«Міфи України»

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ЗЕМЛЮ

До землі український народ, як народ передовсім землеробський, почуває глибоку повагу, яка подекуди (у Вінницькому, приміром, повіті) межує з обожненням. Землю величають звичайно святою і матір’ю, бо з неї створено першу людину, і вона годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, причому цілують її або з’їдають жменьку землі (Луцький повіт), — і ця клятва вважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чим іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір: «наша земля — мати Тетяна», — кажуть у Старобільському повіті.

Щодо зовнішнього вигляду землі є різні погляди. У деяких місцевостях її уявляють собі у вигляді жовтка в яйці; землю оточує звідусіль вода подібно до того, як у яйці білок оточує жовток (Ушицький та Житомирський повіти). Вона — кругла, тому кінця-краю землі немає, а оскільки земля оточена водою, то з небом вона зовсім не сходиться. «На краю землі є «Америк», тобто Америка, де люди такі багаті, що криють дахи своїх домівок сріблом і золотом. «Жиди»— купці, які одні лиш доходять «на край землі», розповідають, що там є чотири моря: Солоне, Синє, Червоне і Чорне. З них пити воду не можна, а тому «жиди»— купці звичайно запасаються під час своїх мандрівок «на край світу» водою на сім років. Оточена вода водяними оболоками (там же).

У деяких місцевостях землю уявляють як округлу купину, що плаває по воді. Землі, на якій ми живемо, незрівнянно менше, ніж води, зібраної на другій землі, що є основою для всього сущого; а небо становить верх нашої землі. У землі є як початок, так і кінець, але ніхто до них не сягав, тому що ми живемо на самій середині землі. Десь дуже далеко-далеко, як від нас до неба, небо сходиться з водою, на якій плаває земля (Літинський повіт).

У Холмській Русі (втім, не скрізь) землю уявляють півкулею. Край її, до якого ніхто, крім «москалів», ніколи не доходив і не дійде, — там, де сонце, спускаючись щораз нижче й нижче, смалить так сильно, що люди, наче обпечені, бувають зовсім млявими й позбавленими життя. Там вічне літо, але через надмірну спеку ніщо не росте, і люди споживають саму лиш рибу, яку збирають на березі моря після того, як воно перестає грати, вже в цілком звареному вигляді.

У Грубешівському повіті землю уявляють як плаский круг, що тримає пан, котрий сидить під землею в кріслі.

Найчастіше землю уявляють площиною, що плаває по воді (в Луцькому, Старокостянтинівському повітах, деяких місцевостях Холмської Русі та ін.). Край її дуже далеко, за морями, куди ніхто не доходив і дійти не може, і де вона сходиться з небом, яким причиняється, як лядою (у Канівському повіті — «земля сходиться з небом на краю світу, і там баби, перучи, кладуть вальки на небо»). Площин, подібних до нашої землі, дуже багато під нами, і всі вони також населені людьми (Вінницький повіт). Всередині земля наповнена жилами, по яких на її поверхню виходить вода (Холмська Русь, Луцький повіт). В інших місцевостях гадають, що всередині землі — пекло, вогонь невгасимий, у сім разів «лютіший од нашого»; в ньому мучаться грішники до Страшного Суду (Холмська Русь, Канівський повіт). У Грубешівському повіті кажуть, що в надрах землі, які становлять другий світ, пробувають люди; вони нас, хто живе на поверхні, вважають за богів.

Посередині землі є «пупець», або така діра, з якої витікає вода і розтікається по землі жилами; ріки і моря, а так само й кожна криниця, як мине сім років, знов повертаються в той «пупець».

Згідно з давніми релігійно-міфічними поглядами, загальними та інших слов’янських племен, а також персів, монголів і навіть американських індійців, на Україні повсюдно поширене повір’я (виняток, як ми бачили, стано

вить лише Грубешівський повіт), що земля тримається на одній або двох рибах (китах). Кожні сім років риба то опускається, то підіймається, внаслідок чого роки випадають мокрими й сухими. Коли риба, яка тримає землю, перекидається на другий бік (у Старокостянтинівському повіті — «стрепенеться»), тоді буває землетрус. В Ушицькому й Житомирському повітах кажуть, що риба, яка тримає на собі землю, перебуває в кільцеподібному положенні, тримається зубами за свій хвіст і стоїть нерухомо. Землетрус буває тоді, коли вона випускає із зубів хвоста. У місцевостях, де поширене повір’я, що земля тримається на двох рибах (китах), сухі й мокрі роки пояснюються так: коли тримає землю самець, то літо буває сухим, бо він підіймає землю вище, а коли тримає самиця, то земля понижується, через що ріки й озера виходять з берегів, і літо буває мокрим (Луцький повіт).

Щодо різноманітних нерівностей на земній поверхні, то, крім пояснення, наведеного нами в нарисах про створення світу й людини, є ще й декілька інших. «Коли Бог творив землю, то спочатку варив її, потім ураз остудив; пухирі, які здійнялися як земля кипіла, обернулись на гори, а проміжки між ними утворили долини (Старокостянтинівський повіт). Відносять також походження різноманітних нерівностей на земній поверхні і вже до часу проживання роду людського на землі.

«Коли чорт дуже вже запишався й став чинити надто багато зла людям, Бог послав на землю архангела Михаїла, щоб той збив пиху чортові. Зайшла між архангелом Михаїлом і чортом суперечка, а далі і бійка. Вони вовтузилися по всій землі, і там, де архангел Михаїл дужче бив сатаною об землю, земля западала глибше і утворювались долини і яруги, а там, де сатана намагався подужати архангела Михаїла, земля вивищувалася і утворилися гори» (Літинський повіт).

Кажуть також, що гори, долини, ліси і могили створені Богом з тією метою, щоб було де ховатися звірам (Канівський повіт); або — що вони утворилися після потопу, а до потопу земля являла собою неозору рівнину (Ушицький і Літинський повіти, Холмська Русь). У Вінницькому повіті походження гір, могил, проваль і лісів пояснюють так: гори насипано страшними велетнями, які жили колись; могили — кургани над домовинами цих велетнів; провалля — лихі місця, які провалилися для того, щоб добра людина не стала на них ногою; ліси створені Богом для проживання тих тварин, які не можуть ужитися з людиною. Зокрема, походження могил приписують у деяких місцевостях якомусь воїнству за назвою «Буняк», яке пройшло весь світ і на місцях свого відпочинку зводило могили, насипаючи при цьому землю своїми черевиками (Луцький повіт; скидається на те, що тут ми маємо справу з блідими залишками переказів про нашестя монголів на Русь, або про Велике переселення народів); в інших — ці кургани вважають могилами полеглих у дуже давні часи воїнів (Житомирський повіт).

Окрім різних нерівностей на земній поверхні, є ще «безодня пропасть», тобто бездонне провалля. Це — яруга незмірної глибини, в якій живуть чорти. Все, що лиш туди потрапляє, зникає навіки без жодного сліду.

На заході (Ушицький повіт), чи на півдні (Житомирський повіт), чи на самому південному заході (Вінницький повіт), за морями, де сонце ходить близько від землі (Луцький повіт), є світла тепла сторона і «тепличина», вирій. Тут ніколи не буває зими через близькість сонця (у Вінницькому повіті — коли в нас зима, у вирії — літо, і навпаки). У вирії є теплі криниці, в яких купаються хворі і зціляються від своїх недуг. Скрізь там води і яри; мешканці роблять грядки під різну городину завширшки не більш як півліктя (Ушицький повіт). Оскільки у вирії тепло, то сюди на зиму відлітають ті з птахів, які не можуть переносити наших зимових холодів. Найраніше з-поміж птахів одлітає у вирій зозуля (в Ушицькому повіті — вона не сама туди летить, а її несе на собі одуд), яка має й ключі від нього; напровесні вона остання звідти відлітає. Сойка тричі на рік ( коли розквітне гречка, коли достигають хліба і коли впаде сніг) відлітає у вирій, однак ніколи не долітає: пролетить день, і їй зараз же хочеться дізнатись, скільки вона пролетіла, то вона й повертається назад.

Змії повзуть у вирій по деревах, а ті, що вжалили когось, на покарання, лишаються в нас і на зиму (Чернігівська губернія). Вирій, або ірій, — інакше рай. «За переказами чехів і хорутан, — каже Котляревський, — він був помешканням сонця — Хорса; воно (помешкання) лежить за морем (повітряним) або серед моря на острові (руський Буян); сюди заходить сонце, скінчивши свій денний хід; тут панує вічне літо, буяє вічна зелень, сюди ховається взимку все життя природи і відлітають птахи; тут зберігається насіння, що приноситься на землю; і тут живуть душі предків і душі людей, ще не народжених» (повір’я про теплі криниці й лікування в них хворих — пізніша риса, принесена в давнє народне повір’я). Повір’я про вирій, або ірій, відоме й найдавнішим руським писемним пам’яткам. Так, Володимир Мономах у відомому «Поученні» говорить: «І сьому подивуємось: як птиці небеснії з ірію йдуть, і спершу в наші руки, та не зостаються на одній землі, але й сильні і слабі ідуть по всіх землях, за Божим повелінням, щоб наповнилися ліси й поля».

Під землею живе особливий народ — рахмани. Вони — християни, але не мають власного числення часу, тому й не знають самі, коли треба святкувати Великдень. Щоб допомогти у цьому випадку рахманам, в Остерському, Літинському і Луцькому повітах є звичай викидати у Велику суботу шкаралупи яєць у річку. Шкаралупи ці через три з половиною тижні, на Праву (переплавну) Середу, припливають до рахманів, і ті лиш тоді святкують Великдень. Через це у зазначених повітах свято Правої Середи зветься «рахманським Великоднем». В інших місцевостях рахмани мають назву «нави» (душі померлих), і самий їхній «Великдень», радісну вість про який до них доносять кинуті у воду на Святу Неділю шкаралупи крашанок, називається «навським», або «русальним»; у деяких місцевостях середа, на яку припадає «рахманський Великдень», зветься «Правою (праведною) Середою». На «рахманський Великдень» ламають березові гілки, приписуючи їм цілющі властивості («правлять кістку»).

Власне рахмани — це брахмани, або браміни (індійські мудреці), про щасливе, безтурботне життя яких на Макарійських островах, під самим «сходом сонця», відомо з марновірної легенди, занесеної до рукописних збірників середньовічної літератури. Ці ж казки занесені й до старовинних легенд про похід Александра Македонського в Індію.

Книжна руська словесність знайома з рахманами, можна сказати, вже з перших сторінок своїх. У літописі преподобного Нестора читаємо про них: «Говорить Георгій (Амартол) у літопису... Такий же закон і в бактріян, яких називають брахманами й островичами, — котрі за настановами прадідів і з благочестя м’яса не їдять, вина не п’ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий перед Богом». У «Ходінні Зосима до Рахманів», яке видано професором Тихонравовим за рукописами XIV і XVII століть, життя рахманів зображено доволі докладно. Наводимо «Ходіння» це в стислому викладі професора М. Сумцова.

Преподобний Зосим 40 днів нічого не їв і просив Бога показати йому країну блаженних. Бажання його було здійснено. Спочатку верблюд переніс його через пустелю; тоді вітер приніс до ріки, за якою жили блаженні. Переправившись через річку з допомогою величезних дерев, що нахилили з одного берега на другий свої верхівки, преподобний Зосим ввійшов у землю рахманів і пробув серед них сім днів. Рахмани вдень і вночі пробувають у молитві. Вони харчуються плодами землі і п’ють солодку воду, що витікає з-під кореня одного дерева. Нема в них ні винограду, ні залізних посудин, ні ножів залізних, ні домівок, ні вогню, ні золота і срібла, нема й одежі. Приживши з жінкою двох дітей, рахмани розлучаються і живуть далі доброчесно. Вони сплять у печерах на землі, яку застеляють листям. Янголи сповіщають рахманів про праведних і грішних людей на землі, скільки кому визначено років життя, і рахмани моляться за людей, тому що, як сказали вони Зосиму, «ми з вашого роду будемо». Під час посту рахмани замість деревних плодів годуються манною, що падає з неба, і лише на підставі цього судять про зміну часу: «коли наближається день Воскресіння Господнього, то вкриваються дерева духмяними плодами, і таким чином дізнаємося, — повідомили вони Зосиму, — коли початок літа буває, а замість служби Воскресіння Господнього неспання буває в нас: пробуваємо без сну три дні й три ночі». Рахмани живуть від 100 до 360 і навіть до 1800 років. їм відомий час своєї кончини і помирають вони без хвороби і страху. Янголи підіймають душі померлих рахманів до Господа Бога. Душа вклоняється Богові і йде «на місце супокійне». Рахмани склали опис свого блаженного житія, передали його Зосиму і приязно провели преподобного до ріки.

Середньовічні міфічні легенди про рахманів перейшли і до таких книг, з яких наші предки черпали свої квазінаукові відомості. Так, «Книга, названа Козмографія» серйозно повідомляє про них таке: «країна голих рахманів розташована під самим сходом сонця, і вони мають царя... Житіє їхнє таке: одягаються листям з дерев садових і від них же плодами годуються, і жінок мають, а одягу й худоби не мають; ні міст, ні війни також не мають. І тут же під сходом сонця є місце, де беруть початок великі чотири ріки райські».

Казки про рахманів, які проникли в народ через давні книжкові пам’ятки, як ми бачили, дещо відбилися у свідомості народній, а подекуди переплелися з національними віруваннями в «навів», причому на українському ґрунті головним чином прищепилась частковість про рахманське Світле свято.