Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

«Міфи України»

КОСМОГОНІЧНІ УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ПОГЛЯДИ ТА ВІРУВАННЯ

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО СТВОРЕННЯ СВІТУ

Питання про створення світу належить до числа таких питань, якими цікавилась людина за всіх часів і на всіх рівнях культури. Ось чому і цикл українських легенд відкривається саме легендами про світобудову. В основу їх, без сумніву, покладено загальноарійський міф, що знайшов собі ясне відлуння навіть у космогонічних переказах американських індійців чипеваї; але на українському ґрунті він переплівся і з буддійськими, і з магометанськими, і з талмудистськими оповідями, і з іранськими дуалістичними поглядами і особливо з апокрифічними легендами, що перейшли до нас із Візантії і через Візантію.

У другому томі «Записок о Южной Руси» П. Куліша (с. 31—32) вміщено, між іншим, такий «Міф про перший вік творіння». Колись, ще за першого віку, за старих людей, миша і горобець засіяли разом просо. Коли вони зжали просо, то стали ділитися, та й не помирилися. Стали вони битися, стало збиратися всяке птаство і всякі звірі. Як почали тоді битися птахи зі звірями, як почали битися, то птахи і подолали й перебили звірів. Та хоч і подолали, зате й самі побилися. Тільки один птах «вийнявся», який і добив усіх звірів. Дуже втомився він і сів на високому-високому дереві. Коли йде чоловік «бовкуном». Птах і просить того чоловіка: «Дай мені бика, — каже, — я його з’їм. Я в тебе задарма брати не хочу — заплачу за нього». Чоловік віддав. Птах з’їв бика й просить знову чоловіка: «Донеси мене, будь ласка, до моєї хати». Несе його чоловік, несе й заніс у страшні хащі. А він і каже: «Зачекай тут трохи — я тобі винесу платню». І виніс йому «царствечко» у золотому яєчку, причому сказав: «Ти не розкривай цього яєчка, коли ввійдеш у село, а розкрий де-небудь у полі, чи що». Чоловік не послухався птаха і розкрив яєчко посеред шляху: аж тут відтіль ярмарок такий, що Боже храни! Ходить чоловік поміж людей та й плаче. На його щастя, нагодився тут один подорожній, якого чоловік і став просити: «Зроби милість, чи не допоможеш ти мені зібрати все це та й закрити яєчко!» Зібрали вони вдвох, закрили яєчко, і пішов чоловік з тим «царствечком» додому: покаявся вже.

Коли слухач запропонував оповідачеві питання міфа: «Звідкіля ж знову понабиралися звірі, після того як їх винищили птиці?» — «Це вже на другий вік повернуло: тоді Бог і людей, і всякої тварі розмножив».

Професор М. Сумцов убачає в наведеному міфі «уламки давньослов’янського міфа, саме два уламки: про участь у створенні світу миші й горобця і про походження світу з яйця» (курсив автора) — і щодо цього наводить цілу низку довідок про роль миші і яйця в космогонії різних європейських народів і американських індійців. Цей погляд шановного професора ми особисто вважаємо принаймні якимось дивним непорозумінням. І передусім у наведеному міфі зовсім не йдеться про створення світу (у П. Куліша слово «творення» в заголовку взято в лапки, тобто означає не акт світобудови, а створене вже), а тим більше про участь в його створенні миші і горобця. Світ є вже давно створеним, існує землеробство, є «чоловіки», свійські тварини, села, шляхи і т.ін. Зовсім нічого не говориться в міфі, який наводить П. Куліш, і «про походження світу з яйця»: в яйці, даному птахом чоловікові у вигляді платні за бика, містилося «царствечко» — не світ, а це яйце — чудесна жива іграшка, як «містечко в табакерці»; про ту частину, де йдеться про яйце, сам Куліш робить під рядком пряме і досить прозоре зауваження: «Далі починається, очевидно, вставка з казки». Міф, наведений Кулішем, являє собою сплутаний, неясний уламок народної легенди про перший вік існування світу.

Головним джерелом усіх українських легенд про створення світу є «відлучений» Апокаліпсис Іоанна Богослова, а ще ближче — «Бесіда трьох святителів» і «Сувій божественних книг», в яких викладено космогонічні відомості в дуалістичному дусі Ірану, точніше — космогонічне вчення гностико-богомильської єресі, місцями дещо згладжене біблійним поглядом.

Наведемо тут найхарактерніші з легенд, супроводжуючи їх відповідними довідками з фольклору в його сучасному стані. При цьому вважаємо за потрібне зробити одне маленьке застереження, що в той час, як Ісуса Христа і Бога Духа Святого український народ уявляє собі в цілому абсолютно згідно з православним ученням, Бога Отця він уявляє — під впливом, мабуть, іконографії — не інакше, як в образі святої людини (та саме усе ж Бога), старого, з великою сивою бородою, що живе в першому раю, створеному Ним особисто для Себе.

На чолі легенд про створення світу має бути поставлена легенда, записана в хуторі Малієві Харківської губернії Куп’янського повіту. В ній вочевидь дається взнаки вплив гностико-богомильського вчення про світобудову, за яким Бог є творцем лише вищого, духовного світу, а зримий світ, включаючи сюди й тіло людини, створений Сатанаїлом, що існував одвічно і являв собою втілення зла. Оскільки душу людини створено всеблагим Богом, а тіло — Сатанаїлом, то в людині точиться постійна боротьба між прагненнями душі до добра й потягами тіла до зла.

Легенда лише — цілком імовірно, під впливом пізніших течій релігійної думки — зменшує творчу силу Сатанаїла, що творить не самостійно, а за велінням Божим; а спроба ж його до самостійної творчості виявляється цілком невдалою. Бог створив світ не Сам, — твердить легенда, — а разом з Лукавим. Бог що наказував Лукавому чинити, те той і робив, — і виходило все чудово. Так Лукавий увесь світ створив, та тільки Бог примушував його творити все. Лукавий дивувався сам собі, як він все добре створив, хоча й Бог його примушував. От і надумався він без Бога створити собі інший світ, щоб самому царювати над ним. Але Бог перешкодив Лукавому в цій справі і не дав йому ніякої влади.

Одного разу дав Бог Лукавому пучку землі і звелів, щоб він кинув цю пучку на порожнє місце. Кинув Лукавий — і з неї утворилася та земля, на якій ми тепер живемо. З тієї пучки, яку дав йому Бог, Лукавий не забув і для себе приховати трошки землі за нігті. Як тільки відійшов од нього Бог, одразу ж виколупав з-під нігтів порошинки землі і кинув їх «на простір». Та з того праху не вийшло землі, а постали з нього плазуни, жаби і всі нечисті тварини, які й розлізлись всією землею. Лукавий як заплаче — аз його сліз постали болота, трясовина, де тепер чорти збираються для нарад. Тоді Лукавий подививсь-подививсь на свою роботу, плюнув та й каже: «Кину я творити світ, а то як почну сам щось творити, то вийде ще гірше, ніж тепер!»

Звідтоді Лукавий тільки на готове дивиться, а сам нічого нового вже не створює.

До цієї легенди близько прилягає легенда, записана в Могилеві-Подільському.

Одного разу засперечався Ідол з Богом. Ідол каже: «І я сотворю таку ж точно землю, яку Ти створив... Таку ж точно сотворю — захочу тільки, й сотворю». І взявся Ідол створювати землю. От пірнув він у море, на саме аж дно пірнув, набрав землі за щоки, і з тією землею нагору. А море глибоке; поки-то він випірне нагору, вода й вимиє всю землю з рота. Ніяк не може винести землі із собою. Чого лиш не робив Ідол, ніщо не помагає: як тільки випірне з моря, а вода вже, виявляється, і вимила всю землю з рота... Ідол тоді до Бога й каже: «Отак і так зі мною трапляється — я не можу ніяк винести землі з моря». — «Отож то і є! — каже Господь. — Винесеш землю з моря, лише промов при цьому: «Господи, благослови!» Ідол промовив: «Господи, благослови!» — пірнув на дно моря, набрав землі і виніс її нагору. З тієї землі пішли гори й каміння. Що Бог створив, те вийшло рівне, чисте, а що Ідол, там усе камені, гори і всілякі нерівності — викрутаси. Все це Ідол понатворював.

Так і все в Ідола виходило, що він не робив. Засперечався, наприклад, Ідол і іншого разу з Богом: Бог посіяв овес — овес і вродив; а в Ідола — як посіє овес, то вродить осот. Бог творить корову — то корова і виходить; а Ідол хоче створити корову, а виходить коза. Ото таке було з Ідолом.

В інших легендах, поряд з розповіддю про створення світу, наводиться розповідь і про створення янголів, злих духів і падіння Сатанаїла з неба. В цих легендах дуалістична ідея про спільну участь в акті творення доброго й лихого начал дається взнаки дещо слабше, і вони надто наближаються до апокрифів, а подекуди навіть буквально повторюють їх. Сатанаїл є то споконвічною істотою, то творінням Божим; він ще є співучасником у творенні Богом світу і почасти представником матеріального начала, та могуть його надто обмежена. Особливо близько стоять названі легенди до «Зведення Божественних книг», списку «Бесіди трьох святителів» професора Казанського університету Григоровича під заголовком «Сказання працелюбних мужів — списано з божественних книг Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина про преславні незнані речі, про споконвічного Господа Бога нашого, як бисть Господь Саваоф, раніш за всіх зримих і незримих тварей» і до списку того ж апокрифа, виданого проф. І. Я. Порфир’євим за рукописом Соловецької бібліотеки. - Найхарактернішими з цих легенд є такі: 1) записана в селі Рихті Кам’янецького повіту Подільської губернії, 2) записана в Радомисльському повіті Київської губернії, 3) записана в с. Хомутинцях Вінницького повіту Подільської губернії, 4) записана в слободі Кабанячій Куп’янського повіту Харківської губернії.

1. Одного разу, коли не було ще на світі ні землі, нічого, а була сама тільки вода, ходив Бог по тій воді, і бачить на ній бульбашку з піни, що ворушиться. Бог розколупав жезлом бульбашку — та й виліз звідти маленький чорненький чоловічок з хвостом і ріжками. Бог дав ім’я цьому створінню — Сатанаїл і мовив до нього: «Іди за Мною, будемо разом ходити». Довго ходили вони по воді; нарешті, потомилися й захотіли відпочити. Бог і каже Сатанаїлу:

«Пірни під воду, візьми жменю землі, скажи при цьому: «Бо ім’я Господнє, іди, земле, зі мною», — і неси нагору до Мене».

Сатанаїл пірнув на дно, взяв звідти жменю землі та й міркує собі: «Навіщо я казатиму «Бо ім’я Господнє»; хіба я чимось гірший від Бога?» Ось він і каже: «Бо ім’я моє земля йде зі мною». Випірнув нагору, глянув — а землі в жмені ні порошинки. Бог і каже йому: «От бачиш — хотів обдурити Мене, не послухатися і вчинити по-своєму, та не вдалося; пірнай знову». Сатанаїл знову пірнув на дно, набрав у жменю землі, затиснув її в кулак, проте все одно не сказав так, як велів йому Бог; упертий, як усякий чорт, він і цього разу сказав по-своєму: «Бо ім’я моє іде земля зі мною». Випірнув нагору, розняв кулак, дивиться — а землі знову нема ні порошинки. Бог каже йому: «Ти таки знову хотів учинити по-своєму і не слухаєшся Мене; однак твоя затія надаремна: нічого з того не буде. Пірнай утретє і кажи так, як тобі наказано».

Сатанаїл пірнув утретє, набрав у жменю землі й каже: «Бо ім’я Господнє»; потім раптом спохопився та й міркує собі: «Перше земля вислизала в мене з кулака тому, що я легко тримав; тепер я її затисну так, що вже не вислизне». Та й знову сказав по-своєму: «Бо ім’я моє іде земля зі мною». Випірнув нагору, дивиться — а землі знову нема, хоч він і затиснув її обома руками. Одначе, оскільки він, бравши землю, все ж пом’янув ім’я Боже, то в нього під нігтями лишилося трошки землі. Бог бачить, що і втретє Сатанаїл не виконав його повеління, і каже йому: «Ні, видно, з тебе нічого доброго не буде, якщо ти не міг виконати навіть такої дрібниці. Нічого робити, виколупай ту землю, яка лишилася в тебе під нігтями, і давай її сюди, — досить буде і цієї».

Сатанаїл виколупав. Бог узяв ту землю, посипав її по воді, — і раптом з’явився на воді гарний пагорок, а на ньому — зелень і дерева. Бог присів із Сатанаїлом на цьому пагорку відпочити. Оскільки Бог почувався дуже втомленим, то приліг на траві і заснув. Тоді Сатанаїла взяли заздрощі, чому він не такий дужий і могутній, як Бог. І вирішив він утопити Бога. Взяв Сатанаїл Бога на руки й хотів кинути у воду, — і раптом бачить диво: перед тим вода була від нього не далі як за крок, а тепер відійшла кроків на десять, а на її місці стала земля. Однак Сатанаїл не збентежився цим і побіг до води, щоб кинути в неї Бога. Та от би вже зовсім кинути, а вода від нього іде щораз далі й далі, і Сатанаїл ніяк не може добігти до неї. Біг він, біг — і раптом опинився якимось дивом на тому ж самому місці, звідки взяв Бога на руки. Глянув він ненароком убік і бачить, що вода від нього тут не далі, як за два кроки. Він давай туди бігти, аби таки втопити Бога. І раптом знову сталося те ж саме, що й першого разу: він біжить до води, а вона від нього відходить. Біг він, біг — і раптом знову опинився на колишньому місці. Поклав він тоді Бога на землю й міркує: «Земля ця тоненька, як шкаралупа: от викопаю яму, прокопаюся до самої води, та й кину туди Бога». Копав він, копав, аж поки зовсім не знемігся, — спітнів увесь і викопав глибочезну яму, однак до води так і не докопався (от чому на світі Божому так багато землі, і от чому вона така груба: то її чорт набігав, бажаючи звести зі світу Бога). Тим часом Бог прокинувся та й каже: «Ось бачиш тепер, який ти безсилий порівняно зі Мною — нічого не можеш зробити зі Мною, як не хотів би ти того: земля й вода скоряються Мені — Тому, Хто їх створив, а не тобі. А в тому, що через тебе земля стала такою великою, нема ще лиха. Я населю її різними людьми і тварями, а яма, яку ти щойно викопав, знадобиться для тебе самого на пекло».

Потім Бог став населяти землю різними створіннями: відразу ж зліпив із землі людину, дмухнув на неї, — і вона стала ходити і розмовляти; потім створив усіх інших живих тварей і звірів — усіх по парі, щоб вони могли плодитися. Після того Бог пішов на небо, звернувшись до Сатанаїла: «Іди й ти зі Мною».

Та оскільки в Сатанаїла не було крил, то він і не міг летіти за Богом на небо. Тоді Бог приладнав йому шість крил, і він злетів на небо.

Чи довго, чи недовго жили вони на небі, тільки Сатанаїл так вислужився перед Богом, що Бог подарував йому золоту корону на голову. Якось Богові треба було кудись піти на якийсь час, і він залишив на небі керувати всім Сатанаїла, наказавши йому, коли послати на землю дощ, коли вітер, коли град, коли тепло; а тоді додав: «Якщо тобі самому сумно буде, то ось макітра з водою: умочиш у неї пальця, к(р)апнеш — і з тієї краплі зробиться такий самий, як і ти, і тоді вже не сумуватимеш, тому що буде з ким розважитись».

Промовивши це, Бог пішов з неба. Щойно Він вийшов за ворота, Сатанаїл прожогом до макітри, умочив пальця, крапнув краплю води і бачить — справді з’явився достоту такий самий, як він. Тоді він став умочати у воду разом усі десять пальців і понастворював багато тисяч таких чоловічків. Робив він їх, робив доти, доки вистачило води; коли ж викрапав усю воду, дивиться — а чоловічків стільки, що світу Божого не видно. Тоді Сатанаїл міркує собі: «Ось тепер я цар так цар; є в мене своє військо, є в мене свої слуги, є в мене своє царство. Тепер я вже нікого не боюсь і Бога на небо не пущу, а правуватиму тут сам». І от Сатанаїл наказав своїм слугам, щоб вони ставили йому царський престол. Через якийсь час престол був готовий. Сатанаїл видряпався на престол, розсівся, наїжачився й каже до свого війська, щоб воно уважно стежило, коли Бог буде летіти назад на небо, і не пустило б Його. А Бог тим часом побував там, де Йому треба було, і летить назад на небо. Раптом бачить — на небі сила-силенна маленьких чоловічків, і кожне в Нього кидає — той каменем, той оцупком, той грязюкою, хто чим попало. А Сатанаїл нап’яв на голову подаровану йому Богом корону, сидить на престолі і орудує ними, щоб заступали Богу дорогу та не пускали Його на небо. Однак Бог усе ж злетів на небо і, дуже розгніваний на Сатанаїла, прокляв його, взяв жезл, штовхнув ним поставлений Сатанаїловими слугами престол — і той престол разом із Сатанаїлом і всіма його слугами звалився на землю. Бог сказав: «Амінь!» — і кого цей «амінь» де застав у повітрі, коли він падав на землю і не встиг ще долетіти до неї, той і лишився висіти там до Страшного суду. І нині, коли хтось із людей йде або їде і зачепить головою або чимось іншим висячого у повітрі слугу Сатанаїла, в ту ж хвилину в цю людину неодмінно й учепиться «блуд», і вона збочить з дороги. Ось чому ті, хто проходить чи проїздить, збиваються з дороги («блудять»). Проклятий і скинутий з неба Сатанаїл звідтоді ходить зі своїми слугами і чинить добрим людям зло; а Бог на небі натомість Сатанаїла створив собі незліченну кількість гарненьких хлопчиків і назвав їх «янголами». З-поміж усіх янголів Він особливо полюбив одного і дав йому ім’я Миха; цьому Мисі Він звелів пильно стежити за Сатанаїлом і всіляко перешкоджати йому чинити людям зло. Ось і став Миха стежити за Сатанаїлом. Стежив, стежив, але успіху не досяг особливого, бо в Сатанаїла було шість крил, а в Михи лише двоє, через що Сатанаїл постійно втікав од Михи. Тоді Миха заявив Богові, що він нічого не може вдіяти із Сатанаїлом, тому що Сатанаїл, маючи шість крил, — тоді як у нього — Михи — лиш двоє, — значно швидше літає, і Миха тому не може впантрувати за ним. При цьому Миха попросив Бога, щоб Бог відібрав подаровану Сатанаїлові золоту корону і віддав би її йому. Бог сказав на це Мисі: «В такому разі вирушай на землю, розшукай Сатанаїла, потоваришуй із ним і запроси його у глибоке море купатися. Перед тим, як купатиметеся, побийся об заклад, хто довше просидить під водою, і коли за третім уже разом Сатанаїл пірне, ти хутчіш виходь на берег, візьми Сатанаїлову корону і тікай на небо; а Я тим часом заморожу море, так що поки Сатанаїл проб’ється з-під криги, ти встигнеш утекти з короною». Миха вчинив так, як звелів йому Бог: вирушив на землю, розшукав Сатанаїла, потоваришував із ним, і стали жити обидва разом. Якось Миха запрошує Сатанаїла купатися і вибрав для цього найглибше море. Миха роздягся; роздягся також і Сатанаїл, зняв і корону й лишив її на березі. Купаються. Миха й каже Сатанаїлу: «Ану, хто довше зможе пробути під водою — я чи ти?» Сатанаїл каже: «Я», а Миха каже: «Я». І ну сперечатися. Сатанаїл й рече: «Та що тут сперечатись? Спробуймо негайно: пірнем обидва разом й побачимо, хто довше сидітиме у воді».

Пірнули. А Миха, тільки-но сховав голову, як зразу ж і випірнув і дивиться, де Сатанаїл. Вода в морі прозора, як скло. І бачить він — сидить Сатанаїл на самому дні. Сидів він, сидів та й став підійматися вгору. Тоді Миха швидесенько спустився на дно, сів і сидить. Сатанаїл випірнув, дивиться, а Миха ще сидить у воді. «Кепські справи, — та-ки він пересидів!» — подумав Сатанаїл. А Миха випірнув та й каже: «А що? Хто довше сидів у воді — та?» — «Ну, давай ще раз!» — каже Сатанаїл.

Пірнули знову. Сатанаїл опустився на дно, а Миха миттю випірнув і став дожидатися, коли Сатанаїл стане виринати, щоб тоді самому знов сховатися у воду. І знову вчинив так само, як перше: тільки-но Сатанаїл став підійматися вгору, Миха пірнув, й випірнув потім декількома хвилинами пізніше Сатанаїла. Сатанаїл знову каже: «Давай ще раз спробуємо. Якщо й цього разу ти мене пересидиш, то так уже й бути, тоді вже здамся — будь ти тоді в цьому ділі першим».

Пірнули. Сатанаїл знов опустився на дно, а Миха відразу ж випірнув, вийшов на берег, схопив свою одежу і Сатанаїлову корону й ходу на небо. А Бог наказав тоді морозу, щоб він заморозив те море на цілих три сажні. Сатанаїл сидів під водою, доки стало сили. Та ось вже не може довше сидіти. Він нагору... Коли це щось негаразд: крига не пускає. Він тоді знову на дно — та як уперся ногами, як підскочив, як ударив у кригу головою, то крига на всьому морі затріскотіла. Він удруге зробив те ж саме, — крига тріскотить на тому місці, де Сатанаїл ударив, тріскотить; потріскалась, однак не ламається. Тоді Сатанаїл утретє вдарив з такою силою, що вискочив з-під криги просто нагору. Дивиться — Миха вже на середині шляху між небом і землею, мчить з його короною. Сатанаїл за ним навздогін, і оскільки в нього було шість крил, а в Михи всього лиш два, то він летів швидше, ніж Миха, і став того наздоганяти. От Сатанаїл вже зовсім недалеко, от-от наздожене Миху; та тут якраз на небі з’явився Бог і кинув Мисі величезний вогненний меч, мовлячи: «Бери, захищайся!» Миха впіймав на льоту меча, а Сатанаїл уже біля нього, хоче забрати корону. Тоді Миха змахнув мечем і відрубав у Сатанаїла з одного боку три крила, а сам мерщій далі тікати. Сатанаїл, як підстрелений, з відрубаними крилами, отак каменем й полетів донизу й гепнувся на землю. Тоді Бог відокремив од імені Сатанаїла склад «їл» і додав його до імені янгола Свого Михи, внаслідок чого Сатанаїла стали звати просто Сатана, а Миху — Михаїл.

З цього часу Сатана зробився найлютішим ворогом Михаїла і став вигадувати, як би захопити його і що б йому заподіяти, якій би карі піддати за те, що він його знедолив: відняв корону й відрубав крила. От Сатана викопав глибоку яму в землі й закопав у ту яму навмисне вилитий з цією метою величезний і грубий чавунний стовп, поприроблював до стовпа кілька ланцюгів: для шиї, для рук, для ніг — і так міцно все зробив, що якби кого прикути до того стовпа тими ланцюгами, то він би до кінця світу з них не вирвався. Коли Сатана скінчив усі ці приготування, то вдягнув на себе ті ланцюги, прикував себе ними до стовпа й спробував, чи міцно стоїть стовп. Як смикнув Сатана, то земля здригнулася, а стовп і не похитнувся. Тоді Сатана зняв із себе ланцюги й каже: «Коли потрапиш до моїх рук тепер, ненависний Михаїле, то не вирвешся більше від мене з цієї в’язниці! Як би там не було, а я все-таки тебе захоплю й засаджу сюди!»

Коли дивиться, проходить повз нього якийсь старенький Дідок. «Здорові були, паночку!» — «Добридень, Діду!» — «А що це ви спорудили, паночку?» — «Тюрму таку, Діду». — «Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозуміти». — «Який же Ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди — я Тебе закую, то й побачиш».

Дідок став. Сатана надів на Нього всі ті ланцюги й позамикав. Та поскільки Дідок був старенький й худенький, то Він легко вивільнив з ланцюгів поступово то руку, то ногу, так що нічого не виходило. Тоді Сатана сказав: «Вилізай лишень звідти, Діду; Ти старий і дуже худий для цієї тюрми, а я її спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влізу в кайдани, то на мені буде добре».

Сатана надів на себе кайдани, сам їх приладнав, позамикав й питає: «А що, Діду, добре? Га?» — «Амінь!» — прорік Дід.

Ту ж мить все залізо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вікувати до суду Божого. А Дідом тим був ніхто інший, як Сам Бог.

Після цього бачить Сатана, що йому непереливки, — в ту біду, яку готував для іншого, вскочив сам, — скликав усіх своїх слуг і наказав їм гризти залізо, щоб визволити його з неволі. І гризуть чорти те залізо цілий рік до Святого Великодня, вже залишається їм зовсім мало гризти, аби визволити свого Люцифера, іноді бувають роки, коли — не більше дюйма; та як тільки священик проголосить у церкві на Великдень: «Христос воскрес!» — в ту ж мить залізо, яке вони гризли, стає таким само грубим, як і було, — ніби наростає. Вони знову починають його гризти; гризуть, гризуть, — лишається тільки перекусити; та прийде Великдень, і воно знов удвічі наростає. Так воно собі йшлося з року в рік, так і нині ведеться.

2. На самому початку не було ні неба, ні землі, а була тільки темрява і вода, змішана з землею так, ніби кваша, а Бог літав Святим Духом понад водою, яка шуміла піною. От якось Бог ходив по воді та й дмухнув на ту піну, мовивши при цьому: «Хай буде янгол!» І постав янгол, та тільки без крил. Бог дав йому два крила й каже: «Літай, як і Я». Янгол каже: «Не можна, Господи». Бог дав йому ще два крила й каже: «Літай». — «Не можна, Господи», — відповідає янгол. Бог дав йому тоді ще два крила. Ось він і літає. Тоді створив Бог світло й дав янголу меча. Другого дня Бог створив небо. Третього дня Бог каже шестикрилому серафиму: «Опустися глибоко у воду й дістань Мені звідти маленьку частинку землі на Моє ім’я: посіємо її, щоб росла». Сатанаїл (так звався той серафим) пірнув у воду, відокремив частку землі, однак не на Боже ім’я, а на своє. Але земля та розсипалася у нього в руці, і не можна було принести її до Бога. Приходить Сатанаїл до Бога та й каже: «Не можна відокремити землі».

Бог, звичайно, знає, що Сатанаїл відокремлював на своє ім’я; однак мовчить про те й каже до нього: «Піди знов спробуй». Сатанаїл відокремив маленьку частку та узяв і сховав собі трошки за губу. Коли він приніс до Бога землю, то Бог благословив її і звелів, посіявши, щоб вона росла. Як стала земля рости, то почала рости й та, яка була у Сатанаїла за губою. «Господи, порятуй мене з біди! — закричав він. — Я вкрав трошки землі за губу, і вона також росте за губою!» — «Виплюй», — каже йому Бог.

Як почав Сатанаїл плювати, та як почали з рота такі, як він, вилітати, то летіли доти, доки Сатанаїл не виплював усієї землі. Коли виплював уже всю землю, то плюнув ще кілька разів чистою слиною. І почали вилітати один за одним янголи ще прекрасніші, ніж він. Після цього Бог і каже: «Тепер трохи відпочинемо та підемо на небо». Бог ліг і начебто спить, а Всевидячим оком Своїм усе добре бачить. Сплять і світлі янголи, тільки не спить Сатанаїл з першими янголами, темними, й раду радить, щоб Бога і світлих янголів кинути у воду — втопити. Вирішили на раді: «Як укинемо Бога і світлих янголів у воду, то тоді самі на небі будемо богами».

Взяв Сатанаїл Бога на руки, а темні янголи — світлих янголів і понесли їх кидати у воду. їм здається, що вода неподалік, та ніяк не можуть до неї дійти. Носились вони, носились, на всі чотири сторони, а все-таки не донесли до води й поклали їх знову на тому ж місці, звідки взяли, й самі поснули. А земля розрослася велика. Бог устав з вірними янголами, забрав усіх тих, які спали, та й покидав їх у воду, а сам пішов на небо разом зі світлими янголами. Одним дав по шість крил і назвав їх серафимами; іншим дав тільки по два, однак назвав їх архистратигами й начальниками над янголами. Одного назвав Гавриїлом, другого Михаїлом — усім дав імена. На небі витворив сонце, місяць і зорі. Це було вже четвертого дня.

П’ятого дня створив дві риби великі й дві малі. Великих підклав під землю і звелів, щоб вони підтримували її; а малих пустив у воду, щоб вони розводилися. Потім створив птахів і пустив їх, щоб летіли й плодилися.

3. Коли замислив Господь сотворити світ, то сказав Своєму старшому янголу Сатанаїлу: «А що, — каже, — архангеле Мій, ходімо творити світ». — «Ходімо, Господи», — відповідає Сатанаїл. От вони й пішли понад морем. А море таке темне, сказано — бездонне! Бог і каже: «Бачиш цю безодню?» — «Бачу, Господи». — «Йди ж, — каже, — у цю безодню на саме дно й дістань Мені жменю піску. Та дивись, — каже, — як братимеш, то промов про себе: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє». — «Добре, Господи». І пірнув Сатанаїл у безодню до самого піску, та при цьому йому соромно стало: — «Ні, — каже собі, — Господи, додам я й своє ім’я: хай будуть поряд і Твоє, і моє». От бере він пісок і каже: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє й своє!» Взявся виносити, а вода так і вимиває той пісок. Він щосили затискає жменю — та де вже йти проти Бога! Доки він випірнув на поверхню моря, так того піску як і не було: увесь вода вимила геть. «Не хитруй, Сатанаїле, — каже Господь. — Йди знову, та не додавай свого імені!» Знову пірнув у море Сатанаїл; але чорт чортом — знову примовляє: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє! І своє!» І знову піску не стало. Лише за третім разом сказав Сатанаїл: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє!» І ось несе він пісок та й жмені вже не стискує, так навмисне на розкритій долоні й несе, щоб вода змила його; та де там: як набрав повну жменю, так повну жменю і виніс до Бога.

Взяв Господь той пісок, ходить морем і розсіває; а Сатанаїл давай облизувати руку: «Хоч трохи, — думає, — сховаю для себе, а потім, — міркує собі, — й сотворю землю». А Господь розсіяв. «А що, — питає, — Сатанаїле, нема більше піску?» — «Ні, Господи». «Тоді треба благословити!» — каже Господь. Та й благословив землю на всі чотири сторони. І як тільки він благословив, так земля й почала рости.

Оце, росте земля; а та, що в роті у Сатанаїла, й собі росте, і нарешті так розрослась, що й губу розпирає. Бог і каже: «Плюй, Сатанаїле!»

Той і почав плювати й харкати, і де він плював, там виростали гори, а де харкав — скелі. От через що в нас і земля нерівна!.. Ще кажуть, ніби ті скелі та гори Бог знає, до яких би пір росли, та вже Петро й Павло як закляли їх, так вони більше й не ростуть. Потім Господь каже Сатанаїлу: «Тепер, Сатанаїле, тільки б освятити землю; та втім, нехай вона собі росте, а ми перепочинемо». — «Добре, Господи», — каже Сатанаїл. Прилягли вони відпочити. Господь спить, а Сатанаїл замислив утопити Бога, щоб заволодіти землею. Підняв він Його на руки й біжить до моря. Спершу біжить та й біжить на південь, а моря нема; подався він на північ — і там не видно. Кинувся він на всі чотири сторони світу — ніде нема моря: відоме діло, земля вже так розрослася, що в саме небо вперлась краями. Де вже там те море стало!.. Бачить Сатанаїл, що нічого не вдіє, несе Бога на те місце, звідки взяв, та й сам біля нього лягає. Полежав трохи, а тоді й будить Бога: «Уставай, — каже, — Боже, землю святити!» А Бог йому каже: «Не турбуйся, Сатанаїле! Земля Моя вже освячена: освятив Я її цієї ночі на всі чотири сторони».

4. їхав якось Господь Саваоф «на ковчезі», а Лукавий виліз із води та й дивиться. Ось Господь і питає його: «Що ти таке?» А Лукавий відповідає: «Я — Лукавий». — «Будь Мені товаришем», — каже Господь. — «Добре, буду». — «Ну, то скажи Мені, що знаходиться під водою?» — питає Господь. — «Земля», — відповів Лукавий. — «Дістань Мені землі», — каже Господь. Диявол поліз у воду, дістав землі Богу й собі та набив її в рот, — думка така: «Подивлюсь, що буде Бог робити, те і я зроблю». Бог узяв землю й почав сіяти її по воді — постав суходіл. Лукавий ніяк не може утримати землі, яка була у нього в роті, й каже Богові: «Невміч мені: земля лізе із рота!» «Блюй, — каже йому Бог, — і будуть гори, долини й пагорби. Лукавий став блювати — і з’явилися гори, долини й пагорби. Тоді каже Бог Дияволу: «Йди на небо; а як зійдеш, то помий руки й тріпни ними, — і в тебе з’являться товариші». Лукавий так і вчинив: помив руки, тріпнув ними, — і до нього з’явилось багацько лукавих.

Якось Лукавий засперечався з Богом, що вип’є всю воду і разом з нею увесь пісок. Коли він напився води й нажерся піску, його й розперло. Став він блювати — і наблював гори й болота.

Як додаток до цих легенд не зайве навести ще одну легенду про походження «гір крутих та високих, ярів довгих та глибоких», розшукану «старенькою, згорбленою, тихомовною», вельми релігійною «бабунею Марцею Оверчихою».

Одного разу створив Господь землю — рівненьку, гладеньку, всю в садах та квіточках. А дияволу й собі схотілося сотворити таку ж землю. Однак скільки він не возився, нічого не міг удіяти. Ось він приходить до Господа та й просить: «Господоньку! Поможіть мені створити землю». А Господь й каже йому: «Лети ти, Сатано, на край світу, пірни ти глибоко на дно морське, захопи в жменю землі із дна, і розсій ту землю за вітром та й кажи при цьому: «Рости, земле, на Божу славу». Полетів диявол на край світу, пірнув на дно моря, захопив землі в жменю, і ще не вийшов з води, як уже промовив: «Рости, земле, на мою славу, а не на Божу». А земля й вислизнула вся з рук. Дістав диявол землі вдруге — вислизнула й та з рук; дістав він утретє, причому і цього разу мовив те саме: «Рости, земле, на мою славу», — і земля втретє вислизнула йому з рук. Зметикував тоді диявол, як узяти землю, щоб не вислизнула. Пірнув ще раз у море, дістав самого дна й захопив землі й піску в рот. Тепер уже не вислизне земля з рота. Випірнув на поверхню, та тільки-но промовив: «Рости, земле, на славу дияволу», — а земля й почала рости: набила йому повну пащу й повне черево. Як вирвало його, розкрив він пащу і почав блювати. Летить та блює, летить та блює; понаблював він ці високі гори, а де вже просто кілком підпирало груди і він падав на землю, качався черевом, бився руками й ногами, то там повибивав долини й глибокі яруги. Так диявол всю прекрасну Божу землю «спаскудив» горами та яругами.

За однією легендою, учасником у створенні світу, крім Бога і Сатанаїла, був ще й святий апостол Петро — втім, більше в ролі радника. Мабуть, до космогонічної легенди цієї він перенесений з «Обходів апостольських», де святий апостол Петро мандрує то самостійно, то — здебільшого — разом із Спасителем. А що справді на неї вплинули в даному разі «Обходи апостольські», це видно з того, що творцем світу в зазначеній легенді є Ісус Христос, а не Бог Отець. Легенда відзначається більшою наївністю і простодушністю.

Якось Ісус Христос і святий Петро, — розповідає легенда, — не маючи роботи, сиділи й нудилися. От свяїкй Петро й каже: «Боже, оскільки Тобі нічого робити, то хоч створи тепер світ». — «Добре, — каже Ісус Христос, — тільки треба в такому разі гукнути чорта, щоб дістав з моря піску й синього каменя; а то — як же Я Сам буду діставати?» Гукнули чорта. Ісус Христос каже: «Лізь у воду та кажи: «Не я беру, а Бог бере, — і діставай, що трапиться в руку». Чорт поліз у воду; однак не сказав так, як велів Ісус Христос, а каже: «Не Бог бере, а я беру». І він нічого не дістав. Лізе бідолашний чорт удруге; але знову він точно так сказав — і не дістав нічого. А як поліз утретє, то вже послухався Ісуса Христа, каже: «Не я беру, а Бог бере». Та й зачепив обома лабетами. Вилізши нагору, побачив чорт, що в нього в одній руці пісок, а в другій — синій камінь. Ісус Христос взяв від нього і те, й друге, створив світ, як треба, тільки лишилось його ще перехрестити. 

«Як би нам перехрестити світ?» — каже Ісус Христос. — «Я знаю як», — відгукнувся святий Петро. «Ну, чини, як собі знаєш». Святий Петро підкликав чорта й каже йому: «Вези мене до тієї води, яку бачиш перед собою, а я тобі за це зроблю все, чого лиш тобі заманеться». — «Добре, — каже чорт, — нароби мені помічників, бо я сам не можу упоратися в світі». Святий Петро обіцяв йому наробити помічників, і чорт взяв його на плечі й потяг. Одначе ось вони вже доїхали до самого кінця світу, а води нема. Зненацька вода з’явилася в тій стороні, звідки вони виїхали. Чорт повернув назад. Та, проїхавши знову весь світ упоперек, вони знов-таки води не знайшли, а побачили її раптом на правій стороні світу. Чорт не знає вже, що йому робити, — так вимучився; однак мусить їхати. Приїхавши на правий край світу, знову не знайшли води; тільки щось біліє перед ними, ніби вода. Чорт знову йде. Коли вони доїхали до кінця світу, святий Петро й каже: «Досить, ми вже перехрестили світ. Тепер я скажу тобі, як ти можеш наробити собі помічників. Устань рано в суботу, візьми води та й бризкай позад себе: скільки буде поза тобою бризок, стільки буде й чортів». Чорт так і вчинив. І з того часу на світі стає дедалі гірше й гірше, тому що чортів на світі стає щораз більше й більше.

А найкраще вчинив би святий Петро, якби обманув чорта, тому що обдурити таку погань — зовсім немає гріха.

Всі наведені досі легенди, з одного боку, розвивають першоосновний мотив загальноарійського міфа про світобудову, з другого — розвивають, під впливом місцевих умов і національних особливостей, зазначені вище апокрифи й апокрифічні легенди. Оскільки ж ті самі джерела лягли і в основу великоруських легенд про створення світу, то немає нічого дивного, що й українські, і великоруські легенди в деяких пунктах та окремих виразах схожі від слова до слова; істотна відмінність лише в тому, що в українських легендах ширший політ фантазії, і вони місцями яскраво виблискують (в оригіналі, звичайно) непідробним, простодушним, захоплюючим народним гумором. Значно цікавіший той факт, що українські легенди про світотвір мають в цілому, в загальних рисах доволі близьку схожість з релігійно-міфічними уявленнями американських індійців чипеваї і легендами корелів Олонецького краю.

За релігійно-міфічними уявленнями чипеваї, спочатку була тільки вода. Великий дух Виска наказав бобру опуститися у воду і принести з дна моря трохи землі на поверхню. Бобер опустився, але землі не дістав. Мускусна миша (rat musqueвиявила велику спритність і принесла трохи твані. Тоді Виска дмухнув на цю твань, чи намул, і він розрісся до величезних розмірів. Таким чином з віддиху Виски пішла земля.

В цьому космічному міфі чипеваї, як бачать читачі, місце Бога і Сатанаїла українських космогонічних легенд займають Виска, бобер і миша; загальна основа в них одна й та ж.

За корельською легендою, до створення світу поряд з Богом існував і представник злого начала — Кенчо, або Кару. Він був вельми могутній, і зло було глибоко вкорінене в його природі. Намагаючись стати нарівні з Богом або навіть вище Нього, він хотів узяти участь у творенні світу. Але спроба ця не вдалась йому. Господь послав Кару дістати з дна моря землі, щоб створити світ. Кару захопив її повну жменю, тільки не зумів утримати: земля вся висипалась крізь пальці, і Бог створив світ без його допомоги. Однак Кару не заспокоївся і став просити у Бога частину творення під свою владу. Бог дав йому такий маленький клаптик землі, на якому можна було забити лише невеличкий кілочок. Але й цього клаптика було досить для Кару. Він увіткнув кілочок, зробив таким чином отвір, і з цього отвору поповзли всілякі гадини. Ось чому гади перебувають під особливим заступництвом Кару і за його наказом кидаються навіть на людей (корели ніколи не називають створінь Кару на ім’я — «мадо», а звуть просто «пагаччу», що означає — поганий, той, хто чинить зло). Багато гадів виповзло з отвору, зробленого Кару кілочком, поки, нарешті, Бог не став на заваді їм.

Можливо, звичайно, що космогонічні мотиви апокрифічних легенд проникли до чипеваї через місіонерів, а до корелів — через найближчих руських поселенців; але цілком можливо й те, що ми маємо справу з одним з мандрівних переказів, який у відомій місцевості одержав менше нашарувань, в іншій більше, ускладнився легендами апокрифічними і народною творчою фантазією. Від інших зближень утримаємось, бо вони зроблені вже в дослідженнях з фольклору.

Надто вже людиноподібне уявлення Бога в українських космогонічних легендах і дитячо-наївне зображення Його всемогутності в акті світобудови, здатні часто викликати в нас посмішку, аніскільки не є свідченням того, що народ склав собі цілком неправдиве уявлення про сутність Божу і Божий хист. Тут ми маємо справу тільки з релігійною малорозвиненістю народною, живою уявою українця, загальним народним неуцтвом і неминучою на цьому рівні вульгарністю зображення і уявлення біблійних понять і подій, з чим доведеться нам зустрічатися й рахуватись і в усіх наступних українських легендах. Космогонічна, наприклад, легенда, записана в слободі Кабанячій Харківської губернії Куп’янського повіту, при всій грубості і темноті уявлення акту світотвору, містить в собі різкий протест проти своєрідно зрозумілих слів Біблії: і почив (Бог) у день сьомий от діл Своїх («почити», «опочити» по-малоруськи означає: відпочивати після праці, яка викликала втому, — що, звичайно, зовсім несумісне з поняттям про всемогутність Божу).

Спершу, «спервовіку» нічого не було, — говорить легенда, — ні Бога (єдиний випадок заперечення в українських легендах предвічності Божої), ні людей, ні янголів; не було ні землі, ні неба, а було темно-темно. Саме в цей час явився Бог, і жив на повітрі. Ось Бог і задумав створити небо і землю. Спочатку створив небо, а затим зліз із неба додолу й створив землю. Тоді став з тіла творити людей, птахів і звірів; потім почав садовити дерева й траву. Нарешті, поліз на небо й створив янголів. Сів на престолі і став царювати. Бог творив людей щодня потроху; творив він їх чотири дні, — і наповнилась людьми вся земля. Землю з країв прив’язав мотузками.

Бог створив небо, землю, людей, весь світ — і не втомився. Хоч у книзі й сказано, що він відпочивав, але це неправда: Господь не втомиться, що б Він не робив — на те Він і Бог.