Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Мала історія України

5. Україна на початку XVIII століття

Після апогею часів Київської держави XI століття та розквіту Галицько-Волинського князівства XIII століття в першій половині XVII сторіччя Україна знову пережила економічний і культурний злет, а також створення державного об’єднання. Після того, як козацька Гетьманщина знову втратила свою незалежність і єдність, Україну спіткали війни та кризи, проте вона знову оговталася наприкінці сторіччя. Період розквіту (який був останнім упродовж тривалого часу) України на початку XVIII століття слід представити в систематичному розрізі, а саме: спочатку соціально-політична організація окремих регіонів, потім соціально-економічна структура та, врешті, культура українців і не українців.

На початку XVIII століття населена українцями територія була роздроблена на цілу низку різних сфер впливу:

1. Лівобережна Гетьманщина з Києвом як автономний регіон Росії; 2. Розташована на схід від неї Слобідська Україна в Російській державі; 3. Формально також російська, однак, фактично, абсолютно незалежна Запорозька Січ у нижній течії Дніїїра; 4. Правобережна Україна у складі Речі Посполитої; 5. Землі Галичини, Холмщини та Підляшшя, сильніше інтегровані у Королівство Польське; 6. Угорська Закарпатська Україна, яка до кінця XVII сторіччя перебувала під османським протекторатом і тепер входила до Габсбурзької імперії; 7. Північна Буковина у складі Молдовського князівства під владою Османської імперії.

Соціально-політична організація окремих регіонів

1. Гетьманщина чи Військо Запорозьке, що російський уряд називав Малоросією, розташовувалася на лівому березі Дніпра з Києвом як плацдармом на правому березі. До Гетьманщини також належала територія навколо Чернігова та Стародуба, яка в XVI столітті була частиною Московської держави, проте на початку XVII сторіччя знову перейшла під владу Речі Посполитої. Південні кордони Гетьманщини зі Степом та Запорозькою Січчю були невизначеними.

Населення Гетьманщини на початку XVIII століття налічувало приблизно 1,5 млн. жителів і складалося майже винятково з українців. Тільки на півночі жила певна кількість білорусів, що емігрували з Московської держави, та російські старовіри. Гетьманщина була адміністративно поділена на десять полків, що тепер мали переважно територіальний характер. Військовий особистий союз козацького війська перетворився на територіальну владу, під якою поряд з козаками жили численні селяни і міщани.

Політична структура Гетьманщини, принаймні теоретично, усе ще відповідала зразкам козацької демократії. Всі істотні рішення мали прийматися зборами всіх козаків, Військовою чи Генеральною Радою. Проте на практиці Військова Рада тепер скликалася лише для того, щоб обрати гетьмана та санкціонувати договори з Москвою. Поряд з козаками у Раді були представлені також православне духовенство та жителі великих міст, але не селяни. В політичній практиці набагато більше значення мав невеликий орган Старшинської Ради, що складався з військової та адміністративної еліти Гетьманщини.

Разом з цим гетьман зберігав значну повноту влади, особливо якщо гетьманом обирали таку сильну особистість як Мазепа. «Її ясновельможної царської величності Гетьман Війська Запорозького» був головою війська й адміністрації. Він призначав на адміністративні посади, наділяв землею та й сам володів великими маєтками. В якості виконавчої влади підтримку гетьману надавала генеральна старшина, у минулому штаб війська, пізніше щось на кшталт ради міністрів, з такими посадами як генеральний квартирмейстер, генеральний писар або канцлер, генеральний скарбник і двоє генеральних суддів. У регіональному врядуванні вирішальну роль відігравали начальники полків, полковники.

Гетьман, полковники та члени генеральної старшини володіли так званими ранговими маєтками. Вони отримували винагороду за рахунок податків і роботи селян, що жили на землях цих маєтків. Рангові маєтки були прив’язані до посади, проте поступово вкорінилося їхнє успадкування. Додатковим фінансовим джерелом для гетьмана та його уряду були податки селян і міщан, причому непрямі податки були важливішими за прямі.

