Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Мала історія України

7. Україна за царя та імператора. Початок українського національного руху в першій половині XIX сторіччя

В XIX столітті всі українці перебували під владою Петербурзьких чи Віденських імператорів. Внаслідок поділу на Російську та Габсбурзьку імперії посилювалися відмінності між польською Західною Україною (починаючи з XIV сторіччя) і Центральною та Східною Україною. Проте навіть в Україні, що перебувала під російським пануванням, зберігалися історично обумовлені особливості субрегіонів: Південної, Правобережної та Лівобережної України.

Інтеграція Південної та Правобережної України у Російську імперію

Нинішня Південна Україна, стеиовий регіон на північ від Чорного моря, була приєднана до Російської імперії лише наприкінці XVIII сторіччя як так звана «Новоросія». Раніше степ був вотчиною кочівників-вершників, починаючи від скіфів, гунів, аварів, хазарів, угорців, печенігів, половців (куманів) аж до монголів, останньою державою-правонаступником яких було Кримськотатарське ханство. З XVI сторіччя до степового регіону рушили запорозькі козаки, не заселяючи його на тривалий термін, за винятком осередків на Дніпрі. Російська перемога над Османською імперією в 1774 році, знищення Запорозької Січі в 1775 році та остаточна анексія Кримського ханства в 1783 році створили передумови для освоєння та заселення цього регіону.

В середині XVIII сторіччя розпочалося заселення Новоросії у формі військової колонізації: в якості службових селян передусім поселено сербів, румунів та інші християнські етноси з Османської імперії. Другий етап освоєння, що тривав з кінця XVIII аж до середини XIX сторіччя, проходив під знаком економіки: пасовища і родючі чорноземи степу мали використовуватися для ведення сільського господарства. Одночасно погляд російського уряду спрямовувався на Чорне море: нові порти мали надати новий імпульс зовнішній торгівлі та служити військовим стратегічним цілям.

Російська імперія заохочувала селян переселятися до Новоросії обіцянками привілеїв. Державні селяни з України, серед них багато козаків, а також селяни з внутрішніх областей Росії, переселялися в Південну Україну. Дворяни одержували тут земельні володіння за тієї умови, що вони заселять їх селянами. Крім того, з початку XIX сторіччя в Південну Україну запрошували іноземних колоністів з різних країн, насамперед, з Німеччини. Вже починаючи з 1780-х років, на нижньому Придніпров’ї на території колишньої Запорозької Січі поселялися німецькі меноніти, що іммігрували із Західної Пруссії. Німецькі колоністи одержували виділені їм відносно великі земельні ділянки, а також їм надавали низку привілеїв, зокрема, звільнення від військової служби, право на самоврядування та свободу віросповідання. Після того, як німці, котрі іммігрували в період пізнього Середньовіччя в здебільшого здавна полонізовані міста Західної України, вже вдруге за рахунок колоністів утворилася німецька меншина в Україні. Так звані чорноморські німці виправдовували очікування уряду, і багато з них стали процвітаючими хліборобами і підприємцями.

Поряд з державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція селян у напрямку степу. Державні селяни і кріпаки з України та Росії перебиралися на новоосвоєні землі, що обіцяло не тільки кращі економічні перспективи, а й вільнішу атмосферу. Проте з часом кріпосний устрій поширився і там. Держава передавала високопоставленим сановникам великі землеволодіння. Наприклад, так князь Вяземський отримав біля Січі не менше ніж 200 000 десятин (приблизно 2 000 кв. км). На цій спочатку незаселеній землі російські дворяни поступово поселили російських і українських залежних селян. Проте частка кріпаків залишалася у Новоросії меншою, ніж у Правобережній Україні.

