Мала історія України

15. Розпад Радянського Союзу та виникнення української держави

В середині вісімдесятих років і на Заході, і в більшості республік Радянського Союзу українців вважали регіональним варіантом російської нації, вірними служителями радянської влади і союзниками «старшого російського брата». Коли в березні 1985 року Михайла Горбачова обрали Генеральним Секретарем Комуністичної партії Радянського Союзу і він розпочав політику гласності та перебудови, таке ставлення спочатку мало в чому змінилося.

Метою Горбачова була модернізація Радянського Союзу, відсталість якого ставала дедалі очевиднішою в багатьох сферах. На першому плані перебувало реформування нездорової економіки, що мало супроводжуватися перебудовою суспільства і відмінними поглядами, створеними гласністю. Втім, через кілька років спроба реформи призвела до руйнування радянської системи і до розпаду радянської держави.

Розпад СРСР як держави значною мірою був наслідком рухів за незалежність його національностей. Проте національне питання не належало до списку пріоритетних проблем, які хотів вирішити Горбачов. Марксист Горбачов, здається, радше вірив, що, як зазначалося в програмі партії 1986 року: «Національне питання в Радянському Союзі успішно вирішене». Тому нове керівництво невміло реагувало на перші виклики національного питання, як-от демонстрації в Казахстані в грудні 1986 року. У липні 1990 року Горбачов визнавав: «Ми були непідготовлені, коли найгостріші проблеми, що накопичи-лися під поверхнею нібито згоди, проламали її та вийшли назовні».

Починаючи з 1988 року, Горбачов змушений був стикатися з національними рухами в Прибалтиці та в Закавказзі. З плином часу він поступово почав усвідомлювати значення національних проблем, однак дотримувався ідеї єдності Радянського Союзу, а його політика відставала від драматичного розвитку на периферії.

Шлях до незалежності

Спершу в Україні майже нічого не змінювалося і нею продовжували керувати як периферією Росії. Тоді як центральні та регіональні керівні кадри у всьому Радянському Союзі протягом перших років перебудови оновилися на понад три чверті, в Україні більшість старої номенклатури зберегла свої посади. Консервативний партійний лідер Щербицький, який з 1972 року залізною рукою керував Україною, залишався при владі в Києві і членом Московського полі гбюро. Останній зі старої гвардії Брежнєва (крім Горбачова), він пішов у відставку лише у вересні 1989 року — за віком і станом здоров’я, — і Горбачов розпрощався з ним з усіма почестями. Його наступник Володимир Івашко навіть року не протримався на цій посаді, бо влітку 1990 року Горбачов забрав його заступником Генерального Секретаря всесоюзної компартії до Москви.

Чому Горбачов так довго тримався за опонента реформ Щербицького? Одне з пояснень може бути в його сильній владній базі серед комуністичної еліти України. Певну роль могла б відігравати також обставина, що в той ризикований період реформ Горбачов хотів, за допомогою Щербицького тримати другу за важливістю союзну республіку під контролем. Те, що Україна до кінця вісімдесятих років залишалася під старим керівництвом, гальмувало гласність і перебудову, а заодно і розвиток опозиційних рухів в Україні, порівняно з Росією.

Вже у квітні 1986 року поштовх до критики системи влади дала катастрофа на Чорнобильській АЕС, розташованій приблизно за 130 км на північ від столиці України — Києва. Хоча завдяки напрямку і швидкості вітру Україна не так тяжко постраждала, як розташована на північ від неї Білорусія, усе ж значна територія України — приблизно 1600 населених пунктів та 1,4 млн жителів — була оголошена зоною, що постраждала від катастрофи. Відтоді приблизно 12% сільськогосподарських земель України вважаються радіоактивно забрудненими. Багато українців було виселено з цього регіону, проте велику кількість людей у регіоні упродовж тривалого часу мало інформували про небезпеку.

Злочинне применшення серйозності катастрофи і безвідповідальне затягування з організацією контрзаходів органами влади в Києві та в Москві вперше мобілізували широкі верстви населення в Україні. Чорнобиль пробудив екологічну свідомість, що стало важливим елементом політичної опозиції. Київський лікар і письменник Юрій Щербак наприкінці 1987 року заснував громадську організацію «Зелений світ», яка у 1990 році перетворилася на «Партію зелених». Вона таврувала ганьбою шкоду, завдану навколишньому середовищу промисловістю у Східній Україні. Вперте небажання органів влади відмовитися від програми атомної енергетики увиразнило залежність України від центру та посилило прагнення здобуття суверенітету.

В Україні також існувала соціальна база для заворушень, свідченням чого стали шахтарські страйки, які, за прикладом Сибіру, охопили також і вугільні шахти Донбасу влітку 1989 року. Несподіванкою стало те, що майже не охоплені українським національним рухом шахтарі Східної України, які вважалися пасивними, русифікованими та контрольованими комуністичною партією, ефективно організовувалися, розробили елементи самоврядування і поряд з економічними та соціальними про голосили також політичні вимоги до урядів Києва та Москви.

Всупереч внутрішньополітичній стагнації перебудова та гласність, які супроводжувалися послаблення політичного тиску, уможливили відродження опозиційних сил в Україні.

В числі перших маніфестацій українського національного руху була боротьба за легалізацію в Галичині Греко-католицької церкви, яка була пов’язана Унією з Римом. У серпні 1987 року комітет, який складався зі священнослужителів і парафіян, розпочав кампанію за повернення церков греко-католикам і звернувся за допомогою до ІІапи римського. Російська православна церква виступала проти цих прагнень і її підтримував консервативний режим ІЦербицького. Проте більшість священиків і церковних громад Галичини відвернулися від Православної церкви і приєдналися до Греко-католицької церкви, яка наприкінці 1989 року після візиту Горбачова до Ватикану фактично отримала дозвіл на відкриту діяльність. У 1991 році її керівник, кардинал Любачівський, повернувся до Львова з еміграції з Риму. Боротьба за Унійну церкву дала вирішальні стимули національному рухові в Західній Україні та суттєво вплинула на те, що в Галичині цей рух отримав набагато ширшу соціальну базу, ніж в інших областях України. В тісному зв’язку між віросповіданням і національністю в ролі провідної сили західні українці проявили у XX столітті вражаючі паралелі з національним рухом кінця XIX сторіччя.

Починаючи з 1989 року, в Києві та у Львові робилися також спроби відродити Українську Автокефальну Православну церкву міжвоєнного періоду, яка вижила в еміграції. Хоча вже у 1990 році був проголошений власний Патріархат на чолі із патріархом Мстиславом, який повернувся в Галичину, проте вплив Автокефальної церкви на широкі верстви населення спершу залишався відносно незначним. Російська православна церква зреагувала на ці виклики, перейменувавши свою українську гілку на Українську Православну церкву.