Поряд з цивільною адміністрацією продовжувала існувати також військова організація козаків. З часів поділу Гетьманщини кількість козаків була визначена у 30 000 чоловік. Проте на початку XVIII століття значно більше козаків служили найманцями у російських військах. Крім того, гетьман мав особисту охорону з українських та іноземних найманців.

На початку XVIII століття Гетьманщина усе ще мала широку автономію. Гетьман і військо були прив’язані присягою на вірність цареві, а той, як правило, не порушував прав і привілеїв козаків. Створена для Гетьманщини в 1663 році установа, Малоросійська канцелярія (Малоросійський приказ), була підпорядкована Посольському приказу, що підкреслює слабкість підпорядкування Гетьманщини. Між Росією та Гетьманщиною існував митний кордон, казенні доходи з Гетьманщини залишалися в розпорядженні гетьмана. Росія в цей час не мала від України особливої фінансової користі, вона повинна була також забезпечувати утримання гарнізонів, які розміщувалися у най-важливіших містах. Гарнізони служили для контролю козаків, які вважалися ненадійними, однак ці гарнізони були занадто слабкими, щоб забезпечувати реалізацію примусових заходів військовими методами.

Однак Гетьманщина мала лише обмежений суверенітет. Це проявлялося в її зовнішніх відносинах і в прийнятті інших важливих рішень, які потрібно було узгоджувати з російським урядом. Принцип панування Москви базувався — подібно до стосунків з іншими прикордонними регіонами — на співробітництві з елітою, лояльність і військова служба якої винагороджувалася привілеями та правами самоврядування. Проте широка автономія Гетьманщини в Росії на початку XVIII століття була унікальним явищем. її можна порівняти хіба що із слабкими зв’язками з ногайсько-татарськими або калмицькими кочовими вершниками, які, подібно до запорозьких козаків, були важливими військовими союзниками для Росії.

2. На сході Гетьманщини була розташована Слобідська Україна. Під слободою мають на увазі або селище, або волю, і Грушевський називав цей регіон «землею вільних громад». Йдеться про південно-західну степову прикордонну територію Московської держави, яка спершу була незаселеною і лише упродовж XVII сторіччя поступово була захищена лініями прикордонних засік. Починаючи з середини XVII сторіччя і особливо після кризи сімдесятих років XVII сторіччя, козаки і селяни з обох берегів Дніпра масово мігрували з українських областей до цього новоосвоєного регіону. Водночас росіяни колонізували північні частини цієї прикордонної території.

Цар охоче приймав українських колоністів і поселяв як служивих селян чи служивих козаків. Він надавав козакам привілеї, а цей регіон поділявся на полки, як і Гетьманщина. Українські козаки засновували у Слобожанщині нові фортеці, наприклад, Харків у 1654 році. Полковників тут обирали на все життя, і вони володіли ще більшою повнотою влади, ніж у Гетьманщині. Проте Слобідська Україна в цілому не мала ні автономного статусу, ні гетьмана, а кожен полк був окремо підпорядкований московському воєводі прикордонної фортеці Білгород.

3. Починаючи з кінця XVII сторіччя, Запорозька Січ також перебувала під російським пануванням. Номінально стара козацька територія по обох берегах нижньої течії Дніпра була підпорядкована гетьману Лівобережної України, однак до першого десятиліття XVIII сторіччя Січ залишалася сіє Гасіо незалежною. Запорозькі козаки, що налічували лише кілька тисяч осіб, надалі проводили політику пристосування поміж Росією й Османською імперією, а також кримськими татарами, дедалі більшою мірою залежними від султана.

Територія Запорозької Січі не була чітко окресленою, козаки усе ще не могли контролювати степ. Центром залишалася Січ — головний табір у нижній течії Дніпра. У той час, як Гетьманщина поступово ставала територією з цивільною адміністрацією та верхівкою, яка володіла землею, в запорозьких козаків значною мірою зберігалися старі ідеали козацтва. В силі залишався виборний принцип, Козацька Рада (Січова Рада), яка складалася з усіх січових козаків, залишалася найважливішим суб’єктом прийняття рішень. Рада, орган безпосередньої демократії козаків, щороку обирала нового табірного отамана (ко-шового отамана). Він був верховним полководцем, суддею, головою адміністрації, керівником у справах фінансів і зовнішньої політики.

Козацькі збори також обирали старшин, отже, традиційна військова демократія залишалася живою. Проте згодом також і тут посилилися олігархічні тенденції. Теоретично січові козаки мусили жити в целібаті. Однак целібат не був корисним для розвитку населення і тому обмежувався центром Січі, до якого жінки не мали доступу.

4. Починаючи з 1667 року, Правобережна Україна знову перебувала під владою Речі Посполитої, а в останній чверті XVII сторіччя Поділля тимчасово перебувало під османським пануванням. Після розпуску козацького війська в 1699 році, козаки під проводом полковника Семена Палія повстали в 1702 році проти Польщі, проте це повстання було придушене за допомогою лівобережного гетьмана Мазепи. Пізніше Правобережна Україна була приєднана у формі Київського (без міста Києва), Брацлавського та Подільського воєводств до системи польського урядування.

Частково спустошені прикордонні регіони знову були заселені спочатку завдяки переселенцям з Лівобережжя, потім дедалі більше завдяки українцям, євреям і полякам з польських територій. Польська та полонізована українська шляхта знову зміцніла та закріпачила українських селян. Євреї також відновили виконання своїх традиційних посередницьких функцій у якості шинкарів, управляючих маєтками та орендарів маєтків на селі, а також у якості крамарів і ремісників у містах. Таким чином, результати народного повстання періоду 1648- 1649 років були анульовані. Проте ідеали козацтва продовжували жити у Правобережній Україні, що проявилося під час гайдамацьких повстань XVIII сторіччя.

5. Західноукраїнські регіони Галичина і Західна Волинь були інтегрованими в соціально-політичну систему Речі Посполитої упродовж тривалішого часу. Хоча тутешня частина українців і приєдналася на короткий термін до народного повстання 1648 року, проте козацька форма організації тут ніколи не спромоглася розвинутися. Польська шляхта домінувала в політичній і соціальній сфері, у містах українське населення також втратило свій вплив. Єдиним шляхом набуття політичного впливу був соціальний підйом до рівня шляхти чи міського урядування. Це ставало дедалі складніше і, зазвичай, призводило до полонізації. На Північному Заході та Заході, в першу чергу на Підляшші та Холмщині, польське поселення поступово відтісняло українське і в сільській місцевості.

6. Закарпаття, що з часів Середньовіччя належало до Угорського королівства, було інтегровано в систему угорського урядування, де панувала мадярська шляхта.

7. Буковина належала до князівства Молдова, яке перебувало під османським пануванням, а головну роль тут відігравала румунська шляхта.

Соціально-економічна структура

Окремі регіони України відрізнялися своєю соціально-економічною структурою. У західних землях соціальна еліта вже давно була неукраїнською: польська чи полонізована шляхта в Галичині та на Волині, мадярська шляхта в Закарпатті, румунська на Буковині. У Правобережній Україні польська та полонізована українська шляхта знову повернула собі те становище, яке втратила у 1648 році. Магнатські династії Потоцьких, Чарторийських, Замойських та Любомирських загарбали у свою власність великі частини України. Землеволодіння магнатів стали в Річпосполитській шляхетській республіці державами в державі з власним урядуванням, власним військом і власними містами. Багато маєтків здавалися в оренду дрібній шляхті чи євреям.

