Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

«Міфи України»

II. ЗЛИДНІ

У той час, як Доля є началом позитивним, р втіленим співіснуванням людини (те саме, що в сербів Среча), причому між людиною та її Долею існує різновид наперед установленої гармонії, втіленням протилежного начала в українських легендарних переказах є Злидні, які, на противагу Долі, діють цілком самостійно й незалежно від людини. Українським Злидням майже повністю відповідають великоруське Горе-злощастя, або Нужда, сербські Насречі, німецькі Кобольди і французький Бось (Bosj), та й самі оповіді про Злиднів дуже нагадують перекази про названих надприродних, міфічних істот великоросів, сербів, німців і французів, подібно до того, як, скажімо, сербські оповіді про Сречі досить споріднені з українськими про Долю.

Злидні подаються іноді в образі незримих дідів-жебраків (французький Бось уособлюється також в образі старого жебрака, іноді — в образі старої баби). Де лиш вони оселяються, там панує вічна бідність (Переяславський повіт Полтавської губернії): «Просилися Злидні на три дні, та й вигнать не можна» — побутує прислів’я. Найчастіше Злидні уособлюються в образі дуже маленьких істот, котрі, як і домовики, поселяються під піччю. «Багатство — дочасне, а Злидні довічні», — кажуть старі люди. Де тільки заведуться Злидні, там бідність не переводиться доти, доки або самі Злидні не перейдуть кудись в інше місце, або ж поки та людина, в якої вони оселились, не відведе їх в якийсь спосіб від себе. Ось що про них розповідають.

В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б’ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за притичина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене Злидні обсіли?» А йому хтось та й відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе».

Чоловік був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?» — «Багато», — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути». Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, і він відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку, вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувся голос з ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!» Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина і поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово: чи сам зробить, чи іншим накаже що робити, — все йому вдається. З’явився в нього достаток, а там і багатство.

В тому ж селі жив великий багатій, та тільки такий заздрісний, що й Боже ти мій! Він страшенно ремствував і досадував, як, бувало, розживеться хтось інший. Особливо ж злостився він з приводу того, що недавній злидар раптом наздоганяє його в маєтності. Довго сушив він голову, аби відгадати, як це бідняк так швидко розбагатів, та нічого не міг придумати. От він і підійшов до колишнього бідняка жартом та й вивідав, нарешті, від нього самого, чому той багатіє. А вивідавши усе, заздрісний багатій дістався до того млина, де бідняк сховав ріжок із Злиднями, вийняв його з-під валу й випустив Злиднів на волю. Багатій думав, що Злидні знову повернуться до бідняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який міг знову зле позбиткуватися над ними, та й пішли до заздрісного багатія, на нове місце. Звідтоді багатієві все як ножем відтяло: в усьому він став зазнавати збитків і невдовзі статок його пішов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вівці попропадали; хліб перестав родити; а врешті-решт пожежа зовсім знищила все подвір’я, й тік, і клуню, і заздрісний багатій став таким само бідняком, в якого раніше оселилися Злидні. Покаявся він тоді, та було вже пізно: лихо не минулось. Одна лиш утіха й лишилася в нього — розповідати людям, через що скоїлося з ним таке лихо. Частенько він тоді казав іншим: «Кайтесь на мені й не мисліть нікому зла, а найгірш із заздрості (Лебединський повіт).

Дещо іншого характеру оповідь, записана в Заславському повіті.

Жив собі чоловік, та такий бідний, такий бідний, що іноді нічого було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам; а бідним він був тому, що в нього під'піччю оселилося дванадцятеро Злиднів. Надходить Лущання (прощена неділя) — треба заговлятися на піст. Роздобув якось цей чоловік скоромного; сіли всі, повечеряли, чим Бог послав. А бідняк той був музикою. Ось після вечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу ж посхоплювалися й давай танцювати. Йому стало так весело, що діти танцюють, — задивився на них, задумався й перестав грати. Коли дивиться, а разом із дітьми і Злидні танцювали посеред хати, а коли перестав грати, Злидні так і посунули чимшвидше під піч. Як вони поховалися, чоловік той і питає: «Може, вам під піччю зле, тісно сидіти?» — «Ні, не зле, добре буде». А одному та було тісно, ось він і каже: «Де там тобі, чоловіче, добре!

Тіснява така, що й не доведи Матір Божа!» — «Якщо справді тісно, — каже чоловік, — так я знайду, де вас помістити,зачекайте-но лиш трошки». Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й каже Злидням: «Улізьте-но всі сюди!» Злидні повлазили в діжку всі й наповнили її до краю; а він схопив «пруток» та вмить заднив діжку, вивіз її у поле й покинув там. Повернувся додому й хвалиться жінці й дітям, як він збувся Злиднів. «Ну, тепер, — каже, — либонь, Бог дасть, наше господарство краще піде!» Минуло там, може, з півроку, а чи й більше, господарювання в нього пішло так добре, що й багаті люди стали йому заздрити. Купив він, скажімо, корову за десять чи за дванадцять карбованців, дивись — через місяць корова приведе телятко, і він продасть її вже за двадцять чи за двадцять п’ять карбованців; купить овечку — вовну з неї обстриже, а саму вівцю продасть і ще більше візьме, ніж сам заплатить; засіє поле житом або пшеницею, то такі вродять колосисті та зернисті, що стебла гнуться аж до землі. Всі односельці почали дивуватися, як це раніше він був такий бідний, що навіть дітей своїх не міг прогодувати, а тепер раптом так добре зажив. Приходить до нього якось старший брат і питає: «Як це сталося, що тобі раптом почало так везти в господарстві?» — «Везе, — каже, — тому, що Злиднів не стало». — «А де ж вони подівалися?» — «Одвіз на поле, заднивши діжку, та й покинув їх там». — «Які вони із себе?» — «Піди подивись, як тобі хочеться знати». — «Як же я піду, коли не знаю, де ти їх викинув?» Та як став просити, як став просити старший брат, то молодший мусив повести його туди, де полишив Злиднів. Прийшли вони до тієї діжки. — «Ось, — каже, — вони в діжці — подивись!» — «То зніми ж сам кружало». Молодший брат тільки-но підняв кружало, Злидень з діжки й почепився бідному на шию. Той йому руки рознімати — не розніме ніяк: тримається проклятий. Він уже й дряпав його, й кусав, й ножем різав — ніщо не допомагає. Пішов із Злиднем додому. А ввійшов до хати, відразу ж і каже жінці: «Давай тепер, жінко, будемо вибиратися з хати, бо знов життя нам не буде: знову є Злидень. Поскладала жінка пожитки, забрала дітей і йдуть у ліс. А клятий Злидень все’дно висить на плечах у того чоловіка. Приходять вони в ліс. Знялася завірюха, а мороз тріщить такий, що аж очі рогом лізуть. «Ну, — каже чоловік, — треба розпалити вогнище, та хоч погрітися, а то попропадаємо тут на холоді». Зрубали сосну, давай рубати її на дрова, та ніяк не розколють. Ось чоловік і каже: «Нумо, беріться за сосну, а то як не буде вогню, то всі згинемо; беріться та роздирайте її руками!» Всі кинулись до сосни; Злидень зіскочив й собі з плечей, заклав руки в щілину сосни, і що є сили намагається роздерти її. Тільки-но Злидень заклав туди обидві руки мало не по самі лікті, чоловік той вибив клинці — руки Злидневі й защемило. «Ну, тепер, — каже, — повертаймось, жінко, додому: спекалися, нарешті, ми й вже останнього Злидня, то, либонь, Бог знов дасть, аби господарство наше йшло на лад». Пішли вони додому й зажили собі, як слід.

Варіант цієї оповіді, записаний у м. Каневі, в деяких окремих епізодах своїх досить близько нагадує відому великоруську казку «Горе», записану в Новгородській губернії.

Жили собі два брати — один убогий, а другий багатий. У багатого й хліба, й худоби різної, і землі, й грошей багато, а в бідного нічим було навіть пообідати. Аж і він спочатку був чоловіком з достатком і жив добре, доки не оселились у нього під піччю Злидні. Що вже він тільки не робив, до яких лиш знахарок не звертався — ніяк не може вибитися з бідності! А старший брат не хотів бідного й братом називати. Живе багатий рік, живе й другий з молодою жінкою, діток сподівається, та Бог не дає йому. У багатого й грошей, і худоби різної — всього, всього багато є, а діток Бог не дає! Що він лиш не робив! І на церкву жертвував, і акафісти наймав, і сам ревно молився перед іконами вранці і ввечері — не дає Бог діток та й годі! Бачить багатий, що Бог не приймає його молитов, пішов до бідного брата й каже йому: «Молись ще ти, аби Бог послав мені діток: я тебе візьму тоді в куми». — «Добре, буду молитися».

Ось бідний помолиться, бувало, Богові за себе, а потім молиться за брата, щоб Бог послав тому хоч одне дитя. Минув рік, і довідався бідний від людей, що в брата його народилася дитинка. Приходить він до жінки та й каже: «А знаєш, жінко, що?» — «А що там, — питає, — чоловіче?» — «У мого брата родини». — «Невже родини?» — «Виходить, родини». — «Від кого ж ти, чоловіче, чув?» — «Люди сказали. А чи знаєш, жінко?» — «А що, чоловіче?» — «Піду-но я на родини до брата, адже він мені казав, що коли тільки Бог дасть йому дитя, то мене проситиме в куми». — «Не йди, — каже, — чоловіче: якби він хотів узяти тебе в куми, то вже давно б прислав за тобою.» — «Піду я все-таки, жінко, та хоч подивлюсь на хрестини». Пішов. Приходить до старшого брата, а той і питає: «А чого тобі треба?» — «Та це я, — каже, — прийшов до тебе попросити конячину — нічим хату топити, то піду в ліс і назбираю хмизу». — «Візьми, та тільки дивись, — наказує, — не багато накладай на віз, щоб не завадив моїй конячині».

Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: «Ану, Злидні, — поїдемо в ліс!» Вилізли Злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже Злидням: «Братики, голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!» — «Як же, — питають, — станемо ми тобі допомагати, коли в нас і сокири нема?» — «Ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба. Зробили Злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім Злидням. Тут як здіймуться буря та завірюха, як стали вони вивертати дерева з корінням — таке розходилося, що й Господи! Одне дерево впало на воза розтрощило його вдрузки, вщент; друге вбило коня; бідний брат сам ледве ноги виніс із лісу. «Ну, — каже він, — ще слава Богу, що мене хоч самого не вбило! Щоб вони пропали, прокляті Злидні!» Приходить він до брата та й стоїть, бідолашний. — «А що ти тут стоїш? — питає той. — Чи не зламав, бува, воза в лісі?» — «Ох, — одказує, — якби тільки воза!» — «А то що ж? Може, й коня вбив?» — «Ох, якби ж тільки на коні окошилось!» — «То ти, може, і воза поламав, і коня вбив?» — «Ох так,

братіку!.. ох так, рідненький!..» Стоїть бідний та й мовчить лише; а той лає його та проклинає за віз і за коня... Лаяв-лаяв, а потім і каже: «Поведи мене в ліс, — я хоч подивлюсь, як це ти там мудро впорався». Повів його бідний в ліс, на те місце, де він кинув Злидні. Побачили Злидні багатого брата, і так же його благають, так молять, щоб визволив їх з неволі! «Виручи нас, чоловіче! Виручи нас, голубчику! Випусти нас, соколику!..» Як почали просити, як почали просити — та так уже добре, та так жалісливо, що багатий брат зглянувся над ними: забив у дуб клинці — оба-полки розійшлися. Злидні повитягали руки та й кажуть йому: — «Ну, чоловіче, ти визволив нас, то тепер забирай же усіх до себе додому!» — «Що ж ви за люди?» — питає. — «Ми, — відповідають вони, — Злидні». — «Е-е-е, — каже, — коли вже ви Злидні, так цур вам і пек вам: нащо ви мені здалися?» — «Ні, — кажуть, — чоловіче, якщо вже визволив, то забирай тепер усіх нас до себе додому». — «Не хочу!» Як мовив він «не хочу!», то усі Злидні й кинулись до нього на шию. Рознімав він їм руки, рознімав — нічого не вдіє! Так і пішов він із Злиднями додому. Ввійшов до хати — Злидні й посипались на підлогу, і з того часу стали жити в багатого брата. Бідний брат розжився після того, як спекався Злиднів, а багатий став ще біднішим, ніж раніше був його брат.

