"Русь" - "Мала Русь" - "Україна"

Частина I

Історична ситуація в Східній Європі у другій половині XIII— на початку XVIII ст.

Київська Русь померла, не залишивши заповіту і не впорядкувавши справ. Померла, коли справи були в найгіршому стані, а майно саме описували для конфіскації. Добрі люди розтягли те, що лишилося, та й зажили собі, безжурно промотуючи рештки колись чималих маетностей. Спадкоємці з’явилися пізніше, із сумнівними паперами і непевного ступеня родства із небіжчиком. Як завжди буває в подібних випадках, з’ясування прав перетворилося на довгу тяжбу між претендентами. Не бракувало взаємних звинувачень у самозванстві, апеляцій до крові, землі, особливої любові до померлого. Поки триває процес, маєток перетворився в руїни. Та саме наспіла мода на руїни.

Україна унаслідувала фізичні рештки маєтку, Росія — документи на володіння ними. Від кінця XIX ст. між двома історіографіями триває спір, чиї претензії на “києво-руську” спадщину переважні, яке право спадкоємства обрати — “землі” чи “крові”.

У популярній ідеології українства боротьба за “києво-руську спадщину” набула гіпертрофованого значення осягнення “початків” Варто, однак, пам’ятати, що ця спадщина — свого роду аналог “скарбу Полуботка” чи “бібліотеки Ярослава Мудрого” Вона віртуальна, уявна. Навіть вигравши права на цей спадок, ніколи ним не скористаєшся, як ніколи не розгорнеш книжки із бібліотеки князя. Спадщина існує лише в уяві» (Рис. 7).

Це абсолютно справедливий погляд, але все ж з одного боку, із одного хронологічного зрізу. А з другого, з чим слід також погодитись: «Давно вже пора відмовитися від політичних анафем та проклять на адресу Мазепи й спробувати дістати науку з трагедій наших предків. Не треба слідувати пропагандистським штампам, котрі намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку XVIII століття корисливістю одного “зрадника-гетьмана” Потрібно набратися мужності й визнати, що інтереси та цілі молодої Російської імперії й ослабленої Гетьманщини були дуже різними. В певній мірі Україна стала заручницею геополітичних планів Росії». 

Рис. 7. Київська Русь в XI—XIII ст.

Обидві точки зору не викликають заперечень, вони також до певної міри сприяють постановці нового питання: чим заповнювати в сучасній історичній науці “вакуумний” проміжок між імперією Рюриковичів і сформованою Петром І імперією Романових, коли в Східній Європі постали нові історичні реалії навіть у географічному вимірі: колишня Русь стас Росією, а початкова Русь формується як Україна. Адже між державою, її територією та появою нових східнослов’янських етносів існує безпосередній зв’язок. На цьому аспекті цікавої та актуальної проблеми й зупинимося, як це вже було визначено у вступній частині.

Та спочатку треба сконцентрувати увагу на загальноісторичній ситуації, котра склалася на більшій частині східнослов’янської території у післямонгольський час.

«XIII століття для дослідників руського середньовіччя не стільки відтинок календарного часу, стільки драма епохи фіналу давньоруської культури, епоха перервності культурних традицій, котрі склалися за перших Рюриковичів, занепаду й дезінтеграції давньоруської ойкумени. Оцінка цього періоду як тяжкої кризи, що змінила “золотий вік” домонгольської Русі й водночас — як перехідної епохи, котра підготувала злет нових політичних центрів, так грунтовно ствердилася в історіографії і в масовій свідомості, що будь-які історичні реалії мимоволі сприймаються через її призму.

Накопичення нових археологічних матеріалів, котрі характеризують стан різноманітних областей матеріальної культури, різних регіонів й населених пунктів Давньої Русі в XIII столітті, підштовхує до того, щоб ще раз розглянути культурно-історичну ситуацію цього часу й спробувати уяснити загальну характеристику історичного поступу на хронологічному зрізі другої половини XII — початку XIV ст.».

Рис. 8. Золота Орда в Північному Причорномор’ї. 1360 р. (за Енциклопедісю історії України).

Далі М. А. Макаров розвиває свою думку таким чином. Так, за усієї багатогранності зв’язків між культурними явищами “київського” та “удільного” періодів є зрозумілими глибокі якісні відмінності між давньоруською культурою другої половини XII й першої половини XIV ст. Абстрагуючись від деталей, треба все ж враховувати загальновідомі зміни. По-перше, це зникнення із ужитку значної частини побутових речей, котрі складали матеріальний світ Давньої Русі і були в очах його носіїв певним індикатором тієї культурної своєрідності та економічного достатку. По-друге, це припинення чи загасання цілого ряду ремесел і виробництв, у тому числі і тих, продукція котрих призначалася для вимог еліти давньоруського суспільства й слугувала для фіксації її особливого статусу. По-третє, це відмова від цілого ряду культурних символів і традицій, важливих у контексті суспільних відносин й релігійної свідомості попередньої епохи, — таких, наприклад, як парадний жіночий убір, знайомий нам за матеріалами скарбів XI — першої половини XIII ст., або ж підкурганний обряд поховання. Окрім того, це формування нового культурного ландшафту із новою організацією сільського розселення (основної частини тогочасного населення), що призвело до повністю нової картини освоєння території заселення.

Згаданий вище автор звертає увагу і на досить цікавий факт: якщо розглядати топоніми ранніх (XI—XIII ст.) та пізніх (XIV — перша половина XV ст.) берестяних грамот із Новгорода Великого, то в написах першої групи, поряд із назвами населених пунктів й територій в межах самої Новгородської землі зафіксовані також назви крупних центрів Південної, Північно-Східної й Північно-Західної Русі: Києва, Смоленська, Переяславля, Суздаля, Ростова, Кучкова (Москви), Пскова та інших. Такі документи датуються в основному XII ст., але жоден із них не виходить за хронологічні межі XIII ст. А всі топоніми, що згадуються у пізніші часи, локалізуються лише в кордонах власне Новгородської землі. Очевидно, за такими змінами стоїть певне звуження зони ділових контактів і торгових мандрів місцевої давньоруської еліти, обмеження того географічного світу, котрий раніше перебував у межах прямого доступу. І невипадково, що якраз у цей період прикладне мистецтво й костюм новгородців починає доволі суттєво підживлюватися декоративними мотивами фінно-угорської Півночі, котрі були в попередній час слабо вираженими, але пізніше отримали значення одного із індикаторів обласної ідентичності.

М. А. Макаров робить цілком обґрунтований висновок, що давньоруське суспільство ще в першій половині XIII ст. (тобто до Батиєвого нашестя) вступило у фазу глибоких внутрішніх трансформацій, котрі зачепили найрізноманітніші сторони його життя. Але ці зсуви виявилися прихованими від нас нещастями й потрясіннями 1237—1241 pp. Та нині ми можемо говорити про внутрішні зміни, про риси внутрішньої кризи, спираючись на інші джерела та маючи на увазі цілком нові форми — розселення, економіку та культуру.

Вірогідно, матеріальні й природні ресурси, котрі були основою для стрімкого підйому Київської Русі в X—XII ст., на час XIII ст. виявилися багато у чому вичерпаними, а стереотипи господарювання, як і соціальні механізми (котрі раніше забезпечували розвиток) втратили свою ефективність. Скорочення обсягів торгівлі, зміна традиційних форм сільського розселення, вимушений перехід значної частини населення до більш скромного споживання — це лише частина, деякі симптоми такого стану. Разючий монгольський удар, котрий хронологічно збігся із періодом внутрішніх історичних зсувів, загострив та прискорив їхній перебіг, але не був єдиною причиною зафіксованих дослідниками трансформацій.

Таку гіпотезу розвинули й інші дослідники. Зокрема О. В. Чернецов відзначав, що російські історики дожовтневого й радянського періодів дивилися на події монгольського нашестя переважно з одного боку — тобто з боку постраждалих. Але такий підхід не є безсумнівним із всесвітньо-історичної точки зору. За часовою протяжністю — близько двох з половиною століть володарювання Чингізидів на Русі — це і багато, і мало. Нащадки великого хана панували і в інших країнах, населення яких набагато раніше скинуло іноземне іго. Зокрема так трапилося в Ірані та Китаї, де свобода була виборена на 100 років раніше у порівнянні з великими князями московськими. В Індії монгольська за походженням династія Великих Моголів проіснувала до середини XIX ст. Турецьке іго в Болгарії і Сербії тривало вдвічі довше, ніж монголо-татарське на Русі. Мусульманське панування на більшій частині Іспанії тривало більше 500, а на її півдні — більше 700 років. І все ж монголо-татарське нашестя та наступне за ним ординське іго були масштабними історичними феноменами.

До цих загальноісторичних висновків мабуть слід додати і те, що для науковців, які вивчали й вивчають історію Середземномор’я і Європи в цілому, XIII ст. вже давно стало явищем порубіжним і переложним. На його початок прийшлася досить важлива політична подія — захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р. Але це була лише віха на довгому шляху протистояння Сходу і Заходу, котре посилилося якраз у XIII ст., коли Європейські християнські держави, отримавши низку визначних перемог, почали поступово відвойовувати у могутніх ісламських сусідів береги Середземного моря (навічно, начебто, втраченого). Але, водночас, степова Євразія накриває Захід хвилями останнього кочового монголо-татарського нашестя. Воно спричиняє переміщення великих мас населення у всьому Східному Середземномор’ї, формування зовсім нової системи кордонів у Східній Європі, визначає її розвиток на багато наступних століть. Та справа не окреслюеться лише політикою. 1200-ті роки були також новою ерою культурних трансформацій: відбувається перехід від довгої середньовічної романтики до готики й проторенесансу треченто, механізм навернення до котрого недарма отримав “хронологічну” назву: “стиль близько 1200 року.” Європейська культура стає все більш інтернаціональною, гомогенізується, що не заважає паралельному становленню національних культур.

Звичайно, монголо-татарське нашестя стало найважливішою хронологічною межею в контексті військово-політичної та династичної історії Русі. Між тим, якщо звернутися до не менш важливих аспектів всесвітньо-історичного процесу — соціально-економічного розвитку, етнічної історії, — то ми повинні визнати, що важливі зміни не були синхронними монгольському нашестю, а хронологічно істотно запізнювалися щодо нього (можливо, багато в чому будучи його прямим чи побічним наслідком).

Даний східноєвропейський феномен пояснив ще М. І. Костомаров: “Русь, паралізована нашестям й поневоленням, зі своїм удільним укладом продовжувала близько століття рух на минулий лад, не маючи ні сил змінити цей лад, ні звільнитися від цього кошмару”.

Закінчуючи короткий розгляд теми завоювань монголів, слід відзначити, що в середині XIII ст. їхня імперія охоплювала простори від Тихого океану до Адріатичного моря. Цей простір майже збігався із простором усієї Євразії. Але такої держави, що називалася “Золота Орда”, ніколи не було. Всі території належали нащадкам Чінгізхана. Володіння його старшого сина Джучі отримали в руських літописах XVI ст. назву Золотої Орди. Форми “Золота Орда”, “Велика Орда Золота”, мабуть, були руською калькою з більш ранніх східних назв “Сира Орда” у значенні “Золота Орда” й “Орду-і Заррін-і бузург” — “Велика або Золота Орда”, котрі використовувалися, як правило, для означення центральної ставки зверхника держави (Рис. 8).

Головною тенденцією розвитку улуєа Джучі виявилося бажання до об’єднавчих процесів, часто насильницьких. Характерно, що відбувалися вони всередині різних етнічних груп одночасно на кількох рівнях: консолідації, асиміляції, інтеграції. В процесах консолідації брали участь споріднені за мовою та культурою народності, переважно тюрко-монгольської групи. В асиміляційних процесах переважне значення отримали кипчаки-половці європейської зони степів. Інтеграція різних за своєю мовною й культурною ознакою етносів призвела до появи в Дешт-і-Кіпчак (так в XI ст. вперше назвав ал-Марвазі землі від Алтая до Ітіля — Волги) нової етнополітичної спільноти, котру нині називають золотоординською. 

Зараз про культуру Золотої Орди можна говорити головним чином за матеріалами XIV ст. По суті XIII ст. в археології Золотої Орди вимальовується ще досить слабко (в першу чергу через відсутність датуючих матеріалів). Проблема ускладнюється й тим, що впродовж 250 років у політичних кордонах держави не сформувався єдиний народ. Хоча в науковій літературі й трапляється термін “золотоординці”, при цьому йдеться не про єдиний етнос, а про етнічний конгломерат, збірний образ “одержавленого” населення. Монголи складали в цьому середовищі етнічну меншість: в Дешт-і-Кипчак прийшла армія, а не народ.

Золота Орда була західною частиною Pax Mongolica. Вона займала певну цивілізаційну нішу в історичному розвитку Євразії, а на кінець XIII ст. сформувалася у вигляді степової імперії з цілою низкою особливостей — етнічних, господарських, культурних, політичних, ідеологічних. Формальні хронологічні рамки її існування окреслюються періодом від 1209 по 1502 р. — з часу виділення Чингізханом в управління Джучі власного наділу і аж до перемоги Кримського ханства над Великою Ордою — прямою спадкоємницею Золотої Орди. Економічним центром правого крила цього утворення було місто Солхат (нині Старий Крим), а лівого — хорезмійський Ургенч (Рис. 9).

Вже з першої третини XIX ст. одним із принципових положень академічної науки став розгляд історії Золотої Орди як частини історії Росії і, відповідно, як частини її загальноісторичного спадку. В розвитку цієї концепції М. Л. Крамаровський виділяє три основні етапи — імперський, радянський та пострадянський. Як “жах і батіг Росії” характеризував X. М. Френ / чінгізідське панування в європейській степовій зоні. Така думка пронизувала всю російську історіографію. В радянський період формула “жаху і батога” була трансформована у формулу “золотоординського іга” Нині Золоту Орду розглядають як цивілізаційне явище, як останню кочову імперію, в історії якої ще наявні численні “білі плями”. Її панування над Московським великим князівством закінчилося в 1480 р. після знаменитого “стояння на р. Угрі”, а за останніми даними, можливо, в 1472 р. після першого походу хана Ахмата на Москву.

Частина південноруських земель — Київщина, Чернігівщина та деякі інші території (в тому числі й Половецький степ) — теж потрапили до складу улуса Джучі. Окремі князі, які ще сиділи в Києві в другій половині XIII ст., не мали політичного впливу і були повністю залежними від ординської адміністрації. Проте, до кінця XIII ст. Київ залишається резиденцією митрополитів усієї Русі.

Трохи відмінним було становище галицько-волинських земель. Монгольська навала прокотилася і через них, а руйнування (особливо в містах) було величезним. Проте, щойно монгольське військо відійшло на схід, Галицько-Волинське князівство, зберігши державні структури, змогло готуватися до боротьби із завойовниками. Щоправда, воно було спроможне давати відсіч лише окремим підрозділам монгольського війська, а сутички з основними силами Золотої Орди були неможливими. Тому Данило Галицький змушений був декларувати підпорядкування золотоординському ханові. Деякі дослідники вважають, що на відміну від Північно-Східної Русі, Галицько-Волинське князівство не сплачувало Орді данини, отже, не було її васалом. Імовірно, що в окремі періоди данину таки доводилося платити, як і посилати військові загони у походи з ординськими полководцями. Проте згадане князівство й надалі залишалося дієздатним як держава. Більше того, основні успіхи Данила Галицького у політичному зміцненні державності припадають на післямонгольський час. 

Рис. 9 Володіння Золотої Орди в Північному Причорномор’ї. 1360 р. (за Енциклопедісю історії України)

Але, в цілому, мабуть, слід поширювати назву “монгольське нашестя” на все XIIІ ст., а не розглядати його як одноразовий акт. Цілком можливо використовувати цей термін ще й пізніше, про що свідчать археологічні матеріали, виявлені, зокрема, в південній зоні східнослов’янської ойкумени В. Й. Довженок свого часу відзначав, що ще недавно археологічна наука приділяла недостатньо уваги пам’яткам післямонгольського часу. Але серед тих давньоруських городищ та селищ, котрі досліджувалися, слід виділяти три типи поселень: розрушені татарським погромом, жителі яких загинули і життя не відновлювалося; розрушені татарами, жителі котрих вціліли й життя на них відновилося; вцілілі від татарських погромів.

Рис. 10. Велике князівство Литовське у 1432—1569 pp. (за Малою енциклопедією Українського козацтва)

Ми вже відзначали, що північно-східний, поволзький регіон розселення східних слов’ян звільнився від золотоординської “опіки” 1480 або 1472 р. На півдні цей процес розпочався більш як на 100 років раніше. Його початком став розгром трьох ординських “князів” — тогочасних спадкоємних володарів Подільської землі — військом великого князя литовського Ольгерда в битві біля Синіх Вод (сучасна р. Синюха). Історичні джерела, хоч і опосередковано, але дуже узгоджено, свідчать, що події 1362 р. “потягли” за собою визволення населення Центральної України від обтяжливої данини і безпосереднього політичного контролю Ординської держави, територіальні володіння якої внаслідок подій 1362 р. були відсунуті у північно-західному регіоні Причорномор’я до прибережної зони у пониззі Дністра й Південного Бугу, а на Дніпрі — до його порогів. Натомість безпосереднім результатом розриву ланцюга золотоординського панування, що перед тим сковував Центральну Україну, було остаточне закріплення її земель — Київської, Волинської, більшої частини Подільської та Чернігово-Сіверської у складі Великого князівства Литовського, державні кордони якого сягнули на півдні гирла Дніпра і Дністра, а на південному сході — річища Ворскли і Тихої Сосни. У подальшому дане князівство утримувало новонадбані території за собою, що створювало в цілому сприятливі умови для їх заселення і господарського освоєння землеробським населенням із Середнього Подніпров’я.

В культурно-історичному контексті зміни, що постали після 1362 p., означали закінчення понад столітньої епохи штучно насаджуваної ізоляції українських земель від контактів із західною (європейсько-латинською) цивілізацією і переважаючих впливів на них євразійського “Рах nomadica”, синкретизованих після ісламізації Золотої Орди на початку XIV ст. з впливами мусульманського Сходу, а також традиційних цивілізаційних впливів занепадаючої Візантійської імперії — стратегічного політичного партнера Ординської держави у Центрально-Східній Європі з кінця XIII ст. У певному сенсі можна стверджувати, що приєднання основного масиву українських земель до Великого князівства Литовського на початку 60-х років XIV ст. не тільки надало новий імпульс його інтеграційній політиці на Русі, а й невдовзі визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід.

Згадавши про це середньовічне князівство, слід хоча б коротко надати йому характеристику. Литва в кінці XIII — на початку XIV ст. була невеликою, але войовничою державою. Її здатність протистояти натиску сусідів й розширювати власні володіння викликали здивування у сучасників. Ще не так давно київські літописці називали жителів Литви “людьми лісу”, а через кілька десятиліть литовські зверхники вже зайняли київський престол (Рис. 10).

Першим литовським князем, котрий розширив володіння об’єднаних племен за рахунок східнослов’янських земель, був Міндаугас (Міндовг). Він відомий як засновник Новогрудка — першої столиці молодої держави (1238 p.), а також як правитель, який прийняв православ’я (1246 p.). Безперечним досягненням Міндовга можна вважати вдалу політику у протистоянні Тевтонському ордену.

Важливою особливістю Великого князівства Литовського була двоетнічність, за якої балти були у меншості, а більшу частину складали східні слов’яни — руси, русини. Цікаво, що процес входження нових земель був доволі мирним й не супроводжувався кривавими зіткненнями. Більшість істориків сходяться у тому, що слов’янське населення позитивно сприйняло зміни, які відбулися. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, приєднання часто відбувалися в рамках династичних союзів. По-друге, литовські князі, дехто з яких сповідував православ’я (хоча більшість литовців залишалися язичниками аж до 1386 p.), не перешкоджали здійсненню православних обрядів в слов’янському середовищі. Князь Гедемінос став першим, хто оголосив себе “правителем Литви і Русі”, а його нащадки зайнялися відбудовою старих руських міст — Києва, Луцька та Кам’янця. Русинська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського й використовувалася в діловодстві. Існувала також практика заключения договорів (“рядів”) з литовськими князями, згідно з якими руські землеволодарі брали участь у виборі й призначенні — при цьому часто пожиттєвому — намісника, який походив із місцевого середовища. Особливою підтримкою та привілеями за Гедеміновичів наділялася православна церква. Наприклад, щедрим “спонсором” Печерського монастиря був київський князь Володимир Ольгердович.

До середини XIV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли всі давньоруські землі, що належали раніше західній зоні Київської Русі, за винятком Галичини (тобто подвінські, подніпровські і поніманські області, Волинь і Поділля). Якраз у цей час тут відбулася подія, котра надовго пов’язала долі Литви, Польщі і частини східнослов’янської території. В 1385 р. в м. Крево литовський князь Ягайло після одруження із 12-літньою польською принцесою Ядвігою підписав угоду, за якою прийняв на себе зобов’язання обернути все Велике князівство Литовське в католицьку віру, а також відбити захоплені Тевтонським орденом польські землі. Угода була взаємовигідною. Ягайло отримав союзників в міжусібній династичній війні, а поляки отримали необхідну підтримку у боротьбі з тевтонськими лицарями.

Ставши польським королем Владиславом II, Ягайло зіштовхнувся з чисельними зовнішньо- та внутрішньополітичними проблемами. В першу чергу, виникли суперечки в самій Литві, де двоюрідний брат Ягайла Вітовт проголосив себе в 1398 р. великим князем литовським, чим фактично розірвав Кревську унію. Вітовт зумів консолідувати розрізнені литовські землі, вступив у династичний союз із Московською державою й заручився підтримкою католицьких ієрархів. Але після його смерті в 1430 р. країна вступила у тривалий період міжусобних війн за віденський престол. У цій боротьбі особливо виділялася харизматична фігура князя Свидригайла, якого більшість польських літописів XV ст. іменують не інакше як зрадником й безперечним тираном. На кілька десятиліть Свидригайло об’єднав навколо себе знать Київської, Чернігово-Сіверської та Волинської земель, не згідну з політикою централізації та окатоличення, що проводилися з Кракова та Вільна. Врешті-решт неспокійний князь був переможений об’єднаними польсько-литовськими військами.

На думку частини істориків, якраз у цей час на колишніх давньоруських землях Великого князівства Литовського, і в першу чергу на Волині, склалася особлива система суспільних зв’язків, котра визначила на кілька століть риси політичного регіоналізму місцевої знаті. Центром цієї системи був розгалужений князівський клан. У його підпорядкуванні перебували “князівські слуги”, але лише формально. “Ленники” супроводжували князя на війні та займалися утриманням фортець. Важливою складовою цих відносин були поняття відданості та опіки. Зрада князю вважалася мало не найтяжчою провиною. В свою чергу, князь був зобов’язаний відстоювати інтереси своїх людей. Ще одну категорію складали “пани”, котрі володіли вотчиною, тобто землею, що передавалася у спадок. А це, в свою чергу, гарантувало певний рівень матеріальної й політичної незалежності від князівської влади. Існувало також поняття “бояр-лицарів” — людей, які жили за рахунок військового ремесла. Отримавши привілеї, дана соціальна категорія в XV ст., по суті, злилася із воєнізованим шаром служилої знаті. Дещо пізніше виділилося поняття “шляхтич” на означення родової знаті, відмінної від бояр-лицарів. Якраз на Волині відбувається відродження регіоналізму руських земель всередині Великого князівства Литовського. Поступово такі процеси відбувалися і на інших територіях. Тоді кожний магнат мав власну систему оподаткування й керувався своїм законодавством. За оцінками істориків, руська шляхта складала приблизно 5 відсотків від загальної чисельності місцевого населення (у порівнянні з 8—10 відсотками на польських землях).

В князівському володінні перебували і селяни. Існувала також категорія державних селян — більшість населення руської частини вказаного князівства (до 80 відсотків). Незначним соціальним прошарком були жителі міст, в основному торговці та ремісники. В XV ст. майже усі руські міста перейшли на так зване Магдебурзьке право, що гарантувало самоуправління й незалежність від князівської влади. Однак подальше ставлення специфічних міських форм стримувалося напіваграрним характером міст. З одного боку, багато городян продовжували займатись сільськогосподарською діяльністю, підтримуючи при цьому тісні відносини із сільською округою. З другого — велике значення мало місцезнаходження міста. Багато з них розташовувалися у магнатських володіннях. Магнати не лише контролювали органи місцевого міського самоуправління, але й розпоряджалися місцевим військовим гарнізоном, часто ігноруючи вказівки великокнязівської влади.

Польські королі робили спроби приборкати регіоналізм й забезпечити централізацію держави. Зокрема Казимир Ягелончик у 1447 р. видав загальноземельний привілей, котрий гарантував права шляхетського стану як Польщі, так і Литви: недоторканість особи та майна, юрисдикція над підданими, вільний в’їзд і виїзд з країни й заборона на посади для іноземців. Подальше формування єдиного правового простору забезпечили два Литовські статути (1529 й 1566 pp.), ініційовані вищим органом державного управління Великого князівства — так званою “панською радою” Перший статут був адресований "всьому поспольству”, тобто всім прошаркам, і кодифікував норми громадянського й карного права на основі ренесансних політико-правових концепцій. Другий статут регулював взаємовідносини шляхти з князівсько-магнатською верхівкою, гарантуючи права першої з них на участь в органах місцевого і державного управління — так званих “сеймиках і вальних сеймах” У той же час відбулася адміністративно-територіальна реформа, що поділила країну на воєводства й дрібні повіти. Так Велике князівство Литовське увійшло в єдиний правовий та адміністративний простір з Польщею.

Особливе становище в політичному і культурному житті руських земель у складі Великого князівства Литовського займала православна церква. Та слід також відзначити, що на кінець XV ст. вона виявилася об’єктом протистояння інтересів Московської держави і Литви. Треба нагадати, що в 1326 р. Москва стала місцем постійної резиденції київського митрополита. Через певний час православні князі Великого князівства Литовського спробували відновити київський митрополичий престол або ж хоча б рукопокласти митрополита Галицького і Литовського. Офіційно отримати благословення можливо було лише від Константинопольського патріарха. Та насправді митрополити часто ігнорували це правило й обходилися без патріаршого дозволу. Одночасно київський митрополит, який перебував у Москві, всебічно чинив перепони тому, щоб на православних руських землях з’явилася ще одна церковна юрисдикція. В результаті кожний митрополит бажав проводити власну незалежну політику. Після тривалого протистояння, одним із визначних подій якого стало підписання знаменитої Феррано-Флорентійської унії в 1439 р. (проголошення союзу православної та католицької церков), Київська митрополія в 1458 р. була розділена на дві частини, а глави кожної з них почали носити титул митрополита Київського і всія Русі. Резиденціями обох митрополитів стали відповідно Москва і Новогрудок. Фактично це означало, що на руських територіях склалася система церковного правління, в котрій провідну роль відігравав не митрополит, а собор — з’їзд єпіскопата і духовенства. 

Подальша еволюція державотворчого процесу в цьому європейському регіоні відбувалася вже після укладення Люблінської унії, згідно з якою Польща і Литва об’єднувалися в єдину, спільну Річ Посполиту. “Люблінський сейм 1569 р. на момент свого звершення реалізував політичну програму з’єднання двох сусідніх держав — польської та литовсько-руської, яка пробивала собі дорогу за малим не два століття: адже попередні спроби уній обидві сторони обговорювали й безрезультатно підписували вісім (!) разів, починаючи з 1385 і закінчуючи 1501 роками. Перетворення династичного зв’язку, закладеного Кревським актом 1385 p., на реальну федерацію мало без перебільшення епохальне значення для польського, литовського, білоруського та українського народів, доля яких віднині пов’язувалася з новоствореною, однією з найбільших держав тогочасної Європи — поліетнічною Річчю Посполитою, що проіснувала до кінця XVIII ст.” (Рис. 11).

Рис. 11. Річ Посполита у 1569—1648 pp. (за Малою енциклопедією Українського козацтва)

В результаті цієї акції доля українських земель була вирішена: спочатку до Польщі були приєднані західні, а далі й східні території. Одночасно з’явилася і теорія, що вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претензіями московських володарів, які вважали дані обшири своїми, а в першу чергу виділявся Київ. У зв’язку з тим, що проблема Литви і Польщі, еволюції тут державотворчих процесів (і участі в них населення українських теренів) була певною мірою охарактеризована вище, слід також звернути увагу на північно-східний регіон східнослов’янської ойкумени, де поступово формувалося Московське князівство, а ще пізніше — ядро Російської імперії.

З точки зору Р. Пайпса, стара, традиційна схема переходу основного вогнища східнослов’янської державності з Києва до Москви не обгрунтована в повній мірі. Він дотепно відзначив, що в концепції історичної неминучості наявний один дефект: вона “міцна заднім розумом”, тобто добра для описувачів історії, а не для її творців. “Не беручись вирішити суперечку, котра ведеться між істориками про те, домагання якої народності, великоруської чи української, на київський спадок мають під собою більш твердий ґрунт, не слід ігнорувати важливу проблему, підняту критиками теорії про пряму спадкоємність між Києвом і Москвою. В Московській державі дійсно були введені істотні політичні новації, котрі створили в ній лад, досить відмінний від київського. Походження багатьох з цих новацій можна вести від того, яким чином склалася Московська держава. В Київській Русі і у всіх князівствах, що вийшли з неї, окрім північно-східних, населення з’явилося попереду князів: спочатку утворилися поселення і лише по тому політична влада. Північний схід, навпаки, був в значній мірі колонізований з ініціативи і під проводом князів; тут влада випередила заселення. В результаті цього північно-східні князі отримали таку владу й престиж, на які ніколи не могли розраховувати їх співбрати в Новгороді чи Литві”.

Американський дослідник не володіє усіма даними про заселення слов’янами поволзького регіону (в першу чергу, археологічними), але в його роздумах все ж “щось є”.

Звернувся до теми історичної неминучості й І. М. Данилевський, але він акцентував свою увагу на дещо пізнішому періоді. З його точки зору не слід забувати, що Русь в XIIІ ст. — це переважно суспільство традиційне, де старі звичаї в основному сприймалися як непорушна основа. Будь-яка спроба змінити звичний хід речей, порушити раз і назавжди заведений порядок неодмінно сприймалася трагічно, ставила під питання саме існування світу, в якому існує людина. В умовах середини XIIІ ст., мабуть, як це і не парадоксально нині звучить, більшою загрозою для жителів Північно-Східної Русі бачилися представники західноєвропейської цивілізації, ніж завойовники-кочівники, які прийшли зі Сходу. Лицарі Ордену несли із собою нове життя. Було ясно, що разом з ними йшов новий закон, новий міський побут, нові форми володарювання. Але основне полягало не в цьому. Європейські лицарі несли нову ідеологію — католицтво. А католики були так же нетерпимі до своїх православних “братів Христових”, як і православні до католиків.

На відміну від неспокійних західних сусідів Русі Золота Орда була “своя” Судячи з усього, монгольські хани не мали великого бажання втручатися у внутрішні справи щойно підкореної “орди Заліської”, як означені ці території в “Задонщині”, без особливих причин. Правда, причини ці могли траплятися на кожному кроці і часто були незрозумілими завойованим народам.

Система правління в монгольських улусах на диво вдало “лягла” на “модель” деспотичної монархії, котра вже кілька десятиліть “апробовувалася” на Північному Сході нащадками Юрія Долгорукого і Андрія Боголюбського. Реальна влада й надалі залишалася в руках своїх князів, навіть і тоді, коли вони отримували ярлики на велике княжіння із рук монгольських ханів. Зате життя — там, де воно взагалі залишилося після нашестя, — проходило як у попередні часи, хоча і більш тяжко. Але, найголовніше, монголи проявляли прямо-таки завидну для європейців віротерпимість. Мало того, їхнє ставлення до священиків, незалежно від етнічної й конфесійної приналежності, було підкреслено ввічливим. Можливо тому, хоча в джерелах ординці постійно згадуються з епітетами “беззаконные”, “поганые” і т. п., як вороги церкви вони не сприймалися. Звичайно, це зовсім не означає, що монгольське іго можливо уявляти у вигляді ідилічного симбіозу Русі зі Степом. Завоювання є завоюванням. А поневолення завжди залишиться поневоленням.

Але чи був все ж вибір? «Існував інший шлях — не менш реальний, ніж той, яким пішла “наша Русь” Правда, про іншу Русь, котра не забажала служити ординським “цесарям”, ми згадувати не любимо. Вона ж іменувала себе офіційно Великим князівством Литовським, Руським і Жемаїтським, а в просторіччі називалася просто Руссю — адже до її складу входили майже всі крупні “політичні й економічні центри” Київської Русі. Практично вся історія цієї держави — надтяжка боротьба на два фронти: супроти Ордену й супроти Орди. І що найцікавіше — врешті-решт перемога виявилася на її боці. Мабуть, боротьба за свободу й незалежність не буває невигідною і безперспективною, навіть якщо, з точки зору стороннього спостерігача-циніка, сили явно нерівні й протистояти ворогу “безнадійно” та “даремно” Як по-іншому пояснити, що розумна Північно-Східна Русь була змушена більше двох століть тягнути принизливу лямку ординських “виходів” й допомагати загарбникам поневолювати інші народи! В той час, коли великий литовський князь Вітовт (той самий, який разом з Ягайлом розгромив у 1410 р. Тевтонський орден) фактично контролював ситуацію в Криму, деякі зі зверхників яких навіть коронувалися на ханство (!) у Вільні, і водночас вирішував питання, чи треба йому посадити “во Орде на царствие царя его Тохтамыша”.

На великий жаль, це був “не наш вибір” Наш закріпив і розвив те, що “змусило нас вибрати шлях”: деспотичне правління, традиційно-консервативну економіку, нетерпимість до іншомислення».

Слід констатувати, що і в цьому випадку, як і у вищенаведених судженнях американського дослідника, “щось є” Але існує й більш традиційний погляд на розвиток російської державності.

В кінці XIII ст. на Північному Сході Русі збереглося Володимирське князівство, котре, за розумінням ординських зверхників, повинно було стати знаряддям політичного, фінансового та військового контролю над усіма іншими князівствами цього регіону. Князь, який отримував від хана ярлик на Володимирський стіл, був відповідальним за лояльне виконання усіх зобов’язань підвласного Орді населення Русі. Істотно, що великокнязівський стіл не був спадковим, а відповідно й безпосередньо ті території, що йому підпорядковувалися, значно розширилися. Цей чинник, поряд з іншими, породив тривалу, більш ніж вікову боротьбу за політичну зверхність, головним чином між Тверським та Московським князівствами. В орбіту Володимирського князівського столу юридично не входили Рязанське, Чернігово-Сіверське та Смоленське князівства. Новгород, а з середини XIV ст. і відокремлений від нього Псков, підлягали владі князя Володимирського (тобто тому із князів Північно-Східної Русі, хто мав ханський ярлик на цей стіл), але лише в дуже обмеженій сфері політичних і фінансових питань. Державно-політична автономія цих феодальних республік майже сягнула свого апогею на кінець XIV ст. Істотні зміни відбулися і в соціально-економічній сфері.

Після розорення Батиєм центральних, найбільш заселених земель давньоруського Поволжя, населення рушило в більш залісені й безпечні райони — в басейни р. Москви і верхньої течії Волги. Якраз цей демографічний чинник сприяв посиленню Москви і Твері як феодальних центрів вже в кінці XIII і особливо XIV ст. Про успіхи внутрішньої колонізації Північно-Східної Русі свідчить, зокрема, зростання міст, про що свідчать наявні дані у “Списку руських міст далеких і близьких” написаному в кінці XIV ст.

Подальше феодальне подрібнення було для того часу природним відображенням становлення феодальних центрів. Але показовим також було те, що в часи апогею золотоординського пограбування руських земель в другій половині XIII ст. за політичну першість на Русі починають боротьбу представники різних гілок роду Всеволода Великого Гнізда, котрим належали якраз “нові” князівства. Але вже в XIV ст. в учасників цієї політичної кровопролитної боротьби, в якій окрім Москви та Твері значною мірою брав участь і Нижній Новгород, поступово визрівають ідеї політичного й військового об’єднання, перед усім в цілях боротьби з іноземним ігом та активною експансією Великого князівства Литовського починаючи з середини XIV ст. (Рис. 12). 

Рис. 12. Зростання Московського великого князівства в 1300-1462 pp.

ЗРОСТАННЯ МОСКОВСЬКОГО ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА В 1300-1462 pp.

Зміна територіальної основи політичної консолідації російських земель залежала не лише від успіхів внутрішньої колонізації Північно-Східної Русі, а й від розвитку землеробства та географічно-економічних переваг розміщення вищезгаданих центрів. До Волго-Окського межиріччя сходилися вихідці з різних областей, а це лише посилювало процес формування основного ядра російського народу. Процес викристалізації його історично-етнічної території тривав упродовж кінця XIII—XVIII ст. і зовсім не окреслювався Північно-Східною Руссю та прилеглими до неї на півночі районами Заволжя.

Геополітичні та державно-політичні чинники формування російського народу впродовж XIV—XVI ст. змінювалися два рази, і при цьому істотно. В першому випадку, в кінці XIV ст., в умовах послаблення ординського іга над Північно-Східною Руссю (особливо після перемоги Дмитрія Донського над темником Мамаєм на Куликовому полі в 1380 р. та дворазовим погромом Золотої Орди Тімуром у 90-ті роки XIV ст.) й перемоги Москви над Тверрю (1375 p.), повністю була вирішена доля Володимирського князівства — воно з’єдналося з вотчинними, родовими землями московських великих князів. Тим самим останні отримали перевагу тепер вже в багатополюсній системі князівств Північно-Східної Русі. Характерно, що з межі XIV—XV ст. суттєво зростає політична вага Москви і поза кордонами власне колишнього Володимирського князівства. Так, посилюється її вплив у Рязані, в частині земель Володимиро-Суздальського князівства і т. д. Якраз на цей час припадає ліквідація перших князівств — Нижнєгородсько-Суздальського та інших, хоча цей процес і розтягнувся на кілька десятиліть. Успіхи в боротьбі за територіальне й державно-політичне об’єднання Північно-Східної Русі, освічена еліта котрої все більш ототожнювала себе зі всією Руссю, стримувалися трьома чинниками.

По-перше, зберігалися політичні і фінансові форми ординської залежності. Більше того, прогресуючий розпад Золотої Орди на цілу низку кочових, напівкочових та осілих державних утворень посилив (з ряду причин) небезпеку регулярних грабіжницьких набігів (особливо на початку і у другій третині XV ст.). По-друге, династична війна, котра вибухнула з початку 30-х років XV ст. між двома гілками московського князівського дому, надовго відволікла московських зверхників від загальних суспільних проблем. Тільки повна перемога московського великого князя Василя Темного на початку 50-х років змінила ситуацію докорінним чином. І, нарешті, по-третс, серйозним супротивником Москви у справі об’єднання руських земель став із середини XIV ст. Вільно (столиця Великого князівства Литовського). Особливо небезпечна ситуація склалася на кінець правління Вітовта (помер у 1430 p.), успіхи східної політики якого у 20-ті роки XV ст. були доволі вражаючими. Дієвість згаданих чинників ослабла до середини XV ст. Основне значення тут мали припинення князівських міжусобиць у московській династії й затухання (з цілого ряду причин та мотивів) активної східної політики Литви у 40-ві — 50-ті роки XV ст. Це знайшло відображення у процесах другої половини XV — початку XVI ст. (Рис. 13).