У Гетьманщині в другій половині XVII сторіччя сформувалася нова верхівка, козацька аристократія чи як вони себе називали — «значне військове товариство». В цю нову еліту вливалася також українська та полонізована шляхта, що приєднувалася до козаків. Вона могла зберігати свої привілеї і вносила в козацьку еліту традиції Русі та польської шляхти. Частково «значне військове товариство» формувалося також зі священнослужителів і міщан, однак передусім з представників козацтва. Старшина і голови центрального та місцевого урядування формували ядро нової аристократії.

Старшинська еліта одержувала привілеї та нерухоме майно. Спочатку це були переважно незаселені землі, проте згодом дедалі більше сіл переходило у володіння козацької верхівки. Поряд з офіційним наданням, землі також купували, окуповували та загарбували. Щоправда, маєтки початку XVIII сторіччя залишалися відносно невеликими. Тільки гетьман став великим землевласником: Мазепа мав у своєму володінні майже 20 000 дворів. До початку XVIII сторіччя сформувалася козацька еліта, що за своїми військовими та політичними функціями, привілеями, соціальним статусом і економічним становищем суттєво відрізнялася від козацької маси. Вона поступово йшла слідами польської і полонізованої шляхти, яку її предки вигнали з країни. Це проявилося і в тому, що козацька верхівка почала навіть називати себе шляхтою, обсадилася титулами й намагалася приписати собі генеалогічне дерево, яке мало сягати якомога далі в минуле. Втім, Росія ще не визнавала козацьку еліту за дворян.

Трохи пізніше соціальна диференціація козаків зачепила і Слобожанщину. Старшина й урядники одержували нерухоме майно та інші привілеї. Цю нову еліту називали на початку XVIII сторіччя «бунчуковими козаками». Навіть у Запорозькій Січі дійшло до соціальних відмінностей та поступового формування заможної козацької верхівки.

Порівняно з Річчю Посполитою та Росією, найважливішою особливістю соціальної структури в Гетьманщині, Слобідській Україні та Запорозькій Січі було існування широкого середнього класу вільних козаків. Козаки мали служити у війську та одержували за це виділену ділянку землі. Вони були звільнені від податків та інших повинностей, однак мусили самі дбати про своє військове спорядження, а також про своїх коней. Це не завжди було легко, окрім того, козаки, відсутні через участь у військових походах, мали самі обробляти свою землю. Отож, деякі козаки, які не могли виконувати свій військовий обов’язок, були змушені продавати свою землю. Багато хто деградував до рівня селян. З іншого боку, вони могли піднятися до козацької еліти, що ставало, втім, дедалі складнішим, адже верхівка поступово стала закритою. Російський уряд був зацікавлений у збереженні вільних козаків, бо охоче використовував їх на військовій службі. У сфері польського домінування на початку XVIII століття вільні козаки великою мірою втратили своє колишнє значення. Поряд із значним станом шляхти у шляхетській республіці не було місця для служилих недворянських верств.

Правовий та соціальний статус українських селян в окремих регіонах також відрізнявся. Загалом чинним залишалося те, що селяни поблизу кордону степу мали кращий статус, ніж на Заході та на Півночі, насамперед у Галичині, де місцева шляхта давно закріпачила селян. Це сприяло рухові селян-втікачів у напрямку степу.

Всю Східну Європу, Річ Посполиту, Угорщину та Росію охопив процес розвитку, спрямований на погіршення становища селян. Дедалі більша частина селян втрачала своє право вільного відходу, мусила сплачувати податки і працювати на панщині в землевласників. Закріпачених селян дедалі частіше позбавляли особистих прав і підпорядковували волі своїх панів. Розширення так званого «другого кріпосництва» охопило також і українські території. Однак тут їм протистояли традиції козаків, демократичного суспільства прикордоння та вільних служивих селян. Зіткнення цих традицій є одним з основних елементів української історії в ранньомодерний період.