Культурно-національні течії, що розвивалися, починаючи з 1986 року у Львові та в Києві, продовжували традиції двадцятих років та опозиційних рухів післясталінського періоду. Київські письменники і літератори, як-от Гончар, Драч і Дзюба, знову виступили за українізацію у мовній політиці. Були засновані «Український Культурологічний клуб» і «Всеукраїнське Товариство української мови імені Тараса Шевченка». Відкритіше обговорювалися такі заборонені раніше теми, як Українська Народна Республіка 1918-1920 років чи Голодомор 1932— 1933 років, а Товариство «Меморіал» розпочало висвітлення сталінського минулого. Інформування про масові поховання сталінського періоду сприяло, як і в Білорусі, мобілізації української інтелігенції. Деякі з політичних в’язнів, яких звільнили у 1987 і 1988 роках, зокрема Чорновіл, Лук’яненко та Бадзьо, знову взяли активну участь у політичній діяльності. Дехто з них вступив у оновлену «Українську Гельсінську спілку», яка до своєї програми вписала політичну авто-номію України разом з гарантуванням основних прав людини. Влітку 1988 року в Галичині відбулися масові демонстрації, до організації яких також долучилася стара гвардія опозиціонерів.

Після тривалої підготовки, якій перешкоджали органи влади, різні опозиційні групи у вересні 1989 року об’єдналися в заснований за балтійським зразком «Народний Рух України за перебудову». Рух починав, на що вказує його назва, від поміркованих, здебільшого культурно-політичних настанов і не ставив під сумнів радянську союзну державу. В січні 1990 року на честь об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою у 1919 році Рух організував живий людський ланцюг з понад 400 тисяч учасників від Києва до Львова. Синьо-жовтий національний прапор Української Народної Республіки та інша національна символіка стали дедалі частіше використовуватися в публічному просторі. Всупереч поширеним, насамперед у Німеччині, стереотипним уявленням про фанатичних українських націоналістів, програма Руху була спрямована на цілі демократії та права людини, і від самого початку Рух приймав у свої ряди євреїв і росіян.

На виборах до Верховної Ради України в березні 1990 року опозиційне об’єднання на чолі з Рухом здобуло 117 з 450 мандатів, більшість з яких — у Західній Україні та в Києві. Деякі обласні адміністрації в Західній Україні очолили опозиціонери, наприклад, Чорновіл у Львівській області, який незадовго до цього був звільнений з табору. Проте більшість депутатів українського парламенту і регіональних органів влади надалі рекрутувалася із старої комуністичної номен-клатури. Після скасування монополії КПРС протягом 1990 року під керівництвом Руху створювалися політичні партії. Важливу роль знову відігравали політичні опозиціонери шістдесятих і сімдесятих років. Лук’яненко став головою Української Республіканської Партії, а Бадзьо керував Демократичною партією України. Діапазон новостворених партій коливався від комуністів і «зелених» до націоналістичних угрупувань, а втім, — усі партії залишалися відносно невеликими, і їм не вдавалося мобілізувати широкі маси населення.

Найбільшої підтримки з боку населення здобув Рух. Об’єднана Рухом опозиція стала в 1990 році національним рухом за незалежність і дедалі сильніше впливала на політику в Україні. Вже на початку 1990 року українська мова була оголошена державною. Вирішальним для подальшого розвитку було те, що частина старої партійної еліти запозичила важливі пункти програми Руху і також взяла курс на незалежність України. Керівником цієї групи був Леонід Кравчук (народ. у 1934 році), якого в кінці липня 1990 року було обрано Головою Верховної Ради замість партійного лідера Івашка, який раніше упродовж короткого часу займав цю посаду.

Вже 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Подібно до заяв інших радянських республік про державний суверенітет, хоча це ще не означало незалежність України, усе ж підкреслювало нейтралітет України та її право на власні збройні сили. Після цього Україна уклала низку двосторонніх угод з іншими республіками СРСР та почала активно діяти в зовнішньополітичній сфері. 19 листопада 1990 року Російська та Українська Республіки визнали кордони і суверенітет одна одної.

Це стало певним поворотним пунктом у взаєминах Москви і Києва, коли російська сторона вперше офіційно визнала політичне існування України. Водночас внутрішній опозиційний рух продовжив свої дії проти комуністичного уряду республіки. Студентський страйк у жовтні 1990 року змусив піти у відставку комуністичного главу уряду.

У відносинах з радянським центром Україна ставала дедалі впевненішою. В жовтні 1990 року Верховна Рада України оголосила пріоритетність республіканських законів щодо союзного законодавства. Хоча під час референдуму в березні 1991 року 70% повноправних громадян України висловилися за збереження Радянського Союзу, але водночас 80% ствердно відповіли на додаткове, поставлене лише в Україні запитання про те, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет. По суті вже в цьому було закладено підґрунтя «Співдружності Незалежних Держав», яка виникла наприкінці року. І тому послідовними були кроки українського керівництва на чолі з Кравчуком, коли вони протягом 1991 року блокували зусилля Горбачова щодо укладення нового союзного договору.

Після Московського путчу, що провалився у серпні 1991 року, в Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, було прийнято Акт проголошення незалежності України. 24 серпня Верховна Рада прийняла документ, у якому підкреслювалося:

«Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Вслід за цим розпустили Комуністичну партію і прийняли закони про власні збройні сили та національну гвардію. На референдумі 1 грудня 1991 року 90% громадян (отже, не тільки українці, що складали 73% загальної кількості населення), які взяли в ньому участь, схвалили Акт про незалежність. За незалежність висловилися виборці всіх регіонів: в галицькій Тернопільській області за незалежність проголосувало 98,7%, у східноукраїнській Харківській області — 75,8%, а в Криму (за низької участі) — 54,2%.

На виборах Президента України найважливішими кандидатами-суперниками були Голова Верховної Ради Леонід Кравчук, функціонер, який у вісімдесяті роки відповідав за пропаганду та ідеологію в ЦК Компартії України, та Вячеслав Чорновіл, який з шістдесятих років брав активну участь у діяльності політичної опозиції і тому багато років відсидів у радянських таборах і в’язницях. Президентом України обрали Кравчука, бо він отримав 61% голосів, а Чорновіл отримав 23% голосів, більшість з яких у Західній Україні.

Відокремлення республіки, яка була другою після Росії за населенням і економічним потенціалом, завдало смертельного удару Радянському Союзу, що вже й так занепадав. 5 грудня 1991 український парламент вирішив розірвати Договір про створення Радянського Союзу від 1922 року. Кількома днями пізніше Президенти Росії, України та Білорусі в Біловезькій Пущі біля Мінська створили неміцну Співдружність Незалежних Держав (СНД), до якої 21 грудня приєдналася решта колишніх радянських республік, за винятком трьох балтійських держав і Грузії. Таким чином припинилося існування держави Радянський Союз, а Президент Горбачов пішов у відставку.

