Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Мала історія України

3. Галицько-Волинське князівство - Литва - Польща: Україна у ХІІІ-ХVI століттях

Найважливішою єднальною ланкою між Київською державою та наступною політичною історією України було Галицько-Волинське князівство. Тут у південно-західному прикордонному регіоні Київської держави на безпечній відстані від степу сформувалося кілька особливостей, що мали залишатися характерними для пізнішої історії України. Хоча Галичина і Волинь, як і інші князівства східних слов’ян, перебували під монгольським пануванням, воно усе ж було значно слабшим, ніж на Північному Сході. Водночас вони підтримували тісні взаємини з країнами Центральної Європи. Це означало, з одного боку, постійні конфлікти з Польським та Угорським королівствами, з іншого — безпосередні торговельні, політичні та культурні зв’язки.

Ці контакти досягли апогею за часів правління Данила, найвидатнішого володаря об’єднаного князівства, що був коронований у 1253 році папським посланцем у якості короля Русі. Однак пов’язані з цим переговори з папою Інокентіем IV про церковну унію та хрестовий похід проти монголів зазнали невдачі, і королівство Русь залишилося ефемерним. Подібно до Ярослава Мудрого, Данило встановлював династичні зв’язки з іншими європейськими династіями, з Угорщиною, Литвою та польськими князівствами. Через одруження свого сина Романа з племінницею останнього представника династії Бабенбергів він вплутався у конфлікти навколо спадщини герцогства Австрія. Як і його батько Роман, Данило тимчасово поставив Київ під свій контроль, прийняв титул великого князя і таким чином висунув претензії на київську спадщину. Проте вторгнення монголів зруйнувало ці плани. Те, що ці претензії не зовсім забуто, з’ясувалося на початку XIV сторіччя, коли Київський митрополит переніс свою резиденцію до Володимира на Північному Сході Русі. Після цього онук Данила, за згодою Константинопольського патріарха, заснував незалежну митрополію у Галичі. Проте на цей момент апогей влади Галицько-Волинського князівства вже було перейдено.

Порівняно з Північно-Східною Руссю, внутрішній структурі Галицько-Волинського князівства притаманна низка центральноєвропейських елементів. З одного боку, міста залишалися тут і надалі важливим чинником. У контексті встановлення миру з монгольськими завойовниками знову пожвавилася торгівля між Заходом і Сходом. Міста Галичини і Волині відігравали значну роль як перевалочні пункти і переживали піднесення. Серед новозаснованих міст XIII сторіччя найважливішими були Холм і Львів. Подібно до польських та угорських правителів, князь Данило і його нащадки також запрошували в країну німецьких купців і ремісників, які незабаром складали значну частину міської верхівки. З близьких до степу земель східні слов’яни, євреї та вірмени мігрували на Захід: отже, деякі міста Галицько-Волинського князівства населяли чотири етно-релігійні групи.

З іншого боку, соціально-політична структура Галицького князівства вже від XII сторіччя була не так сильно зорієнтованою на князя, як у Володимиро-Суздальському чи у Волинському князівствах. Східнослов’янські бояри, дворянство брали тут активнішу участь у правлінні, що, імовірно, було пов’язано з регіональними особливостями і польськими та угорськими впливами. Однак, цей становий елемент, що обмежував центральну владу, сприяв також і політичному занепаду Галичини і Волині.

Протягом першої половини XIV сторіччя ця територія стала предметом суперечки серед її західних сусідів. У 1323 році вимерла правляча династія, і племінник останніх князів, Болеслав Мазовецький (фон Масов’єн), став володарем Галицько-Волинської землі. Він був пов’язаний родинними зв’язками як з польською, так і з литовською династіями, тому, коли в 1340 році його отруїли свої ж бояри через перевагу, яку він нібито надавав католикам, за спадщину цього князівства одразу ж вибухнула боротьба між обома великими східноєвропейськими державами, які саме переживали період піднесення. Після тривалої боротьби з перемінним успіхом найбільша частина Галицького князівства та Холм відійшли до Польського королівства, а Волинь, Підляшшя та кілька інших земель — до Великого князівства Литовського.