Російська держава започаткувала також ініціативу щодо заснування міст у Новоросії, наприклад Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у 1783 році. Найважливішим новим містом стало в 1794 році портове місто Одеса, що невдовзі перетворилося на економічний центр нового регіону. Одеса сконцентрувала на собі зовнішню торгівлю через Чорне море і стала найважливішим портом Російської імперії для експорту зерна. Її населення стрімко зростало: від 12 500 жителів у 1808 році і понад 40 000 у 1820 році до 69 000 у 1840 році. У 1856 році Одеса з понад 100 000 жителів була третім за величиною містом Російської імперії. Незабаром місто на Чорному морі стало плавильним котлом національностей: окрім росіян, тут жили євреї, греки, болгари, вірмени, німці, італійці та французи. Українці залишалися незначною меншиною: найбільше місто України було найменш українським.

Новоросія, новоосвоєний степовий регіон на північ від Чорного моря, відрізнялася від інших земель України та Російської імперії швидким приростом населення, своєю строкатою етнічною сумішшю, значними темпами зростання в сільському господарстві та торгівлі, своїм вільнішим соціальним устроєм, меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною мобільністю, а також своїм вільнішим, підприємницьким та космополітичним духом перших поселенців. Хоча українці, переважно селяни, завжди складали більшість населення Новоросії, однак вони брали в цьому меншу участь, ніж інші етнічні групи.

У процесі чотирьох поділів Польщі в період з 1772 до 1815 рр. найбільша частина існуючої з часів Середньовіччя Речі Посполитої потрапила під російське панування. Однак польська шляхетська нація не змирилася зі втратою державної самостійності, тому польське питання істотно визначало внутрішню і зовнішню політику Росії XIX столітті. Польське питання також суттєво впливало на російську політику щодо українців, які здебільшого були залежними від польського дворянства.

Російська політика щодо корінних польських земель відрізнялася від політики щодо регіонів з переважно східнослов’янським населенням на Сході. Створене в 1815 р. Царство Польське, на південно-східній периферії якого жили великі групи українців, одержало широку автономію. Втім, ця автономія, як і у випадку української Гетьманщини у XVII столітті, по-різному інтерпретувалася обома сторонами. Це стало причиною польського повстання 1830-1831 років, яке закінчило експеримент стосовно досить самостійного Царства Польського.

На відміну від цих земель, Правобережна Україна, яка внаслідок другого поділу Польщі в 1793 році (та в незначній частині після третього поділу в 1795 році) вперше відійшла до Росії і так само, як і землі Білорусії та Литви, була приєднана до російської губернської адміністративної системи. Таким чином, польське та полонізоване українське дворянство втратило свій статус провідної політичної сили, що перейшов до російської бюрократії. Проте російський уряд шукав співробітництва з польським дворянством. Він призначав на численні керівні посади поляків, а також залишив польську мову як офіційну та мову судочинства. Лояльне польське поміщицьке дворянство кооптувалося в дворянство імперії, а його права землеволодіння були підтверджені. Російський уряд співпрацював насамперед з багатими польськими магнатами, великі землеволодіння яких збільшилися упродовж першої чверті XIX сторіччя. Натомість частина великої кількості бідних дворян була декласована до рівня податного стану насамперед після повстання 1830-1831 років.

Наслідком Листопадового повстання, в якому брали участь велика кількість польських дворян України, але не їхні українські селяни, став відхід від прагматичної політики співробітництва. Власність польських дворян, що повстали проти царя, була конфіскована. Уніфіковано адміністративну систему та запроваджено офіційну російську мову. Багато поляків втратили своє становище в системі регіонального урядування, багато емігрували. Втім, лояльні польські магнати змогли зберегти свої соціальні й економічні переваги.

Для українських селян під російським пануванням майже все залишилося по-старому: навіть після 1830 року вони зоставалися кріпаками польських землевласників-католиків, їхні права за російським зразком були обмежені навіть більше, водночас зростали їхні повинності. Отже, вони залишалися під культурним впливом поляків, які надалі розвивали польську систему освіти в Україні. Втім, після поділів російський уряд продовжував боротьбу російської церкви проти унійної. Ще за правління переважно толерантної Катерини II було скасовано майже всі унійні єпархії, і чимало українців-уніатів (частково в примусовому порядку) повертали в лоно православ’я.

