Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Мала історія України

2. Київська Русь та суперечка навколо її спадщини

Київська Русь Х-ХІІІ сторіч була одним з великих квітучих державних об’єднань середньовічної Європи, у політичному, економічному та культурному сенсі. Хоча східні слов’яни порівняно з Південною та Західною Європою із значним запізненням увійшли до писемної історії, їм вдалося протягом надзвичайно короткого часу досягти такого економічного, військового та культурного рівня, що вони могли не боятися порівняння з іншими європейськими державами того часу. Навряд чи коли-небудь протягом своєї пізнішої історії східні слов’яни за станом свого розвитку були настільки близькими до Центральної та Західної Європи, як у XI сторіччі. Тому період Київської Русі, центр якої містився на Наддніпрянщині, увійшов у звичний для українців образ історії як Золота доба. Адже упродовж наступних століть правління українцями здійснювалося з Кракова, Варшави, Москви, Петербурга чи Відня, а в той період історії центр імперії був розташований у серці України.

Київська держава виникла у IX сторіччі на основі східнослов’янських племінних союзів. Важливий поштовх до формування державної влади надали варяги — норманські вояки та купці зі Скандинавії. Вони також дали державі її назву — Русь, яка невдовзі стала назвою етносу всіх східних слов’ян і досі продовжує жити в назві росіян. Вони заснували правлячу династію Рюриковичів, першими історичними постатями якої були Олег, Ігор і Ольга, які ще носили германські імена, а наступний князь Святослав уже носив слов’янське ім’я. Імпульси для формування державної влади надходили також від тюркомовного степового народу хазарів, що панував над південними племенами східних слов’ян, які мусили платити данину. Основні території імперії та її найважливіші міста Київ і Новгород розміщувалися між Балтійським і Чорним морем, на «шляху з варяг у греки» (відповідно до найдавнішого літопису). Торговельні та військові походи, розбійницькі набіги на могутню Візантійську імперію належали до найважливіших видів діяльності суспільної верхівки.

Наприкінці X сторіччя Київська держава офіційно прийняла від Константинополя християнство візантійського зразка. Князь Володимир отримав з цієї нагоди дружину — багрянородну сестру візантійського імператора, себто честь, якої не здобували навіть німецькі імператори. Таким чином Київська династія стала членом середньовічної родини королів і згодом встановила шлюбні зв’язки з правлячими династіями всієї Європи від Польщі та Скандинавії до Німеччини і Франції. Так, наприклад, германський імператор Генріх IV і французький король Генріх І одружилися з принцесами з Русі. На прикордонні поблизу степу київські князі підтримували інтенсивні контакти з ісламськими волзькими болгарами та з кочівниками. Кумани (половці), що витіснили печенігів у якості правителів причорноморських степів у середині XI сторіччя, здійснювали численні розбійницькі набіги на Київську Русь, яка відповідала контрударами. Разом з цим східні слов’яни підтримували інтенсивні торговельні зв’язки з половцями, а численні східнослов’янські князі одружувалися з половецькими жінками.

Територія домінування Київської держави сягала від кордону зі степом на Півдні та Південному Сході до Карелії на Півночі, від Карпат і кордонів Польського королівства на Заході до верхньої Волги та Оки на Північному Сході. Вона охоплювала всіх східних слов’ян, крім того ще численні фіно- та балтомовні племена. Її головний центр містився на родючому півдні, на Наддніпрянщині, поблизу кордону із степом і Чорним морем. Тут були розташовані також центр влади — Київ — і важливі Чернігівське та Переяславське князівства. Другий за рангом центр — Новгород — розташований у північній частині осі в напрямку Балтійського моря. На проміжній території дедалі помітнішого значення набували Полоцьке князівство на Західній Двіні та Смоленське князівство на верхньому Дніпрі. Іншими важливими регіональними центрами стали протягом XI та XII сторіч Галицьке князівство на Південному Заході та Володимиро-Суздальське князівство на Північному Сході в басейні Волги.

Ця велика імперія була нестабільною федерацією окремих земель, якими правили як князівствами представники пануючої династії Рюриковичів. На чолі стояв київський князь, який у східнослов’янських джерелах часто згадується як великий князь, а в західних джерелах — як король (гех). Проте відсутність чітких принципів порядку спадкоємності призводила до постійної боротьби за владу. В другій половині XI сторіччя сформувався принцип сеньйорату, за яким найстарший з роду мав ставати київським князем. Після смерті його заступав найстарший брат, що правив раніше в іншому князівстві. У процесі постійної ротації князі просувалися вище та отримували «столи» у центрах державної влади більш високого рівня престижу, тому спершу утворювалося небагато територіальних держав. Проте невдовзі принцип сеньйорату спричинив нові форми боротьби за владу, часто у формі конфліктів на кшталт «племінник проти дядька». Постійні військові конфлікти князів, до яких нерідко залучалися половці, сприяли дестабілізації системи влади.

Князям допомагало їхнє оточення («дружина»), члени якої утворювали верхівку Київської держави. Це раннє східнослов’янське дворянство було пов’язане з князем і жило насамперед за рахунок здобичі від військових походів, посад на князівській службі й міжнародної торгівлі. Лише поступово дедалі більшого значення набувало спадкове землеволодіння. Більшість селян була вільною і сплачувала князеві та його уповноваженим данину. В якості робочої сили важливе значення мали раби, частково набрані з військовополонених. Через те, що дружинники, як правило, разом з їхнім князем перебиралися з одного центру правління до іншого, вони також залишалися мобільним елементом без міцного регіонального укорінення.

Більшість дворян оселялася в резиденціях князів, у найважливіших містах. У Київській державі розквітали міста, ремесла і торгівля, особливо міжнародна торгівля з Візантією, Сходом (через волзьких болгар) і Центральною Європою (через Балтійське море і по суші). Міське населення також брало участь у прийнятті політичних рішень через віче — народні збори всіх вільних жителів. В XI столітті Київ налічував близько 40 000 жителів і, таким чином, належав до найбільших міст Європи. Чужоземці також були вражені Києвом. «У цьому великому місті, яке є головою королівства, є понад 400 церков і 8 ринків», ймовірно дещо перебільшене повідомляє у своїй хроніці сучасник Тітмар фон Мерзебург уже на початку XI сторіччя.

Церква Київської держави була організована за зразком візантійської. Патріархи Константинополя призначали київських митрополитів — за нечисленними винятками — греків. Проте, церковною і літературною мовами стала не грецька, а церковнослов’янська мова, створена на південнослов’янській основі та вже запроваджена в Болгарії як мова високої культури, яку розуміли також і східні слов’яни. Подібно до Візантійській імперії, церква і князь тісно та гармонійно взаємодіяли, при цьому світська влада була сильнішим партнером. Як економічні та культурні центри велике значення мали монастирі на чолі з Києво-Печерським, що став взірцем для східнослов’янських монастирів.

Східнослов’янська культура, що розквітла після християнізації, сприйняла безпосередньо чи опосередковано (через південних слов’ян) традиції візантійської культури, провідної християнської цивілізації тодішнього світу та творчо їх розвинула. Періодом особливого розквіту був час правління князя Ярослава (1036-1054), що одержав прізвище «Мудрий». З грецької мови на церковнослов’янську перекладено численні твори. Серед самостійних літературних творів слід назвати «Повість минулих літ» (так званий «літопис Нестора»), що з’явилася у Києво-Печерському монастирі; «Слово про Закон і Благодать» Іларіона — першого східнослов’янського київського митрополита; «Слово о полку Ігоревім» — єдиний значний світський літературний твір, який оспівує військовий похід проти половців, здійснений удільним князем Новгорода-Сіверського, частини Чернігівського князівства. Чудові, споруджені за візантійськими взірцями церкви, передусім київський Софійський собор з його прекрасними фресками та мозаїками, і сьогодні нагадують про Золоту добу Київської держави.

Спогади про ті часи, коли Київська держава була могутнім, рівноправним елементом міжнародної системи, коли розквітали торгівля, міста, архітектура та література, контрастує в українському історичному мисленні з наступними епохами, коли Україна стала периферією, знехтуваною провінцією чужих імперій, а міста і висока культура переживали занепад.

Нестабільна структура влади, зростаючий тиск з боку половців і пов’язаний з цим спад торгівлі з Візантійською імперією у XII столітті ослаблювали центр державної влади на півдні Київської землі. Одночасно відокремлювалися окремі землі; їхні князі дедалі частіше залишалися на своїх родових територіях й передавали їх у спадок своїм безпосереднім нащадкам. їхні зв’язки з Києвом, а тим самим і єдність держави, ослаблялися. Протягом XII сторіччя політичний, демографічний і економічний центр вагомості, властивий землям навколо Києва, переміщався на периферію. Хоча володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський 1169 року захопив і зруйнував Київ, він усе ще залишався резиденцією митрополита та символом єдності Русі.

Новими важливими центрами влади стали Полоцьке та Смоленське князівства (які приблизно відповідають пізнішому ареалу поселення білорусів), орієнтовані на Балтійський регіон міста-республіки Новгород і Псков на Північному Заході, Володимиро-Суздальське князівство на Північному Сході (пізніші центральні землі великоросів), а також Галицьке та Волинське князівства у Західній Україні.

Монгольська навала, що обрушилася на всю Східну Європу в першій половині XIII сторіччя, ще більше посилила існуючі відцентрові тенденції. Північний Схід потрапив безпосередньо під владу монгольської Золотої Орди, що призначала великого князя та вимагала данину. Отже, Північний Схід старої Київської держави орієнтувався протягом певного періоду на Азію і був ізольований від іншої Європи. У стосунках з іншими представниками династії Рюриковичів московські князі завоювали провідне місце у XIV столітті й заходилися розбудовувати нову імперію. На Північному Заході Новгородська республіка змогла не тільки відстояти свій відносно демократичний внутрішній устрій та свою зовнішню автономію в монгольський період, а також і розбудувати свої торговельні зв’язки із Заходом, насамперед, з Ганзою. Полоцьке князівство у другій половині XIII і остаточно в XIV столітті потрапило під владу Великих князів Литовських. Галицьке та Волинське князівства на Південному Заході вперше об’єднав князь Роман близько 1200 року. Тим самим, у полі напруги між степом, Києвом, Польським та Угорським королівствами з’явився новий центр влади. Він займав територію, що охоплювала значну час-тину пізнішого українського ареалу поселення. Я повернуся до цього в наступному розділі.

Щодо питання про спадкоємця Київської держави та його етнічного характеру, то, починаючи з XIX сторіччя, національні історіографії українців й росіян ведуть запеклу суперечку, яка й досі залишилася невирішеною. Йдеться, по суті, не про наукову, а про політичну суперечку, в якій врешті-решт вирішується питання, чи можуть українці вважатися самостійним народом.

У дореволюційній російській історіографії та в її послідовників, а також у багатьох німецьких історичних роботах Середньовіччя для українців немає місця. Київська держава вважається ними першою російською державою; політичний, демографічний, економічний і культурний центр ваги якої, починаючи з XII і особливо з XIII сторіччя, зміщувався на Північний Схід. Володимиро-Суздальське та Московське князівства розглядаються як безпосередні спадкоємці Київської держави, що доводиться наявністю династичних, церковних і культурних зв’язків. Послідовність етапів «Київська держава — Московська держава» присутня у власному російському самоусвідомленні, починаючи з XVI сторіччя. В Німеччині російська історія, зазвичай, поділяється на епохи Київської, Московської, Російської та Радянської держав.

Проти цього поєднання Московської та Київської держав виступали численні українські історики. Прикладом цього є програмна стаття Михайла Грушевського від 1904 року під назвою «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Для Грушевського у центрі історії містяться вже не династія і держава, а народ. Державницьким народом Київської держави були, на його думку, українці;

«Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської».

Відповідно, найважливіші східнослов’янські племена жили на території нинішньої України, а соціально-політична структура та культура Київської держави докорінно відрізнялися від соціально-політичної структури та культури на Північному Сході. Великороси нібито виникли з поєднання фіномовних племен з відсталими слов’янськими в’ятичами, а великомасштабна міграція слов’янських племен з Київської землі на Північний Схід також нібито не мала місця. Володимир-Суздаль і Москва начебто цілковито відмовилися від київської традиції і тільки згодом знову штучно налагодили зв’язки з Києвом, щоб легітимізувати свої широкі претензії на владу. Грушевський проводить паралелі між відносинами Києва й України з Володимиро-Суздалем, Москвою та Росією і відносинами Риму та Італії з Галлією і Францією.

У радянській історіографії Київська держава інтерпретувалася як східнослов’янська. Вона вважалася «спільною колискою» трьох східнослов’янських народів, які тоді нібито ще утворювали єдність. Тільки переміщення на Північний Схід і монгольська навала начебто призвели, починаючи з XIV сторіччя, до поділу на великоросів, українців і білорусів. Тобто Київська епоха розглядається як спільна історична спадщина великоросів, українців і білорусів. Багато західних істориків, мовознавців та літературознавців теж прийняли цю точку зору.

Таким чином, радянська інтерпретація відмовилася від претензій росіян на статус єдиного спадкоємця Київської імперії. Проте з тезою про єдину в етнічному сенсі колиску східних слов’ян, особливо, починаючи з 1954 року, пов’язувалася цільова настанова на їхнє возз’єднання, яке нібито відбулося в період між 1654 і 1945 роками та реалізувалося в родині радянських народів. Згідно цієї інтерпретації возз’єднання східних слов’ян представлене першим кроком до їхнього повторного злиття в єдиний народ у рамках Радянського Союзу. Фактично радянська російська історіографія нерідко інтерпретувала Київську державу як російську. Цьому сприяло також те, що і держава, і її населення, і їхня мова та література, зазвичай, називалися давньоруськими, однак ніколи давньоукраїнськими.

Отже, ми знову повернулися до етнонімів, які значно ускладнюють проблему. Київська держава та її слов’яномовне населення позначаються в джерелах як Русь, і це поняття стосується частково цілої держави, а частково тільки її центрів на Наддніпрянщині. Те, що цей етнонім первинно позначав північно-германські правлячі верстви Київської держави (що досі заперечують більшість російських і українських істориків), не має в даному випадку особливого значення.

Але як слід відтворювати цей термін сучасними мовами? В українській, а також у польській мові не виникає жодних проблем: Русь і відповідний прикметник руський відрізняються від назв Росії та росіян. Хоча нині в російській історіографії стосовно давньої історії здебільшого вживається поняття «Русь», проте утворений від цього прикметник «русский» є ідентичний поняттю «росіянин». Навіть якщо використовується термін «давньоруський», напрошується ототожнення жителів Київської Русі з великоросами, а не з українцями, які мають зовсім іншу назву. Переклад поняття «Русь» як «Росія» і, насамперед, «руський» як «російський», перейняли в більшості іноземних мов. У Німеччині теж кажуть про давньоруську історію, мову і літературу, коли йдеться про Київську Русь.

Як розцінювати контроверсійні погляди про характер та спадщину Київської Русі?

Київська держава не була ані українською, ані російською національною державою, а, подібно до найбільших домодерних державних утворень, — багатонаціональною імперією, населеною не лише слов’янами, а й балтомовними, фіномовними та тюркомовними племенами. В елітах значну роль відігравали спершу нормани, потім греки і південні слов’яни. Більшість населення складали східні слов’яни, що поділялися, однак, не на три нинішні мовно-етнічні групи, а на численні племена. Мовне співвіднесення цих племен не можливе, бо літературною мовою того періоду була старослов’янська, яка згодом увібрала в себе регіональні елементи.

В українській науці підкреслюється, що на основі результатів досліджень з археології, антропології та історії мови українці буцімто є єдиними східними слов’янами, які були автохтонними протослов’янами, тоді як білоруси несуть на собі сильний відбиток балтійських, а великороси — фіно-угорських елементів. Без сумніву, східні слов’яни змішувалися з іншими етнічними групами, проте це стосується також і українців, щодо яких можна констатувати іранський і турецький впливи. Точка зору щодо спричиненого різними впливами та субстратами поділу східних слов’ян, який розпочався дуже рано, видається мені переконливішою, ніж офіційна радянська теза про те, що білоруси й українці начебто лише за часів литовського панування консолідувалися як самостійні етноси, тим більше, що в цьому випадку не пояснюються значні відмінності між білорусами і українцями. Проте етногенез трьох східнослов’янських народів був, без сумніву, процесом довготривалим, що розпочався в Київський період, але не закінчився.

Чи є українці або росіяни справжніми спадкоємцями Київської Русі? Територія Київської держави охоплювала основні споконвічні ареали розселення всіх трьох східнослов’янських етносів. Безперечно, його політичний центр навколо Києва населений сьогодні українцями. Проте українці охоче замовчують, що сучасний російський Новгород і сучасний російський, а раніше білоруський, Смоленськ також належали до серцевинної території Київської держави. Північно-східні землі спочатку перебували на периферії, але у другій половині XII сторіччя там утворився новий центр влади, князі якого час від часу оволодівали Києвом.

До населення Київської Русі належали предки всіх трьох східнослов’янських етносів. Від сформульованої ще 150 років тому російським істориком Погодіним тези про те, що населення Наддніпрянщини нібито втекло від кордону степу на Північний Схід сьогодні, в основному, відмовилися на користь тези про часткове переміщення населення на територію Галичини і Волині. Тому предками українців можна вважати жителів територій навколо Києва.

У XIV столітті Велике князівство Литовське у політичному сенсі вступило в права головного спадкоємця Київської держави. Його найважливішим конкурентом став Великий князь Московський, який походив з київської династії Рюриковичів. Після того, як у XVII та XVIII століттях більшість земель Київської Русі потрапили під владу Російської держави, Росія здавалася природним спадкоємцем Київської Русі.

В церковно-релігійному сенсі московський володар мав кращі карти, особливо коли литовський конкурент у 1386 році перейшов до римо-католицької віри. Київ залишався безперечним релігійним центром Русі до кінця XIII сторіччя, однак близько 1300 року митрополит переселився спочатку до Володимира, а потім і до Москви. Отримання цієї спадщини Москвою пізніше знову було поставлене під сумнів, через утворення власної Київської резиденції митрополита у Речі Посполитій. Кілька років тому проблема церковної спадкоєм-ності знову стала актуальною: яка церква має влаштовувати розкішне святкування тисячоліття Хрещення Русі у 1988 році — російська чи українська?

Підсумовуючи, слід зазначити: однозначно можна стверджувати, що виняткове право росіян на спадщину Київської Русі не є очевидним. Аргументи українців (територія і населення) є вагомішими, ніж згадані росіянами династичні, політичні та церковні спадкоємності. Важко з розумінням ставитися до того, що таких київських володарів, як Святий Володимир чи Ярослав Мудрий називають росіянами; що росіяни висувають претензії на місто Київ з його культурною спадщиною і пам’ятками Печерського монастиря та Софійського собору, які збереглися до наших днів. З цього можна зробити висновок, що назви «Росія» для Київської держави, «росіяни» для її населення та «російська» чи «давньоруська» для мови, літератури чи державного об’єднання, є такими, що вводять нас в оману.

Проте Київська Русь не була також і українською державою, як це частково стверджувала українська історіографія. З одного боку, вона охоплювала предків не тільки українців, але великоросів і білорусів. Ймовірно, що східнослов’янські племена в період Х-ХІІІ століть різнилися мовно і культурно. Але теза про те, що три сучасні східнослов’янські народи існували в Київській державі нібито як повністю розвинені етнічні спільноти, не має (документального) підтвердження. Тому для позначення Київської держави та її населення не підходять поняття «російський» і «український». Замість них слід використовувати для держави та її населення іменники «Русь» і «східні слов’яни» та прикметник «східнослов’янський».

Настійно рекомендуємо видаляти назву «російська» стосовно Київської держави через її виразний політичний акцент на пріоритеті росіян перед українцями. Якщо колись буде подолана російська претензія на винятковість, яка відображена в термінології та залишається актуальною навіть після розпаду Радянського Союзу, ця суперечка, ймовірно, втратить свою гостроту. Адже вона, якщо підходити тверезо, є абсолютно зайвою, бо в ній оперують сучасними національними категоріями мислення, далекими від Середньовіччя.