Мала історія України

Вступ

24 серпня 1991 року після провалу Московського путчу український парламент проголосив незалежність України. 1 грудня 1991 року 90% населення України висловилися на референдумі за незалежність. Відокремлення від Радянського Союзу України, яка за своїм населенням і економічною могутністю була найважливішою республікою після Російської Федерації, завдало йому смертельного удару. Ще того самого місяця СРСР ліквідовано і замінено хибкою Співдружністю Незалежних Держав (СНД).

Україна, за розміром друга після Росії країна Європи, одразу після її приєднання до спільноти європейських держав, стала важливим політичним актором: вона не тільки значною мірою є відповідальною за крах Радянського Союзу, але й донині визначає характер СНД як нестійкої федерації. Хоча процес її державотворення відбувається з великими труднощами, проте в майбутньому слід зважати на Україну, яка з її понад 50 млн жителів' має майже таке саме населення, як Великобританія чи Франція.

Раптова поява України на арені європейської політики була несподіваною для Заходу. Факт існування цієї великої країни на Південному Заході СРСР практично ігнорувався протягом десятиліть. Понад 45 млн етнічних українців", що за кількістю займають серед європейських націй шосте місце після росіян, німців, британців, французів та італійців, зазвичай, розглядали як особливу регіо-нальну групу росіян. Українці та їхня країна майже не існували в суспільній свідомості, у засобах масової інформації, політиці та науці. Це стосується також і української історії, що як предмет дослідження і викладання ледь животіє в Центральній і Західній Європі.

Чому українців і Україну майже не брали до уваги на Заході та, зокрема, в Німеччині? Відповідь на це дає історія. Упродовж значних етапів своєї історії українці перебували в тіні сусідніх державницьких народів, спочатку поляків, а пізніше росіян. За винятком кількох коротких періодів вони не мали власної держави. Домінуючі суспільні структури, культури та мови були надзвичайно привабливими для українських соціальних еліт. У XIX і XX століттях цей процес посилився внаслідок кількох хвиль свідомої політики русифікації, здійснюваної царським і радянським урядами. Тому, починаючи з XVI сторіччя, велика частина українських еліт була полонізованою, а з XVIII сторіччя — русифікованою, натомість розвиток української літературної мови і високої культури неодноразово припинявся.

Поляки та росіяни не визнавали українців самостійною нацією, а розглядали їх здебільшого як складову частину своєї нації. Як показують висловлювання особистостей з усіх політичних таборів — від Солженіцина і Горбачова до колишнього петербурзького мера Собчака — більшість росіян і досі не можуть змиритися з тим, що Україна є незалежною країною, яка відстоює свою рівноправність з Росією. Таке ставлення до українців домінує і на Заході: донедавна також і в Німеччині українців вважали росіянами, їхню мову — російським діалектом, а їхню історію — російською, польською чи радянською історією.

Якщо відсутня державна спадкоємність, а факт існування нації заперечується, що може бути предметом української історії? Чи історія певного простору, чи певного народу, чи усе ж історія держав? Такі запитання виникають не лише стосовно українців, а й щодо історії інших молодих націй, таких як чехи, латиші, італійці чи німці, водночас вони є значно менш гострими для таких давніх державних націй, як французи чи росіяни.

Історію пишуть, виходячи з сучасного контексту. Наприклад, написану сьогодні українську історію можна віднести до нової української держави. У проголошеному в серпні 1991 року Акті незалежності України український парламент посилається на тисячолітню традицію державотворення в Україні. Йдеться про послідовність етапів, починаючи від Київської держави в період від X до XIII сторіччя через період Галицько-Волинського князівства XIII і XIV сторіччя, Великого князівства Литовського (що частково інтерпретується як українське) від XIV до XVI сторіччя та через Гетьманщину XVII сторіччя аж до не-довговічної Гетьманської держави 1918 року та Української Народної республіки 1918-1920 років.

Історія української держави мала 6 стосуватися нинішньої території, яка збігається з територією колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки. Якщо послідовно дотримуватися цього критерію, то слід простежити історію цього простору через усі епохи також і в зворотному напрямку аж до історії первісного суспільства. Отже, як складові частини української історії, мали би розглядатися античні грецькі колонії в Причорномор’ї та степові культури — від скіфів до татар. Таких настанов дотримуються численні загальні курси історії, що були написані в межах Радянського Союзу та поза ними.

Втім, тисячолітня державна традиція є національним міфом. Протягом тривалих періодів своєї історії Україна була складовою частиною чужих держав. Найважливішими з цих держав були Велике князівство Литовське та Польське королівство (1569 року об’єдналися в Річ Посполиту), пізніше Російська імперія, імперія Габсбургів, у XX столітті — Польща та Радянський Союз. Починаючи з XVII сторіч чя, Україна була розділена на кілька просторів домінування та куль-тури, а це суттєво сприяло тому, що розвиток її регіонів відбувався по-різному. Тільки насильницька сталінська експансіоністська політика в Другій світовій війні призвела до об’єднання практично всіх українських регіонів в одній радянській державі.

Виходячи з ситуації відсутності держави у XIX і на початку XX сторіччя, молода українська історіографія розглядала в якості найважливішого предмета своїх досліджень не державу, а український народ. Тим самим інші етнічні групи, що жили в Україні, зокрема євреї, поляки чи росіяни, в основному, не входили до української історії, хоча вони протягом тривалих періодів були важливими складовими частинами еліти і середньої верстви міського населення. Особливість цього підходу полягає в тому, що він дозволяє розглядати Україну як історичний простір з перемінними кордонами; таким чином, Крим чи Південна Україна лише у XVIII сторіччі стануть предметом української історії. Складно відповісти на запитання про початок української історії як історії народу, адже воно пов’язане із суперечливою проблемою етногенезу українського народу. Я повернуся до цього в наступному розділі.

Географічний критерій є розпливчастим ще більшою мірою, ніж державний чи етнічний, адже не існує чітко відмежованого природного простору України. Географи також, зазвичай, визначають простір України як територію сучасної держави або як регіон розселення українців (див. розділ 1).

Жоден із згаданих критеріїв (держава, сучасна територія держави, народ, географічний простір) не може задовільно визначити предмет дослідження української історії. Мій підхід є гнучкішим і динамічнішим: я розглядаю українську історію як історію простору, в якому українці жили, складаючи більшість населення. Отже, я не здійснюю ретроспективну проекцію на історію нинішніх державних кордонів її території чи розселення. Мій курс оповідає також про не українців, що живуть в Україні, однак не тих, хто емігрував до Росії, Сибіру чи до Північної Америки і Західної Європи.

Україна й українці не завжди жевріли у свідомості західного зарубіжжя. Запорозькі козаки вже у XVII та XVIII століттях викликали інтерес західноєвропейських авторів. Наприкінці XVIII сторіччя у місті Галле була опублікована перша наукова «Історія України і козаків», написана вихідцем з Угорщини Іоганном Християном фон Енгелем. Ця робота до наших днів залишалася єдиним, написаним німецькою рукою, загальним курсом української історії. У XIX столітті національна російська історіографія поступово витісняла Україну з історичної свідомості. Історична спадщина України, яку офіційно називали «Малоросією», на Заході теж стала складовою частиною російської історії.

Проте самостійна історична свідомість зберігалася у народних переказах і в традиціях частково русифікованої еліти України. Це було сприйнято та розвинуто далі українським національним рухом протягом XIX сторіччя. Низка видатних постатей національного руху були істориками, наприклад, Микола Костомаров (1817-1885), син росіянина та автор першої політичної програми українського національного руху, і Володимир Антонович (1834-1908), котрий з полоні-зованого дворянина перетворився на українського патріота і став засновником так званого «народницького» напрямку української історіографії, в центрі уваги якого перебував український народ.

Найвідомішим учнем Антоновича був Михайло Грушевський (1866-1934), що працював спочатку в Києві, а потім став професором східноєвропейської, сіе/асіо української, історії у Львові та центральною особистістю національного руху. Його основним історичним твором є широкомасштабна, написана українською мовою, «Історія України-Руси» у десяти томах, які з’явилися в період між 1898 і 1937 роками. Проте ця історія сягає лише середини XVII сторіччя; перший том вийшов також у німецькому перекладі. Стислий загальний виклад української історії, що вийшов з-під його пера, був перекладений англійською мовою. З 1930-х років Грушевський вважався у Радянському Союзі буржуазно-націоналістичним істориком, минуло небагато років відтоді, як було дозволено публікувати його твори.

На зламі століть з’явився протест проти головного народницького напрямку української історіографії. Першим представником нової школи, яка підкреслювала роль української еліти та державотворчих процесів, був Вячеслав Липинський (1882-1931), котрий походив з польської шляхти. Ця школа знайшла низку прихильників серед істориків української еміграції, що жили в міжвоєнний час у Чехословаччині, Польщі та Німеччині. Тоді присутність українців у громадській свідомості Німеччини була набагато помітнішою, аніж сьогодні, зокрема, завдяки роботі Українського наукового інституту в Берліні. Тут працю-вали Дмитро Дорошенко і Борис Крупницький, чиї загальні виклади української історії перекладено англійською і німецькою мовами.

Друга хвиля емігрантів залишила Україну під час Другої світової війни і спершу попрямувала до Німеччини. Український вільний університет, що був перенесений з Праги до Мюнхена, став після війни центром українських досліджень у Німеччині. Тут працювала Наталія Полонська-Василенко, її докладний загальний виклад української історії з’явився також і німецькою мовою. Втім, більшість українських емігрантів невдовзі залишили Німеччину й оселилися в Північній Америці. Серед них були такі історики, як Іван Лисяк-Рудницький і Омелян Пріцак, які створили основу української історіографії в США та Канаді. У Північній Америці виникли такі значні науково-дослідні центри, як Український науковий інститут Гарвардського університету та Канадський інститут українських студій в Едмонтоні. З Гарвардського інституту, в якому кафедру української історії імені Грушевського очолювали спочатку Омелян Пріцак, а потім Роман Шпорлюк, вийшло кілька видатних істориків молодшого покоління, серед них Франк Сисин, Пол Роберт Магочі, Джон-Пол Химка та Орест Субтельний, якому ми завдячуємо найкращим загальним викладом української історії за межами України. В українській історіографії за межами України північноамериканські дослідження є провідними як у кількісному, так і в якісному сенсі.

У радянській Україні спершу в якості основи теж використовували спадщину дореволюційної історіографії. Наприклад, у двадцяті роки Грушевський працював у Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) у Києві. Одночасно робилися спроби обґрунтувати марксистську історіографію, яка незабаром була позначена національною українською тональністю. Після повороту Сталіна до радянського патріотизму і проти розвитку національних культур настали тривалі заморозки. Багато істориків загинули під час «чисток», а історіографію підпорядкували догмам центру, основою яких було не стільки марксистське вчення про класову боротьбу, скільки національні аксіоми про про-відну роль росіян як старших братів інших радянських народів або теза про вічну дружбу народів. Таким чином, українську історію було позбавлено її власної цінності; право на своє існування вона мала лише в рамках історії Росії. І абсолютно логічним виявилося те, що 300-літній ювілей приєднання України до Росії святкувався у 1954 році надзвичайно пишно, і що з цієї нагоди було канонізовано прогресивність цього акту — тепер названого «возз’єднанням».

Наприкінці п’ятдесятих і протягом шістдесятих років відбулося (як і в інших країнах Східного блоку) деяке пом’якшення генеральної лінії, а кілька українських істориків спробували обережно піддати сумніву сталіністські догми. На початку сімдесятих років на такі тенденції, названі націоналістичними, центр зреагував дуже різко. Водночас відбулося повалення українського партійного лідера Шелеста у 1972 році. За правління його спадкоємця Щербицького почалися «чистки» української інтелігенції, в тому числі також і серед істориків, а культурне життя в Україні пережило новий період застою. Українським історикам так заткнули рота, що вони мусили або мовчати, або ухилятися й займатися «нешкідливими темами», або ж стати догматиками, вірними офіційній лінії. Багато хто обрав останній шлях, тому рівень української історіографії в сімдесятих й на початку вісімдесятих років значно знизився. Виняток становили окремі галузі медієвістики.

Відтоді як кайдани порвалися, українська історіографія намагається продовжити традиції, що перебували під заборонами. Знову видаються численні історичні твори XIX і початку XX сторіччя, вперше друкуються та перекладаються праці емігрантів. Залучаються досі недоступні джерела, опрацьовуються такі заборонені раніше теми, як національний рух, Голодомор 1932-1933 років і сталінський терор. Втім, українська історіографія оновлюється і опановує нові проблемні поля та архівні джерела, яким до цього часу недостатньо приділялося уваги.

Поза межами України та Північної Америки лише нечисленні історики займаються українською історією. Найважливішою є польська історіографія, яка зробила важливі внески насамперед щодо епохи від XVI до XVIII століття, коли великі частини України належали до Польсько-Литовської держави, а також щодо історії Галичини. Назвемо Збігнєва Вуйціка, Яна Козика та Владислава Сєрчика, котрий написав загальний виклад української історії. Не слід забувати і російську історіографію, яка зробила свій внесок насамперед завдяки значним працям зі середньовічної історії України. Натомість німецькомовна історіографія донині мало займалася Україною. Не існує ні інститутів, ні професорів з української історії, а в рамках спеціалізації «східноєвропейська історія» рідко трапляються й фахівці з питань, що стосуються України. Втім, рано чи пізно, існування незалежної української держави примусить німецьку науку переосмислити свої концепції.

За останні два сторіччя — відтоді як 1796 року опубліковано працю Енгеля — ця «Мала історія України» є першою спробою німецькомовного загального викладу, що вийшов з-під пера не українця. Вона поставила собі за мету поінформувати про основні риси історії України й українців, починаючи від Середньовіччя аж до сьогодення. Основний акцент зроблено на новітній історії та на внутрішньому розвитку; міжнародний контекст подано лише у вигляді стислих нарисів. Хронологічний ряд двічі переривається, щоб дати систематизований огляд України в період близько 1700 року і напередодні Першої світової війни. Ми відмовилися від апарату приміток; посилання на праці, що вийшли західними мовами та глибше викладають матеріал, містяться у бібліографії. Для орієнтації служать хронологічна таблиця і п’ять карт.

Одна з цілей цієї книжки полягає в тому, щоб протиставити українську перспективу панівному російськоцентричному баченню, яке зважає на Україну (якщо взагалі зважає) тільки як на периферію Росії. Вже починаючи з часів Грушевського, така перспектива була розроблена національно-орієнтованою українською історіографією, без основних робіт якої не могла би бути написана ця книжка. Це абсолютно невідоме (саме в Німеччині) бачення історії Східної Європи може сприяти корекції деяких стереотипів і традиційно однобічних інтерпретацій. Слід також переглянути негативні стереотипи українця як невиправного націоналіста й антисеміта, зрадливого козака і партизана (починаючи з часів Хмельницького та Мазепи до Петлюри і аж до Бандери) чи стереотип примітивного селянина, що розмовляє зіпсованим слов’янським діалектом.

Проте традиції та міфи національної української історіографії не можна приймати без застережень. Окремі точки зору, що виникли в рамках національного руху та політичної дискусії з Польщею, Росією та Радянським Союзом, вимагають критичного висвітлення. При цьому також слід враховувати інтерпретації польської, російської та єврейської історіографії. Суперечливих питань більше, ніж достатньо: починаючи від розбіжностей про характер Київської держави та входження України до Московської держави до абсолютно протилежних поглядів на період революції та громадянської війни, в тому числі про шанси українського державотворення, відповідальність за жахливі єврейські погроми та про роль українців у Другій світовій війні. Щодо деяких проблем важко зробити обґрунтовані висновки, насамперед, якщо відсутні новітні дослідження.

Взагалі історію України потрібно розглядати в рамках наднаціональних імперій, до яких вона належала. Водночас історію українців не можна відокремлювати від історії інших етнічних груп, які жили в Україні. Проте історію цих груп — євреїв, поляків, росіян, німців, греків, вірменів, болгар і румунів — у рамках цієї невеликої книжки можна розглянути дуже стисло. На передньому плані стоїть історія більшості населення, тобто українців.

Я хотів би висловити вдячність на адресу д-ра Рудольфа Марка (Люнебург) і Вероніки Вендланд, М.А. (Кельн), які прочитали частини рукопису і внесли цінні корективи та зауваження. В цілому, я хочу подякувати всім колегам з України, Північної Америки і Німеччини, які своїми працями і численними розмовами познайомили мене з проблемами української історії. 


загрузка...