Такі поняття як «політичний суверенітет» та «культурна самобутність» радянських республік, які з 1930-х років не мали конкретного наповнення, в процесі розпаду СРСР несподівано виступили на передній план. Структури (навіть значною мірою формальні) національних територій з постійними кордонами, національні політичні інституції (парламенти та уряди), національно-культурні організації (Союзи письменників та Академії наук) наповнювалися новим зміс-том. Центральним у процесі становлення нових незалежних держав таким чином став ленінський принцип федералізму, який був стабілізуючим фактором в СРСР.

Українці здобули незалежність швидко та без великих конфліктів і втрат. На відміну від литовців, естонців чи грузинів, на них нова держава «впала з неба» майже без бою. Для державотворення їм бракувало інтегруючого ефекту спільної визвольної боротьби. Із здобуттям незалежності було несподівано швидко досягнуто найважливішої мети, якої добивалася опозиція, і, здавалося, що найважливіші 87-378 проблеми ніби вирішилися автоматично. Однак, це припущення, подібно до інших випадків постання національних держав, виявилося помилковим висновком. Нині багато проблем, які відсунули через досягнення основної мети — незалежності, постають особливо гостро.

Проблеми нової української держави

1. На першому плані, як і в інших посткомуністичних країнах, були економічні проблеми.

З кінця вісімдесятих років і особливо з 1992 року економічна могутність України постійно знижувалася. Наприкінці дев’яностих років реальний ВВП складав лише близько 40% від рівня 1989 року. У 1997 році процес згортання виробництва досяг своєї найнижчої точки.

Для багатьох цей драматичний економічний занепад виявився несподіванкою. Спочатку експерти «Дойче Банку» оцінювали потенціал України як досить перспективний, посилаючись на високоосвічене населення, розвинену промисловість і відносно розвинене сільське господарство, що ґрунтувалося на кращих природних умовах, ніж російське. Водночас вони недооцінювали спадщину радянської економіки, зокрема такі структурні недоліки, як-от надмірна перевага важкої промисловості та оборонного комплексу, технічно застаріле виробниче обладнання, екологічні проблеми і моделі мислення, при-таманні плановій економіці.

До історичної спадщини належала інтеграція України в радянську економіку на принципах всесоюзного поділу праці. Занепаду економіки сприяли руйнація карбованцевої зони і значне послаблення економічних зв’язків з іншими колишніми радянськими республіка ми, з якими Україна була тісно пов’язана економічно в міжрегіональному поділі праці. Життєво важливе, особливе значення мали і мають для України взаємини з Росією, яка постачає нафту і природний газ. Натомість Україна отримує від Росії оплату за транзит енергоносіїв через трубопроводи, прокладені через її територію на Захід. Росія була і залишається найважливішим торговельним партнером України, ви-переджаючи в цьому і ФРН, і США. Російський уряд неодноразово використовував економічну залежність України як засіб політичного тиску. Фінансова криза в Росії у 1998 році мала негативні наслідки для України та привела її до неплатоспроможності.

Після того, як надії на експорт у країни Заходу невдовзі виявилися марними, для українського керівництва поступово стало очевидно, що визначена політичними пріоритетами економічна ізоляція — це хибний шлях. І без співпраці з іншими країнами СНД, передусім з Росією, неможливо зупинити економічний спад.

Вкрай необхідна реструктуризація та модернізація економіки у 90-х роках просувалися дуже повільно. У проведенні економічних реформ Україна відставала від Росії та частково реагувала на її реформаторські кроки. Це проявилося при відпусканні цін у 1992 році та в запровадженні купонів у листопаді 1992 року, як єдиного чинного платіжного засобу. Реалізація ухваленого в березні 1992 року вже на папері недосконалого закону про приватизацію обмежилася лише першими кроками, так само як і проголошена Президентом Кучмою восени 1994 року програма ринкових реформ. Лише у 1995 і 1996 ро ках уряд прискорив приватизацію середніх і великих підприємств, а також намагався провести земельну реформу із запровадженням приватної власності на землю, однак вона постійно наштовхувалася на опір парламенту. У другій половині 90-х років частка приватизова ного майна поступово зростала, однак часто йшлося лише про формальну приватизацію. Представники старих політичних і економічних еліт привласнювали значну частину власності, й це не створювало хоч якихось реформаторських стимулів. Високі прибутки переважно не інвестувалися в середині країни, а вивозилися у валюті за кордон.

Повністю приватизовані малі підприємства і сектор послуг частково модернізувалися, а структури сільського господарства і важкої промисловості реформувалися дуже повільно. Успадкована з радянських часів увага до технічно застарілої важкої промисловості в 90-і роки навіть збільшилася, і цьому сприяли державні субсидії. Це стосувалося найбільших кам’яновугільних шахт Донбасу, які ставали дедалі нерентабельнішими, натомість кілька великих оборонних підприємств знову почали успішно виробляти продукцію та експортувати до Росії та азійських країн. Систематичними перешкодами для діяльності приватних підприємців були дефіцит капіталу, податковий тиск, відсутність правової бази, бюрократичне свавілля і корупція. В сільському господарстві, як і раніше, переважали нерентабельні колгоспи і радгоспи. Тільки після переобрання наприкінці 1999 року Президент Леонід Кучма видав розпорядження про їхню ліквідацію.

Аграрне виробництво наприкінці 90-х років досягало лише половини рівня 1989 року. Тільки завдяки приватному вирощуванню картоплі, овочів і фруктів, а також приватному тваринництву населення забезпечувалося продовольством. Завдяки обмежувальній грошовій політиці і введенню восени 1996 року нової валюти — гривні — урядові вдалося значно загальмувати галопуючу інфляцію, яка між 1990 і 1996 роками щороку сягала приблизно 800%.

Імпульси для програм економічних реформ надходили з Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), які, починаючи з осені 1994 року, і особливо з 1998 року, надавали Україні значні кредити. їх мали використовувати для реформування сільського господарства, фінансового сектора, вугільної промисловості (зокрема для закриття давно нерентабельних шахт), а також для податкової реформи і реформи державного управління; втім, значна частина їх пішла на виплати найневідкладніших боргів України. Оскільки пов’язані з наданням кредиту вимоги не виконувалися, МВФ і МБРР неодноразово припиняли надання чергових траншів, однак, коли уряд і парламент приймали нові програми реформ, вони щоразу відновлювали виплати. Втім, обсяг закордонних приватних прямих інвестицій в Україну залишався скромним, порівняно з Росією та іншими постсоціалістичними країнами.

Економічна ситуація України на початку нового сторіччя усе ще безнадійна. Ні в сільському господарстві, ні в промисловості не вдалося досягти істотного підвищення виробництва. Україна належить до найбідніших країн Європи. Реальні доходи приватних домогосподарств поступово знижувалися, наприкінці дев’яностих років середній місячний заробіток складав менше, ніж 40 доларів. Заборгованість по виплаті зарплат, пенсій і соціальних платежів, а також по сплаті податків, досягла неймовірних розмірів. Втім, ці та інші статистичні дані мають відносну інформаційну цінність, адже тіньова економіка, чорний ринок і бартерна торгівля, за деякими оцінками, складають половину обсягу економічної діяльності. Через це надзвичайно поширені корупція та організована злочинність.

