Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

«Міфи України»

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО РІЗНІ АТМОСФЕРНІ ЯВИЩА

Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища, так само як і про землю, воду й вогонь, являють собою строкату суміш апокрифічних вимислів і напівязичницьких, напівхристиянських забобонів зі спільноарійськими міфічними поглядами та уявленнями.

Тоді як в одних місцевостях під хмарою народ має на увазі дим, який піднявся з землі на певну висоту і там загус (Грубешівський повіт і Холмська Русь), в інших — скупчення величезної кількості річкової та морської води, що падає на землю у вигляді дощу; дощ падає у вигляді дрібних крапель тому, що вода з хмари перш пролітає довжелезний шлях крізь повітряний простір (Ушицький, Луцький, Канівський, Літинський та Новоград-Волинський повіти). В інших — хмару (від слова «хмуритись») уявляють драглистою, подібною до рибного холодцю масою, що утворюється з пари й диму; знизу вона підтримується пружністю земних випарів, а згори нагнічується хмарою. Коли хмару пригріє сонце, вона розпускається, тане і випадає на землю дощем (Літинський і Канівський повіти). Є такі, що запевняють, що самі бачили хмару, як вона шматками падала з неба, «така, як драглі» (холодець — тобто, очевидно, підняті в хмари смерчем морські медузи, які потім випали на землю разом з дощем); її з успіхом вживають як ліки від лихоманки, а також для відгодівлі кабанів (Канівський повіт). Хмару також вважають пористим вмістилищем води, яку вона пропускає крізь свої пори і яка випадає на землю дощем (Літинський повіт). У Старокостянтинівському повіті кажуть, що чорти збирають хмари маленькими шматочками і зносять їх до одного певного місця, так що потім утворюється величезна хмара. У Житомирському повіті вірять, що дощові хмари викликає Ілля Пророк: у ті місця, де потрібен буває дощ, Господь посилає Іллю-Пророка, який згромаджує своєю колісницею хмари і тим дає знати, що зараз буде дощ. Зокрема, стосовно дощу розповідають, що якийсь чоловік весь час роз’їжджає верхи на коні. Коли він їде через воду, то каже, що це — будяки. І якщо кінь хлебне при цьому трохи води і пирхне, то піде невеликий дощ, а якщо більше захопить води і дужче стане пирхати, то піде великий дощ (Холмська Русь). Кажуть також, буцім дощ викликають янголи за допомогою особливо влаштованої великої сіті. На цю сітку янголи ллють воду, щоб викликати дощ, і, на свій розсуд, переносять її з одного місця на інше (Грубешівський повіт). Тихий, частий, теплий дощ зветься манною Божою ( Ушицький повіт). Коли довго не буває дощу, то гадають, що це відьми знімають зорю і ховають її в льоху у глечику; щоб викликати дощ, треба очистити криниці (Вінницький повіт). В одній місцевості Луцького повіту тривалий час не було дощу. Тоді поміщик (а було це за часів кріпацтва) звелів зібрати всіх жінок у своєму селі і покласти їх спиною у воду, притримуючи мотузком; коли б котра з них почала тонути, то її велено було витягувати, а тих, що плавали на поверхні, велено було бити, тому що це мали бути відьми. Одна з жінок справді не тонула, і коли її за це почали бити, то вперіщив раптово такий дощ, що учасникам самосуду ледве вдалося живими дістатися додому. Все це достоту нагадує собою таке місце з четвертого слова проповідника XIII сторіччя Серапіона, єпископа Владимирського (1274—1275): «Божественні правила повелівають карати людину на смерть за свідченнями багатьох. А ви за свідка ставите воду, й кажете: якщо стане тонути, то невинна, а якщо попливе, то чаклунка. Чи не може диявол, бачачи ваше маловір’я, підтримати людину на воді, щоб вона не потонула, і тим заманити вас у душегубство? Тому що ви, знехтувавши свідченнями богоподібної людини, звернулися до бездушної речовини — до води і, повіривши такому свідченню, гнівите Бога...» і т.ін. Професор М. Сумцов повідомляє про причини сильної посухи 1889 року такі дві легенди, які він чув від однієї сімдесятирічної селянки слободи Боромлі Охтирського повіту.

Весь травень був сухий і спекотний. У небагатьох місцях пробігли легкі хмарки з плідним, живлющим дощем. Від тривалої посухи озимина була дуже пошкоджена, подекуди на пагорках і яровина вигоріла. На пояснення причини посухи випливло назовні давнє народне повір’я про чаклунство над хмарами, до того ж оповіді про те, як і хто тут начаклував, варіювалися по-всякому з місцевими приуроченнями. Зміст першої легенди в стислому викладі такий.

Три жінки йшли до Києва на богомілля. Під Києвом вони сіли відпочити. Дві потім підвелися, а третя ніяк не могла підвестись. «Не можу йти, і сама не знаю чому», — казала вона. Пішли її супутниці до Києва і повідомили ігумена, що вони залишили в полі жінку, яка без жодної видимої причини не може підвестися з землі. Ігумен послав до цієї жінки священика (ієромонаха?) з іконою і хрестом. Священик виявив, що жінка до половини ввійшла в землю. «В чому ти грішна?» — запитав він. — «В тому лише й гріх, що я заговорила дощ на три місяці», — відповіла жінка. — «Будь же ти проклята!» — мовив священик. І баба з гуркотом провалилася крізь землю.

За другою легендою, є десь у лісі криниця. Тривалий час з неї ніхто не брав води, і криниця засмітилася. Наснилось якось, а потім ще раз одному селянинові, що слід цю криницю вичистити. Коли почали її чистити, то знайшли там п’ять «чаклунств»: дужку з відра, кінське копито, мотузку та «інше» (оповідачка не могла пригадати ще двох «чаклунств»), Вийняли ці «чаклунства», освятили криницю — і незабаром пішов дощ (10—15 червня 1889 року в Охтирському повіті пройшли сильні дощі).

У Київській губернії причину надто тривалого бездощів’я звалюють виключно на відьом. Умертвляючи чотириногих черепах, з яких буцімто витікають вода і роса, і забиваючи в криницях рунами ключі, вони в такий спосіб відводять од певних поселень дощові хмари. Під час посух, з відьомських чарів, у якомусь пралісі гризуться два змії, від люті яких сохнуть небо і земля. Тільки києм, яким удасться розірвати цих гадів, можна зібрати громові хмари над полями і прикликати на землю благодатний дощ.

Є також повір’я, за яким Бог має особливі склади дощу на краю світу... Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому буває нерідко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.

Досить поширена, нарешті, думка, що дощ — це вода, яка насотується з морів, рік, озер, колодязів, ставків та інших водойм і виливається в хмари райдугою. Сама райдуга уявляється у цьому випадку «цмоком», тобто насосом. Разом з водою райдуга всотує і все, що є у воді — жаб, черв’яків, риб, каміння тощо, які потім і випадають з хмари разом з дощем. Але воду всмоктує лише синювато-червона райдуга, тоді як яскраво-червона не діє і є лиш веселкою, оскільки під час появи її прояснюється від сонячного проміння (стає веселим) виднокруг, який перед тим був закритий хмарами і навіював сум (Літинський, Луцький, Вінницький повіти). У Грубешівському повіті райдугу вважають шляхом, яким сходять з неба янголи, щоб набрати води; воду цю вони потім виливають на особливу сітку (сито) і таким чином творять дощ.

Градовими хмарами правлять відьми, які на свій власний розсуд насилають їх на ту чи іншу місцевість (у Новоград-Волинському повіті кажуть, що град випускається відьмаками з колодязів). Аби змінити напрямок градових хмар, жінки звичайно викидають з хат надвір і кладуть навхрест кочергу, лопату, на якій саджають у піч хліб, і помело, маючи намір догодити таким чином розлютованій відьмі, оскільки відьми роз’їжджають по світу на цих предметах. Дехто, щоб припинити розпочате вже падіння граду, перекушує градинки (Житомирський, Літинський повіти), це начебто знищує відьомські чари, і хмари, не завдавши шкоди, розходяться. В Ушицькому повіті кажуть, що в хмарах утворюється лід подібно до того, як на ріці, причому замерзає він на товщину людського зросту. Чорт (чи окремо приставлена якась людина) рубає цю кригу і кидає її у вигляді граду на землю. У Літинському повіті вважають, що град і сніг утворюються з тієї ж самої води, яку райдуга всотує з моря в хмари для дощу; не встигши впасти на землю дощем і застоявшись у хмарах, вона замерзає там і після того падає на землю вже градом і снігом. В інших місцевостях того ж повіту стверджують, що десь у невідомій, далекій країні є дуже високі сніжні і крижані гори. Коли хмари проходять повз них, то захоплюють із собою частинки криги і снігу, а згодом і розсипають їх по землі. Крім зазначених уже вище способів відвернення градових хмар, у Костянтиноградському повіті застосовується ще й такий. Як тільки угледять, що насувається градова хмара, відразу ж «на гряницю» (на межу місцевості) вирушає знахар, при тому бере з собою чарівну палицю і освяченого сім разів (протягом семи літ, при освяченні паски) рогового ножа. Тут він устромлює ножа в землю і тоді починає читати різні молитви, вимовляючи їх з кінця до початку: «Амінь. Духа Святого і Сина Отця во ім’я», «Від лукавого нас увільни та в спокусу нас не введи...» («Отче наш...»). «Наших душ єси народила Спаса яко Твого...» («Богородице Діво, радуйся...») тощо. По закінченні молитов знахар виймає із землі ножа, бере його разом з палицею у правицю, повертається в той бік, куди хоче прогнати градову хмару, махає в тому напрямку руками і вимовляє таке заклинання: «Граде лукавий, рабе лукавий! Нехай тебе хмари не носять, бо тебе люде не просять. Буйні вітри! Візьміть ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за Окіян-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски, щоб він там розтав і пропав нині, прісно і вовіки віків, амінь. Амінь, амінь, амінь! Тьху, тьху, тьху! Щезни, пропади од лиця Божого і од мене грішного!»

Щодо снігу є ще й інші повір’я. Кажуть, наприклад, що сніг — це пара, яка виходить з димом і замерзає у повітрі (Луцький повіт); що він походить від дощу, який замерзає (там же); що він приготовляється на небі і тоді його розсипають по землі святі (Ушицький повіт); що на небі зберігаються особливі величезні запаси снігу, який скидають на землю лопатами янголи то навмисне, то прочищаючи собі шлях (Грубешівський повіт). Повір’я деяких місцевостей Ушицького повіту наближені до тих повір’їв великоросів, які художньо відтворено Пушкіним у відомій баладі «Біси». Сніг збирають «шатани», тобто чорти. Він виходить із землі і з води у вигляді пари і в хмарах наростає. Зібравши багато снігу, сатана святкує своє весілля і розсипає скрізь по землі сніг, чому й бувають сильні хурделиці.

Народні погляди на туман, іній та росу цілком правильні: в одному лиш Вінницькому повіті в росі вбачають сльози святої великомучениці Варвари, яка вранці ходить полями і плаче.

Основа легенд і вірувань щодо грому та блискавки — давньоміфічна, язичницька; але своєрідно витлумачене християнство наклало на них такі густі сліди, що це призвело до справжнього хаосу, заплутаного ще дужче наївним народним вимислом. У Канівському повіті, наприклад, і понині ще грім та блискавку народ називає Перуном, і якщо трапиться, що блискавка запалить якусь будівлю, то звичайно кажуть: «Перуном спалило» (у Грубешівському повіті лише громову стрілу називають «Перуновою»), Спільне в усіх українських народних легендах про грім та блискавку те, що вони застосовуються Богом для ураження і винищення чортів. Зокрема, в Ушицькому повіті є таке вірування, що коли Господу Богу треба послати на землю дощ з громом, то він наказує святим Юрію, Іллі та Михаїлу хитати скелі, від чого й буває грім. У Житомирському повіті грім пояснюють тим, що пророк Ілля і архістратиг Михаїл ведуть війну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог і намагається вбити його, зібравши перед тим хмари, що є вираженням і проявом Його гніву. Бог, Ілля та Михаїл стріляють у сатану. Куди б’є грім, там, отже, й сховався чорт; а коли грім уразить людину, то тоді чорт сховався під ту людину. У Грубешівському повіті і в Південній Русі кажуть, що грім буває від переслідування архістратигом Михаїлом дияволів. Вони переховуються від переслідування в оселях, церквах і в живих істотах; але стріла Михаїла вражає їх нещадно навіть у церкві під престолом і всередині людини. До того ж убитій через чорта громом людині прощаються вчинені нею гріхи (Ушицький повіт). Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту (Житомирський повіт); не слід також співати, бо, співаючи, людина веселить чорта, який весь час тоді в’ється навколо неї, і ось грім, маючи намір убити чорта, вбиває разом з ним і того, хто співає, бо чорт устигає сховатися під нього (Канівський повіт). Якщо гроза застане когось у дорозі, то треба зійти з дороги і йти або їхати узбіччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозі вихором, і грім може вбити замість нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слід ставати й сідати під скелі, де найзручніше переховуватися чортові від переслідування, бо громові стріли відскакують від каміння (Холмська Русь). Так само під час грози не слід стояти під дубом чи вербою, де є житло чорта і куди він найчастіше ховається від грози. Коли грім ударить у дерево і запалить його, це означає, що чорта вбито, і звичайно він перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на місці спалених дерев (Вінницький повіт). За найнадійніший сховок людині під час грози може правити ліщина (лісовий горіх). Якось дуже давно диявол сказав Богові: «Я сховаюсь так, що ти мене не вб’єш». — «Ні, вб’ю», — відповідає Бог. — «Я сховаюсь під людину!» — каже диявол. — «А Я вб’ю й людину і за те дам їй царство небесне». Диявол став перераховувати після того всі предмети, під які можна сховатися, та забув згадати про ліщину, чому під нею лиш і можна порятуватися від громової стріли.

Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелі. Була сильна гроза. Пішов дощ і мисливець сховався під навісом скелі. Тоді, коли гримів грім і спалахувала блискавка, диявол спокійнісінько сидів під навісом скелі; та тільки-но вщухало, він виходив з-під скелі, ставав догори ногами і починав дражнити Бога. Гримів грім, та від його удару диявол миттєво ховався під скелю і таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрілити «в панича маленького, в камізельці, безп’ятого і з пазурами на руках і ногах». Довго дивився мисливець на витівки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрілив у «панича». Куля так і протяла того; та коли мисливець підійшов до місця, де перекидався диявол до прострілу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час підлетів до мисливця архістратиг Михаїл з рушницею на плечах і став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого він лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собі у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було відкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсім непридатна. Та врешті-решт змушений був поступитись. Помінялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцеві чомусь згодом не сподобається архістратигова рушниця, то він має право вимагати розміну. І став з того часу мисливець полювати з архістратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, все вб’є без похибки, хоч би то був щонайменший звірок. Звуку пострілу з архістратигової рушниці зовсім не можна було відрізнити від звуку грому. У селі, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати, і бачить зграю диких качок. Прицілився, вистрілив — і вбив усіх до одної. Зібравши качок, він пішов до поміщика того села. «Де ти набрав стільки дичини?» — питає поміщик. — «Настріляв на вашому ставку!» — відповідав мисливець. Поміщик нізащо не хотів вірити, побачивши таку величезну кількість качок, і питає: «А в який час дня ти стріляв?» Мисливець відповів. «Так, — сказав поміщик, — якраз саме в той час чув удар грому». Звідтоді мисливець став боятися архістратигової рушниці і пішов на умовлене місце, щоб розмінятися. Архістратиг Михаїл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, відразу ж пішов на полювання і побачив, що тепер і його рушниця стала незрівнянно кращою, ніж була раніше.

У Літинському повіті грім вважають звуком, який виникає від пересування по хмарі страшної смертоносної гармати, якою правують святий Юрій та архангел Гавриїл (у Новоград-Волинському повіті — архангели Михаїл та Гавриїл). Гармату цю заряджає святий Юрій стрілою з якоїсь твердої маси, подібної до каменя, а запалює і спрямовує постріл у чорта архангел Гавриїл (у Луцькому повіті громом та блискавкою правлять архістратиг Михаїл і святий пророк Ілля). Громові стріли (блеменіти, шматки розплавленого електрикою блискавки піску або каміння) мають вигляд або тонкої лозини, або конічної кулі, часом вони бувають жовті, як свіча. Після пострілу гармати громова стріла входить у землю на сім сажнів (у Старобільському повіті — проходить крізь землю «на другий світ») і через сім років виходить назад на поверхню. Той, хто знайшов громову стрілу, зберігає її, як святиню. Вона застосовується під час різних хвороб і особливо допомагає від кольок; вона ж уберігає від ударів грози, відводить усілякі лиха, чари і лихі сили і взагалі приносить щастя і статок в оселю, де зберігається. Допомагає вона також і від хвороб свійських тварин. На тому місці, де впала громова стріла, не можна ставити ніякої будівлі, бо через сім років грім знову вдарить у те саме місце.