Після листопадового повстання безпосередній тиск росіян на уніатів послабився, але натомість посилилися релігійні та культурні інтеграційні заходи. Численні римо-католицькі монастирі в Україні були закриті, а їхні володіння конфісковані. В 1839 році скасовано унійну церкву. Польську мову вилучали з вжитку в адміністративній системі та судочинстві, закривали польські середні та вищі навчальні заклади. Хоча українців-уніатів і вдалося приєднати до православної церкви, проте заходи проти польської культури виявилися неефек-тивними. Поляки залишилися в соціальному, економічному та культурному сенсі визначальною групою на Правобережній Україні.

Після поділів Польщі Росія гарантувала станову корпоративну організацію міст, у тому числі й багатьох маленьких містечок. Чимало міст залишилися у володінні магнатів, наприклад, переважно єврейський Бердичів — з його понад 50 000 мешканців у 1860 році — належав Радзивилам. У результаті поділів Польщі вперше значна кількість євреїв потрапила під російське панування. Спочатку євреї були інтегровані у міські стани як рівноправні. Євреї, котрі виконували на селі функції шинкарів або орендарів, не пасували до цієї схеми, і тому уряд зі змінним успіхом намагався переселяти їх до міст. Мотивом для цього було прагнення зруйнувати соціальний стан євреїв в українському селі та звільнити православних селян від залежності від нехристиян. Ухвалена спочатку рівноправність євреїв незабаром знову була обмежена. Найважливішим було обмеження «смугою осілості» їхньої географічної мобільності, а поза нею євреї не могли мати постійного місця проживання. До єврейської смуги осілості, окрім колишніх польських земель, належали також Лівобережна Україна та Новоросія. Багато євреїв, скориставшись нагодою, влаштувалися крамарями і ремісниками в містах Південної та Східної України. Проте мета — інтегрувати євреїв у міське суспільство — зазнала фіаско. Євреї і далі жили у своїх спільнотах, відділених від християнського населення. В містечках Правобережної України вони складали значний відсоток населення.

Тоді як на Півдні та Заході підросійської України протягом першої половини XIX сторіччя відбувалися істотні зміни, ситуація на Лівобережній Україні залишалася стабільною. До найважливіших соціальних груп належало українське, дедалі більшою мірою русифіковане дворянство, етнічно змішане міське населення: крім українців і росіян, також і євреї; українське селянство, серед них козаки, яких у 1830-і роки остаточно оголосили державними селянами, а також українське православне духовенство, яке поступилося зростаючому тиску русифікації. Колишня Гетьманщина втратила своє центральне значення як ядро кристалізації українського політичного та культурного життя і стала другорядною, навіть економічно відсталою провінцією Російської імперії. Старий центр Київ став центром Правобережної України, тоді як Харків, розташований на Сході — в колишній Слобідській Україні, — розвинувся у новий регіональний центр, характер якого значною мірою відзначався насамперед російськими рисами.

Освоєння Новоросії та заснування портів на Чорному морі дало нові імпульси економічному розвитку всієї України. Кращі експортні можливості внаслідок значно скорочених маршрутів перевезення спричинили розширення галузей тваринництва та зернового господарства. Заможніші дворяни переходили в своїх великих маєтках на ведення сільського господарства, поставленого на комерційну основу. В цей час Україна стала житницею Європи. Поширювалося вирощування тютюну, цукрових буряків, фруктів і кукурудзи. Ринком збуту цих сільськогосподарських продуктів (меншою мірою це стосувалося зерна) була Російська імперія. У 1822 році протекціоністський митний тариф закрив український ринок для іноземної конкуренції, отже, Україна, в свою чергу, була змушена імпортувати російські готові товари, насамперед текстильні. Такі заходи створили невигідне становище для розвитку української промисловості, порівняно з російською та польською. Вона спеціалізувалася на переробці сільсь-когосподарських продуктів і організовувалася передусім польськими і російськими поміщиками на селі за допомогою кріпаків. Важливими галузями залишалися винокурне та суконне виробництво; приблизно в середині сторіччя ключовою галуззю промисловості стали цукрорафінадні заводи, де застосовувалися також і сучасні технології. На Правобережній Україні цим бізнесом займалися польські магнати та євреї. У 1850-х роках Україна виробляла 80% цукру в Російської імперії, однак вона відставала в галузях важкої та текстильної промисловості.

 «Тірольці Сходу»

Австрійська коронна земля «Королівство Галичина і Лодомерія» охоплювала не тільки більшу частину української Галичини, а й великі частини Малопольщі на Заході, переважно заселеної поляками. Незважаючи на своє королівське найменування, Галичина була наділена лише обмеженою політичною автономією, по суті вона була просто адміністративною одиницею. Поняття Галичина у XIX столітті було двозначним, тому власне Галичину, місцевість навколо Львова, часто позначають як Східну Галичину. До коронної землі Галичини належала до 1849 року також Буковина, заселена, крім українців, ру-мунами та євреями, а заселені українцями землі Закарпаття й далі під-порядковували угорській владі.

Політично ключову групу Західної України складали представники німецько-австрійської бюрократії та армії, однак у соціальному та культурному сенсі домінуючою верствою в Галичині залишалися польські поміщики, на Буковині — румуни, в Закарпатті — мадяри. Євреї, виконуючи функції крамарів та ремісників у містах і шинкарів на селі (на службі в польських дворян), відігравали свою традиційну роль посередників. Українці, яких офіційна влада називала Киікепеп, а вони самі себе — русинами, — у Східній Галичині та в Північній Буковині складали більшість лише на селі.

Реформи, запроваджені наприкінці XVIII сторіччя за правління Йосифа II, привели до певного поліпшення правового і соціального становища кріпаків. Втім, польське дворянство докладало зусиль до того, щоб зберігалися економічна залежність і панщинні повинності українських селян. В економічному сенсі Східна Галичина та Буковина мали переважно аграрний характер. Відносно щільне, на відміну від Східної України, заселення та відсутність вільних земель для колонізації загострювали земельний дефіцит і продовольчу ситуацію ук-раїнських селян. Старі економічні зв’язки Галичини були перервані поділами Польщі, тому в межах Австрії вона відігравала роль відсталої периферії.

Унійна чи Греко-католицька (з 1774 року) церква була для українців Галичини єдиною організаційною опорою проти сильного польського тиску. Австрія надала Унійній церкві рівноправність, у якій їй відмовила Польща, і в 1808 році Львівський єпископ був призначений Галицьким митрополитом. Ще в 1771 році для закарпатських українців, які теж були уніатами, була заснована Мукачівська єпархія. Для греко-католицького духовенства Марія Терезія ще в 1774 році заснувала у Відні теологічну семінарію — Барбареум. Її місце у вісімдесятих роках зайняла семінарія у Львові. Заснований у 1784 році Львівський університет був німецьким університетом, у якому найважливішою мовою викладання до 1824 року була латина. В рамках Руського Інституту (Зіисішт Киїкепісит) в період між 1787 і 1809 роками та-кож читалися церковнослов’янсько-українські лекції. Водночас були створені засади українськомовної системи початкової шкільної освіти. Внаслідок реакції в Австрії й опору польського дворянства система освіти в Галичині пізніше зазнала фіаско. Однак була створена база для культурно-релігійного відродження. Реформи створили основи для сталої лояльності українських селян і священнослужителів стосовно австрійського імператора, що стало підставою для назви русинів «Тірольці Сходу».

Початок українського національного руху

Наприкінці XVIII - початку XIX сторіччя у всій Європі виникали національні рухи. Протягом століття вони стали визначальною історичною силою, перетворили станові суспільства й етнічні групи на нації, які згодом висунули вимогу створення національних держав. Не всі народи Європи були одночасно охоплені національним рухом, радше можна було спостерігати зміщення етапів, що випливало з рівня соціально-економічного розвитку, політичної ситуації у певній країні та культурних традицій.

У XVIII столітті більшість етнічних груп існували в багатонаціональних імперіях в умовах політичного та соціального панування над ними еліт іншого етнічного походження. Часто вони не мали розмовної літературної мови та високої літератури. Національні рухи виникали, зазвичай, з пробудженням культури: невелика група інтелігентів починала перейматися мовою, культурою та історією народу. З часом додавалися політичні цілі, переважно у формі вимог автономії. На цьому етапі політичної агітації національно активна інтелігенція намагалася мобілізувати для національної справи широкі верстви населення.

З кінця XVIII сторіччя окремі особистості серед українців теж почали цікавитися українською мовою і культурою. При цьому на чолі процесу стояли українці з Російської імперії, з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини. Початком вважається поява в 1798 році першого написаного українською розмовною мовою літературного твору — «Енеїди» Івана Котляревського, що на основі легенди про Енея відображав українську сучасність у бурлескному стилі. Слідом за ним упродовж перших десятиліть XIX сторіччя з’явилися інші белетристичні твори українською мовою, наприклад, повісті та оповідання Григорія Квітки-Основ’яненка, а також вірші й переклади Петра Гулака-Артемовського. Водночас розпочалося збирання українських народних пісень і козацьких епосів, так званих «дум». Українська мова також стала об’єктом дослідження, зокрема, росіянина Ізмаїла Срезневського, котрий тоді працював у Харкові.

Поряд з мовою і народною літературою українці прагнули відмежуватися від поляків і росіян також за допомогою історії. Найважливішим історичний твором була, мабуть, анонімна «История Русов», що з’явилася на початку XIX сторіччя. Вона побачила світ у 1846 році (російською мовою), проте, як зауважував у 1838 році німецький мандрівник Йоган Коль, вже давно була поширена «в багатьох копіях по всій країні». «История Русов» заклала основу для самостійної історії української нації, що починається з Київської Русі та досягає свого апогею в козацьку епоху.

Йдеться про ненауковий, однак, дуже захопливо написаний твір. Змальований ним образ історії справляв значний вплив не лише на Шевченка, а й на Гоголя і Пушкіна. Науковий розгляд української історії започаткував росіянин Дмитро Бантиш-Каменський своєю чотиритомною працею «История Малой России».

Ким були носії цього культурного руху пробудження? До уваги слід брати передусім українське дворянство, нащадків козацької верхівки Лівобережжя, які змогли зберегти малоросійський регіональний патріотизм. Серед молодих інтелігентів дворянські сини теж складали більшість. Здебільшого національні будителі розмовляли й писали російською, працювали як лояльні піддані царя в російській адміністрації чи у сфері освіти. Нерідко це були навіть росіяни, що захоплювалися справою українського народу. Через тодішнє російське суспільство пройшла українофільська хвиля, яку царський уряд підтримував як противагу полякам. Наприклад, українські оповідання «Вечера на хуторе близ Диканьки» українця Гоголя, який писав російською мовою, із захопленням сприйняли в Петербурзі на початку тридцятих років. У Польщі в першій половині XIX сторіччя теж існувала українська течія, що відкрила козацтво та була спрямована проти Росії. Як «українська школа» в польській літературі, так само й російські українофіли розглядали українців як регіональний варіант їхньої власної нації.

Важливі імпульси для українського національного руху виходили з Харківського університету. Він був заснований у 1805 році за участі регіонального дворянства на основі вже існуючої колегії. Хоча це й був російський університет, він став першим центром інтелектуального піднесення в Україні. Тут зустрілися більшість національних будителів, наприклад, мовознавець Срезневський, історик Костомаров та поет Гулак, який навіть був ректором університету. У тридцяті роки основний центр культурного життя перемістився до Києва. У 1834 році тут також засновано російський університет, що мав замінити ліквідовані після Листопадового повстання польські навчальні заклади цього регіону та протидіяти впливу поляків. Однак поляки і надалі не тільки переважали серед студентів, а й довелося знову залучати поляків як викладачів, бо кваліфікованих росіян чи навіть українців було недостатньо.

