Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Мала історія України

1. Україна та українці: географічна та етнічна даність

Україна означає Прикордоння. Спочатку поняття Україна означало регіони на кордоні зі степом, на лінії поділу між осілими та кочовими цивілізаціями, що мала основоположне значення для давньої історії Східної Європи. Розташування на краю степу є тим базовим елементом української історії, що став очевидним і через постійні навали кочових народів-вершників, і через функцію посередництва між осілими та кочовими народами, між слов’янсько-християнським і тюрко-татарським ісламським світами. Практично до XVIII сторіччя процес східнослов’янського заселення зупинявся на кордоні степу.

Причорноморські степи — нинішня Південна Україна — залишалися вотчиною кочових народів і були поступово заселені українськими селянами, починаючи лише з другої половини XVIII сторіччя. Лише козаки, починаючи з XVI сторіччя, просунулися далі вздовж річок, а запорозькі козаки, як типове населення прикордоння, відігравали визначну роль протягом ранньомодерного періоду історії України.

Разом із степом та Чорноморським узбережжям на Півдні ще один природній кордон України утворюють Карпати на Заході, невелика група україномовного населення живе також і по той бік Карпат, на території Карпатської України чи Закарпаття. Болотисту місцевість Прип’яті та Полісся можна розглядати як природній кордон з Білоруссю на Північному Заході. Проте інші кордони України, в основному, є відкритими. Рельєф переважно рівнинний; великі частини України, так само як і більша частина Польщі та Росії, належать до Східноєвропейської низовини. Винятки складають Карпати та їхнє передгір’я, а також плоскогір’я Поділля та Донбасу.

Відсутність природних кордонів на Заході та на Сході мала свої наслідки для історії України, зокрема у випадку з Польщею та Росією.

Відкриті кордони полегшували вторгнення з боку чужих.

Україна неодноразово ставала ареною збройних конфліктів, наючи від прикордонних воєн з кочовими вершниками і Північних воєн XVII та початку XVIII сторічь, російсько-турецьких воєн XVIII та XIX сторіч і аж до обох Світових воєн. Сусідні великі держави на Заході (Польща, Угорщина, Австрія) і Сході (Росія) неодноразово підкоряли частини України та здебільшого розглядали Україну не як самостійну, рівну їм країну, а як прикордоння, окраїну їхньої власної держави. Той факт, що відкриті кордони України — менше, ніж у випадку Росії чи Польщі, — також уможливлювали експансію проти зовнішнього оточення, має не географічні, а історико-політичні причини.

З іншого боку, розташування на кордоні призводило до того, що Україна відігравала значну роль у якості посередника між Заходом і Сходом. Україна розташована на перехресті торговельних шляхів між Чорним і Балтійським морями, а також між Сходом і Центральною Європою. Україна була прикордонням східних слов’ян щодо західних слов’ян і угорців, прикордонням православ’я стосовно римо-католицького світу. Певним символом розташування на кордоні може вважатися Софійський собор у Києві, найвизначніший православний храм східнослов’янського Середньовіччя, в інтер’єрі якого розміщені чудові візантійські мозаїки, хоча із зовні він виглядає як барокова церква.

Територія України — це родючі ґрунти. Близько трьох чвертей території вкриті чорноземом; тільки на Північному Заході переважають менш родючі підзолисті ґрунти та болота. На Заході та Півночі домінували листяні ліси, обсяги яких, утім, протягом історії значно зменшилися; на Північному Заході є хвойні ліси. У середній зоні центрального масиву України переважає лісостеп, який на Півдні поступово переходить у безлісний луговий степ. Крім ґрунтів, сприятливим для землеробства був також і клімат України. Він хоча і континентальний, але усе ж значно м’якший, ніж клімат у Росії, тому вегетативний період триває довше. Проте зими набагато холодніші, ніж у Західній і Центральній Європі. Відносно незначні опади, насамперед на Сході та Півдні, концентруються протягом важливого періоду росту на початку літа. Сухі, а взимку холодні степові вітри становлять загрозу для нільського господарства. Однак природні умови в Україні є сприятливими насамперед для вирощування зернових культур.

Територія України багата на корисні копалини: поклади кам’яного вугілля Донбасу на Сході та залізної руди на Півдні, особливо поблизу Кривого Рогу в нижній течії Дніпра, були найважливішими двигунами індустріалізації Російської імперії. В Галичині видобували нафту і сіль.

Велике значення для історії всієї Східної Європи мали ріки. Найважливішою рікою України є Дніпро, що ділить її територію на дві половини. Від часів раннього Середньовіччя Дніпро мав велике значення як торговельний шлях від Балтійського до Чорного моря — «з варяг у греки». Проте, ще до спорудження великих гідроелектростанцій, перепоною для річкового судноплавства були пороги у нижній течії Дніпра, тоді як переходи до річкових систем Балтійського моря та Волги з давніх часів легко долалися. В українській переказах, у народних піснях і літературі Дніпро став своєрідним символом української нації. Він був життєвою стихією українських козаків. На його стрімкому березі є могила національного поета Тараса Шевченка:

«Як умру, то поховайте мене на могилі,

серед степу широкого на Вкраїні милій.

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі

було видно, було чути, як реве

ревучий».

(«Заповіт», 1845)

У Чорне море також впадають ріки Південний Буг і Дністер, які течуть паралельно до Дніпра, і басейном яких є Західна та Південно-Західна Україна. В якості водних артерій вони мають набагато менше значення, ніж Дніпро. В Азовське море впадає Дон, притокою якого є Донець, найважливіша ріка Східної України. Частини Західної України зв’язані з Балтійським морем через річкову систему Західного Бугу, що впадає у Віслу. Розташування біля вододілу між Чорним і Балтійським морем було важливою умовою для виникнення міста Львова. Тривалий час Україна була континентальною країною; лише починаючи з кінця XVIII сторіччя вона здобула безпосередній доступ до моря. Заснування портів на Чорному морі, в першу чергу міста Одеси, значною мірою посилило посередницьку місію України у Середземноморському просторі.

Географічні умови й історичні особливості дозволяють виділиУи п’ять основних регіонів України:

1. Центральний регіон навколо Києва по обох берегах Дніпра. Через причини різного історичного розвитку він поділяється на Правобережну Україну (з Волинню та Поліссям), яка до кінця XVIII сторіччя належала до Речі Посполитої, та Лівобережну Україну — колишню козацьку Гетьманську державу, яка протягом одного сторіччя користувалася широкою автономією у межах Росії.

2. Східна Україна, розділена на так звану Слобожанщину навколо Харкова на півночі та Донбас на півдні.

3. Південна Україна, степовий регіон на північ від Чорного моря, який часто також називають «Новоросією», має відкриті кордони на заході з Південною Бессарабією, на півдні з Кримом і на сході з територіями донських і кубанських козаків.

4. Розділена на кілька окремих земель Західна Україна з Галичиною (чи Східною Галичиною) навколо Львова на заході, Північною Буковиною та Західним Поділлям на півдні та розташованими на Західному Бузі регіонами Підляшшя та Холмщини на півночі, що сьогодні належать до Польщі й заселені переважно поляками.

5. Карпатська Україна на крайньому південному заході, розташована в басейні Тиси, яку можна розділити на гірський регіон та Закарпаття.

Лише протягом сторіч регіональне поняття «Україна» стало також назвою народу. Поняття «Україна» із значенням прикордоння вперше з’являється в літописах XII та XIII сторіч як назва прикор донних територій Київської держави. З XVI сторіччя область у середній течії Дніпра дедалі частіше згадується українцями і поляками як Україна. Протягом XVII сторіччя поняття «Україна» пов’язується з Гетьманською державою і поступово поширюється також на народ і мову. Пісні народу та висока література, що зароджується, використо-вують цей термін дедалі частіше, він починає укорінюватися навіть за кордоном, про що свідчить «Опис України» Боплана 1660 року.

Нові імпульси до вкорінення понять «Україна» і «українці» надходили в XIX сторіччі з осередків українського національного руху в Російській імперії. Коли під час Першої світової війни були за сновані національні держави, для їхніх назв використовувався етнонім «українська». Це стосувалося не лише Української Народної

Республіки на Сході, а також і держави колишніх австрійських русинів — Західноукраїнської Народної Республіки. Також створена пізніше союзна республіка СРСР мала назву «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Проте принаймні до XVII сторіччя домінував не етнонім «українці», а колективне поняття «Русь», яке було узвичаєним вже для населення Київської держави. За часів литовського та польського панування самоназвою східнослов’янського населення, себто українців і білорусів, залишалося «русини» чи «русичі», так само звучала їхня іноземна назва, якою користувалися в Речі Посполитій. На українських землях, які не перебували під російським пануванням, поняття «Русь» і «русин» залишалися у вжитку до XX сторіччя, а в Закарпатті — донині.

На відміну від них, східних слов’ян Московської держави, великоросів, називали у Речі Посполитій та в більшій частині Західної Європи московитами, а державу — Московією. Проте поряд з цим існувало також широке поняття для всіх східних слов’ян. Водночас у Московській державі поняття «Русь» з прикметником «русский» також вживалося як самоназва і досить рано увійшло до титулу Великого князя. Пізніше в якості нового поняття почали використовувати «Россия», і держава Петра І була свідомо названа не «русская», а «Российская империя»; аналогічно нинішня Росія називається «Российская (а не «Русская») федерация».

З приєднанням Гетьманщини у Російський державі з’явилося поняття «Малоросія» як назва України. Цей термін походить з церковної сфери: Константинопольський патріарх називав у XIV сторіччі єпархії на Південному Заході як «Мала Русь», на відміну від єпархій «Великої Русі» на Північному Сході. Поняття «Малоросія» стало офіційною назвою України в Російській державі. Хоча спершу ця назва не вважалася принизливою, однак у XIX сторіччі українці сприймали її саме так.

Отже, щодо етнонімів панує неабиякий хаос. Скажімо, у XIX сторіччі паралельно існували назви «українці», «малороси» та «русини». їхнє використання значною мірою залежало й залежить від політичних цілей і національних емоцій. Українці підкреслюють спадкоємність поняття Русь від Київського періоду аж до сучасності, відмежовуючись від московських великоросів. Царський уряд надавав перевагу вживанню назви «малороси», щоб підкреслити приналежність українців до загальноросійського народу.

Далі я використовую тільки загальноприйняті на сьогодні поняття, тобто «Україна» та «українці», для всіх етапів їхньої історії, бо аналогічний підхід, зазвичай, застосовується і щодо історії інших країн, які тривалий час не мали власної державності, наприклад, Естонії, Італії чи Німеччини. Спроба уникати анахронізмів і застосовувати терміни, прийнятні для певної епохи чи регіону, створює плутанину, а зміна етноніму приховала б етнічну спадкоємність українців.

Після назв повернімося до теми українського народу чи етносу. Численні етнічні спільноти скрізь у Європі, що мали неповну соціальну структуру і не мали ані власної держави, ані власної літературної мови, ані високої культури, стали протягом XIX сторіччя націями. Одні, наприклад, чехи чи фіни, пройшли процес утворення нації швидко й успішно, інші — з великими затримками та невдачами. Українці належать саме до цієї другої групи. Сталося так, що вони і досі не об’єднані міцно як єдина нація і часто не розглядаються іззовні як самостійна нація.

Довести існування нації, етнічної групи чи народу за допомогою об’єктивних критеріїв неможливо. Проте існує ціла низка чинників, що, зазвичай, складають структурні елементи націй.

Одним з важливих чинників — це стосується також і українців — є мова. Однак, слід зважити на те, що на запитання, чи мова є самостійною або лише діалектом іншої мови, лінгвістика навряд чи може відповісти. Щодо української мови, мовознавці теж не можуть дійти згоди. Втім, сьогодні панує консенсус стосовно того, що українська мова є самостійною. Більшість українських науковців розглядають українську мову як самостійне відгалуження слов’янських мов, у неукраїнській науці її, зазвичай, вважають однією з трьох східнослов’янських мов (поряд з білоруською та російською мовами). У цьому випадку суперечливим є питання щодо того, коли саме українська мова відокремилася від загальної східнослов’янської. Чи існувала українська мова ще в Київській державі? Чи починаючи з XIV або взагалі тільки з XVI сторіччя? Ці питання відіграють свою роль у російсько-українських дискусіях щодо спадщини Київської держави, яку я розглядатиму в наступному розділі.

Подібно до інших молодих націй, українці не мають безперервної традиції писемної мови. Практично до початку XVIII сторіччя церковнослов’янська, по суті південнослов’янська, служила в якості найважливішої літературної мови. З плином часу церковнослов’янська мова набувала дедалі помітніших регіональних особливостей, хоча мали місце також і зворотні процеси, коли церковнослов’янську мову неодноразово очищали від українського, польського та латинського елементів. Це сприяло тому, що між церковнослов’янською та народною мовами зберігалася дистанція.

У Великому князівстві Литовському, до якого в період від XIV до XVI сторіччя належала найбільша частина України, поряд з церковнослов’янською літературною мовою існувала східнослов’янська офіційна мова. Проте, на погляд більшості дослідників, вона більшою мірою мала ознаки білоруської, ніж української мови, враховуючи навіть часто вживані українізми, насамперед на півдні. Ця східнослов’янська канцелярська мова використовувалася у XVI та XVII сторіччях в Україні як світська літературна мова у державній сфері. З поступовим входженням України до складу Польського королівства дедалі більшого значення набували латина та польська мова в якості офіційної та літературної мов. У західних регіонах вплив польської мови залишався суттєвим аж до XX сторіччя, однак і церковнослов’янська змогла тут довго протриматися.

У тих регіонах України, що потрапили під панування Росії, з плином часу, в основному, російська зайняла провідне місце як літературна мова. Це стало можливим протягом XVIII та початку XIX сторіччя, коли нова літературна мова замінила в Росії домінуючу доти церковнослов’янську. Примусові заходи з боку держави та зростаюча привабливість високої російської культури, що перебувала під західним впливом, сприяли швидкому поширенню російської мови серед освіченої частини населення України.

Проте переважна більшість населення України й надалі розмовляла українською народною мовою. У XVII сторіччі вона також інколи з’являється в писемних джерелах, листах і щоденниках, не витісняючи церковнослов’янську мову на другий план. Народна мова служила основою для сучасної української літературної мови. Після спроб кінця XVIII і початку XIX сторіччя першим синтезом стали твори геніального поета Тараса Шевченка. Роль Шевченка можна порівняти з роллю Пушкіна у розвитку російської літературної мови.

Внаслідок заборони україномовних публікацій у Російській імперії та переміщення культурного життя до австрійської Галичини літературна мова протягом десятиліть напередодні Першої світової війни запозичила численні західноукраїнські елементи. Таким чином, українська літературна мова стала синтезом різних діалектів. Це полегшувалося завдяки тому, що українська мова, як і російська чи польська, є відносно єдиною, і не має таких значних діалектних відмінностей, як, наприклад, німецька чи італійська мови.

Важливим етапом у процесі унормування сучасної української літературної мови були ліберальні в культурному сенсі двадцяті роки в Українській радянській республіці. Пізніше відновлена русифікація призвела до того, що українська мова у радянській Україні знову втратила свій статус панівної літературної мови. Хто хотів зробити кар’єру — говорив і писав російською мовою, а українська знову стала провінціалізованою. В сучасній українській національній державі українська мова поступово відвойовує позиції у російської і стає все більш вживаною серед населення.

Поряд з мовою, важливим складовим елементом для етнічних груп і націй може бути релігія. Варто нагадати сербів і хорватів, які різняться між собою не так мовно, як, насамперед, конфесійно. Тому визнання своєї приналежності до православ’я також було тим важливим критерієм, завдяки якому українці відмежовувалися від поляків, угорців, татар і турків. Проте православне віросповідання не могло служити для відмежування від росіян, тому, як чинник етнічної ідентичності, воно не відігравало великої ролі. Втім, у Західній Україні внаслідок Берестейської унії з Римом наприкінці XVI сторіччя виникла Унійна церква, що стала в Галичині українською національною церквою. З іншого боку, конфесійний розкол українців на православних і уніатів ускладнював національну інтеграцію.

Третім чинником єдності етнічної групи чи нації є спільність культурних та історичних традицій. Вона служить національно свідомим українцям для відмежування від росіян. Підкреслюється, що українці, на відміну від ізольованих московитів, завжди підтримували тісні зв’язки з римо-католицьким Заходом і сприйняли від Заходу традиції свободи, становий устрій і культурні течії, такі як схоластика, гуманізм, Реформація та Бароко. Навіть якщо це протиставлення «варварським московитам» частково перебільшується націоналістично налаштованими українцями, які при цьому забувають, що й Росія, починаючи з XVIII сторіччя, відкривалася назустріч Заходу, усе ж набуття українцями характерних рис, завдяки західним впливам у період пізнього Середньовіччя та ранньомодерного часу мало велике значення для формування української нації. Окрім функції сполучної ланки із Заходом, варто ще раз згадати розташування на краю степу, що суттєво вплинуло на політичну культуру українців, насамперед в образі козаків. На відміну від росіян та поляків, українці не мають безперервної державної традиції, тому саме народні традиції набули особливого значення.

Можна навести інші об’єктивні чинники як складові елементи українського етносу. Проте вже зрозуміло, що стосовно мови, культури та історичних традицій українська етнічна спільнота чітко заявила про своє існування не пізніше XVI сторіччя. Проте в науковому сенсі неможливо довести факт існування етнічної групи, народу чи нації за допомогою перерахування цих чинників. В якості наступного необхідного чинника слід додати суб’єктивну свідомість: народ чи на-ція самі мають вважати себе народом чи нацією. У випадку українців наявність такої свідомої етнічної самостійності знаходить своє підтвердження у джерелах, починаючи з XVI сторіччя. Але сучасна національна свідомість завойовувала своє місце повільно та лише у XX розповсюдилася на ширші соціальні верстви.

Підсумовуючи, можна сказати, що об’єктивні та суб’єктивні чинники самостійності українського народу з’явилися вже досить рано, але процес формування української нації переривався й затримувався. Ця дискретність значно посприяла тому, що українці донині є не дуже стабільною спільнотою, яка щоразу опиняється під загрозою. Ця лабільність, яка загострюється через традиційне почуття зверхності росіян і поляків стосовно так званого «неісторичного» селянського народу, змушує деяких українців займати оборонну позицію, робить їх особливо чутливими до критики, а часом сприяє формуванню компенсаторно-завищеної національної свідомості.

Внаслідок відмінного історичного розвитку можна розрізнити окремі підгрупи українського етносу. Досі важливою залишається лінія поділу між західними українцями, які лише починаючи з часів Другої світової війни жили в державі, що перебувала під визначальним впливом росіян, та іншими українцями. Українці Центральної, Південної та Східної України відзначаються відносною однорідністю, а серед західних українців Карпатського регіону існують окремі групи: русини Закарпаття та гуцули, бойки і лемки з Карпат. В етногенезі цих груп значну роль відігравало сусідство з Польщею, Словаччиною та Угорщиною. Русини частково стали окремим етносом, їх навіть розглядають як четвертий східнослов’янський народ. Існують розмиті переходи від українців до білорусів на Поліссі та до великоросів на східних прикордонних землях.

Нарешті варто ще раз підкреслити, що Україна завжди була населена також і не українцями. Сприятливе транзитне розташування України ще за часів Середньовіччя приваблювало представників мобільних діаспорних груп, що займалися торгівлею, зокрема євреїв, вірмен, німців та греків. Внаслідок приналежності України до Речі Посполитої та Росії в країну прибували великі групи поляків, євреїв і росіян, а починаючи з другої половини XVIII сторіччя також німців, румунів, південнослов’янських і грецьких колоністів. Отже, Україна завжди мала багатоетнічний характер, і це слід враховувати при викладі її історії.