Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Нариси воєнно-політичної історії України

ЧЕРВОНА АРМІЯ В БОЯХ І РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Складна політична ситуація в Європі середини 1930-х рр. спричинила вибух світової війни. Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА) взяла участь у двох війнах (радянсько-польській, вересень 1939 р. та радянсько-фінляндській, 30 листопада 1939 р. - 13 березня 1940 р.), а також у двох військових акціях (введення контингенту військ до Литви, Латвії, Естонії, жовтень 1939 р. - червень 1940 р.; до Південної Бессарабії та Північної Буковини, червень 1940 р.).

За основними кількісними та якісними показниками військову кампанію СРСР проти Польщі, попри слабку інтенсивність бойових дій, сучасні історики розглядають як радянсько-польську (вересневу) 1939 р. війну. Заздалегідь спланований радянським військово-політичним керівництвом та узгоджений з німецькою стороною раптовий і неочікуваний для поляків удар Червоної армії, кількість задіяної живої сили і техніки, обсяги військової мобілізації, велика площа театру воєнних дій (майже в 200 тис. кв. км), наступ радянських військ і Вермахту, війська якого майже паралельно активно діяли на західних кордонах Польщі, примусили останню воювати на два фронти та відіграли принципову роль у деморалізації й остаточному розгромі польських збройних сил.

Підготовка СРСР до війни з Польщею проводилась у формі прихованої мобілізації. Переростання навчальних зборів у воєнну кампанію проти Польщі передбачалось директивою наркома оборони СРСР маршалаК. Ворошилова від 14 вересня 1939 р., в якій містився наказ військам РСЧА «до кінця 16 вересня приховано зосередитись і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити військопротивника». 17 вересня 1939 р. два величезних угруповання радянських військ (вони одержали назву Український та Білоруський фронти й налічували 7 армій, 1 кінно-механізовану групу, 617 588 чол. особового складу, 4954 гармати і міномети, 4733 танки, 3298 літаків) перетнули польський кордон. До бойових дій залучалась і Дніпровська воєнна флотилія. Чисельність радянських військ на терені західноукраїнських і західнобілоруських землях швидко нарощувалася і вже у жовтні 1939 р. на двох фронтах нараховувалося 2421300 чол., об’єднаних у 60 стрілецьких, 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад. На озброєнні радянських військ у цей час було 5467 середніх і важких гармат, 6636 танків.

Червоній армії тут протистояли частини Корпусу охорони прикордоння (КОП), кілька укріплених районів на Волині, в Галичині, Поліссі. У цьому регіоні польські збройні сили нараховували 370 тис. чол. при 540 гарматах і 70 танках. 80 % цих військ становили погано озброєні та ненавчені резервісти. До польської армії входили й мобілізовані з початком німецько-польської війни понад 150 тис. західних українців.

До складу Українського фронту (командуючий - командарм 1-го рангу С. Тимошенко, начальник штабу - комдив М. Ватутін, члени Військової Ради - корпусний комісар В. Борисов і перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов) увійшли три армійські групи, що нараховували 238 978 чол. Найбільш широким фронтом у 230 км наступала Шепетівська - Північна група (надалі 5-а армія, комдив І. Совєтніков). Своїм лівим флангом група 18 вересня захопила м. Рівне і просувалася у напрямі Володимир-Волинського, а правим вела наступ на м. Ковель. У лісах на Волині, де концентрувалися та проводили переформування розшматовані німецькими військами відступаючі польські частини, Червона армія в період з 20 до 22 вересня наштовхнулась на спротив поляків у районі Сарненського укріпрайону, Ковеля, Боровичів. Після невеликої затримки радянські війська, зламавши оборону на річці Західний Буг поблизу Холму (Хелму), 25 вересня здобули це стародавнє місто і 30 вересня вийшли в етнічні польські регіони ІІ Речіпосполитої. В полон, згідно з повідомленнями, було захоплено 190,5 тис. польських вояків.

У центрі, на ділянці майже 90 км, вела наступ Волочиська - Східна група (надалі 6-а армія під командуванням комкора П. Голікова). Впродовж 17-19 вересня її війська взяли Тернопіль, Єзерну, Сокаль, Броди, Бібрку, Рогатин, підійшли до Львова, де зустрілися з німецькими військами, які блокували в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгером. Унаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням частини Вермахту відійшли з цього району, поступившись містом Червоній армії. 22 вересня 1939 р. після переговорів між радянським командуванням і львівським гарнізоном поляки погодилися капітулювати на почесних умовах (гарантія особистої недоторканності, збереження особистого майна, можливість подальшого виїзду за кордон і т. ін). Проте ці умови не були виконані.

Мобільна і потужна Кам’янець-Подільська - Південна група (надалі 12-а армія, командуючий - командарм 2-го рангу І. Тюленєв) наступала на фронті 110 км із середньою швидкістю 60-90 км на добу. На першому етапі операції, 1720 вересня 1939 р., вона здобула Коломию, вела бої біля Галича і оволоділа м. Станіславом (тепер Івано-Франківськ), дійшла до річки Стрий, де зустрілася з німецькими військами. На другому етапі операції група просунулася до річки Сян з тим, щоб перекрити державний кордон Польщі з Румунією та Угорщиною для відступаючих польських військ, а також розпочала прийом від Вермахту захоплених ним українських міст. 22 вересня німці передали Червоній армії м. Стрий, 24 вересня - м. Дрогобич. 12-й армії довелося вести бойові дії з окремими польськими загонами, які намагалися пробитися до кордонів Румунії та Угорщини. Ці операції Червона армія подекуди проводила у співдії з частинами Вермахту. Наприклад, 27-28 вересня 1939 р. в районі Журавинець радянські війська спільно з німцями розбили 4-тисячну кінну групу (5-6 кавалерійських полків) польських військ під орудою генералів Андерса і Лісовського, яка намагалася перейти кордон з Угорщиною (обидва генерали потрапили до радянського полону).

За 12 днів ведення воєнних дій у Західній Україні та Західній Білорусії Червона армія пройшла від 250 до 350 км, зайнявши територію 195 тис. кв. км з населенням майже 13 млн. осіб. Радянсько-німецьким договором про дружбу і кордон 28 вересня 1939 р. був оформлений статус цих земель як окупованих. Відтак, Польща припинила своє існування як держава, її етнічні території потрапили під німецьке управління, а українські і білоруські етнічні землі увійшли до УРСР та БРСР - складових Радянського Союзу. До сфери радянських інтересів, згідно з вищезгаданим договором, відійшла й територія Литви. Натомість Радянський Союз передав Німеччині землі Люблінського і Варшавського воєводств, зайняті Червоною армією в ході радянсько-польської війни. На честь перемог над Польщею у Бресті, Гродно та інших містах були проведені радянсько-німецькі військові паради. Загальні втрати в ході радянсько-польської війни, за офіційними даними, з боку РСЧА становили понад 3 тис. осіб (852 загиблих, 2200 поранених та зниклих безвісти). Втрати польської сторони становили відповідно 3,5 тис. і 20 тис. осіб.

У польській кампанії радянські війська здобули досвід здійснення швидких переходів значними силами, оточень та ліквідації великих угруповань («котли» в Чорткові, Галичі, Станіславі, в урочищі Журавинці), а також успішного подолання укріплених районів противника (Барановичі, Сарни). Водночас виявилися серйозні хиби в керівництві та бойовій підготовці РСЧА. Зокрема, організація штабної роботи не забезпечувала сталого управління: швидке пересування частин і з’єднань, часта зміна дислокації командних пунктів постійно спричиняли переривання зв’язку в ланках від полку до фронту. Відсутність належної взаємодії між різними родами військ, особливо наземними і повітряними, призводила до періодичних обстрілів авіацією власних колон військ, які, в свою чергу, відповідали вогнем. Проблеми для військово-політичного командування створювали й невисокий рівень дисципліни, випадки мародерства, самочинних розстрілів полонених тощо.

Наприкінці 30-х рр. СРСР, прагнучи зміцнити свої геополітичні позиції на північному заході, посилив дипломатичний тиск на Фінляндію з тим, щоб примусити її передати стратегічно важливі території (півострови Ханко і Рибачий, Карельський перешийок) в обмін на частину радянської Карелії. Коли фіни, посилаючись на традиційний нейтралітет, відмовилися від цього, Радянський Союз вдався до силового вирішення проблеми, використавши як привід для воєнних дій здійснений 26 листопада 1939 р., начебто, з території Фінляндії, обстріл прикордонного селища Майнила. 30 листопада 1939 р. війська Ленінградського військового округу у складі чотирьох армій за підтримки кораблів Балтійського і Північного флотів розпочали наступ на фронті від Баренцевого моря до Фінської затоки. Радянська авіація бомбардувала 20 фінських міст.

Для політичного прикриття вступу радянських військ у Фінляндію на території Радянського Союзу були створені так звані Фінський народний уряд (голова - член Комінтерну О. Куусінен) та Фінська народна армія. Цей уряд проголосив утворення Фінської демократичної республіки (ФДР), а 2 грудня 1939 р. СРСР і ФДР уклали договір про дружбу і взаємодопомогу. Однак ці заходи й пропагандистська кампанія під гаслом «визволення фінських трудящих від буржуазії» виявилися неефективними. Фінське населення розцінило дії СРСР як агресію. Засудила радянську-фінляндську війну і світова громадськість (у грудні 1939.р. СРСР як агресор був виключений з Ліги Націй). Як свідчать численні політдонесення, ця війна була непопулярною й серед значної частини бійців Червоної армії.

На першому етапі війни непідготовленість радянських військ до ведення бойових дій у складних кліматичних умовах, прорахунки командування призводили до значних втрат РСЧА у живій силі і техніці. Бойові дії активізувалися в лютому 1940 р. Внаслідок реорганізації та нарощування військ радянській стороні вдалося зосередити на радянсько-фінляндському фронті понад 760 тис. осіб. У складі десятків частин і з’єднань, перекинутих до цього часу з Київського, Харківського, Одеського військових округів, значну кількість становили мешканці радянської України. Зі складу КОВО до Фінляндії було надіслано кілька стрілецьких дивізій та авіаескадрилій, три танкових полки, три артилерійських полки Резерву Головного командування, два зенітно-артилерійських дивізіони, дев’ять окремих зенітних батарей, десантна бригада, 24 лижних батальйони та інші частини. З Одеського військового округу у війні брали участь чотири дивізії, одна бригада, три авіаполки. У Харківському військовому окрузі із комсомольців-добровольців було сформовано два лижні батальйони (75-й та 76-й) до 900 чол. кожний.

У середині лютого 1940 р. 7-а і 13-а армії (35 дивізій) Північно-Західного фронту (створений у січні 1940 р., командуючий С. Тимошенко) зламали спротив 15 дивізій фінської армії і на початку березня прорвали основу оборони - «Лінію Маннергейма» - систему потужних залізобетонних фортифікаційних споруд, зав’язаних на природних перешкодах (болота, озера, ліси), що перетинала Карельський перешийок від Ладозького озера до Фінської затоки. Не в змозі продовжувати війну, Фінляндія погодилася на укладання мирного договору, який був підписаний у Москві 12 березня 1940 р. Згідно з договором, радянсько-фінляндські кордони відсувались на лінію Виборг - Сортавала, а до складу СРСР переходили Карельський перешийок, кілька островів у Фінській затоці тощо. Суттєвим фактором, який спонукав СРСР до переговорів з Фінляндією, стала загроза втручання у війну на боці останньої Англії та Франції.

Радянсько-фінляндська війна продемонструвала численні негаразди в бойовій, організаційній і технічній підготовці Червоної армії. Її втрати (до 400 тис. убитими і пораненими, обмороженими сягали майже 40 % бойового складу) суттєво переважали фінляндські (понад 70 тис, у тому числі 23 тис. убитих і померлих від ран, 50 тис. поранених). Серед дивізій з українських округів, що зазнали значних втрат, були, зокрема, 7-а Чернігівська стрілецька дивізія, яка брала участь у прориві лінії Маннергейма та штурмі Виборгу, а також знаменита 44-а Київська (Щорсівська) стрілецька дивізія: тільки з 1 до 7 січня 1940 р. вона втратила 33,9 % особового складу (4756 осіб), у тому числі 1001 - убитими, 1430 пораненими, 82 обмороженими та 2243 зниклими безвісти, більшість з яких були захоплені фінами. Загалом до полону потрапило 6 тис. червоноармійців, понад 300 командирів РСЧА. У радянському полоні опинилося 900 фінських вояків, у тому числі 10 офіцерів. Згодом за домовленістю з Фінляндією радянських військовополонених передали СРСР: 700 з них були засуджені (здебільшого до смертної кари), майже 4,5 тис. чол. відправлені до ГУЛАГу.

Забезпечивши зміцнення своїх позицій у регіоні Балтики шляхом мирного договору з Фінляндією та приєднання до СРСР Литви, Латвії, Естонії, радянське керівництво влітку 1940 р. активізувало дії, спрямовані на реалізацію «пакту Молотова - Ріббентропа», що передбачали приєднання до Радянського Союзу Південної Бессарабії. Стратегічне значення Бессарабії було досить вагомим: вихід до гирла Дунаю дозволяв Радянському Союзу забезпечити необхідну глибину оборони Севастополя і Одеси, що перебувала за 40 км від румунського кордону, ефективніше контролювати чорноморські протоки й отримати зручний плацдарм для просування Червоної армії у разі потреби на Балкани. Свої претензії на Бессарабію та Північну Буковину радянська сторона обґрунтовувала приналежністю їх до українських етнічних територій та наявністю в них значної частки етнічних українців.

Військово-організаційна підготовка до цієї акції почалася заздалегідь на базі КОВО і ХВО, нового Одеського військового округу (ОдВО). Військові Ради КОВО і ОдВО 9 червня 1940 р. отримали директиви народного комісара оборони СРСР із завданням готуватися до операцій з «повернення Бессарабії». Радянські війська зосереджувались на кордонах з Румунією під виглядом навчальних зборів. Розгортання військ завершилося 27 червня 1940 р. Для керівництва бойовими діями в Румунії на базі управління КОВО було створене Управління Південного фронту (командуючий - генерал армії Г. Жуков, член військової ради - корпусний комісар В. Борисов, начальник штабу - генерал-лейтенант М. Ватутін). До складу фронту увійшли: 5-а армія генерал-лейтенанта В. Герасименка, 12-а армія генерал-майора ф. Парусинова (обидві з КОВО), а також 9-а армія на чолі з генерал-лейтенантом І. Болдіним (формувалася на базі ОдВО). Загальна чисельність цього угруповання становила 460 тис. осіб (12 тис. гармат і мінометів, 3 тис. танків). Військово-повітряні сили фронту на 24 червня 1940 р. нараховували 2160 літаків. Було створено Оперативне об’єднання Чорноморського флоту на річці Дунай - Дунайську військову флотилію.

Радянське військове командування розробило два варіанти вирішення «Бессарабського питання»: перший передбачав повномасштабне ведення бойових дій, другий виходив з можливості полагодження конфлікту політичними засобами. Реалізація першого плану передбачалася нанесенням військами 12-ї армії охоплюючого удару з району на північ від Чернівців, уздовж річки Прут на Ясси, та з’єднанням 9-ї армії з району Тирасполя на північ від Кишинева на Хуші з метою оточення румунських військ у районі Бєльци - Ясси. Для завершення оточення і дезорганізації тилів противника передбачалося у взаємодії з ВПС та кінно-механізованою групою використати 201-у, 204-у та 214-у повітряно-десантні бригади, висадивши десант з 2040 осіб у районі Тиргу-фрумос. Дії Румунського флоту мав нейтралізувати Чорноморський флот, який з 15 червня 1940 р. був переведений у стан бойової готовності. До наступу активно готувався штаб Південного фронту, дислокований у Проскурові. Начальник Політуправління РСЧА Л. 3. Мехліс 21 червня 1940 р. надіслав у війська цілком таємну директиву, зі змістом якої комісарський склад частин мав ознайомитися водночас з отриманням оперативного наказу про наступ на Румунію. «Настав момент, - зазначалося в ній, - вирвати з ворожих рук боярської Румунії нашу землю, визволити з румунського полону наших братів і громадян. Вкрадена Бессарабія має бути і буде повернута в лоно своєї матері - Вітчизни - СРСР... Будь-яка війна, яку веде держава робітників і селян, є війна справедлива, війна визвольна».

Однак до бойових дій у Румунії не дійшло. Кремль вдало використав відволікання Берліну від проблем на Балканах через війну з Францією і в той час, коли Німеччина святкувала свою перемогу, висунув Румунії 28 червня 1940 р. ультиматум з вимогою негайної евакуації з Бессарабії. Прохання румунського уряду щодо продовження переговорів було відхилено: нарком закордонних справ СРСР В. Молотов передав послу Румунії наказ «очистити румунським військам територію Бессарабії і північної частини Буковини» упродовж трьох днів та повідомив, що даний Червоній армії наказ перейти Дністер не може бути скасовано. Надалі румунській стороні продовжили на декілька годин терміни евакуації, поклавши на неї відповідальність за збереження залізниць, мостів, аеродромів і промислових комплексів.

28 червня о 14 годині частина радянських військ, перетнувши кордон, зайняли Чернівці, Хотин, Бєльці, Кишинів і Аккерман. Румунські війська швидко відходили з рубежів річок Черемош і Дністер. Подекуди траплялися сутички (деякі румунські частини намагалися чинити спротив) і перестрілки. Румуни намагалися евакуювати обладнання з підприємств, зерно і худобу тощо. Для запобігання цьому і водночас з метою перевірки на практиці бойового стану радянське командування провело десантну операцію. Дії 201-ї та 204-ї повітрянодесантних бригад у районі Болграда та Ізмаїлу виявилися незадовільними.

У цілому ж аналіз ефективності діяльності радянських військ під час цієї акції виявив численні негаразди. У військових документах це пояснювалося «поганою роботою командирів і комісарів», у результаті чого навіть за відсутності бойових дій виникали різні «надзвичайні події». Червона армія втратила під час «безкровної» румунської кампанії понад 100 осіб (з румунського боку загинуло декілька десятків осіб).

Місцеве населення краю, більшість якого становили національні меншини, які потерпали від соціального і національного гніту румунської влади, так само як і в Польщі, радо зустрічало Червону армію. До 3 липня 1940 р. радянські війська вийшли на нову лінію кордону. Цей день був визнаний в Румунії днем національної жалоби. Надалі політика країни різко переорієнтувалася на союз з нацистською Німеччиною. На честь включення до Радянського Союзу Бессарабії та Північної Буковини (територія 50 762 кв. км з населенням 3 776 тис. осіб) 5 липня 1940 р. в Кишиневі, Бендерах, Аккермані відбулися військові паради.

Таким чином, участь РСЧА у війнах та воєнних конфліктах початкового етапу Другої світової війни цілком і повністю вписувалась у контекст радянської воєнної доктрини, яка з середини 30-х рр. набула виразно наступального характеру. Переконання радянського військового керівництва в тому, що у майбутніх війнах СРСР воюватиме «малою кров’ю на чужій території» ще більше посилилися після переможних кампаній 1939-1940 рр. Пануючі настрої виразно передав у середині 1940 р. на засіданні комісії Головної Військової Ради К. Мерецков. «Наша армія, - заявив він, - готується до нападу і цей напад нам потрібен для оборони».

Проте військовий успіх РСЧА був до певної міри позірним. Кампанії 1939-1940 рр. засвідчили низький рівень бойової підготовки та забезпечення військ. Для перемоги над слабшим противником було задіяно значно більшу за оптимальну кількість сил і засобів. До того ж, втрати, що їх зазнавали радянські війська під час цих кампаній, були невиправдано високими. В цілому незворотні і санітарні втрати Червоної армії у бойових діях проти Польщі, Фінляндії, Румунії становили понад 400 тис. осіб. При цьому досить значними були саме небойові втрати (хворі, обморожені, ті, хто загинув, чи отримали ушкодження внаслідок так званих надзвичайних випадків тощо). Найменш підготовленою виявилася піхота. Бойовий досвід технічних родів військ також не тішив. Бронетанкові війська використовувалися вкрай неефективно, до того ж майже в кожній з кампаній втрачалося до 50 % бронетехніки, причому втрати здебільшого мали небойовий характер. Радянське командування припустилося великої помилки, зробивши невірний висновок з невдалого використання під час польської кампанії танкових корпусів і розформувавши їх. Надалі довелося надолужувати цю прогалину, однак зі значними втратами. Подібною була ситуація і з авіацією, яка зазнавала великих втрат передовсім через слабку підготовку льотчиків. У позитивному плані на цьому тлі можна виокремити лише артилерійські війська, які добре себе показали, особливо в Фінляндії, і надалі залишалися одним з найкращих родів військ у радянських збройних силах. Давалися взнаки як морально-психологічні, так і військові наслідки масових репресій проти командних кадрів - передусім відсутність потрібної кількості досвідчених військових фахівців. Ці хиби радянське керівництво намагалось надолужити за рахунок посиленої пропаганди у військах героїзму та патріотизму. Уперше застосоване політпрацівниками в боях на оз.Хасан бойове гасло «За Батьківщину! За Сталіна!» активно використовувалось і в кампаніях 1939-1940 рр.

Попри все, об’єктивно кампанії 1939-1940 рр. мали велике значення, адже в кордонах єдиної України, хоч і в складі СРСР, було об’єднано більшість українських етнічних територій. Це об’єднання здійснювалось військами Українського фронту, частини і з’єднання якого складалися переважно з українців. Утім, радість західноукраїнського населення щодо возз’єднання невдовзі була затьмарена прагненням радянського керівництва форсовано радянізувати приєднані території шляхом широкого застосування репресій та депортацій.

З нападом нацистської Німеччини на СРСР 22-го червня 1941 р. розпочався один із найбільш трагічних періодів української історії. Згідно з розробленим німецьким командуванням планом «Барбаросса», передбачалося у ході блискавичної війни за три - чотири місяці розгромити, як вважали німецькі стратеги, небоєздатні радянські збройні сили, вийти на лінію Архангельськ - Волга - Астрахань та переможно закінчити війну. Наступ 5-мільйонної німецької армії здійснювався на трьох основних напрямках: найбільш потужна група військ «Центр» спрямувалась на Москву; група армій «Північ» - на Ленінград; група армій «Південь» мала захопити Україну. Останнє угруповання включало 57 дивізій і 13 бригад Вермахту, війська союзників нацистської Німеччини - Румунії та Угорщини.

В СРСР 23 червня 1941 р. була утворена Ставка Верховного Головнокомандування (СВГК) - вищий орган стратегічного керівництва військовими діями в роки війни, а Державний комітет оборони (ДКО), сформований 30 червня 1941 р. як надзвичайний вищий державний орган, зосередив усю повноту влади в країні. Обидві ці структури очолив Й. Сталін.

Хоча на момент вторгнення ані за чисельністю в живій силі й техніці, ані за якісними показниками бойової техніки армія агресора в цілому не мала переваги над Червоною армією, проте фактор раптовості нападу та досить високий бойовий рівень забезпечили нападникам першість на напрямках головних ударів. Не встигаючи зосередитись та розгорнути бойові порядки, сконцентровані в прикордонних районах, значні маси радянських військ і техніки зазнавали важких втрат. Лише за перші три тижні війни вони становили 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі війська просунулися вглиб радянської території на 360-600 км. Більшість істориків сходяться на думці про те, що трагедія початкового періоду війни значною мірою зумовлювалась військово-стратегічними та політичними прорахунками керівництва СРСР. Концентруючи війська і бойову техніку в прикордонних районах, радянська сторона не тільки виходила з концепції ведення війни «малою кров’ю на чужій території», а й сама готувалася завдати випереджувального удару противнику. У директиві Генерального штабу РСЧА (травень 1941 р. вказувалось: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної армії поставити - розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест-Демблін, і вихід на 30-й день операції на фронт Остроленка... Оломоуц». Раптовий напад Вермахту перешкодив реалізації цих планів, спричинивши деморалізацію не тільки значної маси радянських військ, а й самого сталінського керівництва.

І все ж, перший успіх німецької армії виявився нестійким, сплановані командуванням темпи наступу не витримувались. Зокрема, в Україні влітку 1941 р. Вермахту не вдалося швидко зламати стратегічну оборону радянських військ та миттєво оточити їх, як це сталося на інших напрямках. Причини цього полягали, з одного боку, - в значній перевазі радянських військ у живій силі та техніці, а з іншого, - в упертому опорі, що його чинила противнику Червона армія. Це були війська очолюваного генералом М. Кирпоносом Південно-Західного фронту (5, 6, 26, 12-ї армій, командуючі - генерали М. Потапов, І. Музиченко, Ф. Костенко, П. Понєдєлін) та сформованого на основі Одеського військового округу під керівництвом генерала І. Тюлєнєва Південного фронту. Генерал М. Кирпонос став єдиним командуючим фронтом, який зустрів противника на командному пункті. Швидко подолавши шок від раптового нападу, він одразу приступив до налагодження активної оборони. Потенційні можливості для цього існували. У розпорядженні командуючого фронту перебувало в 1,2 раза більше солдатів та майже у 5 разів більше танків, ніж у німців, причому п’яту частину танків становили нові моделі - КВ та Т-34. Лише самої кількості на танків на цій ділянці фронту (4200 проти німецьких 750), попри їх слабку організацію, неповну комплектацію та недостатнє матеріально-технічне оснащення, було достатньо, щоб загальмувати стрімкий німецький наступ.

Однією з найбільших стала танкова битва в районі Луцьк - Броди - Рівне. Виконуючи наказ № 3 Головного командування щодо організації контрнаступу «з метою оточення і знищення ворожого угруповання противника й оволодіння до кінця 24 червня районом Любліна», генерал М. Кирпонос уже 23 червня поставив завдання розгромити 1-у танкову групу генерала фон Клейста, що наступала на рівненському напрямку. Впродовж тижня, з 23 до 29 червня, на Волині тривали жорстокі зустрічні танкові бої, в яких з обох сторін брали участь до двох тисяч танків. Втрати були високими. Передовсім це стосувалося Червоної армії: на один підбитий німецький танк приходилося до двадцяти радянських. На 9 липня 1941 р. у мехкорпусах Південно-Західного фронту залишилось усього 737 танків. Це й визначило результати битви.

Незважаючи на великі втрати радянської сторони, це бойовище відіграло важливу роль, затримавши майже на тиждень німецький наступ. Армії Південно-Західного фронту не лише запобігли оточенню ворогом львівського угруповання радянських військ, а й загальмували швидке просування танків фон Клейста до столиці України.

Захопивши до 30 червня 1941 р. Ковель, Луцьк, Рівне, Дубно, Львів, німці впродовж майже тижня вели бої з радянськими військами, відступаючими на стару лінію укріплень. Частини Вермахту 8 липня 1941 р. захопили Бердичів, 9 липня - Житомир. Розгорнувши надалі силами частин 13-ї танкової дивізії наступ уздовж Житомирського шосе, 11 липня вони вийшли на рубіж річки Ірпінь і реально загрожували Києву.

Для оволодіння українською столицею командувач військами групи «Південь» генерал-фельдмаршал фон Рунштедт надав 6-у армію та частини 1-ї танкової групи загальною кількістю 14 дивізій (у тому числі дві танкові і дві моторизовані), їм протистояли війська Південно-Західного фронту, що спиралися на Київський укріплений район (КИУР).

Через недоліки керівництва вже наступного місяця радянські війська в Україні почали масово потрапляти у німецькі «котли». Спочатку З серпня 1941 р. у районі Умані в оточенні опинилися 6-а та 12-а армії (з 25 липня вони перебували у складі Південного фронту) та частково 18-а армія цього ж фронту - загалом близько двадцяти дивізій. Радянські війська чинили опір до 8 серпня, поки майже 103 тис. осіб разом із двома командуючими арміями - генералами І. Музиченком (6-а армія) та М. Понєдєліним (12-а армія) не потрапили до полону. Німці захопили 300 танків, 800 гармат.

Ця поразка значно ускладнила оборону Києва, в якому з 7 серпня почали формувати нову - 37-му армію. Очолив її генерал А. Власов, завдяки успішним діям якого Київ вдалося утримувати ще майже місяць. Кінець київської оборони позначився однією з найбільших невдач радянських військ в Україні - катастрофічним оточенням. Хоча 13 вересня маршала С. Будьонного було відкликано до Москви, а на його місце прибув маршал С. Тимошенко, врятувати ситуацію було неможливо. Сталося те, що вже давно передбачали військові фахівці. 16 вересня 2-а та 1-а танкові групи генералів Гудеріана та фон Клейста, з’єднавшись у тилу Південно-Західного фронту в районі Лохвиці, оточили київське угруповання радянських військ, утворивши найбільший «котел» з усіх, які коли-небудь знала воєнна історія. Між 16 та 26 вересня у німецькому оточенні було знищено 5-у, 21-у, 37-у, 26-у і частково 40-у та 38-у армії. Тільки полоненими радянська сторона втратила 450 тис. осіб, а її загальні втрати сягали понад 700 тис. осіб. Серед загиблих було чимало генералів, у тому числі і сам командуючий Південно-Західним фронтом генерал М. Кирпонос зі своїм штабом.

Київська трагедія має ще один вимір. Як це траплялося в історії цієї війни, незрідка прикрі помилки і згубні рішення в кінцевому результаті у парадоксальний спосіб оберталися на виграш. Невдалі дії радянського керівництва і затягування з відходом чисельного київського угруповання спровокували А. Гітлера зробити одну з його найбільш фатальних помилок - зняти з московського напрямку дві потужні армії задля захоплення Києва. Деякі фахівці вважають, що київська оборонна операція врятувала Москву від захоплення ворогом.

Здобуття української столиці і загибель Південно-Західного фронту дозволили Вермахту до кінця осені майже завершити окупацію Східної та Південної України.

Трагічно склалась і доля Південного фронту (9-а та 18-а армії). На початку липня тут активізували свій наступ 11-а німецька та 3-я і 4-а румунські армії. Захопивши впродовж липня Молдавію і Буковину, частину Поділля, ворог розгорнув наступ на Одесу. Оволодіння цією потужною базою Чорноморського флоту мало б велике стратегічне значення для подальшої боротьби за Кавказ. Цей південноукраїнський регіон між Бугом і Дністром (так звану «Трансністрію») А. Гітлер пообіцяв Румунії як нагороду за її участь у війні проти СРСР. Тому переважну більшість у складі 300-тисячного угруповання, що вело наступ на півдні України, становили румунські війська. (Надалі в штурмі Одеси брали участь 18 румунських дивізій і лише одна німецька).

5-го серпня у зв’язку з загрозою військам Південного фронту Ставка Верховного Головнокомандування наказала відвести їх на рубіж Чигирин - Вознесенськ - Дністровський лиман і «обороняти Одесу до останньої можливості». Це завдання покладалося на Окрему Приморську армію, що мала у своєму складі дві стрілецькі і одну кавалерійську дивізію (командуючий армією - генерал Г. Софронов, 5 жовтня його змінив генерал І. Петров) та Чорноморський флот. Щойно створений Одеський оборонний район було підпорядковано Чорноморському флоту (командуючий - адмірал П. Октябрьський).

22 вересня було здійснено вдалу висадку морського і повітрянного десанту в районі Григорівки за допомогою кораблів Чорноморського флоту та військ Приморської армії (157-а і 421-а стрілецькі дивізії). Ворог зазнав втрат і був відкинутий від міста на 5-8 км. Це був перший приклад взаємодії сухопутних військ з морським десантом і авіацією флоту на Чорному морі в роки війни. Захисникам Одеси вдалося, попри панування загарбників у повітрі, зберігати морські комунікації. Це дозволило не лише постійно постачати місто зброєю і живою силою, а й вивезти більшість його захисників (86 тис. військових і 15 тис. цивільних) та техніку. Всі сили Одеського оборонного району стали невдовзі на захист Севастополя, а 16 жовтня в Одесу увійшов ворог. Загальні втрати румунської армії від початку війни оцінювались у 70 тис. вбитими і 100 тис. пораненими.

У цей період відбувалися останні дії драми Південного фронту (5 жовтня його очолив новий командуючий - генерал Я. Черевиченко, який з 1940 р. обіймав посаду командуючого Одеським військовим округом). 11-а німецька армія та 1-а танкова група, з’єднавшись 6 жовтня біля м. Осипенко (Бердянськ), створили новий «котел», в який потрапили частини 18-ї та 9-ї армій (близько 106 тис. осіб). Ця поразка відкрила німцям шлях на Ростов - ворота до Кавказу.

Розвиваючи свій успіх, 11-а німецька армія генерала фон Манштейна разом із румунськими військами увірвалися через Перекоп на Кримський півострів, зламавши опір 51-ї окремої армії генерала Ф. Кузнецова, взяли у полон понад 100 тис. радянських солдатів. Німецько-румунські війська 28 жовтня розпочали наступ степами Криму у двох напрямках: на Севастополь та Керч. 4 листопада сухопутні війська та сили Чорноморського флоту об’єднались у Севастопольський оборонний район (командуючий адмірал П. Октябрьський, заступник по суходільній обороні - командуючий Приморською армією І. Петров).

Частково послабила тиск німців на місто і зміцнила у севастопольців надії на визволення Керченсько-Феодосійська десантна операція, що проводилася з 26 грудня 1941 р. Внаслідок цієї найбільшої десантної операції на німецько-радянському фронті було захоплено плацдарм на Керченському півострові, 30 грудня відбито у німців Керч. Операцію вдалося здійснити завдяки успішним діям радянського командування і героїзму воїнів. Контрнаступ Червоної армії під Москвою на початку грудня 1941 р. не тільки зняв загрозу, що нависла над столицею, а й значно зміцнив бойовий дух армії.

Стратегічну паузу, що виникла на радянсько-німецькому фронті внаслідок успішної зимової кампанії, Генеральний штаб Червоної армії запропонував використати для підготовки плану глибокої оборони, на рубежах якої радянські війська могли б зустріти німців влітку 1942 р. Однак Сталін, натхнений перемогою під Москвою, прагнув перелому у ході війни шляхом нанесення декількох потужних ударів по ворогу, зокрема під Ленінградом з метою деблокади міста, а також великих операцій в Україні та Криму.

Причини невдач радянських військових кампаній 1942 р. також полягали у військово-стратегічних прорахунках і помилках сталінського керівництва. У той час як ситуація свідчила про необхідність сфокусувати головну увагу на півдні країни з метою підготовки цього відтинку фронту до оборони, Сталін вважав, що новий німецький наступ знову почнеться на московському напрямку, куди стягувалися основні людські і військово-технічні ресурси Червоної армії. Певну роль у цьому відіграли невірно витлумачені дані радянської розвідки щодо стратегічних намірів німців, німецька дезінформація (так званий план «Кремль»), згідно з яким Вермахт мав намір завдати головного удару силами групи армій «Центр» на московському напрямку. І хоча представники Ставки висловили свою незгоду з планом наступальної операції в Україні навесні 1942р., Й. Сталін наполіг на своєму. В результаті й перша половина 1942 р. обернулася для Червоної армії черговою низкою військових поразок.

Спроба Кримського фронту (командуючий - генерал Ц. Козлов), утвореного 28 січня 1942 р., провести масштабну операцію з визволення півострова виявилася невдалою. Доля битви була вирішена до 12 травня. Проти 7,5 тис. німецьких втрат втрати Кримського фронту приголомшували: 170 тис. полонених, 1100 гармат, 250 танків, 3800 автомашин, 300 літаків. Наслідком Кримської катастрофи Червоної армії стала майже повна окупація Криму та зростання загрози німецької висадки на Тамані.

Найбільшої за масштабами катастрофи у 1942 р. Червона армія зазнала під Харковом, де в період з 12 до 29 травня війська Південно-Західного фронту генерала Ф. Костенка та Південного фронту генерала Р. Малиновського під загальним командуванням головкома Південно-Західного напрямку маршала С. Тимошенка спробували провести наступальну операцію. Метою наступу мав стати розгром харківського угруповання противника, визволення міста та утворення сприятливих умов для наступу на Дніпропетровськ. Наступ, своєчасно не підтриманий Південним фронтом, здійснювався силами 23 стрілецьких дивізій, двох кавалерійських та двох танкових корпусів проти 11 дивізій 6-ї армії генерала фон Паулюса. Тільки 17 травня було введено у бій 21-й танковий корпус, коли сприятливий момент для наступу було втрачено.

Саме цього дня німці атакували так званий Ізюмський виступ, з якого радянські війська вели наступ із півдня, і 18 травня захопили Ізюм та Барвінкове. Склалася реальна загроза оточення радянських військ.

Знову командування фронтів і Ставка ВГК виявилися не на висоті, не давши своєчасного дозволу на відведення військ, що і призвело до харківської катастрофи. 23 травня німці замкнули кільце оточення в районі Балаклеї навколо 6-ї армії генерала А. Городнянського, 57-ї армії генерала К. Подласа, окремих з’єднань 9-ї армії генерала Ф. Харитонова та 38-ї армії генерала К. Москаленка. 29 травня все скінчилося. Німці втратили у цих боях 20 тис. солдатів. Загальні втрати Червоної армії сягнули 267 тис. (з них понад 200 тис. полоненими), а також 1200 танків, 2 тис. гармат тощо. Командуючий Південно-Західним фронтом Ф. Костенко, командуючі арміями А. Городнянський та К. Подлас загинули. Поразка під Харковом відсунула звільнення України на довгих півтора роки, дала можливість Вермахту, перехопивши стратегічну ініціативу, 28 червня 1942 р. розпочати ретельно підготовлену операцію «Блау» з метою виходу до Волги і Кавказу. За наказом Ставки радянські війська 4 липня залишили Севастополь. Небагатьом із 106 тис. його захисників пощастило врятуватися. За німецькими даними, понад 90 тис. осіб потрапило в полон. Після вступу ворога до м. Свердловськ у Ворошиловградській області 22 липня вся територія України опинилася під окупацією.

16 серпня 1941 р. Ставка ВГК видала наказ № 270 «Про випадки боягузтва і здачі в полон і заходи за побігання таким діям», а 28 липня 1942 р. - наказ № 227. Ці кроки спрямовувалися на боротьбу зі слабкодухістю і дезерцією в тому числі за допомогою загороджувальних загонів і штрафних підрозділів.

Сталінградська битва ознаменувала докорінний злам у війні. Ставка ВГК планувала, що в результаті зимово-весняного наступу 1943 р. радянські війська вийдуть на лінію Нарва - Псков - Вітебськ - Гомель - Київ - Кривий Ріг - Перекоп, виб’ють ворога з Криму і Таманського півострова. У дійсності ж для виконання поставлених Ставкою завдань на фронті протяжністю 3 тис. км у Червоної армії не вистачало сил. Однак радянські війська на південно-західному напрямку, хоч і зазнали великих втрат, звільнили Курськ і Харків та вийшли на підступи до Дніпра в районі Запоріжжя. Найважливішим підсумком військових дій узимку та весною 1943 р. став перехід стратегічної ініціативи до Червоної армії.

Стратегічну паузу на фронті, що тривала до початку липня 1943 р., керівництво Радянського Союзу використало для зміцнення обороноздатності країни, вдосконалення системи управління військами, структури збройних сил, військової техніки й озброєння.

Стратегічні наміри сторін улітку-восени 1943 р. базувалися на врахуванні планів противника. Знаючи про наступальні задуми радянського керівництва, верхівка III Райху підготувала план «Цитадель», головною метою якого було завдати противнику найбільшої шкоди, максимально послабити силу його наступу. У свою чергу Ставка ВГК вирішила дозволити гітлерівцям першими розпочати активні дії у районі Курська, відбити його і рішучим контрнаступом завдати їм поразки. Для цього на цій ділянці створено стратегічне угруповання, до якого увійшли війська Центрального, Воронезького та Степового фронтів. Тут зосереджувалося 34 % танків, 33 % літаків, 26,5 % особового складу, 23 % артилерії Червоної армії. У Курській стратегічній оборонній операції було задіяно 1272,7 тис. солдатів та офіцерів. Запекла битва, що тривала з 5 липня до 25 серпня, фактично розвивалася за сценарієм, який готувало радянське командування.

За перший тиждень боїв ворогу вдалося просунутися вперед на окремих ділянках фронту на відстань від 10 до 35 км, що коштувало їм великих втрат: 42 тис. у живій силі та 800 танків і самохідних гармат. 12 липня Вермахт змушений був перейти до оборони. У ході контрнаступу радянське командування здійснило дві стратегічні наступальні операції - Орловську («Кутузов») і Бєлгородсько-Харківську («Рум’янцев»), - в результаті яких ворожі війська було відкинуто на 150 км. Противник втратив 30 дивізій. 5 серпня Москва вперше салютувала на честь визволення міст Бєлгорода та Орла. 23 серпня пролунав салют на честь визволителів Харкова. У ході Курської битви мужність та відвагу поряд з іншими виявили воїни-українці. Серед тих, хто вміло керував військами, командуючі: 48-ю армією - П. Романенко, 16-ю повітряною армією - С. Руденко, 2-ю повітряною армією - С. Красовський, 2-м і 5-м гвардійськими корпусами О. Бурдейний та А. Кравченко. 6 липня першу повітряну перемогу здобув уславлений український ас І. Кожедуб. У літописі ратного подвигу закарбовані імена артилеристів батареї лейтенанта В. Бурчака, які підбили 12 танків і протитанкового взводу О. Дерев’янка, які відбили атаки спочатку 15, а потім 12 ворожих танків.

Успішні дії під Курськом дали можливість розгорнути наступ радянських військ на фронті протяжністю 1200 км - від Великих Лук до азовського узбережжя. За півроку проведено шість стратегічних наступальних операцій, глибина яких становила 200-250 км на західному і 600-800 км на південному напрямках. П’ять із них відбувалися безпосередньо на території України.

Першою почалася Донбаська стратегічна наступальна операція (13 серпня 1943 р.). Командування Вермахту зосередило на цій ділянці фронту 27 дивізій (близько 540 тис. солдатів та офіцерів), 2400 гармат і мінометів, близько 900 танків і САУ, 1100 літаків.

Драматичною сторінкою битви за Донбас стали бої за оволодіння висотою 277,9 (Саур-Могилою), яка була ключем оборони гітлерівців на «Міус-фронті». Лише завдяки винятковій самовідданості воїнів 96-ї гвардійської стрілецької дивізії 1 вересня вдалося оволодіти висотою. 30 серпня радянські війська вступили в Таганрог.

7 вересня радянські війська увійшли в столицю Донбасу, а 10 вересня - оволоділи Барвінковим і Волновахою. Форсуючи наступ, з’єднання Південно-Західного фронту до 22 вересня вийшли на лінію Новомосковськ - Запоріжжя - р. Молочна. Завдавши нищівної поразки 1-й танковій та 6-й польовій арміям Вермахту, Червона армія прорвала цю ділянку «Східного валу» й визволила шахтарський край.

Прагнучи розвинути ініціативу, завойовану упродовж весняно-літніх боїв, Ставка ВГК поставила завдання «вигнати до літа й осені ворожі війська за лінію Смоленська, ріки Сож, середньої та нижньої течій Дніпра».

Битва за Лівобережну Україну умовно складалася з двох етапів. У ході першого етапу (серпень-вересень 1943 р.) Червона армія розгромила частини Вермахту й війська сателітів Німеччини на Лівобережжі, вийшла до Дніпра в районі Дніпропетровська, створивши кілька плацдармів на правому березі. Змістом другого етапу (жовтень-грудень) стали боротьба за ліквідацію ворожих плацдармів у районах Запоріжжя і Мелітополя, блокування кримського угруповання Вермахту, створення задніпровських стратегічних плацдармів біля Києва й Кременчука. Однак і цього разу не обійшлося без ускладнень. Пізніше Г. Жуков згадував, що для ретельної підготовки наступу до Дніпра не було можливостей. У військах відчувалася велика втома від безперервних боїв, а також збої у матеріальному постачанні. Й. Сталін розпорядився скоротити на 30-40 % здійснені Г. Жуковим розрахунки необхідної кількості людей, техніки та боєприпасів для поповнення наступаючих з’єднань.

26 серпня почалася Чернігівсько-Прип’ятська стратегічна наступальна операція. В ході запеклих боїв гітлерівці залишили Суми, Прилуки, Пирятин, Миргород, Полтаву, Чернігів і намагалися відвести вцілілі частини на заздалегідь створені плацдарми по лівому березі Дніпра.

18 вересня командування Воронезького фронту поставило перед командармами 38-ї, 40-ї, 47-ї, 52-ї, 4-ї гвардійської та 3-ї гвардійської танкової армій завдання протягом тижня вийти до Дніпра й з ходу форсувати його, перешкоджаючи переправі противника на правий берег.

28 вересня 1943 р. Ставка зажадала від командуючих Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним фронтами терміново ліквідувати лівобережні плацдарми противника. У результаті Запорізької наступальної операції (10-14 жовтня 1943 р.) радянські війська звільнили обласний центр, який був важливим вузлом оборони, і зберегли від руйнування греблю Дніпрогесу. Успіх радянських військ у районі Запоріжжя істотно змінив оперативно-стратегічну обстановку у нижній течії Дніпра і створив сприятливі умови для боротьби за важливі індустріальні центри - Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ, які 25 жовтня були визволені від окупантів.

Тим часом війська Південного фронту зосередилися на проведенні Мелітопольської наступальної операції, що затягнулася до 5 листопада. У цей час головні сили 4-го Українського фронту вийшли до нижньої частини Дніпра та Кримського перешийка. Ворог продовжував утримувати лише один лівобережний плацдарм у районі Нікополя.

Одночасно відбувалася Чернігівсько-Прип’ятська операція. Її вирішальним наслідком стало створення оперативних плацдармів за Дніпром і Прип’яттю. Першими 21 вересня почали форсувати Дніпро підрозділи 51-ї моторизованої бригади 6-го гвардійського корпусу під командуванням полтавчанина підполковника М. Новохатька (3-тя гвардійська танкова армія). Унаслідок відсутності необхідної кількості засобів переправи атакуючі війська зазнавали великих втрат. Зосередивши вістря наступу на Букринський плацдарм, радянське командування розраховувало охопити Київ з півдня. Однак на цьому напрямі Червона армія зустріла впертий опір. Частини 40-ї армії генерала К. Москаленка лише за 5 днів відбили 259 контратак піхоти і танків противника. За офіційними даними, на Букринському плацдармі полягло 28 тис. червоноармійців. Загальний розвиток подій доводив, що на цьому напрямку домогтися успіху буде важко. Ситуацію ускладнювала низка несприятливих факторів, головним з яким став відрив авангарду від своїх баз. Наприклад, артилерія розтягнулася на 15-200 км на схід від Дніпра, боєприпаси, пальне й засоби подолання водних перешкод перебували ще далеко в тилу. Зенітно-артилерійське й авіаційне прикриття тих, хто форсував водну перешкоду, виявилося слабким. Фронт не мав запасів димових засобів. Невдалим був вибір місця для завоювання плацдарму й наступних дій, оскільки рельєф місцевості або виключав, або надзвичайно ускладнював дії танків.

Ці обставини змусили Ставку ВГК відмовитися від подальших зусиль у районі Вел. Букрина й акцентувати наступальні дії з Лютізького плацдарму на північ від столиці України, відбитого військами 38-ї армії генерала М. Чібісова. Першими це зробили воїни 842-го та 836-го полків 240-ї стрілецької дивізії під командуванням уродженця Кіровоградщини Т. Уманського. Ще один плацдарм у районі с. Страхолісся захопили 2 жовтня бійці 7-го гвардійського повітряно-десантного полку (60-а армія), яким командував гвардії майор Г. Кошмяк. Незабаром окремі плацдарми злилися в єдиний Лютізький плацдарм.

Незважаючи на масовий героїзм червоноармійців, спроби радянського командування 11-12 і 20-21 жовтня розвинути наступ з Букринського й Лютізького плацдармів зазнали невдачі. На Лютізькому плацдармі втрати радянських військ сягнули 85 тис. осіб. Незавершеність операції пояснюється тими ж причинами, що визначили безперспективність букринського напрямку. Крім того, радянським військам не вдалося розгромити ворожі частини, що чекали на переправу на канівській та київській ділянках фронту. З запізненням були введені в дію 3-я гвардійська танкова армія та 1-й гвардійський кавкорпус. Відсутність флангових ударів по відступаючих німецьких з’єднаннях, недостатнє використання авіації для боротьби з наземними військами дозволили противнику зайняти оборонні рубежі на правому березі Дніпра. Лютізький плацдарм був використаний Верховним Головнокомандуванням для розгрому київського угруповання противника.

З району Букрина вирішено було непомітно для командування вермахту перевести 3-тю гвардійську танкову армію, окремі частини, які діяли в смузі 40-ї, 27-ї та 47-ї армій, а також 1-й гвардійський кавкорпус. Головне ударне угруповання підтримувала 2-га повітряна армія генерала С. Красовського. Стратегічна мета полягала в тому, щоб ударом з півночі розгромити київське угруповання противника та обхідним маневром звільнити Київ. Надалі передбачався вихід у глибокий тил німецької групи армій «Південь» і створення сприятливих умов для визволення Правобережної України.

1 листопада 40-а і 27-а радянські армії почали активні дії в районі Букрина. Німецьке командування повірило в цей хід і ввело з резерву в дію танкову дивізію СС «Райх» і дві дивізії з-під Черкас. З листопада 60-та і 8-ма армії завдали головного удару з Лютізького плацдарму. Надвечір 5 листопада настав вирішальний злам у ході операції. Вранці 6 листопада 1943 р. Київ було звільнено від окупантів. Понад 60 з’єднань одержали почесне найменування «Київських». Близько 700 воїнів, які відзначилися під час форсування Дніпра та визволення Києва, були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, в тому числі громадяни України - М. Дудка, І. Кравченко, І. Кожедуб, Б. Колесник, М. Лопач, В. Радченко, О. Романенко, С. Сікорський, М. Стасюк та багато інших.

Після завершення першого етапу Київської операції війська 1-го Українського фронту одержали завдання вийти на рубіж Житомир - Троянів - Бердичів - Райгород - Турбів - Липовець - Іллінці. Однак запізнення резервів Ставки ВГК негативно вплинуло на хід наступу, зупиненого вермахтом. Гітлерівці перейшли в контрнаступ, відбивши 20 листопада Житомир, а 22 листопада - Брусилів.

А в цей час 60-та армія І. Черняхівського чинила опір танковій дивізії СС «Адольф Гітлер». Битва за Дніпро була виграна завдяки зміцнілій і загартованій в боях армії, самовідданості кожного бійця і польового командира, хоч стратегічне керівництво кампанією 1943 р. здійснювалось не бездоганно. Уроки попередніх операцій стосовно розгортання масштабних наступальних дій й узгодження завдань фронтом з реальними можливостями діючої армії і цього разу враховувалися Ставкою і Генштабом не повною мірою. Орієнтація на безперервний фронтальний наступ, не підкріплений відповідними заходами забезпечення, відсутність часу на підготовку до кожного нового етапу операцій, відрив інженерних, саперних, інтендантських, ремонтних служб і складів пального спричинили виснаження передових з’єднань і значні втрати. Для прикладу, у Чернігівсько-Прип’ятській операції загальні втрати особового складу сягнули 428 тис. осіб, а безповоротні - 103 тис. осіб, у Нижньодніпровській відповідно - 754 тис. і 173 тис. осіб. У Київській оборонній операції 1943 р. втрати 1-го Українського фронту становили 87 тис. осіб, з них 26 тис. вбитими.

Зимово-весняна кампанія 1944 р. передбачала проведення двох стратегічних операцій: Ленінградсько-Новгородської та Дніпровсько-Карпатської. У ході першої планувалося розгромити війська групи армій «Північ» генерал-фельдмаршала Г. Кюхлера, повністю зняти блокаду міста на Неві, звільнити Ленінградську область і створити умови для наступного перенесення бойових дій на територію Прибалтики.

Головна увага радянського керівництва в цей період зосереджувалася на південній ділянці фронту. Остаточного вигляду обриси Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної операції набули на початку 1944 р. Від початкового задуму план, затверджений Ставкою, відрізнявся тим, що в ньому головний акцент зміщувався з дніпропетровсько-криворізького напряму на північ у смугу 1-го та 2-го Українських фронтів (житомирський, проскурівський, кіровоградський, уманський вектори).

Визволення Правобережної України здійснювалося в ході семи операцій, перші шість з яких поєднував єдиний стратегічний задум: Житомирсько-Бердичівської (24 грудня 1943 р. - 15 січня 1944 р.), Кіровоградської (5-16 січня), Корсунь-Шевченківської (24 січня - 17 лютого), Нікопольсько-Криворізької (30 січня - 29 лютого), Проскуровсько-Чернівецької (4 березня - 17 квітня), Умансько-Ботошанської (15 березня - 17 квітня), Березнегувато-Снігурівської (6-18 березня). Їх доповнювала Одеська наступальна операція (26 березня - 17 квітня), що співпадала з ними за часом і була самостійною за організацією та реалізацією. Згідно з планом Житомирсько-Бердичівської операції, удар в район Брусилова і Радомишля завдавали 1-а гвардійська армія генерал-полковника А. Гречка, 18-а генерал-полковника К. Леселідзе, 38-а - генерал-полковника К. Москаленка, 1-а танкова - генерал-лейтенанта М. Катукова. На другому етапі допоміжний удар здійснювався силами 60-ї армії генерал-лейтенанта І. Черняхівського та 13-ї генерал-лейтенанта М. Пухова у взаємодії з 3-ю гвардійською танковою армією генерал-лейтенанта П. Рибалка в напрямку Сарни - Шепетівка. Операція забезпечення покладалася на 40-у та 27-у армії генерал-лейтенантів П. Жмаченка й С. Трофименка, які з білоцерківського напрямку мали повернути на Христинівку, з’єднатися з військами 2-го Українського фронту і замкнути Корсунь-Шевченківське кільце.

У результаті Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. відкинули ворога на захід і зайняли лінію Сарни - Славута - Козятин - Іллінці. Однак лівий фланг фронту залишався притиснутий до Дніпра поблизу Ржищева. Разом з тим 27-а і 40-а армії охоплювали з флангів угруповання противника в районі Корсунь-Шевченківського, що створювало передумови для операції на оточення, до якої з пересторогою ставився И. Сталін. Взимку 1943- 1944 рр. генералітету вдалося переконати Верховного Головнокомандуючого у правомірності такої тактики. 28 січня війська 1-го і 2-го Українських фронтів з’єдналися в районі Звенигородки. 17 лютого з оточеним угрупованням було покінчено.

Під час проведення Корсунь-Шевченківської битви частина сил 1-го Українського фронту діяла на Волині і в Поліссі. Незважаючи на несприятливі умови і значні втрати, штаб фронту вирішив завдати несподіваного удару силами 13-ї армії з району Сарн на Ковель і 60-ї армії - на шепетівському напрямку. Воїни 1-го гвардійського кавкорпусу 2 лютого оволоділи Луцьком, а підрозділи 6-го гвардійського корпусу вибили німців з Рівного. Наступного дня противника змусили залишити важливий залізничний вузол Здолбунів. Вихід військ 1-го Українського фронту на рубіж Луцьк - Млинів - Ізяслав дозволив їм опанувати глибоко охоплюючі позиції навколо групи армій «Південь».

У цей час 3-й та 4-й Українські фронти розв’язували завдання з ліквідації ворожого плацдарму площею 120 на 30 км у районі Нікополя. Знаючи про перевагу німців у танках, командуючий 3-м Українським фронтом Р. Малиновський втягнув їх у бої на другорядних ділянках. Розрахунок досвідченого воєначальника справдився. Німецький генерал Голлідт оцінив імітацію головного удару, здійснену 30 січня 37-ю армією, як наступ основних сил, і кинув проти неї дві танкові дивізії, що були в резерві. Після того, як у дію вступила ударна група 3-го Українського фронту, німецький генерал зрозумів свою помилку, але для перегрупування сил йому не вистачило часу. Та все ж розсічена навпіл 6-та армія Вермахту не була оточена, як на те сподівалася Ставка.

На Нікопольському плацдармі сповна виявилися кращі якості українського воєначальника П. Кошового, який командував 3-м стрілецьким корпусом. Талановитий полководець часто вдавався до нестандартних рішень, вдосконалюючи військову тактику і стратегію. 8 лютого бригада М. Зав’ялова і 266-та стрілецька дивізія С. Роміченка вибили гітлерівців з Нікополя. Силами 37-ї та 46-ї армій 22 лютого визволено Кривий Ріг.

4 березня розпочалася Проскурівсько-Чернівецька операція 1-го Українського фронту, командування яким прийняв Г. Жуков після важкого поранення М. Ватутіна. У ній були задіяні з’єднання під командуванням знаних українських воєначальників Д. Лелюшенка, П. Рибалка, К. Москаленка та інших. 11 березня приступила до виконання свого завдання 38-а армія генерал-полковника К. Москаленка.

151-а і 237-а дивізії 38-ї армії 18 березня зайняли відповідно Жмеринку і Браїлів. Частини 11-го гвардійського танкового корпусу генерала А. Гетьмана і 24-ї стрілецької дивізії 29 березня визволили від окупантів Чернівці. Форсувавши Південний Буг і Дністер, з’єднання 2-го Українського фронту розчленували групу армій «Південь» на дві частини. А 26 березня перші підрозділи Червоної армії вийшли до кордону з Румунією на р. Прут.

Унаслідок Умансько-Ботошанської операції з’єднання 2-го Українського фронту відкинули ворога на 200-400 км, форсували Південний Буг, Дністер, Прут, сприяючи військам 1-го Українського фронту в розгромі кам’янець-подільського угруповання, а 3-у Українському - в знищенні німецько-румунських частин між Південним Бугом та Дністром. Одночасно з активними діями 1-го та 2-го Українських фронтів війська 3-го Українського фронту провели Березнегувато-Снігурівську операцію. Завдавши 6 березня удару з плацдарму на правому березі Інгульця, вони здійснили Одеську операцію, взяли Миколаїв і 9 квітня визволили місто. Таким чином, німецькі, румунські та угорські війська були відкинуті в Західну Україну й притиснуті до Карпат.

З’єднання 1-го Українського фронту, які з травня 1944 р. очолив Маршал Радянського Союзу І. Конєв, вийшли на рубіж Торчин - Червоноармійськ - Тернопіль - Коломия - Красноїльськ. Група армій «Північна Україна» під командуванням генерал-полковника Й. Гарпе утримувала оборонні рубежі, що перекривали радянським військам доступ до нафтопромислового району Дрогобич - Борислав і до Львова.

Плануючи операцію, яка пізніше дістала назву Львівсько-Сандомирської, Ставка обрала два напрямки, на яких зосереджувалися головні удари: 13 липня на Рава-Руському напрямку вступили в дію 3-я гвардійська і 13-а армії, 1-а гвардійська танкова армія та кінно-механізована група генерала С. Соколова. 17 липня танкісти форсували Західний Буг, вийшовши на територію Польщі. Наступного дня завершилося оточення бродівського угруповання гітлерівців, у складі якого перебувала також дивізія військ СС «Галичина». На Львівському напрямі розпочався наступ 60-ї та 38-ї армій. Незважаючи на успішні дії 150-го стрілецького корпусу П. Тертишного, радянські війська наразилися на відчайдушний опір ворога. Частини 38-ї армії не лише були зупинені, а й місцями відкинуті назад. Враховуючи ситуацію, І. Конєв кинув в прорив 3-ю гвардійську танкову армію П. Рибалка.

Реалізуючи задум командування, П. Рибалко, не чекаючи підходу піхоти 60-ї армії для розширення «колтівського коридору», під прикриттям авіації провів через нього свою армію. Наступного дня тим самим маршрутом рушила 4-а армія, якою з березня 1944 р. командував Д. Лелюшенко. Введення двох танкових армій у вузький коридор (4-6 км) з метою розширення та поглиблення прориву стали новою сторінкою в історії військового мистецтва. Блискучий обхідний маневр танкістів П. Рибалка, натиск зі сходу 3-ї гвардійської та 60-ї армій, непоступливість 4-ї танкової армії дозволили 27 липня взяти Львів. Цього ж дня 1-а гвардійська армія А. Гречка визволила Станіслав, а танковий корпус А. Гетьмана - Перемишль.

Попереду стояли Карпати. У зв’язку з тим, що основні сили 1-го Українського фронту були задіяні на Сандомирському плацдармі, Ставка створила 4-й Український фронт під командуванням генерал-полковника І. Петрова, до складу якого передано 1- у гвардійську, 18-у армії, управління 8-ї повітряної армії та інші з’єднання. Долаючи важкодоступні перевали, пересічену місцевість, воїни 1-ї гвардійської армії 5 серпня оволоділи Стриєм, наступного дня - Дрогобичем, а 7 серпня зайняли Самбір і Борислав. 10 жовтня передові підрозділи 18-ї армії вийшли на державний радянсько-чехословацький кордон. Ведучи важкі бої, радянські війська звільнили Закарпаття. 24 жовтня визволено Хуст і Сваляву, а 26 жовтня - Мукачеве. Після цього стрімким 30-кілометровим маршем з’єднання 18-ї армії підійшли до Ужгорода і з ходу взяли місто. Карпатська операція завершилася виходом радянських частин в Угорську долину.

У процесі реалізації наступальних операцій 1944 р. загарбники були відкинуті за межі України. Червона армія очистила від окупантів 329 тис. кв. км радянської території, відновила 400 км державного кордону. Лише на Правобережній Україні ворог втратив 30 дивізій і 6 бригад, понад мільйон солдатів та офіцерів, 20 тис. гармат і мінометів, 8 400 танків і САУ, майже 5000 літаків. Однак і радянські збройні сили оплачували перемоги великою ціною: сотні тисяч воїнів різних національностей полягли на Поліссі, Волині, Поділлі, на схилах Карпат. Загальні втрати у Дніпровсько-Карпатській стратегічній наступальній операції становили 1109,5 тис. осіб (з них 270 тис. - безповоротні), у Львівсько-Сандомирській - 289 тис. (65 тис. - безповоротні), Східно-Карпатській - 126 тис. (26,8 тис. - безповоротні).

Упродовж літньо-осінньої кампанії 1944 р. перед збройними силами ставилося завдання вигнати загарбників з території СРСР. Наслідком літньо-осіннього наступу Червоної армії стало відновлення державногокордону СРСР від Баренцевого до Чорного морів. У жовтні війська 3-го Білоруського фронту вийшли на кордон III райху і вступили у Східну Пруссію, а з’єднання 1-го і 2-го Білоруського - на рубіж рік Нарев та Вха.

1- й Український фронт зайняв Сандомирський плацдарм, 4-й - вступив на територію Чехословаччини, а 2-й і 3-й - вели бої в Угорщині та Югославії. Силами Карельського фронту й Північного флоту завершено визволення радянського Заполяр’я. Одним з важливих військово-політичних наслідків цього періоду став вихід з війни Фінляндії та Румунії, перехід на бік антигітлерівської коаліції Болгарії.

ХРОНІКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Область, місто

Початок визволення області

Завершення визволення Області

Визволення обласного центру

Луганська (Ворошиловградська)

18.12.1942

08.09.1943

14.02.1943

Донецька (Сталінська)

01.02.1943

15.09.1943

08.09.1943

Харківська

01.02.1943

20.09.1943

23.08.1943

Сумська

06.03.1943

11.10.1943

02.09.1943

Полтавська

04.09.1943

25.11.1943

23.09.1943

Чернігівська

06.09.1943

25.09.1943

21.09.1943

Дніпропетровська

08.09.1943

09(10).03.1944

25.10.1943

Запорізька

14.09.1943

07(08).02.1944

14.10.1943

Київська

18.09.1943

10(12).03.1944

06.11.1943

м. Київ

Черкаська

 

 

06.11.1943

14.12.1943

Житомирська

11.10.1943

08(11).01.1944

31.12.1943

Кіровоградська

17.10.1943

19.03.1944

08.01.1944

Херсонська

28.10.1943

14.03.1944

13.03.1944

Ровенська

25.12.1943

20(21).03.1944

05.02.1944

Вінницька

26.12.1943

26.03.1944

20.03.1944

Хмельницька

08(09).01.1944

31.03.1944

25.03.1944

Волинська

01.02.1944

22.07.1944

05.02.1944

Тернопільська Тернопільська)

28.02.1944

29.07.1944

15.04.1944

Чернівецька

 

29.03.1944

Миколаївська

08(09).03.1944

31.03.1944

28.03.1944

Одеська

12.03.1944

16,04.1944

10.04.1944

Івано-Франківська

(Станіславська)

25.03.1944

06.08.1944

27.07.1944

Кримська

13.04.1944

10.10.1944

13.04.1944

м. Севастополь

 

 

09.05.1944

Львівська

18.07.1944

29.07.1944

27.07.1944

Закарпатська

04.10.1944

28(29).10.1944

24(27).10.1944

Дрогобицька

06.07.1944

03.10.1944

06.08.1944

Ізмаїльська

18.08.1944

26.08.1944

25.08.1944

Восени 1944 р. радянське керівництво визначило загальний зміст заключної кампанії на європейському театрі. На першому етапі планувалося вийти на рубіж нижньої течії Вісли, далі - на лінію Бромбери (Бидгощ) - Бреслау, а на південному крилі - на рубежі Пардубице, Йіглава, Відень. На другому етапі ставилося завдання завдати противнику остаточної поразки ударом на варшавсько-берлінському напрямі. Наступ Ставка наказала вести без оперативних пауз.

12-13 січня 1945 р. сім фронтів розгорнули Східно-Пруську, Вісло-Одерську і Західно-Карпатську операції. У результаті проведених наступальних дій ворог був відкинутий на всіх стратегічних напрямках, а війська 1-го Українського фронту наблизилися до столиці Райху на відстань 60 км. Берлінська операція (16 квітня - 2 травня) змусила керівництво нацистської Німеччини підписати акт про капітуляцію. Та на цьому воєнні дії не скінчилися. З’єднання 1-го, 2-го і 4-го фронтів 6-11 травня здійснили Празьку операцію, в результаті якої було знешкоджено велике угруповання противника і визволено столицю Чехословаччини.

У серпні 1945 р. війська Забайкальського, 1-го і 2-го Далекосхідних фронтів за підтримки Тихоокеанського флоту й Амурської військової флотилії розгромили Квантунську армію в Маньчжурії і гарнізони японців у Кореї. 2 вересня Японія підписала акт про капітуляцію.

Операції завершального етапу війни засвідчили потужний потенціал військово-промислового комплексу СРСР і високий рівень воєнного мистецтва. Якщо в попередніх кампаніях здійснювалися тільки послідовні стратегічні наступальні операції, то в заключній фазі зростаючі можливості радянських збройних сил дозволили розгорнути одночасні стратегічні операції груп фронтів на всьому радянсько-німецькому фронті. Глибина операцій 1941--1942 рр. не перевищувала 250 км, у той час коли глибина Вісло-Одерської операції сягала 500 км. Середньодобові темпи наступу збільшилися з 10-15 до 20-25 км. На результативність наступальних дій позитивно вплинуло широке і тактично виправдане застосування таких форм оперативного маневру і рішучих засобів ведення операцій як оточення і знищення великих ворожих угруповань. За перші 2,5 роки війни Червона армія здійснила тільки одну таку операцію - Сталінградську, а в 1944-1945 рр. операції на оточення стали типовими, причому знищення блокованих військ здійснювалося в максимально стислий термін (у Корсунь-Шевченківській - 17, Білоруській - 10-11, Яссько-Кишинівській - 8, Берлінській - 7 діб).

Наступальні операції 1944-1945 рр. відзначалися сміливішою концентрацією сил на головних, вирішальних напрямках і ділянках, що дозволяло досягати переваги над противником у піхоті у 3-5, артилерії і танках - у 6-8, авіації - у 3-5 разів. Удосконалювалася оператива побудова й бойові порядки військ. Ефективним став перехід від одноешелонованої до дво- і три- ешелонованої побудови військ. У 1943-1945 рр. радянські воєначальники оволоділи мистецтвом швидкого прориву оборонних рубежів противника, чого не вдавалося досягнути на початку війни. Виявом зростаючої майстерності стало широке застосування нічних дій не лише в тактичному, а й оперативно-стратегічному масштабі. Для завершальної кампанії характерні більш відповідальна робота штабів, розвідки, інших служб, навчання особового складу і його підготовка до конкретних операцій. На якісно новий рівень вийшло постачання діючої армії новими зразками зброї, боєприпасами, діяльність допоміжних служб, зв’язку тощо.

Ставка ВГК, Державний Комітет оборони, уряд СРСР, незважаючи на допущені помилки і поразки, особливо в перший період війни, в основному реально оцінюючи обстановку на фронті і в тилу, провели велику роботу з мобілізації народу, перебудови економіки для розгрому гітлерівських загарбників. «Блискуче показали себе офіцери всіх ступенів - від молодших лейтенантів до маршалів,... Глибоку помилку роблять ті, хто розділяє радянського солдата і офіцера», - писав у своїх спогадах Маршал Радянського Союзу Г. Жуков.

Поряд з успішною організацією значних військових операцій Ставка ВГК, Державний Комітет оборони практикували штурмівщину, невиправдане скорочення часу на підготовку і проведення операцій, приурочення взяття міст до «червоних» дат календаря, інші вольові та політичні рішення. Навіть тоді, коли доля війни багато в чому була вирішена, Верховний Головнокомандуючий Й. Сталін форсував події, а генерали, виконуючи його накази, продовжували воювати, зазнаючи великих втрат і на завершальному етапі війни. Усі ці жертви лягли на загальний вівтар Перемоги.

У передвоєнні роки питання, пов’язані з організацією опору у тилу ворога на власній території, розроблялися недостатньо. Теоретичне забезпечення майбутньої «малої війни» відставало від рівня тогочасної військової науки. Це негативно впливало на загальну концепцію партизанської та підпільної боротьби, яка базувалася на очікуванні всенародного збройного виступу проти загарбників. Майже ніхто з вищого цивільного та військового керівництва країни не уявляв можливих масштабів війни, жорстокості окупаційного режиму. Не всі мешканці окупованих районів виявляли готовність до спротиву агресору.

Активні організатори й ініціатори підготовки підпільно-партизанських кадрів за звинуваченням у «змовах» проти соціалістичної держави і радянського уряду у 30-ті роки отримали значні терміни у таборах ГУЛАГу або були страчені. Ретельно закладені продовольчі бази і таємні сховища зброї та боєприпасів ліквідовано.

Заходи початкового періоду війни і заклики до розгортання всенародної боротьби у ворожому тилу не могли надолужити прогаяне. Все, що робилося в цьому напрямі у другій половині 1941 р., виглядало запізнілим, непродуманим, погано підготовленим. 29 червня 1941 р. директивою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР партійним органам рекомендувалося створювати у захоплених ворогом районах партизанські загони і диверсійні групи «для розпалювання партизанської війни всюди і скрізь, для висадження в повітря мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалювання складів» тощо. Обласні, районні, міські парткоми мали підібрати кадри для створення підпільних груп. Ці завдання конкретизовані у постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». Партійні комітети всіх рівнів зобов’язувалися у ворожому тилу для підривної роботи створювати підпільні осередки, бойові дружини, диверсійні групи з числа учасників громадянської війни, бійців народного ополчення і винищувальних батальйонів, працівників НКВС і НКДБ, забезпечити їх спорядженням, зброєю, боєприпасами, харчовими продуктами, грошима, для чого пропонувалося закладати відповідні бази-склади, знищені у 1937-1938 рр.

Для практичного керівництва боротьбою партизанів та підпільників 30 червня 1941 р. ЦК КП(б)У створив спеціальну оперативну групу. Крім того, у вересні 1941 р. у складі Головного політичного управління Червоної армії організовано відділ роботи серед населення окупованих областей і партійно-політичного керівництва партизанським рухом. Організацією антинацистського руху Опору займалися партійні комітети, відділи НКВС та політуправлінь фронтів, 8-мі відділення політвідділів армій, розвідувальні та особливі відділи армійських і фронтових штабів. Відсутність єдиного керівного центру породжувала паралелізм і дублювання функцій, бюрократизацію керівництва «малою війною», не даючи дійової і своєчасної допомоги антинацистському рухові.

Згідно з офіційною радянською статистикою, до 1 жовтня 1941 р. на окупованій території України було залишено 738 партизанських загонів загальною чисельністю 26 257 осіб і 191 диверсійна група (1374 особи). Виявилося, що більшість партизанських загонів існувала тільки на папері. Поспіхом підібраний командний (з партійних і радянських працівників районного рівня) та особовий склад партизанських загонів не мав належної підготовки і матеріального забезпечення. Траплялися випадки, коли призначені керувати партизанською та підпільною роботою районні начальники відходили разом з відступаючими частинами Червоної армії, інколи підпорядковувалися військовому командуванню і виконували його завдання. Так, 24 з 64 партизанських загонів, сформованих партійними органами на території Харківської області, перебували на лінії фронту і здійснювали вилазки у ближні тили противника. Близько двох тижнів утримував переправу через р. Донець партизанський загін під командуванням К. Оглобліна, а потім відійшов разом із регулярними підрозділами Червоної армії на протилежний берег. Партизани Ізюмщини (командир - Тесленко) залучалися до розвідок боєм. Бойові групи Печенізького району під керівництвом Білоконя брали участь у диверсійних акціях у ближніх ворожих тилах. За сміливі й результативні дії десятки партизанів Харківщини в цей час були представлені до нагород командуванням 6-ї, 38-ї армій та військради Південно-Західного фронту.

Водночас були й такі керівники партизанського руху, які відводили свої загони не у ворожий, а в радянський тил. Наприклад, загін, сформований у Барвінківському районі Харківської області, відступив на схід і дислокувався у с. Кримки Ізюмського району. Жодного разу у ворожому тилу не побували партизани Добропільского району (Сталінська область). Партизани Шевченківського, Богодухівського, Барвінківського, Чугуївського районів Харківщини, які восени 1941 р. діяли в смузі 38-ї армії, відмовилися від активних дій, а потім взагалі кинули зброю і перебралися у тил Червоної армії. У загонах і групах, що перебували в радянській прифронтовій смузі, різко падала дисципліна, мали місце непоодинокі факти морально-побутового розкладу.

Після перших же сутичок з ворогом розпалися партизанські загони Козелецького (Чернігівська обл.) і Юр’ївського (Дніпропетровська обл.) районів. Партизани Знам’янського району Кіровоградської області 6 серпня вели важкий бій з карателями, а через кілька днів командування загону за згодою секретаря Кіровоградського обкому КП(б)У Скирди розпустило бійців по селах, заховавши зброю в лісі. Невдовзі колишні партизани виказали поліції місце схованки і три підводи зброї було вивезено з лісу й передано німецьким властям. Ще до приходу гітлерівців саморозпустився загін Котельвського району на Полтавщині.

Не кращим чином складалися справи й у партійному підпіллі, члени якого не мали досвіду конспірації, розвідувально-диверсійної діяльності в умовах глибокого ворожого тилу, погано володіли засобами зв’язку. Керівники, які залишалися для роботи в тилу, були добре відомі населенню і це допомагало поліції та гестапо їх вистежувати і знешкоджувати. Восени 1941 р. окупаційна влада і спецслужби завдали важких втрат радянському підпіллю в українських містах. До літа 1942 р. тільки 10 % сформованих підпільних осередків (близько 2 тис. осіб) продовжували активну діяльність. Страти підпільників відбувалися практично у всіх обласних центрах Наддніпрянщини, багатьох райцентрах. Загальна цифра жертв сягнула 40 тис. осіб.

Перший період розгортання партизанського руху та радянського підпілля (червень 1941 р. - червень 1942 р.) виявив низку недоліків, які доводилося усувати на ходу. Найголовніше, що треба було вирішити радянському керівництву, стосувалося централізації управління процесом підготовки кадрів, матеріального забезпечення діючих підпільних груп і партизанських загонів, вироблення оптимальних і найбільш ефективних в існуючих умовах форм і методів боротьби проти окупантів, налагодження надійного зв’язку з наявними осередками руху Опору. Відчувалась відсутність чітких уявлень про стратегію і тактику партизанського руху. Зима 1941-1942 рр. стала суворим випробуванням для партизанів та підпільників. Більшість груп і загонів розпалася, саморозпустилася або ж була знищена німецькими та румунськими спецслужбами. Станом на 1 березня 1942 р. з 1974 загонів, сформованих і направлених в Україну, лише 241 заявив про свою бойову діяльність.

На початковому етапі війни партизанські загони й підпільні організації не були об’єднані єдиною стратегічною метою, діяли здебільшого спонтанно, на власний розсуд. Тактика загонів і груп нагадувала тактичні прийоми підрозділів і частин регулярної армії. Це пояснювалося тим, що в перші місяці після початку німецької агресії «малу війну» вела значна кількість оточенців, що мали певний воєнний досвід та відповідну кваліфікацію. Навіть у великих з’єднаннях (О. Сабурова, Д. Ємлютіна та ін.) у кінці 1941 р. кадрові військовослужбовці і рядові червоноармійці становили близько 90 % особового складу. Професійні військові вносили в бойову діяльність партизанських загонів та підпілля елементи дисципліни, поглибленої підготовки операцій, тактичну різноманітність. Навіть структурно великі партизанські з’єднання нагадували армійські: в них існував поділ на розвідувальні, артилерійські, диверсійні відділення чи групи, господарчу, оперативну, санітарну частини. До командного складу належали командири, комісари, начальники штабів, заступники і помічники командира з господарчої частини. У багатьох загонах діяли партійні та комсомольські організації, а в з’єднаннях навіть обиралися звільнені секретарі партійних і комсомольських бюро.

Однак з часом тактичні засоби боротьби проти агресора змінювалися. До кінця 1941 р. партизанські загони були здебільшого малочисельними і недостатньо озброєними. Вони обмежувалися нападом на поліцаїв, старост, невеликі комендатури і лише в окремих випадках вели боротьбу за контроль над населеними пунктами. Основні події першого року війни розгорталися на шосейних шляхах, де партизани атакували автоколони й окремі автомашини, інтендантські підрозділи й обози з продовольством. Після перешивки залізничного полотна німці налагодили рух поїздів й увага партизанів та підпільників зосереджувалася також на залізничних комунікаціях. Перший підрив ешелону ворога 30 вересня 1941 р. здійснили мінери 2- го партизанського полку в Черкаському районі на Київщині. Наступного дня на саморобній міні партизанських саперів Городнянського району (Чернігівська обл.) підірвався ще один військовий ешелон.

Сумські партизани під командуванням С. Ковпака висадили в повітря кілька мостів через річки Сейм і Клевень. По два зруйнованих мости восени 1941 р. було на рахунку партизанських загонів С. Масалигіна й В. Шахновича (на ділянці Дніпропетровськ - Павлоград) та диверсійної групи С. Філоненка (між станціями Губиниха і Новомосковськ). Партизани Житомирщини підірвали залізничний міст між Олевськом і Коростенем. Всього ж, за даними І. Старинова, взимку 1941-1942 рр. «народні месники» здійснили 224 аварії поїздів, вивели з ладу 1850 автомашин, зруйнували близько 650 шосейних і залізничних мостів. Це зривало плани перевезень військових вантажів на фронт, відволікало значні сили на охорону залізничних об’єктів і доріг.

Весною і влітку 1942 р. переваги великих загонів нівелювалися їх низькою маневреністю, нездатністю маскуватися. Німецьке командування зуміло відтіснити більшість загонів з лісостепової зони у лісові масиви Сумської, Чернігівської, Орловської областей. Дрібні загони переважно займалися «самозабезпеченням» і бойової активності не виявляли. А великі з’єднання все ще сповідували тактику боротьби за населені пункти, що виявилася помилковою. Вступаючи у фронтальні бої з ворогом, який застосовував механізовані частини, бронетехніку й авіацію, командування великих загонів і з’єднань прирікало на знищення села, в яких вони дислокувалися, і припускалося значних втрат. На початку літа керівництво руху Опору переорієнтувало партизанів на диверсійну роботу, уникнення сутичок з регулярними німецькими та угорськими підрозділами.

З метою усунення негараздів в управлінні «малою війною» у червні 1942 р. при військраді Південно-Західного напрямку було створено Український штаб партизанського руху (УШПР), а при арміях - оперативні групи ШПР, які підпорядковувалися в організаційному відношенні Центральному штабові партизанського руху (ЦШПР), а в оперативному - військовим радам відповідних фронтів. Після розформування військради штабу Південо-Західного напрямку УШПР перетворився з фронтового у республіканський штаб партизанського руху. Оперативна діяльність УШПР, начальником якого призначили заступника наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкача, охоплювала всю Україну, Кримський півострів і Молдавію.

Оскільки УШПР постійно перебував на значній відстані від лінії фронту (спочатку у Ворошиловграді, потім у Сталінграді, Середній Ахтубі, Саратові), робота з організації руху Опору здійснювалася ним через оперативні штаби при військрадах 6, 9, 12, 18, 21, 22, 28, 37, 56-ї армій, а також військради Воронезького, Брянського, Північно-Кавказького, Сталінградського та Південно-Західного фронтів.

Реальною силою, здатною завдавати ворогу відчутних втрат, залишалися кілька великих загонів і з’єднань. Але й вони не мали достатньої кількості зброї, боєприпасів, харчів. С. Ковпак неодноразово звертався до керівників різних рангів за допомогою. 1 липня 1942 р. він адресував радіограму самому Й. Сталіну, в якій повідомляв: «Першотравневий наказ не виконується, загін 1000 чоловік партизанів без боєприпасів, місяць просимо півмільйона патронів, 5 протитанкових рушниць з патронами і вибухівку». О. Федоров весною 1942 р. також просив надіслати його з’єднанню 20 мінометів, 15 кулеметів, автомати, протитанкові гранати і патрони. Восени Й. Сталін викликав до Кремля Т. Строкача і командирів найбільших партизанських з’єднань С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова. З’ясувавши реальний стан справ, він підписав наказ НКО СРСР «Про завдання партизанського руху» (5 вересня 1942 р.). У ньому наголошувалося, що партизанський рух вважається одним з найважливіших факторів перемоги над ворогом. Сталін ставив завдання перетворити рух Опору у всенародну відсіч ворогу, вказуючи на необхідність надання для цього транспортних літаків, боєприпасів, медикаментів тощо. У листопаді ухвалено план діяльності партизанських загонів на зимовий період 1942-1943 рр. Кілька з’єднань отримали завдання щодо дій на ворожих комунікаціях, розвідки пересувань військ противника, виявлення оборонних тилових рубежів. Партизанським загонам під командуванням С. Ковпака й О. Сабурова наказано розпочати рейди на Правобережну Україну. Ці рейди ретельно готувалися і стали по суті першою масштабною операцією УШПР.

Вийшовши з Брянських лісів у кінці жовтня 1942 р., обидва з’єднання паралельними маршрутами рушили на Полісся. Долаючи водні перешкоди (Дніпро, Снов, Десну, Прип’ять), залізничні лінії, партизани вступали в бої з гарнізонами окупантів у білоруських та українських селах та містечках. Під час 30-денного рейду вони пройшли близько 800 км окупованою територією шести областей, завдали втрат противнику у живій силі, пошкодили вузол зв’язку, два мости через р. Уборть, лісозавод, електростанцію. З приходом на Полісся у 14 суміжних районах Житомирської та Поліської (БРСР) областей виник великий партизанський край у чотирикутнику Олевськ - Овруч - Мозир - Суров з населенням 200 тис. осіб. Це створювало передумови для подальшого розгортання спротиву загарбникам у регіоні.

Натомість рейд партизанської групи М. Карнаухова закінчився трагічно. Пройшовши 1942 р. від берегів Волги до Красного Лиману Сталінської області по відкритій степовій місцевості, партизани нападали на невеликі гарнізони й поліцейські дільниці, здійснили атаку на ворожий аеродром, де пошкодили і знищили кілька літаків, зруйнували залізничний міст під Лисичанськом і пустили під укіс ешелон з живою силою противника. У грудні карателям вдалося виявити розташування групи, оточити її і знищити. Але це не стало уроком і в лютому 1943 р. УШПР наказав вийти у рейд новоствореному з’єднанню під командуванням М. Наумова. Стрімкими нічними кидками партизани вибивали ворожі гарнізони з населених пунктів Сумщини, підірвали 5 залізничних мостів, порушили рух на відтинках Суми - Харків, Суми - Готня, Суми - Лебедин. Із наближенням лінії фронту з’єднання, отримавши наказ УШПР передислокуватися у Кіровоградську область, в кінці лютого форсувало Дніпро і впродовж 10 днів безрезультатно чекало вантаж із «Великої землі». Гітлерівці нав’язали партизанам виснажливі бої, відтіснивши їх до Голованівського лісу в Одеській області. Лише ціною великих втрат вдалося врятувати штаб з’єднання і вийти у суміжні райони України та Білорусії.

У лютому 1943 р. виступили в рейд на Правобережжя з’єднання під командуванням С. Ковпака, І. Шумпанова, Я. Мельника й О. Федорова. Останній отримав наказ УШПР вийти у Волинську область і вивести з ладу залізничні вузли Ковель, Луцьк, Буськ. На початку квітня з’єднання вийшло до Прип’яті, де зосереджувалися загони С. Ковпака і Я. Мельника. Маючи артилерію, партизани знищили караван, в якому були бронекатер, вантажне судно, п’ять самохідних барж, а потім ще одну валку суден у складі двох пароплавів, п’яти бронекатерів та кількох барж. Після цього спільними зусиллями вони розгромили гарнізон у Брашні і на кінець квітня вийшли до р. Уборті, де зупинилися в очікуванні вантажів від УШПР.

Весною 1943 р. у зв’язку зі змінами на радянсько-німецькому фронті почався третій етап партизанського руху. Згідно з планом УШПР на весняно-літній період, партизанські з’єднання мали ускладнити функціонування залізничних вузлів і здійснити рейди на Волинь, Поділля, Північну Буковину і Прикарпаття з метою розгортання й активізації дій на комунікаціях ворога. Карпатський рейд ковпаківців, незважаючи на втрати, продемонстрував можливості партизанської тактики та її результативність за умов значного відриву від баз і глибокого тилу противника. А от рейд з’єднання Я. Мельника мав трагічні наслідки. Увійшовши на територію Кам’янець-Подільської області, що була насичена ворожими військами, партизани наразилися на каральні дії частин СС, танків та авіації й були розсіяні.

Активізація бойової діяльності партизанських загонів пов’язана з початком визволення України. У цих умовах проявили себе не лише великі з’єднання, а й малі партизанські загони та групи, які надавалирегулярним військам допомогу в прориві оборонних укріплень, розвідці, форсуванні водних перешкод. На підступах до Ворошиловграда загін під командуванням І. Черняхівського (53 чоловіки) 12 лютого 1943 р. біля с. Успенка вступив у бій з 16 танками і 7 бронемашинами ворога і, затримавши їх, дозволив розгорнутися регулярним військам. Яскравим прикладом взаємодії партизанів, підпільників та регулярних частин стали бої за Павлоград. Збройне повстання в місті підтримав 4-й гвардійський стрілецький корпус 6-ї армії і 17 лютого місто було визволене від окупантів. У ході операції «Зірка» (наступ на Курському й Харківському напрямках) сприяння радянським військам надавали 16 партизанських загонів та підпільно-диверсійних груп.

Тактична взаємодія партизанів і радянських військ у ході боїв за оволодіння м. Суми супроводжувалася акціями з’єднання М. Наумова, що паралізували рух на залізничних відтинках Суми - Готня, Суми - Лебедин, Суми - Харків. З початком Донбаської операції активізувалися загони й підпільні групи, що діяли в зоні Південно-Західного й Південного фронтів. Разом з диверсійними групами, закинутими через лінію фронту, вони пустили під укіс 18 військових ешелонів, знищили 12 танків, залізничний міст. Під час боїв за шахтарську столицю партизани і підпільники надавали допомогу воїнам 2-ї і 3-ї гвардійської, 5-ї ударної, 28-ї, 44-ї і 55-ї армій.

Кілька тисяч партизанів брали участь у Чернігівсько-Прип’ятській операції. Вони ще до підходу радянських військ звільнили 37 населених пунктів. З’єднання під командуванням М. Таранущенка встановило зв’язок зі штабом 8-ї стрілецької дивізії, здійснило розвідку, зняло міни з доріг та організувало переправи через Десну, Дніпро і Прип’ять.

Особливо результативно діяли партизани й підпільники під час битви за Дніпро. У вересні військрада Воронезького фронту разом з представниками УШПР розробила план захоплення «народними месниками» переправ через Десну, Дніпро і Прип’ять. Найкраще з цим завданням впоралися загони М. Таранущенка та Ю. Збанацького. Бійці з’єднання під командуванням М. Таранущенка в межиріччі Десни й Дніпра організували шість переправ через Дніпро і Прип’ять. А всього для переправи частин 13-ї і 60-ї армій було підготовлено 10 переправ. Загалом партизани забезпечили умови для подолання водних перешкод регулярними з’єднаннями на 25 переправах і не лише допомагали їм форсувати річки, а й брали участь у боях на водних рубежах.

У січні 1944 р. затверджено новий план бойових дій партизанів на січень-березень. У цей час головні події розгорталися у зоні наступу 1-го і 2-го Українських фронтів. До операцій на Правобережжі залучалися десятки партизанських з’єднань, загонів і підпільно-диверсійних груп, перед якими ставилися конкретні бойові завдання. Ефективною взаємодією партизанів з регулярними військами позначена операція з оволодіння залізничним вузлом Овруч. 4-й гвардійській і 336-й стрілецькій дивізіям 13-ї армії тут допомагало з’єднання О. Сабурова, здійснивши кілька бойових акцій, перекривши дороги Овруч - Мозир, Овруч - Словечно. Два загони з’єднання С. Маликова 18-19 листопада до приходу частин 15-го гвардійського стрілецького полку розгромили ворожий гарнізон у місті і на станції Ігнатполь.

На час боїв за Коростень з’єднання М. Салая, О. Сабурова, С. Маликова підпорядковувалися командуванню 60-ї армії. При цьому вони виконували не лише допоміжні функції, а й вели самостійні бої за звільнення населених пунктів. Посильне сприяння партизани й підпільники надавали Червоній армії у ході Кіровоградської та Корсунь-Шевченківської операцій. У боях за Мелітополь взяли участь члени місцевої підпільної організації на чолі з М. Харченком, яка об’єдналася з розвідгрупою радянських військ.

Підпільний «Миколаївський центр» не лише збирав і передавав Головному розвідуправлінню цінні дані про ворога, а й створював бойові групи і забезпечував їх зброєю. А в селах Баштанка, Новогеоргіївка, Плющівка, Новоіванівка, Зелений Клин, Рацево такі групи перейшли до відкритих збройних сутичок із ворогом, відбивали радянських військовополонених, влаштовували засідки на переправах через р. Інгул. З наближенням лінії фронту до партизанських засобів боротьби перейшли бойові групи одеського підпілля, якими керували К. Атанасов, П. Аносов, Б. Гумперт, М. Чернишов.

Для вирішення стратегічних завдань, поставлених радянським командуванням, великого значення набували дії партизанів та підпільників на ворожих комунікаціях. Після корінного перелому у війні і в ході визволення території УРСР операції на залізничних вузлах і магістралях планувалися УПШР з урахуванням подій на фронті. Незважаючи на окремі невдачі і втрати, це - один із найбільш вражаючих епізодів «малої війни». Цілеспрямовані диверсійні акції на шосейних і залізничних шляхах особливо дошкуляли гітлерівцям у 1943 р. Отримавши міни сповільненої дії (МЗД-5), підривники з’єднання

0. Федорова лише з 7 липня до 1 серпня 1943 р. підірвали 65 ворожих ешелонів на Поліссі. На ділянках Сарни - Коростень - Новоград-Волинський зривали перевезення військових вантажів диверсійні групи із з’єднань О. Сабурова та С. Маликова. На лініях Шепетівського вузла пустили під укіс 112 ешелонів противника партизани І. Шитова та І. Скубка. Влітку і восени 1943 р. «рейкова війна» у північних районах України на деякий час практично паралізувала військові перевезення. Одночасними ударами з’єднань О. Федорова й О. Сабурова майже повністю виведена з ладу магістраль Ковель - Сарни - Коростень. Підривники партизанських з’єднань В. Ушакова, М. Таранущенка, І. Шитова, В. Чепіги, І. Хитриченка, І. Примака, І. Діброви здійснювали численні диверсії на залізничних коліях Житомирщини, Київщини, Кіровоградщини.

Щоб компенсувати втрати, противник перемістив вантажопотік на південь, де партизанам діяти було дуже складно. Тут основний тягар боротьби проти ворога взяло на себе антинацистське підпілля. Наприклад, підпільна організація ім. К. Ворошилова (м. Кіровоград) зуміла вивести з ладу десятки паровозів. Підпільники Знам’янки організували 46 аварій. Диверсії влаштовували члени підпільних груп П. Мачкаріна (Іловайськ), станцій Мушкетово, Рудаково, Дніпропетровськ, Лозова, Шевченко, Балабіно, Коростень та багатьох інших. Про результативність дій підпільно-диверсійних і партизанських груп на тилових комунікаціях ворога свідчать такі дані. З 22 червня 1941 р. до 1 липня 1943 р. на мінах підірвалося 754 ешелони противника, а тільки в липні-серпні 1943 р. - 1023 ешелони. Всього ж за 1943 р. під укіс пущено 3688 ворожих поїздів, що у 15 разів перевищувало показник попереднього року. Це суттєво скоротило перевезення військових вантажів противником.