З Наддніпрянщини походив Тарас Шевченко (1814-1861), що був утіленням першого апогею національно-культурного пробудження і переходу до політичного етапу українського національного руху. Народжений у 1814 році, син кріпака, малий Шевченко спочатку був пастушком, потім козачком у свого пана — поміщика Енгельгарда. З ним Шевченко у 1831 році поїхав до Петербурга, де завдяки своєму великому таланту став учнем живописця. Ним опікувалися один з найвідоміших художників Брюллов і один з найвідоміших тодішніх поетів Жуковський. Брюллов намалював портрет Жуковського, який продали, і викупили Шевченка з кріпацтва у 1838 році. Після цього Шевченко став студентом столичної Академії мистецтв.

Крім живопису, Шевченко звертався до поезії та писав романтичні балади про Україну і козаків. У 1840 році з’явилася перша збірка його українських віршів під назвою «Кобзар», якою молодий поет продовжив традиції українських народних співців — кобзарів, що співали під кобзу. У 1842 році він опублікував поему «Гайдамаки», присвячену Коліївщині 1768 року. За нею з’явилися наступні поетичні твори, що оспівували козацьку епоху, але прославляли лише простих козаків, а не їхню верхівку. Героями його творів стали також селяни-кріпаки, які страждали від своїх поміщиків. Шевченкові вдалося у своїх творах об’єднати різні діалекти української народної мови з церковнослов’янськими елементами в літературну, цілком сформовану в художньому сенсі, мову. Тим самим він відіграв роль, подібну ролі Пушкіна в Росії.

У 1844 і 1845 роках з’явилися вірші, сповнені прямої соціальної та політичної критики існуючих обставин. У поемі «Сон» Шевченко створює сатиричну картину царської бюрократії. Із спогляданням пам’ятника, спорудженого в Петербурзі Катериною II на честь Петра Великого, він пов’язує слова, які звучать обвинуваченням:

«Первому вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав Нашу Україну,

А вторая доконала Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє...»

Наприкінці 1845 року Шевченко написав «Заповіт», у якому закликає своїх земляків до повстання:

«Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.»

Ці вірші, згідно поліцейського звіту, «полньїе бунтовских мьіслей и невероятньїх дерзостей даже против особ императорськой фамилии», спричинили те, що у 1847 році Шевченка засудили на десятилітнє заслання до Казахстану. Після цього він повернувся до Петербурга, і помер там у 1861 році. Трагічна доля зробила його національним мучеником і разом з тим — завдяки його кріпацькому походженню — національним міфом, символом долі поневоленої України. Його доробок, у якому висока літературна якість поєднувалася з соціальними і національними цільовими настановами, став Євангелієм для всіх наступних українських патріотів. Ще більшою мірою, ніж Міцкевич для поляків чи Пушкін для росіян, Шевченко став національним поетом України. Всупереч цензурним заборонам його твори були дуже поширені в Україні. Пізніше день його народження та день смерті регулярно відзначали не тільки інтелігенти, а й селяни.

Засудження Шевченка відбувалося у контексті процесу проти першої політично орієнтованої української організації — «Братства Святих Кирила та Мефодія» (Кирило-Мефодіївського братства). Вона виникла в середині 1840-х років у Київському університеті як гурток молодих ідеалістів. їхнє найменування на честь слов’янських апостолів вказує на контекст панславізм, який підтримувало це угрупування. Водночас відчувався вплив на погляди братства ідей романтизму, особливо польської поезії. З притаманними рисами романтизму і релігійності братство порушувало питання про місце України у слов’янському світі. Метою було створення федерації слов’янських народів, у межах якої ключова роль відводилася автономній Україні. З цим пов’язувалися політичні цілі свободи та рівності, демократії та ліквідації кріпосництва.