Соціальні наслідки затяжної економічної кризи є дуже серйозними. Зросло безробіття. Внаслідок нерегулярних низьких зарплат, пенсій і соціальних платежів, значна частина населення, особливо люди похилого віку, інваліди і молодь, потрапили у складне становище. Кількість населення і тривалість життя поступово скорочуються. Попри постійне погіршення економічної та соціальної ситуації, протести залишаються рідкісним явищем. Лише шахтарі Сходу країни майже щороку привертають до себе увагу масовими страйками і досягають певних поступок.

2. Повільне просування вперед економічних реформ пов’язано з політичним розвитком, взаємодією між Президентом, урядом і парламентом.

Старі керівні кадри, політична і економічна еліта Радянської України і далі визначали політичне та економічне життя незалежної України. Щоправда Президент Кравчук перетворився з охоронця комуністичної ідеології на послідовного представника національних українських інтересів. Здається, що радикальні внутрішньополітичні та економічні реформи, не були близькими його серцю. В березні 1992 року він домігся для себе надзвичайних повноважень, які підстраховували стиль його керівництва, що помітно ставав дедалі авторитарнішим. Постійні зміни, що відбувалися в Кабінеті Міністрів, спочатку давали можливість побачити певну тенденцію щодо більшої готовності до реформ. Наприклад, до уряду увійшла низка колишніх опозиціонерів, як-от Дзюба і Щербак. Призначений у жовтні 1992 року Прем’єр-Міністром Леонід Кучма (нар. у 1938 році), колишній директор найбільшого радянського оборонно-промислового комплексу і досвідчений керівник-господарник, — намагався прискорити процес реформ. Однак вже у вересні 1993 року він пішов у відставку. Президент Кравчук перебрав на себе виконавчу владу та зменшив і так повільний темп економічних реформ.

На дострокових президентських виборах, проведення яких у липні 1994 року спричинив тиск шахтарів, у другому турі Кучма переміг першого Президента Кравчука, отримавши 52,1% голосів виборців, після того, як у першому турі, здобувши 31,3%, він зайняв друге місце після Кравчука, за якого проголосувало 37,7%. Вирішальну роль у виборах відіграли області Східної та Південної України з найбільшою кількістю населення, яким Кучма пообіцяв вихід з економічної кризи і поліпшення відносин з Росією. В листопаді 1999 року Кучму переобрали на посаду Президента, — цього разу як гаранта стабільності та незалежності та як оплот проти відновлення комунізму. У другому турі він одержав 56%, а комуністичний претендент Петро Симоненко — лише 38% голосів виборців.

Після того, як продовжував свою роботу старий радянський, обраний ще в березні 1990 року, парламент, у якому переважали колишні комуністичні функціонери, — навесні 1994 року відбулися перші в Україні вільні парламентські вибори. Вони не призвели до формування однозначної більшості. Комуністи, які у травні 1993 року знову отримали дозвіл на політичну діяльність, стали найсильнішою партією у Верховній Раді, однак понад третина депутатів не належали до жодної партії. Пряме мажоритарне виборче право з кворумом 50% голосів виборців призвело до того, що в окремих округах необхідно було постійно проводити повторні вибори, і ще через два роки після виборів не була визначена доля 25 депутатських місць. Під час других парламентських виборів, проведених у березні 1998 році на основі нового виборчого закону, вже тільки половина місць визначалася індивідуально, а друга половина — за партійними списками, натомість кворум скасували. Комуністи та інші ліві партії зміцнили свої позиції та отримали 37% місць, водночас 30% (60% прямих мандатів) відійшли незалежним кандидатам. Це були здебільшого політичні та і економічні функціонери, які пізніше підтримували переважно Президента і його «партію влади». Вибори показали, що, за винятком комуністів, усі партії користуються невеликою підтримкою населення України.

Подібно до Росії, внутрішня політика України в 1990-і роки визначалася конфліктами між Президентом і парламентом. Це спричиняло постійну зміну урядів, які стали пішаками в боротьбі за владу. Призначені Президентом Кучмою Прем’єр-Міністри Леонід Марчук (у 1995-1996 рр.), Павло Лазаренко (у 1996-1997 рр.), Валерій Пустовойтенко (у 1997-1999 рр.) і Віктор Ющенко (у 1999-2001 рр.) уособлювали різні етапи боротьби за владу і політики реформ.

Парламент виявився гальмом для реформ. Як і слід було очікувати, після досягнення опозиційними силами їхньої найважливішої мети — незалежності, — між ними стався розкол. Одне крило Руху на чолі з Іваном Драчем підтримувало Президента Кравчука і його політику, інше крило, під керівництвом Чорновола, — прагнуло послідовнішої демократизації та більшою мірою обстоювало націоналістичний курс. У грудні 1992 року Рух під керівництвом Чорновола ого-лосив себе партією, але найвищу точку розвитку він уже перейшов.

Навесні 1999 року Рух знову розколовся, а Чорновіл невдовзі загинув у автокатастрофі.

Робота над новою Конституцією здійснювалася у Верховній Раді дуже повільно. У червні 1995 року Президент Кучма і парламент уклали «конституційний договір», який вперше унормовував поділ між гілками влади і надавав Президентові більші повноваження для здійснення економічних реформ. 28 червня 1996 року парламент прийняв нову Конституцію, що замінила брежнєвську Конституцію 1978 року. Вона стала компромісом між виконавчою і законодавчою владами. Хоча Конституція проголошує Україну президентською республікою, однак повноваження Президента сильніше обмежуються однопалат-ним парламентом, ніж у Росії. Конституція гарантує право на приватну власність, на землю і проголошує українську мову державною.

Після свого переобрання в листопаді 1999 року Президент Кучма розпочав новий етап у напрямку реформ і призначив Прем’єр-Міністром голову Національного банку Віктора Ющенка, який мав репутацію людини, прихильної до реформ. Водночас він намагався зміцнювати свої позиції в парламенті — йому вдалося створити про-президентську більшість у Верховній Раді. На початку 2000 року це призвело до драматичних конфліктів з лівими партіями і до розколу Верховної Ради. За допомогою референдуму, щодо якого точилися суперечки і в країні, і за кордоном, у квітні 2000 року Кучма розширив повноваження Президента. Однак для забезпечення таких нововведень, як впровадження другої палати парламенту, слід вносити зміни в Конституцію. Навряд чи можна було б зібрати необхідну для цього більшість у дві третини депутатів, тому боротьба за владу між виконавчою і законодавчою гілками залишається на порядку денному. Втім, як і в більшості інших пострадянських країн, так само і в Україні шальки терезів схиляються на користь Президента. Про це свідчить зокрема загальна уніфікація українських засобів масової інформації на службі в діючого Президента у передвиборчій боротьбі наприкінці 1999 року.

