Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Мала історія України

14. Відлига та нові морози: Україна у 1953-1985 роках

Після смерті Сталіна змінилася держава і суспільство всього Радянського Союзу і водночас політика Москви стосовно України. Хоча й не відбулося якого-небудь послідовного відвернення від політичної системи епохи Сталіна, однак масштаб репресій значно зменшився. Центр знову був змушений залучати українців та інші національності імперії за допомогою поступок.

Часткова десталінізація та нова українізація

Нове керівництво, в якому колишній партійний лідер України Микита Хрущов незабаром визначав тон, продовжило політику коренізації двадцятих і ранніх тридцятих років. Після того, як частка українців серед членів Комуністичної Партії України складала у 1933 році 61%, вона швидко зменшилася внаслідок «чисток». До 1956 року вона знову досягла 60% (порівняно з 28% росіян), а до 1968 року вона збільшилася до 65%, проте усе ще значно відставала від частки українців у населенні їхньої республіки, що складала у 1959 році 76,8%, а в 1970 році — 74,9%. Значно краще, ніж перед війною, українці були представлені в регіональних керівних органах партії: якщо в 1940 році тільки 40% керівних партійних працівників республіки були українцями, то в 1956 році їх вже було 68%. У Верховній Раді України того самого року вони складали понад три чверті депутатів. Таким чином, керівні політичні позиції в Україні вперше були зайняті переважно місцевими кадрами. Коренізація тепер проходила інакше, ніж у міжвоєнний період, коли частка українців у місцевих партійних організаціях зростала значно швидше, ніж у керівних органах. Більш символічне значення мало запроваджене у 1953 році правило, згідно з яким партійний лідер Української РСР мав бути українцем, а раніше цю посаду посідали не українці. Протягом перших років, на відміну від часів після Хрущова та від ситуації в інших республіках, йому допомагав український другий секретар. Двома секретарями після 1953 року були Олексій Кириченко — першим та Микола Підгорний — другим секретарем. Підгорний у 1957 році став першим секретарем замість Кириченка, коли того призначили секретарем Всесоюзного Центрального комітету. Від 1955 року Кириченко був водночас членом вищого керівного органу — Президії ЦК і наприкінці п’ятидесятих років вважався перспективним кандидатом на роль спадкоємця Хрущова. Однак вже у 1960 році він був у немилості. Проте ще в 1964 році серед одинадцяти членів вищого керівництва було троє українців. Завдяки протекції Хрущова, багато представників українського партійного апарату просунулися на керівні посади в Москві. їхня частка серед членів і кандидатів Центрального Комітету КПРС зросла між 1952 і 1961 роками від 6,8% до 18,5%. У радянському державному апараті українці на кшталт міністра оборони Р. Малиновського також досягли високих посад. У представників неслов’янських націй виникло враження російсько-українського домінування в Радянському Союзі.

Було очевидно, що Хрущов прагнув залучити на свій бік українців як молодших компаньйонів для управління «підприємством Радянський Союз». Приєднання Криму до УРСР у 1954 році також служило цій меті. Як Автономна Республіка кримських татар у міжвоєнний період, Крим був складовою частиною Російської Радянської Федеративної Республіки. Її статус не змінився навіть після того, коли Сталін у 1944 році наказав депортувати кримських татар до Середньої Азії та ліквідувати їхню республіку через нібито колабораціонізм з ні-мецькими окупаційними військами. Тепер Кримська область мала виразну російську більшість населення, що складала 71% на противагу 22% українців, — ця проблема знову стала актуальною після розпаду Радянського Союзу.

Пишні святкування з нагоди 300-літнього ювілею «Возз’єднання України з Росією» у 1954 році продемонстрували те, що українців не вважали рівноправними партнерами. Оголошені з цього приводу тези Центрального Комітету КПРС цементували російський національний образ історії, який відводив українцям роль молодшого брата, котрий пов’язаний узами вічної дружби із старшим російським братом. Втім, пропаганда робила українців другим після росіян слов’янським народом Радянського Союзу.

