диверсійних акціях: з липня 1944 до січня 1945 р. лише в Польщі здійснено 114 підривів залізничних мостів та 5 військово-промислових об’єктів.

Щоб рел’єфніше представити ефективність зафронтової роботи, наведемо такі дані: з початку 1944 р. і до кінця війни бійцями спеціальних підрозділів республіканського НКДБ знищено або виведене з ладу 22,5 тисячі гітлерівців, узято в полон до 10 тисяч, висаджено 20 військових підприємств, 18 складів, 9 бронепоїздів, 207 військових ешелонів, 110 мостів, знищено понад 106 танків і 675 автомашин. Загалом на бойовому рахунку спецформувань НКВС-НКДБ УРСР - до 75 тис. знищених вояків ворога, 258 мостів та 410 ешелонів, підірваних під час диверсій.

Військові контррозвідники 1, 2 і 3-го Українських фронтів лише з травня 1943 по червень 1944 рр. виявили і знешкодили 622 співробітники і агенти ворожих спецслужб, перевербували 52 агенти, які прямували до тилів, і самі запровадили в середовищі противника 289 оперативних джерел. Армійській спецслужбі вдалося запровадити свої оперативні джерела до спецшколи німецького розвідоргану «Оріон», яка дислокувався у Харкові та інших містах України, знешкодити чимало шпигунів і диверсантів, а ряд з них залучити до співробітництва.

Вищим проявом контррозвідувального мистецтва радянських спецслужб стали оперативні ігри, які успішно велися з нацистськими розвідорганами. Їхня суть полягала у використанні захоплених ворожих агентів і радистів для дезінформації противника, виведення в радянський тил і захоплення нових розвідгруп. Так, у ході підготовки наступу в районі Корсунь-Шевченково (січень-лютий 1944 р.) через захоплені радіостанції поширили дезінформацію про зосередження і плани 1-го і 2- го Українського фронтів, що допомогло оточити і знищити 10 ворожих дивізій.

Відчутну роль подібні заходи зіграли й у період Львівсько-Сандомирської наступальної операції. У грудні 1944 р. контррозвідники Львівського військового округу захопили німецьких шпигунів-парашутистів Уміло повівши гру від імені цієї розвідгрупи, радянська сторона до квітня 1945 р. включно просувала німцям військову дезінформацію. Кваліфіковано вводили в оману абвер підставні радіостанції «Тризуб» (Житомир) і «Антена» (Львів), львівська легендована група «Шапка-невидимка» (її «робота» знайшла дуже високу оцінку розвідоргану абверу, який так і нічого не запідозрив).

У ході звільнення України органи держбезпеки приступали до виявлення залишеної на осідання агентури противника й активних колаборантів, насамперед тих, хто заплямував себе кров’ю співвітчизників. В їх викритті чималу роль зіграли оперативні джерела, що діяли на окупованій території. Деякі з них ініціативно влаштовувалися в нацистські військово-адміністративні органи, одержували доступ до зведень про осіб, що активно співробітничали зі спецслужбами противника. Співробітники НКДБ і СМЕРШ затримували по гарячих слідах німецьких спецслужбістів, генералітет, високих чиновників - організаторів масового терору проти мирного населення. Ця робота проводилася органами держбезпеки і протягом усього післявоєнного періоду.

Розвідувальне й контррозвідувальне забезпечення партизанського руху

Одним із провідних та результативних напрямів діяльності радянських спецслужб стала участь в організації партизансько-підпільного руху та його оперативне забезпечення.

У перші місяці війни в областях СРСР поспіхом сформували 4700 партизанських загонів і підпільних груп (понад 100 тис. учасників). Майже всі вони до кінця 1941 р. були ліквідовані противником, що було наслідком волюнтаристського згортання підготовки спеціально навчених кадрів у передвоєнний період. В той же час в Україні не загинув жоден загін, очолюваний, «кадровими» спеціалістами з партизанської боротьби.

До 30 травня 1942 р. поточне керівництво партизанськими силами України здійснювало 4-е Управління НКВС УРСР, відколи постановою Держкомітету оборони при Ставці Верховного головнокомандувача створили Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військовій раді Південно-західного напрямку - Український ШПР. Після створення в липні 1942 р. УШПР 4-е Управління НКВС передало йому 1017 партизанських загонів (25 тисяч осіб). У складі УШПР, зокрема, запровадили інформаційно-розвідувальний відділ.

Відповідно, 4-ті підрозділи органів НКВС-НКДБ переорієнтували винятково на оперативну роботу, у тому числі - на допомогу партизанам у розгортанні розвідувально-диверсійної роботи та налагодженні контррозвідувального захисту партизанських формувань.

На жаль, ідеологічні настанови радянської сторони виключали формування бодай тактичного об’єднання з вояками УПА для боротьби з окупантами. Збройні сутички між повстанцями та радянським партизанами починаються з січня 1943 р., коли великі з’єднання останніх починають рейди або передислокацію з території суміжних районів Білорусі та Російської Федерації до українського Полісся. У звітах партизанських командирів зазначалося, що при їх наближенні до контрольованої повстанцями території останні, не вагаючись, вступають у бій. За свідченням колишнього командувача УНС О. Луцького, саме наближення рейду С. Ковпака до Прикарпаття у червні 1943 р. стало причиною вказівки Р. Шухевича про формування там самооборони та її сутичок із партизанами.

У квітні-травні 1943 р. почастішали бої з партизанами у трикутнику Холм-Ковель-Маневичі, у басейні Прип’яті і до Дніпра. Особливого розмаху протиборство набуло після переходу на терен «колиски» УПА великих партизанських з’єднань. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. сталося 54 бої упівців з червоними партизанами. Як повідомляли партизанські командири (вересень 1943 р.), особливу активність повстанці виявляли у знищенні радянських розвідувально-диверсійних груп.

Бойові сутички були вкрай жорстокими. Як ішлося у записці щодо агентурної розвідки УПА партизанського з’єднання І. Шитова (3 серпня 1943 р.), учасники боїв проти повстанців із числа досвідчених партизан, «котрі були у десятках боїв, кажуть, що вони вперше вели такий запеклий бій з такими нахабами, які сунуть на «ура» на станкові кулемети». У бойові дії втягуються значні сили повстанців. Так, наприкінці вересня командувач УПА «Північ» Д. Клячківський провів нараду з планування удару з’єднаннями УПА «Турів» і «Заграва» по партизанському формуванню О. Федорова. Навіть влітку 1944 р. УПА мала бойові можливості заблокувати спроби УШПР вивести до Галичини 17-тисячне партизанське з’єднання.

Боротьба з повстанськими формуваннями націоналістичного руху та їх спецпідрозділами (у вказівках партизанам вона часто іменувалася «особливим завданням») посідала друге за значенням після антинімецького напрямку місце серед функцій партизанської розвідки та контррозвідки.

У період наступу Червоної армії на Правобережну й Західну Україну перед розвідувальними підрозділами партизан ставитися завдання, «вступивши до смуги активної дії українських націоналістів, вести всебічну розвідку наявності їх збройної сили, місця дислокації, структур управління, зв’язків з розвідувальними органами інших держав, прізвища командирів і політичних керівників, їх стосунки з окупантами і населенням».

Відчутно дошкуляла повстанцям агентура партизанської розвідки, задіяна у націоналістичному середовищі. Так, за допомогою перевербованих партизанським командиром П. Брайком вояків УПА у с. Пустинка Волинської області виявили великий склад зброї. Радянський агент «Польовий» занурився до штабу групи УПА «Південь», обійняв відповідальну посаду щодо планування бойових операцій. У січні 1944 р. розвідка партизанської бригади «Мисливці» М. Прокоп’юка встановила по агентурних даних місце переховування повстанцями переданих їм німцями боєприпасів, медикаментів і продовольства. Майно було захоплене, при цьому загинуло до 70 повстанців.

Враховуючи великий досвід партизан з антиповстанських дій, у серпні 1944 р. політбюро ЦК КП(б) У ухвалило рішення передати партизанську дивізію ім. С. Ковпака у розпорядження НКВС «для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд». Створюються і спеціалізовані на розвідувально-підривній діяльності проти націоналістів підрозділи, наприклад, 7 та 12-й батальйони з’єднання О. Сабурова (вони ж «відзначилися» і брутальним поводженням з цивільним населенням).

Посилена співробітниками спецслужб партизанська розвідка надала значний обсяг інформації, корисної фронту.

Упродовж всієї війни (навіть у найбільш критичні її періоди) одним із провідних напрямів оперативної діяльності радянських спецслужб залишалася протидія самостійницькому руху українських націоналістів. Незмінний і виразно антирадянський характер програмних настанов та дій ОУН вів до неминучого протистояння цих сторін. Крім того, об’єктивними причинами протистояння слугували кон’юнктурне співробітництво націоналістів зі спецслужбами держав агресивного блоку, спеціальна діяльність Служби безпеки (СБ) ОУН (Б), яка докладала зусиль до створення агентурних позицій в радянських партизанських та підпільних формуваннях з метою збору інформації та розкладу їх особового складу, а з кінця 1943 р. - і пряме збройне протиборство УПА й підпілля ОУН з Червоною армією, військами і органами НКВС-НКДБ.

Серед зафронтових оперативних груп органів держбезпеки націоналістичні формування та їх спецоргани активно розробляли:

- група «Унітарці» В. Хондожка, направлена 4-м Управлінням НКДБ УРСР на базу партизанського з’єднання С. Ковпака у серпні 1943 р. Одним з пріоритетних завдань було придбання агентури серед українських націоналістичних формувань, просування її до закордонних осередків ОУН, добування документів та друкованих видань. Групою придбано 19 оперативних джерел з середовища ОУН. Створена «Унітарцями» у Львові резидентура «Ліс» (7 учасників) отримала списки агентури СБ, відрядженої до східних областей УРСР;

- опергрупа «Дружба» М. Онищука («Баглія»), що діяла на базі з’єднань С. Ковпака та П. Вершигори, придбала 49 оперативних джерел з націоналістів, здобула матеріали про їхні переговори з німцями, програмні документи ОУН та УПА, ІІІ-го Надзвичайного Великого збору ОУН;

- опергрупа 4-го Управління НКДБ УРСР (на базі партизанського з‘єднання Б. Шангіна) у жовтні-грудні 1943 р. захопила до 30 функціонерів ОУН, одержала відомості про 50 проводів та референтур СБ ОУН, захопила важливі директивні документи й коди підпілля, придбала декілька цінних оперативних джерел в осередках ОУН Німеччини та Австрії. За повідомленнями іншого джерела групи, «Сидоренка», який мав «широкі зв’язки» серед керівних кадрів ОУН та УПА та надав винятково цінні дані про антирадянську діяльність українських націоналістів, було знищено низку функціонерів оУн, а 87 з них взято на оперативний облік;

- опергрупа «Переможці» Д. Медведєва спромоглася занурити низку інформаторів до осередків ОУН Волині, здобути через них відомості про їх стосунки з німцями, суперечності між бандерівцями та формуванням Т. Боровця-Бульби;

- опергрупа «Розгром» Г. Бурлаченка («Петрова»), що діяла на базі з’єднання В. Бегми, запровадила 20 оперативних джерел серед учасників ОУН та УПА, виявила 932 учасники антирадянського руху опору, захопила 56 функціонерів ОУН, здобула цінні відомості про націоналістичне підпілля. За інформацією групи, партизани знищили 300 повстанців;

- опергрупа 4-го Управління НКДБ УРСР під керівництвом В. Храпка у з‘єднанні О. Сабурова створила агентурний апарат зі 107 осіб, знешкодила 8 агентів СБ ОУН;

- розвідка партизанського з’єднання Д. Ніколайчика створила легендовану підпільну організацію (10 осіб), за допомогою якої було виявлено мережу підпілля ОУН у семи районах Волинської області, перевербувала та активно використовувала для розробки підпілля 36 націоналістів;

- опергрупа «Волинці» П. Форманчука («Петріча»), яка діяла на базі з’єднання В. Бегми у листопаді 1943 - квітні 1944 рр., створила дві резидентури (42 джерела) з висвітлення діяльності націоналістичного підпілля, здобула інформацію про діяння СБ, ліквідувала одну з її резидентур, знищила 25 активних підпільників;

- резидентура «Тайга» надбала ряд оперативних джерел серед оунівців, одержала інформацію про боївки СБ, котрі брали участь у нападі на командувача 1-м Українським фронтом М. Ватутіна 29 лютого 1944 р.

До 1945 р. агентурно-оперативні заходи територіальних органів НКВС-НКДБ поширювалися на 379 формувань УПА. В 1944-1945 рр. кількість оперативників НКВС-НкДб на ЗУЗ досягла 22 тисяч. Агентурно-інформаційний апарат включав 359 резидентів, 1473 агентів, 13085 інформаторів.

Основним інструментом оперативних заходів проти підпілля виступав агентурно-інформаційний апарат, завдання розбудови якого на звільненій території визначала директива НКДБ УРСР від 12 липня 1943 р. Створення його позицій безпосередньо в середовищі антирадянського руху опору давало змогу збирати відомості про форми і методи діяльності противника, його керівний склад, здійснювати акції з розкладу підпілля або компрометації його учасників. Одним із знарядь органів держбезпеки стали спеціальні (з 1946 р. - «агентурно-бойові») групи (АБГ). На них покладалися пошук, захоплення або ліквідація підпільників, збір розвідувальних даних, створення агентурних позицій в середовищі противника, перехоплення каналів зв’язку осередків підпілля, компрометація його учасників, схилення до явки з повинною тощо.

Уже до 1 травня 1945 р. на рахунку спецгруп було 1163 ліквідованих учасників руху опору. До того часу органам НКВС-НКДБ вдалося занурити до підпілля понад 1000 агентів, з яких 125 потрапили до його керівних ланок, 30 з них використовувалися по лінії розробки Центрального проводу.

Як приклад ефективного застосування псевдо повстанців, можна згадати спецгрупу «Хмара» (60 колишніх партизан та 40 перевербованих вояків УПА) під командуванням оперпрацівника НКДБ УРСР капітана В. Кащеєва (він, власне, і виступив ініціатором створення таких спецгруп). Офіцер удавав «начальника охорони командира сотні УПА». В ролі останнього виступав агент-бойовик «Хмара» (у минулому - командир диверсійної групи УПА). Спецгрупа була направлена у січні 1945 р. в рейд для ліквідації підрозділів УПА «Чумака» і «Недолі», які раніше скоїли напад на райцентр Городницю у Житомирській області. У Людвіпольському районі Рівненської області спецгрупа встановила контакт з повстанцями, отримала відомості про їх сили, а також спромоглася під зручним приводом відмовити командирів УПА від нападу на райцентр Березно.

7 лютого 1945 р. псевдоповстанці підвели згадані підрозділи УПА під удар Внутрішніх військ, організували переслідування і знищили рештки повстанців разом з їх ватажками. На Витковичеських хуторах Рівненщини «Хмара» сприяла розгрому загонів УПА «Крилатого» й «Пащенка», у березні передислокувалася до Тернопільської та Львівської областей, де брала у участь у ліквідації загонів «Герасима» та «Наливайка». При цьому спецгрупа не була викрита.

На початку 1945 р. заступник начальника одного з управлінь НКДБ УРСР С. Карін-Даниленко висунув ідею створення легендованого «Проводу ОУН на Східноукраїнських землях» у складі Білоцерківського, Конотопського, Дніпропетровського, Криворізького, Миколаївського «окружних проводів». Одним з головних завдань «проводу» мало бути встановлення контактів з підпіллям на Західній Україні, просування до його керівництва агентури для подальшого його розкладу зсередини. «Провід» мав очолити негласний помічник органів держбезпеки з 1924 р. «Тарас».

Посланцями «проводу» на ЗУЗ стали досвідчені негласні помічники «Ірина» та «Євгенія» (остання співробітничала з органами держбезпеки з 1927 р., за успішну розробку націоналістичного підпілля в 1944 р. була нагороджена орденом Червоної зірки). До них долучили і Л. Фою, члена ОУН з 1942 р., арештовану у січні 1944 р. і залучену до співробітництва під псевдо «Квітнева». Вона походила з родини сотника армії УНР, брала участь у антинімецькому підпіллі часів окупації, виховувалась у націоналістичному дусі.

Група «зв’язкових проводу» отримала виготовлені чекістами «підпільні документи», в тому числі сфабрикований «лист украї нських націоналістів» з критикою і погрозами на адресу письменника М. Рильського. 2 травня 1945 р. вони прибули на Волинь і потрапили під спостереження СБ. 3 червня 1945 р. на допиті у співробітника СБ «Михася» Л. Фоя розшифрувала себе і повідомила про плани «полковника Данилова». Було затримано і «Ірину». Перевербовкою Л. Фої, згодом оголошеної у всесоюзний розшук, займався особисто колишній шеф референтури СБ в цьому регіоні Б. Козак, який вирішив повести власну оперативну гру з НКДБ і зірвав далекосяжний задум чекістів.

Відповідно до директиви НКДБ УРСР від 28 липня 1944 р. створили 1-е Управління наркомату (зовнішня розвідка). У 1943 - 1944 рр. цей підрозділ спромігся придбати низку перспективних оперативних джерел у Німеччині, Австрії й інших європейських державах. І хоча зовнішня розвідка завжди була прерогативою Москви, до 1948 р. існував ряд закордонних оперативних груп НКДБ-МДБ УРСР, пізніше злитих із загальносоюзними в статусі «підрезидентур». За словами одного з керівників розвідки КДБ УРСР В. Мякушка, придбані українськими розвідниками оперативні джерела використовувалися в Європі та за океаном аж до 1970-х років.

Розвідувальна інформація сприяла шляхетній справі відновлення соборності українських земель, входження Української РСР до світового співтовариства. Зокрема, конфіденційні відомості щодо позиції західних партнерів використовувалися при визначенні долі західних кордонів України та вступу її до ООН на відомих Ялтинській і Потсдамській міжнародних конференціях.

Не можна не відзначити патріотизму українців - представників «трудової еміграції», які опинилися в країнах Латинської Америки. Деякі з них увійшли до складу резидентур, створених в Аргентині, Уругваї і Чилі визначним радянським розвідником Й. Григулевичем - «Максом». Ризикуючи життям, українці допомагали звільненню Батьківщини, закладаючи міни у вугільні бункери судів, що везли з Буенос-Айреса в Німеччину стратегічну сировину (селітру) і продовольство. Усього в 1942-1944 роках закладено понад 150 мін - вони спрацьовували в морі, викликаючи вибухи і пожежі. А. Гітлер особисто розпорядився підібрати інший порт для транспортування вантажів.

Що ж стосується розробки закордонних осередків ОУН, то вона стала одним з важливих завдань 1-го Управління НКДБ УРСР.

При цьому основним знаряддям боротьби з націоналістичними центрами за кордоном вважалося агентурне проникнення в них для збору відповідної інформації та внесення розколу в їх лави. Оперативні джерела набувалися закцентрах різноманітними шляхами: виведенням під виглядом втікачів з СРСР, засланням під виглядом представників націоналістичного підпілля, вербуванням їх учасників за кордоном, відновленням зв’язку з раніше залученими до співробітництва.

Сумною сторінкою історії спецслужб стало використання їх для «полювання» за українськими національними діячами в еміграції. Вже 26 травня 1945 р. Л. Берія санкціонував відправку до Праги оперативної групи генерал-майора Горшкова для «вилучення активних українських націоналістів» з підпорядкуванням їй ряду відповідальних працівників НКДБ УРСР. Було захоплено і вивезено до СРСР ряд діячів Української революції 1917-1920 рр., національної науки і культури, серед них - президента Карпатської України А. Волошина, дипломатів і громадських діячів М. Славинського, М. Галагана, інших патріотів-державників. Доля їх склалася трагічно - смерть під слідством або тривалі терміни заслання.

Війна стала суворим випробуванням для українського народу. Перемога врятувала його від знищення і рабства. У важку пору радянські органи держбезпеки, використані в передвоєнний період як основний інструмент репресивної політики, зосередилися, спираючись на підтримку народу, на виконанні класичних функцій спецслужб як таких, збагатилися різнобічним досвідом оперативного мистецтва. У 1941-1945 рр. загинуло 489 й пропало без вісті 271 кадрових співробітників та агентів органів держбезпеки України.

Налагодження постачання розвідувальної інформації виступало важливою передумовою розгрому противника. Було достатньою мірою забезпечено контррозвідувальний захист Діючої армії та її тилу від розвідувально-диверсійної діяльності спецслужб противника. Органи НКДБ та СМЕРШ вдалися до активних заходів із дезінформування ворога. Було завдано суттєвих втрат агресору силами спеціальних зафронтових формувань. Особливу роль спецслужби відіграли у розгортанні розвідувально-диверсійної роботи партизанського руху та забезпеченні його внутрішньої безпеки, допомозі народам Східної Європи у визвольній боротьбі.

Поряд з цим, безкомпромісний характер протистояння радянської влади із українським самостійницьким рухом не міг не перетворити органи та війська держбезпеки у головне знаряддя боротьби з ОУН та УПА, виключав можливість організації бодай тимчасового антифашистського фронту повстанського та партизанського рухів.

Повчальний досвід зафронтової роботи воєнної доби заслуговує на вивчення й творче використання в інтересах підготовки спецслужб сучасної України до дій в особливий період. Звитяга попередників має пропагуватися і з метою професійного та патріотичного виховання нової генерації співробітників національного правоохоронного органу спеціального призначення.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягала особливість оперативно-службової діяльності радянських органів державної безпеки України на початковому етапі Другої світової війни.

2. Розкрити діяльність органів держбезпеки на початковому етапі німецько-радянської війни.

3. Висвітлити зафронтову розвідувально-диверсійну роботу на окупованій території.

4. Охарактеризувати контррозвідувально-диверсійну роботу на окупованій території.