Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

"Русь" - "Мала Русь" - "Україна"

ПЕРЕДМОВА

Середні віки — поняття не скільки хронологічне, стільки змістовне. Стало звичним і як би самозрозумілим вкладати у цей термін певне ціннісне значення: “відстале”, “реакційне”, “нецивілізоване”, “просякнуте духом клерікалізму” Але ще в минулому (тут розуміється ХІХ-те — О. М.) столітті було справедливо мовлено: виглядати ліберальним за рахунок Середньовіччя доволі вигідно. При цьому гріхи свого власного часу списуються із рахунку, видаються за пережитки іншої енохи. Ця традиція починається від гуманістів та просвітителів. Середньовіччя давало свого роду моральне алібі сучасності. Правда, цій традиції протистояла інша: романтизувати Середньовіччя, шукати у ньому втрачені потім доблесті або кольористу екзотику. В цьому випадку Середньовіччя використовувалося як докір Новому часові, котрий вже втратив минулу моральну цілісність. Обидва підходи зближує схильність підводити все багатство та різноманітність великої за протяжністю епохи під єдиний знаменник, давати їй однозначне ціннісне визначення. В цьому уніфікованому бажанні — дефект обох підходів».

Складні, але водночас і взаємопов’язані між собою процеси були притаманними й суспільству на сучасних українських землях, а їх дослідження є незаперечним головним пріоритетом вітчизняної медієвістики. Вже написані й опубліковані сотні і тисячі праць з цієї тематики, але, безперечно, у науковців попереду ще більше нерозв’язаних завдань та відкриттів, під час яких будуть висвітлені ще недостатньо розроблені питання місця і ролі українського етносу в середньовічну епоху якраз у контексті тогочасної історії.

Слід при цьому нагадати, що етносом є лише та сукупність людей, котра відчуває себе як така, відрізняючи себе від інших аналогічних спільнот. Це відчуття членами етносу своєї групової єдності зазвичай іменують етнічною самосвідомістю, зовнішнім вираженням котрої с самоназва (етнонім). Самосвідомість членів етносу ніби фокусує уявлення про спільність території (“рідної землі”), мови (“рідної мови”), особливості культури й психіки, що відрізняються від інших, а також про певну спільність походження та історичної долі людей, які належать до неї. Етнічна самосвідомість, що сформувалася під час етногенезу, фактично виступає потім не лише як найважливіший визначник етнічної приналежності (що відтісняє у цьому відношенні навіть ознаку рідної мови), але й як сила, котра об’єднує членів етносу і протиставляє їх у етнічному відношенні іншим етносам. В ході етнічного процесу може значно змінитися етнічна територія, а окремі частки етносу можуть навіть відколотися від його основного ядра; може змінитися словниковий запас мови, її морфологічні, синтаксичні та інші особливості, а деякі частини етносу взагалі можуть змінити мову, тобто піддатися мовній асиміляції; може дуже змінитися матеріальна й духовна культура і т. п., але поки у людей, які належать до етносу, зберігаються специфічні етнічні риси та самосвідомість, етнос продовжує існувати як такий. Укріплення етнічної самосвідомості зазвичай збігається з бажанням етносу мати власну соціально-територіальну (в тому числі й державну) організацію, котра також забезпечує стійке існування етносу, збереження багатьох із названих вище елементів і насамперед — територіальної сдності.

Але самоназви (етноніми) доволі часто знаходять відображення в географічних назвах-топонімах, і це зрозуміло — адже в давнину велику роль відігравало розмежування етнічних територій. В прикордонних районах і в районах зі змішаним населенням історична пам’ять у різних народів зберігається довго, навіть тоді, коли народи ці вже перестають існувати як самостійні етноси. Тож багато з етнотононімів дійсно відображають наявність в минулому або в нинішній час відповідного населення. Хоча і не без певного обґрунтування іноді висловлюється й скептичне відношення в адресу етнотононімів — їх використання як індикаторів для етнічної історії в значній мірі обмежене.

Згадавши про топоніми, слід нагадати й про те, що сама топоніміка є “прикордонною” науковою дисципліною, котра розвивається на стику трьох наук: мовознавства, історії та географії і комплексно використовує їх методи. Вона переслідує одну ціль — всебічно вивчати географічні назви, як на мікро-, так і на макротопонімічному рівнях. Зокрема хороніми — назви значних за розмірами областей, країн, обширних просторів. Якісні топонімічні дослідження можуть розвиватися з використанням методів і досліджень лінгвістичних, історичних та географічних наук. Не випадково в цілому ряді топонімічних досліджень використовуються дані археології та історичної географії. А самі географічні назви розвивалися історично, їхнє походження тісно пов’язане із соціальним життям і мовою народів, які населяли ті чи інші місцевості. Впродовж тисячоліть змінювались історичні умови, мови і народи; тому ні в жодній країні немає одинакової географічної номенклатури. Вона створювалася поступово і являється багатошаровим утворенням, котре завжди складається із різночасових та різномовних елементів, змінених часом в результаті виливу нових мов, нових носіїв.

Тому легко зрозуміти, чому історики так зацікавлені в топонімічних дослідженнях. Топоніми виникали в певні історичні епохи, змінювалися в часі за своею формою, а часто і за змістом, поширювалися залежно від конкретних історичних подій — міграцій населення, воєн, культурних, економічних та мовних контактів. І в цьому плані топоніміка являється частиною історії, вірніше історичної географії. Тому не випадково, що якраз історики, використовуючи аналіз географічних назв, збагатили історичну географію й водночас топоніміку.

Але “зачепивши” вищезгадані теоретичні питання, слід зупинитися і на взаємопов’язаних в цьому відношенні поняттях “етнос” і “територія” Щодо другого, слід відзначити таке: “Територія слугує базою для поступового розвитку й зміцнення... мовно-культурних, господарських, соціально-політичних та інших зв’язків усередині нових етнічних спільнот, які формуються”. Можна додати, що вона слугує базою і для самого виникнення таких зв’язків. Цитуючи далі В. І. Козлова, треба акцентувати увагу на тому, що “...цілісність, безперервність етнічної території важлива, головним чином, як умова формування етнічної спільноти; для стабільного ж існування вже сформованого етносу достатньо наявності більш чи менш значного, цілісного та компактного, етнографічного ядра, співвідносячись або сполучаючись з яким відокремлені частки етносу, проживаючи у середовищі інших етносів, можуть тривалий час зберігати свою мовно-культурну специфіку та свою самосвідомість”.