Знаменною подією для всього СРСР був XX з’їзд партії у 1956 році. Після нього звільнили переважну більшість політичних в’язнів і сотні тисяч людей повернулися з Сибіру в Україну. Водночас реабілітували частину жертв сталінського терору. Втім, як правило, враховували лише тих осіб, яких «ліквідували» після 1934 року, тому жертви попередніх хвиль «чисток», наприклад, Шумський або Скрипник, тоді не були реабілітовані. Лише в 1962 році Скрипника частково реабілітували. На відміну від них, не реабілітували жертв примусової колективізації чи попередніх «чисток». Організований радянською владою Голодомор 1932-1933 років і далі залишався забороненою гемою, так само і «буржуазні націоналісти», наприклад, Грушевський.

Порахунки зі сталінізмом, які мали лише частковий характер, відбилися на політиці Хрущова. Спочатку вона підсилювала федералістські елементи державної структури СРСР. Цьому сприяло зниження статусу таємної міліції, організація Міністерств юстиції в республіках та економічні реформи, спрямовані на децентралізацію. Втім, вже через кілька років неврівноважений Хрущов знову відійшов від цієї політики. Хоча кілька реформ виявилися невдалими, п’ятдесяті та шістдесяті роки не тільки промисловим робітникам, а й колгоспникам України принесли відчутне поліпшення їхнього рівня життя. Цьому так само сприяла розбудова промислового виробництва товарів широкого вжитку в західних і центральних регіонах України, а також послаблення тиску на сільське господарство, насамперед поступки селянам — дозволи господарювати на невеликих власних земельних ділянках. Виглядає, що українські селяни скористалися цією нагодою інтенсивніше, ніж росіяни. Економіка України зберігала свої традиційні основні напрямки: сільське господарство (особливо ви-робництво цукрових буряків і зерна), гірничодобувну промисловість і виробництво цукру.

Як і в двадцяті роки, загальна лібералізація політики забезпечила більший простір для розвитку культури. Вже в 1953 році українці почали критикувати пізньосталінську політику русифікації та вимагати повернення до українізації. У 1955 році було створено українське Міністерство вищої освіти, що сприяло українізації. Часткова десталінізація 1956 року викликала рух на підтримку української мови. В так званому «повстанні поетів» провідні діячі культури протестували проти збідніння української мови і літератури та вимагали реабілітації всіх видатних українських письменників, які стали жертвами переслідувань за Сталіна. Українські історики почали працювати над такими забороненими темами, як українська національна держава 1917-1920 років та національний комунізм двадцятих років. Новим їхнім форумом став заснований у 1957 році україномовний «Український історичний журнал».

Однак, як і скрізь в Радянському Союзі, відлига тривала недовго. Вже 1959 рік став роком відходу від ліберальної національної політики. XXI з’їзд партії знову піддав нищівній критиці «місцево-егоїстичні точки зору» окремих радянських республік, у тому числі й українські, які суперечили загальнодержавним інтересам. До конфліктів призвела і шкільна реформа 1959 року. Починаючи з двадцятих років, викладання предметів здійснювалося принципово рідними мовами учнів. Національні меншини повинні були додатково вивчати мову республіки, в якій живуть, наприклад, росіяни в Україні — українську. Для всіх не росіян російська мова була запроваджена як обов’язковий предмет у 1938 році. Реформа 1959 року давала батькам право вибору мови викладання і додаткової мови. На практиці російська мова залишалася обов’язковим предметом в неросійських школах. Завдяки фактичному домінуванню російської як Ііщиа /гапса Радянського Союзу, ця нібито лібералізація призвела до посилення позицій російської мови. Тепер росіяни не мусили вивчати українську мову, тоді як українці мусили вивчати російську. Дедалі більше українських батьків, які прагнули забезпечити своїм дітям гарні можливості для отримання професії, віддавали їх у російськомовні школи.

Проти шкільної реформи піднялися протести, спочатку в Латвії та Азербайджані. В Україні Спілка письменників виступила за збереження української як обов’язкової мови. Відповіддю на це упродовж 1959-1961 років була перша постсталінська чистка в кількох республіках. В Україні теж проводилися арешти інтелігенції, ліквідували дві таємні націоналістичні організації, з яких двоє членів засудили на смерть і розстріляли.

Всупереч цьому тимчасовому морозу, шістдесяті роки принесли нове відродження українізації. Конференція, що відбулася в Києві у 1963 році, виступила за підвищення значення української мови в республіці та заснування україномовних шкіл для українців, що живуть за межами республіки. Учені вимагали розвитку українського мовознавства, випуску підручників і словників. У 1965 році Міністр вищої освіти вимагав, щоб усі викладачі вузів вчили українську мову. Українська література та історія переживали злет. У 1968 році загальну увагу привернув роман Олеся Гончара «Собор», у якому автор, описуючи давню українську козацьку церкву, виступав за збереження культурних традицій.

Тенденції українізації цього періоду — принаймні опосередковано — користувалися підтримкою з боку партійного керівництва республіки. Її розпочав ще Микола Підгорний, який у 1964 році разом з Леонідом Брежнєвим і Олексієм Косигіним став членом Московської трійці, що змістила Хрущова. Його наступник Петро Шелест (1908-1986), також член Московського політбюро, посилено продовжував цю політику. Вона спрямовувалася також проти зусиль, які знову проявлялися з 1965 року і мали на меті тісніше прив’язати Україну до Центру. Шелест виступав за більшу адміністративну автономію України і на захист її економічних інтересів, протестуючи проти віддання переваги Сибіру в сфері промислової політики, а також вимагав розбудови традиційного кам’яновугільного Донбаського регіону. Він виступав за помірковану українізацію і протегував київським інтелектуалам та їхнім культурним прагненням. Виступаючи на V з’їзді Спілки письменників України у 1966 році, він сказав:

«Треба бережливо, з повагою ставитися до нашої рідної чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожний з нас і, в першу чергу, ви, письменники, повинні берегти і розвивати. Комуністична партія завжди підтримувала ваші зусилля в цьому напрямку і буде робити це і надалі».

Шелест не був лібералом, котрий хотів реформувати політичну систему Радянського Союзу. Про це свідчать його жорсткі заходи проти опозиційних сил, а також зовнішньополітичні настанови. У 1968 році на засіданні Політбюро він рішуче виступав за вторгнення в Чехословаччину і протестував проти брежнєвської політики розрядки напруженості. Національно-українські елементи його політики були тісно пов’язані з його політикою розбудови і ствердження власної влади.

На початку сімдесятих років зірка Шелеста почала згасати. У 1972 році його звільнили з посади секретаря Компартії України, а наступного року виключили з Політбюро. Ця зміна влади відбувалася не тихцем, як зазвичай, а навпаки — Шелеста привселюдно так критикували, як ніколи жодного іншого члена керівництва від часів Сталіна. Критика була зосереджена на його економічній політиці та на книжці Шелеста, яка з’явилася в 1970 році під назвою «Україна наша радянська». Керівник партії висловлює в ній свою гордість за досягнення сучасності та велич українського минулого, яке уособлювали запорозькі козаки чи Києво-Могилянська Академія. В Москві скористалися висловленням патріотичних почуттів, як приводом, щоб звинуватити Шелеста в місцевому українському націоналізмі та національній обмеженості. Він нібито не правильно тлумачив історію україно-російських стосунків, ідеалізував козаків і взагалі дозволив буйно розквітнути українському націоналізму. В такий спосіб Шелеста виключили з політичного життя і відправили на пенсію.

«Чистки» та русифікація

Спадкоємцем Шелеста став Володимир Щербицький (1918-1990), який перебуваючи на посаді Прем’єр-міністра України, очолював налаштовану проти Шелеста групу Комуністичної партії. Кар’єрне зростання Шелеста пов’язували з протегуванням з боку Хрущова, натомість Щербицький походив з дніпропетровського клану, сформованого навколо нового керівника партії Леоніда Брежнєва, котрий, подібно до Хрущова, зробив кар’єру в партійній організації України. Починаючи з 1972 року, Щербицький проводив широкомасштабну «чистку» в Україні, мабуть найбільшу акцію радянських спецслужб від 1953 року. Коренізація вповільнилася, тому частка українців у керівних органах Компартії України протягом сімдесятих років знизилася до 66% (у 1956 році вона складала 74%). Акції таємних служб спрямовувалися, насамперед проти українських інтелігентів, письменників, істориків та інших вчених. Приблизно 1000 адміністративних працівників інтелектуальної сфери втратили свої посади. Водночас була запроваджена посилена цензура преси та інших видань. Наслідком стало збідніння духовного життя і культури в Україні, яке можна порівнювати з політичними процесами, що відбувалися в Чехословаччині.

Його можна зрозуміти на прикладі «Українського історичного журналу», рівень якого в сімдесяті роки звівся до рупора партійно-історичної агітації.

Всесоюзна національна політика аж до середини сімдесятих років дотримувалася гнучкого курсу та ще проголошувала, що між зближенням і самостійним розвитком радянських націй слід зберігати рівновагу, натомість в Україні вже від 1972 року переходили до репресивного курсу. Подібно до того, як було в XIX і на початку XX сторіччя та в міжвоєнний період, центр, у якому домінували росіяни, знову розглядав національні прагнення в Україні як особливо небезпечні та виступав проти них особливо жорстко. Як і в минулому, радянська політика стосовно України рухалася наміченим курсом.

У другій половині сімдесятих і на початку вісімдесятих років посилилися тенденції русифікації. Викладанню російської мови на всіх рівнях надавалося більше сприяння, у 1979 році обов’язкове вивчення російської мови запроваджувалося також у дошкільних установах. Вищі навчальні заклади союзних республік мали якомога повніше переходити на російську мову викладання, і російська мова мала стати «другою рідною мовою» всіх народів і мовою державного управління та освіти в усіх республіках Радянського Союзу. Початковою метою політики була не так повна асиміляція, як поступове «злиття» національностей в один «радянський народ». Ця пропагована Брежнєвим «нова історична спільність людей» хоча залишала простір для двомовності, однак мала носити переважно російський характер.

Сприяння російській мові, що почалося зі шкільної реформи 1959 року, в Україні мало набагато глибші наслідки, ніж у неслов’янських республіках. Хоча україномовні початкові школи існували, проте відсоток охоплених ними учнів поступово скорочувався. В 1954 році ще 72% учнів відвідували в Україні україномовні початкові школи (частка населення, яку складали українці, — 77%). До 1974 року часіка україномовних учнів зменшилася до 60%, а в 1986 році російськомовні школи відвідували вже понад половину учнів України. Втім, у Західній Україні частка учнів україномовних шкіл залишалася набагато вищою, ніж на Сході. Наприклад, у Львівській області у 1968 році 95% шкіл проводили викладання українською мовою. В 1989 році в сільських місцевостях Галичини майже всі діти відвідували україномовні школи, водночас на Сході та в Південній Україні таких було близько чверті. Між містом і селом також існували великі розбіжності: переважна більшість українських дітей у селах відвідувала школи з викла данням рідною мовою, а в містах їх ставало дедалі менше.

У вищих навчальних закладах, порівняно з російською, українська мова втрачала свій вплив ще більшою мірою. Вже у 1965 році у 8 університетах республіки лише 34% лекцій читали українською мовою, а частка українських студентів складала 61%. Найнижчим відсоток студентів був у Одесі (10%) та в Харкові (13%), найвищим — у Львові та в Ужгороді. В більшості економічних і природничих спеціальних вищих навчальних закладів російська мова викладання перемогла повністю. Внаслідок цього зменшувався відсоток українців серед сту-дентів України. Тепер знову збільшилася різниця в освітньому рівні українців та росіян, яка суттєво зменшилася у двадцятих роках.

Частка україномовних видань теж значно зменшилася в сімдесяті роки. Після того, як у 1930 році понад три чверті всіх видань були україномовними, у 1960 році їхня частка знизилася до 49%, у 1971 році — до 39%, а в 1987 році — складала лише 22%. їхнє місце займали російськомовні видання.

Спроба залучити Україну до панування в радянській імперії в якості молодшого компаньйона зазнала невдачі. Тому частка українців у всесоюзних керівних органах у сімдесяті роки зменшилася. Якщо у 1966 році в Центральному Комітеті Компартії українці скла дали 18,5%, що навіть трохи перевищувало їхню частку в загальній кількості населення (приблизно 17%), то у 1982 році серед членів ЦК українців було тільки 14,3%. Навіть Володимир Щербицький, що керував засіданням Політбюро після смерті Брежнєва у 1982 році й розглядався як його можливий спадкоємець, втратив свій вплив у вісімдесяті роки. Спадкоємець Брежнєва — Андропов — запросив до Москви Федорчука та Чебрикова, двох українських КДБістів, відзначивши в такий спосіб заслуги українських спецслужб під час «чисток» сімдесятих років.

Успіхи в русифікації українців, якій сприяли соціально-економічний розвиток і національна політика центру, відображають також дані перепису населення. Внаслідок імміграції росіян і асиміляції українців, частка українців у загальному населенні УРСР у період між 1959 і 1989 роками зменшилася від 76,8% до 73%, тоді як частка росіян збільшилася від 16,9% до 22%. Кількість росіян в Україні у шістдесяті та сімдесяті роки збільшилася від 7 до 10 мільйонів. Росіяни іммігрували переважно в міста східноукраїнських і південноукраїнських промислових районів, де їх селилося багато ще з кінця XIX сторіччя. Частка інших етнічних груп знизилася від 6,3% до 5%, найбільша з яких, євреї, внаслідок еміграції та асиміляції скоротилася від 2,0% (1959) до 0,9% (1989).

Окрім того, зменшилася чисельність українців, які під час перепису населення вказували українську мову як рідну: в період між 1959 та 1979 роками від 93,5% до 89,1%, а в 1989 році — до 87,7%. Серед українців усього Радянського Союзу тільки 82,8% у 1979 році вважали українську мову рідною, а в містах таких було лише 73,7%. Тоді як у Західній Україні майже не було українців з російською рідною мовою, у надзвичайно урбанізованій східноукраїнській Донецькій області у 1979 році їх було майже 38%. Мовна русифікація, яка не обов’язково автоматично призводила до зміни національної ідентичності, торкнулася передусім українського міського населення на Сході, Півдні та в Центрі, де щораз складніше було з українськими початковими школами. Без доброго знання російської мови зробити кар’єру в місті ставало дедалі сутужніше.

Українська мова втрачала дедалі більше функцій, які вона отримала в двадцяті роки, і в містах знову поступово стала мовою нижчих верств населення, яка протистояла російській як мові освічених людей. Натомість у селах вона залишилася твердо вкоріненою, часто єдиною розмовною мовою, яку розуміла більшість населення. В будь-якому разі ще в 1970 році тільки 36% всіх українців Радянського Союзу, для яких українська мова була рідною, ствердно відповідали на запитання, чи володіють вони «російською мовою вільно». За да-ними перепису населення 1979 року, ця частка збільшилася майже до 50%, однак ці дані штучно завищені, як трапилося, наприклад, з відповідними даними про узбеків. Однак у 1989 році 56% українців відповідали, що вільно володіють російською мовою.

В післявоєнний час розподіл на росіян і українців у міста і в селах та на окремі регіони країни знову наблизився до ситуації, схожої на період до українізації у двадцятих роках. Українську мову і культуру на очах витісняли з міста і знову дедалі більше пов’язували з селянством і провінційністю.

Тим часом суспільство України докорінно змінилося. Зі зростанням індустріалізації чисельність міського населення України зросла за період між 1959 і 1979 роками приблизно від 20 до 30 мільйонів осіб, що відповідає процентному підвищенню від 46% до 61% загальної кількості населення. Процес урбанізації українського народу також продовжувався безперешкодно. Рівень урбанізації українців в усьому Радянському Союзі зріс у період між 1959 і 1979 роками від 39,2% до 55,6%, хоча усе ще зберігався відрив від росіян (відповідно 57,7% і 74,7%). Соціальна структура українців надалі модернізувалася, помітно збільшилася їхня частка серед промислових робітників і службовців, однак серед колгоспного селянства їх, як і раніше, було понад половину.

Українці в Західній Україні значною мірою змогли зберегти свою мову та етнічну ідентичність, натомість у міському середовищі Східної та Південної України, яке мало російський характер, і за межами республіки вони піддавалися сильному тиску асиміляції. Перехід до російської національності часто відбувався через змішані російсько-українські шлюби, що траплялося дедалі частіше, насамперед, у містах. Вже в тридцятих-п’ятдесятих роках русифікувалася велика частина українських селян, що оселилися за межами України. За результатами перепису населення 1926 року, в розташованих на схід від України регіонах Північного Кавказу та російської чорноземної смуги налічувалося 4,7 мільйонів українців, натомість у 1959 році їх було тільки близько 450 000, себто десята частина. Процес русифікації був важливим мотивом для опозиції в Україні, яка з шістдесятих років піднімала свій голос проти неї.

Український рух опозиції

Як і скрізь у Радянському Союзі, відхід від сталінських методів уможливлював не тільки виникнення національно-комуністичної течії, притаманної системі (гарним прикладом є Шелест), а й опозиції, яка потенційно підривала систему. Так звані дисиденти починали гуртуватися, насамперед, у шістдесяті роки, коли остаточно стало зрозуміло, що десталінізація зупинилася на півдорозі. Представники і керівники української опозиції походили головним чином з середовища міської інтелігенції, яка сформувалася по-новому й перебувала у певних конкурентних стосунках з росіянами та русифікованими елітами. Щодо професійних груп, то тут були представлені викладачі всіх рівнів, вчені, діячі культури, студенти й інженери. База українського руху опозиції в Західній Україні, насамперед у Львові та в Києві була ширшою, ніж на Сході та Півдні. В цілому вона охоплювала значно меншу частину населення, ніж, наприклад, у литовців, грузинів чи кримських татар.

Цілі української опозиції були неоднорідними. На передньому плані стояли національно-культурні вимоги, які, втім, завжди поєднувалися із загальнополітичними. Значна частина опозиціонерів шістдесятих років залишалася в національно-комуністичних рамках. Найвідомішим став літератор Івана Дзюба, родом зі Східної України, з його написаним у 1965 році твором «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Дзюба піддав різкій критиці русифікацію української освіти і закликав повернутися до інтернаціональної ленінської національної політики. Цей твір не міг вийти друком в Україні, однак став відо-мим серед представників еліти. В Західній Україні утворилося кілька невеликих окремих підпільних груп. Серед їхніх лідерів був Левко Лук’яненко, який вже в 1961 році висунув вимогу створення незалежної національної держави. Його засудили до смертної кари, пізніше помилували і засудили до 15 років ув’язнення в таборі. Там також існували націоналістичні групи, що продовжували традиції ОУН і УПА. Однак прихильники інтегрального українського націоналізму серед всієї українській опозиції були представлені досить слабко. До них належав історик Валентин Мороз, якого вперше заарештували в 1965 році, а в і 979 він зміг виїхати до США.

Більшість національних українських опозиціонерів публічно виступали проти русифікації та за вільний розвиток української культури в рамках культури європейської. Історики намагалися виправляти офіційні російськоцентричні уявлення про історію. Одним з них був Юрій Бадзьо, котрий у 1979 році направив відкритого листа до Президії Верховної Ради СРСР і до Центрального Комітету КПРС, у якому він таврував ганьбою фальсифікацію української історії та класифікацію української культури:

«Сучасна національна політика партії позбавляє український народ права на минуле: сучасна радянська історіографія України робить залежне, нерівноправне становище українського народу не менш очевидним, ніж офіційна концепція майбутнього націй — йдеться про два боки єдиної політики відновлення «неподільної Росії».

Такі початково культурні цільові настанови поєднувалися з політичними ідеями прав людини і демократії, і, зазвичай, йшлося про перетворення, а не ліквідацію радянської системи. Київський журналіст В’ячеслав Чорновіл, спочатку теж комуніст, сформував добірку матеріалів, де задокументував протиправні дії органів влади проти української опозиції. В першій половині сімдесятих років вийшли друком вісім номерів підпільного журналу «Український вісник».

До цього руху долучилася релігійна опозиція в Західній Україні. Тут продовжувала діяти заборонена Греко-католицька церква, яка залишалася ядром кристалізації національно-опозиційних сил. Рішуче налаштована меншість організувала щось на кшталт катакомбної церкви, проводила богослужіння, посвячувала священиків і поширювала друковані релігійні матеріали. У 1982 році була заснована ініціативна група для захисту Української Греко-католицької церкви, що виступала за її легалізацію.

В середині сімдесятих років різні опозиційні напрямки об’єдналися в Українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод, яка на першому плані ставила загальні цілі демократизації та прав людини і співпрацювала з опозиційними групами інших національностей, у тому числі й росіян. Гельсінські комітети виступали за дотримання угод, укладених на Гельсінській Конференції з безпеки та співробітництва в Європі, зокрема стосовно захисту основних прав людини. Головою заснованої у 1976 році Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод був письменник Микола Руденко, який колись був секретарем партійної організації Спілки письменників. До засновників української Гельсінської групи в Москві належав колишній радянський генерал-майор українець Петро Григоренко. Він з шістдесятих років брав активну участь у дисидентському русі та виступав, зокрема, на захист прав кримських татар. До української Гельсінської групи приєдналася ціла когорта опозиціонерів, які активно діяли ще в шістдесяті роки і за це були засуджені та ув’язнені в таборах, наприклад, Лук’яненко і Чорновіл, а також кілька колишніх членів ОУН і УПА, які вижили в таборах. Саме досвід спільних страждань в ГУЛАГу сприяв рішучості цих людей та їхній готовності співпрацювати з опозиціонерами інших національностей.

Хоча вплив українського опозиційного руху на широкі верстви населення залишався незначним, реакція Москви на нього була різкою. Вже в середині шістдесятих років, ще за Шелеста, відбулася перша хвиля арештів. Набагато більш репресивними були наступні «чистки» 1972-1973 років: щонайменше 70 опозиціонерів були заарештовані, серед них і Чорновіл, якого засудили до шести років ув’язнення в таборі та трьох років заслання. Багато засуджених продовжували свою опозиційну діяльність після звільнення — їх знову арештували і судили. Такими були і Чорновіл, і поет Василь Стус, якого ще під час першої хвилі чисток засудили до п’яти років ув’язнення в таборах, а після наступного арешту він помер у таборі у 1985 році. Керівників української Гельсінської групи засуджували, як правило, на термін позбавлення волі від 10 до 15 років. У 1983 році з 33 членів групи — 21 перебували в таборі чи під ареш-том, 4 — на засланні, 5 — в еміграції на Заході. Серед політичних в’язнів Радянського Союзу українців, порівняно з іншими національностями, було найбільше, а міра покарання українських дисидентів, порівняно з росіянами, як правило, також була вищою. Радянська влада часто застосовувала варварський метод примусової госпіталізації в психіатричні лікарні. Отже, ставлення Москви до української опозиції продовжило традицію особливо жорсткої реакції центру на всі дестабілізуючі тенденції в середині другої за чисельністю нації імперії.

Значна кількість людей, які з шістдесятих років активно виступали з національними українськими ідеями і тому тривалий час були ув’язнені в радянських таборах, наприкінці вісімдесятих років відігравали важливу роль у русі за незалежність, а згодом — у новій українській державі. Крім Чорновола, Дзюби та Лук’яненка слід назвати, наприклад, письменника Івана Драча. Попри свою тонку соціальну базу, опозиційний рух шістдесятих і сімдесятих років мав велике значення для підготовки невеликої групи незалежно мислячих політиків.

За три десятиліття після смерті Сталіна ґрунтовних змін зазнало і все українське суспільство. Бурхливий розвиток індустрії та освіти створили в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, нову міську еліту з високим рівнем освіти, яка віднині не покладала свої сподівання на удосконалення пануючої комуністичної системи, а наполягала на проведенні ґрунтовних реформ. Виразником їхніх інтересів був Михайло Горбачов.