Уявлення про чудесну сутність громових стріл широко розповсюджене взагалі в усіх слов’ян; відоме воно і багатьом первісним народам Азії, Африки, Америки і Полінезії. Характеристичні ознаки повір’я скрізь більш чи менш одні й ті ж самі. Окремі місцеві зміни його в цілому незначні і несуттєві. Наприклад, поляки закопують стрілу, щоб зберегти дім від грому, під поріг; південні слов’яни носять її завжди з собою, як особистий амулет; у Норвегії у XVIII столітті щочетверга ввечері стрілу мили, змащували олією і клали на свіжу солому і т.ін.

Очевидно, громові стріли завдячують міфічному поняттю про бога-громовика як своїм походженням і зовнішнім виглядом, так і своїми чудесними властивостями. На них, як на нащадках єства бога родючості, правди і добра на землі, позначився також відблиск світлих і добродійних рис його характеру. Цілком імовірно, втім, що цей останній процес відбувся на ґрунті первісного фетишизму, що одухотворював каміння й інші предмети і наділяв їх потім надприродними силами. Як би там не було, однак громові стріли являють собою в мініатюрі повний відбиток складної сутності добродійного й грізного, світлого і темного бога-громовика.

Грім буває найчастіше тоді, коли небо суціль покрите хмарами, бо саме в цей час чорти особливо полюбляють дражнити Бога: бігають шляхами, крутячись у вихорі, ламають у лісах дерева, зривають дахи з будівель тощо. Аби архангелу Гавриїлу зручно було бачити, де ховається чорт, і стежити за напрямком польоту розпеченої стріли, зриваються хмари, крізь які тоді прорізується світло справжнього неба (блискавка у вигляді прямої смуги або риски, зигзаги і змійки утворюються тому, що громова стріла летить за дияволом, який утікає, по всіх напрямках. — Подільська губернія).

У Харківському і Луцькому повітах грім вважають стукотом від колісниці, якою їде по небу пророк Ілля (у Старобільському повіті — святий пророк Ілля горщики везе, або роз’їжджає на колісниці по небу разом з Богом), а блискавку — іскрами з-під копит коней, які везуть цю колісницю. Під час своїх роз’їздів Ілля стріляє особливими кулями в чортів. Коли в грозу згорить копиця сіна або якась будівля, то це — знак, що чорта вбито; а коли нічого не згорить, то тоді Ілля схибив, і чорт щасливо втік (Холмська Русь). У Вінницькому повіті грім вважають стукотом від колісниці архангела Гавриїла, який везе калачі; громовий удар — звук стріли, пущеної Богом у чорта; блискавка — шлях стріли з неба. Одночасно з блискавкою ми бачимо «істинне небо» крізь розверзнуті хмари, що стоять на перешкоді світлу й теплу, випромінюваним цим небом, то їх несила знести ні оку людини, ні рослині. Помічено, що перед ударом грому з блискавкою на небі утворюється нібито хрест — це архістратиг Михаїл благословляє хрестом, а архангел Гавриїл стріляє в чорта.

В Ушицькому і Житомирському повітах також вважають, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крізь розверзнуті хмари під час гніву Свого, щоб вони завжди пам’ятали, що є на небі Бог (у Новоград-Волинському повіті — осяйна оселя Бога, яка нагадує всевидяще око Творця). Якби на землю впала хоча б маленька частка цього неба, то спалила б її. Перед Страшним судом це небо відкриється в усій своїй красі і в усьому своєму блиску.

В Білгородському повіті блискавку уособлюють в образі дівчини. Купались якось дві дівчини в ріці й нумо пірнати одна перед одною. «Я, — каже одна, — пірну далі!» А та собі: «А я ще далі!» А Блискавка стоїть на березі й каже: «Не пірнайте, дівчата, — сьогодні мій день, свято: я сьогодні народилась; не можна на мої іменини купатися. Мені Бог зсукав свічу, так я ходитиму небом, світитиму, людей палитиму, якщо хтось на мого Ангела працюватиме».

Пожежу, що сталася від грози, гріх гасити, бо вона посилається від Бога на покарання, і від води полум’я ще дужче розгоряється (Старобільський повіт). Втім, загасити його можна козячим молоком, або сироваткою, або квасом (Луцький, Грубешівський і Житомирський повіти), але перед тим, як почати гасити пожежу, хтось має роздягтися догола і тричі оббігти навколо охопленої полум’ям будівлі.

Дещо осторонь стоять вірування про грім та блискавку, що побутують у Старокостянтинівському повіті. «Чорти зносять хмари в одне місце, — кажуть тут, — і як знесуть їх дуже багато, то згортають у вали, чому в цей час дуже гуркотить у небі. Тоді для спокою Бог посилає святого Іллю з вогняною палицею: махне святий Ілля палицею — спалахне блискавка; вдарить по чорту — загримить грім».

Найкращим запобіжним засобом від удару блискавки є встромлена за сволок або за ікони освячена у Вербну неділю верба (Будаївка Київської губернії), якою в таких випадках кадять (м. Тараща. У Холмській Русі — запалені гілки дерева, якими прикрашалися ікони на свято «Боже Цяло»), або дзенькотіння дзвіночка, заздалегідь освяченого в костьолі (Грубешівський повіт), або, нарешті, чарівна паличка, згадувана нами раніше (Вінницький повіт). Якщо висить у когось над лампадою порожня писанка, то потрібно наповнити її пшеницею, інакше туди може сховатися диявол, і тоді блискавка вдарить у хату (Будаївка).

Участь Бога в боротьбі з дияволом в усіх наведених віруваннях та легендах українського народу щодо грому та блискавки пояснюється, безсумнівно, спільноарійським віруванням, а тоді вже — богомильським дуалізмом — одвічною боротьбою доброго начала з лихим. У споконвічній боротьбі Бога з дияволом брали найдіяльнішу участь, за космогонічними українськими легендами, архістратиг Михаїл і архангел Гавриїл. Звідси зрозуміло, чому вони є головними розпорядниками грому та блискавки (подекуди в місцевостях Житомирського повіту кажуть, що громом та блискавкою завідують усі янголи, і всі вони намагаються вибивати чортів, — мабуть, тому, що всі вони брали участь у скиданні Сатанаїла та його воїнства з неба). Щодо святого Юрія, тобто святого великомученика Георгія, і святого пророка Іллі, то на них в усіх слов’ян перенесено багато рис бога-громовика (Перуна).

Мороз у багатьох місцевостях України розуміють і пояснюють у цілому правильно. В Ушицькому повіті кажуть, ніби мороз — з моря, яке так само, як і земля, може постачати нам усе, що завгодно. Найчастіше він уособлюється в образі сивого, лисого, сердитого діда, одягненого в снігове вбрання, в крижаних чоботях і зовсім обмерзлого «сосулями» (Ушицький, Новоград-Волинський і Переяславський повіти та Подільська губернія); в нього великі червоні губи і такий же ніс. Він — родич сонця й вітру, але могутніший за них (Новоград-Волинський повіт). «Якщо хочеш, щоб пересівся мороз, то треба нарахувати дванадцять лисих так: лисий — пересядься мороз; і так після кожного» (м. Тараща). Зимові морози бувають з веління Божого, а морози у квітні і травні, а також ранньої осені насилаються відьмами (Холмська Русь). Якось мороз засперечався про щось зі святим Онуфрієм (свято його 12 червня). Святий Онуфрій сильно розлютився і розрубав йому сокирою голову, внаслідок чого мороз прохворів до Спасового дня (6 серпня — за старим стилем): через те і не буває морозу з 1 червня по 6 серпня.

В уявленнях про вітер переважає міфічна основа, злегка лиш забарцлена християнським колоритом в дуже небагатьох місцевостях. Так, у Житомирському повіті кажуть, що вітер походить від подиху янголів, які стоять у різних кінцях землі за морем. А в Літинському повіті вітер пояснюють так: у чотирьох кінцях світу стоять чотири величезних чоловіки з непомірно великими вусами і губами і безперервно дмухають один на одного. Який із цих чотирьох велетнів дмухає у певний час дужче, з того боку й буває вітер тоді. А дехто вважає вітер злим духом і, щоб змусити його віяти, свистять, тобто викликають його так само, як прийнято в народі викликати диявола. В уявленнях Холмської Русі чотирьох велетнів замінюють також якісь чотири таємничі істоти, за розпорядженням головного Вітродуя, дмухають з чотирьох кінців землі. У Проскурівському повіті вітер уявляють дуже сердитим дідом, який живе далеко за морями. В Ушицькому повіті — особливим чоловіком, що бігає білим світом і моргає одним вусом; якби він моргнув водночас обома вусами, то піднявся б такий страшний буревій, що вмить перекинув би шкереберть увесь світ. У Грубешівському повіті кажуть, що вітер викликає своїм подихом пан, який тримає землю. У Вінницькому повіті вітер уособлюється в образі чорта, прикутого величезними кайданами по руках і ногах до кам’яної стіни. Поривчастий вітер — це сильне дихання прикутого чорта через його спробу зірватися з ланцюга і розірвати кайдани, а слабкий, приємний вітерець (легіт) — подих Бога. Вітер має дванадцять сестер, та вони ніяк не можуть «надати йому одежі»: поки тримають його на ланцюгу, все на ньому, як слід; та тільки-но зірвався, все пошматує на собі і нічого на ньому не лишиться. Він би і всі хати поперекидав, аби не був на ланцюгу. Завідують і правлять ним святі Антоній, Афанасій, Феодосій і Дмитро (Бєлгородський повіт).

Вихор викликає сатана під час свого весілля. Тому народ, угледівши вихор, хреститься, приказуючи: «Щезни, сатано!» (Ушицький і Канівський повіти). Найчастіше вихор уособлюється в образі самого диявола (Холмська Русь, Грубешівський, Літинський, Луцький, Житомирський та Харківський повіти). Якщо вихор підвіє людину, то їй загрожує неминуча хвороба, від якої може врятувати хіба що йорданська вода (Літинський повіт). Вихор перед грозою — це чорти, що тікають від громової стріли (Житомирський повіт). Вихору слід усіляко берегтися, бігти від нього чимдалі, читати молитви і хреститися. Бо як він когось наскочить, то може геть понівечити (Вінницький повіт). Діти і навіть дорослі часто дражнять його, примовляючи: «Куций, сала! Куций, сала!» А чорт, як і підвладні йому «жиди», не любить сала і від цих слів скаженіє — і ця лють щодалі більше й більше посилюється (Літинський і Вінницький повіти), або, навпаки, присоромлений, тікає геть (Канівський повіт). Вихор буває також і тоді, коли зведе рахунки з життям самогубця, у таких випадках чорт на радощах розгулює, кружеляє вихором і мете чим попало, вириває дерева з корінням, трощить їх тощо, стрімко несучи з собою в далеч душу самовбивці. Коли вихор підіймається дуже високо вгору, то це означає, що чорти позривалися з ланцюгів і, зіткнувшись, чубляться між собою, намагаючись подужати один одного (Вінницький повіт).

Якщо кинути у вихор сокиру або ножа, то можна не лише поранити, а навіть і забити чорта (Холмська Русь, Харківський і Канівський повіти). У Бердянському повіті нам казали, що коли мчить вихор, то треба на шляху йому ввіткнути глибко в землю ножа і тримати його щосили: якщо вихор не вирве ножа, то з’явиться на тому місці кров зарізаного чорта, а інакше чорт заріже тим же ножем самого сміливця, що вступив з ним у двобій.

У Канівському повіті походження вихору відносять до перших днів світотворення. «Вихор буває, — кажуть тут, — під посуху. Він виник від того, що Сатанаїл, коли виніс з води землю, то вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився, однак дуже при цьому натомився, а янгол тим часом чекав на нього над морем, вирвав у нього землю і полетів до Бога. Сатанаїл трохи відпочив і кинувся навздогін. Бачить Бог, що Сатанаїл ось-ось ухопить янгола, і каже до нього: «Змахни мечем по праву біч». Янгол змахнув і відтяв Сатанаїлові праве крило. Сатанаїл закружеляв і зробився, як вихор. І нині, коли Сатанаїл почне літати понад землею, то здіймається вихор. В Ушицькому повіті кажуть, що диявол, перш ніж обернутися на вихор, перед тим переживає декілька стадій розвитку: сім років він буває звичайною змією, наступні сім — полозом, а треті сім — крилатим змієм, який живе в скелях. Коли в нього зовсім відростуть крила, тоді він починає літати, обираючи для цього час перед грозою; помахом своїх крил він викликає страшний вітер, що ламає дерева і руйнує будівлі.