Своє найбільш чітке вираження такі ідеали знайшли у творі, що називався «Закон Божий» чи «Книга битія українського народу», який виразно наслідував «Книги польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича. Цей твір у біблійному стилі проголошував ідеали слов’янської єдності, козацької демократії (проти Московської автократії), православ’я та народу (проти Польщі). Подібно до Міцкевича, вони розвивають ідеї національного месіанства:

«Україна відродиться зі своєї могили і знову призве своїх слов’янських братів, і будуть вони чути їхній заклик, і слов’янство підніметься (повстане), і більше не буде ні царя, ні царевича, ні цариці, ... ні пана, ні боярина, ні кріпака і ні раба ні в Московії, ні в Польщі, ні в Україні, ні в чехів, хорватів, сербів і болгар... І стане Україна незалежною республікою в союзі слов’ян. Тоді усі народи, коли вони покажуть на географічній карті на місце, де буде нанесена Україна, скажуть: «Цей камінь, на який зодчі не звернули увагу, став наріжним каменем».

Кирило-Мефодіївське братство було невеликим гуртком, який складався приблизно з дюжини інтелігентів. До них належав і молодий історик Микола Костомаров (1817-1885), якого вважають автором «Книг битія українського народу». Він виріс в Україні, був позашлюбним сином російського поміщика та його кріпачки — української селянки, з 1846 року працював у Київському університеті. На відміну від нього, інші дві знамениті постаті українського націо-нального руху, Тарас Шевченко та письменник і історик Пантелеймон Куліш (1819-1897), котрий походив із старовинного козацького роду, підтримували з «Братством» слабкий зв’язок.

Братство проіснувало лише близько року: його учасників заарештували на підставі доносу вже в 1847 році. Органи влади дуже серйозно сприймали цю справу. Начальник 3-го відділення жандармерії вважав: «Слов’янофільство перетворилося в Києві та в Малоросії на українофільство. Там молоді люди дбають про відновлення мови, літератури та звичаїв Малоросії аж до мрій про повернення козацтва та Гетьманщини...». Ще небезпечнішими здавалися йому вірші Шевченка, «через які в Малоросії могли б поширюватися думки про можливість існування України як самостійної держави».

Щодо останнього, то російський чиновник, без сумніву, перебільшував. Цей гурток ніколи не дшшов до створення якоїсь міцної політичної програми чи навіть до проведення політичних акцій. Втім, це відповідає духові періоду наприкінці правління Миколи І, коли опозиційні течії придушувалися вже в зародку. Майже одночасно подібної долі зазнав гурток петрашевців, до якого належав Достоєвський. Звинувачених членів чи прихильників братства притягнули до суду в Петербурзі. їх обвинувачено в соціалізмі, сепаратизмі та колабораціонізмі з поляками й кинуто до в’язниці. Пізніше їх вислали до різних областей Російської імперії, причому Шевченкові призначили найжорстокіше покарання: десять років заслання рядовим солдатом на кордоні степу — в окремий Оренбурзький корпус.

Досить вільно організований київський гурток, який складався з кількох молодих інтелігентів і проіснував не більше року, був лише нерішучою спробою створення національного угрупування. Тільки Кирило-Мефодіївське братство набуло свого історичного значення як перша організація українського національного руху з політичними цілями. Ще важливішими за їхню діяльність та ідеали, відірвані від життя, стали судовий процес над ними та їхнє покарання, що зробили з них мучеників національної справи.

Через рік після покарання братства розпочалася революція в Західній і Центральній Європі. Революція 1848 року сприяла швидкій політичній мобілізації українців Габсбурзької імперії, яка, втім, невдовзі знову стихла.

Носієм культурного руху пробудження в Галичинібулогреко-католицьке духовенство, сільська інтелігенція русинів. Більшість священнослужителів була лояльною до Відня та політично консервативною. В культурному сенсі вони залишалися вірними церковнослов’янській мові та традиції, але пізніше поступилися польському впливу. Але вже на початку XIX століття доходило до протестів духовенства проти прогресуючої полонізації. У 1816 році в Перемишлі було засноване освітнє товариство греко-католицького духовенства, що присвятило себе поширенню релігійних творів, написаних руською мовою. У 1830-х роках відбулася дискусія стосовно мовного питання, у ході якої священнослужителі надалі відстоювали український варіант церковнослов’янської мови. В якості можливої літературної мови розглядалася також великоросійська — це був перший натяк на русофільські тенденції в Галичині. Хоча руська народна мова і використовувалася як мова викладання у початкових школах, однак, її, зазвичай, вважали не літературною мовою, а польським діалектом. Усе ж у 1834 році з’явилася руська граматика Йосипа Левицького, до речі, німецькою мовою.

У 1830-1840 роки пробудження української культури в Галичині досягло першого апогею. Важливі імпульси надійшли від інших слов’ян Габсбурзької монархії, зокрема, від чехів і словаків, а також з Наддніпрянської України, де культурний рух розпочався дещо раніше. У Львові сформувався патріотичний гурток, який став відомим як «РуськаТрійця». Трійцю створили: перший український поет Галичини Маркіян Шашкевич (1811-1843), історик і етнограф Іван Вагилевич (1811-1866) і перший професор української мови Львівського університету Яків Головацький (1814-1888). Усі троє виступали на захист української народної мови як основи нової літературної мови та писали свої твори українською мовою. Найвідомішим став альманах «Русалка Дністровая», що з’явився в 1837 році в угорському Пешті. Неможливість публікуватися у Львові була пов’язана з опором з боку унійного духовенства та австрійської бюрократії. Львівський поліцмейстер писав з цього приводу: «Ми ледве дамо собі ради з однією нацією, а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю».

Ставлення Відня змінилося під час революції 1848 року, коли з його боку робилися спроби протиставити русинів більш небезпечним полякам, подібно до того, як мобілізували слов’ян Угорщини проти мадяр. Антагонізм щодо польської верхівки справді був ключовою проблемою для українців Галичини, і не лише тому, що поляки володіли українськими селянами як великі землевласники, але й тому, що вони політично вимагали всієї Галичини тільки для себе. Це приводило українців на бік австрійської влади, і намісник граф Стадіон підтримував їхні прагнення. З польського боку висувалися твердження, що буцімто Стадіон вигадав русинів.

Вже в травні 1848 року українці заснували у Львові «Головну Раду Руську» на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем, яка хоча й оголосила Східну Галичину українською, проте залишилася лояльною до монархії. Водночас інтенсифікувалися культурна діяльність: вперше вийшла друком українська газета, розпочало свою діяльність засноване за зразком інших австрійських слов’ян культурне товариство «Галицько-Руська Матиця», а у Львівському університеті створено кафедру української мови. В австрійському парламенті зайняли свої місця 27 українських депутатів, що виступали за поділ королівства Галичина і Лодомерія на східну українську та західну польську частини. В цьому вони не досягли жодного успіху, проте їм надано дозвіл на впровадження української мови на всіх ступенях шкільної освіти. Ще важливішою для українців стала ліквідація кріпацтва в Галичині, оголошена у квітні 1848 року.

На Буковині революція 1848 року спричинила рух українських селян проти румунського дворянства. В Закарпатті вперше розгорнувся політичний рух русинів. Його лідер Адольф Добрянський виступив проти панування мадярів і пропагував здійснення спільних дій з українцями з Австрії та насамперед з Росії.

Проте цей динамічний етап тривав лише 277 днів. За австрійського неоабсолютизму національні організації припинили існування та настала епоха реакції. Проте революція 1848 року для українців, як і для інших народів Габсбурзької імперії, мала важливі наслідки. Вперше національний рух русинів зміг вільно розгорнути свою діяльність, а також висунути політичні вимоги. Скасування кріпосництва створило передумови для соціальної мобілізації українських селян і для поширення національного руху на ширші верстви населення. Хоча спершу так не виглядало, але національний рух українців Галичини під час революції 1848 року випередив українців у Росії, які стартували трохи раніше.