При цьому територіальна близькість має значення і для формування етнічних спільнот не сама по собі, лише як “геометричний” факт: її роль полягає у полегшенні комунікацій, у можливості спілкування між людьми. Звідси випливає, що поняття близькості, сусідства, компактності розселення, а відповідно, й єдності території, відносні та історично мінливі. Ці поняття істотно відрізняються в різних географічних умовах залежно від того, наскільки вони сприяють спілкуванню сусідніх і віддалених груп; вони значним чином залежать від рівня технічно-економічного розвитку суспільства, насамперед від рівня розвитку транспорту і зв’язку.

Кордони етнічних територій відповідали комунікаційним можливостям конкретного суспільства на кожному етапі його соціально-економічного розвитку. Сама етнічна територія в принципі завжди перебувас в стані ніби “рухливої рівноваги”: з одного боку, вона підлягає порушенням у результаті іміграційних інвазій, причому асиміляційні процеси “заліковують” нанесену таким чином шкоду її цілісності; з другого боку, наявна тенденція до розростання (природний результат розширеного відтворення населення), а інколи — до відходу окремих частин етносу на чужі етнічні території.

В контексті нашої праці також слід відзначити, що на стадії формування нації територіальний аспект етносу набуває нового, особливо важливого значення. Характерною рисою національної свідомості стає бажання до політичного об’єднання заселеної нацією території, до організації її у єдину суверенну державу. А це, в свою чергу, є запорукою подальшого існування та укріплення такої форми етносу.

Все це мас відношення і до даної роботи, в якій автор продовжує досліджувати історично-географічний аспект розвитку автохтонного населення півдня Східної Європи в середньовічні часи. Певною мірою представлена монографія с продовженням попередньої, в якій розглядалася проблема “Руської землі” у вузькому та широкому значенні цього терміну в часи Київської Русі і було встановлено, що така назва в основному стосувалася сучасних українських теренів та деяких суміжних територій у домонгольський час. Тоді було прослідковано процес поширення даного найменування із середньо-дніпровських земель у широтному напрямі від верхів’їв Сейму та Псла і до Карпат упродовж кількох століть давньоруської історії (галицький мікрорегіон “приєднався” найпізніше — на рубежі XII—хнI ст.). Північні райони східнослов’янської ойкумени стабільно означалися як “вся Новгородская область / волость”, а поволзький регіон — як “Залесье” Але на початку XIII ст., буквально в часи монголо-татарського нашестя, ситуація почала кардинально змінюватися — “Русь” почала “рухатися” на північний схід.

Це і спонукало нас продовжити дослідження в такому історично-географічному напрямі, розглядаючи інформацію про події в післямонгольські та козацькі часи і фіксуючи зміни в найменуванні різних частин території Східної Європи в другій половині XIII—XVII ст. Але трансформація самосвідомості місцевого населення у географічному відношенні була тісно пов’язана із еволюцією їх самоназви в етнічному плані. Тобто може йтися про безпосереднє формування сучасних східнослов’янських народів аж до часів пізнього середньовіччя — в першу чергу, для нас, українців, а це, як відзначалося, е нагальною темою всієї вітчизняної медієвістики.

Та спочатку слід відзначити, що існують різні точки зору про походження українців. З них можна виділити дві основні. Одна, охарактеризована як теорія безперервного розвитку народів, пов’язується з пошуком їх етногенетичних коренів у глибинах первісного суспільства. Щодо самих українців це виглядає так: їхнім прямим предком було неолітичне населення, що пізніше пройшло еволюцію через неврів, антів, русів і, вже в самому кінці, знайшло відображення в сучасному східнослов’янському народі. Та більш прийнятною, але все ж не повністю обґрунтованою, с інша точка зору — академічна. Згідно з нею, формування українців розпочалося в період феодальної роздробленості Давньоруської держави (XII—XIII ст.), а завершилося у XIV—XV ст.

Та якщо процес формування українського етносу розглядати з позицій аналізу основних його ознак, то обидві названі точки зору виявляються не до кінця “відпрацьованими”. Адже перша, по суті, відкидає загальновизнане положення про те, що етнос — це категорія історична, а тому, за словами Л. М. Гумільова, має “початок і кінець”. Аналогічну точку зору висловлював і М. Ю. Брайчевський: “Процес етногонії завжди с процесом дуже конкретним. Суть його полягає у формуванні народів, але таких, що існують (чи існували колись) реально і їх виникнення охоплює точно визначені хронологічні періоди, про які можна сказати, що вони мають свій початок і свій кінець. Розуміння етногенезу як перманентного процесу, котрий розпочався десь на зорі людської історії і тягнеться до наших днів, позбавляє саме поняття реального змісту”.

Історія підтверджує таке положення численними прикладами існування та зникнення багатьох народів: хозар, печенігів, половців, сарматів, скіфів та інших. Друга недостатньо враховує спонукаючі причини формування української етнічної спільноти та не приймає до уваги того, що назва “Україна” як один із показників завершального етапу формування українського етносу, з’явилася в XII ст., а відповідно, етногенетичний процес почався ще до цього часу.

Все ж у даному випадку зовсім не враховується географічний фактор, геополітичне положення України на просторах євроазійського континенту. Адже свого часу М. В. Гоголь писав: “Но прежде всего нужно бросить взгляд на географическое положение этой страны, что непременно должно предшествовать всему, ибо от вида земли зависит образ жизни и даже характер народа. Многое в истории разрешает география”.

