Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

«Міфи України»

ПЕРЕДМОВА

Давно і, можна сказати, безповоротно минулися ті часи, коли твори народної словесності вважались низькими і не гідними смаку освічених людей, «підлими», як називав Третяковський народні пісні. Ще за царювання імператриці Катерини II почали в нас знайомитися з народною словесністю, до того ж сама імператриця упорядкувала навіть невеличку збірку прислів’їв під заголовком «Вибрані російські прислів’я». З кінця XVIII століття починають також з’являтися збірники народних пісень, хоча збирачі, як, приміром, Чулков, вважають за потрібне, пристосовуючись до смаків і мови сучасної освіченої громади, переробляти їх і виправляти в них «не лише різноголосся і розмір у віршах, але й переставляти їх з одного місця на інше, аби зв’язок їхнього плину і змісту зробити через те плавкішим і природнішим, чого деяким з них бракувало». Особливо посилилось прагнення до вивчення народних творів на початку XIX століття, по виході у світ «Історії Держави Російської» Карамзіна і важкої Вітчизняної війни, що переможно закінчилась для нас і великою мірою сприяла пробудженню в руського громадянства почуття народності. Імена Калайдовича, Сахарова, П. Киреєвського, Снєгирьова залишаться незабутніми для кожної руської освіченої людини.

Серйозне ставлення до народних творів дещо послаблене було на короткий час теорією так званої «художньої етичної критики», що виникла в нашій літературі в 30-х роках минулого століття і визнавала значущість лише за тими творами словесності, які, відбиваючи загальнолюдські ідеї, містять у собі загальнолюдський інтерес. Буслаев, якому російська література найбільш зобов’язана поширенням здорових наукових поглядів на значення і метод розробки народної словесності, так характеризує ставлення до цієї художньої естетичної критики: «Найшкідливішим у цих естетичних настановах було, так би мовити, аристократичне їхнє спрямування. Не лише з погляду естетичного, а й історичного дослідник звертався лише до світил літератури і мистецтва, і саме до світил першої величини: виставляв великі достоїнства Данте і Шекспіра, Ломоносова або Державша, і, з височини свого естетичного трибуналу, — озброєний вдавано-неупередженою критикою, — величаво роздавав дрібні нагороди решті письменників, яких удостоював своєї естетичної оцінки. Яке діло було такому високомовному критикові до наших пісень, що ображали його витончений смак, викоханий в аристократичній обстановці так званих зразкових академічних творів? Яке діло було йому до наших старовинних збірників XV, XVI або XVIII століть, наповнених повчаннями і легендами на ламаній болгаро-руській чи польсько-руській мові, наповнених творами, які, можливо, цілком задовольняли наших грубих предків, але до яких не можна було прикласти формули щодо художньої ідеї та форми, визначених законами його естетики? І такі теоретики-критики не тільки не хотіли знати нашої писемної старовини і народності, а й насправді не знали ні тієї, ні другої, і своїми зверхніми поглядами стаючи начебто вище нашої старовини і народності, лише збуджували до тієї і другої зневагу, що призвело до шкідливого пересуду, доволі поширеного ще й нині, ніби можна скласти собі правильне уявлення про історію руської літератури на вивченні пізніших письменників, починаючи з Кантеміра чи Ломоносова, без ґрунтовного знання нашої давньої літератури та без найживішої прихильності до народної словесності». Головний представник художньої естетичної критики В. Г. Бєлінський навіть прямо заявляв, що «один невеликий вірш справжнього художника-поета незмірно вищий за всі твори народної поезії, разом узяті».

Панування теорії художньої естетичної критики було недовговічним у нашій літературі. Найавторитетніший художник-поет О. С. Пушкін ще декількома роками раніше несправедливо-зневажливого відгуку про народні твори нашого знаменитого критика писав братові (наприкінці жовтня 1824 року) у листі з с. Михайловського: «Чи знаєш, чим я займаюсь? До обіду пишу записки і обідаю пізно; по обіді їжджу верхи, ввечері слухаю казки — і винагороджую тим недоліки проклятого свого виховання. Що за диво ці казки! Кожна — поема!» І в літературі, і в науці нашій, починаючи з 60-х років XIX століття, виник і швидко почав міцніти національно-історичний напрям. Народні поетичні твори визнані були дуже важливими пам’ятками минулого народного життя; їх посилено почали збирати і видавати в оригіналі, зі слів народу, і всерйоз досліджувати. До давніших збірників додалось чимало нових — Афанасьева, Якушкіна, І. Киреєвського, П. Рибнікова, Варенцова, В. Даля, П. Безсонова, Є. Барсова, Л. Майкова, професора Гільфердінга та багатьох інших. З’явилась низка ґрунтовних досліджень про ці твори — Афанасьева, Буслаева, Пипіна, Тихонравова, професора Міллера та ін. При цьому спочатку дослідники, захопившись лінгвістичною теорією міфології, а згодом теорією міфології природи, ледь не в кожному народному творі намагались віднайти і вказати якщо не повний якийсь давній міф, то принаймні хоча б уламок його.