У 1944 р. народні месники також досить активно діяли на залізничних маршрутах, вивівши з ладу 99 мостів, 11037 поїздів, 1167 паровозів, понад 11 тисяч вагонів і платформ не лише на території України, а й у Польщі та Чехословаччині.

Антинацистський рух Опору в Україні застосував різні форми і тактичні прийоми. Для підпільників характерні специфічні методи боротьби з окупаційним режимом, оскільки вони діяли у населених пунктах в безпосередній близькості від окупаційної адміністрації ворожих військ. Радянське підпілля виробило власну систему зв’язку, конспірації, розвідувальної та диверсійної роботи, адекватну умовам жорстокого терористичного режиму. Одним із напрямів діяльності підпільних груп стала організація саботажу на промислових підприємствах. Однією з головних перешкод став саботаж заходів окупаційної влади з організації виробництва.

У гірничорудній галузі найбільш ефективними засобами саботажу стали влаштування завалів стволів, штреків і лав, низька продуктивність праці, невихід на роботу «через хворобу». Так, підпільна група шахти № 5/6 Красноармійського району на чолі з А. Скибою з жовтня 1942 р. систематично здійснювала завали лав, внаслідок чого шахта не виконувала встановлених завдань. Зусиллями механіка Б. Білоусова, десятника І. Алексєєва, посадника М. Іванкіна на шахті № 12/18 Донсько-Будьонівського району організовано шість завалів лав і п’ять завалів штреків. Пасивні й активні форми опору викликали різке падіння видобутку вугілля. Так, 15 відновлених шахт тресту «Первомайськ-вугілля» (Сталінська обл.) давали 2,3 % довоєнного видобутку, а єдина відбудована шахта «Фрунзе-вугілля» - 20 тонн на добу, тобто у 3000 разів менше довоєнного рівня. Діяльність шахтарського підпілля була пов’язана зі смертельним ризиком для життя. За економічні диверсії гітлерівці карали дуже жорстоко. Коли гестапо викрило партійне підпілля на дирекціоні № 10, яке очолювали П. Лютиков і М. Бараков, вони знищили 32 радянських патріотів у Краснодоні.

До різних форм саботажу вдавалися робітники та інженерно-технічний персонал на підприємствах інших галузей.

Німці взялися за відновлення роботи металургійних гігантів «Азовсталь» та ім. Ілліча в Маріуполі. Робітники й службовці всіляко саботували заходи окупантів. Тоді гітлерівці вдалися до терору, розстріляли відомих на всю країну сталеварів М. Пузирьова і М. Мазая, 43 комуністів та підпільників на заводі ім. Ілліча і 130 - на «Азовсталі». Але їм так і не вдалося пустити в дію основні цехи заводу. У Запоріжжі підпільний «ревком» на чолі з Л. Ачкасовим, Б. Мироновим, М. Рижаковим координував діяльність підпільників на Дніпрогесі, паровозоремонтному заводі, залізничній станції Запоріжжя-ІІ, авторемонтному заводі, заводі «Комунар».

Одним з важливих напрямів підпільної роботи стала організація опору радянських людей їх примусовому вивезенню на роботу до Німеччини. Окрім роз’яснювальних заходів, підпільники вживали практичних кроків, щоб перешкодити діяльності відомства Заукеля. За допомогою медперсоналу тисячі юнаків та дівчат отримали довідки про «непридатність» для таких робіт. Легендою овіяне ім’я професора П. Буйка, який безпосередньо звільнив від вивезення на примусові роботи близько тисячі мешканців Фастівського району. Радянське підпілля стало важливою складовою руху Опору, демонструючи волю народу до боротьби з окупантами.

В літературі побутувала директивна цифра, що ілюструвала масштаби руху Опору на території УРСР: вона сягала 500 тис. осіб. Це не обґрунтовано документально. Архівні джерела підтверджують дані про понад 200 тис. партизанів. Однак належним чином оформлені документи лише на 98 тис. осіб. Решта - поставлені під сумнів спеціальними комісіями обкомів КП(б) У, або ж не мають документального підтвердження (як партизани з’єднань І. Шитова і М. Салая, які взагалі не потрапили до підсумкових списків). Узагальнених даних про чисельність радянського підпілля немає. Наведені в літературі цифри, як правило, включають підпільників і партизанів, які діяли в областях і районах, а також членів розвідувально-диверсійних та організаційних груп, які комплектувалися і направлялися у ворожий тил різними органами. Достовірні дані про втрати радянського підпілля також відсутні, хоча мова йде про тисячі жертв. Щодо партизанів існує така цифра: 50 тис. загиблих, з яких 35 тис. полягло в період 1941-1942 р., а ще близько 15 тис. - у 1943-1944 рр.

Певний сумнів викликають дані радянських і партійних органів про здобутки руху Опору. Згідно зі звітами партизанських загонів і з’єднань, поданих до УШПР, вони знищили 465 тис. ворожих солдатів та офіцерів, 467 гарнізонів, комендатур, штабів, поліційних дільниць, підірвали 4959 залізничних ешелонів, 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків, 915 складів, 461 військове підприємство, 248 вузлів зв’язку, 44 залізничних вузлів, 607 залізничних мостів, пошкодили близько 2 тис. км телеграфно-телефонного зв’язку. Ці дані потребують ретельного аналізу. Водночас було б несправедливо применшувати внесок партизанів та підпільників. Діючи у надзвичайно складних умовах людиноненависницького окупаційного режиму, радянські підпільники і партизани протидіяли військовим та економічним заходам гітлерівців, завдавали їм відчутних втрат, чим об’єктивно сприяли перемогам Червоної армії. Важко переоцінити вплив партизанів та підпільників на морально-політичний стан населення окупованих земель. Пропагандистські акції в тилу ворога зміцнювали віру людей у перемогу, дозволяли пережити особисте горе в зв’язку з утратою близьких та рідних, підтримували патріотичні почуття і сприяли залученню до антинімецької боротьби великої кількості людей.

Головними факторами, що визначали характер руху Опору, стали патріотизм і воля народу, сукупність реальних умов для цього: природньо-кліматичних, матеріальних, організаційних.

Військова наука протягом 1941-1944 рр. поповнилася досвідом нових форм протидії ворогу в умовах тривалої окупації і глибокого тилу, взаємодії підпільно-партизанських формувань і регулярних частин в ході підготовки і проведення операцій. Мужність та героїзм народних месників гідно відзначені й вшановані радянським урядом. 95 наших співвітчизників стали Героями Радянського Союзу, близько 63,7 тис. нагороджені орденами й медалями. Шість партизанських командирів отримали ордени Суворова, 140 - ордени Б. Хмельницького І-III ступенів. 22 вересня в сучасній Україні офіційно визначається «День партизанської слави».

Війна двічі прокотилася своїм смертоносним оралом багатостраждальною землею України, не помилувавши жодного міста чи села, жодної родини. У вир кривавого протистояння були втягнуті всі верстви населення, всі політичні сили, господарський та інтелектуальний потенціал народу, для якого боротьба за виживання набула трагізму гамлетівського «бути чи не бути».

Внесок України у Перемогу ліг на плечі народу тягарем неймовірно важких втрат, які він зазнав безпосередньо на фронтах війни: з понад 7 млн. осіб мобілізованих 3,5 млн. наших земляків полягли в боях, померли від ран, або зникли безвісти. Кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Вони зазнали і гіркоти поразок, трагізм відступів, оточень, полону, і радість перемог, були визволителями Європи, штурмували нацистське гніздо - Берлін. Україна не лише сповна сплатила безмежну і трагічну данину в цій війні, а й внесла велетенський вклад у перемогу над гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Вона переконливо продемонструвала незламну волю народу до свободи і незалежності.

Мешканці України - різної національності, соціального походження і статусу, освіти й ідеологічних вподобань - в основній своїй масі сприйняли агресію Німеччини та її союзників як спільний виклик, що трансформувався в особисту відповідальність за «велику» й «малу» батьківщину. Сотні тисяч громадян виявила бажання зі зброєю в руках відстоювати батьківські вівтарі й рідну землю від загарбників.

Частка мобілізованих з України в ході війни неухильно зростала. Якщо у липні 1942 р. дивізії 21, 63 та 64-ї армій мали у своєму складі в середньому від 9 до 11 % воїнів-українців, то в 1943 р. - 22-23 %. А в 1944 - 1945 рр. в більшості з’єднань чотирьох Українських і двох Білоруських фронтів вони становили від 50 до 70 %. Наприкінці 1943 р. серед офіцерів Військово-повітряних сил налічувалося 28 тис. українців, у бронетанкових та механізованих частинах - 14136 представників республіки.

А загалом частка вихідців з України у радянських збройних силах періоду Другої світової війни становила близько 20 %. Ті, кого з різних причин не брали до регулярного війська, вступали до нерегулярних формувань. До кінця 1941 р. лише у 12 областях республіки до лав народного ополчення влилося 1 млн. 300 тис. осіб. Пліч-о-пліч з червоноармійцями вони протистояли ворогу на всіх ділянках німецько-радянського фронту і безпосередньо долучилися до краху плану «блискавичної війни».

Задля протидії диверсійним групам противника на території України було створено 657 винищувальних батальйонів чисельністю 160 тис. чол. Сотні тисяч громадян увійшли до складу загонів місцевої протиповітряної оборони. Значна частина бійців винищувальних батальйонів загалом влилась до складу діючої армії.

Дівчата приходили підготовку на курсах санітарів та медсестер. Багато з них з перших днів війни стали сестрами милосердя на фронті й рятували життя мільйонам радянських військовослужбовців, повернувши 72 % поранених і хворих червоноармійців у стрій. Найвищою на той час міжнародною відзнакою для медиків - медаллю Флоренс Найтінгел - були нагороджені М. Шкарлетова з Харківщини, М. Щербатенко та Н. Бойко з Донецька, К. Бутова з Севастополя, Є. Варцаба з Тернополя, М. Сердюк з Луганська, П. Гусак зі Львова, О. Комелєва з Білої Церкви, Н. Вознюк, Л. Родіонова, Л. Чернова з Києва.

Серед 41 медика - Героя Радянського Союзу - 11 уродженців України: П. Буйко, Г. Петрова, М. Кравцов, В. Коляда, Й. Петлюк, І. Вербловський, Л. Кравець, М. Щербаченко, М. Шкарлетова, В. Фомін, М. Грищенко.

Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи справжній героїзм і масову самопожертву. 20 українців удостоєні звання Героя Радянського Союзу в битві під Москвою, 68 - в боях за Ленінград, 15 - у Сталінградській битві, 30 - на Курській дузі, 200 - під час визволення Білорусії, 143 - на території Прибалтики, причому 7 воїнів одержали тут другу вищу відзнаку.

Сотні солдатів та офіцерів були нагороджені Золотою Зіркою Героя у кровопролитних боях га території Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Австрії. 100 українців (з 589 кавалерів Золотої Зірки) були відзначені за подвиги під час битви за Берлін.

У безсмертному племені матросівців значиться 55 прізвищ наших земляків, а серед тих, хто пішов у вічність, повторивши подвиг М. Гастелло і його товаришів - І. Бабюк, І. Вдовенко та інші українські соколи.

А загалом 2,5 млн. синів і доньок України за мужність та відвагу, виявлені в боях з агресорами, були нагороджені орденами і медалями, понад 2 тис. воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу, в тому числі 32 - двічі і один - тричі Героя.

Україна дала Червоній армії талановитих воєначальників: майже 300 генералів, маршалів, адміралів керували військами в період війни. З 15 фронтів, які діяли на німецько-радянському фронті, більше половини очолювали вихідці з України та українці за походженням. Під час війни або після її закінчення Маршалами Радянського Союзу стали П. Кошовий, І. Кожедуб, А. Єрьоменко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, С. Руденко, В. Судець, С. Тимошенко.

Цілі українські родини воювали на фронтах. Подружжя Степана і Ганни Шевцових (с. Димерівка Біловодського району Луганщини) відрядили на боротьбу з ворогом п’ятьох синів. Шістьох синів зростила родина Скоморохів з с. Михайлівна Перевалівського району тієї ж області і всіх поглинув молох війни. Чотирьох синів не дочекалася сім’я Кисельових (с. Трибусівка Піщанського району на Вінниччині). У деяких династіях війна забрала по 2-3 покоління. У родині Носальових загинуло 24 чоловіки, Різників - 22, Земів та Бережних - по 32, Гурунів - 33, Сергієнкових - 36.

27 тисяч пам’ятників та обелісків нагадують про ту жахливу війну у всіх куточках України. Десятки тисяч безіменних та відомих воїнів знайшли останнє місце спочинку у братських могилах по всій Європі та на Далекому Сході.

Світлу пам’ять про тих, хто ціною власного життя захистив світ від «коричневої чуми», кілька поколінь українців зберегли донині.

Питання для самоконтролю

1. Яку мету переслідувало сталінське керівництво, віддаючи наказ Червоній армії перейти радянсько-польський кордон 17 вересня 1939 р.?

2. Які причини невдач Червоної армії в початковий період радянсько-німецької війни?

3. Яке військово-стратегічне значення мала битва за Дніпро?

4. Яку роль у визволенні України відіграв партизанський і підпільний рух?

5. Які приклади героїзму і жертовності українських воїнів ви можете навести?