Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

«Міфи України»

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО СВІЙСЬКИХ ТВАРИН 

Походження свійських тварин, їхні характерні особливості, іноді й самий зовнішній вигляд оточені багатьма українськими легендами та переказами. До того ж, більшість перебуває в щонайщільнішому й найбезпосереднішому зв’язку з тими чи іншими апокрифами, а деякі ґрунтуються на давніх релігійно-міфічних поглядах народу на природу.

Кінь (свійський — Equus caballus— це, як ми знаємо вже, перетворений янголом, за велінням Господа, диявол. В Ушицькому повіті кажуть, що диявол взагалі може перетворюватися на всяких тварин. І ось, коли він якось обернувся конем, «Господь так його благословив», що він уже навіки й лишився конем. Особливістю коня, яка впадає в око, між іншим, є те, що він безперервно їсть і ніколи не наїдається. Особливість ця є наслідком прокляття коня. Коли Господь народився на землі, то покладений був у ясла. Віл не тільки не торкався до жодної стеблинки сіна з ясел, але ще й зігрівав Богодитину своїм диханням. А кінь, що стояв з другого боку, повисмикував усе сіно, яке лиш було в яслах. Тоді Пресвята Богородиця промовила: «Тож будеш ти, добрий волику, завжди ситим у Бога; а ти, коню, будеш завжди голодним, хоч і їстимеш досхочу». І дійсно, ці слова Богоматері справдилися: кінь, скільки не їсть, завжди голодний; а віл, якщо голодний, може задовольнитися ремиганням (Подільська губернія).

Про ненажерливість коня кажуть ще й таке (Луцький повіт). Коли всі звірі прийшли вклонитися новонародженому Спасителю, кінь, підступивши до сіна, на яке покладено було Богодитину, заходився те сіно їсти, за віщо й приречений Господом на вічну ненажерливість.

А в Старобільському повіті і той, і інший перекази дещо перекручені, але при цьому доповнені новою подробицею. Спаситель прокляв коня за те, що коли Він переховувався од «жидів» і забрався в ясла, кінь своєю мордою повикидав звідти усе сіно і таким чином відкрив переслідувачам Спасителя. Як проклятий Богом, кінь не годиться в їжу. Коні перебувають під заступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квітня (за старим стилем. — Ред.) підстригають лошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу (Житомирський повіт). Найкращих коней подобає домовик, який заплітає їм гриву в косиці і їздить на них цілу ніч верхи у стайні, так що врешті-решт може геть загнати коня. Тому в стайні разом з конем ставлять цапа або підвішують до стелі вбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик і їздить (Харківський та Старобільський повіти). Якщо домовик заплітає коневі гриву — значить, він (кінь або масть його) прийшовся до дому.

У стайні на порозі прибивають підкову або цвях, щоб злодії не вкрали коня. Через те місце, де качався кінь, не слід переходити: «лишай нападе»; а якщо трапиться кому перейти ненароком, то він мусить тричі сплюнути й сказати: «Нехай тоді мене лишай нападе, як кінь (жеребець) лоша приведе». Кінь за дванадцять днів наперед чує весілля або весну: «чує на себе лиху годину», що він матиме тяжку роботу (Чернігівська губернія).

Воли (Bos) і віслюки (свійський — Equus asinus) створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали Її соломою і зігрівали своїм диханням (Подільська губернія, Літинський повіт). Воли напередодні Нового року (в Луцькому повіті — напередодні Різдва Христового) набувають здатності розмовляти людською мовою.

Один господар, довідавшись од людей про те, що воли проти Нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхні розмови. Ось і заліг він на ніч у яслах. Лежав так він, може, до півночі, — нічого не чути. Тихо в оборі (у воловнику, в загороді), воли полягали, ремигають собі. Лежали воли, лежали, а тоді один раптом підводиться. А другий і каже до нього: «Чого ти не лежиш, нащо ноги томиш?» Господар в яслах нашорошив вуха і слухає. Той віл, що підвівся, каже: «Як то ми далі житимемо, адже в нашого господаря дуже мало сіна? А до весни ще далеко, то чим же він нас прогодує?» А господар все слухає та дивується. Ті воли, що лежали, кажуть: «Нічого, що в нашого господаря мало сіна; є ще в нього ціла скирта соломи, що вже три роки як стоїть. Цією соломою господар і годуватиме нас до нового сіна. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще корців (корець дорівнює чотирьом мірам) 30 два жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тієї соломи, бо, як тільки обмолотить, то й помре; лише тим ми і поживимося, що в соломі лишилося де-не-де зернятко». Отак це розмовляють між собою воли, а господар все те чує. Може, в ті часи жито було дороге — платили, оце як і зараз, по три карбованці за корець, — тільки господар замислився — хочеться йому обмолотити ту солому. Міркує: «Обмолочу та продам — ось і куплю волам сіна». До того ж, він чув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тоді не стерпів-таки: «Де, — думає, — валяються два корці жита?» Одразу ж умовив молотьбитів: змолотили солому. Вимолотили вони й зерно, однак господар справді потім недовго й жив: як говорили воли, так і збулося (Київська губернія).

У Літинському повіті записано таку оповідь. Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: «Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар». Господар дійсно наступного дня помер. Під виливом цієї і подібних оповідей на Україні особливо дбають про те, щоб добре нагодувати волів напередодні Нового року.

Не можна бити волів коромислом, бо вони ревітимуть та бігатимуть. Не слід палицею проводити хреста на землі, а також не годиться заступом і сапою, або «тяпкою дзьобать» (бити, рубати) землю: якщо ступить на таке місце рогата худоба, то буде кульгати. Якщо загублених волів, а так само іншої свійської худоби, ніхто не нагляне, тобто не побачить, то вони можуть прожити у степу або в лісі декілька днів неушкодженими, тобто їх не займе ані вовк, ані будь-який інший хижий звір.

Особливим піклуванням і доглядом на Україні користується корова — поїльниця і годувальниця селянської родини. З коровою слід поводитися лагідно і навіть шанобливо. На Великдень у Новгород-Сіверському повіті з нею христосуються, дають «святості», тверде вим’я мастять «четверговим» яєчком, підкурюють смирною та ін. Залишаючи корову доїти, дають їй хліба-солі — «одхідного», як робітнику при розрахунку. Корова дуже чутлива до «лихого ока», через що у селах не можна завести хорошу корову, а в місті можна, бо тут менше людей з «лихим оком». Коли в корови зіпсується молоко, стане червоним, треба її видоїти й вилити це молоко на тому ж місці, тоді підкурити корову чимось «свяченим» — і причина обов’язково минеться, якщо лиш нікому про те не розповідати, а то корова ходитиме зуроченою до весни. А навесні слід узяти паличку з клечальної осики (гілка осики, якою прикрашали хату на Трійцю — Зелену неділю), зрубану першою в суботу проти Зеленої неділі, і нею гнати корову перший раз у череду. Тоді можна впізнати й ту відьму, яка зурочила корову: вона прийде й проситиме осикову паличку. Те, від чого корова стала причинною, на цей раз зникне вже безслідно. Коли корова отелиться, дають їй з’їсти великодню шишку, «щоб смирна була», а також просвердлюють їй ріг, насипають туди освяченого маку і забивають отвір осиковим кілочком, «щоб добра на молоко була і щоб відьма не портила» (Старобільський повіт).

Верблюди (дромадер — Camelus dromadarius; двогорбий — Camelus bactrianus) — це Петрові вівці. Мабуть, таке вірування виникло через схожість морди верблюда на морду вівці.

Овець (Ovisстворив Господь і благословив у їжу людям за те, що вони кормом і своєю вовною прикрили Його, коли Він ховався від «жидів» (Старобільський повіт).

Свійську козу (Capraв одних місцевостях (Могилів-Подільський) вважають невдалою спробою чорта створити, наслідуючи Бога, корову. При цьому чорт, зліпивши козу, ніяк не міг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта, дав їй життя і коза побігла, чорт, аби якомога ближче розгледіти її, схопив козу за хвіст і ненароком одірвав його. Так коза й залишилася назавжди з одірваним хвостом (Старобільський повіт). На доказ створення кози чортом кажуть, що від кози відьма ніколи не може відібрати молока, навпаки, вона навіть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз же пропаде (Літинський повіт). Чорт полюбляє бавитися з козою як зі своїм створінням, а тому її вважають за потрібне тримати, для забави чортові, у стайнях, — в такому разі він кидає мучити коней (Житомирський повіт). Дику козу чорт прижив зі своєю жінкою; тому є приказка: «тебе десь чорт сплодив на дикій козі».

У Куп’янському повіті, як ми вже знаємо, збереглася легенда про створення цапа дияволом за образом і подобою своєю. Дивно, що до буквальності схожу легенду записано і в Литві (Росієнський повіт), з одним лише додатком, що Бог вдихає життя в цапа на прохання чорта-кіпшаса крізь стрижень пір’їни. Ця, вочевидь, незначна подробиця згодилася легенді в розповіді про створення Єви.

Бог, — розповідає вона, — створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: «Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця — і Йому легко було вчитися; але все-таки я — ліпший за Нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором — гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити — хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим». Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав — і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши Своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина:— Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти... Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Про походження свиней (справжня — Susв різних місцевостях України збереглися різні легенди. В Ушицькому повіті кажуть, що свиней створив Бог із землі на користь людині. А в Літинському повіті свиню вважають перевертнем (вовкулакою) «жидівки». Під час земного життя Спасителя «жиди» якось, спокушаючи Його, накрили «жидівку ночвами» й запитали: «Якщо Ти — Бог, то відгадай, що сховано під ночвами?» Спаситель, як Бог, знав, звісно, що під ночвами — «жидівка», але, щоб покарати тих, хто випробовував Його, відповів: «Під ночвами — свиня». І з «жидівки» справді зробилася свиня. Тепер свиню називають «жидівською тіткою», і «жиди» не їдять свинини, як свого тіла. У Харківському повіті ця легенда переповідається в трохи зміненому вигляді. Коли ходив Спаситель по землі, то зайшов Він якось до «жида». А «жид» сховав жінку й дітей під ночви та й каже: «Якщо Ти — Бог, то відгадай, що там?» — «А що ж там?» — відповідає Спаситель — «Свині». Підняли ночви, коли там — свиня з поросятами. Ото через те «жиди» й не їдять свинини.

Ці легенди, вочевидь, є відлунням одного з епізодів в апокрифічному Evangelium Infantiae — «Дитинстві Ісуса Христа», де розповідається про тимчасове перетворення Господом дітей на козенят. А в гасконській казці мова йде про те, що раз якось Господь зайшов у дім до однієї жінки. Тут він почув у сусідній кімнаті галас, який зчинили діти, й запитав, хто там галасує. «Там мої поросята», — розповіла жінка, і діти її обернулися на поросят. Мати кинулась навздогін за Спасителем, який вже пішов собі, із благанням, щоб Він повернув дітям людську подобу. Спаситель виконав її прохання, та при цьому попередив, щоб вона надалі ніколи не брехала.

Питання про те, чому Господь благословив свинину в їжу людині і чому прийнято освячувати на Великдень свиняче сало й поросят, розв’язує легенда, записана в Маріупольському повіті. Коли Христашукали «жиди», Він сховався від переслідувачів в ясла з сіном. Коні зверху з’їли сіно, тоді Христос заховався глибше. Кури розгрібали сіно й вигребли Христа. «Жиди» схопили Його й стали було мучити. Христу вдалося якось визволитися, і Він сховався в солому. Свині нумо рити ту солому, і зарили Його ще глибше. Ось чому «жиди» тепер такі ласі до курей, а свиней зовсім не їдять. Нам, хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (і поросят) з паскою.

Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для того, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.

У Старобільському повіті розповідають, що одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.

Собака (дворовий — Canis familiaris domesticus) створений дияволом з глини (Ушицький повіт); проте він є найближчою до людини твариною і єдиним його вірним і надійним другом. Зліпивши першу людину й лишивши її просушуватися на сонці, Господь приставляє сторожувати собаку. Щоправда, він виявився цього разу поганим сторожем; правда й те, що легенди не забули відзначити жадібність «блукаючих» (бездомних — тих, що не мають господаря) собак, які не проти, аби поживитися всім, що лиш погано, без догляду, лежить. Не повторюючись, наведемо на доповнення одну невелику легенду, записану в Харківському повіті, про те, як собака, створений спершу голим, одержав потім од Бога шерсть. Зліпив Бог людину з глини і поставив сохнути, наказавши собаці стерегти її, а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» — «А я, — каже, — Господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму». Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням.

У Літинському повіті, — ймовірно, під впливом біблійної оповіді про покарання пророком Єлисеєм дітей, що насміхалися з нього (Друга Книга Царів: 2,23—24), а також під впливом апокрифічногоInfantiae Evangelium і різних легенд про перетворення людей за провини на тих чи інших тварин, — вважають собаку перевертнем дитини. Коли Спаситель ходив по землі, то в одному селі хлопчик особливо переслідував Його, бігаючи за ним і гавкаючи, подібно до собаки. Спаситель прокляв хлопчика за це і перетворив його на собаку.

Легенда про те, що собака був спочатку без шерсті, а також про вміння собак деяких порід невтомно плавати і навіть пірнати, мабуть, дали початок легенді про те, що собаки перш жили у воді, і тільки згодом уже стали жити на землі. Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят, запитав їх, звідки вони. Звірята відповіли: «Ми жили у воді, а тепер житимемо на землі». — «Як ви зветеся?» — спитав чоловік. — «Собаки». — «Як я можу пересвідчитися?» Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тоді чоловік той каже до них: «Дивіться, вам дозволено жити на землі всього лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду». Через рік зустрівся він знову з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що й досі живуть на землі, коли термін вже вийшов. «Без документа нам не можна йти у воду», — відповідали звірята. — «А де ж ваш документ? — «Ми віддали котові». — «Ходіть же й візьміть його в кота». Собаки пішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже не було: його вкрали миші і з’їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живуть на ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака — кішку, а кішка — мишей; і собаки, й коти, і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами».

Питання власне про те, чому між собаками й котами панує непримиренна ворожнеча, легендою, записаною Т. Зіньківським, розв’язується дещо інакше. Якось був такий неврожай, що гинули від голоду і люди, й собаки. Один собака пішов до Бога просити хліба. Бог дав йому потрошку всякого нив’я, дав до того ж і розписку. А в тій розписці було сказано: що сам господар їстиме, те щоб давав і собаці. Повернувся собака додому, віддав господарю все те нив’я. Господар засіяв його, — вродило. їсть сам господар, і собаці дає те ж саме. Ходить собака подвір’ям і мокне в негоду під дощем. Приходить він до кота й каже: «На, братику-котику, тобі цю цидулочку: ти — в хаті, в сухому сидиш, то в тебе цидулочка ніколи не змокне». Сидить собі кіт у хаті, а коли надворі похолоднішало, він заліз у піч. Господиня розпалила в печі, а кіт як вистрибне звідтіля, та й забув прихопити із собою з печі розписочку.

Варить господар собі їсти, та вже більше й не дає собаці того, що сам їсть, а замішує висівки, дає помиї... Собака бачить, що господар не дає йому вже більше того, що їсть сам, прийшов до кота й питає: «А де та цидулочка, що я дав тобі на зберігання?» — «Я, — каже кіт, — сидів у печі, грівся, а господиня раптом розпалила піч. Я вискочив, та й забув у печі цидулочку, то вона там і згоріла». Відтоді собаки стали шарпати котів, і ніколи вони не можуть ужитися.

Якщо собака риє ямки, то хто-небудь помре в домі; якщо виє — буде пожежа.

Серед собак особливими властивостями вирізняється так званий ярчук. В деких місцевостях (Старобільський, Літинський повіти) будь-якого взагалі першонародженого собаку вважають ярчуком; у Луцькому повіті кажуть так: якщо перше цуценя-сука приведе перше цуценя-самку, а ця в свою чергу приведе першого цуценя-самця, то це й буде ярчук. У ярчуків є вовчий зуб, і вони страшенно люті й надзвичайно дужі. Рана від укусу ярчука дуже небезпечна, і її важко загоїти. Ярчук бере вовка і має здатність бачити й проганяти злих духів, а також бачити відьом, яким заважає ходити в чужі корівники й видоювати з корів молоко. Виростити ярчука важко, тому що відьми до досягнення ярчуками річного віку, коли вони входять у повну силу, всіляко намагаються звести їх.

Собаку не слід убивати з рушниці: та зіпсується й не буде придатна вже для полювання. Якщо когось укусить собака, то треба засипати рану його ж перепаленою шерстю: це — найкращий і найнадійніший засіб. Хто обдере із собаки шкуру, тому цілий рік не можна ходити до церкви — гріх (Старобільський повіт), а якщо він колотиме після того кабана, то сало смердітиме.

Кіт (свійський — Felis maniculata domestica) створений Богом. Він — тварина добра і друг людини, що оберігає його від усього злого (Літинський повіт). В Ушицькому повіті про походження кота розповідають таке. Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Єву. Пресвята Діва, побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цієї рукавиці зробився кіт, який в ту ж хвилину зжер чорта. Отже, хоч кіт і походить з рукавиці Пресвятої Богородиці, він усе-таки — тварина нечиста, бо з’їв чорта. Він володіє деякими недобрими властивостями. У хвості в нього є отрута, що викликає в людей нежить, коли кіт нап’ється води з посудини, з якої п’є людина (Житомирський, Старобільський та Проскурівський повіти), або коли сплять з котом (Старобільський повіт). Щоб убезпечитися від цього, котові одтинають кінець хвоста (Проскурівський і Житомирський повіти). Якщо кудись ідеш, то в жодному разі не можна брати з собою кота, інакше кінь стане в дорозі (Старобільський і Таращанський повіти). До кого приблудиться кіт, та людина неодмінно зубожіє; і навпаки, якщо приблудиться собака, то це — на щастя й достаток. Коли кішка перебіжить дорогу, то чекай невдачі, або ж здохне кінь; для відвернення лиха треба кинути паличку так, щоб вона перелетіла навхрест через слід кішки. Якої масті кіт приживеться у домі, такої масті треба тримати й худобу: домовик одразу ж задушить кота, якщо лиш йому буде не до вподоби його шерсть (Старобільський повіт). Кіт, який прожив дванадцять років, перестає муркотіти і стає таким лютим, що може задушити людину, чому його тоді здебільшого й забивають (Проскурівський повіт).

Кіт фігурує також у легендах про всесвітній потоп, але про ці легенди мова попереду.