Ми не маємо на меті глибоко вдаватися у питання походження назви сучасної країни. Лише відзначимо, що на нашу думку, етимологію цього терміну найбільш чітко зафіксував ще в XVII ст. П. Шевальє — французький офіцер і дипломат, який довгий час перебував при дворі польського короля: “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводства”. З точки зору освіченого француза, подніпровський регіон Східної Європи дійсно був “окраїною” європейської землеробської цивілізації — за ним починався Великий номадський Степ.

Цікаве й глобальне “українське питання” пригортало увагу багатьох дослідників. Та знову відзначимо, що власне історіографія теж не є темою даної праці. А тому звернемо увагу лише на ті наукові розробки, в котрих “русько-українська тяглість” вимальовується найбільш рельефно.

До таких, звичайно, в першу чергу належить “Історія України-Руси” М. С. Грушевського. Вже у “Вступних замітках” до першого тому він звертається до цієї проблеми:

«Ся праця мас подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формусть ся те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого “малоруським”, “південно-руським”, просто “руським” або “русинським” Ріжнорідність сих назв не мас особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєне великоросийським народам, котрого політичне й культурне житє розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські політичні організації — як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім — наслідком династичних звязків своїх з київською династиею. Уже в XIV в., коли вага політичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське політичне житс концентрувало ся в західній Україні, в державі Галицько-волинській, — до сеї держави прикладеться імя “Малої Руси” Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 p.) dux tocius Russie Mynoris. Частїйше уживасть ся се імя в грамотах царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою галицько-волинські єпархії північним, московським землям; може бути, що під впливом сеї церковної терміньольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: “малороссійскій”, “Малороссія” стає офіційно прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіційної терміньольоґії і в літературнім уживанні в Росії і в західній Європі се означеннє починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и ). Але української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва “Україна”, “український” Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізована в приложению до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антитезі суспільно-політичному і національному укладови Польської держави скуплює в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Імя “України” зростасть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколінь стає провідним огнем, не вичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою. Літературне відродження XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя».

Впродовж всього минулого XX ст. різні дослідники продовжували хоча б побіжно освітлювати цю тему. Ось деякі із висловлених думок:

«Україну XVI—XVII ст. навряд чи можна однозначно ототожнити з козацьким Подніпров’ям, як інколи твердять на підкріплення думки, немовби це поняття етимологічно пов’язане зі словом “окраїна”, пограниччя. Залучуване на доказ цього вживання слова “Україна” в давньоруських літописах тільки заплутує справу, бо с темним, а до того ж надто епізодичним. Кожне із згадок стосується території, яка з погляду автора-киянина (Київський літопис) чи автора-холмщанина (Галицько-Волинський літопис) може бути справді потрактованою як “окраїна” Так, описуючи під 1187 р. смерть переяславського князя, літописець-киянин говорить: “І плакашеся но нем вси Переяславци... о нем же Украина много постона (це і с перша фіксація слова “Україна” в писемних джерелах). У такому ж сенсі можна витлумачити і згадку про Україну Галицьку (1189), про всю Україну в південній Берестейщині (1213) тощо. Ці самі місця в літописах надаються й на інакше тлумачення, прихильники якого в слові “Україна” бачать синонім поняття “країна, край”, похідного від праслов’янського “krajb” чи “ukraj”, тобто виділений шматок землі, виділена частина території, ширше — “певна територіальна одиниця” Безсумнівні докази власне такої семантики слова “Україна” навів Сергій Шелухін, зіставивши староукраїнський переклад Пересопницького Євангелія (1561) з євангельським текстом грецькою, латинською, чеською та сучасною російською мовами (я наведу їх, замінивши російський варіант як менш показовий у цьому випадку на церковнослов’янський). Отже, відповідниками поняття “украина”, багаторазово вжитого перекладачем Пересопницького Євангелія (наприклад, “И ходил по всей у крайни Іораднской”) є:

грецьке chora [країна, земля];

латинське region [країна, регіон] rufines [земля, територія];

чеське krajina або koncina [земля, край, країна];

церковнослов’янське страна або ж предьли [землі, території].

Сергій Шелухін, палкий популяризатор другої точки зору, свого часу висунув цікаву гіпотезу [див. його книгу “Україна — назва нашої землі з найдавніших часів” — Прага, 1926. — Н. Я] про різну ієрархію рівнів понять “Україна” та “Русь”, до якої схиляється і автор цього нарису, абстрагуючись від довільних у часі логіко-семантичних паралелей ученого. На думку Шелухіна, поняття “Русь”, похідне від політоніма прибульців — русів, носило книжно-офіційний, “високий” характер. На нижньому ж (“народному”) рівні побутувала самоназва території “Україна”, яка спиралася на слов’янські традиції іменування, відштовхуючись від праоснови “krajb”, а відтак окреслюючи поняття [своя] “країна”, [власна] “земля” На користь цієї гіпотези промовляє, наприклад, невідомий Шелухіну, але нині констатований феномен територіальної самоідентифікації тутешніх (українців з околиць білоруського Бреста) і тутешніх — білорусів з польсько-українського пограниччя, мешканців Польської держави. Це, як правило, сільський люд з розмитою етнічною свідомістю, котрий відчувас свою “інакшість” порівняно з політичними народами власних держав, але надто рано відірвавшись від материкового етносу, ідентифікує себе не з ним, а зі своєю малою батьківщиною — селом, округою тощо. У метафоричному сенсі аналогом “тутешніх” можна вважати мешканців старої Русі. Не відчуваючи, на відміну від книжників, політичного зв’язку з територією, вони називали її просто “краєм, країною”, а себе почували в ній, відповідно, “краянами”, земляками. Не виключено, що біля витоків такої самоназви могла ховатися і позиція русів і краян (чи українян, як висловлюється літопис під 1268 p.).

Поняття “Русь” із втратою політичної наповненості поволі підмінялося словом “Україна” і у “високому” вжитку, конкретизуючись до значення [наш] “край”, [наша] “земля” і переживаючи, таким чином, ніби друге народження. Цілком зрозуміло, що у таких випадках шлях від побутової до книжної чи офіційної сфери вживання пролягає довгий. За паралель може служити ситуація з функціональним статусом української мови. В усному мовленні нею нослугувалися всі, але на письмі вживали не її, а книжний слов’яно-український суржик, що мало нагадував живу мову. Люди називали свою землю “Україна”, а писали її, як і їхні діди та прадіди, “Руссю”.

