Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

«Міфи України»

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ЖИТЛО, ГОСПОДАРСЬКІ БУДІВЛІ, ЗНАРЯДДЯ Й ДЕЯКІ ВИНАХОДИ

Дуалізм, що так різко проявився під впливом апокрифів в українських легендах про створення світу та перших людей, значною мірою відчутний також в легендах і переказах про житло, господарські будівлі й знаряддя. Побудова першої хати приписується деякими легендами Сатані і відноситься ще до первісних часів існування світу. Побудувавши хату, Сатана не здогадався зробити вікон, через що в ній було темно. Не знаючи, як бути, Сатана взяв мішок і давай носити мішком сонячне світло в хату. Принесе, випустить його, а світла в хаті нема й нема. На той час приходить Бог і питає Сатану, що той робить. Сатана розказує, що збудував хату, та тільки в ній темно, як уночі, тоді як тому хотілося б, щоб у хаті було світло, як удень надворі: «Скільки не стараюсь, скільки не ношу світла, а в хаті все’дно пітьма». — «Подаруй Мені хату, — сказав Господь. — Я вже цю справу залагоджу». — «Бери, а то мені набридло носити світло». Тоді Господь зробив три вікна, і в хаті стало світло... З тих пір люди будують хати (Ушицький повіт).

За іншими легендами, люди не вміли будувати хат до потопу й жили просто неба. Та після потопу, коли настала сувора зима. Ной збудував для своєї родини дерев’яний курінь, щось подібне до будки, і в цьому курені кілька разів перезимував. Коли родина Ноя збільшилася, він побудував більший курінь, і з плином часу, вдосконалившись у теслярському мистецтві, вибудував уже й невеличку хату. Перші хати, які люди зводили після Ноя, були зовсім без вікон. Одна жінка, щоб освітити всередині свою хату, вхопила якось решето й почала бігати подвір’ям, намагаючись спіймати промінь сонця. Раптом з’явився янгол в образі звичайної людини і, посміявшись над цією жінкою, сказав: «Дурна ти, бабо!» Тоді взяв сокиру, прорубав у хаті діру — і хата освітилася. Вгледівши це, жінка зраділа, однак зауважила: «Все це добре, але як же я тепер вбережу свою хату від холоду?» Тоді янгол, щоб зарадити їй, пішов на берег моря, знайшов там велику рибину, вийняв з неї міхур і цим міхуром затулив прорубаний отвір, отож у хаті було і світло й тепло. Звідтоді і всі інші люди почали будувати собі хати з вікнами (Літинський повіт).

У цьому переказі не можна не помітити достовірного відтворення найдавнішого влаштування хати з одним лиш отвором для світла й диму; під його ж таки впливом, безперечно, вкорінилося серед українського народу вірування, що на вікнах завжди незримо сидять янголи, а тому не годиться плювати на вікно (Переяславський, Літинський повіти).

Найсвятіше місце в хаті — покуття (красний кут); поставити на покутті віника — смертний гріх (Літинський повіт). Великий також гріх класти шапку на столі, тому що стіл — «місце Самого Бога» (Переяславський і Літинський повіти).

В деяких місцевостях, нарешті, кажуть, що хат не було буцімто аж до Соломона, і що люди до часів його царювання взагалі не відзначалися винахідливістю.

З огляду на таке високе значення хати, вибір місця для її побудови й самі закладини супроводжувались відомими обрядами. Передовсім там, де мають намір побудувати хату, визначають саме місце її розташування; на всіх чотирьох кутах майбутньої хати викопують невеликі ямки і до них насипають жита або пшениці або ж їх насипають купками, без ямок. Якщо протягом ночі (або трьох діб) ніхто не доторкнеться цього жита чи пшениці, то на обраному місці можна будувати хату. Якщо ж ні — не можна, бо тут «чорти будуть товктись». В Ушицькому та Проскурівському повітах, розміривши місце для хати, в’яжуть дерево, копають ями для стовпів, насипають туди жита, щоб Бог послав довгий вік; потім на ніч кладуть до кожного з чотирьох вузлів по цілушці хліба й ставлять по склянці води. Якщо наступного дня виявиться, що до води й хліба ніхто не торкався, або навіть коли вода прибуде так, що перехлюпуватиме через вінця, то це є доброю ознакою; якщо ж виявиться, що до води і хліба хтось доторкався, то це віщує нещастя, і, щоб попередити його, багато хто відразу ж звертається до знахарок або до ворожбитів. Під час самих закладин не повинен бути присутнім ніхто із сторонніх, інакше йому неминуче загрожує велике лихо. Буває, що «головний майстер» закладе хату «на свою голову», і тоді він неодмінно помре (Переяславський повіт).