В останню чверть XIX століття виникла нова історико-літературна школа, заснована на порівняльному вивченні народності і підсилена надійним керуванням порівняльної граматики і порівняльної міфології індоєвропейських народів. Вона дійшла переконання, що «всі суттєві підвалини мови, побуту родинного і племінного, міфологічних і поетичних переказів становлять неподільну власність; всієї групи народів індоєвропейських, або арійських, і саме за тієї віддаленої доби, жива пам’ять про яку збереглась до наших часів у найдавніших гімнах та обрядах священних книг давньоіндійського племені, відомих під назвою Вед.

Ця віддалена доба, коли складались окремі народності, що виокремлювалися із загальної арійської, — доба, яка приховувала в собі справжні основи наступного літературного розвитку народу, набула в очах дослідників народності високого значення, а її характеристика стала суттєвою частиною, конче потрібним вступом до історії мови і літератури. Заснована на даних порівняльного мовознавства, порівняльної міфології і побуту арійської сім’ї, така характеристика пояснює найдавніші долі відомої народності, її первісну культуру, ті основи народності, з яких розвивалося і якими визначалося наступне історичне життя народу. Історія народної словесності сьогодні немислима поза цим зв’язком з віддаленою національною старовиною, поза її зв’язком з історією мови з одного боку, з міфологією — з другого. На думку Макса Мюллера, «за первісної доби між народами і релігіями — такий же щільний зв’язок, як і між народами і мовами: мова і релігія становлять для нього істинні елементи, конче потрібні для утворення народності». І ось з’являється останнім часом чимало — іноді досить великих — вчених порівняльно-етнографічних праць, на чолі яких по справедливості мають бути вельми ґрунтовні дослідження академіка Веселовського, які збагатили вивчення фольклору.

Цілком природним при цьому є те, що головну увагу збирачів народних творів і вчених-дослідників було звернено на літературу, ближчу до них, а саме — московську, так звану великоруську. Щоправда, і збірники українських народних творів, що не тільки нічим не поступалися перед творами великоруськими, а й за своїм історичним і художнім значенням безперечно перевищували їх, почали з’являтися майже одночасно із збірниками народних творів великоруських. Першим з них був збірник князя М. Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Далі йшли збірники: М. Максимовича, П. Лукашевича, І. Срезневського, П. Куліша, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Маркевича, Д. Мордовцева, М. Драгоманова, Номиса (М. Симонова), Я. Головацького, П.Іванова, В.Іванова, Б. Грінченка і дуже багатьох інших. Отже, сирого етнографічного матеріалу зібрано вже вельми значну кількість томів, часто, притому, доволі солідних; немало передбачається їх і попереду, оскільки скарбниця української народної поезії є чи не однією з найбагатших, та до того ж, як показали спостереження останнього часу, українська народна творчість не лише не вичерпується, а й намагається навіть пробиватися на нові шляхи.

На жаль, із збирачами не йшли поруч дослідники зі своїми порівняльно-етнографічними працями, і українська народна література надто мало ще привнесла від себе в багату скарбницю наукової розробки фольклору, який з кінця минулого століття, за гарним образним висловом професора М. Сумцова, «струмує багатьма живими поточками по головних національних і наукових течіях, — поточках, які ще далеко не злилися у спокійні й величні ріки широкого порівняльно-етнографічного вивчення життя народів». Це пояснюється, з одного боку, тим, що етнографічна наука взагалі порівняно поки що молода, хоч в останні два десятиліття вона зростає надзвичайно швидко, при підтримці антропології, археології і філології. З другого боку, українська література весь час перебувала у нас, з огляду на суто політичні міркування правлячої адміністрації, під сильним гнобленням усіляких цензурних та інших утисків, так само як почасти і все, що торкалося розкриття тих чи інших сторін життя українського народу. Ось чому українські вчені наші вважали за краще спеціалізуватися в галузі власне руської літератури, і справа дійшла до того, що коли Академія Наук взялася до складання наукових програм з різних наріч руської мови і говорів мови великоруської, то для складання програми з української мови не знайшли в жодному з університетів на українській території вченого «офіційного» фахівця і звернулись... до бухгалтера пивоварного заводу — великого, втім, знавця української мови.

На цей час обставини зовсім змінились. Ми стоїмо на знаменному рубежі скорого і швидкого розквіту всіх сторін життя тридцятимільйонного українського населення великої Російської імперії, яке от-от, як мовиться, не сьогодні — завтра, цілком прирівняно буде в усіх відношеннях до населення великоруського. Яким потужним джерелом завирує тоді в ньому життя, з якою напругою почне працювати наукова думка в рідному напрямку, як оживиться український поетичний геній, — про це говорити не доводиться, оскільки Україна дала Росії за час спільного політичного існування чимало видатних діячів на всіх теренах.

Та чи підготовлене російське суспільство до відродження усе-таки сиднем сиділого українського богатиря? Чи безперечно талановитий український народ не є для нього тільки веселим оповідачем сміховинних сцен з малоросійського побуту, одягненим у вишиванку з довгим яскравим вистьобом, у широкі шаровари, заткнуті за халяви, та у високу смушеву шапку? Чи знає воно його поза театральним коном у жанрових п’єсах з того ж малоросійського побуту, оскільки декілька створених «ідейних» п’єс останнього часу не дійшли ще до великих міст Великоросі??.. Є сумнів, що на поставлені питання доведеться дати негативні відповіді.

Та й самим українцям треба твердо пам’ятати, що будь-який поступальний рух на шляху прогресу не тільки зумовлюється, але й цілковито ґрунтується на його житті попередньому; а тому конче треба, як мовиться, наперед самовизначитися, з’ясувати собі справжнє статус кво, перш ніж кидатися, не оглядаючись, уперед, що вже і встигло доволі гостро виявитися в крайніх заявах і діях партії українофілів. Українська інтелігенція майже зовсім одірвалася від свого народу, причому багато хто навіть обрусив свої прізвища, що закінчувалися на — ко, доданням, як помітив ще Гоголь, «складу «въ». Б. Грінченко в «Передмові» до III тому виданих ним вельми вартісних «Етнографічних матеріалів», що містять у собі 1704 пісні і 233 варіанти до деяких з них, цілком справедливо говорить: «Зібрані тут, вони (пісні) є закликом до нас, людей, що живуть інтелектуальним життям переважно, — закликом допомогти народові у справі його розумового розвитку, у справі його духовної творчості, — народові, якому ми багато чим зобов’язані. Якщо серед усього цього матеріалу ми тут або там помічаємо згубний вплив, хибний напрямок, то до кого ж ми мусимо висловити з цього приводу претензії, як не до нас самих передовсім? Що ми зробили для того, аби зберегти в народному середовищі кращі взірці народної творчості? Чим ми допомогли народові в пошуках ним нових шляхів у цій сфері? Яких заходів ужили з метою усунути ухилення від істинної дороги? Який новий матеріал внесли у свідомість народу для розширення його кругозору, для могутнього пробудження роботи народної думки і почуття, що зумовлює розвиток оригінальної і яскравої творчості? Ми, щоправда, нагромадили великі запаси фольклорного матеріалу, ми риємося в цих запасах, вихоплюємо в них мізерні крихти — для того, щоб помилуватися їхньою художністю, або щоб пристібнути їх до тієї чи іншої гіпотези про походження того чи іншого сюжету, — цього потребує наука, і колись ми пожнемо плоди цих копітких досліджень, — та загалу, який дав нам усі ці запаси, що йому від цього? Чи кидає це в його свідомість якогось світлого променя? Чи спонукає це його на створення нових шедеврів, які вже чужі містично-забобонній основі первісної думки, прогресивних за змістом і чудових за формою? Ці питання, відповіді на які так очевидно негативні, болюче постають у свідомості кожного, хто прагне дати собі звіт у справі вивчення народного життя».

Не рахуватися з панівним у народі світоглядом, з усталеним укладом життя і з його прямими і природними запитами в жодному разі не можна. А оскільки світогляд народу і підвалини життя його складаються і твердо спираються на його релігійні погляди і вірування, то ми й наважились запропонувати на сторінках цієї книги низку нарисів, які читачам-українцям, сподіваємось, хоч трохи допоможуть орієнтуватися у складній справі вивчення душі народної, а читачів-неукраїнців ближче ознайомлять з кровним по духу братом, що був досі для них «таємничим незнайомцем». Удаватися до порівняльних учено-літературних досліджень, зважаючи на вказану пряму мету нарисів, не будемо. Легенди українські, що лягли в основу книги, почерпнуто здебільшого з етнографічних матеріалів, зібраних П. Кулішем, М. Драгомановим, П. Чубинським, М. Сумцовим, П. Івановим, В. Івановим та Б. Грінченком. Деякі з цих збірників, що зовсім не мали й свого часу доступу до широкого загалу, нині є великою бібліографічною рідкістю, і нам коштувало багатьох клопотів і зусиль розшукати їх. Подекуди наводитимемо найцікавіші варіанти і найновіші дані з «Киевской старины», «Этнографического обозрения» та інших періодичних видань. Скрізь матимемо на увазі лише українців, що входять до складу нашої вітчизни, так що зовсім не торкнемось багатющих галицько-руських етнографічних матеріалів, що видаються «НТІШ» у Львові (вийшло вже 13 томів).

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка