Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Нариси воєнно-політичної історії України

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО У ВОГНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ

У процесі розбудови незалежної України зростає інтерес до історії національно-визвольних змагань, зокрема до сповненого драматизмом періоду Національно-демократичної революції 1917-1921 рр., коли українським державам довелося збройно захищати незалежність. За невеликим винятком періоду Української Держави і Центральна Рада, і Директорія змушені були вести військову боротьбу з зовнішніми ворогами. Незважаючи на нерівність сил, українські вояки в багатьох випадках проявляли героїзм, хоробрість, військовий хист та героїзм духу. За доби Національно-демократичної революції 1917-1921 рр. військові формування УНР неодноразово відзначалися вдалими військовими операціями, проте серед них можемо виділити такі, як бій під Крутами, Кримська операція, Перший Зимовий похід, оборона Замостя VI Січовою Стрілецькою дивізією. Незважаючи на те, що частина з них не завершилась перемогою, можна відзначити високий героїзм духу українських вояків та військовий хист командирів.

Бій під Крутами

Після більшовицького перевороту Центральній Раді не вдалося налагодити відносини з Радянською Росією. Більшовики досить швидко закріпились у центрі Росії й почали встановлювати контроль над її окраїнами. Однією з таких місцевостей був Дон, де козачий отаман генерал Каледін відмовився визнати владу більшовиків. Прагнучи розгромити Каледіна, Раднарком почав посилати через Україну війська на Дон. Рада чинила опір, чим теж викликала невдоволення Раднаркому. Для боротьби з генералом Каледіним і з Центральною Радою було створено спеціальний штаб. У відповідь Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР, а 30 листопада 1917 р. обеззброєно і вислано з Києва пробільшовицькі частини.

Посилення тиску Раднаркому на Центральну Раду підтвердив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» від 4 грудня 1917 р., за підписами В. Леніна і Л. Троцького. З маніфесту випливало, що Раднарком Росії не визнає «Центральну Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки», оскільки вона ігнорує «радянську владу в Україні». Щоб отримати визнання Раднаркому, Центральна Рада повинна сама визнати радянську владу, тобто - саморозпуститися. Після цього мала з’явитися радянська УНР, яку уряд Росії готовий був визнати. Ультиматум містив і конкретні вимоги: не пропускати військових частин з фронту на Дон, припинити на території України спроби роззброєння радянських полків і робітничої Червоної гвардії. Якщо ультиматум протягом двох діб не буде виконано, попереджував Раднарком, він вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни «з радянською владою в Росії і на Україні». Однак Рада відмовилася виконати ці вимоги, цілком справедливо оголосивши їх грубим втручанням у внутрішні справи УНР.

17 грудня 1917 р. ЦВК Рад оголосив Центральну Раду органом буржуазним, контрреволюційним, опублікував маніфест із закликом про її повалення. З глибини Росії прибували все нові й нові військові частини, які повели наступ на Донбас і південь України. Конфлікт переріс у збройну боротьбу.

Напередодні наступу радянських військ Центральна Рада перебувала в надзвичайно скрутному становищі. Багато тилових українізованих військових частин, що свого часу заявили про підтримку Ради, повернулися додому, або, деморалізовані досить успішною більшовицькою агітацією, дотримувались нейтральної позиції. Деякі перейшли на бік більшовиків. І все ж, загалом війська УНР не поступалися за чисельністю радянським. Але вірні Центральній Раді частини були розпорошені по всій Україні, а радянські тим часом діяли на головних стратегічних напрямках.

Наступ на Україну розгорнули червоногвардійські загони з більшовицької Росії (перші з них прибули до Харкова вже 24 грудня 1917 p.). Загальне командування бойовими діями проти України, Дону та інших антибільшовицьких осередків на півдні Росії здійснював В.Антонов-Овсієнко. Військами ж, які наступали безпосередньо проти України, командував колишній полковник царської служби М.Муравйов. У лавах цих загонів налічувалося близько 10-15 тис. бійців.

Харківський «Народний Секретаріат» був фактично маріонетковим «урядом», оскільки не мав у своєму розпорядженні жодних збройних сил. Просуваючись з Харкова вглиб українських земель, наприкінці грудня 1917 р. більшовицькі частини з боями захопили Лозову й Павлоград. Звідси червоні загони рушили до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Більшовики вступили до Катеринослава, 15 січня - до Олександрівська (сучасне Запоріжжя). Ніде вони майже не зустрічали серйозного опору - українські частини діяли нескоординовано, а інколи під впливом більшовицької агітації взагалі відмовлялися воювати. Підбадьорене першими успіхами, більшовицьке командування готувалося до наступу на Київ.

Центральна Рада припустилася грубих прорахунків під час організації оборони країни. Генеральним секретарем військових справ було призначено революційного теоретика й одного з лідерів української соціал-демократії М.Порша, який погано розумівся на військових справах. 11 січня 1918 р. внаслідок незгоди з політикою Центральної Ради, зокрема в галузі військового будівництва, подав у відставку командир 1-го українського корпусу генерал П.Скоропадський.

18 січня 1918 р. за наказом В.Антонова-Овсієнка розпочався загальний наступ російських військ на Україну. Російська агресія підштовхнула українських політиків до рішучих кроків. 22 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла свій IV універсал, у якому проголосила незалежність України. Та поки у Києві святкували незалежність, наступ більшовицьких військ на столицю України тривав. 23 січня більшовики захопили Конотоп, 27 січня - Бахмач, 29 січня підійшли до станції Крути.

Які ж українські сили мали захищати станцію? На оборону цього надзвичайно важливого вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу імені гетьмана Богдана Хмельницького Київську Юнацьку Військову Школу. У складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 16 кулеметів та 20 старшин. Школа складалася з юнаків колишніх російських військових шкіл, з освітою не менше як 6 класів гімназії, а переважно із закінченою середньою школою. У бою під Крутами також брала участь перша сотня Студентського Куреня у складі 116 чоловік під керівництвом сотника Омельченка. Ця сотня складалася із студентів університету св.Володимира, Народного університету, гімназії ім. Кирило-Мефодієвського братства і ще ряду навчальних закладів Києва. Сотня прибула 27 січня на ст. Крути і зайнялась копанням шанців. Крім того, праворуч юнацької школи, у полі, зайняли позицію близько ста добровольців «Вільних Козаків» з сусідніх сіл, що цілий день відбивали наступ більшовиків. По закінченню бою ці добровольці повернулися до своїх сіл.

Загальне керівництво підрозділами здійснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капітани Федір Тимченко та Микола Богаєвський, їхній штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції. В ешелоні був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керівництво частинами на позиціях мусив здійснювати сотник Аверкій Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч з самою залізницею в будці шляхового оглядача. Ще в ніч на 27 січня Гончаренко мав телефонну розмову з М.Муравйовим. Ось як передає вимогу останнього український сотник: «Приготовтесь к встрече победоносной Красной армии, приготовить обед. Заблуждение юнкеров прощаю, а офицеров всеравно расстреляю».

Українські підрозділи зайняли позиції за кілометр від станції. Ліворуч від насипу розташовувалася студентська сотня та 2-га сотня Першої військової школи ім.Б.Хмельницького, праворуч - 3-тя і 4-та сотні юнаків Першої військової школи. 1-шу сотню юнаків залишили в резерві за кілька сот метрів від головних позицій. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28 - 30 осіб. Три чоти розмістились на позиціях, де почали споруджувати шанці. Одна чота, складена з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями та станцією. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту обійняв сотник Омельченко.

Професійно був підготовлений до бою і правий фланг. Тут стояли 3-тя і 4-та сотні 1-шої Української військової школи імені Б.Хмельницького. Юнакам більше поталанило, оскільки вони мали штучну перешкоду - насип залізничної гілки Гребінка-Крути. Тож вони не будували шанці, а просто укріпилися за насипом. 3-тя сотня юнаків залишилася на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі більшовиків. Як видно, на правому фланзі було більше вояків. Це пояснюється тим, що з залізниці Гребінка-Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобігти цьому, сюди і було поставлено юнацьку школу майже в повному складі. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію.

Крім того, в розпорядженні українських військ під Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залізничній платформі по колії. Ця гармата мала гучну назву «панцерного потяга». Обладнана вона була ще в грудні 1917 року полком імені Б.Хмельницького для дій на залізницях. Начальником цієї гармати був офіцер-гарматник, сотник Богданівського полку С.Лощенко. Гармата брала участь у поході богданівців до Полтави, а потім, коли полк був відкликаний до Києва, залишилася на Лівобережжі та брала участь у боях із більшовиками.

Отже, в Крутах перебувало до 600 українських студентів та юнаків, 20 старшин та близько сотні добровольців з числа вільного козацтва, які мали на озброєнні 16 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі.

Які сили мало більшовицьке командування проти українського угрупування під Крутами? У першу чергу, це була Полтавська колона «1-ї армії» П.Єгорова в кількості до 1300 багнетів та «2-а армія» Р.Берзіна, яка налічувала 3500 вояків. Також у бою брали участь підрозділи «3-ї армії» Кудинського - близько 800 багнетів. Усі ці більшовицькі війська майже виключно складалися з росіян-вояків старої армії, московських та брянських червоногвардійців, а також моряків-балтійців. Уже під час бою на допомогу більшовицьким військам підійшов 1-й Петроградський загін з Олександрівська.

Наступ більшовиків на станцію почався зранку 29 січня 1918 року. На лівий фланг проти студентів кинули не зовсім тверезих матросів-балтійців та сибіряків з «армії» Р.Берзіна. Правий фланг штурмували московські червоногвардійці П.Єгорова. Атака почалася зі значними втратами для більшовиків. Особливо багато вбитих було на правому фланзі, де юнаки з насипу досить зручно стріляли по московських червоногвардійцях. Менш вдалий бій відбувся на лівому фланзі - тут підрозділи досить уперто просувалися вперед. Допомагала відбиттю наступу більшовиків і гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому ворогові. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, більшовицькі частини все ближче просувались до станції. Гарматна батарея Р.Берзіна, що до того часу досить невдало била по території перед позиціями українських військ, перенесла свій вогонь на саму станцію. Крім того, на допомогу більшовикам прибув панцерний потяг. Це спонукало Тимченка та Богаєвського відвезти потяг із набоями за станцію, у напрямкові Києва.

Бій, що розпочався приблизно о 10-й годині ранку, тривав близько дев’яти годин, аж до настання темряви. Більшовицькі загони, втрачаючи вбитих та поранених, просувались уперед. Було зрозуміло, що вони протримаються під вогнем студентів та юнаків ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм під Крутами, був змушений ужити додаткових заходів. У першу чергу він зорієнтував батарею Берзіна максимально сконцентрувати свій вогонь на позиціях українських військ. Він віддав наказ про негайний наступ збоку Гребінки-Прилук 1-го Петроградського загону, прибуття якого більшовики очікували.

А в цей час на позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети - перегріті на морозі, вони швидко псувались. Крім того, запас набоїв внаслідок бою зменшився до мінімуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кілька кілометрів від поля бою. Щоб як можна швидше роздобути набоїв, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформі з гарматою вирушити до потягу за набоями.

Була приблизно 16 година дня. Платформа з гарматою від’їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки, почали рішучий наступ петроградські червоногвардійці 1- го Петроградського загону, який так очікували більшовики. Командира правого флангу, хорунжого Бабія, було вбито. Удар петроградської червоної гвардії прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко віддав наказ студентам та юнакам відступати. Першою відійшла 2-га сотня, потім 3-тя й 4-та юнацькі сотні. Перша сотня відійшла останньою, до останнього прикриваючи відступ інших сотень.

Студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам відступати було легше, - прикриваючись залізничним насипом, вони могли відійти майже без втрат. У студентів і попереду, і позаду було голе поле. Не зрозумівши наказ відступати, вони кинулись в багнетну атаку на ворога. Існує й інша версія, що нібито командир студентів сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Якщо б вони просто з окопів стали відступати, їх би постріляли в спину. Наслідки рукопашного бою виявилися дійсно невдалими для українських підрозділів. Кілька студентів були поколоті багнетами, а крім того, у першу мить атаки смертельно поранено Омельченка. Допомогла студентам резервна студентська чота зі станції.

Тоді, коли студенти пішли на ворога в багнети, юнаки продовжували відступати. Вони, забравши своїх вбитих та поранених, обминули станцію та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилась і платформа С.Лощенка. Оскільки студентів та юнаків розділяв залізничний насип, то останні не знали про те, що студенти замість відступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже відійшли далеко та залишили станцію Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бігли петроградські червоноармійці, частина яках прямувала до беззахисної станції. Студенти після безрезультатного для них багнетного бою, також почали відступати. Вони простували до села Крути, що знаходилось неподалік залізниці. Щасливо обминувши його, рештки трьох студентських чот перейшли вузькоколійну залізницю до Чернігова та спрямували до ешелону, їм вдалося забрати більшість своїх вбитих та поранених.

Близько 21 години юнаки та студенти різними шляхами дістались до потягу, посідавши до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що відступили з-під Крут, не вистачало однієї студентської чоти в складі 29 студентів та гімназистів. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, де вже були петроградські червоногвардійці. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дісталося і п’ять поранених під час багнетної атаки студентів. Поступово до станції прибували інші підрозділи Р.Берзіна та П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова - представника Народного Секретаріату при військах П.Єгорова. Богданов розпорядився відправити поранених студентів до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентів: один був пораненим під час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машиніста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машиніст вимолив у Богданова життя своєму синові. Так семеро студентів були відправлені до Харкова. На станції залишилось 27 студентів та гімназистів, узятих до полону.

Більшовики в бою під Крутами втратили вбитими понад 300 красногвардійців, які поховані на старому військовому кладовищі села Крути, де радянською владою встановлено цегляний обеліск з написом: «Героям революції, що загинули за владу рад в боях з петлюрівцями в січні 1918 року». За загальновідомою серед військовиків формулою воєнного історика Броніслава Урланіса, на одного убитого під час бою припадає чотири поранених та таких, що пропали безвісти. Таким чином, більшовики втратили близько 1500 вояків. Така велика цифра втрат пояснюється тим, що війська П.Єгорова та Р.Берзіна протягом кількох годин вели наступ на відкритому полі, де не можна було сховатись від рушниць, кулеметів, гармат студентів і юнкерів. П.Єгоров після приблизного підрахунку своїх втрат вийшов з рівноваги. Щоб хоч якось компенсувати свої втрати, він наказав розстріляти полонених студентів та гімназистів. За іншими даними, студентів закололи багнетами як тільки-но вони зіштовхнулись із більшовиками на станції Крути.

Що ж до втрат українських підрозділів під Крутами. На превеликий жаль, остаточно встановити кількість загиблих майже неможливо. Їх чисельність варіюється від 27 і до 300 осіб загиблими. Керівник бою під Крутами сотник А.Гончаренко називає 250 юнаків і 10 старшин військової школи та біля 30 студентів.

Загалом, ні більшовицька історіографія, ні учасники тих подій - більшовики - не любили згадувати про бій під Крутами. Якщо навіть і писали про нього, то використовували фрази, сповнені жовчі та цинізму. Ось як, зокрема, описували бій під Крутами більшовики: «Особенно большое упорство проявили под Крутами добровольцы из числа реакционного студенчества. Немало этих оголтелых «самостийников» из куреней «вольною казачества» полегло под ударами харьковских (їх там не було), московских, петроградских, гомельских (таких взагалі не існувало) красногвардейцев».

У вирі тогочасних подій ані бій під Крутами, ані його учасники не привернули уваги громадськості. Однак, коли з поверненням до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі порушили питання про перепоховання загиблих. Багатолюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурної ходи з жалібно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський.

До братської могили на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун. Можливо, тут не було тіла сотника А.Омельченка, смертельно пораненого під час бою 16 січня. Його було відразу відправлено до Києва, та по дорозі він помер. Вочевидь, він був похований не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали на Аскольдовій могилі. Газети вміщували траурні промови й статті відомих діячів українства.

Отже можна зробити висновок, що в бою під Крутами оборонці української державності завдали агресорам значних втрат і зупинили на чотири дні наступ ворога. Своїм самовідданим опором захисники Крут зупинили похід агресора, який змушений був підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після всього цього продовжувати свій наступ на Київ. Саме ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір.

Кримська операція військ Центральної Ради

Після Брест-Литовського договору Окремий Запорозький загін на чолі з К.Прісовським, випереджаючи колони німецьких частин, рушив на схід визволяти українські землі від більшовиків. 1 березня частини української армії увійшли до Києва. 12 березня загін було розгорнуто в Окрему Запорозьку дивізію на чолі з полковником О.Натієвим. 6 березня 1918 р. першими на Лівобережжя вирушили 1-й Запорозький, кіннокозачий ім. К.Гордієнка та кінно-гірська батарея. 14 березня на східний фронт відбув 2-й Запорозький полк під командуванням П.Болбочана.

Рухатись у напрямку Полтави запорожці змушені були у постійних боях з відступаючими все далі на південний-схід більшовицькими частинами. В останніх залишалися значні сили. Чинячи запеклий опір, більшовицькі частини намагалися дати час своїм військам на сході і півдні, щоб об’єднати максимальні сили для оборони та евакуації майна.

Спочатку українські і німецькі частини вели спільні бойові операції, проте 16 березня після захоплення станції Гребінка останні зупинились, аби зачекати на підхід основних своїх сил. Після цього українці випередили своїх союзників і вели військові дії переважно самостійно.

30 березня козаки Запорозького кінно-козачого полку ім. К.Гордієнка першими увійшли до Полтави. У місті до складу Окремої Запорозької дивізії вступила значна кількість добровольців, переважно - офіцери, гімназисти, семінаристи, кадети Полтавського кадетського корпусу, юнкери Віленського військового училища, що у 1915 - 1917 рр. розташовувалося у місті. За рахунок добровольців у Запорозькій дивізії вдалося доукомплектувати ще 1-й Запорозький полк. У Полтаві цей полк було перейменовано у 1-й Запорозький ім. П.Дорошенка.

4 квітня до Полтави прибули 3-й Гайдамацький піший полк та Гайдамацька батарея. Тоді ж було вирішено залишити штаб дивізії в Полтаві, виділити частину підрозділів для адміністративних потреб, а більшість частин спрямувати в наступ. На господарській роботі залишився командувач дивізії отаман О.Натієв. Бойову ж групу очолив командир другого полку полковник П.Болбочан. У Полтаві на честь звільнення міста від більшовиків було проведено парад українських військ. Потім було організовано великий спільний банкет українських і німецьких офіцерів.

Окрема Запорозька дивізія увечері 4 квітня зайняла Люботин. Зі здобуттям міста українські війська захопили велику кількість військового майна, зокрема 7 автопанцерників, гармати, радіостанції, зброю та набої. Після цього дивізію було поділено на дві групи: Костянтиноградську, яку очолив командир 3- го Гайдамацького полку В.Сікевич, та Харківську - на чолі з командиром 2-го Запорозького полку П.Болбочаном. До першої групи увійшли 1-й і 4-й Запорозькі, 3-й піший Гайдамацький, Кінно-гайдамацький ім. К.Гордієнка, 1-й Запорозький легкий гарматний полки та інженерний курінь. Ця група звільнила Костянтиноград. Там вона була перейменована на Донецьку і вирушила у напрямку Лозова-Слов’янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну.

Харківська група складалась з 2-го Запорозького полку, автопанцирного дивізіону, Запорозької важкої батареї та двох панцирних потягів. У Харкові група значно збільшилася за рахунок добровольців.

10 квітня 1918 року штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром О.Жуковським. Перед Харківською групою було поставлене нове стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. У ході операції ставилося також завдання захопити військове майно кримських портів. Потрібно сказати, що наказ про захоплення Чорноморського флоту українським урядом не був узгоджений з німецькою стороною. В Брест-Литовському українська делегація не піднімала питання приналежності Криму та Чорноморського флоту. Тому можна припустити, що Центральна Рада ці свої наміри намагалася реалізувати не методами дипломатії, а як доконаний факт.

Харківську групу було перейменовано у Кримську, а її керівником залишався П.Болбочан. Таким чином, склад Кримської групи після її утворення був наступним: 2-й Запорозький піший полк (полковник П.Болбочан), 1-й Запорозький автопанцерний дивізіон (сотник О.Болдирів), партизанський відділ (полковник М.Луб’яницький), три легкі і одна важка батареї (полковник В.Парфенів), два панцирні поїзди і чота самокатників (сотник Г.Сосідко). Загальна чисельність особового складу групи сягала 5 тис. чол.

Після поразок 4-ї більшовицької армії Запорозькій дивізії протистояли, в основному, частини 5-ї армії, сформованої із об’єднаних сил південноросійських республік під командуванням Р.Сіверса. Кримській групі протидіяли війська Таврійської Радянської Соціалістичної Республіки з центром в Сімферополі, яка на правах автономії входила до складу РСФРР.

Вояки, що входили до Кримської групи, з великим ентузіазмом зустріли наказ про похід на Крим. Ось що з цього приводу писав учасник походу сотник Б.Монкевич: «Чи ж не на кримських походах гетьмана Сагайдачного і кошового Сірка наша свідома молодь виховала в собі завзяття? Крим пройшов червоною ниткою через нашу історію останніх століть, і його назва була зв’язана із відродженням давньої держави, і з її упадком. Отже, це був традиційний похід».

Увечері 11 квітня українські частини вирушили залізницею з Харкова в напрямку Мерефа-Лозова. Ще з Полтави окремо діяла група полковника В.Петріва, до якої входили кінно-гайдамацький полк ім. К.Гордієнка, 1-й запорозький полк ім. гетьмана П.Дорошенка і відділ автопанцерників. Ці частини діяли в напрямку Селещино-Констянтиноград-Лозова і прикривали правий фланг частин, які рухались на Харків. Ще раніше, 9 квітня, кіннота групи В.Петріва зненацька атакувала ст. Лозова і захопила її.

12 квітня на ст. Лозова до складу Кримської групи із Донецької додатково було передано 1-й Запорозький полк кінних гайдамаків ім. кошового К.Гордієнка (полковник В.Петрів), інженерний полк (полковник О.Козьма) та кінно-гірську гарматну батарею (полковник О.Алмазів).

13 квітня першим в напрямку на Синельникове - Мелітополь - Крим залізницею вирушив 2-й Запорозький піший полк. Згодом до ст. Лозова підійшли Гайдамацький та Дорошенківський полки з Донецької групи полковника В.Сікевича. Звідси вони рушили в напрямку Слов’янська.

2- й Запорозький полк, який рухався в авангарді, 14 квітня без зусиль захопив Павлоград. Не затримуючись, запорожці рушили далі і 15 квітня захопили велику залізничну станцію Синельниково. Тут між українськими і австрійськими військами стався прикрий інцидент. Австрійське командування відмовилось пропускати українські частини на південь. В результаті непорозуміння сталося зіткнення австрійського і українського ешелонів. З обох сторін було кілька поранених, проте П.Болбочан віддав наказ рухатись вперед за будь-яку ціну.

16 квітня, після короткого бою, українськими загонами було зайнято ст. Олександрівськ. Тут запорожці зустрілися з Українськими січовими стрільцями, що з австрійським військом 17 квітня прибули по Дніпру з Херсона. Піші австрійські частини рухалися по залізниці на Олександрівськ з боку Нікополя. З Катеринослава до міста рухалася також і 15-та німецька ландверна дивізія. Старшини Кримської групи були запрошені до командира січових стрільців архикнязя Вільгельма (Василя Вишиваного).

18 квітня Кримська група залізницею відправилась до Мелітополя. Це місто було важливим ще й тому, що в ньому були великі запаси бензину, яких потребувала армія. Просуваючись на південь, запорожці розбили 3-тю більшовицьку армію П.Лазарєва. Проте біля Мелітополя на їх чекав важкий бій з армією Таврійської Радянської Соціалістичної Республіки, якою командував Гольдштайн. Запорозька піхота під захистом панцерних потягів і артилерії приступом здобула ворожі шанці та змусила більшовиків відступати у напрямку Криму, на сивашські позиції. Крім того, червоногвардійці змушені були відступати, бо на їхньому лівому фланзі зненацька з’явився відділ полковника М.Дроздовського, який рухався з Румунського фронту на Дон.

У Мелітополі до рук українського війська потрапили великі склади продовольства і зброї, автомобілі, літаки та моторні катери. 2-й Запорозький полк, наздоганяючи більшовиків, захопив і їхню армійську скарбницю з 15 млн. карбованців. У Мелітополі на зустрічі з командувачем німецькими частинами генералом фон Кошем П.Болбочан зізнався, що має мету захопити Кримський півострів. Німецький генерал здивувався, та не став заважати запорожцям рухатись далі. Одна з причин такої позиції може полягати в тому, що Перекоп був добре укріпленим і генерал давав можливість українським частинам випробувати міць більшовицької оборони. Начальник штабу генерала фон Коша на прохання П.Болбочана надати інформацію про укріплення Сиваша, відповів: «Підете - побачите».

Просуваючись вперед, українські війська безупинно наступали на ворога. Кіннота й піхота на автомобілях, здійснюючи постійні блискавичні наскоки, деморалізувала більшовицькі частини. Як наслідок 20 квітня 1918 року частини Кримської групи зайняли Новоолексіївку - останню станцію перед Чонгарським мостом - та впритул наблизились до переправ.

Вздовж цілого берега більшовики створили лінію окопів з бетонними гніздами для кулеметів. Артилерійські форти з далекосяжною і важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських укріплень і встановленою на помостах, були збудовані відповідно до «останнього слова» техніки.

Вночі 20 квітня козаки 1-ї сотні сотника П.Зелінського на мотодрезинах проскочили замінований міст, знешкодили вибухівку і захопили переправу. За вояками рушили два панцерники. Більшовики, не сподіваючись на такий раптовий напад, не встигли приступити до оборони переправи - панцерні потяги доїхали до лінії ворожих шанців та гарматним і кулеметним вогнем посіяли серед «червоних» паніку. Сотник П.Зелінський зі своєю сотнею кинувся до шанців та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. Цілий 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення. Упродовж однієї ночі П.Болбочан здобув Сивашські переправи. Після цього частини армії УНР рушили далі в глиб Криму.

Блискавична військова операція, проведена полковником П.Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й вберегла Запорозьку дивізію від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та технічним факторами був врахований також і психологічний. Не чекаючи надходження решти сил, полковник П.Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території.

Після захоплення Сивашу П.Болбочан надіслав про це інформацію генералу фон Кошу. На українські позиції приїхав німецький панцерник, щоб перевірити її. Зрозумівши, що українці дійсно взяли переправу, німці стали вимагати зупинити подальше просування військ і пропустити вперед їхній панцерний потяг. Проте командувач Кримської групи відмовився виконати вимогу, пославшись на наказ уряду УНР.

Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила місто Джанкой - першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Знову, не чекаючи підходу усіх частин похідної групи, П.Болбочан віддає наказ рухатися на Сімферополь двома частинами. Головні сили Кримської групи було скеровано на Сімферополь. По шосе пересувався автопанцирний дивізіон та частина піхоти на вантажних автомобілях. Назустріч більшовики вислали три панцирних потяги з десантом у 500 багнетів, але коли запорожці спробували їх оточити, потяги повернулися до Сімферополя, попередньо підірвавши колію. Тож першим до Сімферополя дістався автопанцирний дивізіон. Його машини вступили в місто 24 квітня близько 10 ранку. За дві години підійшли й українські панцирні потяги та ешелони з головними силами. Майже відразу після прибуття до Сімферополя панцирні потяги рушили до станції Альма. Одночасно почалася підготовка рейду на Бахчисарай і Севастополь. Прибувши в Джанкой третя частина Кримської групи у складі гордієнківського полку та кінно-гірської гарматної батареї під загальним керівництвом В.Петріва, отримала наказ наздоганяти передові частини через гори, рухаючись на Карасубазар. Після захоплення головними силами Кримської групи Сімферополя В.Петріву було віддано наказ рухатись на Бахчисарай.

Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями ще більше загострилися. П.Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки воно погрожувало застосуванням сили до Запорозької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом, до того ж, у цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою у тій місцевості. Лише кінна група полковника В.Петріва, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель.

24 квітня до Сімферополя замість очікуваних ешелонів решти частин Кримської групи, підійшли ешелони з німцями. Вони спочатку зовсім не цікавилися нічим, крім ешелонів групи, але з прибуттям генерала фон Коша, німці поставили вимогу, щоб жодна частина не залишила міста без їх відома і дозволу. Того ж вечора 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ біля Сімферополя. Полковнику П.Болбочану було оголошено ультимативну вимогу про негайне складання зброї, залишення всього військового майна і виїзд з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців звернені до Міністерства військових справ УНР було дано наступну відповідь: мовляв міністерство запевнило німецьке командування, що «абсолютно нічого не знає про таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; український уряд рахує Крим цілком самостійною державою».

Не маючи зв’язку з урядом, полковник П.Болбочан розробив два можливі плани продовження операції зі звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Перший передбачав продовження наступу на Севастополь і Ялту, але через гори, де легше уникнути зіткнень з німецькими частинами - він мав бути реалізований кінним полком ім. К.Гордієнка під командуванням В.Петріва та Кримським кінним полком. Другий передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій Німеччини проти частин УНР останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Єнікале і встановити зв’язок з Кубанню.

Після блокування українських частин в Сімферополі поза оточенням залишалась лише група В.Петріва, яка перебувала в горах біля Сімферополя, та виділений з неї кінний загін, сформований з місцевих добровольців і українських гайдамаків під керівництвом сотника Андрієнка. Останні в кількості близько 350 шабель (в більшості татар) і за підтримки українських панцерних потягів пізно ввечері 24 квітня підійшли до Бахчисараю. Проте вже наступного дня ввечері через нестачу боєприпасів у панцерниках Андрієнко зі своїм загоном змушений відступити в гори.

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті П.Болбочаном. Командувач Кримської групи усвідомлював те, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку. Тому він висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; про здачу зброї не може бути й мови; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будь-які обмеження групи. Водночас П.Болбочан зазначав, що можливий рух групи, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, узгоджуватиметься з німецьким командуванням. Полковник погодився також прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму.

Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що військове протистояння більше зашкодить УНР, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська. Слід підкреслити, що він, своєю чергою, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, тому пообіцяв ще раз порушити питання Запорозької дивізії перед своїм командуванням.

Отаман О.Натієв, який 21 квітня прибув до Криму, підтримав позицію П.Болбочана і докладав чимало зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів обох військових одиниць - О.Натієв, як безпосередній начальник П.Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералові. Німці допомогли налагодити телефонний зв’язок з Києвом. Телефонні розмови з прем’єром В.Голубовичем та військовим міністром О.Жуковським свідчили, що уряд не має чіткої позиції щодо подальшої долі Кримської групи.

Нарешті 27 квітня конфлікт було вичерпано. Того дня військовий міністр УНР О.Жуковський по телефону віддав наказ про негайний відхід Запорозької дивізії з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Отаманові О.Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин, «була просто непорозумінням». 28 січня наказ про виведення українських частин з півострова було доведено і до частин під командуванням В.Петріва, які знаходились на той час в горах і мали сутички з більшовиками.

Таким чином, Кримський похід Запорозької дивізії показав спроможність українських військових частин і їх командирів втілювати в життя складні бойові завдання. Особливо в поході проявився стратегічний хист полковника П.Болбочана, що сприяло в подальшому ще більшому зростанню його авторитету серед старшин та козаків. Кримська операція також ще раз показала нездатність уряду УНР до виважених та твердих рішень, як наслідок через день після виведення українських частин до влади прийшов гетьман П.Скоропадський. Важливо відзначити і те, що одним з вирішальних факторів, який сприяв звільненню України від більшовиків, були вдалі військові операції українських військових формувань, а не лише допомога айстро-німецьких союзників УНР.

Перший Зимовий похід армії УНР

У грудні 1919 р. більшовицькі армії Росії вже втретє вступали в Україну. Навчені досвідом попередніх років, червоні цього разу стверджували, що лише сам український народ повинен визначати своє майбутнє. Ленін наприкінці грудня 1919 р. звернувся до «робітників і селян України» з листом, у якому запевнив, що Радянська Росія не має наміру зазіхати на державну незалежність «Радянської України». «Радянізацію» України мали забезпечити насамперед введені до країни з’єднання Червоної армії - їхня чисельність сягала 70 тис. багнетів і шабель. Цього разу регулярна армія УНР не могла зупинити просування більшовицьких військ вглиб України.

Відповідно до Постанови Директорії УНР від 15-го листопада 1919 р., Верховне керування справами Республіки покладалося на Голову Директорії Головного Отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії мав право затверджувати всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів. 7 листопада члени урядових установ, штаби і військо залишили Кам’янець-Подільський, вирішивши переміститися у Шепетівку, ще не зайняту ні польськими, ні більшовицькими військами. Більшість військових частин Дієвої армії УНР зосередилась в районі Старокостянтинів-Шепетівка-Чуднів, щоб звідти почати нову акцію проти Денікіна. Залишки великої колись української армії зібрались на початку грудня у новому трикутнику Любар-Шепетівка-Миропіль. А по боках цього трикутника були: зі сходу - Червона армія, із заходу - польські війська, з півдня - Добровольча армія Денікіна.

Військовий міністр В.Сальський обстоював план ліквідації регулярного фронту, становище якого було безнадійне. Він висловився за те, щоб армію і цивільних пропустити «струмочками» через фронт ворога і таким способом утворити в Україні осередки для повстанського руху. Ю.Тютюнник доповів, що хоче пробитися до Дніпра і там проводити боротьбу до весни, аж поки обставини дозволять повести її в широкому масштабі. Уряд на чолі з І.Мазепою стояв «за продовження регулярної форми боротьби» до останньої можливості.

2 грудня 1919 р. урядом було видано декларацію-відозву. У ній, подавши короткий перебіг боротьби, яка тільки «завдяки надзвичайному героїзмові народу і війська» була можлива, і згадавши про жертви, принесені в ній народом, уряд стверджував, що «перехід Галицької армії на сторону Денікіна поставив нашу армію в надзвичайно тяжке стратегічне положення і примусив державний апарат Республіки і військо залишити район Кам’янця, Проскурова та Старокостянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити». Уряд заявив, що «переходить на інші способи боротьби за нашу державність, але боротьби не припиняє». 5 грудня 1919 р. командуючим Дієвою армією було призначено М.Омеляновича-Павленка, а його заступником - Ю.Тютюнника. 6 грудня на військовій нараді у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією партизанський рейд по тилах Денікіна, який згодом дістав назву «Зимовий похід».

Напередодні Зимового походу стратегічна ситуація була наступною. Армія Денікіна стояла на лінії Київ-Козятин (до Шепетівки)-Старокостянтинів-Проскурів і далі на схід від Кам’янця-Подільського. Обороняла вона цю лінію, головним чином, броневиками, маючи більші залоги тільки в містах.

І-й корпус Галицької армії був призначений для вирушення на фронт під Бердичів. Він займав Махнівку-Самгородок-Калинівку-Янів-Хмельник, а бойові частини займали позицію під самим Бердичевом; ІІ-й корпус перебував на відпочинку в районі Вінниці-Браїлова-Жмеринки, а ІІІ-й корпус займав район Гайсин-Брацлав.

Головні сили Червоної армії на Правобережжі займали тоді Новгород-Волинський-Житомир-Бердичів. Їм було поставлено завдання захопити Козятин і перерізати лінію київського фронту, щоб полегшити здобуття зайнятого добровольцями Києва.

Армію, перед вирушенням в похід, було поділено на чотири групи:

Запорізька збірна група або Запорізький корпус з усіма частинами, що до нього раніше входили, за винятком Гайдамацької бригади Волоха.

Київська збірна група, що складалась з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій, полку Морської піхоти, частин Залізничної дивізії та Корпусу СС.

Волинська збірна група, що складалася: з 1-го збірного пішого полку, до складу якого входили й рештки Північної дивізії, 2-го збірного пішого полку з решток 2-ї дивізії (к. «Запорізької Січі»), з 4-го полку Сірожупанників, що походив з к. 4-ї дивізії Сірожупанників, 2-го кінного ім. Залізняка полку, кінного полку ім. Гетьмана Мазепи та Волинської гарматної бригади, що утворилася з решток гарматних частин згаданих вище 3-х дивізій.

3- тя Стрілецька дивізія або група, в склад якої входили частини тої ж 3-ї Стрілецької дивізії та Спільна юнацька школа.

За приблизним підрахунком, Українська армія, що готувалася до Зимового походу, налічувала до 10.000 людей при 2.000 шабель і багнетів та 12 гарматах, але 75% загальної кількості складали штаби частин, не муштровані частини, обози і транспорти хворих. Отже, боєздатною було лише близько 2.000 вояків.

За пропозицією командуючого армією М.Омеляновича-Павленка, лінією прориву мав служити район розташування Галицької армії в смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Вузлові станції були під контролем Добровольчого командування. Тому головну увагу було звернуто на залізниці.

7 грудня 1919 р. опівночі армія УНР вирушила в похід. Наступного дня командуючий Запорізькою збірною групою отаман М.Омелянович-Павленко поділив свою групу на 3 загони: до 1-го входили всі частини 7-го Збірного полку, Чорні Запорожці, Кінно-горний дивізіон Алмазова; до 2-го загону - всі частини 6-го Збірного полку, полк Костя Гордієнка і Дніпровська бригада; технічні команди - при своїх відділах. 8-й полк - як окрема частина. Обози було поділено на 2 частини: обози першого порядку, кухні, продукти до них і санітарний матеріал мали йти безпосередньо за боєвими частинами полків; обози другого порядку - ззаду, поза зоною обстрілу артилерійським вогнем.

На 8 грудня командарм мав відомості, що добровольці стягують всю кінноту з района Проскурова-Кам’янця-Подільського в район Козятина, що відділ Волоха прямує із м. Чуднова на с. П’ятки і що 3 грудня 1-й Галицький корпус зайняв Бердичів. У Вінниці і в її районі перебували відділи добровольців і галичан. Тоді ж війська УНР дійшли до району Янушполя, Петриківців-Уканова і Краснополя. Кіннота запорожців була розташована в с. Ступники.

Командарм вирішив зайняти район Юзефовки, Самгородка, Нової Греблі та Пасієвки і наказав усім збірним групам 9 грудня стати на однодневний відпочинок і перепроваджувати військову й агентурну розвідку в районі одного переходу, а 3-й дивізії - приготуватися до виступу й зайняти район Липетня-Чеснівки.

Перші дні армія пересувалася і вдень і вночі та за короткий час дійшла району Козятина-Вінниці. Залізницю тут охороняли сильні відділи добровольців при бронепотягах. Забезпечивши переправу з обох боків, армія щасливо перейшла через залізницю біля ст. Голендри і почала зосереджуватись в районі Самгородка. В районі Козятин-Вінниця, при захопленні ст. Голендри і забезпеченні переходу, передові частини армії УНР мали сутичку з ворогом, і захопили два потяги майна 14-ї Добровольчої дивізії.

Тут трапилася несподівана річ. Командир полку ім. Максима Залізняка полковник Аркас перейшов на бік галичан, тобто на службу добровольців, а пізніше - до більшовиків, після переходу УГА на їх бік. Проте командуючий Волинської групи вжив належних заходів, і операцію було проведено успішно.

Перша успішна сутичка з ворогом біля ст. Голендри і Гулівці піднесла дух армії. Серед частин Добровольчої армії почалась паніка. Дезорганізовані й дезорієнтовані добровольці направлялись на південь, а армія УНР мала прямувати на схід. Таким чином їхні шляхи перетинались. Українське командування, маючи стомлену ще й неорганізовану армію, мусила ухилятися від боїв з більшими добровольчими частинами, що відходили на Одесу через Жашків та Умань.

15 грудня Київська група мала захопити Липовець, щоб здобувши більше повітове місто, уможливити провадження політичної розвідки і поширити плацдарм. Липовець займала нечисленна добровольча частина (до 300 чол. піхоти).

13 грудня Київська група перебувала в с. Вахнівка - за 12 верст на північний захід від м. Липовця; вранці 14 грудня кіннота Київської групи зосередилася за 5-6 верст на північ від м. Липовця в с. Зозів, звідки і атакувала Липовець. Кіннота 3-ї дивізії (Яворський) атакувала місто з заходу. Добровольча залога і влада заздалегідь втекли до Вінниці, а «державна стража» склала зброю. Після захоплення Липовця українська армія перебувала вже в запіллі добровольців.

26 грудня 1919 р. сталася найтрагічніша подія за весь час походу. Під Животовим білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР. Протягом 21-25 грудня армія УНР мала зосередитися в районі Тетієва-П’ятигір-Животова й Лукашівки на Таращанщині, а в цей час з півночі по шляху Біла Церква-Ставище-Жашків-Умань почала зближатися добровольча кіннота силою кількох кінних полків, між якими був і відомий «Вовчанський відділ». Для уникнення з ними зустрічі 26 грудня командарм віддав наказ розташуватись на схід від великого Білоцерківсько-Уманського шляху по присілках та хуторах (Тихий хутір і район Високе-Жашків). Цей наказ виконали всі групи, за винятком 3-ї дивізії, яка почала просуватися в зазначений район замість 6-ї години лише опівдні. Колона, ледве відійшовши на кілометр від Животова, була розгромлена білогвардійською кіннотою. Вціліли тільки авангардна кінна сотня 9-го стрілецького полку, ар’єргардна кінна сотня 8-го Чорноморського полку, козаки й старшини, що були на конях, зокрема начальник дивізії В.Трутенко, полковники М.Крат і Г.Чижевський. З решток Залізної дивізії за наказом М.Омеляновича-Павленка був сформований 3-й Окремий кінний полк із збереженням бойових назв і традицій Залізної дивізії (командир - Г.Стефанів, заступники командира - О.Вишнівський і Г.Чижевський). Оскільки Г.Стефанів був хворий, то полк прийняв полковник Г.Чижевський.

Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском радянських армій, білогвардійці відступили з Правобережної України до лінії Крим - Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР.

Відтинок фронту добровольців на ділянці Козятин-Біла Церква-Сквира розпався. Деморалізовані частини добровольців окремими відділами відходили в безладі різними шляхами. Головний напрямок ворога - Сквирка-Христинівка, Біла Церква-Умань. У цьому районі жителі с. Шкарівка й Кожанки повстали проти добровольців і захопили їх обоз. Більшовики йшли по п’ятах за добровольцями, головним чином по залізницях. Отаман Волох оперував в районі Липовця. Чорні Запорожці повідомили, що вночі 24 грудня до м. Ставище увійшли ворожа піхота, кіннота і артилерія, прямуючи на Красилівку.

Довідавшись про це, командарм поставив армії завдання стати на марш і від 27 грудня до 31 грудня перейти в район м. Умань - ст. Тальне - м. Торговиця з метою захоплення Умані та щоб зруйнувати під час походу залізницю Христинівка-Цвітково, одночасно рухаючись лівим крилом на Звенигородку, а в разі можливості - захопити це місто і використати місцеву матеріальну базу.

Широке і ґрунтовне інформування населення про те, що Армія УНР жива й боєздатна, створило велике враження і внесло таку деморалізацію в частини Добровольчої армії, що вони змушені були залишити Київ перед невеликими частинами Червоної армії і відразу відійшли на лінію Білої Церкви, залишивши Козятин і Вінницю.

Щоб перерізати дорогу відступаючому ворогові і дезорганізувати його під час дальшого відступу, армія стала на черговий марш. Волинська група по дорозі ліквідовувала денікінську владу. Кіннота Київської групи на чолі з отаманом Ю.Тютюнником несподіваним наскоком 28 грудня захопила місто Жашків, де забрала в полон добровольчий відділ, і хоч тримала Жашків тільки до 6 годин, але й це так вплинуло на Добровольчу команду, що вона змінила маршрут відступу.

Тим часом Київська група повела демонстраційний наступ в бік Умані своїми кінними роз’їздами. Добровольчу армію охопила паніка, і вона розбігалася групами, хто куди. Тільки «інородческі» частини трималися гурту і відступали більш-менш організовано та в порядку.

Таким чином, частини армії УНР виконали свої завдання, поставлені їй командуванням, і підійшли до Умансько-Христинівського напрямку з метою, в першу чергу, захоплення м. Умані. За цей час армія пройшла близько 400 верст.

У ніч на 31 грудня армія УНР перейшла залізницю Христинівка-Шпола між селами Поланочка й Роги. Після цього вояки спільно з місцевими селянами зруйнували залізницю.

Деморалізовані і дезорганізовані добровольці розбрелися по околочних шляхах і селах, а ворожість до них селян ще збільшилася. Через це штаб Добровольчої армії видав наказ про відхід своїх частин з цього району, щоб втягнути армію УНР в бої з більшовиками, а самим тим часом зібрати розпорошені сили і реорганізуватись. Командарм видав наказ зайняти Умань та її околиці. 31 грудня Умань захопив 6-й загін Запорізької групи. Зайняв місто полк Костя Гордієнка в ніч з 30 на 31 грудня після трьохгодинного бою. З українців втрати були мінімальні - лише 6 поранених козаків. 1 січня 1920 р. головні сили 6-го загону увійшли до Умані.

1 січня 1920 р. Волинська група зайняла с. Вишнеполе і Камінече і, згідно з попереднім наказом, зосередилася в районі м. Торговиці, з’ясовуючи ситуацію у м. Тальному. Того ж дня відбулася інша подія - УГА перейшла на бік більшовиків.

Після захоплення Уманщини, командарм вирішив реорганізувати армію так, щоб військові частини відповідали партизанським умовам боротьби й могли перетворитися знову, в разі потреби, у нормальні військові формації. Кожну групу перетворено в дивізію тієї самої назви у складі одної пішої бригади, одної гарматної частини і технічної сотні. Кожна дивізія мала зміцнити свій кінний полк різними дрібними частинами і, в разі можливості, приступити до формування полку другої черги. Всім частинам наказано змінити свої попередні назви. Зайві штаби мали розформувати та вжити на зміцнення бойових частин. Всі дивізії особливу увагу мали звернути на розформування всіх зайвих обозів та немуштрованих частин. Командарм збільшив штаб Запорізької дивізії, що одночасно виконував і обов’язки Штабу Армі.

Забезпечення харчами було добрим, бракувало тільки ліків та медичного персоналу. Найтяжчим моментом було озброєння армії. Так в бою під Тальним українські частини, через зламані колеса і грязюку, під напором ворожої кінноти змушені були залишити гармату. Проте місцеві селяни прийшли на допомогу, і відбили її, запрягли до неї власних коней і доставили до Штабу Армії.

О 4-й годині ранку 11 січня Умань зайняв загін отамана Волоха. Частину гарнізону УНР він роззброїв, а частина встигла відійти.

12 січня війська УНР підійшли до Умані. Вночі частини Київської дивізії та курінь Морської піхоти вдерлися до південно-східної частини міста і встигли захопити більшу частину 2-го Гайдамацького волохівського полку. Але використати успіх не вдалося, бо попереднього дня до Умані вступила бригада Таращанської дивізії (близько 3 тисяч і багато кулеметів). З огляду на це було віддано наказ відтягнути свої частини в район Голованіська-Покотилова, щоб зберегти їх до більш слушного часу.

До цього часу армія УНР боролась тільки з відділами Добровольчої армії, а тепер вона зустрілась ще й з Червоною армією. Добровольчий фронт тягнувся приблизно по лінії Ольвіополя, р. Кодими та Новомиргорода в напрямку Кременчука, головними силами тримаючи Бирзульський та Ново-Український залізничні вузли та район Єлисаветграду. Радянські війська головними силами підходили до залізниці Черкаси-Вапнярка. Армія УНР входила в кліщі між обома ворогами - в так звану «нейтральну смугу».

Генерал М.Омелянович-Павленко пізніше в своїх спогадах писав, що, «опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, - крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назву «українці», «наше військо»; бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував, як інвалід, вдома».

На нараді 21 січня в Гусівці на Єлисаветградщині командування армії вирішило: 1) по змозі й надалі уникати сутичок з більшовиками; 2) марш продовжувати однією групою і тільки в разі складних обставин проводити операції невеликими групами; 3) армія, що була відірвана від уряду, брала на себе ще й підтримання в народних масах віри в українську справу і для успіху цієї справи мала охопити більший район.

Повстання в цей час вщухли. Зима не сприяла повтанчому рухові. Помітною була і певна апатія. З метою вийти з оперативного напрямку Умань-Ольвіопіль, на якому передбачались бої з більшовиками та добровольцями, армія мала 14 січня вирушити й досягнути району Вікторштадт-Улянівка-Олександрівка.

На південній Київщині відбулися перші серйозні бої армії УНР з більшовицькими частинами, під час яких українськими військами на деякий час було визволено Канів і Черкаси. У середині лютого 1920 р. армія форсувала Дніпро й переправилася на Полтавщину. Тут частини отримали можливість деякий час відпочити, а також проводити агітаційну роботу серед місцевого населення.

На Лівобережжі армія УНР здобула Золотоношу. Проте за наказом командування війська невдовзі повернулися на правий берег Дніпра. Звідси армія УНР вирушила на Херсонщину, де перебувала Українська Галицька армія.

М.Омелянович-Павленко та його штаб сподівалися, що галицькі війська перейдуть на бік армії УНР. Проте реалізувати цей план не судилося. Після відступу білогвардійців до Криму Галицька армія залишилася на Херсонщині й Поділлі. Коли ж на початку 1920 р. сюди наспіли червоні війська, в армії вже діяло кілька революційних комітетів, які нама галися досягти порозуміння з більшовиками. У лютому 1920 р. УГА перейшла на бік радянської влади, що стало тяжким ударом по українській справі. УГА стала називатися «Червоною Українською Галицькою армією» (ЧУГА). Окремі старшини та вояки УГА все-таки приєднувалися до армії УНР, коли частини останньої з’явилися на Херсонщині.

Так, на початку квітня 1920 р. на бік армії УНР перейшла ціла кінна бригада отамана Е.Шепаровича. Проте до відкритого повстання проти більшовиків УГА виявилася неготовою, її бійці були виснажені після зимової епідемії тифу, деморалізовані останніми подіями й пригнічені звістками про те, що уряд УНР визнав польську окупацію Галичини. Все це змусило командування армії УНР відмовитися від намірів спровокувати в УГА антибільшовицьке повстання.

У квітні 1920 р. катастрофічна нестача зброї й цілковите вичерпання боєприпасів примусили армію УНР вирушити на Вознесенськ, де знаходилися значні військові запаси. 16 квітня українські частини у важкому нерівному бою здобули місто. Після цієї успішної операції армія вирушила на Поділля, на з’єднання з польським фронтом.

Наприкінці квітня 1920 р. делегація уряду УНР підписала у Варшаві угоду, згідно з якою Україна визнавала польську анексію Галичини й Західної Волині, а Польща, натомість, офіційно визнала незалежність УНР і зобов’язалась надати їй військову допомогу проти більшовиків.

До такого кроку Польщу підштовхнуло наростання військової загрози з боку Радянської Росії. Власне, бойові дії проти більшовиків поляки вели ще у 1919 р. На початку 1920 р. на польсько-більшовицькому фронті, який проходив теренами Західної Білорусі й України, панувало певне затишшя. Проте насправді у цей час більшовики готувалися до наступу. На початку березня 1920 р. розпочалося перекидання військ в Україну й Білорусь.

Польське державне та військове керівництво було поінформоване про плани більшовиків щодо нападу на Польщу. Начальник Польської держави Ю.Пілсудський не був схильний недооцінювати російську загрозу й особисто посприяв укладенню польсько-українського союзу.

«За нашу і вашу свободу» - під таким гаслом 25 квітня 1920 р. рушили на фронт польські війська. Основний наступ вони повели на теренах Правобережної України, зайнятої більшовицькою армією. У складі польських військ наступали й українські 3-тя Залізна та 6-та Стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР.

На початку наступальної операції польські війська завдали червоним низку важких поразок. Полякам вдалося прорвати фронт 12-ї більшовицької армії і вже 26 квітня заволодіти Житомиром, Коростенем, Радомишлем. Більшовицькі частини хаотично відступали.

Одночасно на Поділлі назустріч польським військам проривалася армія УНР. Під Ананьєвим, Балтою, Вапняркою, Тульчином їй довелося витримати жорстокі бої з червоними, які мали відчутну перевагу. 6 травня 1920 р. у районі Ямполя армія М.Омеляновича-Павленка з’єдналася з українською дивізією полковника О.Удовиченка, яка перебувала на польському фронті. Цього дня армія УНР й закінчила свій Перший Зимовий похід. Упродовж п’яти місяців вона з боями подолала близько 2,5 тис. кілометрів, знищуючи ворожу адміністрацію на українських землях. За успішне керівництво армією під час Першого Зимового походу М.Омелянович-Павленко був підвищений до звання генерал-поручника. Армія УНР відразу ж зайняла відтинок Ямпіль - М’ясківка на правому крилі польсько-радянського фронту.

Приблизний чисельний стан армії по поверненні із Зимового походу був такий: Запорізька дивізія мала 140 старшин, 2100 козаків, 8 гармат і 45 кулеметів. Волинська - 100 старшин, 1250 козаків, 2 гармати та 35 кулеметів. Київська - 110 старшин, 1700 козаків, 4 гармати та 40 кулеметів. Галицька кінна бригада - 10 старшин і 480 козаків (От. Шепарович). 3-й кінний полк - 37 старшин і 420 козаків та 18 кулеметів. Таким чином, армія мала: 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат та 144 кулемети

За час Зимового походу українська армія пройшла більшу частину Правобережжя, частину півдня України і частину Лівобережжя. З походу вона вийшла цілою, незнищенною, даючи приклад провадження партизанської боротьби за подібних умов та протягом такого довгого часу і вписавши в історію українського війська і національного визволення виняткову щодо краси подвигу й самопожертви сторінку.

Оборона Замостя VІ Січовою Стрілецькою дивізією армії УНР у 1920 р.

Після повернення Армії УНР у травні 1920 р. із Першого Зимового Походу всі українські збройні сили, під командою генерала Михайла Омеляновича-Павленка воювали проти більшовиків спільно з польською армією, з якою Україна тоді була у воєнному союзі. У загальному фронті українська армія займала крайнє праве крило, біля V! Польської Армії, на півдні України, з опертям на р. Дністер, і протягом літа 1920 р. успішно боронила свої позиції. Окремо від головних сил українських військ діяла VI Січова Стрілецька Дивізія під командуванням полковника генерального штабу Марка Безручка. До початку червня разом з частинами III польської армії дивізія стояла залогою в Києві.

У травні 1920 р. червона кіннота значними силами прорвала польський фронт на Київщині біля м. Самгородка, Сквирського повіту, і тим самим змусила до швидкого і глибокого відходу всю бойову лінію союзних військ. Разом з поляками на захід, через північні землі України, рухалась й українська дивізія січовиків. Великих зусиль дивізії коштувало подолати лісисто-болтисті терени Полісся, ведучи запеклі бої з ворогами, а особливо на річках Уборть і Стир.

Нарешті, під кінець серпня, дивізія, з усіма своїми частинами, зосередилась на Холмщині в районі Красностав-Грубешів-Замостя. Звідси, згодом, VІ дивізія мала бути перекинута на південь України і включена в склад головних сил української армії. Однак цьому несподівано перешкодив наступ Семена Будьонного, який з-під Львова прямував через Замостя на допомогу армії Михайла Тухачевського, що готувалась до штурму Варшави. Таким чином, містечку Замостя, яке мала боронити перед значними силами червоної кінноти невелика залога з частин VI Січової Стрілецької Дивізії, доля судила відіграти в історії радянсько-польської війни важливу роль. Фактично, енергійною затримкою більшовицької кінноти під Замостям, січовики дали змогу вчасно розвернутися до протинаступу польським бойовим групам і завдати більшовикам загальну, вирішальну поразку.

Тяжке завдання боронити Замостя в такій складній ситуації і в такий незвичайно невпевнений час польським вищим командуванням покладено було на українську частину з огляду на брак власних вільних військових резервів у оточеному районі. Обороняла Замостя не вся Січова Дивізія у повному складі своїх бойових частин, бо в той час дві піхотні бригади, головна маса артилерії, 6-й кінний полк ім. Кошового КостяГордієнка, кулеметна і гренадерська команди та інші дрібніші групи оперували на плацдармі Красностав-Грубешов, і їх не вдалося стягнути до Замостя. У самому ж Замості перебували невеликі частини дивізії на чолі з її штабом, - штабова сотня, сотня 6-го кінного полку, одна гарматна батарея і найбільш численний серед них, 6-й технічний курінь у складі двох саперних і однієї залізничної сотень. Крім українських частин, що були головною силою залоги, в Замості перебували ще і місцеві польські частини, а саме: два етапові курені; дивізіон артилерії, три панцерні потяги, 12 гармат, 43 кулемети, невеликий відділ польової жандармерії і потім ще прибув неповний 31 полк піхоти капітана Mikolaja Boltucia. Загальне командування над українськими й польськими частинами залоги здійснював штаб VI Січової Стрілецької Дивізії на чолі з її командиром М.Безручком і начальником штабу дивізії полковником Всеволодом Змієнком.

Саме місто Замостя ніяк не було пристосоване до оборони. Над побудовою укріплень і польових фортифікацій довелось добре попрацювати всьому 6-му технічному куреневі на чолі з сотником-інженером Бокитьком. За чотири неповних дні, з 25 по 28 серпня, навколо міста довжиною до 18 км, сапери поставили міцну лінію дротяних огорож, у деяких місцях навіть 3-4 ряди, а за ними збудували ланцюг міцних гніздових опорних пунктів з вигідно розташованими шанцями, з яких, на всі боки, можна було вести перехресний вогонь. Така система окопних укріплень, як також і вчасно закінчена суцільна лінія дротяних загород, під час боїв з успіхом себе виправдала. На укріпленнях працювало майже все населення міста й довколишніх сіл - по 3-5 тисяч людей щоденно під керівництвом старшин і козаків 6-го технічного куреня. Коли майже вся лінія оборонних укріплень була закінчена, прибула на допомогу невеличка польська саперна група.

Тим часом, поки січовики укріплювали Замостя, Будьонний перебував під Львовом і, навіть після наказу Л.Троцького, що викликав червону кінноту під Варшаву, не хотів рушатися з місця. Лише після повторного наказу самого Леніна Будьонний знявся з-під Львова і рушив на північ, де і зупинився під Замостям. Підступив він передовими частинами під місто ввечері 29 серпня і зразу ж з наскоку атакував його з південно-східного напрямку. Однак більшовики, натрапивши на несподіваний дуже сильний спротив, швидко відступили. Але після першої невдачі Будьонний щільно обложив великими силами місто і безперервно день і ніч, протягом двох діб відчайдушно атакував його з різних сторін, вводячи в дію все більші й більші групи військ.

Оборонці Замостя відбивалися дуже завзято і завжди зводили нанівець кожний ворожий напад. Як свідчить один із очевидців бою, іноді спішені будьонівці нападали на один і той самий пункт по кілька разів на день, чи вночі, і довгими лавами пролежували цілими годинами за дротами, чим дуже нервували і вичерпували фізично та психічно залогу. Особливо вганяли вони цим у стан тяжкої депресії деякі польські частини залоги, передовсім недосвічений і хиткий етаповий курінь з рекрутів. Тому команда залоги змушена була між цими вояками розмістити певну кількість українських підстаршин та козаків, які підтримували дисципліну. Але назагал, й інші польські вояки, подібно до українських, трималися взірцево та хоробро. Головною силою опору були передовсім усі українські старшини і козаки, які добре знали й уявляли собі, що їх очікувало в випадку перемоги. Цей дієвий рішучий дух опору підтримували і зміцнювали в першу чергу найстарші начальники Січової дивізії - М.Безручко і В.Змієнко. Вони часто особисто з’являлися у найнебезпечніших місцях і своєю присутністю підтримували бадьорість та хоробрість солдат.

Проте, становище в обложеному Замості з дня на день погіршувалося. Вже почав відчуватись брак харчів для вояків і населення; обозним коням бракувало фуражу, й вони вже об’їдали солом’яні стріхи хат в передмісті; вичерпувались і бойові запаси оборонців міста, почав все дужче відчуватись і брак амуніції.

Незабаром сталася важлива зміна становища оборонців Замостя. Прийшли хороші відомості скинуті пакетом з польського літака, що наближається визволення. Польська Армія, безперечно, до певної міри, під прикриттям Замостя встигла спокійно закінчити своє розвернення та перегрупування і готова була до загального контрнаступу, який, властиво, і розгромив армію Тухачевського, та вигнав з польської території, та ще й загнав два корпуси до Східньої Прусії. Де вони були інтерновані. Бойова група генерала Сікорського просувалася швидко в напрямі Замостя з метою його визволення. Діставши такі відомості вся залога міста підбадьорилась.

Але і більшовики на останок стали виявляти максимум завзяття та настирливості. Ще з ночі, на 30 серпня, вони постійно атакували у всіх місцях і вводили у бій усе більші і свіжіші сили. Червоні бійці довгими лавами в кілька рядів позалягали перед шанцями та дротами, обстрілюючи густим вогнем з кулеметів і рушниць усю лінію оборони при активній підтримці своєї артилерії, яка енергійно громила окопи.

Здавалося, що Будьонний вирішив таки на кінець напружити всі сили, щоб за всяку ціну опанувати Замостя. Однак і оборона, підбадьорена скорим прибуттям допомоги, трималася дуже хоробро; в деяких місцях вона навіть рішучими контратаками відганяла будьонівців, уже безоглядно розстрілюючи останні запаси амуніції.

І нарешті після опівдня 31 серпня всі напади ворога стали помітно слабнути. Ворожі лави знімалися з бойових позицій, повертали помалу назад і зникали в околичних підміських лісах і селах, де певно мали вихідні позиції. За пару годин з поля бою відійшли останні розстрільні; замовкла і канонада та пальба з окопів. Під самий вечір облога Замостя була остаточно знята. До міста вступили частини союзної армії, яких січовики і вся залога та населення міста радісно і щиро привітали і дякували за визволення. Через тиждень вся VI Січова Стрілецька Дивізія вантажилась у Красноставі на потяги для від’їзду на південь України в ряди армії УНР, яка в той час перебувала на Дністрі.

Отже, під Замостям VI-й Січовій Дивізії випало на долю передовсім битися з ворогом за найвищі моральні національні властивості рідного народу, змагатись за честь української зброї, за високу вартість і гордість українського вояка. Був це для січовиків під Замостям дуже тяжкий, дуже небезпечний іспит, і вони той іспит з успіхом склали.

***

В історії української державності мали місце історичні періоди, коли доля суверенітету України залежала від наявності боєздатної національної армії. Показовими у цьому є події, пов’язані з участю армії УНР у боротьбі за українську державність у 1919-1920 рр. У силу об’єктивних причин українські військові традиції після поразки визвольних змагань 19171921 рр. не могли розвиватися на своїй етнічній території. Їх відродженню та оновленню суттєво сприятиме вивчення історії творення, реорганізації, бойових дій українських Збройних сил даного періоду, коли формування національної армії стало одним із вирішальних чинників боротьби за державність.

Питання для самоконтролю:

1. Що дало привід більшовикам розпочати війну проти першої УНР?

2. Яке стратегічне значення мав бій під Крутами?

3. Які головні причини перемог українського війська під час Кримського походу?

4. Які стратегічні цілі переслідував Перший Зимовий похід?

5. Наскільки важливою була оборона Замостя для загального перебігу польсько-російської війни?