Подекуди в Проскурівському повіті обставляються такими обрядами. Після того, як визначено місце для будівлі, господиня пече кілька хлібин і на одній з них робить якусь позначку: якщо потім позначений хліб виявиться гладеньким, то господарю добре вестиметься в новій хаті; а якщо шерехатим, то погано, і тоді звертаються до ворожбитів. Увечері, коли вчиняють хліб, беруть жмут овечої вовни, розстеляють її на місці, визначеному для побудови хати, а на розстелену вовну ставлять порожній глечик. Наступного дня, вранці, викручують вовну: якщо в ній буде хоч крапля вологи, це — добра ознака, і навпаки. У новопобудовану хату насамперед вносять ікони і вішають їх у красному куті; під ними, на покутті, ставлять діжу; на стіл кладуть хліб із сіллю. В Подільській губернії до нової хати на першу ніч впускають чорного півня й курку, на другу — чорну кішку й кота, і лише після того самі переходять в неї жити — удосвіта, з хлібом у руках. Благочестиві люди намагаються запастися «страсною» свічкою, яка запалювалась під час «Страстей» упродовж дванадцяти років. У кого є така свічка, той може цілком спокійно й безпечно поставити собі нову хату на бажаному місці; господарство його йтиме на лад, і ніяка «нечисть» не зашкодить йому, треба лиш цю «страсну» свічку розпалювати в каганчику та обкурювати всі пожитки (Старобільський повіт).

Будуючи повітки, насамперед намагаються дізнатися, чи не зайняте визначене для них місце чортом. Для цього на початку будування кладуть на ніч в усіх чотирьох кутах обраного місця по окрайцю хліба і по жмені жита: якщо хліб і жито на ранок залишаться недоторканими, то місце годиться до побудови. А взагалі, в повітках, особливо призначених для коней, завжди, як правило, оселяється чорт; а тому їх ніколи не треба освітлювати, не слід і свистіти, аби там не дратувати диявола, котрий, щоб відомстити, може замордувати коней.

Але найулюбленішим місцеперебуванням чорта, його постійним житлом є млин. Тут він по ночах меле тютюн і звичайно передражнює людей, що ночують на млині. У млиновій печі ніколи не слід смажити сала: це дуже дратує чорта, який боїться свиней. Один чоловік якось засмажив було на млині сало і став його їсти. Розгніваний чорт убгав йому в руку жабу замість сала і чоловік той ледь було не проковтнув її (Ушицький повіт).

Вітряного млина винайшов і збудував чорт, але при цьому він ніяк не міг начепити на нього крила, бо вони кріпляться у вигляді хреста, і насадити камінь, в отворі якого також є хрест. Крила й камінь благословив, начепив і насадив уже Сам Бог (Маріупольський повіт). Так само чорт винайшов і побудував водяного млина. Все зробив він, як слід, не міг лише змайструвати пристрою, що трясе ночовки, які висять над каменем, і з яких сиплеться на камінь зерно. І ось коли млин, бувало, починає працювати, чорт стає коло ковша та й трясе його безперервно рукою. Врешті-решт, це йому набридло, і він геть кинув молоти. Тоді Господь послав святого Михаїла, який і створив потрібний пристрій, а без нього завжди довелось би стояти біля ковша якійсь людині й підтрясати його (Ушицький повіт).

Оскільки млин є постійним помешканням чорта, то з нього нічого не слід брати у дім, інакше перейдуть туди й пацюки. Дерево з млинової будівлі можна використовувати тільки на приміщення для свиней: свині в таких приміщеннях бувають плодючі, як пацюки, а чорт до цих приміщень не переходить, бо він боїться свиней (свиня — міфічний образ сонця, чорт — пітьми).

Про господарське причандалля і землеробське знаряддя в одних місцевостях (Літинський повіт) говорять, ніби все це винайдено вже Соломоном, а в інших — що їх вигадав Сам Бог на користь людині. Виганяючи перших людей після гріхопадіння їхнього з раю, Господь дав Адамові заступ і граблі та й каже: «Іди, Адаме, землю загрібай». А Єві дав прядку в руки зі словами: «Іди, Єво, пряди» (Вінницький повіт). За іншим варіантом, коли Адама було вигнано з раю, то Господь вручив йому при цьому все господарське знаряддя і каже: «Оскільки ти не хотів виконати Моєї заповіді, то ось тобі знаряддя: іди, живи та обробляй землю» (Ушицький повіт).

Зокрема, про походження коси розповідають, ніби колись-то Соломон побачив, що на кузні, покритій землею, виросла висока трава, і люди силкуються затягти на покрівлю вола, щоб він там попасся. Тоді Соломон зайшов до кузні, показав ковалю, як зробити косу, і, насадивши її на держак, примусив людей скосити траву і скинути її з покрівлі на землю волові (Вінницький повіт).

Мистецтву кувати людина навчилась у чорта, для чого довелося вдатися до певних — доволі наївних, а втім — хитрощів. Коли людині потрібно було перший раз щось кувати, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вона не знала ще, що при цьому треба застосовувати пісок. Приходить до людини під час роботи нечистий. «Що ти робиш?» — «А ось бачиш — кую». Чорт і гадає собі: «Гаразд! Без піску вона все одно нічого не вдіє!» І пішов собі геть. От людина кувала, кувала, а піску не кладе: не знає. Нічого в неї не виходить! Через якийсь час знову з’являється нечистий. «Е! Та ти, мабуть, піску кидав?» — каже чорт. А та людина й міркує тоді собі: «Еге! Стривай же!..» Потім, тільки-но пішов нечистий, вона відразу ж знов почала кувати, підкидаючи піску — і пішло діло на лад. Отак і навчилися люди ковалювать, а то раніш зовсім не вміли.

Щодо винайдення воза нам відомі дві опубліковані легенди; обидві вони записані в Подільській губернії. Перша легенда розповідає, що «з самого початку світа» люди не знали воза, а їздили і влітку, і узимку на санях. Не було такого майстра, котрий міг би зробити воза. Якось Бог і каже святим Петрові й Павлу: «Ніж отут вам нипати із кутка в куток, ходіть краще та пошукайте такого майстра, котрий би зробив воза для людей». Повдягалися Петро й Павло у сірячини, взяли по окрайцю хліба в руки й пішли. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть і третій. Скрізь напитують людей: чи не бачили вони де такого майстра, що міг би зробити воза? «Ні, — відказують, — не бачили». Прямують далі. Надвечір приходять до болота. Бачать — стоїть хатинка на курячій ніжці. Чують — у тій хатинці стрілянина, тріск, крик, гамір, ґвалт, ніби в пеклі. Злякались Петро й Павло і уже хотіли було накивати п’ятами, та от страх минув, і кажуть вони один одному: «Чого нам боятися? Ходімо до хатинки та подивімось, що там таке коїться». Набралися відваги й попрямували до хатинки. Ввійшли. Дивляться, а там стоїть чисто й добре зроблений віз на колесах, а біля нього чогось копирсається ще й чорт. Віз уже цілком готовий, а чорт знай метушиться: то потягне його сюди, то туди, то в двері, то у вікно; а віз зачепиться то колесом, то дишлом — ніяк не може бідолаха-чорт викотити його з хатинки. Побачили те святі Петро й Павло й говорять собі: «Ну, тепер віз буде наш!» — «А що ти, чорте, робиш тут?» — крикнув святий Петро. Чорт спочатку було страшенно злякався, почувши сторонній голос; але потім, коли побачив, що це святі Петро й Павло — люди знайомі, оговтався й каже: «Та ось — зробив воза, а тепер ніяк не можу його викотити з хатинки». — «Ех, дурню ти, дурню! Віддай нам цього воза, то ми його миттю викотимо!» — «А що ви мені дасте за нього?» — «А що тобі дамо? Дамо вівса, ячменю». — «Гаразд, хай буде по-вашому!» Петро й Павло розібрали віз і винесли його на подвір’я. Чорт побачив, що віз уже надворі, й каже: «Тепер, коли віз надворі, я вже не віддам його вам». — «А як не віддаси, то ми тебе перехрестимо, й тоді не буде в тебе ні воза, ні вівса». — «Ну, — каже, — беріть уже воза, та тільки ж скажіть напевно, що саме ви даєте мені за нього?» — «Скажемо, та раніше ти склади його, таким, яким він має бути». Склав чорт воза й знову просить платити за нього. «Ми сказали тобі, що даємо за твій віз очерет». Пішов тоді чорт в очерет, а святі Петро й Павло завезли воза людям і віддали їм. Ось звідки пішов віз. Тепер на ньому їздять усі добрі люди, а ляхи, пани й заможні селяни останнім часом заводять уже собі брички, нетечанки, кочабрики, карети — бач, чого понавигадували — хитріше за самого чорта. А чорт сидить собі в очереті та лякає жаб і тих людей, які не бояться Бога.

За другою легендою, віз і колеса до нього чорт робив так, щоб Бог нічого не бачив, десь у завулку. Коли віз був уже цілком готовий, чорт ніяк не міг вивезти його із завулка. Приходить до нього Бог і питає: «Що ти тут, Іроде, робиш?» — «Та от зробив віз, щоб людям було на чому їздити». — «Нумо, вивези свого воза на вулицю». Ірод мучився, мучився — не може вивезти того воза, бо завулок, в якому він його зробив, був надто тісний — віз ніяк не виходив з нього. Бог і каже тоді йому: «Дурень же ти, Іроде, як подивлюсь Я на тебе: розбери віз по частинах, тоді й винесеш, а потім складеш знову». Ірод так і вчинив, однак після того ніяк уже не міг скласти його. Що вже не робив, як не мучився, а все не міг скласти так, як зроблено було воза з самого початку. А Бог дивиться все на чорта та лиш посміхається. Врешті-решт, Ірод страшенно розлютився, покинув віз і втік. Тоді Бог послав святого Михаїла скласти воза; святий Михаїл і склав його в такому вигляді, як от ми тепер їздимо.

У Літинському повіті винайдення воза приписують Соломону й розповідають, що коли Соломон їхав на змайстрованому ним возі, то сам дивувався, що передні колеса, скільки не котяться, ніяк не можуть втекти від задніх, а задні ніяк не можуть наздогнати передніх.

За честь винайдення скла українські легенди змагаються з фінікійцями й приписують цей винахід чумакам. Взяли якось чумаки селітру в шматках, і довелось їм ночувати на такому місці, де був суцільний пісок. Заходилися вони варити вечерю. Один чумак зняв зі свого воза два шматки селітри, поклав їх на пісок, розпалив між ними вогнище, а зверху поставив казанок. Повечерявши, лягли всі спати. Рано вранці чумак той хотів було покласти свою селітру на віз, коли бачить, — а там, де було розкладене вогнище, лежить щось зовсім не таке, як селітра. Він тоді давай гукати: «Хлопці, хлопці! Ану гляньте, що воно таке скло?» Підійшли інші чумаки й почали роздивлятися. А потім і здогадались, що оскільки селітра й пісок дуже розпеклися від жару, то з них і утворилося те, що їх так здивувало. — «Так нехай же воно й зветься скло!» — сказав той чумак, який першим побачив його. З того часу люди й навчилися робити скло, а раніше не вміли (Харківський повіт).

До всіх пізніших відкриттів і винаходів на Україні й донині ще в багатьох місцях ставляться з помітною недовірою і, даючи їм оцінку, застосовують так би мовити, релігійний масштаб. Так, наприклад, у гасі вбачають чортову вогненну воду, яка починає просотуватися з пекла; колись, як люди були благочестивішими, ця вода не сміла просотуватись на поверхню землі, а нині, через дедалі більшу гріховність їхню, вона поширюється чимраз дужче й дужче, і прийде, нарешті, час, коли ця чортова вогненна вода покриє собою всю землю, і тоді буде Страшний суд.

Щодо залізниці й телеграфа кажуть, що це збуваються слова Святого Письма: «оснується світ дротами, і будуть бігать огненні колісниці» (Харківська губернія) і т.ін. Зокрема про залізницю в Старобільському повіті існує легенда, за якою її вигадав не без участі злого духа якийсь нечестивий чоловік, острожник. Він начебто провалився на якійсь горі під землю, побачив там машину (паровоз), роздивився її хорошенько, а потім, коли виліз на світ Божий, зробив і собі таку ж.

Спершу під час будівництва залізниці люди, умовившись із нечистою силою, клали під шпали живих дітей, «щоб машина лучче і скоріш ходила». Багато людей тоді говорило, ніби вони самі бачили на машині чорта, чорного, як вугілля, тільки очі та зуби в нього блищать (мабуть, мова йде про кочегара). В усьому цьому не можна не помічати того глибокого консерватизму, того суто інстинктивного остраху перед будь-яким нововведенням, які до певної міри властиві взагалі простолюду, а надто простолюду руському.