Найважливішим спадкоємцем Київської держави у XIV столітті стало Велике князівство Литовське. Його правителі, в першу чергу Гедимін, засновник нової династії, змогли поступово підпорядкувати також більшість земель України, окрім Білорусі. (Вся Русь повинна належати литовцям) — так нібито сформулював свою програму син Гедиміна Ольгерд. У 1362 році він увійшов до Києва, який, однак, вже давно втратив своє колишнє значення. Велике князівство Литовське досягло в XIV і на початку XV сторіччя військових успіхів проти Московського князівства і Золотої Орди на Сході та проти Тевтонського ордена на Північному Заході і стало домінуючою державою у Східній Європі.

Велике князівство Литовське було хитко організованою багатона-ціональною державою. Балтомовні литовці-язичники складали політичні панівні верстви. Важливіші східнослов’янські князівства передавалися родичам литовської правлячої династії, які потім, зазвичай, переходили у православну віру. Проте українські землі змогли зберегти за собою певну автономію та свій правовий і суспільний устрій, успадкований від Київської держави. Православне східнослов’янське дворянство зберегло свої землеволодіння та привілеї.

Починаючи з середини XIV сторіччя, переважна більшість населення Великого князівства Литовського складалася з православних східних слов’ян. Вони визначали основні риси культури країни: її офіційною мовою була східнослов’янська, літературною — церковнослов’янська, а литовська мова не стала літературною. Великі князі Литовські, котрі залишалися язичниками, неодноразово намагалися заснувати незалежну від Москви православну митрополію, що спершу не мало тривалого успіху. Проте у важливих сферах Велике князівство Литовське стало спадкоємцем Київської держави: її столиця та понад половина її території перебували під литовським пануванням. Деякі українські історики інтерпретують «Велике князівство Литва-Русь» як переважно східнослов’янську велику державу, в якій втілювалася державна спадкоємність української історії періоду пізнього Середньовіччя.

Західна периферія України, велика частина Галицького князівства, в середині XIV сторіччя увійшла до Польського королівства. Кордони з Литвою тривалий час залишалися спірними. Поляки називали новопридбану територію — (королівство Русь), Червона Русь чи Галичина. Вона складала значну частину годі ще невеликого Польського королівства. Галичина залишалася у складі Польщі понад чотири сторіччя, аж до першого поділу держави.

Спочатку поляки також гарантували статус-кво, східнослов’янське право та східнослов’янську офіційну мову, права шляхти на землеволодіння та автономію урядування. Зберігався статус православної церкви, була відновлена заснована ще Галицькими князями митрополія. Проте водночас засновано римо-католицьке Львівське архієпископство, а вже на початку XV сторіччя тутешню православну церковну ієрархію знову ліквідовано. Отже, відбулася інтеграція Галичини у Польське королівство як в адміністративному, так і в правовому сенсі. Тільки католики могли користуватися постійно зростаючими привілеями шляхти, що стало потужним стимулом для зміни віросповідання. Тому упродовж XV сторіччя майже вся шляхта Галичини перейшла до римо-католицького віросповідання й перебувала під впливом польської мови та культури.

Інтеграція українських земель у Велике князівство Литовське відбувалася повільніше, ніж інтеграція Галичини у Польське королівство. Важливим поворотним пунктом стала польсько-литовська персональна унія 1385-1386 років. Великий князь Литовський Ягайло уклав шлюб зі спадкоємицею польського престолу Ядвігою, зайняв польський королівський трон, прийняв римо-католицьку віру та ім’я Владислав і став засновником династії Ягеллонів. Одночасно мали бути приведені до християнства римського обряду нехрещені жителі Великого князівства, себто литовці, але не православні східні слов’яни. Ягайло урочисто обіцяв приєднати землі Литви та Русі до Польського королівства та у 1387 році відвойовував Галичину, яку перед тим захопило Угорське королівство. Об’єднаним силам поляків і литовців вдалося в майбутньому відтіснити Тевтонський орден і отримати вирішальну перемогу над ним у 1410 році під Грюнвальдом (Танненберг).

Унія 1385-1386 років мала відчутні наслідки для українців, переважна більшість яких жила у Великому князівстві Литовському. Між правителем і його православними підданими встановився конфесійний бар’єр, який був значно вищим, ніж з толерантними язичницькими князями литовськими. Щоправда, спершу теж було гарантовано статус-кво: правовий і соціальний устрій, східнослов’янська офіційна мова, автономний статус окремих земель, привілеї православної шляхти і свобода віросповідання. Проте згодом становище право-славних стало гіршим, ніж католиків литовців і поляків, а українці (й білоруси) Великого князівства Литовського поступово потрапляли під сильніший польський вплив. Тому польсько-литовська персональна унія з національної української точки зору оцінюється радше негативно.

Проте ця унія у жодному разі не означала кінець Великого князівства Литовського. У XV столітті воно залишалося самостійною великою державою і в період правління Вітовта (1392-1430) досягло апогею свого державного розквіту. Вітовт намагався зміцнити центральну владу і сильніше інтегрувати українські князівства. Його спадкоємці також продовжували адміністративну інтеграцію українських земель. Проте водночас зберігалася традиційна толерантність у релігійній і культурній сферах. Втім, також і в Литві привілеї польської шляхти спершу поширювалися лише на католиків, тому й тут розпочався перехід православної шляхти до католицтва. Проте у Великому князівстві Литовському тиск полонізації був значно слабшим, ніж у Польському королівстві, тому в Україні, насамперед на Волині, аж до середини XVI сторіччя зберігалася численна православна східнослов’янська шляхта. Упорядкувати складні права і привілеї окремих станів Великого князівства був покликаний Перший Литовський Статут, запроваджений 1529 року, що пов’язав східнослов’янські й західні елементи та в своїх основних рисах залишався чинним аж до XIX століття.

Важливі зміни міжнародної системи в середині XV сторіччя вплинули на Україну. Кримське ханство на Півдні стало могутньою державою, яка контролювала степи на північ від Чорного моря. Постійні вторгнення татар у південне прикордоння України, що призвели у 1482 році навіть до захоплення Києва, спричинили нову хвилю міграції з наближених до степів територій Наддніпрянщини. На Північному Сході, починаючи з середини XV сторіччя, консолідувалося Велике князівство Московське і за правління Івана III розпочало збирання земель Русі, іцо призвело до військової конфронтації з Литвою. Низка православних східнослов’янських князів добровільно перейшли на службу московському цареві. На початку XVI сторіччя до Московської держави відійшли так звані сіверські князівства із славним містом Черніговом, розташовані на Північному Сході українського ареалу розселення.

Протягом XVI сторіччя у взаєминах між князівством Литовським і Польським королівством, пов’язаними персональною унією, посилювалися тенденції до тісніших спільних дій. Під впливом московського наступу в Лівонській війні (1558-1582/83 роки), обидва партнери зблизилися ще більше. Згодом Люблінська унія 1569 року об’єднала князівство Литовське і Польське королівство «у нерозривне ціле». Хоча Велике князівство Литовське зберегло за собою деякі привілеї, однак тепер з’явилася велика Річ Посполита.

Вирішальне значення для України мало те, що тепер українські землі виділялися з території Великого князівства Литовського й підпорядковувалися безпосередньо Польському королівству. Таким чином, майже всі населені українцями землі об’єднано під польським правлінням. Виняток складали кілька прикордонних з Білоруссю земель, які залишилися в підпорядкуванні Литовського князівства; території, які кількома десятиліттями раніше відійшли до Московської держави; Буковина у складі Молдовського князівства і Закарпаття у складі Угорського королівства, обидва вони перебували під владою Османської імперії. Тепер українські землі у складі Польського королівства були розділені на воєводства й інтегровані в систему польського урядування. На відміну від магнатів, за реальну унію і за підпорядкування Польській короні виступила середня українська шляхта. Її особливий статус і землеволодіння були підтверджені польським королем, так само і православна віра, східнослов’янська офіційна мова та чинність Литовського Статуту.

Проте безпосереднє приєднання до Польського королівства прискорило культурну та релігійну інтеграцію української шляхти з польською. Фактично тепер лише перехід до католицтва забезпечував повні права і привілеї шляхти, що в XV і XVI століттях постійно зростали і зробили шляхту панівною верствою в соціальному та політичному сенсі. Привабливість шляхетського стану і квітучої польської культури призводили до того, що до початку XVII сторіччя більшість української шляхти розчинилася серед католицької, яка власне формувала політичну націю королівства. Тільки нечисленні шляхетські роди залишалися православними. В той час утворилася глибока прірва між привілейованою католицькою шляхтою і основними верствами українського населення, які зосталися православними. Українці втратили найбільшу частину політичної та соціальної еліти, і це було основною проблемою їхньої історії, яка неодноразово поставала протягом наступних століть.

У Галичині у XV столітті, в інших землях України в другій половині XVI століття українська шляхта, значна частина якої була полонізованою, складала відносно тонкий прошарок населення. А польська шляхта складала у XVI столітті близько 10 відсотків усього населення. І там, і там над шляхтою домінувала невелика група магнатів. Велике землеволодіння таких українських родів як Острозькі чи Вишневецькі сягало розмірів князівств з площею у декілька тисяч квадратних кілометрів і сотнями селищ. У другій половині XVI сторіччя князь Василь-Костянтин Острозький мав найбільше після короля землеволодіння у всій Речі Посполитій. Проте, починаючи з XV сторіччя, польські магнати теж одержали великі землеволодіння в Галичині та на Поділлі, а після Люблінської унії також і в інших землях України. В якості управителів, орендарів, шинкарів та збирачів податків магнати призначали переважно євреїв. Єврейські орендарі маєтків навіть користувалися в повному обсязі правами панування над залежними селянами. Невдоволення українських селян, залежних від польської шляхти і експлуатованих нею, дедалі більшою мірою спрямовувалося проти євреїв, які протистояли їм як безпосередні гнобителі.

Родючість ґрунтів і міжнародна кон’юнктура на ринку зерна дозволили Україні в XV столітті стати країною-експортером зерна. Зерно відправляли морем до Західної Європи Віслою і через Ґданськ. З цим збіглося виникнення поміщицького господарства і деградація особисто вільного українського селянства до рівня кріпаків. Спершу це відбувалося в Галичині, а східні землі наслідували її приклад пізніше. Свобода переміщення і права володіння селян були обмежені, їх дедалі частіше залучали до панщини. Водночас розширювалися права шляхти. Втім, умови на Сході й Півдні України залишалися усе ж кращими, ніж на Заході України та в Польському королівстві. Цьому сприяло прикордонне становище, що ускладнювало ефективний контроль над селянами. Посилення тиску на селян спричиняло рух втікачів з Галичини до Центральної України. У другій половині XVI сторіччя, внаслідок шляхетської та селянської колонізації, знову почали щільніше заселятися землі Наддніпрянщини. Коли система шляхетського поміщицького господарства почала охоплювати й ці землі, селяни тікали далі на Схід, вперше на Слобожанщину, яка перебувала під московською владою, і до козаків.

Починаючи з XIV сторіччя, великим містам України надавалося німецьке право самоврядування на зразок Магдебурзького. Галичина зі Львовом (1356) знову була першою, її приклад наслідували Поділля з Кам’янцем (1374), а в XV та XVI столітті також інші землі України, зокрема Київ (наприкінці XV століття). Таким чином, у містах виникли територіальні громади на засадах самоврядування з магістратом, війтом, ремісницькими цехами. За центральноєвропейськими зразками у містах України запроваджено особливу правову й адміністративну структуру, якої не існувало в Московській державі, якщо не враховувати особливі випадки Новгорода та Пскова. Українські істо-рики також підкреслюють, що межа існування міського права як важливого чинника європейського суспільного ладу, проходила на Сході України.

Однак православне міське населення, порівняно з католицьким, зазнавало утисків і не мало можливості користуватися привілеями міського права в повному обсязі. Внаслідок цього воно страждало від економічних та соціальних утисків. Місце українців займали інші етнічні групи, що їх запросили в країну володарі Галицько-Волинського князівства, Польського королівства та Князівства Литовського: крім поляків, це були німці, які домінували серед міщан Галичини; вірмени, котрі контролювали східну торгівлю; і, починаючи з XIV сторіччя, а особливо з 1569 року, дедалі більша кількість євреїв, котрі, подібно до вірмен, мали власний правовий статус і власні привілеї. Попри нові правові умови і розселення іноземних поселенців, тільки два міста України досягли певного розквіту — спочатку Львів, а пізніше Київ. Україна і надалі мала дуже нещільну мережу міських поселень і слабку міську буржуазію. Етнічно-конфесійний поділ міського населення сприяв цьому так само, як і постійно зростаюче домінування шляхти в економічному і політичному житті Речі Посполитої.

Для самосвідомості східнослов’янського населення Польського королівства і Великого князівства Литовського пріоритетне значення мало православ’я. Православна віра та східнослов’янська мова були так само тотожні, як католицтво і належність до польської спільноти. Проте частина полонізованої шляхти зберегла подвійну ідентичність і певний регіональний патріотизм, який поєднував його з батьківщиною Руссю (раїгіа Кизвіа). Літературна мова і висока культура українців та білорусів Речі Посполитої були настільки тісно пов’язані між собою, що стосовно представників тонкого прошарку освічених пра-вославних у XVI та на початку XVII сторіччя можна казати про їхню спільну руську ідентичність.

Переведення резиденції митрополита з Києва до Москви близько 1300 року розворушило церковно-політичні проблеми. Тепер православне населення Польського королівства та Литовського князівства було підпорядковане ієрарху, котрий тісно пов’язаний з Великим князем Московським, традиційним конкурентом литовського володаря в боротьбі за спадщину Русі. Тому Великі князі Литовські та Польські королі неодноразово засновували незалежні від Москви митрополії, однак Константинопольські патріархи підтримували єдність Київської митрополії під владою православної Москви. Вже досить рано Галицька митрополія піддавалася тиску з боку католицтва. Призначені Великими князями Литовськими, незалежні від Москви митрополити, не могли утримати свої позиції. Тільки після Флорентійської унії та появи самостійної Московської церкви 1458 року було відновлено православну митрополію Київської та всієї Русі, яка підпорядковувалася не Москві, а безпосередньо Константинопольському патріарху. Вона охоплювала не тільки православне населення Великого князівства Литовського, а й Галичини, підпорядкованої Польському королівству. Потім резиденцію митрополита перенесено до Вільни, і незабаром ієрархи потрапили в залежність від (католицьких) правителів. Внаслідок цього православна церква в Князівстві Литовському й Польському королівстві пережила невдовзі глибоку духовну, культурну та моральну кризу. Тільки після Люблінської унії митрополити знову повернулися до Києва.

Нові імпульси надходили від Реформації, що знайшла численних послідовників, особливо у Великому князівстві Литовському. Немало магнатів, серед них православних українців чи тих, котрі перейшли до католицтва, — прийняли кальвіністське віросповідання. Втім, на прикінці XVI сторіччя католицька церква змогла відновити свою перевагу, тим більше, що Реформація не знайшла прихильників серед українських селян.

У ході очолюваної єзуїтами Контрреформації знову було реанімовано плани про укладення Унії між православною та католицькою церквою. Ініціатива про переговори стосовно унії виходила від Польського королівства та української шляхти, велика частина якої перейшла до католицтва. Безпосередніми ініціаторами були чотири православні єпископи, які сподівалися за допомогою церковної унії усунути дискримінацію православних і подолати конфесійний розкол українців на католицьку еліту та основні православні верстви населення. Можливо приводом стало заснування 1589 року патріархату в Москві, що імпліцитно припускало верховенство над православними Речі Посполитої.

У грудні 1595 року православні єпископи вели переговори в Римі, які завершилися укладенням папою Климентієм VIII Унії між Римською та Православною церквою Речі Посполитої. Всупереч запеклому опору з боку православних українців доля Унії була остаточно та безповоротно вирішена у жовтні 1596 року на церковному соборі у Бересті. Більшість православних ієрархів підкорилися папі й прийняли головні елементи католицької догматики, в тому числі — вчення про те, що Святий Дух виходить як від Отця, так і від Сина. Унійна церква зберегла православну обрядовість, право священиків на шлюб і власну церковну структуру.

Однак, не зважаючи на застосування примусових засобів, Берестейську церковну унію вдалося запровадити в Україні лише частково. Значна частина православного населення, а також шляхти, не приєдналися до Унії. Надалі православні боролися за відновлення своєї незалежної церковної ієрархії. Тільки в 1632 році польський король визнав існування двох церков і двох митрополитів, кожен з яких мав по чотири єпархії. Втім, православна церква залишалася обмеженою в правах порівняно з унійною. На відміну від унійних, православні єпископи не отримували місць у сенаті. Церковний розкол у Речі Посполитій мав для українців (як і для білорусів) тяжкі наслідки, які донині зберігають свій вплив.

У другій половині XVI сторіччя відбувся злет української культури, ініційований впливами Ренесансу, гуманізму та Реформації, що передавалися поляками, проте особливий вплив мала здійснювана єзуїтами Контрреформація. У взаємодії церкви та мирян відбувалося звернення до традиційних православних і східнослов’янських цінностей, які протиставлялися домінуючій католицько-польській культурі. Волинський магнат князь Василь-Костянтин Острозький (1526-1608) спорудив у центрі своїх землеволодінь — у місті Острозі — друкарню, що видавала східнослов’янські книги. Найвідомішою була Острозька Біблія, надрукована 1581 року вигнаним з Москви Іваном Федоровим — перший друкований повний церковнослов’янський текст Біблії. Одночасно була заснована вища школа, так звана Острозька Академія, в якій греки та східні слов’яни викладали латиною, грецькою та церковнослов’янською мовами. Ректором школи був Герасим Смотрицький, віршовані твори якого збереглися, а серед учнів був його син Мелетій (Максим), котрий пізніше розробив церковнослов’янську граматику. Проте після смерті Острозького його спадкоємці передали академію єзуїтам.

Не тільки багаті магнати, а й інші групи населення розвивали культурну та релігійну діяльність у цей час. У містах України це були православні братства, що частково існували вже починаючи з XV сторіччя та були створені за західноєвропейським зразком. їхню основу складав тонкий прошарок українських купців і ремісників, а також священнослужителі та шляхта. Братства, найважливіше з яких діяло у Львові, спочатку взяли на себе виконання церковних завдань і спорудили до кінця XVI століття в кількох містах України школи та друкарні. Завдяки опору зловживанням у православній церкві, полонізації, Григоріанській календарній реформі та Берестейській унії, діяльність братств щодо відродження української православної культури набула протонаціонального характеру.

Ці релігійні й культурні прагнення створювали духовні передумови злету українського політичного життя в першій половині XVII сторіччя. Організаційні та військові імпульси для цього надходили від запорозьких козаків, які саме у цей час консолідувалися як спільнота.