В контексті цісї теми маємо розгляд даної проблеми і в більш вузьких хронологічних рамках: впродовж XIV—XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а сам термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.

“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.) Цей феномен був осмисленим візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці) — Росії, що охоплювала 19 спархій, “Малої Русі” в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єііискоііій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього повтору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х pp. XIV ст. іменував себе “князем усієї Малої Русі”; “королем Ляхії та Малої Русі” називали короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частину володінь Юрія-Болеслава.

У церковному вжитку межі “Малої Русі” як поняття не залишилися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підгрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали “Малу Русь” із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стас зрозумілим, що запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувалися у тогочасних географічних реаліях». 

Але розглянувши (хоч і вибірково) матеріали нізньосередньовічних джерел, дослідниця доходить висновку, що «...було б помилково ототожнювати “Малу Русь” зламу XVI—XVII ст. з “Малоросією” XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі — власне території київської митрополії. Це й не дивно — з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від “Малої Русі” XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що забезпечило йому тривале життя. “Малій Русі” як макротопоніму відповідав перехідний тин етносу — білорусько-українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе “руссю”, “русинами”, а не “малоросіянами” чи “малоросами”; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали “белорусцами», а їхню “руську” мову й віру — “белорусской”».

Аналізувалася в територіальному відношенні й назва “Україна” Було встановлено, що наприкінці XVI — першій половині XVII ст. ...назва “Україна” в широкому розумінні — це збірне поняття східного пограниччя Речі Посполитої. “Україна” у вузькому значенні слова виступала політично-територіальним визначенням, що стосувалося Київщини і Східного Поділля. Сутнісними соціально-політичними і правовими складниками цього поняття були: статус окраїнного порубіжжя; відмінний від решти воєводств Речі Посполитої політико-нравовий режим — “політичну реальність” тут багато в чому визначало козацьке право; свобода особиста, соціальна й господарська на цій території реалізовувалася порівняно в найбільшому обсязі, найвищими були соціальна мобільність та підприємливість населення; політичний та ідеологічний “дуумвірат” релігійного центру Русі — Києва і потужного автономного воєнного й політичного осередку — Війська Запорізького. Все це разом утворювало “живильний розчин”, на основі якого відбувалося перетворення політико-територіального поняття “Україна” в нолітонім. Однак у першій половині XVII ст. цей процес ще не був завершений. Для цього потрібна була Визвольна війна українського народу середини XVII ст. з її глобальними політичними, соціальними, економічними наслідками й генералізацією національного в масштабах, до того не знаних». На “українську проблему” останнім часом звернув свою увагу і В. Д. Баран. На його думку, витоки культур — предків українців — слід шукати в матеріалах не лише иеньківської археологічної культури, носії якої — анти — проживали в третій чверті І тис. н. е. в Південному Побужжі та в нижній частині середнього Дніпра, Дністра і Дунаю. Мабуть до вирішення цієї проблеми слід залучити й старожитності празько-корчатської (синхронної пеньківській) археологічної культури, носії якої — склавіни — проживали на території Верхнього та Середнього Подніпров’я і Волині. Це тим імовірніше, що вже у VIII—X ст. н. е. пам’ятки наступної археологічної райковецької культури, що “виростала” на основі празько-корчакської, не тільки займають все Правобережжя від Дніпра до Вісли й від Прип’яті до Карпат та Буковини, але на сахнівському етапі стають одним із вагомих компонентів волинцево-роменської культури Дніпровського Лівобережжя. Таким чином, усі літописні племена VIII—X ст. н. е. на Правобережжі Дніпра вписуються в межі археологічної культури типу Луки Райковенької (поляни, древляни, волиняни та інші), а лівобережне плем’я сіверян виникає на змішаній склавіно-антській основі.

На думку згаданого дослідника, походження назви “Україна” сягає пізньоримського періоду. Як відомо, етнонім “анти” був не слов’янського, а іраномовного походження. Антами називали порубіжне зі стеном слов’янське населення іраномовні степові скіфо-сармати. Ця назва з індоіранського означає “крайні”, “окраїнні” Вона була прийнята в іраномовному значенні візантійськими авторами, але утримувалась лише до початку VII ст. н. е. Надалі етнонім “анти” зникає зі сторінок писемних джерел, як зникають із степів Північного Причорномор’я іраномовні племена. І все ж він не загинув безслідно, а залишився у народній традиції і був знову зафіксований Іпатієвським літописом під 1187 р. у формі “Україна”.

«Як інтерпретувати ці дві згадки, безперечно, зв’язані територіально, але розділені значним проміжком часу? Якщо анти по відношенню до римського, а потім візантійського Причорномор’я у сприйнятті їхніх безпосередніх сусідів — скіфів і сарматів — були “крайніми”, “окремими”, то такими ж залишились і їхні нащадки стосовно Візантії та її дунайсько-причорноморських провінцій, незалежно від того, яких внутрішніх перетворень вони зазнали. Тепер їх розділяли тюркські народи, котрі в середині І тис. н. е. витіснили з українських степів іраномовне населення. Можна вважати, що так же, як етнонім “анти” (“крайні”, “окраїнні”) відносився до населення всього слов’яно-номадського порубіжжя, так і етнонім “Україна” означав не край Переяславської землі, а всю прикордонну зі стеном територію. Антські поселення пеньківської культури від Сіверського Дінця до Дунаю дугою з півночі й північного заходу охоплювали Стен. Саме ця частина східнослов’янської території разом з населенням може бути підведена під назву “Україна”».

На підтвердження своєї думки згаданий дослідник приводить кілька повідомлень пізньосередньовічних писемних джерел, а також погоджується з вищенаведеним розглядом цього питання С. Шелухіна та Н. Яковенко. При цьому він робить і заключний висновок: анти — окраїнні, хоча й інтегровані склавінами, залишають свій виразний слід у назві “Україна”, яка, проіснувавши поруч з офіційною книжковою назвою “Русь”, переживши кілька етанів свого відродження і спаду, повністю витісняє її і стає визначальною для окремого слов’янського народу, другого за кількістю населення». 

Із всього вищевказаного стає зрозумілим, наскільки дане питання є важливим. Слід погодитися з думкою, що й вивчення походження та еволюції термінології “Велика, Мала і Біла Русь” є необхідним для подальших студій з історії України, зокрема формування феодальної державності та становлення національної самосвідомості. Це розуміли і наші попередники, серед яких треба виділити спеціальні розробки кількох дослідників.

Серед них слід, в першу чергу, знову згадати М. С. Грушевського, який присвятив спеціальну статтю розгляду причин і часу появи царського титулу “государ Великої, Малої і Білої Русі” Щоправда, він відзначав, що старий титул “всея Руси” певний час уживався разом із новим (останній частіше використовувався у зносинах з Україною). На його думку, “перехідний” титул “всеї Великої і Малої Росії” з’явився в московських документах під українським впливом в часи заключения Переяславського договору 1654 p., та в контексті даної праці для нас більш важливим є погляд відомого українського історика якраз на час появи та використання “малоросійського найменування”, яке з’являється в часи поділу старої київської митрополії в XIV ст.:

«Таким чином на протязі XIV ст. термін “Малої Росії” не встиг відповідно стверднути і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні, тому що ієрархічний зв’язок між обома митрополіями (“Малої” і “всеї Руси”) розірвався — спочатку через розрив ерархічного зв’язку з царгородським патріархатом з боку західньої митрополії, а потім так само і східної. Митрополити східні і західні, ігноруючи один одного, однаково титулували себе митрополитами “київськими і всеї Руси”, і з тим, виявляючи свою ієрархічну основу, виходить з уживання взагалі й термін “Малої Росії”

Випливає він наново, коли київським митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошевих і всяких інших підмог з московського скарбу. З огляду, що московські митрополити, а потім патріархи писались титулом “всеї Русі”, київським митрополитам незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе дома — “митрополита київського, галицького і всеї Руси” Уживаючи далі в усіх инших випадках сього титулу, титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами “Малої Росії” Так напр. Петро Могила, титулуючи себе (і так титулований звідси у себе) митрополитом київським, галицьким і всеї Руси, в своїх грамотах до московського царя пише себе “митрополитом київським, галицьким і всея Малої Росії” Паралельно сьому з’являються в уживанню і термін “Великої Росії” і навіть “Великороссіи” для православних московського патріархату. Київські книжники 1620-х pp., напр, уживають сього терміну, коли приходиться відряджати свою, зближену до народної мови і протиставляти її старій слов’янській мові, уживаній в московських виданнях». 

Дослідник визначає, що титулом “Малої Росії” величав митрополита і боярин В. Бутурлін під час приїзду до Киева з Переяслава. Але у відповідь митрополит Сильвестр Косів титулував царя в своїх промовах старим офіційним титулом “самодержця всея Руси”: таким чином засвідчуючи свою непричетність до проголошення його “государем всея Великія і Малыя Руси”, що сталося перед тим в Переяславі. Далі він поточнює “малоросійський термін”:

«Тут ясно бачимо, що під назвою “Малоросія”, котру цар мав визволити з лядського пановання і взяти під свою руку, українські книжники, що нагородили царя сим титулом, розуміли не тільки козацьку Україну, вже визволену, а всі українські і білоруські землі. Ясно, що в се понятє входить і Західня Україна — Поділе, Галичина, земля Львівська, Покуте, Підгіре (Перемищина в тім), і українсько-білоруське Полісе, а може й Підляше (себто треба читати: Подлеской), і нарешті “Білоруська земля”, себто взагалі білоруські і українські землі в. кн. Литовського».

Через кілька десятиліть знову з’явилася стаття під такою ж назвою — “Велика, Мала і Біла Русь” — підготовлена О. Соловйовим. Автором були використані чисельні джерела, але його основною метою було спростування використання термінів “малий” і “великий” в географічному розмежуванні певних територій: «Ми вважаємо невдалим проведення окремими авторами паралелі між термінами “Велика і Мала Русь” й тлумаченням “Мала та Велика Греція”, згідно котрому “Мала Греція” означає корінну країну, а “Велика Греція” — її більш пізнішу колонію ...термін “Велика Греція” можливо називати прикрашаючим епітетом, і він стоїть осторонь, так як немає антитетичного йому поняття. А головне, цей термін зовсім невідомий середньовічній візантійській та латинській літературі і не міг вплинути на термінологію XIII й XIV ст.ст., що основувалася на більш близьких зразках.

Нагадаємо, що вирази (Maior та Minor) були у використанні в середньовічній географії, особливо у візантійській, й означали політичні підрозділи деяких країн. При цьому зовсім не потрібно допускати, що термін “Мала” незаперечно був пов’язаний з поняттям про метрополію, а “Велика” — з поняттям її колонії. Давнім прикладом може слугувати поняття “Велика Скіфія”, вже згадана нами, і “Мала Скіфія” ... З часів Юстініана відомі Маіог і Minor Armenia, причому Велика Арменія — головна, основна, а Мала (біля Середземного моря) — скоріше її колонія. Ці терміни відомі і в нашому літописному “Начальному зводі”: серед країн нащадків Іафета названі “Арменья Мала и Великая”».

М’яко кажучи, така точка зору не знайшла підтримки в інших дослідників. Чого хоча б вартує аргумент цитованого вище професора, що наявність областей Великого Новгорода, Великого Ростова і Великого Володимира повинно було привести до появи поняття “Велика” або “Більша Русь” (Маіог Russia). А в заключенні він відзначає: «Метою нашої статті було бажання показати, що поняття “Велика Руссія” з’явилося вже в XII столітті й відноситься до всієї Руської землі як єдиного цілого. Потім, на протязі XII—XIV ст.ст., в період феодальної роздробленості, з’являються назви “Мала та Велика Русь” у зв’язку із бажанням до розділення єдиної руської митрополії на дві і навіть на три частини, в залежності від політичних обставин. Термін “Мала Росія” отримав політичний зміст у Галицький Русі в 1335 р, коли поруч з нею утворилися і політичні поняття “Мала і Велика Польща” В XV ст. назва “Велика Русь” продовжує утримуватися, перемежаючись з рівнозначною їй назвою “Біла Русь” З кінця XIV ст. назви “Велика і Мала Русь” стають усе частішими. З 1654 р. вони твердо увійшли у російську мову і політичну термінологію, причому під впливом київської вченості набули грецького окрасу — “Велика і Мала Росія” Ці назви прийшли до Москви з Києва, сходячи своїми коренями до Візантії».

Серед західних дослідників найбільш грунтовно дане питання розглянув 3. Когут. Зокрема у своїй праці “Розвиток малоросійської самосвідомости і українське національне будівництво”, котра увійшла до збірки “Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України” (Київ, 2004) він відзначив, що згідно з М. Блоком, важливим чинником національного будівництва на Заході було ототожнення еліти з певною територією, а людей — з єдиною назвою. Але у випадку України визначення такої назви було особливо складним завданням, бо ще М. Костомаров вказував на те, що протягом усісї свосї історії українці вживали величезну кількість назв для самовизначення. Найчастіше вживаними були “Русь”, “Мала Русь”, “Малоросія”, “Мала Росія” та “Україна” “Русь” була, звичайно, найдавнішою назвою, котра походила ще з Київського князівства. Вона включала в себе поняття Русі як території, иідвласної династії Рюриковичів, так і церкви під егідою митрополита Київського і Всія Русі.

Після монголо-татарського нашестя Галицько-Волинське та Суздальське князівства виявилися найреальнішими претендентами на продовження давньоруських традицій. Але першорядне значення у боротьбі за легітимність спадкоємності мало якраз місцезнаходження митрополичої резиденції. Її 1301 р. було перенесено з київських на суздальські землі — спочатку до Володимира, а потім до Москви. Однак галицькі князі наполягали, щоб митрополія розташовувалася на їхній території. Тож, можливо, побоюючись, що Галицько-Волинське князівство було “зіпсоване” тісними стосунками із католицькими країнами, Вселенський патріарх й грецьке духовенство віддавали перевагу півночі східнослов’янського світу, але під впливом нагальних політичних процесів пом’якшили свою думку й дозволили Галичині теж мати митрополита Русі.

Тому з метою розрізнення двох митрополитів на Русі патріарх та грецькі прелати й почали вживати терміни “Велика Русь” і “Мала Русь” Але чому було вибрано саме ці назви, залишається загадкою. Вони могли просто означати, що митрополит Галицький мав менше єпархій, ніж Суздальський. Тут думка канадського науковця перегукується із вже вищезгаданою точкою зору О. Соловйова. Але далі він пропонує й інший варіант: так трапилося за давнім грецьким звичаєм називати свою землю “Малою”, а колонії — “великими землями”, що, з нашої точки зору, е більш вірогідним.

У кожному разі дані терміни було прийнято в церковних колах, а в 1330-ті роки вони увійшли до сфери політики, коли їх використовували у своїх титулах галицькі князі післямонгольських часів. Та після розпаду Галицько-Волинського князівства поняття “Мала Русь” втратило своє політичне значення. Проте воно продовжувало відігравати важливу роль у боротьбі за митрополита Русі, за якого в XIV—XV ст. змагалися Польща, Литва та Московія.

Але в територіальному відношенні малоросійська назва поступово витіснила всі інші аж у XVIII ст., хоча час від часу можна було зустріти слово “Україна” Назву “Мала Росія” було офіційно затверджено після Переяславської ради 1654 p., коли царський титул змінився із “Царь всея Руси” на “Царь Великой и Малой России” Після більш як півстолітнього уживання московською владою українське суспільство прийняло цю назву як звичайну для Гетьманщини. В той час назва “Мала Русь” стосувалася не всієї України, а лише Лівобережжя — спадкоємиці держави Богдана Хмельницького. З нашої точки зору, остання теза не с цілком доведеною.

Найбільш ґрунтовно це питання розглянув П. П. Толочко у кількох своїх статтях. На початку однієї із них він відзначає:

“Впродовж другої половини XIIІ—XVII ст. визначилася поземельна географічна структура колишнього територіального ядра Київської Русі: Волинь, Поділля, Червона Русь (Галичина), Сіверія, Запорожжя, Полісся, Україна. Політично ці землі увійшли до складу Литви і Польщі як окремі напівавтономні князівства — Київське, Чернігово-Сіверське, Галицько-Волинське. Пізніше вони були трансформовані у воєводства — Руське, Брацлавське, Київське, Чернігівське — і централізовані в політичній системі Речі Посполитої. У часи національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а потім у часи Гетьманщини виникла власна політико-адміністративна структура козацької держави — полкова, яка в силу історичних обставин співіснувала із структурами Польщі та Росії.

Незважаючи на мозаїчну строкатість картини історичного розвитку земель Південної Русі другої половини XIII—XVII ст., в його основі лежали стабільні структуротворчі засади, успадковані від Київської Русі. Серед них, насамперед, уявлення про територіальну цілісність країни, яке не зникало навіть за умов фактичного розчленування її між сильними сусідами. Характерно, що це уявлення усвідомлювалось не лише власною інтелектуальною елітою, зокрема козацькою старшиною, а й правителями сусідніх держав. Другим важливим, можливо, навіть головним чинником інтеграційних процесів було почуття етнічної єдності народу, який усвідомлював себе правонаступником кисворуської спадщини і, незважаючи на всі випробування долі, зберіг власну назву і назву своєї країни — Русь».

Далі, з вибірковим використанням різноманітних письмових джерел, подаються основні етани зміни розглянутих найменувань: до 20-х pp. XIV ст. більшість південних та західноруських земель опинилися в складі Великого князівства Литовського, в результаті чого воно стало називатися ще й Руським; після Люблінської унії 1569 р політична влада над усіма південноруськими землями фактично опинилися в руках польського уряду, але незважаючи на полонізацію краю, на рівні народної свідомості і в міждержавних стосунках він лишається Руською землею, Руссю; з кінця XVI ст. — на початку XVII ст. назва “Русь” стала, по суті, одним з важливих символів національного відродження, нерозривного зв’язку з давньоруським періодом історії; особливо велика заслуга в збереженні давніх традицій належала православній церкві; Богдан Хмельницький називав себе князем руським, “единовласникомъ и самодержавцем Рускимъ”, а свою державу — князівством, межі якого сягали Львова, Холма і Галича (титул був йому наданий єрусалимським патріархом Паісіем). Слідуючий термін — “Мала Русь” — набуває великого поширення після Переяславської ради 1654 р. Поступово цей термін, що з’явився ще на початку XIV ст. разом з “Великою Руссю”, із сфери літературно-духовної перейшов у державно-політичну. Він фігурує у гетьманських універсалах і листах вже у другій чверті XVII ст., а також у звітах московських послів про їх зустрічі з великим гетьманом та його оточенням.

«З усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави “Мала Русь” була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж XIV—XVII ст.; спершу відносилася до Галицько-Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно-козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого — стверджувала народження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі».

Але якщо в Московії цей термін “прижився” в повній мірі, то західні сусіди його принципово не визнавали. Для Польщі, яка не полишала надій на повернення колишніх володінь у Середньому Подніпров’ї, цей порубіжний для неї регіон залишався “Україною” у значенні окраїни власних володінь, на яких проживали русини. Говорячи ж про етнічне самоусвідомлення, відзначається, що на відміну від термінів “Україна” і “Мала Русь” назва “Русь”, котра одинаково прикладалася до країни, народу, мови і віри, не була новоутворенням епохи відродження. Її зберіг народ від часів Київської Русі. Під цим ім’ям він знав себе і був відомим світу в XIII—XVII ст. Зокрема, польський письменник XVI ст., родом із Перемишля, Станіслав Ожеховський називав себе руським за походженням, а за народністю поляком (gente Ruthenus, Natione Polonus). Та і мова, як і в часи Київської Русі, в Галицько-Волинському князівстві була руською. Так південноруси її називали і в XIV—XVII ст.

Рис. 1. Карта С. Герберштейна із зображенням земель Росії, України та інших територій.

Тоді «Родова назва “Русь” присутня в усьому: в означенні землі, країни, держави, народу, мови і навіть віри. Це незаперечний доказ безперервності історичного розвитку населення Південної Русі від слов’яно-руських часів до періоду пізнього середньовіччя. Історична нам’ять народу, незважаючи на татарські й пізніші лихоліття, зберегла давньоруську систему понять і ідеалів, усвідомлення його органічної невіддільності від давньоруської спадщини. Проведений аналіз джерел показує повну неспроможність гіпотези М. Погодіна — О. Соболевського про непричетність українців до історії Київської Русі і їх пізнішу появу в Середньому Подніпров’ї з Підкарпаття, а також близької за змістом концепції польських істориків XIX ст. (К. Шайноха, А. Яблоновський і ін ), за якою освоєння безлюдних земель Південної Русі відбувалося завдяки Польщі».

Розробка даного напрямку досліджень була продовжена П. П. Толочком у наступній праці, в котрій вже йшлося про термін “Україна” в південноруських літописах і актових документах, свідчення яких теж були використані (хоча знову певною мірою вибірково). Відзначалося, що в домонгольські часи йшлося про “українські”, тобто про окраїнні території Переяславського, Галицького та Володимирського князівств. А в писемних джерелах другої половини XIII—XIV ст. назва “Оукраїна”, “Країна”, “Вкраїна” зустрічаються в розповідях про західноруські й порубіжні з ними землі. Під 1517 р. в Густинському літописі ця назва вживається в сучасній мовній формі, але лише стосовно Галицького пониззя Дністра. Та під тим же роком у хроніці Литовській і Жимойтській говориться про іншу “Україну”, литовську, котра межувала з Московією. Кілька згадок про Україну кінця XVI — початку XVII ст. зафіксовано в Баркулабівському літописі, щоправда, без чітко окреслених територіальних меж. І в XVII ст. даний термін згадується у значенні окраїни державних територій (Рис. 1, 2).

Тож «...випадки вживання термінів “Україна”, “Оукраїна”, “Країна” протягом другої половини XIII—XVII ст. в літописах і актових документах, які можна значно збільшити (виділено нами. — О. М), незаперечно засвідчують їхній географічно-орієнтувальний характер. Ними означались окраїнні (порубіжні) території, що перебували під політичним протекторатом (чи й цілком в адміністратовному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Незважа-

Рис. 2. Карта, складена за К. Птолемеем і видана А. Ортелієм із зображенням земель, що становлять територію України і Причорномор’я.

Рис. 3. Карта Московії А. Олеарія.

ючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великої літери, вони не були власними географічними назвами. Невипадково майже завжди знаходяться в словосполученні, мають пояснювальні слова: “Литовська Україна”, “государеви Украинные города” тощо.

Аналіз південноруських літописів, актових документів показує, що серед численних “україн”, які з’являлись і зникли у відповідності до змін політичної карти Східної Європи XV—XVII ст., одна з них поступово набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком формування козацької державності. Йдеться про землі колишніх Київського і Чернігівського князівств, що лежали на обох берегах Дніпра і становили собою окраїну стосовно Польщі, Литви, Росії і Степу, де повновладними господарями ночували себе Кримське ханство і Туреччина».

Стисло, але повною мірою, свою концепцію згаданий автор виклав у праці “Від Русі до України” в одноіменному збірнику: 

«Ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва “Русь — Мала Русь”.

Переважного поширення термін “Україна” набув тільки у другій половині XIX — на початку XX ст. Заслуга в цьому належала українській інтелігенції, яка очолила рух за національне відродження народу».

