«Міфи України»

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ВОДУ, ВОГОНЬ І ПОЧАТОК ВИНОКУРІННЯ 

До води український народ також почуває глибоку повагу, бо вона конче потрібна для існування всіх живих істот і до того ж є могутнім цілющим засобом від усіляких недуг. Плювати у воду, а так само засмічувати її де б то не було і чим і як би то не було — великий гріх, і ті, хто не дотримується цього, бувають покарані головним болем. Як лікарський засіб воду застосовують у таких випадках: а) якщо дитина кимось або чимось перелякана, то над її головою ллють у воду розтоплений віск і потім цю воду дають дитині тричі пити і нею ж обмивають їй чоло і груди; б) якщо захворіє корова, то звичайно кажуть, що це зурочини — хтось глянув на неї і позаздрив, і хвору корову обприскують через решето водою (Холмська Русь); в) корови окроплюються водою відразу ж після отелення, притому їм дають ще й маленький шматочок артишу (козачого ялівцю) (Житомирський повіт); г) одержимі нашкірними хворобами намагаються викупатися першими — головним чином у Великий четвер — і вірять, що в такому разі вони неодмінно зціляться (там же). Вода застосовується майже завжди при різних нашіптуваннях.

Особливу цілющу силу від усіх хвороб має свячена вода — святовечірня, йорданська і стрітенська. Богоявленська вода обов’язково зберігається в кожній оселі, і нею так дорожать (в Ушицькому, приміром, повіті), що нікому сторонньому не дадуть, якби навіть той, хто просить, помирав; бджолярі окроплюють цією водою бджіл, аби в такий спосіб їм дати змогу брати мед з різних квітів неушкоджено.

Крім свяченої, дуже велику цілющу силу мають — «непочата вода» і вода «Єлена». Непочатою водою називається вода, яку зачерпують щоранку першою з ріки, колодязя чи криниці (ще краще — з трьох криниць) до сходу сонця; той, хто несе її, якщо зустрінеться з кимось, не повинен вимовляти жодного слова, інакше вода втратить свою цілющу силу і не дасть тому, хто вживає її, ніякої користі. Особливо корисно купати в непочатій воді хворих дітей (Ушицький, Літинський, Старокостянтинівський і Харківський повіти).

Вода «Єлена» називається так за ім’ям своєї винахідниці. Її також треба зачерпнути якомога раніше зранку першим; той, хто зачерпує, має робити це натщесерце; до зустрічних, якщо вони трапляються, не повинен мовити жодного слова. Той, хто вживає цю воду, неодмінно має вимовити такий приговір: «Вода Єлено! Очищаєш луги і береги — очисть мене від усього злого: болісти і слабости»(Літинський повіт). «Єлена» допомагає головним чином «від пристріту» (хвороба ця проявляється такими ознаками: позіханням, нудотою, тремтінням і, нарешті, лихоманкою), «од підвію вихра» (хвороба ця походить, за народним повір’ям, від того, що людину підвіє вітер, а особливо вихор), «від курочки» (курячої сліпоти) та інших.

Вода виходить із землі «джерлами» (джерелами), які, злившись воєдино, утворюють собою ріки, впадають у море. Джерела беруть свій початок з морів (у Холмській Русі — ріки здебільшого витікають з морів), але вода, проходячи крізь землю, очищається, ось чому вона в ріках, озерах і колодязях не гірка, як у морі. В Луцькому повіті вважають, що всі ріки утворюються з криниць. У Грубешівському повіті їх вважають жилами землі, якими тече вода, як у людини кров; уночі проти Богоявления вода в усіх вмістилищах перетворюється на певний час у вино. У висиханні рік народ убачає взагалі кару Божу і навіть знамення скорого висихання рік ще й бездощів’ям на нашій землі, тоді як у підземному світі в цей час йдуть рясні дощі (Грубешівський, Житомирський повіти, Холмська Русь). У Луцькому повіті певні, що ріки висихають тоді, коли земля в семирічний термін підіймається значно вгору.

Озера і ставки утворилися здебільшого там, де вчинені кимось великі злочини і кричущі беззаконня (Полтавська губернія, Вінницький повіт).

Під морем народ має на думці величезне скупчення води без дна і меж (у Вінницькому повіті — у морі лише подекуди зустрічаються «безодні прірви»). Дно моря складається з отворів, в які просочується вода і викликає дощ у підземному світі.

