Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

"Русь" - "Мала Русь" - "Україна"

ПІСЛЯМОВА

Ще на початку XX ст. Г В. Вернадський цілком слушно зауважив, що історична самосвідомість кожного народу е значною мірою усвідомленням історичної та органічної цілісності свого місцерозвитку. Під цим поняттям відомий історик розумів певне географічне середовище, котре накладало печать своїх особливостей на людські спільноти, які розвивалися в конкретних умовах. “Соціально — історичне середовище й географічне оточення зливаються в певне єдине ціле, взаємно впливаючи один на одного. В різні історичні періоди й при різних ступенях культури людських спільнот різна сукупність соціально-історичних та географічних ознак утворюють різні місцерозвиття у межах однієї й тієї ж географічної території”, — писав він.

Повною мірою це стосується й розглянутої в даній праці проблеми, в котрій на фоні розвитку сусідніх народів учинена спроба висвітлити важливу для сьогодення тему формування самосвідомості української людності в середньовічну епоху, а ще конкретніше — доповнити та систематизувати наші знання з питання самоусвідомлення наших предків, зокрема через історично-географічне найменування своєї землі в другій половині XIII—XVII ст.

На початку цього дослідження вже відзначалося, що дана праця є своєрідним продовженням попередньої книги, в котрій розглядалася ситуація з використанням термінів “Русь”/”Руська земля” в домонгольські часи. В ній ми дійшли до висновку, що назва “Русь” у географічному відношенні впродовж кількох століть початку II тис. н. е. на півдні східнослов’янського світу приблизно у два рази перевищувала використання даного терміну щодо всієї ойкумени цієї спільноти. Беручи за тогочасні територіальні межі басейни окремих річок, можна побачити, що руські кордони тих часів виглядають так: на заході крайні населені пункти розташовувалися у верхів’ях Сяну й середній течії Західного Бугу, на півночі — на лівобережжі Прип’яті і в середній течії Десни, на сході — у верхів’ях Сейму, а на півдні — у верхів’ях Південного Бугу та у Пороссі. Тож, за винятком десятка літописних градів, усі інші відомі з писемних та археологічних джерел крупні населені пункти, а також ординарні поселення “Руської землі” тоді розміщувалися на сучасних українських теренах.

Ще кілька міст — Галич, Смоленськ, Торопець, Козельськ — лише в певних та конкретних історичних ситуаціях були пов’язані з південною “Руссю” (перше із них стало “стабільно руським” лише на межі XII—XIII — в перші десятиліття XIII ст., тобто за часів князювання в ньому Романа Мстиславича та його сина Данила Галицького; це підтверджується й кількома повідомленнями польської “Великої хроніки” щодо подій часів князювання другого із них). На південному сході до таких осередків, вірогідно, належали Донець і Лтава на Сіверському Донці і Ворсклі. А на північному заході та півночі від основної зони розглянутої території знаходилися такі “контрольні пункти”, як Дорогичин в басейні Західного Бугу, Стародуб і Трубецьк в межиріччі Сожу й Десни. Південніше них, десь по лінії Берестій — Новгород-Сіверський, власне й розпочиналася територія “Руської землі” в її південному тлумаченні як історично-географічної місцевості.

На північному сході таким порубіжним мікрорайоном стає у XII ст. московський, а весь поволзький регіон в домонгольську добу узагальнено іменувався “Заліссям”. Певний час така назва використовувалася і пізніше. А конкретні місцевості тут називалися за окремими землями-князівствами (Суздальського, Володимирівського, Рязанського...). На півночі ж східнослов’янської ойкумени стабільно використовувалася назва “вся Новгородская область/волость”.

Про виокремлення конкретних територій красномовно свідчать повідомлення, в котрих йдеться про Олександра Невського. Коли він у 1249 р. разом з братом Андрієм був прихильно прийнятий у ставці монголо-татар, то йому було наказано їхати до Києва й володіти усією Руською землею (до “матері міст руських” він так і не доїхав, посадивши там свого намісника), а брату його сісти у Володимирі на Клязьмі (тобто власне за межами Русі). Про Русь у цілому начебто йдеться в новгородському повідомленні під 1251 p., коли сповіщається про смерть цього знаменитого князя: літописець пише, що він багато сил поклав за Новгород Великий, Псков і за всю землю Руську (це повторюється в даному списку і під 1263 р ) Але така об’єднавча загальноруська версія зовсім не підтверджується у самому “Житії Олександра Невського”: “И так Богови духъ свои прєдасть с миромъ, месяца ноября въ 14 день, на память святаго апостола Филиппа. Митрополит же Кирилъ глаголяше: “Чада моя, разумиите, яко ужезайде солнце земли Суздальской! И срии и диакони, черноризци, нищии и богатии и вси людие глаголааху: “Уже погыбаемь!”. Тут “князь-сонце” характеризується не руським чи новгородським, а лише суздальським.

Русь, як спільна назва для всіх східних слов’ян, використовувалася найчастіше в географічно не конкретизованому значенні: “митрополит всія Русі”, “була туга/радість велика по всій Руській землі” і т. д. — в основному як територія східнослов’янського православного світу. А в південні землі, власне в Русь, ходили із вищеназваних інших регіонів князі, посли, церковнослужителі, купці та інші особи.

Та все ж історично-географічна ситуація починає суттєво змінюватися якраз після нашестя орд Батия. Вже тоді розпочалося реальне формування сучасних східнослов’янських народів з їхніми теперішніми самоназвами, хоча цей процес був не простий і мав свою тяглість у часі та просторі. Були присутніми також “рецедиви минулості” в такому незворотньому поступі, що, на нашу думку, засвідчує й текст вже розглянутого вище “Списку руських міст далеких і близьких” Нагадаємо ще раз, що виокремлена в ньому спільна територія цих урбаністичних центрів простяглася від Дунаю до Волги і від північних морів до середньодніпровсько-середньодністровських просторів.

У контексті даної праці, за масштабністю постановки історично-географічної проблеми, “Список” перегукується певною мірою із відомим “Словом про загибель Руської землі”, котре, вірогідно, з’явилося ближче до середини XIII ст. при дворі на той час вже померлого князя Ярослава Всеволодовича у Переяславлі Заліському. Автором його, мабуть, став чернець із південноруських областей, скоріш за все — із Галича. У цьому літературному творі середньовічних часів характеристика й межі “Руської землі” визначаються таким чином:

“О свитло свитлая и красно украшена земля Руская!

И многими красотами удивлена еси...

Отсиле до Угоръ,

от Угоръ и до Ляховъ,

от Ляховъ до Чеховъ,

от Чеховъ до Ятвязи

и от Ятвязи до Литвы, 

от Литвы до Немиць,

от Немиць до Корелы,

от Корелы до Устюга,

гди тамо бяху Тоймичи поганий

и за Дышючимъ моремъ.

От моря до Болгарь,

от Болгарь до Буртасъ,

от Буртасъ до Чемерисъ,

от Чемерисъ до Мордъви -

то все покорено было богомъ

крестияньскому языку поганьскыя страны”.

Цей твір у багатьох працях істориків наводиться як аксіоматичне підтвердження тези про стабільні просторові межі та етнічну єдність східних слов’ян упродовж тривалого відрізку часу в перші століття II тис. н. е. на більшій частині Східної Європи. Але ж, за авторитетною думкою російських спеціалістів, твір з’явився вже після навали орд Батия. Можливо, це була своєрідна реакція на глобальну катастрофу в межах усього східнослов’янського світу, спроба ідеологічної реставрації давньої величі Київської Русі, створення нового міфу про східнослов’янське самосвідомлення та єдність.

Така тенденція “туги за минулим” могла тривати ще близько століття після часів тієї глобальної катастрофи, що й було зафіксовано на сторінках “Списку руських міст далеких і близьких” в кінці XIV ст., автор котрого продемонстрував свою непогану поінформованість з питань географії цього європейського регіону та відзначив реальні населені пункти тих часів.

Дослідник згаданої пам’ятки М. М. Тихомиров, аналізуючи такий обширний пласт географічних даних, відзначав: “...в основу визначення того, що вважати руськими містами, був покладений принцип мови. Молдавські (волоські) міста увійшли до списку разом з російськими, українськими та білоруськими внаслідок спільності тієї мови, на якій велася писемність Молдавії та Валахії в середньовіччі. Власне литовські й польські міста до “Списку” не увійшли з тієї ж причини. Таким чином, маємо спробу дати географію міст в руських землях в широкому розумінні цього слова, що відображає уявлення автора “Списку руських міст” про єдність росіян, українців, білорусів, молдаван, болгар. Вже ця прекрасна особливість “Списку руських міст” повинна викликати до нього більшу увагу. Тож “Список” цікавий не лише як ранній історіографічний документ, але і як пам’ятка, котра доводить, що вже на початку XV ст. існувало уявлення про єдність “Руської землі”, відчуття зв’язку росіян із балканськими слов’янами і з молдаванами, що використовували в цей час в писемності слов’янську мову”.

Але в такому твердженні закладено кілька доволі суттєвих протиріч:

1) власне болгарські міста до “Списку” не потрапили;

2) використання молдавською елітою старослов’янської мови не корелюється з попереднім фактом — у даному випадку вказуються лише молдавські (волоські) міста, та й розселяється цей народ у даній місцевості тільки в розглянутий час;

3) про якусь єдність між східними слов’янами та молдаванами, як і з болгарами, ніхто із серйозних науковців ніколи не говорив;

4) два народи, що названі останніми, ніколи не входили до складу “Руської землі”

На нашу думку, як і в ситуації зі “Словом про загибель Руської землі”, в даному випадку слід говорити про ще одну спробу створення нового історичного міфу, про ностальгічну тугу за минулою величчю Київської Русі (не конкретизуючи деталей загальної картини). Адже дунайський регіон перебував під протекторатом давньоруської держави лише одного разу — за кілька століть до розглянутого періоду — в X ст., коли князь-воїн Святослав Ігоревич в 969 р. вчинив спробу перенести свою столицю із Дніпра на Дунай: “не любо ми єсть в Києве жити, хочю жити в Переяславци Дунай, яко єсть среда земли моєи. яко ту вся благая сходяться”. Пізніше спроби галицьких князів перебрати на себе ці землі в якості стабільної частини державної території не мали суттєвих успіхів.

Розглядаючи “Слово” і “Список” як спроби міфологічної реставрації минулої величі Київської Русі в перше століття після монголо-татарського нашестя (які все ж таки мали реальну географічну основу), слід нагадати, що “...міф — це розповідь, котра там, де вона виникала й побутувала, сприймалася за правду, якою б вона не була неправдоподібною”. Можливо, слід було б враховувати й точку зору про наявність в XIV ст. у Південній Русі проявів тенденції до об’єднання земель на основі загальноруської політичної програми чи то ідеї загальноруської єдності, але її реалізація була ускладнена утвердженням влади Литви. Така гіпотеза в принципі можлива, але для її підтвердження у нас немає ніяких ґрунтовних підстав. 

Ідеї ідеями, бажання бажаннями, а реальне життя розпорядилося по-свосму. Процес формування сучасних східнослов’янських народів ставав незворотним. Як говорив один із літературних героїв О. Генрі:

Я часто думаю: що було б зі мною, якби я вибрав іншу дорогу?

— По-моєму, було 6 те ж саме, — філософські зауважив Боб Тідбол. — Справа не в дорозі, котру ми вибираємо; те, що всередині нас, змушує нас вибирати дорогу”.

Продовжуючи розглядати історичну ситуацію постдавньоруського періоду, слід до вітчизняних джерел — Іпатієвського, Лаврентієвського та Першого Новгородського літописів (котрі були детально розглянуті вище) долучити й свідчення францісканського ченця де Плано Карпіні, який у 1245—1247 pp. здійснив мандрівку до столиці Монгольської імперії Каракорума (своєрідний “погляд з боку” на руську проблему). Вирушаючи туди, він проїздив якраз через південні землі східних слов’ян. До країни “Руссія” він включає Київ (називає його столицею) та Чернігів, Волинь (володимир-волинський володар Василько іменується князем “в Руссії”), Галицьку землю (князя Данила названо “королем руським”), а також Володимиро-Суздальську землю (“повернулися в землю Суздальську в Руссії”). А про великого князя володимирського Ярослава повідомляється як про князя “в певній частині Руссії, котра називається Суздаль”, або ж він іменується як “руський князь Ярослав із Суздаля”.

Така зовнішня інформація збігається із вищенаведеною літописною внутрішньою, в якій Поволжя, як Русь у географічному розумінні, вперше згадується лише 1238 p., тобто після розгрому місцевих князів східними завойовниками, захоплення та сплюндрування їхніх володінь. З матеріалів писемних джерел тих часів можна зробити висновок про розширення ареалу використання назви “Русь”/“Руська земля” в північно-східному напрямі й далі.

Та й інші дослідники дійшли аналогічних висновків. Так, Б. М. Флоря відзначає, що після 1240 р. сходить зі сцени поняття “Русь” у вузькому розумінні терміну, а області, що розташовувалися за межами Середнього Подніпров’я, набагато послідовніше стали ототожнювати себе саме з Руссю. В той же час І. Шевченко цей хронологічний рубіж використання старої назви в нових регіонах переносить ще далі. Він підкреслює, що північні та поволзькі землі не належали спочатку до Руської землі: Руссю в тогочасних джерелах називають землі Середнього Подніпров’я з центром у Києві. Суздальські князі почали називатися руськими лише від 1270-х років. Але вищенаведені свідчення де Плано Карпіні все ж дають змогу у цьому відношенні повернутися до другої половини 40-х років XIIІ ст. Остаточне ж ототожнення Русі з Москвою починається вже у XVII ст., коли тогочасні книжники-історіографи повного мірою оформили цю концепцію.

Втягнення галицького територіального осередку в сферу “руської зони” на рубежі XII—XIII — в перші десятиліття XIII ст. все ж не означало однозначного перенесення туди основного політичного центру, як це уявлялося частині науковців ще донедавна. Окрім традиційної столиці на Середньому Дніпрі, котра не перетворилася в ординарне “прикордонне містечко”, та самого Галича, на півдні формувався ще один новий осередок державності. Йдеться про Чернігівське князівство, володарі якого виступали проти експансіоністських планів володимиро-суздальських та смоленських князів встановити свою гегемонію.

Але й на території підкарпатського регіону не все було так стабільно з єдиним центром, як вважалося теж іще недавно. Зокрема, низький рівень символічного наповнення у давньоруському літописанні образу Галича як стольного й царственного граду Південно-Західної Русі був пов’язаний зі ступенем його претензій на спадкоємність щодо Києва, котрий у тогочасній книжності декларувався “Другим Єрусалимом”.

Між тим формула “Галич — другий Київ”, котру так і не сподобилися гранично чітко сформулювати середньовічні галицькі книжники, набула завершеної форми лише в середині XX ст. А в тридцяті роки XIII ст. в даному районі починає формуватися новий столичний центр — Холм, в котрому Данило Галицький вбачав нову царственну столицю Русі. Високий соціальний статус і майбутнє призначення цього міста засвідчують також слова галицько-волинського книжника про те, що Холм “бысть созданъ Божиим вслсньсмъ” Цілком можливо, що амбіції Данила Романовича були спрямовані якраз на перетворення його останньої столиці у другий Київ, а не лише в основну оборонну фортецю в Забужжі. На нашу думку, в самому переносі галицької столиці, можливо, слід вбачати наслідок постійного сепаратизму місцевого боярства, з яким довелося боротися Данилу під час непростого ствердження на князівському столі (про це він пам’ятав ще з дитячих років). У новому стольному граді, мабуть, йому було спокійніше жити і правити, не задумуючись про “камінь за пазухою” у його традиційних недоброзичливців.

Між Карпатами й Дніпром все інтенсивніше відбувалися міграційні процеси, котрі сприяли поширенню “руської” назви у західному напрямі (де вона потім і збереглася). Про це свідчить і вже згадана польська Велика хроніка. Але досить значними були й імпульси з півдня на північний схід — у Поволжжя. “Слід прислухатися до назв нових суздальських міст: Переяславль, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич, — все це південно-руські назви, котрі трапляються майже на кожній сторінці старого київського літопису в розповіді про події в південній Русі; одних Звенигородів було кілька в землі Київській та Галицькій. Імена київських річок Либеді й Почайни трапляються в Рязані, у Володимирі на Клязьмі, в Нижньому Новгороді. Відома річка Ірпінь в Київській землі, притоки Дніпра... Ірпінню зветься й доплив Клязьми у Володимирському повіті. Ім’я самого Києва не буде забуте в Суздальській землі: село Києво на Київському яру знають старі акти XVI століття в Московському повіті; Київка — доплив Оки в Калузькому повіті, село Київці поблизу Алексина в Тульській губернії. Але все ж найбільш цікавим в історії перенесення географічних назв є кочування однієї групи найменувань. В давній Русі відомі були три Переяславля: Південний, або Руський (нині повітове місто Полтавської губернії), Переяславль Рязанський (сучасна Рязань) і Переяславль Заліський (повітове місто Володимирської губернії). Кожне із цих трьох одноіменних міст стоїть на річці Трубежі. Це перенесення південно-руської географічної номенклатури на віддалену суздальську Північ було справою переселенців, які приходили сюди з київського півдня”.

Тож якраз вихідці зі старої, південної, середньодніпровської Русі (до яких приєдналися якоюсь мірою й галичани), вірогідно, і стали важливим генератором поширення “руської” територіальної ідеї в поволзькому регіоні, що було зафіксовано вже в текстах другої половини XIII—XIV ст. Сама ж “Русь” у широкому територіальному значенні ще певний час викликала ностальгічні спомини у частини представників тогочасного суспільства, але повернення до старих часів вже не мало ніяких об'єктивних підстав.

Сприяли “руському переміщенню” на схід й церковні справи в післямонгольський час, коли назавжди пішли в минуле традиційні реалії києво-руської доби. Це сталося, передусім, через певний занепад самого Києва і кафедри загальноруської православної митрополії. Упродовж другої половини XIII ст. занепадає, набуваючи формального характеру, а невдозі й узагалі припиняє своє існування київське “старійшинство”; слідом за ним відривається від київського грунту й митрополія, осередком котрої стає Володимир на Клязьмі, куди на зламі XIII—XIV ст. переселяється митрополит Максим.

Щоправда, вже його попередник митрополит Кирил вчащав до Володимиро-Суздальської землі і навіть помер у Переяславлі Заліському. Відносно ж самого Максима, то, за літописною версією, він “оставил митрополию и збсжал из Киева”, шукаючи порятунку від “татарского насилия”, що від нього нібито й “весь Киев разбежался” Більш прозаїчну причину його переїзду вказує постанова патріаршого собору 1354 p., котрою було санкціоновано перетворення Володимирської єпископії на місце постійного перебування й вічного спочинку митрополитів. У цьому документі йдеться також про вкрай тяжкий стан Києва, котрий “дуже потерпів від страшенного напору” з боку монголо-татар; однак акцент все ж зроблено на зменшенні чисельності пастви митрополитів, а відтак — засобів для їхнього існування. Ці “постійні й вірні джерела прибутків” і мала забезпечити вищим церковним ієрархам Володимирська єпископія.

Після цього на сході східнослов’янської ойкумени активно розпочалося формування нового основного центру та об’єднання навколо нього земель. Але це також не відбулося моментально. Цей процес свого час проаналізував О. Є. Пресняков і основні тези його бачення подій не викликають заперечень. З точки зору згаданого дослідника, місто Володимир на Клязьмі поступово втрачало реальні підстави для статусу великокнязівської столиці. Нашестя Батия й більш пізні удари татарської сили падали своїм тягарем на східні, більш за'селені та багатші області майбутньої Великороси. Населення переміщувалося від них на захід — до Твері та Москви. З початку XIV ст. відбувається підйом цих “молодших” міст. Між їхніми володарями зав’язується боротьба за отримання великокнязівської влади, боротьба, результат котрої мав вирішальне, поворотне значення для історичної долі Великоросії. Енергічний виступ тверського князя Михаїла Ярославича, який вчинив спробу зброєю підкорити найбільш важливі міські пункти — від Новгорода Великого до Нижнього, та боротьба московських князів проти тверських суперників за велике князювання, що призвело до закріплення за ними великокнязівського столу, пов’язані з перегрупуванням суспільних сил, які шукали собі центр для нової політичної викристалізації. Перші ж невдачі Михаїла відобразилися на переході митрополії, в особі спадкоємця митрополита Максима — митрополита Петра, а також великокнязівського центру в бік Москви, котрій вдалося в той час об’єднати проти Твері сили Новгорода й значної частини інших молодших князівств. Організовуючи навколо себе потенціал центральної Великоросії, Москва тим самим виходить на шлях відновлення політичної єдності Північної Русі. Іван Калита, син першого князя Москви Даниїла, онук Олександра Невського, знаходить у союзі з церковно-політичною силою митрополії, керуючими силами боярства та торговим, багатим Великим Новгородом нову й міцну базу для посилення великокнязівської влади. Титул “великого князя всієї Русі”, вперше прийнятий Михаїлом тверським, переходить до московських князів, як символ історично важливої та змістовної політичної програми, котра відповідала інтересам усієї Великоросії.

Особистою опорою московських князів в цій справі слугувало їх вотчинне, сімейне володіння — Московське князівство. Перші ж князі, сини Даниїла — Юрій та Іван Калита — округлили його територію й укріпили її значення як бойової бази для захоплення стратегічно важливих пунктів. Далі на чолі московської володаревої сім’ї став великий князь, а внутрішні московські відносини незаперечно підпорядковувалися впливам політичного характеру. Братерська солідарність князів однієї сімейної групи набуває під тиском великокнязівської діяльності її старійшини характеру об’єднання військових сил та фінансових можливостей для загальноросійських політичних цілей; братерська рівність замінюється підпорядкуванням владі брата — великого князя. Великі князі проводять з послідовним поступом такі зміни взаємовідносин у договорах з молодшими родичами — володарями. Московське князівство все більше зближується з територією великого князівства в підпорядкуванні великокнязівської влади; московські удільні князі все більше прирівнюються до дрібних володарів вотчинних князівств, уламкам минулих більш крупних князівств, котрі пізніше стають підлеглими великого князя. І навпаки: вотчинно-володарський характер місцевої московської влади все глибше впливає на концепцію та прийоми управління великого князя.

З часів Дмитрія Донського (1359—1389 pp.) великі князі трактують Володимирське велике князівство як свою вотчину, а за його онука Василія Темного обидві території — московська та великокнязівська — зливаються в одне ціле — Московську державу, ядро майбутнього Московського царства. Паралельно цьому процесу укріплення сили та влади володимирсько-московських князів відбувається зростання їхнього значення серед інших тогочасних політичних одиниць. Традиційне уявлення про володимирських князів як великих князів усієї Русі набуває реальної могутності та конкретного змісту у їхній великокнязівській діяльності як національно-політичного цілого по всій країні. Децентралізовані течії великоруського політичного життя та зовнішньої боротьби з вороже настроєними сусідами знову пов’язані та зкоординовані такою діяльністю в цілісну систему державно-політичних відносин.

Москва бере на себе керуючу роль в обороні Великоросії на три фронти — східний, південний і західний, і тим самим створює основу для посилення залежності від влади своїх великих князів Великого Новгорода і Пскова, Твері та Рязані, не кажучи про Нижній Новгород, котрий за часів сина Дмитрія Донського Василія І перейшов у безпосереднє його володіння. Новий центр упродовж XIV ст. стає на чолі Великоросії для боротьби з наступом Великого князівства Литовського і з татарською силою, котрій Дмитрій Донський наніс перші, але ще не вирішальні за результатом, бойові удари, важливі для морального підйому Великоросії та для національного значення великокнязівської влади. Вона визріває та кріпне з великими коливаннями, припливами та відпливами, в боротьбі із місцевими політичними силами великих князівств тверського й рязанського, а також волелюбного Новгорода. Але все ж, прийнявши на себе функцію національної самооборони, великокнязівська влада в XV ст. знаходить засоби для організації великоруських сил в утвердженні єдинодержавності та самодержавності. Приймаючи в цілому таку модель розвитку сусіднього нам народу в середньовічну епоху, можна не погодитися лише з тезою про першочерговість військового супротиву в стратегічних планах московських володарів — мирне співіснування із золотоординською верхівкою залишалося для них одним з головних пріоритетів політики впродовж досить тривалого часу.

А от об’єднання територій під владою нового центру дійсно прослідковується на сторінках вищепроаналізованих літописних зводів — Єрмолинського, Типографського, Патріаршого та Воскресінського, — і цей процес тривав і в наступні століття. Взагалі ж найменування великоруської держави у XV—XVII ст. були чисельними та нестабільними: “Русь”, “Русія” або “Велика Русія”, “Россейская” або “Руская” земля, “Россейское” або “Русское”, чи “Московское” царство, “Московска” держава та ін.

У перелічених, а також в інших літописах концентрація земель навколо нового московського центру прослідковується ясно й послідовно. В першу чергу це стосується поволзького регіону розселення східних слов’ян, хоча іноді “Русь”/“Руська земля” розглядається як татарські улуси. Та це не заважає Москві планувати підпорядкування собі не лише прилеглих областей, але, в недалекому майбутньому, й інших руських князівств, литовських та польських земель, Севери, Новгорода Великого, Пскова, прибалтійських “німців” Возвеличується новий володар, слава про якого начебто поширюється від моря до моря і навіть сягає кінця Всесвіту. Звичайно, цей процес наштовхувався і на певні ускладнення, особливо коли йшлося про північні (Великий Новгород) та південно-східні (Рязань) райони. Але пізніше й ці проблеми будуть вирішені позитивно для Москви. 

Домонгояьська “Руська земля” в цей період практично не цікавить московських ідеологів та зверхників — їм достатньо роботи в обґрунтуванні процесу підпорядкування регіону Волги новим володарям й практичному осмисленню нових історичних реалій, як і у формуванні “нової Русі ” Термін “Мала Русь ” просто невідомий місцевим літописцям. Південно-західні землі взагалі не згадуються у перелічених вище джерелах, а середньодніпровські — лише епізодично. Це робиться тільки тоді, коли південноруські князі беруть участь у військових операціях московських “колег”, або ж коли вони зі своїми підлеглими територіями переходять під їх безпосереднє підпорядкування. У кількох таких випадках згадуються лише лівобережні дніпровські райони. Винятками є згадки про руських єпископів “литовської зони” — чернігівського, полоцького, луцького, володимир-волинського, галицького, смоленського, холжького, червенського та туровського владик, а також (кілька разів) про стару столицю на Дніпрі — Київ, що теж було пов'язано в основному з у ладнанням церковних справ (окрім одного випадку, коли хан Менглі—Гірей спалив “матір міст руських”).

Все ж слід відзначити й спробу вже тоді “перекинути місток” між двома стольними градами і вибудувати схему територіального переносу центру з Дніпра на Волгу: “И возсия ныне столный и преславный град Москва, яко второй Киев, не срамлю же ся и не буду виновен нарещи того, — и третий новый Рим, провозсиявший в последняя лета, яко великое солнце в велицей нашей Руской земли”. Зрозуміло, що пріоритет віддається в даному випадку другому із названих урбаністичних осередків, що цілком відповідало такій концепції будівництва нової держави.

А от на відміну від “малоросійської”, “українська” назва на північному сході слов’янського світу відома. Але не в тому значенні, як вона сприймається нині: “оукраины”/ “украины” відомі за Окою, на Рязанщині; одного разу повідомляється навіть про похід кримських татар на “великого князя украйну” в Підмосков’ї. У всіх цих випадках йдеться про певну межу конкретної території, а не про якийсь район заселення більших чи менших розмірів.

Ми вже відзначали у передмові, що авторів причорноморсько-середземноморської зони не цікавили географічні деталі українських теренів. До цього призвело зокрема і те, що уряд Османської Порти з часом прийняв рішення залишити північні справи на розсуд кримчаків. А для тих основною проблемою було добування ясиру — полонених, хоча такі чисельні військові операції все ж мали певну систему й були регламентовані правилами функціонування міжнародних невільничих ринків.

Зовсім інша ситуація складалася на північному заході та заході сучасних українських земель, котрі в післямонгольські та пізніші часи почали поступово підпадати під владу нових володарів.

Розпочалося це після смерті останнього із роду Романовичів — Юрія II — та приходу до влади литовського князя Любарта — Дмитра, який прийняв православну віру та мав популярність на Волині. Ним була вчинена спроба підпорядкувати собі й Галичину. Але повністю ситуацію тримати під контролем Литві не вдалося — цьому чинили супротив інші сили (татари, Угорщина і Польща), а боротьба тривала майже півстоліття. В результаті такого протистояння й поступового спаду золотоординського впливу, за польсько-угорською угодою спадкове право на Руське королівство (тобто Галицько-Волинську Русь) визначалося за угорським королем, проте останній віддав Львів і всю Галичину польському володарю Казимиру III у “довічне володіння” Поступово влада в цьому східнослов’янському регіоні теж переходила до Польщі. 1434 р. тут скасовано вживання в судах і адміністрації старовинного руського права, а замість нього впроваджувалося польське земське (тобто шляхетське) право. Тоді ж було утворене Руське воєводство з центром у Львові, до котрого увійшли землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Сяноцька. Згодом до Руського воєводства було включено ще Холмську землю, а колишнє Белзьке князівство перетворено в окреме воєводство.

Волинь та Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського: починаючи з часів Гедиміна, в 1320-х pp. і далі, були зайняті Берестейщина, Пінщина, волинські терени, Чернігово-Сіверщина. 1362 р. влада князя Ольгерда поширилася на Київ, а потім — після Синьоводської битви й розгрому татарських військ — і на Поділля.

Тож підпорядковані Литві території становили величезні простори — майже половину старої давньоруської держави. І вони новими володрями були зайняті майже без боротьби. Населеня корилося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Литовські завойовники мали передусім підтримку тому, що вели боротьбу з татарами. Окрім того, нові князі здобували до себе довіру тим, що нічим не відрізнялися від місцевих панів: майже всі їх представники були православної віри, переймали культуру автохтонів, шанували місцеві звичаї та установи. “Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо”, — таке гасло часто піднімалося ними у документах. 

Та ситуація доволі суттєво змінилася після ствердження Кревської унії 1385 р. Великого князівства з Польщею. Великі князі, які одночасно були й польськими королями, не могли провадити окрему литовську політику. Поляки намагалися увійти у внутрішнє життя своїх союзників і весь його устрій переорганізувати на свій лад. Ягайло — творець унії — та його наступники в кожній черговій унії робили чимраз більші поступки на користь Польщі, хоча такому процесу чинився й певний супротив. Особливо ж вороже до польських впливів ставилися підлеглі східнослов’янські зверхники: адже “правила гри” у Великому князівстві Литовському були для них цінними тим, що вони надавали їм рівноправність у державному та суспільному житті, а також не порушували права православної церкви.

Чим польські впливи ставали сильнішими, тим позиції місцевої аристократії виявлялися слабшими. Великий князь Казимир Ягайлович, після смерті Свидригайла 1452 p., скасував Волинське князівство, котре було “гніздом” українських автономістів і передав Волинь під управу свого намісника. В 1470 р. така ж доля спіткала Київське князівство: він відібрав його з рук Олельковичів й перетворив на ординарну литовську провінцію. Це, звичайно, спричинило обурення місцевої знаті, бо Київ все ще вважався столицею, — скасування такого князівства означало кінець автономії.

Після Люблінської унії 1569 р. ситуація ще раз суттєво змінилася. Польща і Литва стали єдиною державою — Річчю Посполитою, а більшість українських земель (Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) відійшла до Польщі. Це також спричинило певний супротив східнослов’янських зверхників. Зокрема, князь К. Вишневецький під час присяги королю Жигмонту Августу промовив: “Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднаємось як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми народ такий благородний, що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням, — було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небуть порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували”.

Та цьому не судилося збутися — весь подальший розвиток життя ішов під важким наступом Польщі, а автохтонам загрожувало повне етнічне знищення. Тож національна організація набрала в значній мірі оборонного характеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя.

Завоювання українських земель польськими впливами почалося спершу по лінії колонізації і економічного використання без попереднього докладного плану. Але пізніше, коли польське панство закріпилося вже на східних для себе територіях, створилася одна суцільна система експлуатації поневолених територій, коли економічні й культурні справи в’язалися в одне. Магнати і шляхта, разом з польським духовенством (в першу чергу єзуїтами), намагалися розкласти місцеву еліту — денаціоналізувати й спольщити землевласників, ослабити міщанство, розбити організацію православної церкви. Ця деструктивна робота мала передати в руки переможців усі економічні багатства українських теренів, а разом з тим політичні та культурні впливи. Все, що відбувалося по лінії шляхетсько-католицької політики, мало допомогу і протекцію від держави, будь-який опір та протест мав бути знищений.

Але окрім реального та ефективного збройного протистояння завойовникам, особливо в часи козаччини, чинилися й спроби ідеологічного обґрунтування свого “права на життя” в світі тогочасних реалій. Так для українців першої половини XVII ст. стало властивим чуття “руської” політичної ідентичності. Воно вирізнялося наявністю стійких політичних та психологічних орієнтацій, що фокусувалися на “руський народ” як певну етнополітичну і соціально структуровану спільність. В ті часи існувала думка про те, що такий народ складається як із соціальної еліти, так і з непривілейованих станів. Прикметно, що незважаючи на запозичення представниками української шляхти польської моделі політичної культури, а також станової елітної ідеології (концепція “шляхетського народу”), вони усвідомлювали свою культурно-історичну, регіональну й політичну окремішність в межах Речі Посполитої. Принагідно українська шляхта публічно демонструвала унікальність свого політичного статусу, що піднімав її, як стверджувалося, над “народами всього, як є, широкого світу”.

Подібні параметри руської самосвідомості помітно відрізнялися від традиційно пасивних культурно-релігійних стереотипів, коли слову “Русь” надавалося значення збірного поняття: залежно від контексту воно вживалося для позначення віросповідання, культури, території і народу. Щодо останнього, то він ототожнювався головним чином з православним населенням Речі Посполитої — українцями й білорусами, які мали спільну культурну, мовну та історичну спадщину. Такого роду культурно-релігійна спільнота, “знаком” якої виступала Русь, була досить аморфною й територіально розпорошеною. Втім, з часом утвердилося нове розуміння руської нації. В ньому не зникла ідея Русі як культурно-релігійної спільності українських і білоруських земель, однак сформувався погляд на Україну (принаймні на основну її частину) як на політичного суб’єкта.

“Руська ідея” в загальних рисах зводилася до принципу політичної й конфесійної свободи “руського” народу. Ця свобода прямо пов’язувалася з його політичною і культурною спадщиною та православно-релігійною традицією. Остання, серед іншого, передбачала тверду орієнтацію на православний Схід і вшанування місії “хрестителів” Русі, особливо князя Володимира Святославича. Окрім того, обґрунтовувалася богообраність народу. Причому виділялася його сакральна територія — богохранимий град Київ. В теоретичному дискурсі тогочасних українських інтелектуалів “руська” ідея проходила насамперед крізь віросповідний контексний “фільтр” Внаслідок цього “руський” народ поставав як православний народ, який мав своє священне минуле. Фактично доводилося, що у православ’ї, закоріненому в історичній традиції цього народу, останній черпав свою реальну силу й вибудовував етнокультурну ідентичність.

Вищенаведену теорію в конкретних умовах Речі Посполитої спробував використати А. Кисіль, доводячи політичні права нащадків русів як “третього” народу поряд з польським і литовським. Для цього він також скористався ідейним інструментарієм теорії сарматизму, розробленої тогочасною польською історіографією. Він представив міфологізований образ роздільного історичного минулого двох окремих народів: “сарматів-росів” і “сарматів-поляків” Причому цей образ у нього трансформувався в ідеалізовану пояснювальну схему інкорпораційного процесу. “Наші предки”, доводив цей політик “руського” походження, об’єдналися з поляками на добровільних і рівноправних засадах, тобто як “вільні з вільними, наділені свободою з наділеними свободою”.

Спираючись на міф про сарматські корені української шляхти й вибудовуючи у цьому зв’язку лінію історичної спорідненості двох окремих “народів” — еліт руської (української) й польської шляхти, А. Кисіль хотів довести політичну рівноправність цих “народів”. До цього лише слід додати, що “сарматську” теорію старався використовувати й Б. Хмельницький у своїх перших зверненнях до народу.

Використані у цьому відношенні писемні джерела дають змогу значно доповнити інформацію з піднятої проблеми й виділити окремі її нюанси. Як і в попередньому блоці, “з великим відривом лідирує” термін “Русь”/“Руська земля” в широкому значенні, під яким польсько-литовські автори розуміють землі східних слов’ян. Але в багатьох випадках наявні й більш конкретні дані.

В першу чергу слід вказати на чітке уявлення про складові Великого князівства Литовського — Литву і Русь, про що сповіщається багато разів. В той же час, коли йдеться про східні райони східнослов’янської ойкумени, то серед руських князів називаються поволзькі (з додаванням до них луцьких та київських), а серед підлеглих Литві православних церковних ієрархів — володимир-волинський, туровський, луцький, чернігівський владики та київський митрополит. А серед руських міст називаються урбаністичні центри, розміщені в різних місцевостях (Полоцьк, Смоленськ, Вітебськ, Чернігів, Стародуб, Пінськ, Туров та інші). Окрім “русі” виділяються й інші народи — “черкаси”, “москва”, “литва”; виокремлюються західні та східні райони розселення східних слов’ян. Львів характеризується як руська столиця, а Дніпровське Лівобережжя — як зона боротьби за маєтність “столечних княжат руських”

Можна говорити про постійні конфлікти за окремі території на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра, котрі переходили з рук в руки “сильних світу цього” в різні хронологічні відрізки часу. Потрібно вказати на нехарактерні в цілому терміни “змешаная Русь” (коли йшлося про коаліцію київських, переяславських, брянських і луцьких володарів), а також використання назви “Київська монархія”, до складу якої входили Київське, Волинське та Сіверське князівства. “Руськими” були й Полоцьке та інші князівства, Великий Новгород, Псков та деякі інші місцевості, коли треба було виділити етнічну приналежність окремих територій. Існують і інші визначення: “волинці і русь”; “князівства руські та сіверські” тощо. На Куликовому полі, де серед загиблих переважну більшість складали руські князі та бояри — вихідці з “московської русі” — було й три десятка “начальників литовських” (вірогідно, найманців-професіоналів). На сторінках перерахованих джерел зафіксовані й “Русь Полоцька, Лукомська, Вітебська” та інші, але для нас найбільш цікавою є назва “Русь Подгорская” Якщо вже зайшлося про сучасні українські райони, то виділяються такі поняття, як Львів у Русі, Поділля і Русь, а також “Подгоря”; литовське, руське й волинське лицарство. Окрім того, в цій групі джерел зафіксовані й кілька згадок про козаків, в окремих випадках з їхньою конкретною приналежністю — литовські чи руські, або ж королівські.

З “українською” назвою пов’язані деякі згадки про “краины руские” в різних мікрорайонах Східної Європи (в тому числі й “краины московские”), що дає змогу стверджувати — вона ще не була пов’язана з певним східноєвропейським регіоном.

Якісні зміни у цьому питанні відображено у повідомленнях Боплана та Шевальє — французів, що перебували на службі у польських королів. У них Україна — це велика провінція між Трансильванією та Московією, що мас давню історію. Правий берег Дніпра означується як “руський” чи “український”, а лівий — як “московський”, що в цілому відображало зони інтересів двох держав. Окрім України між Дніпром і Карпатами, виділяються Русь, Волинь та Поділля; дніпровські пороги характеризуються як руські, тобто як такі, що мають східнослов’янську назву. В іншому місці до українських територій належать кілька річок на Дніпровському Правобережжі (плюс Десна); серед населених пунктів (у більшості теж правобережних) названі й Чернігів, Переяслав, Лубни. А Львів розташований на території одноіменного воєводства.

Подаються нові дані про формування козацького війська, а також підкреслюється, що вони самі не є окремим народом. Ще один важливий момент: Україна та Запорожжя — це різні землі. Все вищенаведене дає змогу зробити таке узагальнення:

В часи Великого князівства Литовського його елітою щодо східних слов’янських сусідів та підданих використовувалася лише стара “руська ” назва як для означення окремих територій, в цілому, так і для конкретних населених пунктів, а також під час характеристики тамтешніх зверхників чи рядового люду. У свідомості литовців та поляків “русь ” і “москва ” часто в ті часи були різними частинами тогочасного світу, а перші з них безпосередньо розміщувалися поблизу давніх етнічних теренів обох згаданих сусідніх народів. Хоча поволзькі зверхники вже готували ідеологічне підґрунтя для майбутніх об’єднавчих акцій, спрямованих на землі колишньої Південної Русі. Але в цілому територільне розмежування між “Московією” та “Русь” прослідковушься все чіткіше. В Литві та Польщі під останньою розуміли території, що входили до складу цих держав.

Набагато конкретніша інформація була отримана від французького “погляду з боку” “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна ” Для західноєвропейця це дійсна була крайня межа європейської осілої землеробської цивілізації, за якою починався рухливий кочівницький схід.

Для представників польсько-литовського світу майже впродовж всіх останніх століть середньовічної епохи все ж в основному існувала одна “руська” назва для означення східнослов’янських і пов’язаних з ними територій. І лише ті з них, хто хоча б якийсь час безпосередньо перебував на півдні Східної Європи, починали сприймати та використовувати нову “українську” назву. Далі на північному сході розташовувалася “Московія”, а “Мала Русь” чи “Малоросія” для них, включаючи початкову фазу козацьких часів, була взагалі не відома як географічна реалія або ж політична структура.

Переходячи до процесів вітчизняної історії в середньовічну добу в контексті даної праці, слід навести таку точку зору:

“В історії будь-якого народу першорядне значення має його розселення, тобто історично-етнічна територія, на котрій він існував та існує.

Розташування, географічне середовище, його ресурси, природні й кліматичні особливості значною мірою визначають розміщення населення та його основні господарські заняття. Розвиток та освоєння галузей народного господарства на окремих етапах історії народу залежать від інтенсивності господарчого освоєння території й використання її ресурсів. Залежно від географічного середовища розвивається матеріальна культура народу, а від рівня його суспільного стану — культура духовна”.

Така думка була висловлена при підготовці російського тому в Інституті етнології та антропології ім. М. М. Міклухо-Маклая РАН, але вона повною мірою слушна і щодо “українського питання” В зв’язку з цим слід навести ще одне твердження, але вже українського історика:

«Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, Великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми тої історичної зв’язі не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання XVII віку, розвій українського народовластя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби за волю і рівність, котрої не знали інші “народності руські” В ній ми остаточно сформувалися в український народ, теперішні події закінчують його перетворення в українську націю».

Ми вже підкреслювали, що фінальна стадія становлення української нації не є темою даної праці. А детальний розгляд основних подій епохи Середньовіччя вже було зроблено в першій главі. Тут же можемо лише констатувати наступне.

Протягом XIV ст. долі князівств, що виросли з київської спільноти, розійшлися остаточно. Регіональні зв’язки, котрі на той час уже усталилися під впливом географічного суспільства, етномовної однорідності населення та напрямів тяжіння місцевих династичних зв’язків, накладаючись на колізії зовнішніх взаємин, обумовили появу кількох нових політичних орбіт. Власним життям, вирішуючи власні проблеми, почала відтак жити група північно-східних князівств — майбутньої Росії; інші завдання постали перед землями Північного Заходу — майбутньою Білоруссю, ще інші — перед майбутньою Україною, чи власне Руссю, тобто Чернігово-Київщиною та зоною її особливо тривалого і потужного геополітичного впливу — Галицько-Волиньким князівством.

Відчуття приналежності до руської спільноти втрималося в уяві нащадків всупереч тому, що міждержавний кордон, котрий в останній чверті XIV ст. проліг між Галицькою Руссю, з одного боку, та Волинню й Центральною Україною — з другого, надовго став демаркаційною лінією поділу на Схід і Захід в цьому європейському регіоні. Принаймні коли дві українські частини старої княжої Русі після Люблінської унії в 1569 р. знову “зустрілися” в кордонах однієї держави — Речі Посполитої — то доволі швидко виявилося, що їхні людності, попри відмінності в соціальних навичках, й надалі ототожнюють себе зі старожитним народом руським єдиного кореня й спільного політичного минулого. Між серединою XV — серединою XVI ст. на руських теренах Корони Польської було сформовано чотири регіональні сеймики — Руського, Белзького, Подільського воєводств і Холмської землі — посли котрих представляли інтереси місцевої шляхти на загальнодержавних сеймах.

Північніше “польської зони” — на землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського в післямонгольські часи — витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб’єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зосталася тільки назва. Фактично ж близько 90 відсотків населення складали русини, тобто білоруси й українці. До кінця XIV ст. Велике князівство Литовське залишалося свого роду федерацією земель-князівств, у тому числі Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського та Подільського. Кожним із них правив удільний князь, щоправда тепер уже не з династії Рюриковичів, а із Гедиміновичів. Політична індиферентність руської аристократії другої половини XV ст. поклала початок столітній паузі в історії української (умовно кажучи) Русі, або, як інколи її називають — періоду “сонної тиші”, нібито позначеному пристосуванством і апатією. На думку Н. М. Яковенко, навряд чи цей присуд є справедливим. Місцева знать тоді виконала свою програму-максимум, тобто добилася особливого статусу власних територій, а все інше її просто не цікавило. Руське життя замикається на внутрішніх інтересах Київської та Волинської земель, зосереджуючись довкола особи власного правителя — князя. Сприяв цьому й конфесійний бар’єр, котрий протиставляв окраїнні еліти далекому католицькому дворові великого князя, тим більше, що Римська церква впродовж XV ст. остаточно утвердилася як офіційне ідеологічне опертя центральних влад.

Що ж стосується лівобережних від Дніпра районів, то на час смерті Вітовта у 1430 р. обидва претенденти на збирання руських земель — Вільно і Москва — погодилися з паритетом сил на підставі територіального статусу, що склався за життя цього енергійного литовського володаря. Згідно з ним, литовсько-руській державі на сході належала Смоленська земля, а Рязанське й Тверське князівства становили свого роду порубіжну нейтральну смугу, котра схилялася до сфери політичних впливів Вітовта. В межах цієї ж нейтральної смуги лежала низка дрібних князівств північної Чернігово-Сіверщини, котрими володіли князі з чернігівської династії Ольговичів, визнаючи себе васалами або Москви, або Вільна з правом переходу на службу “кому похотя” разом зі своїми підлеглими та територіями.

У другій половині XV ст., коли Велике Московське князівство опинилося під владою енергійного Івана IIІ, за часів правління якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави і були ліквідовані рештки залежності від Золотої Орди, ситуація кардинально змінюється. Спершу зникла нейтральна смуга між двома конкурентами, а з останньої чверті XV ст. на хвилі піднесення Москви починається масовий відтік з “отчинами” на службу московському князю згаданих вище чернігово-сіверських територіальних одиниць. У збройних конфліктах 1492—1503 pp., втрачаючи крок за кроком позиції, литовський уряд зрештою був змушений визнати нові реалії, а колишні васали Вільна перетворилися на московських підданих. Це означало втрату практично всього давнього Чернігівського князівства — Чернігова, Брянська, Путивля, Стародуба, Новгород-Сіверська з прилеглими до них землями.

Слід зауважити, що саме за часів Івана IIІ, у 1493 р., було вперше вжито титул “государ всієї Русі”, на ідею котрого віднині спиратимуться всі політичні заходи Москви стосовно білоруських та українських земель аж до їхнього включення до складу Російської імперії. Тоді ж Московська держава оголошує себе також оборонцем скривджених християн грецького обряду у сусідніх володіннях. І хоча це було швидше пропагандистською позою, ніж реальними діями, однак потрібний політичний ефект забезпечувало. Принаймні релігійні декларації Москви на зламі XV—XVI ст. не залишалися без відгуку в Литовській Русі, а це в свою чергу знайшло свій вияв у безболісному переході руської знаті Чернігово-Сіверщини на бік Москви.

Наступний етап української історії пов’язаний вже з феноменом козацтва. Утвердження його соціального статусу відбувалося близько століття. Основи правових засад знайшли втілення у “козацькихвольностях”, котрі надавалися тим, хто перебував на державній службі, з часів Сигізмунда II Августа. Економічною підоймою становлення козацької верстви виступало землеволодіння. Проте із узаконенням фактичного володіння угіддями козаки почали розширювати свої маєтності через купівлю землі, що помітно активізувалося з розвитком товарно-грошових відносин. Регулятором взаємовідносин серед козацтва стало право, основні засади якого були вироблені в запорозькій громаді. З певними змінами воно застосовувалося і на волостях в ході проведення козацького судочинства. Незважаючи на те, що юридичні норми не передбачали існування козацтва як окремого соціального стану Речі Посполитої, фактично воно користувалося правами і привілеями, зміцнюючи свої позиції в тогочасному суспільстві. А в умовах культурно-національного піднесення кінця XVI — першої половини XVII ст. козацтво сформувалося в потенційний чинник українського державотворення. 

На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності між статусом України в складі Речі Посполитої та політикою її уряду в українському питанні, усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин. Зокрема, спроби ліквідації козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання й здирництва з боку місцевої адміністрації та орендарів уже в середині 40-х років згаданого століття спричиняли гостре невдоволення, в першу чергу серед козацтва. В лютому 1648 р. Б. Хмельницький обирається гетьманом Війська Запорозького, що разом з деякими іншими діями (захоплення Січі та перемога над реєстровими козаками) ознаменували початок революції, що охопила всі етноукраїнські землі Речі Посполитої.

З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у її розвитку відігравало якраз козацтво, котре міцно тримало в своїх руках провід і винесло на плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно становило кістяк армії, основу нової політичної еліти, вело перед у процесах державотворення, чинило найорганізованіший спротив феодалізації соціально-економічних відносин, байдуже хто виступав її рушієм: старшина, панство, польський чи російський уряди. Невипадково термін “козацький” стає в другій половині XVII — на початку XVIII ст. загальним прикметником для визначення національних і політичних явищ (“козацька Україна”, “козацький руський народ”, “козацька мова” тощо).

Від самого початку боротьба охопила “всю Русь” і спрямувалася проти національно-релігійного гноблення з боку Польщі. Українці прагнули звільнитися від “ляхів”, знищити католицизм та уніатство. З кінця 50-х років народні маси розпочали боротьбу проти колоніальної політики Московщини, уряд котрої намагався звести нанівець суверенітет козацької України; вони також чинили спротив спробам Кримського ханату й Османської Порти підпорядкувати її своїм інтересам.

Ця боротьба мала національно-визвольний, релігійний та соціальний харатер. Її основні завдання полягали в тому, щоб добитися створення незалежної соборної держави й ліквідувати існуючу феодальну модель соціально-економічних відносин та утвердити нову, в основі якої лежала б дрібна власність фермерського типу. Визначальним було виборення незалежності, бо лише вона відкривала перспективу розвитку нових відносин і могла б запобігти подальшому процесу феодалізації суспільства. За своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в політичному, соціально-економічному й духовному житті суспільства подія, котра розпочалася у 1648 p., становила не "повстання” чи “війну”, а “Українську національну революцію”, близьку до Нідерландської революції 1566—1609 рр.

Зі смертю великого гетьмана в 1657 р. боротьба народу за розв’язання найголовніших завдань революції не припинилася, хоча тепер точилася у значно складніших внутрішніх і геополітичних умовах. Не випадково сучасники подій 60—70-х років вбачали в них продовження боротьби, що спалахнула в 1648 р. Лише ліквідація державних інституцій у Правобережній Україні й відмова від влади П. Дорошенка 1676 р. ознаменували завершення революції поразкою.

Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між урядами Московії та Польщі, за якою повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської Корони. Тільки Київ із навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Московії. Лівобережна частина Гетьманщини з військово-адміністративного погляду, як і в попередні роки, поділялася на полки (на той час їх налічувалося 10). Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалася адміністрації обох країн, а воля гетьмана не бралася до уваги.

Фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було принесено в жертву дипломатичним міркуванням Москви і Варшави. Договір про “Вічний мир” 1686 р. між Московією і Польщею підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. Він остаточно не тільки юридично, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина й Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.

Московія і далі чинила диктат на українських землях — це відбувалося як за часів Петра І — першого російського імператора, так і в часи правління його спадкоємців. Спроби гетьманського супротиву, особливо 1. Мазепи, ні до чого не призвели. Російська імперія на тривалий час “крок за кроком” підпорядковувала собі значну частину українських теренів.

Всі вищезгадані події і процеси наклали свій відбиток і на історично-географічні реалії тих часів.

В літописах першої половини XVII ст. особливо цікавим е порівняння поглядів західних і східних українських авторів в цьому питанні. Так, в Острозькому та львівському джерелах про Русь йдеться кілька разів в цілому, як і про Україну — аж до московських кордонів. Але “українська” територія — це все ж частіше Дніпровське Правобережжя, а “руські” землі — сучасні західноукраїнські, де проживають руси — вороги поляків. Про їх єднання говориться лише саркастично. Після одного із збройних протистоянь з’являється гірка сентенція: “Ото уже унія — лежить русь с поляками” Але вельми цікавою стала характеристика Є. Вишневецького як “руського покоління ляха” В той же час, русь і козаки є етнічно спільною групою населення, але останні мешкають лише на українських землях. Кордон між поляками та козаками проходить по Горині, Случі та Прип’яті, а Кам’янець-Подільський розташований вже на польській частині. Конкретизується козацька територія за Зборівською угодою: від Дністра по Брацлав та інші правобережні міста аж до кордонів з Московією на Лівобережжі. Це Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства.

О. А. Бевзо відзначав, що найменування “Україна” в обох згаданих літописців вживається для назви території України впродовж всього часу і лише з 1648 р. рівнозначно з цим найменуванням автори почали вживати найменування “Військо Запорозьке”, що одночасно означало і територію України, і військову організацію козаків. Автор Львівського літопису з 12 випадків згадування української території в цілому, 9 разів вжив термін “Україна” лише три рази, а починаючи з 1648 p., вживав термін “Військо Запорозьке” Автор Острозького літописця про українські терени в цілому згадує лише один раз.

І в Густинському літописі під час опису подій післямонгольських та козацьких часів “Русь”/“Руська земля” найчастіше згадується в широкому значенні, починаючи з інформації про повернення Данила Галицького на батьківщину та часів Олександра Невського. Кілька разів вже згадується й “Московська земля”, а назва “Русь”, коли це конкретизується, все ж має відношення до південно-західних територій східнослов’янського світу. А серед використання “руської” назви при характеристиці церковних справ слід звернути увагу на повідомлення 1589 р. про повернення патріарха із Москви в Русь, тобто у Київ. Не менш цікавим є й повідомлення 1516 р. про початок “козацької ери” в Україні.

Тож для авторів із тогочасних західноукраїнських теренів Україна з козаками розміщена на Дніпровському Правобережжі, а тогочасна Русь розташовувалася вже західніше цього району. В етнічному відношенні “руссю ” є всі східні слов'яни, незалежно від місця їхнього проживання (зазвичай на територіях, котрі згадуються в даних літописних текстах). А в лівобережному Густинському літописі в нових історичних умовах вимальовується тенденція виокремлення Московської та Руської земель, причому остання з точки зору цього літописця в основному розташована на Дніпровському Правобережжі (плюс Чернігівщина) аж до кордонів з Польщею та Литвою.

Назви “Мала Росія” чи “Малоросія” ще не вживаються. А тому слід відзначити, що цей термін набуває поширення лише після Переяславського акта 1654 р. Та судячи з наявних джерел, назви “Велика Русь” і “Мала Русь” з’являються ще на початку XIV ст. і були дані греками. Про них говориться в грамоті Царгородського патріархату, за якою в 1303 р. утворювалася окрема Галицька митрополія. У ній “Малою Руссю” названа територія Галицько-Волинського князівства. За браком ідентичних джерел XV—XVI ст. невідомо, як широко вживалися обидві назви. Можливо лише припускати, що вони не зникали принаймі в літературній традиції. Поступово, в XVII ст., термін “Мала Русь” зі сфери літературно-духовної перейшов у державно-політичну. До цього слід лише додати наступну професійну точку зору: «Поняття “Велика” та “Мала” (Маіог та Minor) використовувалися в творах середньовічних географів і щодо деяких країн означали їхні внутрішні політичні підрозділи (пор. Велика Польща і Мала Польща). “Мала” частина країни — її метрополія, історичний центр; “Велика” — колонія, розширена територія». Тож, згідно із семантикою середньовічних часів, у цьому терміні не було нічого принизливого, а навпаки. Пізніше значення змінилися у зворотному напрямі.

А тепер вже слід звернутися до козацьких літописів, в котрих міститься найбільше свідчень з розглянутої в даній праці теми. Звичайно, і серед цих джерел є свій “лідер” — це, безсумнівно, Літопис Самійла Величка, хоча Літописи Самовидця та Григорія Грабянки теж дають багато цінної інформації.

На сторінках двох останніх із вищеназваних, на перший погляд, знову прослідковуємо попередню картину — використання традиційної назви “Русь”, але вже в набагато меншій кількості випадків. Превалює, “із значним відривом”, назва “Україна” (близько 80 випадків) з її чисельними похідними, але вже з’являється і нова, про яку щойно згадувалося вище — “Мала Росія” або ж “ “Малоросія” (близько 10 випадків). Один раз зафіксована назва “Вкраїна” Слід відзначити, що виявлено досить багато малоросійських похідних, а це свідчить про активне використання даного терміну в реальному житті починаючи з тих часів. Обидві назви неможливо локалізувати однозначно в якомусь одному районі — вони могли вживатися щодо обох берегів Дніпра. Та частіше “український варіант” (із певними винятками) фіксується на Правобережжі, а “малоросійський” (теж із винятками) — на Лівобережжі. Але розмежування проходить не лише в широтному напрямі: в територіальному плані “українсько-малоросійські” терени у кількох випадках відділяються від “запорозьких” володінь. Звичайно, зафіксоване й розмежування з Польщею — спочатку кордон проводиться в Погоринні, хоча надалі планувалося й переміщення його до Сяну і Вісли. Але пізніше, хоча й у часи того ж Б. Хмельницького, територіальні межі козацької держави, котра охоплює землі по обох берегах Дніпра, виокремлюються більш конкретно. Для географічного найменування цих земель використовувалися обидві назви — “Мала Росія” та “Україна”, а для назви держави — інша: “Військо Запорозьке” “У другій половині панування Гетьмана Хмельницького, по Переяславській Умові, Військо Запорозьке стає в повнім значенню того слова державною творчою верствою: аристократичним станом, цілою нацією українською з посеред себе виділеним, на якім організація цієї нації, її держава, її сила спірасться”.

Розгляд “малоросійського питання” у географічному контексті дає змогу говорити про те, що ця назва використовувалася щодо всіх земель, що увійшли до складу держави Б. Хмельницького. Але, пізніше й поступово, вона все ж частіше згадується при розгляді подій на Дніпровському Лівобережжі, або ж просто означає цей район сучасної України. Але набагато частіше і Самовидець, і Грабянка використовують “український варіант” географічної характеристики розглянутого європейського регіону, що, в свою чергу, відображає ще “не відстояне” територіальне сприйняття усіх сучасних українських теренів в останній період середньовічної епохи в понятійному та етнонімічно-топонімічному відношенні. В даному випадку може йтися про особливості світосприйняття обома вказаними козацькими авторами та їх безпосереднього оточення, хоча водночас слід говорити і про загальноприйняті реалії тих часів.

І ще на одну деталь, присутню у вищезгаданих творах, слід вказати окремо. Йдеться про термін “Задніпров’я” (яке населяли “задніпряни”), що більше 10 разів використали автори (в основному Г. Грабянка). Один раз уточнення — “московське Задніпров’я” (тобто лівобережне). Такий своєрідний “новояз” міг означати як лівобережні, так і правобережні райони Середного Подніпров’я, але широко не прижився в тогочасній життєвій практиці під час опису окремих подій. Все ж його фіксація вказує на подальші спроби відпрацювання географічної термінології, хоча ця “стежина” й завела в “глухий кут”.

Та найбільше важливої й різноманітної інформації міститься на сторінках фундаментального твору С. Величка. Її кількість дає змогу виділити три блоки, в котрих свідчення, з одного боку, певною мірою перегукуються, а з другого — різняться, доповнюючи інші. Йдеться про переписку між представниками різних соціальних груп тогочасного українського суспільства; про погляди на терени України з боку можновладців різних іноземних держав та задокументовані зносини з ними українських гетьманів; про погляди самого автора на історично-географічну ситуацію тих часів.

До першої із названих груп документів належить листування між запорожцями та гетьманами, універсали останніх, а також переписка між столичним Батурином й московськими володарями за часів І. Мазепи, коли при царській канцелярії було навіть створено спеціальний підрозділ.

Уже в перших гетьманських універсалах Я. Острянина та Б. Хмельницького говориться про їхню батьківщину — “Малу Росію” й “малоросійську Україну”, що розміщується на обох берегах Середнього Дніпра і де проживають як “шляхетно уроджені”, так і все “поспільство руського народу” Окрім того, універсали звернені до “наших братів, усіх малоросіян” Поступово територіальні апетити збільшувалися, а українська та малоросійська термінологія співіснувала. “Далекі руські міста” розташовувалися далі на захід — в районі Карпат й північніше. А щодо найменування автохтонного населення, то окрім стародавніх “русів” та “савроматів”, для означення сучасників використовувалися “малоросіяни” і “козаки”.

З самого початку переписки українські та малоросійські назви використовували і запорожці, які постійно пам’ятали про “милу вітчизну” І все ж на першому етапі зносин з гетьманами розуміння вітчизни як “малоросійської” у них певною мірою превалювало; в той час як правобережні дніпровські райони та місцевий гетьманський титул визначалися частіше як “українські” Пізніше обидва поняття в цілому використовувалися рівною мірою. Що ж стосується територій між Дніпром і Карпатами, колись підлеглих великокняжому Києву, то вони характеризуються як “руські, раніше православні” (у зв’язку з католицькою експансією). Заселяв подніпровські землі “руський люд”, у якого були “предки українські” Сама ж Русь для запорожців розташовувалася на Волині та на інших західних землях, тоді вже підлеглих Польщі. Цікавою і незвичною є назва козацької батьківщини, що була зафіксована лише один раз — “Мала Україна малоросійська” В часи І. Мазепи, коли було створено “приказ Малої Росії”, в переписці з його чиновниками гетьман використовував малоросійську термінологію, а із запорожцями — в основному українську.

Тож для запорожців в часи І. Мазепи і раніше батьківщина могла бути як українською, так і малоросійською, але, з певними винятками, Дніпровське Правобережжя для них усе ж територіально сприймається як “українське”, відрізняючись від Лівобережжя як “малоросійського” Та існує ще більш важливий аспект: запорозькі та українські землі — це дві різні території, що відзначав ще Д. І. Яворницький. 

Об’єднувальним чинником для всіх розглянутих районів було релігійне віровчення — “руське благочестя”, “православна греко-руська віра”, “греко-руська душеспасенна віра”, “східна церква” і т. д.

У міжнародній документації фігурують акти та листи російських, польських і татарських володарів; статті гетьманських угод, прийняті під час затвердження нових гетьманів царськими представниками (Глухівські, Конотопські, Коломацькі); листи у вже згаданий “приказ Малої Росії”; інформація про обговорення на засіданнях сейму чи в королівській адміністрації ситуації в східній частині Речі Посполитої. Якщо ж говорити в цілому та коротко, то у всіх них прослідковується чітка градація: російська сторона використовує малоросійську термінологію, а польська та турецька — виключно українську.

Власний досвід і знання, аналіз наявних даних, сприйняття тогочасних реалій дали змогу і самому Величку вивчити та певною мірою систематизувати історично-географічну термінологію, як і її похідні. Уже на перших сторінках його літопису повідомляється про активізацію козацького руху за дніпровськими порогами на початку XVI ст., носіями котрого стають вихідці з руських (тобто східнослов’янських) територій: “Русь і козаки”, “руси і козаки україно-малоросійські”, “малоросійський народ” Козацькі впливи із придніпровських районів поширюються в кількох напрямах уже в перші десятиліття цієї доби. Але, при збереженні ідеї загальнодержавної право/лівобережної території, все ж усе частіше перші з цих районів характеризуються як “тогобічні”, а другі (“свої” за місцем проживання самого автора) — як “цьогобічні”.

Далі, коли в основному йдеться про Дніпровське Лівобережжя, де мешкав “малоросійський народ”, говориться знову про малоросійські “цьогобічні” землі (хоча іноді й з українськими “домішками”). Правобережжя в більшості випадків означується як “тогобічне”, українське. Хоча об’єднавча ідея ще жевріла.

І ще одна важлива деталь: вже в післяпереяславські часи місцевий люд з обох берегів Дніпра кілька разів іменується “українським народом”, а не лише “малоросіянами” (хоча і це найменування й надалі використовується). І лише один раз західноукраїнські центри (Львів, Броди та інші) названо частинами “Малої Росії”.

Давні батьківські землі кілька разів називають старим руським ім’ям. Не останнє місце в цьому, вірогідно, відігравала й релігійна ідеологія: тоді, коли у протистоянні були задіяні проблеми віри, з’являється давня назва країни — “Русь”, “Руський край”, “Руська держава” Згадується і минула велич, що прослідковується в першу чергу при описі до середньодніпровського регіону (ситуація у прикарпатському була складнішою — там руська назва використовувалася і в географічному плані).

Розгляд текстів Літопису Величка теж дас змогу зробити певні узагальнення та висновки:

Виокремлюються райони місцепроживання предків сучасних росіян та українців. В тексті зафіксовано “світ великоросійський і малоросійський”, а до них, як до окремих тогочасних просторових структур, належать і військові формування — “війська великоросійські й малоросійські” Виділяються також окремі зони в межах сучасних українських теренів. В першу чергу це стосуються районів перебування реестрового козацтва та запорожців. Останні свої вольності не пов'язували з “материковою” Україною (хоча вона і була для них “милою вітчизною”) та чітко визначали свої простори як “Запорозьке низове військо” Говорячи ж про землі на обох берегах Дніпра, то вони сприймаються запорожцями у відносно рівних пропорціях як “Україна” і “Мала Росія” Дещо рідше згадуються “малоросійська Україна” й “малоросійська вітчизна”, а також інші визначення.

В етнічному відношенні населення Центральної України та лівобережних районів іменуються так: “руси”, “малоросіяни”, “козаки”, “малоросійський народ”, “український народ”, “простодушний козако-руський народ”, “православний український козако-руський народ” або ж “козако-український народ” Не були забутими й території, що перебували під владою Польщі. Це “Русь” (Волинь і суміжні землі), де проживаю “руська людина” і у якої є “предки українські”.

Але виокремлення територій на цьому не закінчуються. Специфіка розвитку козацької державності призвела до того, що не лише Величко, але й інші автори фіксували події ціюї доби та окремі процеси на “цьогобічному” (в основному правому) та “тогобічному” (відповідно лівому) берегах Дніпра. Це цілком можна порівнювати із “Задніпров'ям” Самовидця й Граб'янки.

На першому із названих берегів відзначаються розташування “України малоросійської”, або просто “України”, тут правлять “гетьмани українські”, хоча існують і “малоросійські” винятки. “Мала Росія” й похідні від неї, теж з винятками, розміщуються більше на другому, лівому березі. Слід нагадати, що і в іноземних джерелах (в першу чергу польських та російських) “українсько-малоросійська” градація відносно дніпровських берегів теж відображаю таку саму географічну картину.

Із усього вищесказаного можна зробити лише один основний висновок: середньовічні часи стали головною ланкою у формуванні сучасного українського народу. А складні процеси його становлення отримали своє відображення і в історично-географічній термінології, в котрій зафіксовано розмаїття назв і термінів, основними з яких були “Русь”, “Мала Русь”, “Україна”.

Остання назва “взяла гору” пізніше, але аналіз процесів завершальної стадії такої еволюції свідомості автохтонного населення півдня Східної Європи не с темою детального вивчення у даному випадку. Можемо лише відзначити, що переважного поширення термін “Україна” набув тільки у другій половині XIX — на початку XX ст. Заслуга в цьому належала українській інтелігенції, яка очолила рух за національне відродження народу. Особливо слід відзначити роль великого Кобзаря: “І Шевченко то, можна сказати, й рішив се питання, як мають себе називати його земляки, — люди, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії”. Ми до такого твердження теж приєднуємося, адже

“Нема на світі України,

Немає другого Дніпра”.