Рис. 13. Складання території Російської централізованої держави (друга половина XV перша половина XVI ст.).

За правління Івана III й початкового періоду княжіння Василя III відбувається територіально-політичне об’єднання Північно-Східної та Північно-Західної Русі. Окрім ліквідації в три прийоми уділів представників московського князівського дому (до середини XVI ст. існувало лише невелике Старицьке удільне князівство), головні зміни полягали в іншому. Послідовно, в результаті мирних дій або ж військових операцій, були ліквідовані Ярославське князівство (1436 p.), Новгородська феодальна республіка (цьому передувала перемога в битві на Шелоні 1471 p., котра й визначила кінцеву ліквідацію державно-політичної автономії Новгорода), Ростовське князівство (1478 p.), Тверське князівство (1485 p.; характерно, що спроба останнього тверського князя Михайла Борисовича спиратися на Литву з ціллю збереження самостійності його князівства виявилася зовсім неефективною), Псковська феодальна республіка (1510 p.), Рязанське князівство (1521 p.; хоча останнє реально контролювалося Москвою ще з середини XV ст.).

Політичні та економічні успіхи дали змогу Івану III завершити багатовікову боротьбу проти ординського гніту в 1472 чи 1480 р. (про що вже йшлося). Більше того, стратегічний союз між Москвою і Кримом (він проіснував трохи більше трьох десятиліть наприкінці XV — на початку XVI ст.) сприяв ефективним зовнішньополітичним успіхам московського государя. Так, Московський великий князь в 1487 р. рішуче втрутився у внутрішньополітичну боротьбу в Казанському ханстві, і з того часу (за незначними винятками) впродовж майже трьох десятиліть трон Казані посідав правитель, який “садився із руки великого князя” Невипадкові тому й успіхи в закріпленні за Росією далеких територій Великої Пермі та югорських князів. Ще суттєвішими стали успіхи Москви у війнах з Литвою. Наприкінці XV — на початку XVI ст. в результаті цього до складу території Російської держави увійшли східні райони Смоленщини, а пізніше і вся Смоленська земля (1514 p.), верховські князівства в басейні Верхньої Оки та Верхньої Десни.

Геополітична ситуація почала кардинально змінюватися в кінці другого десятиріччя XVI ст. Припинення місцевої династії в Казані й перехід кримських зверхників до наступальної й ворожої політики проти Москви (особливо показовими в цьому відношенні стали масштабні походи 1521 й 1542 pp.) висунули на перший план “східну загрозу” Завдання включення до складу Росії всієї спадщини Давньої Русі (вони були осмислені московськими політиками ще в ході русько-литовських війн кінця XV — початку XVI ст.) об’єктивно виявилися відкладеними на майбутнє. При цьому слід відзначити, що лише в XVII ст. книжники-історіографи завершили створення концепції тотожності Русі і Москви. В другій половині XV ст. прослідковуються спроби порівняти Москву з Константинополем та з’являється дещо пізніше відома формула “Москва — Третій Рим”.

Реформи уряду Вибраної ради в середині XVI ст. визначили на півтора століття наперед державно-політичний, територіально-адміністративний й становий обрис Росії. В геополітичному відношенні відбулися дві важливі події. В 50-ті роки XVI ст. було частково вирішене східне питання. Завоювання Казанського (1552 р.) та Астраханського (1556 р.) ханств, входження до складу Росії башкирів та основної маси ногайців (друга половина 50-х років XVI ст.) істотно розширили територію Російської держави, включивши до її складу Середнє та Нижнє Поволжя, Заволжя й значну частину Приуралля. Не менш важливою стала та обставина, що шлях на схід — на Урал і в Сибір — був тепер відкритим. Другою подією, що кінцевим результатом мала могутній колонізаційний потік на схід, стрімку експансію Російського царства в ці регіони, стала поразка Росії в Лівонській війні (1558—1583 рр ). Безуспішний фінал багаторічних військових зусиль країни на заході блокував подальше територіальне розширення Росії в цьому напрямі майже на півтора століття наперед. Більше того, завершення Смути призвело до суттєвих територіальних втрат (Смоленська земля й частина чернігівського порубіжжя відійшли до Речі Посполитої). Рух Росії на схід та північний схід призвів до істотних змін в етнічному складі населення держави: вона все більше набувала багатоетнічного вигляду. Хоча і в XV — першій половині XVI ст. не можна говорити про моноетнізм державної території Росії і її окраїн: на північному заході, півночі, північному сході, сході та південному сході проживали фінно-угорські, самодійські і частково тюркські народи.

“В Росії утворення централізованої держави було процесом тривалим. Вона склалася тут в кінці XV — на початку XVI ст. в результаті об’єднання політично розрізнених руських земель (князівств, республіки) й ліквідації феодальної роздробленості. Впродовж XVI—XVII ст.ст. відбувався подальший розвиток централізованої держави від станово-представницької монархії до абсолютизму, що склався до XVIII століття”.

Але аналіз історичної ситуації в розглянутий період на землях цього європейського регіону не був би повним ще без одного “гравця” Йдеться про Кримський ханат, взаємовідносини з котрим теж мали неабияке значення для розвитку середньовічної України (Рис. 14).

Пануючий у Криму рід Гіреїв походив від роду Чингізідів Золотої Орди, а тому кримські хани мали право на дев’ять бунчуків. У династичній ієрархії кримські хани стояли вище турецьких султанів, які не походили від знаменитої династії і тому мали всього сім бунчуків. Це давало кримчанам право карбувати свою монету, не платити Османській імперії податків, а султани ще й дарували їм подарунки та давали гроші на утримання допоміжного війська. Кримський хан не отримував військових наказів від султана, а тільки запрошення взяти участь у військових операціях. Султани вбачали у ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримський ханат повинен охороняти порядок на Балканах та у Східній Європі. Лише член династії Гіреїв міг стати ханом, його обирав курултай, а затверджував султан. Якраз останній факт показує дійсний стан взаємовідносин між Портою і Кримом — хто насправді був “старшим”, а хто “молодшим”, незважаючи при цьому на давні династичні нюанси. Слід також додати, що на статус васальної залежності Криму впливав ще й чинник виконання ним ролі передового мусульманського форпосту на кордоні з християнським світом. 

Рис. 14. Кримський ханат (за Малою енциклопедією Українського козацтва).

Розселення татар на землях півострова розпочалося ще з XIII ст. — під час навали орд Батия на Київську Русь, Половецький степ і країни Західної Європи. Після першого розгрому Судака в 1223 р. мали місце інші численні набіги, аж поки Таврика не стала татарським уділом.

Створене на Таврійському півострові в 30-х роках XIV ст. Золотоординське намісництво повинно було мати свою столицю. Резиденцією її стало м. Солхат (нині Старий Крим), яке виникло ще в античну епоху. Центр мав бути укріпленим пунктом і в той же час відображати велич Золотої Орди. Місце перебування намісника (спочатку — напіввійськовий табір, що був оточений ровом і валом) почало розбудовуватися і через деякий час перетворилося на багатолюдний і для тих часів великий міський центр, захищений стінами і баштами.

Будівництво Солхата спричинило наплив великої кількості будівельників, художників, майстрів з обробки каменю. А обслуговування палацу намісника і будинків татарської знаті сприяло появі професіоналів різних спеціальностей. У мусульманському Солхаті знаходилися монументальні культові споруди, великі будинки, базар і т. п. Татари дали цьому місту нову назву — Крим, котра пізніше поширилася на весь півострів і витіснила стару. Арабський автор початку XIV ст. Абу-л-Феда називав Солхат “столицею” Криму. У своїй переважній більшості татари не лише в XIII ст., а і в XIV—XVст., та і пізніше, залишалися степовиками-кочівниками. Але вже в XIV ст. в передгірському й гірському Криму з’явилося татарське феодальне землеволодіння, засноване на експлуатації місцевого населення і рабів. Лише пізніше, у XVI ст., а особливо в XVII—XVIII ст., до землеробства почали в своїй масі переходити всі татари.

В районі Бахчисарая на рубежі XIII—XIV ст. виник татарський бейлик (вотчинне землеволодіння) бея із роду Яшлавських (Сулемових), що являв собою, по суті, напівзалежне феодальне князівство з центром у Кирк-ер — нині Чуфут-Кале. Тоді ж, у XIV ст., почали формуватися бейлики й інших татарських родів. У другій половині XIV ст. князівство Кирк-ер стало фактично незалежним. Це був зародок Кримського ханату.

Але столицею його став не сам Киркер, а Бахчисарай. Татари-кочівники не мали потреби у гірській фортеці, вона була непотрібною і татарській феодальній знаті. Тому вона використовувалася для зберігання награбованого добра і у якості сховища під час військових операцій. Лише при Гіреях фортеця часом виконувала роль резиденції ханів.

В двадцятих роках XV ст. на півострові визріла й сформувалася нова політична організація — Кримський ханат, котрий виник в силу розвитку внутрішніх процесів, що проходили в Криму, і передусім як наслідок відцентрових тенденцій найбільш могутніх татарських феодальних родів. Тенденції ці виникли не миттєво, по суті ще в XIII ст., й посилювалися по мірі ослаблення Золотої Орди, що в XV ст. — в період свого розпаду — вже не була в змозі утримувати свій кримський уділ, котрий, після відносно нетривалої самостійності, в результаті походу султана Махмеда II Фатиха (Завойовника) 1475 p., попав у залежність від Османської Порти (Рис. 15).

Процес формування державних структур ханату завершився у 20-х роках XV ст. з початком правління роду Гіреїв, а конкретніше — висуненням на ханство першого з них — Хаджі-Гірея. Кримський ханат, підготовлений процесом феодалізації татар, а також появою у зв’язку з цим сильної татарської знаті, в першій половині XV ст. став історичною реальністю.

Створенню його багато в чому сприяла та ж сама Туреччина, котра бачила у новому утворенні свого союзника проти Генуї (яка володіла частиною кримських прибережних південних територій). Не дуже противилися цьому і самі генуезці, які вивозили зі степової зони півострова сільськогосподарські продукти — основу їхньої чорноморської торгівлі. У зв’язку з цим вони були зацікавлені в дружніх відносинах з татарською знаттю. З другого боку, і самі татарські хани, залишившись між двома вогнями — Туреччиною та Генуєю — з самого початку свосї державної діяльності були приречені на напівсамостійність, аж поки не потрапили у залежність від турків.

Однією зі складових зовнішньополітичної діяльності ханів були спроби переселення татар на територію півострова з інших регіонів. Таку політику проводив вже Хаджі-Гірей, і вона слугувала суттєвому збільшенню кількості його підданих, які використовувалися для реалізації різних завдань — як військових, так і економічних. Вона тривала і при його наступниках. А у стосунках з Османською імперією дещо пізніше була відпрацьована така система: турки завели у себе резервний штат кандидатів на ханську посаду з числа Гіреїв, яких вони за необхідністю відправляли до Криму і садовили там на престол, замінюючи їх відповідно до обставин.

До XVI ст. Кримський ханат фактично охоплював не лише передгірський та степовий Крим (південна і частково гірська частини півострова були підпорядковані безпосередньо туркам), але й простори степової зони — значні території між пониззями Дністра і Дону, доходячи на заході до

Рис. 15. Османська імперія у XVI—XVII ст. (за Малою енциклопедісю Українського козацтва) 

Аккермана (сучасного Білгорода-Дністровського), а у Приазов’ї — степів між Доном та Кубанню. Власне в Криму проживали так звані татари перекопські, а за його межами степові території займала орда ногайських татар (у східному Приазов’ї — так звані малі ногаї), яка була підпорядкована ханату. Ось оці південні території поширення контролю кримчан нас найбільш і цікавлять у контексті написання даної праці. Зону між осілим населенням і номадами було влучно названо О. В. Чернецовим “зоною жаху” Вона, розділивши землеробів і степовиків, без усякого сумніву існувала ще до монголо-татарського нашестя. Одначе така зона і ординське іго сприяли розширенню цієї території і певному призупиненню землеробської колонізації в південному напрямку. Але, ще за одним влучним виразом, якраз Кримський ханат став каталізатором козаччини. 

На думку В. Є. Возгріна, складна проблема багатопланових відносин татар Криму із сусідами-козаками може вирішуватися лише в результаті історичного підходу до неї, коли немає місця суб’єктивним рішенням, як це неодноразово прослідковувалося раніше.

Надчорноморські землі, на які не претендували ні московські князі, ні кримські хани, маючи вагому підтримку Польщі, козаки, в першу чергу запорозькі, вже самим перебуванням, осіданням на цій території ставали перепоною для кочівницьких набігів на землеробів. 1 пізніше Москва та Польща (а час від часу й Литва) в міру своїх можливостей підтримували козацтво, в тому числі його військовий устрій. Запорозька Січ поступово стала відігравати роль своєрідного буферного утворення. А в структурі постійно змінюваних міждержавних зв’язків якраз Крим відігравав для Січі досить важливу роль противаги досить вже могутнім “братерським” християнським державам (Рис. 16).

Козаки не могли не відчувати, що сусіди ці могли ліквідувати Січ та анексувати її землі, але терпіли Запорожжя лише через татарську загрозу. Іншими словами, заставою всього існування Січі й незалежної України були, як це не парадоксально, кримські татари.

Рис. 16. Вольності Війська Запорозького низового у XVI — першій половині XVII ст. (за Малою енциклопедією Українського козацтва)

Окрім певних військово-політичних, козацько-татарські зв’язки існували і в економічній сфері. Запорожці не бажали повністю присвятити себе власному господарству із зрозумілих причин — досить “динамічні” за своєю натурою, вони, якщо не оборонялися, то нападали самі. Окрім того, в часи добросусідства козаки виловлювали рибу в “татарських” водах, але і дозволяли степнякам випасати їхню худобу на власних землях.

Найбільш доброзичливо й перспективно складалися мирні відносини між козаками і татарами в дотурецький період (перший похід на руські землі відбувся не в дотурецький час, а під час правління сина Менглі-Гірея Мухаммеда). Та й пізніше, аж до початку XVII ст., мирні контакти переривалися епізодично, а до того — в XV ст. — траплялися навіть випадки військового співробітництва татар і козаків. Взаємодопомога зафіксована і під час значного стихійного лиха, причому спонтанно, без попередніх домовленостей.

Та все ж періоди татарсько-козацької конфронтації переважали за своєю протяжністю мирні відрізки контактів. У XVII ст. хани розоряли Україну, на її південному прикордонні сутички не припинялися, а козаки громили і палили кримські міста і села. Одначе для правильної оцінки відносин необхідно і тут враховувати загальну обстановку на півдні, та і не тільки на півдні, всієї Європи.

Це була епоха, коли не існувало безпечних шляхів, коли навіть ординарна мандрівка була ризикованим задумом, а тому, готуючись до неї, люди озброювалися, як на війну. Не лише в XVI, але й в XVII, XVIII ст. феодали нерідко розоряли й спалювали один одного, здійснювали грабіжницькі набіги на сусідів. Ні Україна, ні Польща, ні Росія не становили винятку із загальноєвропейських правил, а торговельні каравани мало чим відрізнялися тоді від озброєних загонів — хіба що відсутністю прапорів та гармат. Так що українсько-татарські конфлікти не слід сприймати виключно як споконвічну й постійну ворожнечу — сучасників вони не жахали, то була норма. Звичайно ж, татарські набіги переважали козацькі своїми масштабами, але не жорстокістю.

Пожвавлення контактів татар з козаками в середині XVII ст. було значною мірою спричинене новим послабленням султанської влади. Особливо характерним став час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, який, до речі, прекрасно володів кримсько-татарською мовою. Тоді хан Іслам-Гірей демонстрував свою самостійну точку зору, спираючись на власне феодальне оточення, що означало якісне посилення власної політики, котрої вельми потребував Крим (Рис. 17).

Також необхідним був союз з татарами для Б. Хмельницького. Не маючи безпечного тилу з півдня, більше того, не користуючись військовою підтримкою татар, гетьман не зміг би проводити ті важливі політичні рішення, до яких його спрямовувала міжнародна обстановка. В першу чергу це стосувалося військових операцій: упродовж шести років татари й українці, чи разом, чи окремо, ходили на Польщу й громили володіння шляхти на Україні. Але приєднання Криму до Росії в 1783 р. стало заключною ланкою всієї середньовічної історії півострова й кінцем існування Кримського ханату.

Рис. 17. Розташування Запорозьких січей у XVI—XVIII ст. (за Малою енциклопедією Українського козацтва)

Охарактеризувавши в загальних рисах історичні події та процеси на сусідніх територіях, перейдемо тепер до більш детального розгляду подій у післямонгольський та козацький часи на власне українських землях. А для цього знову треба повернутися до XIII ст., коли для народів Східної Європи почався новий етап їхнього історичного поступу.

Слід відзначити ще раз, що вищезгадане століття для цілого ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси прослідковуються в Галицько-Волинському, а також Чернігівському князівствах. Зокрема, ще князя Романа Мстиславича літопис називає самодержцем усієї Русі. Слово “самодержець” (дослівний переклад грецького слова “автократор”) вживалося щодо імператора Візантії та відображало рівень особистої влади князя.

В тогочасній Західній Європі паралельно з посиленням королівської влади відбувався процес формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне підтвердження прав і ролі у державі феодалів і, певною мірою, міщан. За використання матеріалів, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівств, видно, який істотний вплив на хід державних подій справляли боярські роди, а подекуди й частина “містичів” — заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли, передусім, відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупованнями, що робили ставку на різних лідерів. Успіх або невдача окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначався співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з числа яких формувалася державна адміністрація та військові командування. Більше того, конфлікт з однією групою бояр змушував князя йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з XII ст., документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі і випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних — і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи слід говорити про конкретне розмежування прав власності і політичної влади: не було чітко сформульованих правових актів, що визначили б статус і загальні станові права боярства чи містичів. Цілком можливо, що процес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській Русі та інших князівствах, якби їх розвиток не було перервано монголо-татарською навалою.

Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне ціле було здійснено за часів князювання Данила Романовича. Впродовж більш як 20 років після смерті Романа його молоді сини не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не передаючи Романовичам нічого із земель їхнього батька. Лише завдяки великій енергії їхньої матері, навіть попри запеклий опір боярської верхівки, значна частина якої була на боці іноземних зверхників, Романові сини здобули мізерні частки батьківських земель на Волині. Ця територія і стала базою для їх подальшої діяльності. Сидячи в другорядних волостях, Романовичі — Данило та його брат Василько — не полишили надії, що їм ще доведеться здобути всю свою батьківщину: “Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш.” Це трапилося 1230 року. Далі почалася боротьба за другу “півбатьківщину” — Галицьке князівство. Тривале протистояння впродовж восьми років закінчилось перемогою Данила.

Але життєві перепетії цього князя тривали й далі: на нього, як і на інших давньоруських зверхників, чекала монголо-татарська навала (вперше з ними галицько-волинський володар познайомився ще нар. Калка в 1223 p., де був поранений). В 1241 р. Данило не зміг організувати відсіч ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував в Угорщині. Боярська опозиція знову підняла голову і висунула претендентом на галицький стіл чернігівського князя. Та в битві під Ярославлем 1245 р. Данилом була здобута вирішальна перемога і 40-річна боротьба за Галичину скінчилася. Боярська опозиція була остаточно знищена. Повним володарем Галицько-Волинської Русі став енергійний і талановитий князь.

Після означених подій Данило приїхав до Батия в Сарай і в переговорах з ханом виявив великий дипломатичний хист: не дав себе знищити (як Михайло Чернігівський) і навіть добився від нього підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство. Та, як відзначав літописець: “Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями; сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем у Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?”

Західна Європа з великою тривогою спостерігала за успіхом цього могутнього кочівницького державницького угруповання і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі того ж 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти завойовників. У той же час римська курія намагалася скористатися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францісканець Джіованні де Плано Карпіні, який за дорученням папи їздив до Орди, по дорозі зустрічався з Данилом та Васильком. У цих та пізніших переговорах галицький князь мав єдину мету — заручитися допомогою Західної Європи у боротьбі проти завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу позитивно вирішити релігійне питання — намагався притягнути Русь до себе. Щоб прилучити Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланець коронував його у Дорогичині 1253 р. Так на теренах сучасної України з’явився перший король (другим і останнім був його онук Юрій Львович).

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти монголо-татар, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав — на той час сили були дуже нерівними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, згорнув взаємовідносини, за що наступний папа Олександр IV погрожував князеві церковними карами. На цьому справа й скінчилася. Галицький князь звернув основну свою увагу на внутрішні проблеми і в першу чергу жорстоко покарав Болохівську землю, зверхники якої перекинулись на бік завойовників.

Ця акція органічно поєднувалася з політикою Данила в його придушенні боярської опозиції та посилення центральної влади в плані ствердження державної незалежності. В цій справі він разом з братом Васильком спирався на широкі кола населення й на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство цих князів; їх підтримували міські купці й ремісники, в тому числі й іноземні поселенці в деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли державні структури послабшали, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — потенційних іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення й позиція селян-общинників, які складали частину княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзія про “доброго князя” уже в той час була поширена в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, та міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, котрий більше відповідав би потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити централізований апарат управління з числа вірних йому бояр. Але, на відміну від інших давньоруських структур, тут мали місце і деякі специфічні риси, що пояснюється місцевими особливостями, роллю Галицько-Волинської Русі в міжнародних культурних зв’язках. Так, поряд з посадами, котрі відомі в усіх князівствах (тисяцького, воєводи, тіуна), Галицько-Волинський літопис називає печатника. Можливо, його слід зближувати за функціями з візантійським логофетом або західноєвропейським канцлером. Окрім того, раніше ніж в інших князівствах, тут стала відомою посада дворського.

Посилення своїх позицій дало змогу Данилу розгромити тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин (де він пізніше коронувався) і навіть взяти в полон магістра ордену. За словами літописця, князь напередодні проголосив: “не личить держати нашу батьківщину крижевникам” (тобто хрестоносцям. — О. М.). Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в цьому стольному граді і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого та хороброго воєводу, якому і довелося керувати обороною міста.

Новою столицею свого князівства Данило Романович обрав Холм (сучасний польський Хелм), де побудував цілий комплекс споруд. Були збудовані й інші міста-замки, зокрема Львів, куди запрошували “сідлярів, і лучників, і тільників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села”.

Велася й активна зовнішня політика. Так, по смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і за допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Проте ця спроба була невдалою.

Слід звернути увагу ще на одну важливу деталь державної політики цього князя: митрополитом було поставлено печатника Кирила, особу духовного стану (в багатьох дослідженнях увага акцентувалася лише на двох митрополитах-русах за походженням — Іларіоні та Климі Смолятичі).

Смерть Данила спричинила до політичного розчленування Галицько-Волинської Русі. Формально великим князем вважався його брат Василько, але він володів лише частиною Волині. Іншими землями розпоряджалися його небіж Ярослав і сини Данила Шварно та Лев (останній був наймогутніший). Цікаво, що при описі подій 1264 р. волинський книжник зробив ремарку: “Тоді княжили у Литві Войшелк та Шварно” Звідси можна зробити висновок, що в молодому Великому князівстві Литовському встановилась дуумвіратна форма правління, до чого литовського і руського князів підштовхнули постійна татарська загроза й необхідність протистояти агресії з боку Польщі. Однак тому дуумвіратові судилося існувати лише близько трьох років.

Спочатку волинсько-литовський союз виявився настільки міцним, що 1267 р. великий князь литовський з власної волі передав великокнязівський престол Шварнові Даниловичу. Волинський літописець відзначав про це: “Потім Войшелк віддав своє княжіння зятеві своєму Шварнові, а сам захотів ...прийняти чернечий постриг”.

Це була подія виняткової, надзвичайної ваги, що далеко виходила за межі міждержавних стосунків Русі з Литвою: один із синів Данила посів великокнязівський стіл Литви. Перед Шварном і всією династією Романовичів відкривалась принадлива й блискуча можливість створення величезної та могутньої Русько-Литовської держави — і це за 100 років до вторгнення Ольгерда Гедиміновича до Середньої Наддніпрянщини (1363 р ), але з тією принциповою різницею, що в тій державі XIII ст. правили б не литовські, а руські князі.

Та Русько-Литовському князівству не судилося утворитися. Того самого 1267 року Лев Данилович, розлючений тим, що Войшелк віддав Литву не йому, а його братові, знищив цього князя-ченця. Такий жорсткий вчинок назавжди перекреслив його власні намагання сісти на місце свого батька й дуже зашкодив становищу брата.

На думку М. Ф. Котляра, логічно припустити, що відтоді литовські пани почали з недовірою і острахом дивитися на свого руського князя, брат якого підступно вбив шанованого в суспільстві Войшелка. Поступово влада Шварна в Литовському князівстві підупадає, а сам він наступного року помирає. 1 заступив його на престолі вже не руський, а литовський князь.

На початку XIV ст. Галицько-Волинська Русь знову об’єдналася під владою одного князя — Юрія Львовича. Про далекосяжні плани цього володаря свідчить те, що він добився у константинопольської патріархії дозволу на заснування окремої Галицької митрополії, яка стала символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності. Це сталося 1303 р. Відомо, що Візантія опиралася утворенню нових митрополій на теренах Русі (кілька століть існувала лише Київська). Досить згадати невдалу спробу суздальського князя Андрія Боголюбського чи більш пізні спроби великих князів литовських. Нова митрополія отримала 81 місце (на 10 місць нижче Київської). До неї були віднесені галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська і холмська єпископії.

Невипадково саме Юрій Львович прийняв королівський титул і став називати себе “королем Русі, князем Лодомирії” Така титулатура зафіксована на його печатці: “S[igilum] Domini Geogrgii regis Russiae” (аверс) і “S[igilum] Domini principis Ladimirae” (реверс). Оскільки Лодомирія — це Володимирія, тобто Волинь, історичним центром якої було місто Володимир-Волинський, то цілком очевидно, що в його розумінні Руським королівством була Галицька земля. Титул короля Русі не обов’язково свідчить про коронацію Юрія, оскільки західноєвропейські джерела фіксують визначення статусу королівства за державою, а не за окремими особами.

Смерть останніх Романовичів — Андрія і Лева II — залишається загадкою, яку у зв’язку з фрагментарністю джерел неможливо однозначно розв’язати (вірогідно, вони були отруєні).

Той факт, що Галицько-Волинська Русь функціонувала як фактично самостійна держава ще понад 100 років після монголо-татарської навали, мав історичне значення для збереження і подальшого розвитку традиційної місцевої культури. Як відзначає Я. Д. Ісаєвич, можна лише гадати, якою могла би бути доля Київського та Чернігівського князівств, якщо б їхній самостійний розвиток не був перерваний ординським лихоліттям. У той час, як зміцнювалася державність у західних і північних сусідів — Польщі, Угорщини, Литви, межування з Ордою, переходи її військ через територію князівства, грабіжницькі напади з боку завойовників — все це знекровило Галицько-Волинську Русь і вона впала жертвою експансії із Заходу. При цьому доля Галичини й Волині склалася по-різному. Як відомо, 1340 р. першу з них захопив польський король Казимир III, однак місцевим боярам вдалося витіснити його війська, і до 1349 р. Галичина зберігала відносну самостійність під керівництвом одного з бояр. Та з 1349 р. більша частина цієї території знову потрапила під владу вищезгаданого короля, який спочатку намагався не приєднувати цю землю до Польщі, а правити в ній на підставі династичної унії. Казимир титулував себе королем Польщі і Руського королівства, однак під тиском південнопольських магнатів, які прагнули експансії на схід, мусив врешті перейти від політики династичної унії до політики інкорпорації — беззастережного включення галицьких земель до Польського королівства. Однак за життяКазимира III інкорпорації ще не відбулося. Він змушений був визнати права на королівство за Угорщиною. Лише пізніше ці землі були анексовані Польщею.

На Волині з 1340 р. правив князь Любар — Дмитро Гедимінович, який став православним, прийняв мову і звичаї місцевого населення, що вважало його своїм, а не чужинським князем. До своєї смерті він послідовно боровся за відродження Галицько-Волинської Русі, враховуючи при цьому (звичайно) й власні інтереси.

Землі між Дністром і Прутом, що раніше входили до Галицько-Волинського князівства, в тому числі й Буковина, у другій половині XVI ст. увійшли до складу Молдавського королівства, що сформувалося саме в цей час. Спочатку господарі (князі) Молдавії перебували у залежності від Польщі, а з першої половини XVI ст. Молдавське королівство стало васалом Туреччини. Так у другій половині XIV ст. змінилася політична приналежність майже всіх українських земель, крім Закарпаття, яке і далі залишилося у складі Угорського королівства.

Трагічні часи між серединою XIV і серединою XVII ст. — досить складний і ще недостатньо вивчений період вітчизняної історії. Тоді колишні південноруські території були розтягнуті сусідніми державами і входили до них лише як складові, підпорядковані частини (Рис. 18).

З цього приводу М. С. Грушевський висловлювався так: “Історія боротьби всіх сил сусідів за українські землі і участи в цій боротьбі самого українського народу становить зміст середнього періода нашої історії — що до політичного боку. Се історія закріпощення української землі й українського народа сусідніми державами, котрих здобутки вкінці зібрала, майже вповні, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного життя, яка витворюється під впливом тих змін в політичних обставинах, особливо під посереднім (за часи литовської зверхності) і безпосереднім (під польським панованнєм) впливом Польщі — Польського правительства й польської суспільності. Зібравши українські землі під свою власть, вона постаралася й звести до свого, польського взірця українське житс. Се процес ламання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або політичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому процесові зі сторони української спільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часом характер періода упадка не тільки політичних, а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він відносити ся тільки під кінець XVI ст., під впливами релігійно-національної реакції і зв’язаного з ним культурного українського руху, а пів століття пізніше знаходить свою опору в козаччині, що під той час з чисто класової, приватної політики переходить до репрезентації загальнонаціональних інтересів”. 

Рис.18. Україна в XVI ст.

Тож і перейдемо безпосередньо до козацьких часів. Адже татаро-литовсько-польсько-московські взаємовідносини з місцевим населенням вже були охарактеризовані.

Власне козацтво й стало новою силою, яка стала на чолі тогочасного суспільства. З середини XVII ст. воно почало репрезентувати перед світом український етнос, а самі українці дістали назву “козацького народу.” Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на розлогих просторах так званого “Великого кордону”, який протягом тривалого часу розмежовував європейський та азійський світи. Звідси цілком закономірним стало існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгарії та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханаті, донського (та іншого) козацтва в Московії.

Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця і ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний проміжок часу — протягом двох століть — не лише зросло кількісно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Попервах козаки діяли в контакті з польськими зверхниками, що, зокрема, знайшло відображення у політиці короля Стефана Баторія, який з-поміж козаків виокремив 6 тисяч найкращих воїнів, поділив їх на 6 полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, поставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське прикордоння, а за це надав козакам платню, місто Чигирин як їхню резиденцію і Трахтемирів, де доживали віку старі й немічні воїни. Найбільш тісні взаємовідносини козаків з поляками зафіксовані під час Хотинської битви 1621 p., коли генеральну битву між королем та султаном власне вирішив виступ на боці першого з них війська під проводом П. Конашевича-Сагайдачного. Ця війна, безперечно, стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. 

Але братерство зброї, котре об’єднало козаків з польськими вояками в боротьбі проти спільного ворога, протрималося недовго. Смерть згаданого непересічного гетьмана від рани, яку він отримав якраз під час битви під Хотином, прискорила новий спалах ворожості. Польська сторона не відчула, що козацтво — це вже міцна, нова і здорова сила. Проаналізувати й зкоригувати в потрібне русло свою політику було необхідно хоча б після козацького звернення до Варшави у 1625 p., в якому вимагалося: “Забезпечити давню православну віру, віддалити уніатів від храмів й церковних маетностей, визнати законними духовників, посвячених ієрусалимським патріархом, і знищити видані їм на шкоду універсали. Дозволити козакам проживати спокійно в усіх коронних та дідичних маєтках київського воєводства, знищити всі незручні проти них постанови (відповідно, дозволити повне поширення козацтва та можливість усьому народу у київському воєводстві перейти в козацтво, а також переходити туди з інших воєводств жителям). Дозволити козакам судитися самим між собою, не залежачи ні від яких інших урядів, а у випадку позову з міщанами вибирати порівну суддів від міщанського стану і від козаків. Дозволити козакам передавати своє майно близьким або кому захочуть за заповітом, а не віддавати його владі, як хотів уряд. Дозволити їм безперешкодно ходити на рибні й звірині промисли (а, відповідно, і в Січ, звідки вони могли здійснювати морські походи). Дозволити їм вступати на службу до іноземних володарів, підняти їм жалування, не допускати жовнірів на квартири у київському воєводстві, не давати кадуків по військовим товаришам, тобто у випадку злочину не роздавати майно іншим особам, поза спадком, дати привілей на братство, заснованого у Києві, і на школи для навчань юнацтва”. Це зовсім не схоже на слізні і покірні прохання, з якими представники української шляхти часто зверталися до польських сеймів. Це — вимога впевнених у собі і у своїх можливостях людей.

Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який упродовж сімнадцяти років виконував службу у коронному війську в Україні і покинув її якраз напередодні Визвольної війни, відзначав у своїй відомій праці: “Край є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги, і вороги ці бувають дуже здивовані, зустрічаючи в провінції, яка [раніше] служила для них місцем переходу до завоювань, неспростовне свідчення своєї ганьби і свого занепаду”. Це теж вказує на поступове посилення українського потенціалу навіть в часи іноземного панування на тутешніх землях.

Новий етап у розвитку козацької державності прослідковується на Запорожжі, що було пов’язано з процесом посилення ролі козацького стану в другій половині XVI — початку XVII ст. Як відзначав В. Липинський: «Подібно як шляхта польська створила поняття державності польської і нації польської, козаччина українська створила поняття державності й нації української. І навіть географічно-провінціальна назва козацької території — воєводства Київського, Чернігівського і Брацлавського — стає назвою національної території і назвою нації. З того часу терміни “Україна” і “український”, що власне тільки цю землю козацьку зразу означили, починають витісняти старі терміни “Русь” і “руський”, їх національне значення собою заміняючи». Хоча, слід зазначити, процес цей був не миттєвим.

Ми ще повернемося до цих термінів і розглянемо їх більш детально, а зараз слід відзначити, що Запорозька Січ (Кіш), котра становила собою федерацію незалежних курінних одиниць, об’єднаних військовою юрисдикцією, виступала політично-державною одиницею у формі демократичної республіки. А поскільки її зародження й розвиток відбувалися в епіцентрі Великого кордону — межі між європейським і неєвропейським світами — охопленого полум’ям боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, однією з найхарактерніших рис молодої державності стає мілітарність, що пронизувала різні сторони її життя. У силу цього вона офіційно називалась Військом Запорозьким.

«Простота життя, готовність до всілякої небезпеки, благочестя, ціломудрість, досконале братство між собою й суворе підкорення волі керівництва були моральною вимогою запорозького братства, що наближало його, за винятком військового заняття, до монастирського життя. Запорожці збиралися на раду-сходку, подібно стародавньому вічу. На раді обиралися керівники. Головним був отаман, який носив ім’я кошового, а вся запорозька громада звалася кошем — слово татарського походження, що означало стан. Кіш розділявся на курені; над кожним куренем був вибірний курінний отаман, підпорядкований кошовому. Окрім цих керівних осіб, вибиралися радою полковий писар (завідував писемним виробництвом) та осавули (розпорядники). Коли проводилася яка-небудь експедиція з незначного числа запорожців, то керівником над ними був полковник, спеціально обраний для такого заходу. Кошовий мав незаперечну владу над кошем, але по закінченні року робив звіт в управлінні; і у випадку зловживання був підданий смертній страті. З цією ціллю, щоб він не зазнавався, існував обряд: нововибраному кошовому мазали обличчя грязюкою, їжею у запорожців являлося рідко зварене квашене тісто (соломаха), а на свята — рибна юшка (щерба). Вони жили в куренях, чоловік по сто п’ятдесят у кожному; наприкінці XVI століття це були шалаші, сплетені з хмизу та покриті для запобігання дощу кінськими шкірами; суперечка між козаками суворо заборонялася; суворі і навіть жорстокі на війні, запорожці карали на смерть своїх товаришів, які творили насилля та розбій у мирних християнських поселеннях; крадіжка каралася через повішення “за одне путо вішають на дереві”. У товариство вступали неодружені й жонаті, але приводити жінку в Січ заборонялося під страхом смертної кари. За блудливість жорстоко карали ударами палиці. Запорожець, вступаючи в Січ, обіцяв воювати за християнську віру й битися проти її ворогів. Він повинен був дотримуватися постів та обрядів за статутом східної церкви. На перших порах існування Січі немає ніяких згадок про те, щоб там був храм, як було вже потім. Мабуть, його тоді не було, в крайньому разі, як постійної будівлі для повсякденного богослужіння, тому що й певного місця для Січі довго не було; ми зустрічаємо Січ то на Хортиці, то на Токмаківці, то на Микитинім Розі, то на Базавлуці... Вже пізніше, коли місцеперебування Січі встановилося в гирлі Чортомлика, вона зробилася як би постійним містом; до того часу це був військовий стан, що часто переносився з місця на місце, мешканці його в більшості складалися з тимчасових відвідувачів-промисловців. Так жили за описом, переданим малоросійськими літописами, перші запорожці, які залишалися на більший чи менший за протяжністю час у Січі. Більша частина молодців, яким було уготовано не загинути й не попасти на війні в полон, поверталися восени додому. Збагачені здобиччю, вони повторювали свої походи на Низ або ж створювали козацькі шайки, котрі вибирали керманичів-гетьманів, тинялися по Південній Русі й вторгалися в чужі землі, або ж, відвідавши козацького життя, поступали під провід якого-небудь пана, котрий у такому випадку, називаючись їхнім гетьманом, поводився з ними, як з вільними людьми... Одного зверхника над усіма українськими козаками ще не було. Крайня рівність панувала і в побуті. Чи шляхтич, чи князь, міщанин або сільський холоп ішов у козаки — він був рівний своїм товаришам. Початкове вільне козацтво поповнювалося міщанами, а потім більшість в ньому складалася з сільських холопів, не бажаючих підкорятися своїм панам».

На початковому етапі Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького Запорожжя продовжувало відігравати провідну політичну роль. Саме тут створюється ядро армії, обирається сам гетьман і формується ідея державно-територіальної автономної козацької України, що пізніше лягла в основу політики українського уряду. Однак після перемоги під Жовтими Водами і Корсунем, коли повстання переросло у національно-визвольну війну, воно втрачає її. По-перше, тому, що слабозаселена територія Запорожжя, господарство якого продовжувало носити здобичницький характер й ґрунтувалося не на приватній, а на спілковій (курінній) власності, не могла стати ядром національної держави. По-друге, політика Б. Хмельницького та його соратників визначалася не лише інтересами запорожців, а всього козацького стану, абсолютна більшість якого проживала на території городової України.

Саме регіон Середньої Наддніпрянщини у першій половині XVII ст. стає територіальним ядром формування національної держави, основу якої становили інституції, перенесені із Запорозької Січі. Розвиваються козацьке самоуправління, судочинство, військова організація тощо, внаслідок чого влада Речі Посполитої в краї починає набувати все більше номінального характеру. Одночасно йшло неухильне розширення території козацької України, де запроваджувались нові порядки. Поряд з іншими державними інституціями в межах відповідної території українських земель формувався й власний адміністративний устрій. Враховуючи важливу роль мілітарного фактора в житті козацтва, саме традиційний полково-сотенний принцип і ліг в його основу.

Хмельницький поділив козацтво на полки, пише М. І. Костомаров, «але під цим розумівся не правильний розподіл армії, а відповідний край південноруської землі. Полк включав у себе міста, містечка, села й називався за ім’ям головного, більш інших значного, міста, де знаходилося правління полку. Полком керував полковник: йому були підпорядковані інші чиновники. Полки поділялися на сотні. Сотня включала до себе села і хутори і також носила назву за ім’ям якого-небудь значного містечка. Сотні ділилися на курені, котрих було по кілька десятків. Верховне місце називалося генеральною військовою канцелярією. Там разом з гетьманом перебували чиновники: обозний (начальник артилерії й табірного будівництва), осавул (обер-лейтенант), писар (державний секретар), хорунжий (головний прапороносець); усі разом — всі ці чини звалися генеральними, або військовими; військовою старшиною. В кожному полку була своя полкова канцелярія (полкове правління) із полкової старшини: полкові обозні, осавули, писарі, судді, хорунжі. В сотні була сотенна канцелярія й сотенні старшини: сотник, писар, хорунжий. Таким чином, чиновники сотенні й полкові відправляли в сотні і в полку ті ж обов’язки, що покладалися на чиновників генеральних з подібними найменуваннями у відношенні до цілого козацтва. Куренями керували отамани. В той же час чиновники вибиралися й знімалися на радах, тобто народних зборах; вільними голосами, потім затверджувалися гетьманами. Такий порядок вівся давно у козацькому війську, але в цей рік (1649 р. — О. М.) він поширився на цілий народ. Тоді слово “козак” перестало мати значення виключно особливого військового стану, а перейшло на всю масу повсталого південноруського народонаселення (Рис. 19).

На правому боці Дніпра були полки: Чигиринський (гвардія гетьмана), Черкаський, Корсунський, Лисянський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Кальницький, Канівський, Животовський (як здається, одне і те ж, що Брацлавський), Полісянський і Могильовський. Простір, зайнятий цими полками, охоплював собою землю, де проживав український народ, теперішні губернії: Київську, частину Мінської, Волинську по Горинь, Подільську й частину Червоної Русі біля Галича до Надворні; з Червоної Русі мужики бігали в полки Могильовський та Брацлавський. На всьому цьому протязі лише Кам’янець, тверда й неприступна фортеця, утримувався під владою поляків; інші східні містечка переходили то в одні, то в інші руки. Полк Поліснянський або Овруцький простягався на невизначений простір по лісах. На південь козацтво займало степи до Бесарабії або до бєлгородських татарських кочівок. На лівому березі були полки: Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Ічанський, Лубенський, Іркліївський, Миргородський, Кропив’янський, Гадяцький, Полтавський і Звенигородський. Бони займали простір нинішньої

Рис. 19 Гетьманщина. 1648—1654 pp.

Полтавської й Чернігівської губерній та частину Могильовської по Гомель і Дронов. Більше всіх був полк Чернігівський, що займав простір до Стародуба з одного до Гомеля з іншого боку; число сотень у кожному із полків було нерівним: доходило до двадцяти і більше; “що село, то сотня”, — мовив очевидець, а інша сотня мала чоловік тисячу. Приблизно допускають число справжніх козаків, здатних до війни, до двохсот тисяч, а один говорить простодушно, що руського війська було так багато, що в полі не вміщувалося і на карті написати його було важко».

Причини феномена надзвичайно швидкого творення національної держави В. А. Смолій і В. С. Степанков вбачають у наступному. Насамперед цей процес відбувся не на порожньому місці, а на основі державних інституцій. Слід враховувати також тісний зв’язок національно-визвольної та соціальної боротьби. Остання переросла у Селянську війну, що охопила всі українські землі. Її розвиток сприяв оформленню радикальної фракції козацької старшини, яку очолив полковник М. Кривоніс, що підтримувала вимогу трудового люду про повну ліквідацію шляхетства. Генератором соціальної активності селянства виступав козацький ідеал. У його свідомості закріпилося стереотипне уявлення про козака як людину вільну від будь-яких обов’язків перед паном і державою (крім військового) і яка одночасно користувалася особливим імунітетом (особиста свобода, право володіння землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що боротьба за здобуття козацького імунітету стала загальноукраїнським явищем, селяни і міщани масово покозачувалися, створювали сотні загонів, які розправлялися з шляхтою, громили її садиби і замки, захоплювали землі і угіддя. Водночас козацький ідеал послужив життєздатним матеріалом для завершення будови національної держави. Адже запроваджувані “козацький присуд” і “козацькі порядки” означали не що інше, як створення власних органів управління, що лягли в основу нових адміністративних структур. Сприяла цьому політика уряду Б. Хмельницького на царині організації державного апарату з його законодавчими, виконавчими і судовими функціями.

Рис. 20. Українські землі у складі Російської імперії на понатку XVIII ст.

Протягом другої половини 1649—1650 рр завершився в цілому процес творення головних інституцій Української держави як спадкоємниці Київської Русі, що було найбільшим політичним досягненням українського народу по кількох віках національного поневолення. Старшинська рада перетворилася на головний орган влади. До її компетенції належало розв’язання основних законодавчих, адміністративних, економічних, військових та дипломатичних справ. Державний апарат очолив гетьман, який скликав раду і відігравав важливу роль у прийнятті нею рішень та їх наступному виконанні. Він очолював адміністрацію, відав фінансами, керував військом і регулював дипломатичні стосунки з іноземними країнами. Разом з тим, відсутність зафіксованих у правних актах повноважень ради й гетьмана сприяла появі двох тенденцій: перетворення держави в олігархічну республіку чи встановлення монархічної влади в особі спадкоємного гетьманату. Боротьба цих тенденцій несла загрозу втягнення суспільства у вир жорсткої політичної боротьби з усіма трагічними в таких випадках для України наслідками. Керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада зосереджувалася в руках полковників, сотників, отаманів. На місці станово-шляхетської системи земельних городських і підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів: генерального, полкових і сотенних. Місце ліквідованого номінального (за винятком монастирського) судівництва займали сільські суди. Незмінним залишилося лише міське судочинство. На жаль, визначилась негативна тенденція поєднання судової й адміністративної влади, що заборонялося Литовським статутом попередніх часів.

При цьому слід відзначити, що початок процесу державотворення в цілому збігся з часом формування національної території українців, що найбільш активно відбувався приблизно з кінця XVII по кінецьXV111 ст. і в основному (але, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він також фактично збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. 

На першому етапі державотворення українцям часів пізнього середньовіччя були притаманні риси, які М. С. Грушевський охарактеризував наступним чином: ...сполучення такого широкого козацького самовластя з таким незвичайним послухом і дисципліною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку, грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибель і одним рухом може віддати на смерть кожного; з другого боку — рада, котра поводиться з своєю старшиною і з самим гетьманом надзвичайно безцеремонно, а старшина перед нею кориться і понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком, без якихось вироблених форм обміркування і голосування: кричать, сваряться, кидають шапки, під першим враженням скидають гетьмана, а гетьман кланяється, понижується перед юрбою.

Але се переживання давніх часів; організація твердне і міцніє в міру того, як збільшується і розростається. Власть гетьмана все більше шанується і покружаеться зверхніми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана на раді зустрічаються все рідше, і перед зверхніми формами крайньої простоти і демократизму — що в своєму найвищому вождеві на знак власті давав не дорогоцінну булаву, а просто “камишину”, — виробляється високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував сторонніх».

На механізмі державотворення слід зупинитися більш детально. При цьому пам’ятаймо, що ні Б. Хмельницький, ні старшина спочатку ще не планували створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висувати політичну програму. Вони, найімовірніше, намагалися добитися того, щоб король польський став також “королем руським”, а Україна (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств) отримали статус чи то автономії, чи то суб’єкта федерації за зразком Литви. А в кінці 1648 — першій половині 1649 рр. почалося вироблення великим гетьманом основних принципів української державної ідеї, що стала потім визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до сьогодення і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Тоді ж відроджується й ідея українського монархізму, яка пізніше не була реалізована.

У зв’язку з несприятливим перебігом подій у протистоянні з Польщею гостро постала проблема пошуку міцної, концентрованої військово-політичної допомоги зовні. За тодішніх обставин її можна було одержати або від Османської Порти, або від Росії. Трагедія тогочасної України, як відзначав Я. Р Дашкевич, полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду.

При виборі протектора перевага віддавалася московському цареві. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до одного й того ж віросповідання, наявністю в історичній пам’яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури, військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Це закінчилося Переяславською радою 1654 р. За своїм змістом російсько-український договір, найімовірніше, передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації двох держав, спрямованих проти зовнішнього ворога. Але подальші історичні події призвели до зовсім інших, неочікуваних наслідків (Рис. 20).

Коротко зупинимося і на самій проблемі “возз’єднання” України з Росією. Як відзначав М. Ю. Брайчевський, ситуація з оцінкою Переяславської ради ускладнилася в період гучного святкування її 300-літнього ювілею, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювала найвизначнішим цивілізаційним переворотам в історії людства. Якраз у цей час замість загальновживаного терміну “приєднання” України до Росії почав використовуватись вищезгаданий термін “возз’єднання”, що надалі став обов’язковим для вживання. З погляду філософського, ця зміна виглядала абсолютно некоректною: возз’єднуватися можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Тому стосовно вивчення міжетнічних контактів возз'єднання може бути в межах одного народу, а не народів. Україна і Росія сформувалися вже після монголо-татарської навали XIII ст., в умовах розділеного існування і до 1654 р. ніколи не були об’єднані. Але суть справи полягала не в цих двох словах, а в тому, що стояло за ними. Відбувалася сама переоцінка даної історичної події: якщо в “Історії України” видання 1943 року перехід під протекторат Росії оцінювався як “зло менше” порівняно з тим, що чекало українців під владою Польщі і Туреччини, то в 50-ті роки XX ст. те ж саме явище вже розглядалося як найкраща перспектива для українського народу, як необхідна умова подальшого його прогресу.

Виходило, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму. А тому всякий національно-визвольний рух в Україні, спрямований проти царського уряду, оголошувався рухом реакційним і ворожим, бо вів до “відриву” України від Росії, тоді як інтереси українського народу, мовляв, вимагали перебування під зверхністю імперії.

З погляду загальноісторичних роздумів та аналогій з іншими країнами теоретична неспроможність подібної імперської “аргументації” очевидна. Адже за допомогою подібних тверджень можливо виправдати будь-який акт колоніального заохочення в будь-яку епоху і в будь-якій точці земної кулі. “Неприпустимою, на наш погляд, є й політична спекуляція навколо важливих рубіжних віх на еволюційному шляху розвитку обох народів, коли в ході гострих, далеко не наукових дискусій часто ігноруються конкретні історичні реалії, а опоненти керуються заздалегідь витвореними схемами чи ідеологічними концепціями”.

Але, повертаючись до самого явища державотворення, можна констатувати, що процес формування державної території в Україні був прямо пов’язаний з подіями Визвольної війни, а географічні чинники при цьому відігравали другорядну роль. Проте великий простір регіону сприяв розгортанню і певною мірою успіхові повстання, робив неможливим його швидке придушення чи локалізацію польсько-шляхетськими військами. Ускладнювали становлення молодої Української держави відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання трьох небезпечних сусідів. Укладення Б. Хмельницьким союзів з урядами Криму, Туреччини і Москви обумовлювалися політичною необхідністю. Тому-то статус українських земель часто залежав від стратегії гетьмана. Фактично один природний кордон — р. Дністер — розмежував Україну як державу з іншою країною — Молдавією. Цікавим моментом в історії розвитку державної території стало прилучення до неї південних районів Білорусії і, зокрема, входження Пінщини. Держава Б. Хмельницького в територіальному відношенні охоплювала більше половини етнічних українських земель, причому чотири п’ятих з них належали перед цим до Речі Посполитої. На час смерті Б. Хмельницького Україна перетворилася на одну з могутніх держав Європи і за розмірами дорівнювала своєму основному політичному конкурентові й противникові — Польщі. Помітно обмежувало державу гетьмана перебування західних територій (особливо Галичини, Холмщини) в залежності від іноземних урядів, що ускладнювало вихід на інші країни Європи. Політична нестабільність і періодичні зміни державних кордонів викликали масові міграційні рухи населення як у самій “козацькій республіці”, так і за її межами.

Після смерті великого гетьмана події розвивалися стрімко, але не на користь козацької держави. Слід відзначити дві з них — це Гадяцький договір 1658 p., за яким передбачалося створення своєрідного федеративного державного об’єднання (Україна, Польща, Литва). До нього, за бажанням, могла б увійти і Росія. Україна отримувала назву “Велике князівство Руське”, а в територіальному відношенні охоплювала колишні Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства. Виконавчі функції повністю передавалися гетьману, а законодавчі — Загальній раді. На думку О. І. Гуржія, за сучасною термінологією створювалася автономна парламентська республіка з президентом на чолі, який обирався на посаду довічно (крім того, особисто І. Виговський, згідно з угодою, діставав посаду київського воєводи, а у власність — Барське та Любомське староства). У “Князівстві” планувалося створити свою фіскальну систему, карбувати власну монету, утримувати незалежні збройні сили (козацькі й наймані війська). І, це важливо підкреслити, польсько-шляхетській армії заборонялося перетинати державний кордон з Україною — те, що постійно робила Москва. Отже, внаслідок реалізації угоди мали б визначатися більш-менш сталі, визнані сусідніми країнами, межі Української держави. Але цій програмі не судилося втілитися у життя.

Друга подія відбулася вже в 1667 p., коли істотно змінилося міжнародне становище України і фактично були перекроєні умови Переяславської ради. Був укладений московсько-польський Андрусівський договір, за яким за Росією закріплювалися Сіверщина й Лівобережна Україна та на два роки Київ, а за Річчю Посполитою — землі Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапило в спільне володіння обох держав. Тож договір відображав компроміс між двома монархіями, що сталося за рахунок розподілу Української держави, і мав надзвичайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах власної національної держави.

На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, мови, культури тощо. З точки зору В. А. Смолія і В. С. Степанкова, укладання цього договору ознаменувало завершення другого періоду національної революції, котрий характеризувався різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й призвела до розподілу України на два гетьманства. Настав третій, останній період революції, основний зміст якого становила відчайдушна боротьба уряду П. Дорошенка за єдність держави та зміцнення її суверенітету. Він капітулював 1676 p., а це, в свою чергу, ознаменувало завершення національної революції, для якої були характерними такі риси:

• тісний взаємозв’язок і взаємовплив національно-визвольної й соціальної боротьби;

• переростання соціальної боротьби в селянську війну, що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;

• провідна роль у розвитку революції та керівництві нею козацтва — стану дрібних землевласників-вояків;

• зрада національних інтересів переважною більшістю панівного стану українського суспільства, яке взяло найактивнішу участь у боротьбі проти Української держави;

• слабкий позитивний вплив на перебіг революції міського патриціату, вищого та середнього духовенства, інтелігенції;

• нерівномірність і суперечливість революційного процесу, зумовлені відставанням національно-політичної свідомості від поступу революційних подій, слабкою консолідацією еліти, гострою соціально-політичною боротьбою;

• переважання збройних форм боротьби;

• відхід з літа 1651 р. від національно-визвольної боротьби населення західного регіону, що часто перетворювався в арену жорсткої конфронтації супротивних сил;

• фатально-трагічна роль геополітичного фактора.

Історичне значення революції вбачається в утворенні національної держави у вигляді козацької України, її винятково важливої ролі в розвитку національної самосвідомості народу, формуванні державної ідеї; набутті досвіду боротьби за національну незалежність, а також проти соціального гноблення, за особисту свободу й право приватної власності на землю.

Процеси державотворення відбувалися на обох берегах Дніпра з перемінним успіхом ще тривалий час: на Правобережжі близько 100 років, а на Лівобережжі майже до кінця XVII ст. Так, на середину 80-х років XVII ст. відбулося правове оформлення кордону між трьома державами — Річчю Посполитою, Україною (Гетьманщина, Малоросія) та Росією. Крім того, тоді визначився і західний рубіж власне українських і російських земель. Згідно з трактатом 1686 р. — договором про “Вічний мир” між Росією та Польщею — досить чітко розмежовувалися лівобережний та правобережний регіони, які мали риси практично автономних держав у складі різних великих утворень з тією лише різницею, що Правобережжя юридично не відокремлювалося від Польщі на противагу Лівобережжю, розмежованому з Росією.

На початку XVII ст., за часів гетьманування І. Мазепи, знову посилилася тенденція об’єднання під однією булавою обох берегів Дніпра. Навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом “Войська Запорожского обоих сторон Днепра” Сам він часто підписувався “Гетьман войска его царского пресветлаго величества Запорожскаго”.

Та “політика його величності” була іншою. По-перше, кардинально збільшилося використання царським урядом людських і матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням. По-друге, проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) — одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686 pp.) спричинило масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно. По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчував за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь “загальноросійського блага” Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежатиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду — зовнішньополітичних, військових, економічних тощо. Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, що вона не бачить жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. У 1700—1703 pp. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономії зі складу Російської держави.

Подальші події відомі: гетьман перейшов на бік шведського короля Карла XII, Росія виграла Полтавську битву, І. Мазепа помер в еміграції, а церква йому оголосила анафему.

На початку цієї частини праці ми вже зверталися до книги Т. Г Таірової-Яковлевої “Мазепа”, в котрій російська сучасна дослідниця (це важливо з точки зору навішування ярлика “український буржуазний націоналізм” на спроби реальної оцінки діянь цього великого, але нещасливої долі гетьмана) пояснювала, що гетьманська політика не збігалася з баченням Петром І майбутнього Російської імперії. У цьому протистоянні перший із них і програв. Викладення цієї слушної думки тут слід продовжити: “Петро бажав створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані змагатися з європейськими державами. Ця політика була можливою лише при найжорстокішій централізації. Військова та економічна ситуація давала змогу провести об’єднання України і вирвати зі страшної біди Руїни Правобережжя. Однак ці плани були принесені в жертву дипломатичній грі. Перед лицем шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися у випалену землю, арену військових дій. Якраз ці два фактори, поруч з власними образами, й змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом XII.

Ще одним чинником був план ліквідації Гетьманщини і включення її в загальну структуру Російської імперії. Що б не говорили про Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не лише тому, що він не бажав міняти рельну владу гетьманської булави на простий титул князя (Римської імперії. — О. М.). Йому дійсно було дорогим те, що було часткою і його двадцятирічної праці, іначе б він почив на лаврах свого великого багатства. Правда полягала у тому, що значна частина старшини спокійно сприйняла перспективу перетворення в мирних російських дворян-поміщиків, ким вони й стали пізніше. Якраз ці люди зі старшини і не підтримали Мазепу. Але були й такі, кому Гетьманщина, дитя Хмельниччини, була дорогою, наприклад Д. Апостол, Д. Горленко, які були щиро готові боротися за “стародавні вольності”.

В 1710 р. на козацькій раді під Бендерами гетьманом (першим в еміграції) було обрано П. Орлика. Тоді між ним і старшиною укладається угода про взаємні права та обов’язки. Оскільки вона обґрунтовувала також державний лад України, то справедливо вважається в історіографії українською Конституцією, її значення полягає в наступних моментах:

По-перше, “Конституція Орлика” (“Бендерська Конституція”) проголошувала поновлення суверенності козацької України під номінальною протекцією шведського короля: “Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканній цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорів” 3 цього випливає, що з поля зору її творців випав західний регіон. А це, в свою чергу, засвідчує відхід навіть патріотично налаштованих політиків від виробленої в середині XVII ст. Б. Хмельницьким ідеї соборності Української держави в її етнічних межах.

По-друге, вона спрямовувалася проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату й передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки. Як підкреслювалося в одній із статей, було вирішено “навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині... Цій генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися” Визначальна роль у політичному житті країни відводилася Генеральній раді, що мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. Але здійснитися означеним планам теж не судилося.

Цьому сприяли як зовнішні, так і внутрішні фактори, зокрема й позиція запорожців, які в 1734 р. відповідали П. Орлику:

“Ясне вельможний Мосце пане Филиппъ Орликъ, Гетьмане, нашъ вельце ласковій місце Пане и добродію...

За чимъ уже сего рады же для помощи къ вамъ нашего войска да не изволите болыпъ до насъ писати, за неже естесмо уже Ея Императорского Величества мы войско Запорожское слуги, а не Ганскіе, которой имемо до живота отъ рода в родъ служить и за счасливое Ея владеніе и всего посполитого Христианскаго народу становиться; тако отвествуемъ и поклон нашъ войсковый ваше вельможносте воздаючи назавше застаемъ...”. “Імператорська величність” через кілька десятиліть “віддячила” своїм слугам, що стало заключним акордом козацької доби в Україні. Пізніше реанімувати “старі звичаї” вже не вдалося, незважаючи на певні потуги у цьому відношенні останнього гетьмана К. Розумовського.

Але негативні моменти в тогочасній українській історії поєдналися і з одним важливим позитивним чинником. Як вже відзначалося, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України. Важливу роль у цьому відіграли міграційні процеси, які в окремих регіонах країни мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалося у першій половині, а в Новоросії — у другій половині XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерними імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний народний колонізаційний рух. Першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території України належало українському народові. Поряд з цим активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдови, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у цей період становили й польські селяни та міщани, а на західноукраїнських землях — німецькі та угорські колоністи.

Між усіма вищеназваними та деякими іншими середньовічними державними утвореннями існували складні взаємовідносини. Так, наприклад на певному етапі їхньої еволюції, в кінці XIV ст., зкоординовані зусилля Москви, Криму, а також Молдавії, дали змогу завдати низку нищівних поразок Короні Польській і Великому князівству Литовському та розширити за рахунок українських земель, що перебували під владою польсько-литовських Ягеллонів, власні території. Молдавія, історія якої в даній праці спеціально не розглядається, тоді захопила Покуття, Кримський ханат — Північнопричорноморські степи, а Московська держава — Сіверщину. Але після приходу до влади у Польщі та Литовсько-Руській державі Сигізмунда І східна й південна політика цих країн різко пожвавилася як на дипломатичному, так і на воєнному рівні. Зокрема Короні вдалося повернути Покуття. Велике князівство Литовське Оршанською перемогою 1514 р. спромоглося зупинити московський наступ, що, в свою чергу, знаменувало встановлення рівноваги сил на певний час.

Складнішими і сповненими протиріч були відносини Вільна і Бахчисарая. Якщо Московська держава і Молдавія захопленням окремих українських земель зміцнювали власну економічну і політичну міць, то для Кримського ханату розширення власної території за рахунок України було “питанням життя і смерті” Справа полягала у тому, що будь-який колонізаційний рух осілого люду з північного напрямку природно звужував кочові простори і, таким чином, поступово витісняв степняків із межиріччя Дніпра і Дону. Окрім того, територія Кримського ханату була доволі вразливою з боку Київщини і Поділля. Навіть за часів найбільшої могутності Кримської держави наприкінці XV — на початку XVI ст. будь-який, хоч і невеликий, похід українських вояків на південь сягав центральних кочів’їв у пониззі Дніпра. Специфікою ж стратегії Криму у відношенні до України було не захоплення й утримування населених пунктів, а навпаки — нищення якомога ширшого ареалу й поступове розширення зони кочування аж до лінії українського лісостепу. Це, в свою чергу, впливало на зміни у кримській економіці: поряд зі скотарством вагомою статтею прибутків для степовиків ставало захоплення ясиру (військових полонених) та реалізація його на міжнародних невільничих ринках.

А для Великого князівства Литовського українські землі були територією, котра виводила Вільно на широти степової політики, давала можливість контролювати колосальний масив степів від Дністра до Волги. Одночасно українські терени слугували своєрідним щитом, що захищав центральні райони Литовсько-Руської держави від нападів войовничих кочівників. Недарма Пани-Ради Великого князівства Литовського називали якраз Київ “Воротами всему панству” Саме з цих “воріт” проводилася активна ординська політика литовських князів в другій половині XIV — першій половині XV ст. і саме по Києву завдав один зі своїх перших ударів кримський хан Менглі-Гірей у 1482 р. З огляду на таке значення цього міста, не викликає подиву прискіпливе ставлення Вільна до оборони Київщини з боку Криму чи Москви. Але після підтримки кримців силами Османської імперії ситуація почала суттєво змінюватися. Та це був лише один сюжет у середньовічній українській історії.

Всі вищерозглянуті, а також інші, численні процеси знайшли відображення на сторінках середньовічних письмових та деяких інших джерел, до аналізу яких ми й переходимо в наступній частині даної праці. Звичайно, в першу чергу нас буде цікавити історично-географічний аспект цієї непростої проблеми.