Іноді бідняк від Злиднів звільняється тим, що кидає їх, подібно до німецьких кобольдів, до річки, як це видно з оповіді про «Веселих Злиднів», яку наводить п. Максимович в російському перекладі його видання «Три сказки и одна побасенка». Іноді, подібно до французького Бося, ховає їх у боклаг і закопує в землю, як це видно з оповіді, записаної в Маріупольському повіті, котра містить доволі строкату суміш українських народних вірувань.

На краю однієї слободи, якраз від степу, жили два брати — багатий і бідний. Ось бідний прийшов якось до багатого й сів собі за стіл. Багатий одразу ж прогнав його, кажучи: «Іди геть з-за столу: краще піди на тік та позганяй граків!» Пішов бідний брат і давай зганяти. Граки позлітали, а один шуліка (з породи коршаків) — то злетить, то знову сяде. Втомився він, ганяючись за шулікою, і давай його сварити. А шуліка й каже: «Не жити тобі, чоловіче, в цій слободі — тут тобі не буде ні щастя, ні долі, а йди краще в іншу». Пішов бідний брат додому, забрав дітей, жінку й сяку-таку одежину з манаттям і поплентався в іншу слободу, повісивши через плечі боклаг. Йдуть вони та йдуть дорогою, а Злидні (наче водяні пухирці, чи що) причепилися до бідного брата й кажуть: «Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відчепимось, тому що ти наш». Ось дітям захотілося пити, і він звернув з дороги до річки. Набрав у боклаг води, а потім позапихав туди Злиднів, заткнув кілочками та й закопав з водою на березі. Пішли вони далі. Йдуть та йдуть, коли перед ними — слобідка, а на краю її стоїть пустка — хазяї вимерли з голоду. Вони й поселилися там. Сидять якось раз у хаті, і раптом чують — хтось гукає з горища: «Зсади! Зсади!» Бідний брат вийшов у сіни, взяв мотузку й поліз на горище. Зирк — а там козенятко з ріжками (то був чорт). Бідний брат налигав козеня й хотів було легесенько спустити його з горища. Тільки-но доніс до драбини, а гроші так і посипались у сіни. Зліз він з горища і ну їх збирати; набрав дві скрині. Тоді й переказує через людей братові, щоб той ішов до нього жити. Братові переказали, а він собі міркує: «Мабуть, їсти нема чого, то він і кличе». Звелів напекти паляниць і пішов. Приходить, а брат йому й показує одну скриню грошей, потім другу. Так і пойняли заздрощі багатого. Брат каже йому: «В мене ще є гроші, закопані в боклазі, біля річки: коли хочеш, візьми їх собі». Той не схотів і гостювати та чимдуж до річки, та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а Злидні звідтіля й вискочили і вчепилися за нього: «Тепер ти наш!» — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке було, багатство його погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі лиш головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із Злиднями.

Мотив замикання Злиднів шляхом хитрощів у ті чи інші місця й зокрема в різноманітні посудини властивий досить багатьом оповідям Сходу і особливо Заходу — з тією лиш різницею, що місце Злиднів в цих оповідях посідають нечисті духи. Спільне джерело оповідей такого роду, на думку Н. Н. Дурново, в єврейських талмудичних оповідях про владу Соломона над бісами. Від євреїв вони перейшли до арабів і залишили відбиток в арабських казках «Тисяча й одна ніч», а також варіюються в індійських оповідях. Давня Русь одержала легенду про замкненого біса, з одного боку, з Візантії, з іншого — із Заходу, внесла її в деякі житія святих (наприклад, Авраамія Ростовського, Іоанна Новгородського та ін.) і розпорошила серед багатьох легендарних переказів і казок демонологічного змісту. Зокрема, на наведені нами українські легендарні оповіді про Злиднів справили, цілком імовірно, досить сильний вплив «Повесть о авве Логгине, закрестившем беса в чаше с водой», «Повесть о старце, просившем руки царской дочери» і головним чином — житіє святого мученика Конона Ісаврійського, тим паче, що це останнє збереглося, між іншим, у малоруському збірнику XVIII сторіччя, що належав професору М. І. Соколову, українською мовою.