Походження вогню в різних місцевостях трактується по-різному. В Житомирському повіті кажуть, що вогонь походить від каменів і вважають його янголом. Янголом також вважають вогонь і в Грубешівському повіті, але про походження його розповідають таке. Один купець прогнав за якусь важку провину свого сина від себе. Син вирушив на кораблі у море. Буря прибила корабель до безлюдного острова. Син купця знічев’я почав якось терти «ліщину об ліщину» — і від тертя вийшов перший вогонь, який згодом поширився всією землею і ввійшов у загальний вжиток. У Подільській губернії є повір’я, що вогонь вигадав диявол тоді, як був скинутий з неба, його взяла досада, і він запалив люльку: не маючи вогню, він вимовив кілька якихось особливих слів — і люлька затліла.

Також до перших часів світу відносять походження вогню і в Київському повіті, причому винайдення його приписують чортові.

Розіклав якось чорт вогнище і пильнує його. Бог послав до чорта архангела Гавриїла і дав йому залізну палицю. Прийшов архангел Гавриїл і почав розмову з чортом, та непомітно при цьому й застромив у вогнище кінець своєї залізної палиці. Коли встромлений у полум’я кінець палиці розпікся, архангел кинувся навтіки. Чорт за ним, і ось-ось уже наздожене. Бог тоді каже Гавриїлові: «Кидай палицю!» Архангел кинув; палиця вдарилася об камінь, а іскри так і сипонули навсібіч. Звідтоді люди знають, як добувати вогонь.

У Холмській Русі першу появу вогню на землі відносять до часу винищення Содома й Гоморри; в деяких місцевостях Подільської губернії стверджують, що вогонь винайдено Соломоном. Відшукав якосьСоломон два кремені, кресонув їх один об одного — і з’явився вогонь.

Таким же анахронізмом на суто народний кшталт відзначаються й інші легенди, що відносять походження вогню до часів значно пізніших. Така, наприклад, легенда, записана в Луцькому повіті. Коли Господь Бог ходив зі святим Петром, то якось вони дуже змерзли і не знали, що робити. Раптом угледіли в лісі вогнище; підійшли до нього і погрілися. Господь Бог, аби взяти Собі вогню на дорогу, ввіткнув у нього залізну патерицю, яка й розпеклася до червоного жару. Аж гульк — де не вискіпався — вискочив чорт та й каже: «А навіщо Ти, Боже, крадеш мій вогонь?» Господь Бог розлютився і кинув було патерицю у воду. Але відразу ж вийняв її з води і хотів ударити чорта. Чорт швидко ухилився вбік, патериця вдарилася об камінь і зламалася. «З того часу і почали так гартувати залізо», — закінчує легенда.

Легенда, записана в Ушицькому повіті, приписуючи винахід вогню чортам, пов’язує його з винокурінням. Коли ще не було так багато народу, як нині, — розповідає легенда, — ходив якось Господь зі святими Петром і Павлом. Приходять вони в одне місце й бачать, що чорти поставили собі винокурню і женуть вино. Господь запитав їх, що то вони роблять. Чорти відповіли, що женуть «мутящу воду». «Ми б і вам дали напитися, аби ви перерубали нам по колодці», — додали при цьому чорти. Господь запалив Собі палицю і пішов зі святим Павлом, а святий Петро лишився. Чорти, уздрівши, що Господь узяв вогню, стали казати один одному: «Піди й забери в Нього вогонь». Коли один чорт почав було віднімати у Господа запалену паличку, Господь ударив нею об камінь, і тому ми тепер з каменю добуваємо собі вогонь. По тому Господь зі святим Павлом рушив далі, а святий Петро залишився рубати колодку і тричі вимагав, щоб чорти дали йому напитися. Коли він випив «мутящої води» одну «чубару», а тоді й другу, то не схотів рубати більше. Чорти зірвали з нього шату (верхній одяг). Між тим Господь, роззирнувшись і побачивши, що нема святого Петра, звернувся до Павла: «Зачекаймо його або повернімося назад, бо він неодмінно вскочить в якусь халепу». Раптом іде Петро — і вже без верхнього одягу. Господь питає в нього: «Де ж твоя одежа?» Святий Петро зізнався, що шату зняли з нього чорти за те, що він не схотів, випивши «мутящої води», рубати колодку. Господь каже йому на це: «Ходімо відберемо шату, бо без неї ходити непристойно». Коли вони повернулися до винокурні і Господь сказав, щоб чорти віддали шату, вони стали вимагати, аби святий Петро рубав колодку. «Він не рубатиме, — відрік Господь, — а натомість Я дарую вам ту душу, яка помре від вашої «мутящої води». Чорти повернули шату, але не знали, як назвати «мутящу воду». Був серед них біс на ім’я Кай, який так напився «мутящої води», що вона в ньому зайнялась полум’ям, і він згорів. Нажахані чорти почали бігати й гукати: «Згорів Кай! Згорів Кай!» Так і виникло слово «горівка», або «горілка».

Щоб не повертатися ще раз до порушеного в наведеній легенді питання про винайдення горілки, доречно буде навести тут і ще дві легенди про той же предмет. Першу з них записано в Чернігівській губернії.

Було це не за нашої пам’яті. Жили собі тихо люди та поживали, проклятої горілки цієї зовсім не знали. Став диявол гадати та вигадувати, що б таке встругнути людям. Нарешті— таки вигадав.

— Зачекай, — каже, — я їм з нехворощу (розрізняють чотири види нехворощу): а) полинець — Artemisia austriaса; Artemisia campestris; б) вінички, польова нехворощ — Artemisia scoparia waldst et Kit; в) чорнобиль — Artemisia vulgaris L.) такого питва зварю, що хто вип’є його — очманіє і накоїть всіляких лих, чим і потішатиме мене. І заходився він варити те питво. Вогнище розіклав таке величезне, що все небо затягло димом, який дійшов навіть до Самого Бога. «Чи не чуєте ви диму?» — Бог запитує. — «Чуємо, — відповідають святі, — та не знаємо, звідки він іде». — «Петре! — каже Бог, — піди, поглянь, що там таке коїться». Накинув Петро на себе хламиду й пішов. Приходить до нечистого, питає: «Що це ти робиш?» — «Та варю людям питво, — каже, — хай п’ють собі — менше воду питимуть». — «Бач, який ти добрий! Що ж, воно — добре?» — «А от скуштуй». — «Дай». Дав йому диявол, а Петро як випив (чоловік він непитущий), так і з місця ані руш, тут же й звалився. Диявол тим часом далі жене. Від людей цілісінький день відбою немає: кожен хоче наввипередки дістати того питва. А на небі дим просто-таки в носах усім крутить, очі виїдає. «Що це таке? Ходи-но ти, Павле, та гукай сюди Петра. Що він там робить?!» — каже Бог. Накинув на себе хламиду Павло, приходить до нечистого. «Чого це Петро тут лежить?» — питає. — «Спить: натомився дуже». — «А ти що робиш?» — «Та людям питво варю». — «Що ж це за питво?» — «Скуштуйте. Он бачите — люди ледь не б’ються через нього». — «Нумо вже, частуй». Диявол почастував. Павло випив, ступив потім кроків 30 два, впав, та відразу ж і простягнувся. А на небі ніяк дивиться від диму! Ось Бог звертається до Юрія. «Ходи-но ти, козаче, та дай тим обом доброго прочухана. Та який там чорт димить? Звели негайно припинити, не то Я Сам як устану, то за кучері так відтягаю, що довго потилицю чухатиме!» Юрій розлютивсь, схопив списа й величезну шаблю і вмить опинився біля нечистого. «Що це ти робиш? — питає. — Давно тебе, мабуть, за кучері дерли та висп’ятками з неба гнали! Забув? То я нагадаю! Ти що — нас на шинку прокурити хочеш — га?» Нечистий перелякався. «А ці чого тут попростягалися?» І відразу ж — штурх Павла під бік. Павло підхопився. Юрій давай тоді розбуркувати Петра. Підвівся і Петро, котрий лежав так близько коло вогнища, що в нього зітліла пола. Поглянув Петро на пропалену полу, та й каже: «Будь же ти, прокляте питво, горілкою!» Тут Юрій став розпитувати, що з ними сталося. Петро й Павло розповіли йому і, не гаючись, узялися втрьох за нечистого. Звалили його, як сніп, додолу. Юрій то списом його прохромить, то шаблюкою вздовж потягне; а Петро й Павло і висп’ятками, і кулаками йому піддають. З нечистого тільки щетина сипалась, і шкура на ньому зовсім порепалась. Натішившись вдосталь з нечистого, загасили вони вогнище та й пішли собі геть. Довго по тому лежав нечистий, не ворушачись, не дихаючи. А надвечір поповз навкарачки до себе в запічок і там усе кректав, охав і стогнав. Отак-то обійшлась нечистому його вигадка! Недешево дісталась вона й людям. Довго вони думали й гадали, як це можна зварити з нехворощу таке добре питво — горілочку. Та з нехворощу зварити — не зварили, а от з хліба дотумкали-таки. І нечистого не треба: краще від нього умудрилися. А йому тільки й треба було — підвести людину.

Другу легенду записано в Літинському повіті.

Під час земного життя Спасителя один чорт, що верховодив над іншими чортами, жив собі у невеличкому будиночку і знічев’я надумав гнати горілку з див-дерева. Якось зайшов до нього Спаситель зі святими Петром і Павлом, і чорт, бажаючи скласти їм шану, став частувати подорожніх винайденою ним горілкою. Спаситель відмовився, а святі Петро й Павло випили по чарці. Після першої чарки святий Павло схотів випити ще і, звертаючись до чорта, каже: «Га! Добра твоя горілка! Давай-но вип’ємо ще». Чорт дав другу чарку, випивши яку Павло почав вимагати ще й третю. Врешті-решт, Спаситель став прощатися з чортом. А той у цей час зірвав зі святого Павла шапку і каже: «Перша чарка на приїзд, друга — на виїзд, за третю — заплати!» Сталося так, що ні в Спасителя, ні у святого Павла, ні у святого Петра не виявилося грошей. Тоді Спаситель рече до чорта: «Стривай, віддай шапку, а тобі буде така заплата: душі тих людей, які помруть від горілки, будуть твоїми». Чорт погодився на це і віддав шапку святому Павлові. Звідтоді чорт завжди проживає у корчмах, де й підбурює людей обпиватися горілкою до смерті, бо в цьому — його прямий прибуток.

На Україні звичайно уособлюють вогонь в образі мстивої людини, тому всі ставляться до нього шанобливо. Так, плювати на вогонь гріх, і якщо плюне хто на нього, така людина на тому світі буде покарана й лизатиме розпечену сковороду. Господині мають замітати жар особливим чистим віником, хрестити і щоразу неодмінно ставити при ньому глечик з водою і класти поліно — аби йому завжди було що їсти й пити.

Вогонь застосовується в таких значних заходах: 1) при освяченні води на свято Богоявления, для чого стріляють в момент занурення священиком хреста у воду з рушниць, і задимлене клоччя, яке вилітає після пострілу з дула, хапають і зберігають, як святиню; якщо ж не стріляють, то від палаючих «на Йордані» свічок запалюють ганчір’я, яке потім приносять додому і випалюють ним хрести на всіх чотирьох стінах хати, а також випалюють цим ганчір’ям хрестоподібно волосся на голові у дітей, щоб ті нічого не боялися; 2) вогнем спалюють так званого «дідуха» — солому, яку підстеляють під кутю і узвар напередодні Різдва Христового, а виносять з хат та спалюють рано вранці наступного дня свята, щоб не топтали ногами соломи, на якій лежав Христос (Ушицький повіт); соломою цією також перев’язують дерева, щоб вони добре плодоносили.

Блукаючі вогники на цвинтарях у деяких місцевостях вважають частиною пекельного вогню, і люди вірять, що такі вогники світяться на могилах лише дуже тяжких грішників, яких Бог карає пеклом ще до Страшного суду (Літинський повіт). В інших місцевостях походження їхнє пояснюють тим, що на цвинтарях завжди звичайно водиться всяка нечисть, чортівщина, а надто упирі, про яких мова йтиме нижче, і які намагаються учиняти людям шкоду і лякати їх (Ушицький повіт). Вважають їх також світлом, яке запалюють янголи на могилах праведників (там же), або душами, що вийшли з могил і запалили свічі, які несли, коли проводжали їх при похованні (Холмська Русь). Але найпоширенішим є повір’я, що вогники на цвинтарях, могилах, болотах та в інших місцях — не що інше, як скарби, що виходять з-під землі нагору для просушки (або — чорт просушує закопані в землі скарби). Бачити вогники може тільки щасливець. Щоб добути потім скарб, той, хто побачив вогника, мусить кинути в нього щось зі своєї одежі або взуття. Тільки-но він це зробить, скарб миттю ввійде в землю — та лиш на таку глибину, на якій відстані була від землі на людині кинута річ: якщо, приміром, кинуто шапку, то скарб ввійде в землю на глибину зросту того, хто її кинув, і т.ін. Тоді треба копати, і скарб буде вирито неодмінно. Проте нині таких щасливців уже немає на світі (Луцький повіт, Холмська і Південна Русь). Втім, вогники на болотах вважають також дияволом, який заманює туди недосвідчених подорожніх (Літинський повіт); вони можуть вказувати на місце проживання чортів (Ушицький повіт). Вогники, що з’являються на могилі (пагорбі), є незаперечним доказом того, що там поховано чаклуна (там же).