Тож, охарактеризувавши роботу попередників, маємо в загальних обрисах стан дослідження цієї важливої і цікавої проблеми. Вищезгадані автори певною мірою намітили різні шляхи її подальшого вивчення, що буде зроблено нами, використовуючи чисельні писемні джерела. На нашу думку, слід із їх текстів брати не лише окремі факти та описи подій, але аналізувати інформацію кожного із них у всьому обсязі — від першої до останньої сторінки. Вичерпна інформація буде розміщена у додатках (№№ 1—20), а також на окремих картах (Рис. З, 4).

На жаль, археологічні матеріали нині можливо використовувати лише в незначній (відносно їх реальної кількості) мірі: пам’ятки другої половини XIII—XVII ст. досі ще повністю не систематизовані.

Рис. 4. Карта Криму, складена Я. Сандраром на основі карт Г. Боплана.

Рис. 5. Фрагменти

карти Г. Боплана

Рис. 6. Фрагменти

карти Г. Боплана

“Проте, навряд чи е тепер в археології України більш актуальна і разом з тим менш розроблена проблема, ніж проблема вивчення матеріальної культури XIV—XVII ст. Це зумовлено тим, що до недавнього часу пам’ятки цього періоду не привертали належної уваги археологів, бо не вважалися історичними. В кращому разі вони вивчалися принагідно, під час досліджень пам’яток більш ранніх історичних періодів.

Таке упереджене ставлення до пам’яток XIV—XVII ст. призвело до того, що до цього часу не існус навіть археологічної карти, тобто зведення післямонгольських пам’яток, відомих на території УРСР Відомості про ці пам’ятки розпорошені в багатьох працях, присвячених описові археологічних пам’яток різних епох, розташованих на Україні”.

Автор цих слів — Р О. Юра — відзначив цей факт ще у сімдесяті роки минулого століття, коли почав збирати матеріали до археологічної карти поселень згаданого періоду на території України (всі вони зберігаються у Науковому архіві Інституту археології Національної академії наук України, Фонд 22, №№ 20, 21). Але, по суті, в цілому ситуація не змінилася кардинально і нині. Створення банку даних пам’яток матеріальної культури цього історичного періоду залишається актуальним завданням вітчизняної археології.

Можна навести лише окремі узагальнені праці та два десятки випусків “Нових археологічних досліджень пам’яток українського козацтва” й “Нових досліджень пам’яток козацької доби в Україні”, котрі впродовж багатьох років випускаються Науково-дослідним центром “Часи козацькі”, Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, Центром пам’яткознавства НАН України та Українським Товариством охорони пам’яток історії та культури. Але повторимо ще раз: створення цілісної картини — нагальна проблема вітчизняної археологічної науки.

Та окрім пам’яток матеріальної культури, в даному випадку слід враховувати й картографічні матеріали, що належать до середньовічної доби й були підготовлені тоді в різних країнах цілим рядом авторів (Рис. 5, 6).

А писемні свідоцтва вирішено розмістити “по вертикалі та горизонталі”, щоб прослідкувати зміну історично-географічних понять як у часі, так і в просторі. Тобто встановити, як сприймали й усвідомлювали реальність не лише середньовічні предки сучасних українців на своїх землях, але і як ставилися до цього їхні найближчі основні сусіди на заході, півночі і сході. Південні сусіди — татари і турки (про яких йтиметься у першій частині праці) практично не цікавилися слов’янськими територіями у географічному відношенні. Не залучені до розгляду в даному випадку і деякі інші джерела (молдавські, угорські, шведські та ін.), вони виявилися менш інформативними в контексті розгляду цього питання.

А використані в роботі письмові джерела будуть зблоковані таким чином: 1 — Джерела постдавньоруського періоду; 2 — Джерела північно-західних та західних сусідів; 3 — Джерела північно-східних сусідів; 4 — Українські джерела. При цьому зазначимо, що будуть використані лише ті з них, які містять найбільшу кількість інформації з даної проблеми, а всі інші, навіть доволі відомі, спеціально не розглядатимуться. Як приклади згадаємо серед них “Кроніку польську, литовську, жмудську і всієї Русі Мацея Стрийковського”, котра в географічному аспекті все ж є слабким джерелом, й працю Михалона Литвина “Про норови татар, литовців та москвитян”, що в дійсності становить не документальну оповідь, а політичний памфлет.

Тож до першого із виділених блоків увійшли: Іпатієвський літопис, датований першими десятиліттями XIV ст.; Лаврентієвський літопис (80-ті роки XIV ст); Новгородський перший літопис старшого і молодшого ізводів (хнI—XIV ст., 40-ві роки XV ст ); Список міст далеких і близьких (кінець XIV ст ); перехідною ланкою до наступного блоку пам’яток може стати “Велика хроніка” (хнI — друга половина XIV ст.) (Додатки №№ 1—5).

До другого віднесено Літописи білорусько-литовські (XV — перша половина XVI ст ), Літопис Яна Бінвільського (середина XVII ст.), Хроніка Литовська і Жмойтська (XVII ст.) (Додатки №№ 6, 7,10), а також твори Боплана и Шевальє (XVII ст.) — адже ці французи тривалий час працювали на польські урядові структури і по суті були їхніми “очима” в Україні (Додатки №№ 8, 9).

До третього блоку увійшли Єрмолінський літопис (друга половина XV ст ), Типографський літопис (кінець XV — початок XVI ст ), Патріарший або Никонівський літопис (перша половина XVI ст.), Воскресінський літопис (середина XVI ст.) (Додатки №№ 11-14).

І до четвертого блоку увійшли Острозький літописець (30-ті роки XVII ст.), Львівський літописець (30—40-ві роки XVII ст.), Густинський літопис (перша половина XVII ст ), Літопис Самовидця (друга половина XVII ст.) і, звичайно, Літописи Граб’янки та Величка (початок XVIII ст.) (Додатки №№ 15—20). Але перед тим, як почнемо аналіз вище перерахованих джерел, слід розглянути загальноісторичну ситуацію в Східній Європі у післямонгольські та козацькі часи.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка