Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Нариси воєнно-політичної історії України

РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЗБРОЇ У ЛЮБАРО-ЧУДНІВСЬКІЙ КАМПАНІЇ 1660 Р.

Військово-історична тематика періоду Української національної революції XVII ст. постійно звертала на себе увагу вітчизняних та зарубіжних науковців. Враховуючи кількість ворогуючих сторін і часту зміну їх геостратегічних планів, зрозуміло, чому оцінки тих давніх військових подій бувають суперечливими, адже кожна сторона намагалася показати певну кампанію у вигідному для себе світлі. Негативом залишається те, що активно беручи участь у різних військових акціях, українській стороні не завжди вдавалось вирішити свої політичні і соціальні задуми. Подекуди, в кінцевому результаті, борючись за чужі ідеї та амбіції, доводилось надто дорого сплачувати і далеко на другий план відсторонювати державницькі мрії. Не стала винятком і воєнно-політична кампанія 1660 р. У цій розвідці ми спробуємо проаналізувати окрему українську, польську та російську літературу на предмет ролі козацької зброї в одному із помітних військових епізодів польсько-московської війни 1658-1667 рр. у битві під Любарем та Чудновим.

З початком 1660 року склалася така політична ситуація, що подальше розгортання війни московської держави і Речі Посполитої за українські землі стало неминучим. По-перше, Москва, внаслідок порозуміння із Швецією, перехопила стратегічну ініціативу в боротьбі за Україну. Ані керівники Речі Посполитої, ані її союзника, Кримського ханства, не хотіли визнати перевагу Москви, хоча й усвідомлювали, що були надто слабкими, аби самим реалізовувати власні стратегічні задуми. По-друге, в середовищі української еліти не було єдності щодо політичної орієнтації Війська Запорозького. Цьому слугував московський диктат, внаслідок якого восени 1659 р. гетьмана Юрія Хмельницького та його оточення було змушено погодитися на суттєві поступки російській стороні. Цей крок загострив і так неспокійну суспільно-політичну ситуацію в Україні. Крім того, у ході московських переговорів початку 1660 р., на яких козацька старшина намагалася відстояти свої вольності, стало зрозумілим провальність української позиції, оскільки на більшість вимог гетьманського уряду відповідь царської адміністрації була однозначно негативною. Дізнавшись про такий стан речей, польська сторона, намагаючись використати ситуацію на свою користь, запропонувала старшині вигідніші (демократичніші) умови співпраці за умови повернення Війська Запорозького під зверхність короля. Після цього козацька еліта розкололася на два табори: пропольський, представниками якого були Григорій Лесницький, Григорій Гуляницький, Михайло Ханенко та «вимушено» промосковський - Іван Ковалевський, Тиміш Цицюра, і, зрозуміло, Юрій Хмельницький.

Відносини між московською державою і Річчю Посполитою супроводжувались активними воєнними діями. Тому «українська карта» стала визначальною і стратегічним планом короля була війна проти царя як на теренах Литви, так і в Україні. З польського боку тут діяли коронний гетьман Станіслав Потоцький, польний коронний гетьман Єжи Любомирський та їх союзники татари.

Російське ж військо очолюване боярином Іваном Хованським у січні 1660 р. розпочало успішний наступ. Проте польсько-литовські війська під командуванням Стефана Чарнецького та Павла Сапєги завдали царським військам нищівної поразки під Ляховичами (сучасна Білорусь) і, щоб узяти реванш за поразку, отриману від польсько-литовських військ на білоруських землях, російське командування вирішило здійснити великий наступ на сучасні українські терени. Саме цей театр бойових дій став пріоритетним у російсько-польських військових змаганнях.

У середині липня того ж року московський боярин і київський воєвода Васілій Шерємєтєв, скликав біля м. Василькова військову раду, на якій було схвалено план дій. Задум передбачав поділ підпорядкованого йому козацького війська на дві частини. Одна з них, очолювана наказним гетьманом переяславським полковником Тимошем Цицюрою, мала виступити спільно з військами Васілія Шерємєтєва проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницього - мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримської орди, а також перешкоджати об’єднанню татар із коронною армією.

Отже, наступ на Польщу мав розпочатись з походу на Львів двома шляхами: Васілій Шереметєв мав іти через містечко Котельню, по річці Гуйві, на південний-схід від Житомира, а Юрій Хмельницький з козацьким військом - Гончарівським шляхом, на Бердичів. Біля Слободищ, на р. Гнилоп’яті, що на Житомирщині, обидві частини військ - козацька і московська - мали намір об’єднатись, відкинути підрозділи Стефана Потоцького, що стояли під м. Меджибожем і разом рушити на Львів.