Конфлікт між Президентом і парламентом — це постійна прихована боротьба еліт, яка точиться навколо їхніх приватних інтересів і політичної та економічної влади. Регіональні кланові зв’язки, передусім дніпропетровського і донецького кланів, відігравали таку саму роль, як і тісне переплітення політики і економіки. Нові олігархи привласнювали значні сектори економіки та, як і в Росії, здобували дедалі більший вплив на політику. Вони, як правило, перешкоджали реформаторському процесові, що загрожував їхній могутності. При цьому нечіткими залишалися межі з організованою злочинністю. Тільки вершиною айсберга можна вважати справу депутата парламенту Лазаренка, колишнього Прем’єр-Міністра, якого у 1998 році звинуватили у розкраданні мільйонів державних коштів та в переве-денні їх за кордон. Був виданий ордер на арешт Лазаренка, Верховна Рада позбавила його імунітету, а в лютому 1999 року Лазаренка затримали у США.

Процес формування демократичніших політичних структур у незалежній Україні просувався дуже повільно, неодноразово зазнаючи поразки. Навіть на початку нового сторіччя ще не можемо говорити про якусь парламентську демократію з функціональною партійною системою і про правову державу за західним зразком. З іншого боку, обом першим Президентам за допомогою майстерного лавірування і готовності до компромісу, порівняно з іншими колишніми Радянськими республіками, вдавалося зберігати дивовижну внутріш-ньополітичну стабільність, яку порушували лише страйки гірників. Втім, баланс влади, що базувався на компромісах різних груп і поглядів, цементував могутність еліт і блокував реформи.

3. Після того, як радянські республіки по суті були лише ад-міністративними одиницями, перед незалежною державою постало важке завдання інтеграції різнорідних регіонів України. Все ще глибокою залишається прірва, що відділяє західних українців, які до Другої світової війни орієнтувалися на Захід. Українці з Галичини домінували в національно-демократичному Русі та 1 грудня 1991 року майже одностайно проголосували за незалежність. Чіткі позиції вималювалися також на президентських виборах 1994 року: понад 90% західних українців проголосували за Кравчука, а на Сході та Півдні країни більшість віддала голоси Кучмі. На виборах 1999 року саме Захід проголосував на 90% за Кучму, тоді як позиції на Сході та Півдні розмилися. Політична поляризація регіонів підтвердилася під час обох парламентських виборів, які на Сході та Півдні формували ліву більшість, а на Заході — високу частку націонал-демократів.

У Закарпатті пробудився регіональний рух, й під час референдуму 1 грудня 1991 року 78% населення, які дотримуються самоназви «русини», ВИСЛОВИЛИСЯ за автономію їхньої території в межах України. Українці Буковини теж наголошують на своїх регіональних особливостях.

На Сході та Півдні також проявилися регіональні погляди. Хоча більшість населення на Півдні та Сході також проголосувала за незалежність України, однак вони перебували у стані вичікування. На першому плані в них були економічні проблеми, а в областях з гірничодобувною і важкою промисловістю утримувався високий рівень соціальної напруги. Націоналістичні гасла, які часом можна було почути від «західняків» зі Львова, в Донецьку чи в Одесі наштовхувалися на недовіру. Частина істотно русифікованого українського міського населення на Півдні та Сході країни й далі дотримуються «малоросійської», подвійноїукраїнсько-російської культурної ідентичності. Національна емансипація стосовно Росії та культурно-мовне відокремлення від росіян не мають для цих жодного пріоритету. Радше навпаки — багато з них виступають за тісніші зв’язки з Росією та іншими країнами СНД. Результати опитувань на такі теми, як відновлення СРСР чи будівництво української держави, підтверджують протилежну політичну орієнтацію Західної та Східної і Південної України.

Різнорідності окремих регіонів сприяють також конфесійні відмінності, що посилилися завдяки відновленню Української греко-католицької та Української Автокефальної І Іравославної церков, які діють, в основному, в Західній Україні. Окрім того, розкололася Українська Православна церква: одна гілка, на чолі з Філаретом, колишнім православним Митрополитом Київським, влітку 1992 року відокремилася від Москви і організувалася як «Українська Православна церква Київського патріархату». До неї приєдналися деякі ієрархи Української Автокефальної Православної церкви, втім, обидві церкви існували як окремі, а в 1993 році обрали відповідно власних патріархів. Обом вказаним церквам, які досі не визнані Константинопольським Патріархом, протистоїть «Українська Православна церква Московського патріархату», яка залишається підпорядкованою Московському Патріарху і є церквою з найбільшою кількістю парафій в Україні. Чи залишиться цей новий церковний розподіл надовго — невідомо, відповіді треба почекати. На разі щонайменше чотири церкви змагаються в Україні за прихильність вірних; до них додається безліч християнських і нехристиянських релігійних об’єднань.

Отже, завдання об’єднати усіх регіонально різнорідних українців в одну націю — залишається на порядку денному. Одним з головних елементів є підтримка української мови в школах і органах влади. В дальшій перспективі українська мова поступово замінить російську як мова офіціозу та культури, навіть якщо досі уряд і парламент проводили досить стриману мовну політику. Збільшення кількості україномовних шкіл, зокрема в столиці, вказує на те, що політичні зміни викликають також процес мовної переорієнтації. На Сході та на Півдні частіше трапляються двомовні російсько-українські школи, втім, російська, як і раніше, переважає на всіх рівнях освітньої сфе ри, а також як міська розмовна мова. В пресі та в індустрії розваг українська мова теж представлена занадто мало.

Ще одна важлива складова частина національної ідентичності — історія — осмислюється по-новому і звільняється від викривлень радянського часу. Відроджуються національні міфи й ведуться пошуки будівничих національної держави. Центральну роль відіграє міф про козацтво, який має особливе значення для національної мобілізації нині досить пасивного населення в нижній течії Дніпра, де була колиска Запорозької Січі. Переосмислено постать гетьмана Мазепи, внаслідок чого із зрадника Росії він перетворився на передбачливого українського державного діяча. Відкритими темами стали національний рух XIX - початку XX сторіччя і його ключові постаті: зокрема історик і політик Грушевський зайняв центральне місце в національному пантеоні одразу після Шевченка. Історичні проблеми XX сторіччя, які замовчувалися за радянських часів, стали важливими елементами національної ідентичності: Українська Народна Республіка і Петлюра; організований Сталіном Голодомор 1932-1933 років і великі «чистки»; роль ОУН і УПА. Паралельно з політичною емансипацією щодо Радянського Союзу, українська історія звільняється від тісного, офіційно приписаного прив’язування до «великого російського народу».