В Галичині та на Волині на початку XVIII століття повністю сформувалася система кріпосництва з важкою панщиною і майже необмеженим правом землевласника (та відповідно його орендаря чи управляючого) розпоряджатися селянами. На Правобережжі становище селян було на разі трохи кращим, а обсяг податків і повинностей меншим. Необхідність нового заселення спустошених земель вимагала вільнішого соціального ладу. Поселенцям надавалося звільнення від податків і зборів терміном від 10 до 30 років. Однак після закінчення цих термінів і внаслідок розширення землеволодінь польських маг-натів селяни також поступово деградували до рівня кріпаків.

Селяни Гетьманщини, які перебували в кріпосній залежності від польських землевласників, стали вільними власниками завдяки повстанню під проводом Хмельницького. Значно менше залишилося селян, що перебували в кріпосній залежності від монастирів чи шляхти, яка долучилася до козаків. Основна маса селян так званих «вільних сіл Війська Запорозького» обробляла свою власну землю, як це було ще до того, коли вони потрапили у кріпосний стан. Таким чином, дрібне селянство з індивідуальною земельною власністю було сильніше вкорінене у центральних регіонах України, ніж у західних. Вільні селяни повинні були сплачувати податки гетьману та нести службу.

Одночасно з формуванням нової козацької верхівки багато вільних селян потрапляло в нову залежність. Спочатку це були колоністи з того боку Дніпра, що поселялися на землях старшини. Вони мусили виконувати для землевласника повинності, які незабаром перетворилися на регулярну панщину. Скажімо, зберігся указ гетьмана Мазепи від 1701 року, в якому він забороняє працювати на землях пана понад два дні, а, отже, легалізує два дні панщини на тиждень. Проте селяни

Гетьманщини на початку XVIII століття не були кріпаками. Вони мали право відходу і були особисто вільними. Однак їхній статус поступово погіршувався і вони реагували на це протестами проти козацької верхівки. Дехто тікав на Запорозьку Січ, яка й надалі залишалася осередком незадоволених. Втім, новоприбулі не досягали там рівноправності з корінними козаками.

Найважливішою галуззю економіки в Україні було землеробство, яке в польських маєтках здійснювалося у формі поміщицького господарства. На Півночі вирощували жито, на Півдні — пшеницю, а також дедалі більше овес, коноплі, льон і хміль. Рівень аграрної технології на Заході був вищим, ніж на Сході. На новоосвоєних після військових спустошень землях Правобережжя велике значення мало тваринництво, в тому числі орієнтоване на експорт. У степах запорозькі козаки усе ще займалися своїм традиційним господарюванням: рибальством, полюванням і тваринництвом.

Окрім цього, розвивалися численні селянські ремесла. Насамперед, у поміщицьких господарствах польської шляхти виникали такі великі підприємства, як водяні млини, винокурні й заводи з виробництва поташу. Порівняно з цим, ранній розвиток промисловості був слабким в українських містах. Можна назвати лише кілька ткацьких підприємств у Львові, Києві чи Глухові.

Зовнішня торгівля Гетьманщини переживала на початку XVIII сторіччя певний розквіт. До Росії, Речі Посполитої, Османської імперії, Австрії та Німеччини експортували переважно сільськогосподарську продукцію (худобу, шкури, коноплі), а ввозили передусім готові товари: тканини, інструменти та зброю, а також сіль і хутра. Купці великих міст Гетьманщини формували міську верхівку. Переважно це були українці, хоча Ніжинське «Грецьке братство» володіло привілеями щодо південно-північної торгівлі.

На початку XVIII століття населення українських міст було соціальною групою, відокремленою від сільського населення завдяки своєму особливому юридичному статусу. Магдебурзьке право, що його одержали найбільші міста, гарантувалося і надалі, а в другій половині XVII сторіччя навіть поширилося на нові міста. На чолі міського самоврядування стояв міський голова (війт), що обирався як магістратом, так і громадянами. Втім, ці вибори мав підтверджувати гетьман, а у Києві навіть цар. У Гетьманщині полковники, місцева адміністрація нерідко втручалися в міське самоврядування. В українських містах у Речі Посполитій саме шляхта було тією силою, що обмежувала міську автономію. Численні міста перебували у володінні польських шляхтичів. Ремісники організовувалися (принаймні частково й інакше, ніж у Росії) в цехи. Основна маса городян була бідною, багато хто займався землеробством.

Починаючи з середини XVII сторіччя, міста Західної України переживали, паралельно з економічним розвитком в інших частинах Речі Посполитої, певний занепад. Хоча вони й надалі володіли Магдебурзьким правом і міським самоврядуванням, проте вплив польської шляхти ставав дедалі більшим. Львів, як і раніше, залишався єдиним містом надрегіонального значення, будучи давнім центром транзитної торгівлі.

На відміну від міст Східної України, які на початку XVIII століття мали переважно український характер, міста в українських регіонах Речі Посполитої були населені переважно не українцями. У міській владі тон тепер задавали поляки. Разом з цим існували закриті етнорелігійні громади євреїв, вірмен і греків, із специфічними привілеями й обов’язками. Невеликі процвітаючі вірменські громади у Львові та в інших містах брали активну участь у східній торгівлі між Ісфаганом і Віднем. Після укладеної з 1630-х років церковної унії з Римом, вірмени Речі Посполитої поступово перейшли до польської, як повсяк-денної мови.

Помітно зросла чисельність євреїв, насамперед, у маленьких містечках. Євреї Речі Посполитої були особливим станом, з власними правами й обов’язками, з широкою автономією. Вони жили у своїх громадах, кагалах (кеШІа), користувалися широким самоврядуванням і свободою віросповідання. Євреї контролювали регіональну торгівлю й окремі ремісничі галузі, наприклад, пошиття одягу. Невеликій меншині багатих протистояла більшість бідних. Зі зменшенням традиційної толерантності, становище євреїв у містах і селах у XVIII столітті вже не було таким стабільним, як раніше. Католицька церква та християнське міське й сільське населення дедалі частіше виступали проти надання євреям привілеїв, які шляхта захищала вже не так надійно.

Навіть у ранньомодерний період українські міста, хоча й користувалися німецькими міськими статутами, однак не стали політичними спільнотами на основі солідарності центральноєвропейського типу. Так само досить непоказним залишалося їхнє економічне значення. Проте міська автономія та самоврядування існували тоді, коли правителі Росії лише збиралися впроваджувати їх у своїй країні.

Культури України

На початку XVIII століття Україна була точкою перетину різних релігій і культур. Поряд існували українська православна, українська унійна, польсько-католицька, єврейська та в менших осередках вірменська і грецька культури.

Українська культура усе ще мала сильний відбиток православ’я. Київська православна митрополія пережила піднесення у другій половині XVII сторіччя. Митрополити здійснювали політичний вплив у Гетьманщині, а представники вищого духовенства засідали у політичних органах влади. Одночасно гетьмани піклувалися про економічне благополуччя церков і монастирів. У такий спосіб підтверджувалися та розширювалися монастирські землеволодіння, разом з селянами, що жили там. Втім, підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії у 1686 році зменшило свободу дій ієрархів. Пізніше Чернігівська та Переяславська єпархії були вилучені з Київської митрополії та підпорядковані безпосередньо Москві.

Православне духовенство було поділено на чорне монастирське духовенство і біле світське. Монастирі, в першу чергу Києво-Печерський монастир, були центрами православної культури і мали значні землеволодіння. Церковний відбиток мала також система освіти Гетьманщини, що продовжувала традиції православних братств. Тодішні спостерігачі сходилися на тому, що шкільна освіта в Гетьманщині була розвинутішою, ніж у Росії. В 1650-і роки християнський мандрівник, що походив з міста Алеппо, дивувався значному поширенню навичок читання і писання, а в 1711 році датський дипломат Юст підкреслював, що еліта Гетьманщини є дуже освіченою, і навіть звичайні ченці Печерського монастиря вільно володіють латиною.

Церковні школи перебували під впливом церковнослов’янської традиції, а Київська академія — заснований Петром Могилою перший східнослов’янський вищий навчальний заклад, — сильніше орієнтувалася на Захід. У 1689 році вона стала фактично повноцінною академією, де, окрім уже раніше здійснюваного викладання (вільних мистецтв), запроваджено також чотирирічний навчальний курс теології та трирічний курс філософії". У 1701 році російський цар підтвердив цей статус. Наприкінці XVII сторіччя за гетьмана Мазепи Києво-Могилянська академія пережила період розквіту. Тоді вона налічувала близько 2000 студентів. Мандрівники, зокрема англієць Джон Белл, називають її університетом. Запозичені від польських єзуїтських колегій риси західної раціональності поєдналися у плідну суміш з православною духовністю. В якості мови викладання домінувала латина, поряд з нею використовувалися також церковнослов’янська та польська мови. Київську академію доповнювали колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові.

Тоді, коли Петро Великий почав «озахіднювати» Росію, Київська академія та українські колегії стали кузнями кадрів для Російської імперії. Наприклад, у першій половині XVIII сторіччя 60% єпископів Росії прибули з України. Серед найближчих соратників царя були такі випускники Київської академії як Стефан Яворський і Феофан Прокопович. Прокопович навчався в римській єзуїтській колегії, перш ніж його запросили як професора до Київської академії. Вплив України та Київської академії на російську культуру, її роль посередника-передавача західноєвропейських ідей неможливо переоцінити.

Епоха Мазепи була золотою добою українського чи козацького бароко. Виходячи із Західної України, насамперед зі Львова, архітектура в стилі бароко поширювалася також у Гетьманщині, поєднувалася з візантійськими традиціями у своєрідний новий стиль, яким можна милуватися й досі на прикладі численних церковних споруд. Орнаментальний стиль бароко домінував також і в українській літературі. Висока література, як і раніше, користувалася церковнослов’янською мовою і мала переважно релігійний характер. Центром літературної творчості залишався Києво-Печерський монастир.

Тут в 1674 році вперше з’явився «Синопсис», історична праця, що поєднувала західне гуманістичне багатство ідей з православними традиціями та містила зародки сучасної науковості. Її автором або редактором був Інокентій Гізель, який іммігрував з прусського Кенігсберга та перейшов у православ’я. В Києві він став професором, після смерті Петра Могили — ректором Академії, а в 1647 році — архімандритом Печерського монастиря. Автор «Синопсиса» захищав інтереси Печерського монастиря. Одночасно «Синопсис» — це твір, що так само, як і вірний цареві Гізель, представляв москвоцентричну точку зору на українську історію. До XIX століття «Синопсис» перевидавався щонайменше 17 разів і справив значний вплив на східнослов’янську історіографію. На противагу «Синопсису», «Хроніка» Феодосія Софоновича, козацькі літописи Самійла Величка та Григорія Граб’янки, які збереглися в рукописному варіанті, передавали образ історії, в якому сильніше відображені українські погляди.

У Речі Посполитій того часу зростав тиск католицизму на православ’я. До початку XVIII сторіччя єпархії Галичини та Волині, що залишалися православними, були приєднані до унійної церкви. Вже у 1646 році Ужгородська єпархія в угорському Закарпатті уклала унію з Римом. Але спроби привести населення Правобережжя до унійної церкви мали лише частковий успіх. Однак після 1708 року там вже не було православних єпархій, а православне населення, що залишилося, підпорядковувалося Київському митрополиту. Хоча автономія унійної церкви була підтверджена на Замойському синоді в 1720 році, вона усе ж за своєю внутрішньою структурою та обрядовістю наближалася до римо-католицької церкви.

Уніфікація церковної структури сприяла культурній полонізації. Православні братства зникали; деякі з їхніх послідовників переїздили до Києва. Орден Василіан частково намагався продовжити їхню діяльність. Унійні та православні священнослужителі в більшості випадків потрапляли в залежність від польської шляхти. Втім, разом із селянами, вони мали велике значення як носії української мови та культури. Проте система освіти була тепер майже винятково польською.

В Україні існувала значна кількість центрів польської культури. Вже наприкінці XVI сторіччя в Замості була заснована академія в стилі епохи Відродження, в якій працював поет Шимон Шимонович, котрий походив зі Львова. Міським головою Львова був поет Бартломей Зиморович, який у другій половині XVII сторіччя у своїх творах «Нові руські ідилії» та «Розбрат на Русі» звертався до українських тем, так само, як і його брат Шимон з віршованим твором «Роксоланки». Роксоланія, прикордонні землі Русі, стала у польській літературі ідилічною Аркадією, а пізніше небезпечним прикордонням козаків.

Найважливішими центрами польської освіти залишалися єзуїтські колегії, хоча у XVIII столітті набули значення школи піярів. Вплив польської культури на Україну супроводжувався зворотнім впливом православно-східнослов’янського світу на Польщу. Постійне розширення Польщі на Схід і та значна роль, яку відігравали українські магнати в шляхетській республіці, — разом з королем Міхалом Корибутом Вишневецьким (1669-1673), який походив з полонізованої української князівської династії Вишневецьких, — призводили до певної орієнталізації польської культури, проявом якої була шляхетська ідеологія сарматизму.

Релігійно закоріненій єврейській культурі та добре розбудованій єврейській шкільній освіті в Україні було завдано тяжкого удару через погроми і вигнання 1648 року та наступні роки війни. Численні синагоги, школи і бібліотеки спалено. Поступово єврейське культурне життя знову почало відроджуватися на Правобережжі. В Галичині та на Волині єврейська культура змогла краще зберегтися, важливою залишалася, наприклад, школа у Львові. Проте внаслідок заворушень центр традиційної равинської вченості тепер пересувався з Півдня на Північний Схід Речі Посполитої, насамперед, до Вільна. Євреї в Україні, на Поділлі, в Галичині та на Волині навпаки відверталися від традиційних знань Талмуду і Кабали та зверталися до месіанських учень. Таким чином, Поділля, Волинь та Галичину охопив народний рух воскресіння — хасидизм, який протягом XVIII сторіччя поширився на інші території Польщі.

На початку XVIII сторіччя і православні, і євреї змушені були страждати від постійно зростаючого тиску католицизму. Католицька церква домоглася прийняття низки актів, які дискримінували євреїв, а в Україні доходило до звинувачень у ритуальних убивствах і до насильницьких дій, особливо в середині XVIII сторіччя.

На початку XVIII століття Східна Україна в культурному сенсі відзначалася відносно єдиним православно-українсько-церковнослов’янським характером. На відміну від неї, Правобережна та Західна Україна відрізнялися паралельним існуванням різних культур і релігій. Тоді як поляки та українці, незважаючи на наявність соціальних і конфесійних кордонів, підтримували культурні взаємини, євреї залишалися в культурному сенсі значною мірою ізольованими, хоча й провадили інтенсивну економічну посередницьку діяльність.

Цей огляд підтверджує те, що на початку XVIII сторіччя неоднорідність регіонів України збільшилася. Після того, як майже вся Україна до 1648 року перебувала під польським пануванням, а більша її частина об’єдналася протягом наступних років у Гетьманщину, після поділу 1667 року окремі регіони розійшлися в процесі розвитку. При цьому українські еліти, міщани й українська культура змогли значно краще утриматися на територіях під російською владою, ніж на землях Речі Посполитої. Процвітання Гетьманщини пов’язується вцілому з ім’ям Мазепи. Однак саме після Мазепи і його невдалої спроби вирватися з-під російського панування, розпочалася посилена інтеграція України в Російську імперію.