Тим часом Юрій Хмельницький, захищаючи південні кордони Галичини, пішов на Львів іншим шляхом. В. Шеремєтєв сподівався з’єднатися із Ю.Хмельницьким, намагався пройти до м. Меджибожа, що знаходився між м. Любаром і м. Краснополем. Однак, дізнавшись про зосередження поляків і татар поблизу м. Гончарихи, був змушений відкласти цю акцію.

Про кількість війська на боці як московської держави, так і Речі Посполитої, існують різні дані. У той час під керівництвом Шеремєтєва, князів Щербатова і Козловського було 19 тис. московського війська, а також 20 тис. козаків, 20 тис. воїнів під командуванням німецьких офіцерів, крім того армія мала сильну артилерію й провіант. Юрій Хмельницький писав царю, що всього війська було 60 тисяч, однак польська ж офіційна реляція подає 20 тис. росіян і 15 тис. козаків. Шеремєтєв мав близько 20 великих гармат і три менші. Козаки Т.Цицюри мали всього 6 гармат.

Дослідник Д. Дорошенко у своїй праці переконував, що московський уряд виставив 20-тисячну, добре озброєну й вимуштрувану чужоземними офіцерами, армію. До неї було прилучено 20-тисячний український корпус Т. Цицюри, а по дорозі до них мав приєднатися гетьман Ю. Хмельницький із 30-тисячним військом.

Армія була розділена на три частини. Перша була під командуванням В.Шерємєтєва і в її склад входили: надвірна кінна рота (гетьманська), яка налічувала 3 тис. чоловік; 8 хоругв дворян та 100 коней - 800 чоловік; загін найманців (райтар) - 300 чоловік. Крім того: 2 тис. піхоти, поділеної на два регіменти по тисячі чоловік, один з яких знаходився під керівництвом полковника фон Стадена, а другий - під керівництвом полковника Краффорта; 2800 драгунів, з них: відділ із 500 чоловік під командуванням Яндера, 500 чоловік - під керівництвом фон Ґовена, 8 драґунських частин - під командуванням Силича, а також тисяча стрільців під командуванням Лєвонтевича. Отже, разом в дивізії В.Шерємєтєва було близько 9900 вояків. Другою частиною командував князь Щербатов. Вона складалась із близько 4 тис. чоловік: надвірної кінної роти з 200 чол., крім того 2500 дворян-кіннотників, 2700 найманців (райтарів) і 1200 драгунів. В третій частині армії, під командуванням князя Козловського, була надвірна рота з 200 чол., дворян-кіннотників - 3100 чол., найманців (райтарів) - 1100 чол. і тисяча піхоти. Отже, кінноти було 4400 і 1000 піхоти - разом 5400 солдат. На основі цього, армія нараховувала 19 200 чоловік.

Армія Речі Посполитої, піхота і кавалерія, 2 серпня перейшла через р.Буг. Піхота розквартирувалася по селах і містах Волині. Кінноту на чолі з львівським хорунжим Александром Цетнером, Ю.Любомирський відправив до Луцька. 19 серпня вся піхота мала прибути до м. Крилова на військовий огляд (оказування). 27 серпня вже об’єднані сили піхоти і кавалерії виступили з Луцька. Ю.Любомирський 28 серпня прибув у Дубно. Далі війська рушили до м. Суража. Там перейшли річку Вілію. 3 вересня під містечком Ляхівцями, що над Гориню, приєднався до нього колишній гетьман Війська Запорізького, а тепер київський воєвода Речі Посполитою Іван Виговський із 2 тисячами вояків (під його началом було 2 гусарські хоругви Станіслава Любомирського і Анджея Незабитовського, крім того 8 козацьких, 1 райтарська і 1 драгунська хоругва). Долучилися до нього також великий хорунжий Ян Собеський, коронний польний писар Ян Сапєга, князь Дмитро Вишневецький і луцький староста Самуель Лещинський.

5 вересня польське військо переправилось через річку Горинь, а 8 вересня біля Старокостянтинова з’єдналось з військом Станіслава Потоцького. Останній ще 31 серпня об’єднався із татарами під Чорним Островом, а 6 вересня прибув до Старокостянтинова. Звідти війська в кількості близько 72 тис. відправились у напрямку Любара.

Головне польське військо разом з татарською ордою, під командуванням Ю.Любомирського і С.Потоцького налічувало 77 підрозділів у кількості близько 70 тис. чоловік, з них: 30 тисяч добре вимуштруваного польського війська, 40 тисяч - татарського. Число найманої піхоти було близько 10-13 тис. чоловік, і вона була поділена на 13 регіментів: 9 - під командуванням Ю.Любомирського, і, відповідно, 3-4 - під командуванням С.Потоцького. Кавалерія налічувала 17 тис чол. і була поділена на 18 полків: 7 полків - під командуванням Ю.Любомирського і 11 полків - С.Потоцького. Серед командирів польського війська були Костянтин Гіза, Ян Замойський, генерал-майор Целярій, генерал-майор Гротгауз, Стефан Немирич, брат покійного першого й останнього канцлера Князівства Руського Юрія Немирича, Кшиштоф Корецький, литовський підчаший Міхал Радзівіл, Стефан Чарнецький. Командувачем всієї артилерії був Фрогмольд де Ліднггайзен.

Якщо ці дві армії оцінити міркою військово-стратегічних вимог ХVІІ століття, то російська армія, у якості і боєздатності поступалася польській. Остання мала 13 тис. іноземної піхоти, що була вагомим чинником війська (російська армія такої мала лише 3 тис.) Що ж до кінноти, то польське військо було ще в кращому становищі: польські кіннотники (гусарії) були досвідчені у боях, а російська кавалерія була набрана з дрібних дворян, синів збіднілих бояр, які жодної підготовки не проходили, була швидше баластом, ніж користю. Крім того, на боці Речі Посполитої перебували 40 тисяч татар. Варто згадати, що армії Шеремєтєва бракувало досвідчених командирів, оскільки весь штаб завдячував своїм посадам більше суспільному становищу, ніж військовому вмінню.

Коли ж війська Васілія Шерємєтєва і Тимоша Цицюри вступили на Східну Волинь, польське військо з татарськими ордами зуміло 14 вересня 1660 р. перекрити шлях на захід, чим змусило противника спинитися на підступах до Любара (за 5 верст, в урочищі біля р.Шкуратівка). Тоді ж відбулася перша кривава сутичка. Цього дня на правому крилі польських військ командував великий коронний гетьман Станіслав Потоцький, а на лівому - польний гетьман Юрій Любомирський з татарами, посередині - полки піхотинців і найманців (райтарів).

Сутичка обох армій відбулася неподалік річок Блеви і Вербки, що були притоками Случі. Поле битви простягалося на північ від Блеви менше ніж на кілометр. На північ і схід від цього місця знаходилася багниста рівнина, а неподалік р. Вербки був густий ліс. Поряд пролягав шлях на Любар, який потім тагнувся далі на м. Красносілку і м. Чуднів. Тим шляхом ішов 12 вересня В. Шеремєтєв. Звідти він розіслав до козацьких полковників грамоти, у яких йшлося, щоб останні із Бару підтягнули свої полки до Меджибожа. Однак, у той час він довідався про маневри коронних військ та змінив плани. В результаті, московська армія вирушила маршем на Любар. 14 вересня частини аванґарду підійшли до місця сутички. Цим аванґардом була тисяча козаків під командуванням Тимоша Цицюри. Завданням було віднайдення найкращого місця для обозу.

Решта армії (піхота, артилерія) йшли на Гончариху. Польське військо вирішили не ухилятися від сутички. Ротмістр Клопотовський отримав наказ перекрити дорогу, щоб унеможливити відступ козаків. У той самий час командування коронного війська відправило до нурадин-султана лист про наближення ворога та наказ до атаки. Татарські чамбули знаходилися на лівому боці коронного війська. Щоб краще атакувати, вони мусили повернути праворуч, а потім долучитися до основної армії. Для швидкої татарської кінноти такий маневр був незручний, а тому хоругви під керівництвом нурадин-султана із лівого крила, минувши Любар, стали попереду польського війська.

Польке військо зупинилося в околицях поселення, що носило назву Кутища. Воно знаходилося на 3 км північніше від Любара. З півночі Кутища сягали р. Вербки, яка у тому місці широко розливалася і формувала болота. На думку Р.Романського, Т.Цицюра не знав, що опинився по-сусідству від татарських військ. Однак, козаки минули Кутище і вийшовши на відкриту площу, продовжили марш у бік Любара, і, зрозуміло, наштовхнулися на татарські чамбули. Козаки не були готові до цього і, в ході сутички, зазнали втрат. Джерела говорять, що тоді загинуло близько 600 козаків. Решта поховалися у лісі-березняку, організували оборону за допомогою засік і возів. В історіографії цей оборонний комплекс дістав назву - Цицюрин таборець. Козаки були відомі своєю майстерністю захищатися з-за таких оборонних споруд, тому усі татарські атаки були відбиті. Після цього ситуація для козаків, здавалося б, поліпшилася, оскільки на горизонті з’явилися війська Шерємєтєва.

Однак надії козаків були марними. Спочатку полякам і татарам не вдавалося захопити козацький табір та після наради, вирішили скерувати в бій 4 хоругви драгунів і легкої кінноти під керівництвом Івана Виговського. Допомагали їм також загони шляхтичів-добровольців. Атаки цих відділів були відчутними: спішені драгуни відкрили щільний вогонь із мушкетів і після цього козацький авангард було витіснено у поле, де польська кіннота остаточно їх розбила. Після завершення цієї операції, татарські чамбули рушили у напрямку московського війська.

Тоді армія Шереметєва вже дійшла до Кутищ, де змушена була розкласти табір на місці. Передня частина московського обозу була повернута у бік Гончариських полів, звідки уже йшла коронна армія. Праве крило було скероване у сторону Любара, а ліве до Чуднова. З боку Любара обоз захищали горби, за якими уже 15 вересня зачаїлися польські загони.

На перший погляд, для Шереметєва це була міцна позиція, оскільки р.Вербка, багна і ліс захищали тил і боки табору. Ліс був досить молодий і рідкий, але чим далі від річки - ставав густіший і тягнувся аж до Дніпра. З іншого боку, ця позиція мала певні недоліки. По-перше, таке місцезнаходження не сприяло належному постачанню армії. По-третє, московські війська не мали зручного доступу до р. Случ і були змушенні користуватися водою із р.Вербки. Очевидно, що чистої води було не багато, бо табір навколо оточували болота. Крім того у воду, після боїв уже потрапили тіла вбитих вояків і тварин. По-друге, ліс і болота неабияк погіршували випасання коней. Свіжу траву можна було отримати на території, що знаходилася між табором і Любарем. Однак тут можна було стати легкою здобиччю польсько-татарської кінноти. Крім того, у разі дощу, багнисті терени унеможливлювали довге перебування на них і, ускладнювали б відступ.

Татари зайняли позицію на правому крилі польського табору, навпроти козаків. Свій табір вони поставили на північ від Любара, на березі р. Вербки. Дякуючи цьому, татари могли користуватися водою і пасовищем для коней. Кіннота займала значні простори, контролюючи які, як згадувалося вище, блокувала доступ до річки частинам московських військ та загонам козаків.

Польський обоз стояв на сухій рівнині біля р. Блеви ближче до Любара. Місто було надійним тилом і захистом для поляків. Передня частина табору була повернута на північний-схід. Праве крило коронного обозу опиралося у ліс, а ліве було повернуте у напрямку Случі і Любара. Ця позиція, переконує польський дослідник Р. Романський була краща, оскільки був доступ до води (поблизу Случі був ставок), а також у розпорядженні були пасовища. Крім того, терени дозволяли добре маневрувати.

Отже, перший день приготувань і сутичок закінчився польським успіхом, оскільки, не без участі колишнього козацького гетьмана Виговського було знищено частину українських запорожців. Тоді ж було захоплено частину возів і, що важливо, виконане головне завдання польського штабу - затримано основний московський корпус.

Ніч з 14 на 15 вересня польська сторона використала на відпочинок. Ця ніч була спокійною з точки зору військових дій і слугувала зібранню польських жовнірів, що розбрелися після військових штурмів. Крім того, поляки почали стягувати шляхетські війська, які були неохочими воювати. Частину вдалось зібрати лише на наступний день близько полудня. Це для поляків було дуже важливо, бо у разі контрнаступу московських військ, наслідки були б плачевними. Оскільки Шерємєтєв не знав обстановки та реального стану речей у польсько-татарському війську і не пішов на допомогу козакам, сили скерував не на нічну контратаку, а на створення шанців і табору.

У ніч з 15 на 16 вересня, московсько-козацькі війська продовжували працювати над укріпленням табору. Він уже був оточений рядами возів і захищався земляними валами. Всередині було насипано додатковий вал, який відділяв ліве крило, де були московські війська, від правого, де стояли козаки Цицюри. Джерела свідчать, що Шеремєтєв не довіряв нікому, тим більше козакам. Він був переконаний, що ті хоч і шукали допомоги у боротьбі із Річчю Посполитою, але й не симпатизували Москві. Вони підкреслювали свою культурну вищість, бо ще Б.Хмельницький нарікав, що «Москва дуже груба і простацька». Російський командувач не довіряв також Цицюрі. Він знав про незадоволення переяславського полковника царем за те, що останній не дав маєтностей, конфіскованих у Нечая, про що прохав Цицюра. До того ж, Шеремєтєв якось образив українського гетьмана Ю.Хмельницького, сказавши, що «Прилично б тому гетьманишке гуси пасть, а не гетмановать». Це також могло негативно вплинути на ставлення Цицюри до Шеремєтєва. Табір був все-таки перегороджений земляним валом і, як виявилося, козацька частина табору була гірше захищена. Уже під ранок 16 вересня Шеремєтєєв так вишикував війська, що було усе готове до битви. Однак він і тоді вагався.

Окремі відділи продовжували працювати над зміцненням табору. У цю мить польські гетьмани, щоб уникнути несподіванки, виставили сильні пости у себе на валах, а на узвишші точки, з яких можна було оглядати поле бою. Про плани Шерємєтєва докладних відомостей не залишилося, однак скупі згадки вказують, що саме 16 вересня він доручив своїм офіцерам приготувати похід вглиб польських земель. Проте він розумів, що перед ним велика армія із татар і поляків, а продовження маршу було неможливим, оскільки першочергово потрібно було розправитися із супротивником, що перекривав дороги. Він наказав збудувати добре уфортифікований табір-обоз. Через кілька годин армії опинилися на позиції.

Близько полудня 16 вересня Шерємєтєв наказав військам стати перед цим табором. Московські полки зайняли позиції на лівому крилі, а козацькі - на правому. Піхота зайняла зручну позицію поруч. Польські гетьмани ж наказали своїм військам вийти за вали і стати у звиклому порядку: піхота і артилерія по-центру, а кіннота по двох боках. Справа зайняв позицію С. Потоцький, а на лівому - Є. Любомирський. Кіннота правого флангу була під опікою Я. Собєского, а ліва Д. Вишневецького.

У польському таборі не було єдиної думки в справі розгортання наступу. Любомирський пропонував не стримувати неприятеля на зайнятих позиціях, і дозволити військам Шеремєтєва вийти з табору. Він був переконаний, що рано чи пізно московські війська втратять обережність, залишать укріплення і тоді польські війська спільно із татарами зможуть успішно атакувати.

Тоді ж, 16 вересня поляки відновили обстріл табору (начальником польської артилерії був Ромуальд Вольф). Вогонь виявився настільки щільним, що одне ядро влучило в намет Шерємєтєва. Польська армія постійно атакувала, але козацькі частини, що були у складі московської армії - вдало відбивали наступи. Близько 12 години дня 16 вересня польське військо підійшло до московського табору. На зустріч йому вийшло близько 4-5 тис чоловік і рушило у напрямку правого крила польського війська і, зробивши декілька залпів із рушниць, швидко повернуло назад. Жорстокий бій розгорнувся за найвищий пагорб, що знаходився між лівим крилом московського війська і правим - війська С.Потоцького. Володіння цим пагорбом давало змогу Шерєметєву обстрілювати польський табір, який був майже незахищений. Дивізія Потоцького почала атакувати росіян. Війська Шерємєтєва цю атаку відбили. Тоді Потоцький послав 400 драгунів підкріплення під керівництвом Бокума. Проте московські загони вміло скерували піхоту і кінноту у бій і, як результат, поляки відступили. Пагорби захопив Шерємєтєв. Однак поляки знову направили своїх піхотинців на висоти: із допомогою загонів Вишневецького і Потоцького їх вдалось повернути назад. Війська Шеремєтєва, підкріплені кіннотою, на короткий проміжок часу знову запанували на узвишшях, проте, після значних втрат змушенні були залишити поле бою і відступити.

У артилерійському вогні значних втрат зазнала московська сторона. Загинули чи зазнали поранень також десятки козаків. Було також знищено багато таборових возів. Сильній московській артилерії лише пізніше вдалось перехопити ініціативу.

Дивізія під керівництвом Є.Любомирського, що знаходилася на лівому крилі, навпроти козацького обозу, намагалася захопити таборові споруди, які захищала піхота і батарея із 3 гармат. Їм протистояли загони запорізької піхоти, що раніше вийшли з шанців і переховувалися у зарослях. Запорожці стріляли із рушниць та мушкетів по польських хоругвах, що атакували. За наказом Любомирського на козаків рушила кіннота Сапєги, Собєського та Виговського. Сильний натиск зламав козацьку оборону. Любомирський скерував сюди регіменти піхоти Немирича і Корецького. Цей штурм поляків закінчився успіхом. Козацька залога відійшла за вали головного обозу і віддала у польські руки не лише оборонні споруди, а й окремі речі. Як переконує дослідник Р. Романський, це був не найкращий для задніпрянців час.

Цього ж дня козаки відбивали й татарські атаки. Козаки відкрили вогонь і чамбули відступили. На місці бою залишилися поранені. Козаки вискочили до валів, щоб полонити їх, але татари-утікачі повернулися, і з великою силою вдарили на супротивника. Татари знищили козаків, що знаходились на передпіллі, захопили вали і добралися аж до обозу. Серед козаків почався хаос. Одні намагалися відбиватися, а інші - просто тікали. Поляки почали вважати, що це переломний момент у битві. Ці події викликали піднесення серед жовнірів Любомирського і польське військо дійшло майже до середини табору. У цій ситуації Любомирський намагався зупинити своїх солдатів від безладних дій, які точилися у козацькій частині обозу. Шерєметєв, бачачи це, поставив проти них додаткову козацьку піхоту і артилерію. Ці війська вишикувались, а потім стали з’єднувати кінці флангів півмісяцем. Любомирський, пам’ятаючи поразку під Охматовим, коли польські війська задалеко ввійшли в російський табір і були оточені, наказав своїм загонам негайно відступити.

Бій тривав до ночі. За інформацією польської сторони, коронні війська мали близько 60 убитих і 100 чоловік поранених, тоді як втрати супротивника сягали майже півтори тисячі чоловік. На думку В.Горобця, під впливом цих втрат в таборі Шерємєтєва і Цицюри проявилися негативні розходження, тому до поляків почали доходити чутки про певні непорозуміння між союзниками. Поляки, зреагувавши на обнадійливу для них інформацію, звернулися до козаків із закликом переходити на сторону польського короля та прийняти його опіку та покровительство. До них навіть звернувся український магнат Стефан Немирич, проте поки що усе було безуспішно.

17-18 вересня поляки сильною стрільбою з вогнепальної зброї намагались вибити Шеремєтєва з його добре укріпленого табору. Розпочалася сутичка, що тривала кілька годин. У російських джерелах немає інформації про той бій. Нібито у росіян загинуло 3,5 тис, а у поляків - всього 40 кінотників, а поранено лише 80. За польськими джерелами, з 14 до 18 вересня у росіян загинуло 10 тис. Проте Шерємєтєв, пишучи Олексію Михайловичу, вказав, що вбито 159, взято в полон 9 і поранено 481 чоловіка (разом - 649). Можна поставити під сумнів такі дані, адже ми знаємо, що кожна з ворогуючих сторін намагалася якомога краще показати здобутки, підкреслити нездатність і невміння супротивника вправно воювати; незначні ж перемоги змальовувалися як величезна поразка неприятеля.

19 вересня поляки перенесли свій табір ближче до московського на 2 милі і, тим самим, ще більше погіршили становище російсько-українського війська. Війська Шерємєтєва почали потерпати від нестачі фуражу для коней і воєвода вислав тритисячний загін для його добування. Але й тут його спіткала невдача, оскільки на нього накинулися із засідки татари. При цьому 500 чол. було вбито й 400 взято в полон.

21-22 вересня були зроблені випади Шерємєтєва в повному бойовому порядку, але й тоді з великими втратами він був відкинутий назад. В останні дні свого перебування під Любаром, Шерєметєв робив часті вилазки як вдень, так і вночі. Про подальший перебіг битви поки що докладних відомостей не маємо, однак Шерємєтєв ще втратив вбитими 700 солдатів і стільки ж козаків. Зміцнившись валами й ровами, поставивши щільними рядами понасипувані землею вози, він тримався до 25 вересня.

У ці дні напруга в російсько-українському таборі під Любаром не спадала. Лівобережні козаки вже відкрито погрожували Шерємєтєву відступом. Обіцянки київського воєводи дати велику грошову винагороду після щасливого завершення кампанії трохи заспокоїли козаків, але, як пише російський історик Сєргєй Соловйов, не надовго.

В ніч з 25 на 26 вересня російсько-козацьке військо готувалось до переходу за допомогою рухомого табору. Все зайве було спалене. Частину возів вишикували у формі квадрата, позв’язували їх залізними ланцюгами. На гору, для кращого захисту від ворожих куль, насипали землі і поставили легкі гармати. За першою лінією ішли ще два ряди возів, а в середині ще вісім. Між рядами йшла піхота і кавалерія. У тильній частині табору ішли козаки Т. Цицюри.

Знаючи зрадливість хана, Шерємєтєв хотів розпочати з ним переговори, але це не вдалося. Зібравши військову раду, вирішив відступати до Чуднова. До цього спонукало й те, що татари випалили гай і пасовища, які були поруч із московським табором. Цим, зрозуміло, відбиралася надія, щоб із допомогою навіть і бою, здобути сіна і дров для приготування їжі.

Перед тим, як відступати В.Шерєметєв вислав 800 чоловік, які мали розчистити дорогу, відремонтувати, а там де потрібно, побудувати мости. На світанку 26 вересня В. Шеремєтєв рушив із рухомим табором. Між возами йшли тисячі піхотинців. Разом із ними рухались драгуни та всі інші кіннотники, озброєні дротиками, піками, списами, мечами та бердишами, тобто і, звісно, шаблями - найпоширенішою в середині XVII ст. холодною зброю.

Відступ, як повідомляла тогочасна польська реляція, здійснюваний був згідно з усіма правилами військового мистецтва, тобто, табір являв собою суцільну похідну фортецю. Не дивлячись, що на цей час уже повністю було розроблено всі правила відходу у подібній ситуації та існував «статут», згідно з яким московські вояки діяли, під час відступу було вбито кількасот чоловік, втрачено 7 гармат і 500 з однієї тисячі возів. В інших джерелах йдеться, що під час переходу з Любара до Чуднова московське військо втратило: при виході з Любара - 1200 чоловік, у дорозі близько 1300, загубили близько третини табору з провіантом і декількома гарматами. Також є дані, що під час відступу до Чуднова В.Шерємєтєв втратив 400 возів і дев’ять гармат.

Дорога, якою йшла російсько-українська армія, знаходилась між лісом з лівої сторони і болотом - з правої. Поляки сподівались скинути В.Шерємєтєва в болото. Для досягнення задуманого С.Потоцький зі своїми загонами зупиняв Шерємєтєва спереду, а Ю.Любомирський мав відтісняти російсько-український табір в те болото. Близько 11 години В.Шереметєв зупинився на перепочинок і ремонт табору і через недовгий час вирушив далі на Чуднів. Зранку 27 вересня, забравши звідти залогу, що складалась з 2 тис. росіян і тисячі козаків, він спалив місто та перейшов річку Тетерів.

Після того, як до Чуднова підійшла вся польська армія, відбулась військова рада. На ній було вирішено оточити Шерємєтєва зі всіх сторін на відстані гарматного пострілу. Тоді московське військо отаборилось у формі трикутника на плоскогір’ї, ліворуч від дороги, що вела з Чуднова через поселення Дубище. Польський табір знаходився також на височині на відстані близько 6 км на схід від дороги. 6 жовтня вони перенесли його на нижче, ближче до ріки, трохи далі від російсько-козацьких позицій.

28 вересня прийшла звістка, що гетьман Ю. Хмельницький іде з військом на допомогу. Протягом наступних чотирьох днів між двома ворогуючими сторонами велась сильна перестрілка. В.Шерємєтєв робив вилазки, проте поляки завжди заганяли його війська назад в табір. В російсько-козацькому війську з кожним днем ставало все гірше. Поляки щільніше стиснули кільце і унеможливили будь-які зносини з зовнішнім світом. Проте Шереметєв не втрачав надії на допомогу Ю.Хмельницького, який був неподалік від Чуднова.

На думку В.Горобця, місце для табору, обране російським командуванням, було з погляду оборонної стратегії непоганим, адже його захищали пагорби та болота. Крім того, воно давало змогу успішно відбивати наступи ворога, особливо за допомоги двадцятитисячного війська Юрія Хмельницького та ратників московських воєвод Григорія Козловського, Юрія Баратинського та Григорія Ромодановського. Тимчасом Юрій Хмельницький, повільно просуваючись до Чуднова, дізнався про перебіг кампанії та звернувся наприкінці вересня по допомогу до бєлгородського воєводи Григорія Ромодановського. Князь Ромодановський не наважився без відповідного указу з Москви рушати в похід. Так само й гетьманське оточення не прагнуло форсувати події. Хоча звістка, що Хмельницький на чолі правобережних козацьких полків наблизився до Бердичева, спричинила в обозі коронного війська такий переполох, що, за словами очевидця тих подій, «кожний почав свої найліпші речі пакувати». І якби похід українського гетьмана тривав ще кілька днів, польські жовніри неминуче втекли б до Львова.

1 жовтня під Чуднів прибув сандомирський воєвода Ян Замойський з свитою в кількості 600 чол. кінноти, 200 драгунів і 200 угорських гайдуків, а крім того привіз з собою декілька гармат. У польському таборі ширилися нові чутки про пересування Ю.Хмельницького. На черговій військовій раді польські гетьмани прийняли рішення розділити військо на дві частини. Одна на чолі з Ю. Любомирським мала йти назустріч гетьману Ю.Хмельницькому, а інша, на чолі з С.Потоцьким - стримувати В. Шерємєтєва.

Ю. Хмельницький підійшов до Слободищ, що в 25 кілометрах від Чуднова. Стояв там три дні, коли зненацька перед ним з’явився Ю. Любомирський з татарами. Ю. Хмельницький вислав до нього загін козаків на чолі з П. Дорошенком з оголошенням про те, що він готовий приєднатись до поляків. Через ненадто активні дії українського гетьмана, польське командування змогло розробити хоч і нехитрий, та чи не єдино можливий за тих умов план - нейтралізувати супротивника частинами, аби не допустити його об’єднання. С. Потоцький із головними силами пильнував за табором Шерємєтєва та Цицюри, а І. Виговський на чолі двотисячної дивізії спостерігав за маневрами Ю. Хмельницького. Польний гетьман Є. Любомирський перед світанком 7 жовтня на чолі дев’яти тисяч вибраної кінноти, 1200 піхотинців і двадцяти тисяч татар здійснив під командуванням нурадин-султана блискавичний перехід під Слободища, звідки й атакував козацький табір.

Битву 7 жовтня під Слободищами польська історіографія трактувала як переможну для Речі Посполитої. Сучасні українські дослідники ставлять таку оцінку під сумнів, зважаючи на суттєві втрати польської сторони (лише серед коронного війська - майже тисяча вбитих і поранених). Відомо, що Любомирський не мав досить сил, щоб взяти в облогу козацький табір Ю. Хмельницького.

Та якщо битва й не дала полякам та їхнім союзникам очевидну перевагу, втрати української сторони остаточно знеохотили правобережну старшину та козаків продовжувати похід. Марш Любомирського свідчив про скрутне становище Шерємєтєва, який не зміг завадити польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили та спрямувати їх під Слободище. Крім того, Ю. Хмельницький не зумів налагодити зв’язок із взятими в облогу під Чудновом, а також не мав точної інформації про реальний стан справ у російсько-українському таборі. Тим часом польська сторона почала пропагандистську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство свого «природного пана». Дуже активним у цій справі виявився екс-гетьман Іван Виговський.

9 жовтня Юрій Хмельницький листом сповістив Т.Цицюру про підписання трактату під Слободищами і зажадав від нього підкоритись разом з козаками королю. 11 жовтня Цицюра наказав зруйнувати укріплення і вивів 10 тис. козаків в чисте поле, але був атакований татарами. Його схопили, і він був посаджений під варту.

У кінцевому результаті Шеремєтєв цю кампанію програв. Козацьке військо «віддав» полякам і татарам, аби ті не грабували і не брали в неволю московського. Такий вчинок, як пише Ф.Софонович, викликав по всій Україні великі жаль і гнів на Москву. Однак це не врятувало ні його, ні його війська: не зважаючи на те, що він випросив для своєї армії право повернутися додому без зброї, татари накинулись на обеззброєних, частину вирізали, частину погнали у неволю. Сам Шереметєв був відвезений на 20 років в Крим до неволі.

Таким чином під час Чуднівської кампанії 1660 року відбулася ще одна подія - битва під Любаром, яка закарбувалася на сторінках історії нашого народу як «чорна». Під час внутрішнього протистояння всередині українського суспільства поляки з татарами з одного боку і Москва - з іншого робили все для того, щоб його остаточно розколоти. У цьому змаганні територію перетворили на театр військових дій. На боці двох ворогуючих сторін взяли участь 50 тисяч українського козацього війська. Його використали як авангард, як піхоту, як знавців місцевості і як вмілих і досвідчених оборонців табору. Недарма козацький оборонний комплекс дістав назву - Цицюрин таборець. Саме завдяки козацькій звитязі та військово-тактичному вмінню не вдалось Є. Любомирському захопити табір Ю.Хмельницького. І, насамкінець, саме завдяки участі української зброї не вдалось остаточно схилити шальки терезів на користь жодної із ворогуючих сторін.

Разом з тим Чуднівська кампанія 1660 р. спричинила суттєві зміни в конфігурації сил Центрально-Східної Европи. Польське командування здобуло перемогу й тим самим перехопило стратегічну ініціативу в Москви. Як вдало підкреслив Віктор Горобець, після розгрому армії російського воєводи Васілія Шерємєтєва військова присутність Москви в Україні була «більш ніж умовна», позиції ж Варшави - міцними.

Питання для самоконтролю:

1. Які геополітичні події поклали початок польсько-московської війни 1658-1667 рр.?

2. Які відомі українсько-козацькі діячі і на чийому боці приймали участь у битві під Любарем?

3. Чому Ю. Хмельницький не поспішав на допомогу В.Шереметьєву? Які були об’єктивні і особисті причини?

4. Які недоліки розташування військ В.Шереметьєва у ході вересневої кампанії під Любарем?

5. Внаслідок якого військово-тактичного кроку московські війська зазнали значних втрат 16 вересня 1660 р.?

6. У яких подіях Любарської кампанії полягає заслуга козацької зброї і чому?

7. Який вчинок В.Шереметьєва, на думку Ф.Софоновича, викликав жаль і гнів на Москву?

8. До яких змін у конфігурації сил Центрально-Східної Європи призвела Чуднівська кампанія 1660 р.?