Хоча процес формування нації серед населення Заходу і Центру відбувається успішніше, ніж на Сході та Півдні, але прогнози західних засобів масової інформації про те, що українська держава незабаром розпадеться на свої різнорідні частини, не виправдалися. Сепаратистські рухи не здобули, за винятком Криму (див. пункт 6), суттєвої підтримки. «Влада реалій» може й надалі стабілізувати українську державу.

4. Завдання інтеграції ускладнюється тому, що у всіх регіонах разом з українцями живуть інші етнічні групи. Втім, акції геноциду та виселення, здійснені націонал-соціалістами і сталіністами, істотно зменшили етнічну різноманітність України. Більшість євреїв були вбиті, багато з них під час війни переселилися до Росії, а в сімдесятих роках — емігрували. Отже, в 1989 році в Україні жило близько півмільйона євреїв. Поляки, які упродовж століть жили на Заході України, теж емігрували, або їх вигнали, тому нині їх в Україні не більше 200 000. Кримських татар і німців під час Другої світової війни депортували до радянських республік в Азії. Втім, починаючи з кінця 1980-х років, понад 200 000 кримських татар і невеликі групи німців повернулися на Батьківщину. В західних прикордонних районах живуть невеликі меншини румунів і угорців, хоча в Закарпатті угорці складають 12% населення.

Єдина етнічна меншина України, яка має нині велике значення, завдяки своїй чисельності, — це приблизно 12 мільйонів росіян, які становлять не менше 22% загальної кількості населення. На Півдні та на Сході, а також у містах частка росіян є вищою, а на Заході — нижчою. В деяких областях Донбасу вони складають понад 40% населення. Однак, кількісно (дві третини) росіян більше, ніж українців (одна четверта) лише в Криму.

Порозуміння з росіянами, які живуть в Україні, одне з найскладніших завдань українського державотворення. У 1991 і 1992 роках Росія роздмухувала проблему російської меншини, яка досі служить бажаною ідеологічною поживою національно-російським силам. Попри стриману мовну політику українського уряду, в російських засобах масової інформації постійно пишуть про насильницьку українізацію та дискримінацію росіян. Натомість, з українського боку вказують на те, що понад 4 млн українців, що живуть у Російській Федерації, не мають ні шкіл з викладанням рідною мовою, ні інших національних організацій. Дотепер між українцями і росіянами в Україні практично не було якихось серйозних конфліктів. У Південній та Східній Україні хоча й відбувалися окремі маніфестації російського націоналістичного руху, однак він мав невеликий успіх.

Цьому сприяла також офіційна політика України. Наприклад, Кравчук заявив у липні 1991 року:

«Росіян в Україні не можна порівнювати з росіянами в балтійських республіках. Тут вони проживають... сотні років... І ми не допустимо, щоб їх хоч якось дискримінували».

Вже в Декларації про державний суверенітет України зазначалося: «Громадяни всіх національностей становлять народ України». Згідно з цим, усі мешканці України, незалежно від їхньої етнічного походження, восени 1991 року автоматично одержали громадянство України. 1 листопада 1991 року парламент прийняв «Декларацію прав національностей України», в якій стверджувалося, що українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. У червні 1992 році був прийнятий закон про захист прав національних меншин, який гарантував мовні та культурні права російської та інших меншин. Етнічні росіяни також увійшли в Уряд, наприклад, колишній Прем’єр-Міністр Вітольд Фокін і Міністр Оборони Костянтин Морозов, який у вересні 1993 року пішов у відставку.

На відміну від інших країн — наступників Радянського Союзу — в Україні немає жодних русофобських традицій, частково за винятком Галичини. На противагу багатьом іншим регіонам колишнього Радянського Союзу, в Україні не відбувалося відкритих міжетнічних конфліктів, не кажучи вже про збройні конфлікти, як було, наприклад, у сусідній Молдові. Досі не було якоїсь істотної еміграції росіян з України. Проте росіянам не легко задовольнятися тим, що нині вони вже не є панівною більшістю в спільній державі, а етнічною меншиною в Україні.

5. Чи може численна російська меншина стати проблемою дуже залежить від взаємин України з Росією, що неодноразово ускладнювалися, починаючи з осені 1991 року.

Москва була шокована швидким відділенням України. Москва у двох видах: з одного боку, звичайно, радянський центр. 30 серпня 1991 року Горбачов заявив:

«Без України не може буди ніякого Союзу, і також не може бути ніякої України без Росії. Ці обидві слов’янські держави сторіччями були віссю, на якій розвивалася велетенська багатонаціональна держава. Так воно і залишиться».

З іншого боку, нервово зреагував уряд Росії, яка саме збиралася взяти на себе роль правонаступник Радянського Союзу. Міністр інформації Полторанін погрожував Україні, що з її антиросійською поведінкою миритися не будуть, а речник Єльцина оголошував про можливу ревізію кордонів на користь Росії.

У 1992 році спалахнула запекла українсько-російська суперечка щодо Чорноморського флоту, який мав великою мірою не військове, а символічне значення. Емоції розпалювалися обома сторонами. В Росії особливо роздмухували проблему долі «міста-героя» Севастополя, і в липні 1993 року російський парламент оголосив Севастополь — найважливішу військово-морську базу — російським містом. Проте вже у вересні 1993 року сторони досягли першого компромісу, який було розширено у 1995 році, а 28 травня 1997 року — остаточно полагоджено. Отже, Чорноморський флот і його військову інфраструктуру розділили, а більшу частину Севастополя передали Росії в оренду на 20 років. Український парламент ратифікував цю угоду лише в березні 1999 року. У 1995 році між обома країнами було укладено торговельну і економічну угоди, а також договір про військове співробітництво. Пізніше з нагоди візиту Президента Єльцина до Києва 31 травня 1997 року було укладено фундаментальний договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією на принципах рівноправності, взаємного визнання і поваги до державного суверенітету і територіальної цілісності. Наскільки важко Росії було визнати українську незалежність свідчить те, що Дума ратифікувала цей договір лише в грудні 1998 року, а Рада Федерації — лише в лютому 1999 року, натомість Верховна Рада зробила це вже в січні 1998 року.

Півнячі бої російських і українських політиків протягом 90 х років служили, в першу чергу, їхній внутрішньополітичній ідентифікації, зміцненню їхніх позиції завдяки закликам до національних почуттів, і водночас відволікали від невирішених внутрішніх проблем. Після неодноразового жорсткого обміну словесними ударами, офіційні відносини помітно нормалізувалися. Це стосувалося, насамперед, економічних відносин. Залежність від російського імпорту природного газу і нафти та значна заборгованість України, що виникла внаслідок цього, обмежували простір для української політики стосовно Росії. Окрім того, Україна енергійно опиралася планам сильнішої політичної та військової інтеграції СНД.

Українське питання для Росії та росіян тісно пов’язано з досі не вирішеною проблемою російської національної ідентичності: що саме визначає російську націю — держава чи імперія, чи мова, чи православна віра, чи східнослов’янська культурна спільнота? Не дивує те, що реакційні прибічники російського націоналізму чи консервативні слов’янофіли на кшталт Олександра Солженіцина розглядають емансипаційний рух українців як небезпеку для російської нації. Російські комуністи теж вдають із себе захисників імперської спадщини. їхній партійний лідер Геннадій Зюганов у 1997 році писав про розірвану на три частини «російську цивілізацію» і виводив тезу про «стратегічне завдання нового возз’єднання України та Бєларусі з Росією». Навіть ліберальні російські політики у своїх відгуках про Декларацію незалежності України демонстрували, наскільки вони перебувають у полоні імперського мислення. Мер Москви Гаврило Попов, наприклад, оголошував українську Декларацію незалежності нелегітимною, а мер Ленінграда Анатолій Собчак на початку грудня 1991 року стверджував, що Росія буцімто віддала Україні низку провінцій, а росіяни, які там живуть, нібито «перебувають під загрозою насильницької українізації». В російській пресі траплялися навіть жахливі вигадки про українсько-російські територіальні конфлікти, що вирішуються за допомогою ядерної зброї. В Україні такі висловлювання посилювали недовіру щодо Росії. З іншого боку, не можна заперечувати, що між українцями і росіянами існують тісні історичні та культурні зв’язки,

і повний розрив зв’язків з Росією міг би привести до провінціалізації української культури. Культурна традиція України була завжди багатоетнічною, а саме — сумішшю українських, російських, польських, єврейських та інших елементів. Жорстке національне відокремлення, аж до так званого етнічного очищення, не може бути метою політики. Втім, культурне єднання росіян і українців матиме майбутнє лише тоді, коли відносини між обома державами і націями стануть рів-ноправними, як це визначено Договором про дружбу від 1997 року. Однак досі цього не відбулося. В Росії досі живе претензія, що українці нібито є частиною російської нації, а національно-свідомі українці вважають це агресивно-імперським продовженням політики тиску, яку здійснювали і царі, і радянська влада. Сподіватимемося, що взаємини між двома найбільшими територіально країнами Європи надалі будуть стабілізуватися.

6. Після того як Україна стала незалежною, постало питання про її кордони і територіальну цілісність.

Суперечливою була передусім приналежність Криму, що став складовою частиною Української РСР лише з 1954 року, а раніше, як Автономна Республіка, до 1945 року належав до Російської РФСР. Російське населення Криму складало у 1989 році понад дві третини. Майже половина українців Криму, які складали лише 26% населення, вказували російську мову як рідну. Однак 54% населення Криму проголосувало у грудні 1991 року за незалежність України; втім, участь у виборах тут була незначною. Починаючи з першого півріччя 1992 року, відбувався обмін словесними ударами між Росією та Україною через Крим, а також суперечки про Чорноморський флот і його базу — місто Севастополь. За результатами першого компромісу, права Криму розширювалися до рівня Автономної Республіки у складі України. За цю поступку сили, які прагнули відділення від України, відмовилися проводити свій референдум щодо приєднання до Росії.

Втім, за результатами виборів 1994 року, більшість проголосувала за відокремлення Криму від України. Наступна боротьба з Києвом за владу навесні 1995 року призвела до тимчасового скасування автономії Криму. У новій кримській Конституції 1995 року, що була перероблена в 1999 році, Крим знову одержав статус «Автономної Республіки» як «невід’ємної складової частини України». Крим має суверенітет у питаннях права, урядування і фінансів, там гарантовано права української, російської та кримськотатарської мов. Однак вже не йдеться про державний суверенітет чи окреме громадянство.

Щонайменше 250 000 кримських татар, що повернулися на свою батьківщину, з якої їхніх батьків і дідів депортували до Середньої Азії в 1944 році, залишилися не задоволені цим новим компромісом. У Криму вони потерпали від економічної та політичної дискримінації. Починаючи з 1995 року, під час масових демонстрацій вони вимагали поліпшення свого економічного і соціального становища, відповідного представництва в органах влади і надання українського громадянства всім кримським татарам. Після втрати у 1998 році гарантованої квоти своїх представників у кримському парламенті — її відновлення стало черговою метою кримськотатарського руху. Складне становище кримських татар — це одна з небагатьох внутрішніх проблем України, що має великий конфліктний потенціал. Наприклад, у 1995 та 1998 роках відбувалися сутички між кримськими татарами, що вийшли на демонстрації, із силами правопорядку.

Прикордонні проблеми на Заході не пов’язані безпосередньо з українсько-російськими стосунками. Південна Бессарабія та Північна Буковина від 1940 і знову від 1944 року належать до України, після того, як у міжвоєнний період вони були складовими частинами Румунії. І Народний фронт Молдови, і румунський парламент спочатку не визнавали варіанту визначення кордонів, здійсненого за наказом Сталіна. Серйозний конфліктний потенціал набув особ-ливої гостроти через конфронтацію між росіянами (і українцями) та румунами у Придністров’ї, проте його вдалося ослабити укладенням 2 червня 1997 року Договору з Румунією про дружбу, добросусідство і співробітництво. Обидві сторони визнавали кордони і не висували жодних територіальних претензій.

Надзвичайно гармонійно розвивалися відносини з Польщею, які через історичні причини були дуже складними. Польща була першою державою, яка визнала незалежність України в грудні 1991 року, а ще восени 1990 року вона гарантувала кордони України. У травні 1992 року з Польщею був укладений Договір про дружбу, в червні 1996 року — «Меморандум про стратегічне партнерство». У Польщі відкрито обговорювалося питання української меншини, значна частина якої після війни була депортована з районів постійного проживання, а «Загальна декларація про порозуміння і примирення», прийнята у травні 1997 року, актуалізувала спірні проблеми новітньої історії. Регулярні консультації на вищому рівні сприяли особливо тісним стосункам України з Польщею.

Взаємини з Угорщиною, визначну роль у яких відігравало питання угорської меншини у Закарпатті, та із Словаччиною, де живе велика меншина русинів і українців, ще на ранньому етапі були врегульовані на основі договорів і розвиваються в добросусідській атмосфері. Втім, стосунки з Польщею та Угорщиною можуть зіткнутися з випробуваннями через майбутнє приєднання цих країн до Європейського Союзу, адже нові зовнішні кордони ЄС загрожують стати новою «залізною завісою», що відділяє Україну від Східної та Центральної Європи. Складнішими були взаємини з північним сусідом — Білоруссю, бо її прагнення до союзу з Росією суперечили українській політиці. Загалом, нормалізація відносин України з сусідніми державами є значним успіхом української політики, а зближення з державами Східної та Центральної Європи створило противагу до залежності від Росії.

7. Розпад радянської імперії спричинив низку проблем у сфері політики безпеки.

Після проголошення незалежності Україна розпочала створення власної армії і збройні сили розташовані в Україні мали скласти присягу українському Президентові. Ці заходи викликали негативну реакцію і в Росії, і на Заході, насамперед через великий потенціал ядерної зброї в Україні. Україна обіцяла відмовитися від ядерної зброї і вже у 1991 році передала Росії більшість одиниць тактичної ядерної зброї. Проте стратегічну ядерну зброю не випускали з рук не в останню чергу через недовіру до Росії. Український парламент вимагав гарантій безпеки і фінансового відшкодування з боку Заходу. В такий спосіб Україна блокувала процес ядерного роззброєння і привернула до себе увагу світової громадськості. Невдовзі у січні 1994 року була укладена тристороння угода між Україною, СІЛА і Росією, згідно з якою Україна зобов’язувалася знищити 176 міжконтинентальних ракет і всю радянську ядерну зброю розташовану на своїй території. Після того, як Україні надали гарантії безпеки та пообіцяли амери-канську фінансову допомогу, угода була швидко виконана. Наприкінці

1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ОТТ) і Договору про скорочення ядерних озброєнь і 1 червня 1996 року оголосила себе без’ядерною державою. Західні країни із занепокоєнням спостерігали за Чорнобилем. Труднощі, яких завдали Україні та її населенню наслідки атомної катастрофи, як і раніше, є дуже серйозними. Це демонструє, наприклад, значне зростання захворювань на рак щитовидної залози в дітей з постраждалих районів. У 1995 році з Україною уклали угоду про відключення до 2000 року двох блоків реактора, які ще експлуатувалися. Для цього надавали значні субсидії та кредити. Перший блок відключили в листопаді 1996 року, а експлуатацію третього блоку тимчасово призупинили, однак пізніше його знову запустили в експлуатацію. Для програми підтримки безпеки «саркофагу» аварійного реактора, спорудженого з бетону і сталі, держави «великої сімки» обіцяли великі суми. Щоб замінити Чорнобильську атомну електростанцію, із західною допомогою добудовувалися два реактори на Рівненській та Хмельницькій АЕС.

8. Відносини із США та країнами Західної Європи спочатку відзначалися очікуваннями, і на міжнародній арені Україна залишалася ізольованою. Багато західних політиків не вірили у виживання незалежної української держави і були стриманими, не в останню чергу з огляду на Росію. Тільки коли Україна відмовилася від ядерної зброї та розпочала здійснювати реформи і завдяки візитові Президента Кучми до США в листопаді 1994 року та візитові у відповідь Президента США Клінтона до Києва у травні 1995 року лід скреснув. Україна стала постійною складовою частиною системи європейських держав. У червні 1994 року була укладена попередня Угода про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, а в листопаді 1995 року Україна стала членом Ради Європи. У травні 1995 року в Західній Україні вперше відбулися загальні навчання американських і українських військ, а в липні 1997 року НАТО ухвалило «Хартію про особливе партнерство» з Україною. Вступ України до НАТО не обговорювався, однак Україна, на відміну від Росії, не виступала проти розширення НАТО на Схід. Українські військові взяли участь в міжнародних миротворчих заходах у Боснії та в Косові.

Наприкінці 1990-х років Україна прискорила курс розвитку в напрямку Європейського Союзу. 30 листопада 1999 року Президент Кучма у своїй промові з нагоди вступу на посаду після переобрання вступ України до ЄС назвав стратегічною метою, висловившись при цьому за гарні стосунки з Москвою. Європейські інституції служать двигунами демократизації України. Парламентська Асамблея Ради Європи у 1999 році вимагала від України дотримання взятих на себе в 1995 році зобов’язань, наприклад, щодо ліквідації смертної кари (відповідну постанову Верховна Рада прийняла в лютому 2000 року), прийняття нових законів щодо захисту прав людини, правових реформ і нового закону про партії. Намагання української політики утримати рівновагу в стосунках із Заходом, зокрема з країнами Східної та Центральної Європи, і з Росією неодноразово випробовуватиметься тяжкими іспитами через процес розширення європейських інституцій і НАТО на Схід, який, ймовірно, зробить тривалу зупинку на ук-раїнському кордоні.

9. У 1990-і роки Україна досягла непоганих зовнішньополітичних успіхів, врегулювала свої взаємини з сусідніми країнами, таким чином значно поліпшила свою зовнішню безпеку і стала визнаним позаблоковим членом співтовариства європейських держав. У сфері внутрішньої політики вдалося зберегти мир, а також утримати під контролем складні питання, як-от, наприклад, проблема Криму. Успіхами в економічній сфері слід назвати гальмування інфляції та стабілізацію гривні.

Проте початкова ейфорія з приводу незалежності швидко зникла під тиском економічних, соціальних і політичних проблем. У середині України та поза її межами очікували швидших трансформаційних перетворень. Але радянські структури в економіці, суспільстві та менталітеті виявилися витривалішими. Подібно до інших країн-спадкоємців СРСР, українська економіка опинилася в центрі уваги. Головне завдання полягає в тому, щоб зупинити економічний занепад і розпочати економічне зростання. Інакше соціальні заворушення і заклики до сильної руки чи до союзу з Росією знову могли б поставити досягнуте під загрозу. Існують непогані перспективи для зростання економіки упродовж перших років нового сторіччя, але шлях до сталого економічного розвитку ще довгий. Українцям і закордонним оглядам необхідно набратися насамперед терпіння, аби запобігти розчаруванню.

Українська держава усе ще стоїть перед завданням державотворення і формування нації. Якою має бути самоідентифікація української нації? Уніати-галичани, русифіковані «малороси» з Одеси і Донецька, українці Наддніпрянщини і русини Закарпаття не формують згуртовану українську націю. Не тільки регіональні відмінності, а й відсутність громадянського суспільства ускладнюють формування нації. До цього треба додати 12 мільйонів українських громадян російської національності та конфлікт з Росією, яка досі не відмовилася від імперського мислення і не визнала Україну рівноправною нацією.

Тому напрошується таке рішення: формування української нації має відбуватися не на ґрунті культурно-етнічних критеріїв, тобто українській мові та культурі, а на концепції політичної нації громадян. Не ексклюзивний націоналізм, а принципи правової держави, демократії та федералізму мали би вважатися опорами, на які спирається українська держава. Керівництво української держави неодноразово підкреслювало пріоритетність політичної нації, але вона може з’явитися лише за умов дієвості принципів правової держави, демократії та громадянського суспільства. Конституція 1996 року відхилила ідеї федералізму та слідує моделі централізованої унітарної держави.

Українці, які сторіччями жили у різних державах, упродовж майже десятиліття мають суверенну національну державу і можуть самостійно визначати свою долю. Жителі України, які у XX столітті пережили жахи обох світових воєн, громадянської війни, сталінського і націонал-соціалістичного терору, наприкінці сторіччя вперше отримали можливість будувати власне суспільство в мирних умовах. Молода українська держава стоїть перед величезними проблемами — і в наших інтересах, щоб вони були вирішені, а Україна остаточно знайшла своє місце серед європейських країн і націй.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка