Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Мала історія України

13. Україна між сталінізмом і націонал-соціалізмом у Другій світовій війні

Після укладення 23 серпня пакту Молотова-Ріббентропа, радянські війська окупували Східну Галичину, Західну Волинь та інші регіони східної Польщі. Влітку Румунія змушена була поступитися Північною Буковиною та Бессарабією. Всі території, населені переважно українцями, серед них і Південну Бессарабію, невдовзі приєднали до УРСР, а частину Молдавської АРСР, яка раніше входила до УРСР, — приєднали до нової Молдавської Радянської Республіки. Водночас українці Галичини і Буковини вперше стали громадянами держави, де домінували росіяни. За винятком Закарпаття, всі важливі заселені українцями регіони стали складовими частинами Радянського Союзу.

Нові території були послідовно інтегровані в радянську систему: промисловість, банки і торгівля були націоналізовані, а політичні партії, профспілки, українські, польські та єврейські національні організації — заборонені. Більшість представників старої еліти заарештували, а сотні тисяч з них кількома хвилями депортували на схід Радянського Союзу. Від цього передусім постраждали поляки, а також багато євреїв та українців. їх заміняли кадрами зі Східної України. Таким чином було зламано соціальне домінування поляків у Західній Україні, що тривало майже шість сторіч.

Разом з цими репресивними заходами радянський уряд застосовував також гнучкіші методи, щоб інтегрувати західних українців у новий соціальний лад. Молотов виправдовував окупацію тим, що не можна залишатися байдужними «до долі своїх кревних братів, українців і білорусів, які живуть у Польщі». В майбутньому радянське керівництво неодноразово підкреслювало, що українців звільнили від польського панування. Спочатку українцям йшли назустріч: поль-ські школи та Львівський університет українізували, тимчасово дали спокій греко-католицькій церкві і лише поступово обмежували сферу її діяльності. Власність польських магнатів конфіскували та почали розподіляти їхні землі серед українських селян.

Тому багато українців сприймали початок радянської влади як поліпшення свого становища. Втім, колективізація сільського господарства, що розпочалася у 1940 році, викликала опір селян. Більшість представників національної інтелігенції незабаром теж втратили свої ілюзії, а деякі з них покладали свої надії на Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що продовжувала існувати в підпіллі як єдина антирадянська сила. Після 1933 року ОУН дедалі більше орієнтувалася на націонал-соціалістичну Німеччину. Однак після вбивства у 1938 році її керівника Коновальця у 1940 році відбувся розкол організації. З одного боку стояла група під керівництвом полковника Андрія Мельника, що складалася насамперед з емігрантів, з іншого — фракція на чолі зі Степаном Бандерою, що базувалася в Галичині та виступала за збройну боротьбу західних українців.

Україна в умовах німецької окупації

Німецький напад на Радянський Союз у червні 1941 року закінчив цю інтермедію. До листопада 1941 року практично вся Україна була окупована німецькими та румунськими військами (на Південному Заході). Радянські органи влади відступили, промислові підприємства евакуювали разом з понад трьома мільйонами людей, насамперед фахівцями та промисловими робітниками. Те, що не могли вивезти, — руйнували, а НКВС знищило тисячі політичних в’язнів.

Спочатку німецьке завоювання пробудило в частини українського населення надії на поліпшення становища. Особливо націоналістична інтелігенція в Галичині очікувала від німців національного звільнення та незалежності. Два організовані ОУН військові підрозділи під назвою «Нахтігаль» і «Роланд» вступили в Україну разом з військами вермахту. Вже 30 червня 1941 року члени бандерівської фракції ОУН проголосили у Львові суверенну українську державу. Проте реакція німецьких органів влади виявилася не такою, як вони очікували: через кілька днів Бандеру та його соратників заарештували і відправили до концентраційного табору Заксенгаузен. Прихильники обох фракцій ОУН протягом наступних місяців намагалися одержати контроль над управлінням в окупованій Східній Україні. Завдяки по міркованості німецьких органів влади на початку окупації їм вдалося пожвавити національну українську діяльність. Заново створювалися організації, як-от багата традиціями «Просвіта», почали виходити некомуністичні українські газети, відновили діяльність українські церкви і монастирі.

Німецькі органи влади в Галичині надали українцям кращі умови для прояву їхніх можливостей та ідей. У 1940 році у Кракові був заснований Український центральний комітет на чолі з професором географії Володимиром Кубійовичем, що розгорнув культурну та соціальну діяльність на користь українського населення на сході Польщі, а пізніше зміг поширити свою діяльність і на Галичину. Знову були дозволені україномовні школи і кооперативи, українців приймали на роботу в місцеві органи адміністрації та поліцію. Таким чином німецька окупаційна влада свідомо протиставляла українців полякам, які раніше домінували у Західній Україні, а тепер їх піддавали набагато жорстокішим репресіям.

Попри всі початкові успіхи, формула «ворог твого ворога твій друг» не справдилася для українців. Хоча німці безжально боролися проти радянської влади, росіян і поляків, вони й не думали робити українців рівноправними партнерами і допускати існування української держави. Власне адміністративний поділ України недвозначно це підтверджував: Галичину приєднали до Генерал-губернаторства, тобто окупованих у 1939 році польських регіонів. Північну Буковину, Бессарабію і територію між Дністром і Південним Бугом з Одесою віддали Румунії як союзниці Німеччини. Землі на крайньому сході, біля фронту, були підпорядковані німецькому військовому командуванню. Найбільша частина Центральної та Південної України була оголошена Рейхкомісаріатом. Рейхкомісаром став Еріх Кох — символ жорстокого нацистського панування, який у серпні 1942 року так визначив своє завдання:

«Не існує ніякої вільної України. Метою нашої роботи має бути праця українців на Німеччину, а не те, щоб ми тут ощасливлювали народ. Україна повинна постачати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання слід виконуватися, не зважаючи на втрати... Ставлення німців до українців у Рейхкомісаріаті має визначатися міркуванням, що ми маємо справу з народом, який у будь-якому відношенні є неповноцінним... СЛІД утримувати низький рівень освіти українців... Також необхідно зробити все, щоб підірвати рівень народжуваності в регіоні. Для цього Фюрер передбачив особливі заходи».

Вже у вересні 1941 року Гітлер чітко заявив, що «українці такі ж ледачі, неорганізовані й нігілістсько-азіатські, як і великороси». Це знайшло своє відображення у наказі вермахту від березня 1943 року про ставлення до цивільного населення України:

«Ми — народ панів, а тому повинні розуміти, що найнезначніший німецький робітник у расовому та біологічному сенсі в тисячу разів цінніший за тутешнє населення».

Відповідно до цього, у рамках націонал-соціалістичної східної політики Україні була призначена роль колонії, яку мали експлуатувати на користь німецької військової економіки. Українські недолюди мусили служити німецькій расі панів і постачати до Німеччини зерно, молоко та м’ясо. Попри очікування, колгоспи не ліквідовували задля кращої можливості контролю над селянами, а лише перейменували на «спільні господарства». Крім того, до Рейху депортували два мільйони українців — чоловіків і жінок (так званих «остарбайтерів») — на примусові роботи. Разом з багатьма іншими військовими Радянської Армії сотні тисяч українців загинули в німецькому полоні внаслідок голоду, епідемій і катувань. Помірковану культурну та релігійну активність українців також посилено придушували, а з кінця 1941 року німецькі органи влади та оперативні групи СС перейшли в наступ проти обох фракцій ОУН, здійснюючи арешти і розстріли.

З самого початку німецькі загарбники безжально переслідували і вбивали українських євреїв. Відразу після захоплення Західної України десятки тисяч євреїв були вбиті, і українці теж взяли активну участь у погромах у Львові, Тернополі та в інших містах. Скрізь по Україні в другій половині 1941 року планомірне знищення сотень тисяч євреїв здійснювали «оперативні групи охоронної поліції та служби безпеки (СД)», що прибули в країну слідом за Вермахтом. Символом націонал-соціалістичного варварства став розстріл понад 30 000 євреїв в урочищі Бабин Яр у Києві 29 та 30 вересня 1941 року, в підготовці якого теж взяли участь підрозділи вермахту. Євреїв, які залишилися живими, загнали в гетто і знищили упродовж 1942 і 1943 років. У цьому взяли участь і українські поліцаї, які перебували на службі в окупантів. Велику частину західноукраїнських євреїв знищили в таборі смерті Веігес (Бельзець), а євреїв зі Східної України зондеркоманди розстрілювали або вбивали в «душогубках» (мобільних газових камерах) у місцях їхнього проживання. Жертвами расових чисток націонал-соціалістів стали також близько десяти тисяч українських циган.

Німецька політика захоплення і знищення означала кінець історії українських євреїв як однієї з провідних етнічних груп країни. З часів Середньовіччя вони надавали українським містам їхнього неповторного характеру, були посередниками між містом і селом, розвивали у своїх міських і сільських спільнотах багате культурне життя.

Крім німців Поволжя, приблизно чверть мільйона німців Причорномор’я тежвислали до радянської Азіїу 1941 році. Приблизно 300 000 німців України, які залишилися, потрапили під німецьку та румунську окупаційну владу. В своїй більшості вони вітали вступ німецьких військ і в подальшому здобули привілейоване ставлення. Деякі служили в німецьких органах влади, у вермахті та СС. Сформовані з німців України об’єднання самозахисту також взяли участь у масових убивствах євреїв. Наприкінці війни німці України відступили на Захід, втім, їх наздогнала Червона Армія, і тоді їх також депортували на Схід. Тим самим закінчилася стоп’ятдесятилітня історія німецьких колоністів в Україні.

Євреї, поляки і росіяни неодноразово докоряли українцям за ко-лабораціонізм з німецькою окупаційною владою та за участь у масових убивствах євреїв. Українські історики захищалися від цих об’єднаних докорів. Це питання залишається суперечливим навіть через півстоліття після подій. Це продемонструвала суспільна дискусія навколо процесу над Іваном Дем’янюком, проти якого в Ізраїлі було висунуто звинувачення в тому, що він під прізвиськом «Іван Грозний» лютував у концтаборі Треблінка.

Співробітництво між українцями і німцями мало місце, насамперед, протягом перших місяців окупації, коли українці покладали надії на нову владу. Це можна зрозуміти, зважаючи на той гіркий досвід, якого набули українці в тридцяті роки за режиму сталінізму. Чому вони мали виявляти лояльність до режиму, який їх тероризував і знищив мільйони? Українці вели політику колабораціонізму й пізніше, частково через опортунізм, частково — заради виживання.

Українські організації неодноразово співпрацювали з німцями, однак у більшості випадків вони пережили розчарування. Українці також взяли участь у переслідуванні та вбивствах євреїв: на початковому етапі члени ОУН, яка тоді мала чітку антиєврейську спрямованість, а пізніше ті, хто служив окупаційній владі як сільські старости чи поліцаї. Українці, серед яких були поширені антисемітські настрої, що частково поєднувалися з антикомунізмом, брали активну участь у єврейських погромах у 1941 році.

Жорстока окупаційна політика Рейхкомісаріату незабаром зменшила бажання українців співпрацювали з німцями, яке в Галичині зберігалося найдовше. Оскільки тут більша кількість українців працювала в органах адміністрації та поліції, масштаби їхньої участі у переслідуванні та знищенні євреїв були більшими, аніж на Сході. Ще в 1943 році за допомогою Українського Центрального комітету вдалося залучити близько 80 000 українських добровольців, з яких 13 000 пізніше воювали на німецькому боці у складі дивізії «Галичина» військ СС. Також серед солдатів армії Власова, сформованої проти Радянського Союзу наприкінці війни, в якій домінували росіяни, були десятки тисяч українців. Науковці не дійшли єдиного висновку про масштаби українського колабораціонізму. Зрозуміло, що з точки зору євреїв і поляків, які змушені були набагато тяжче страждати від окупаційної політики, українців вважали народом колабораціоністів. Втім, історик має відкидати таке загальне приписування вини. Українці були так само мало колабораціоністами, як і антисемітами. Багато українців дозволили використати себе в якості інструментів політики насильства та взяли участь у вбивствах євреїв. їхні політичні організації також не вжили заходів, протестуючи проти знищення євреїв. Однак, переважна більшість українців не брала активної участі в терорі німецьких окупантів, а змушена була страждати від нього. Окремі українці на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким намагалися захищати євреїв від переслідування. Первинну відповідальність за жахливі масові вбивства і руйнування несуть не українці, а націонал-соціалістична Німеччина.

Після того, як населення України на гіркому досвіді переконалося в жорстокості німецької окупаційної політики, його опір посилився. Діяльність партизанів набувала дедалі більших масштабів як у стихійно створених з’єднаннях, так і в співробітництві з Червоною Армією.

Втім, серед комуністичних партизанів українців було значно менше, аніж росіян та білорусів. Організація Українських Націоналістів також спрямувала свою боротьбу проти німецької окупації:

«Ми не хочемо працювати ні для Москви, ні для євреїв, ні для німців та інших іноземців, а для себе. Ми створимо незалежну українську державу або загинемо за неї», зазначалося в листівці бандерівської фракції в середині 1942 року. В лютому 1943 року та сама організація прийняла резолюцію:

«Україна знайшлася у сучасний момент опинилася між молотом та ковадлом двох ворожих імперіалізмів — Москви й Берліна...

Тому для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіалізмів».

Уже наприкінці 1942 року члени ОУН прийняли командування над заснованою Тарасом Боровцем Українською повстанською армією (УПА) в Північно-Західній Україні та на Поліссі й Волині і розпочали партизанську війну. Ворогом номер один були комуністичні партизани, а пізніше — Червона армія, ворогом номер два — тутешні поляки. Починаючи з 1943 року, УПА здійснювала терористичні акти проти польських поселенців на Волині та Галичині; українські підрозділи вбили близько 35 000 поляків, у тому числі багато жінок і дітей. і Пізніше жертвами контрударів польської підпільної армії (Армія Крайова) стало багато українців. Тільки в третю чергу УПА боролася проти німецьких органів влади, поліцейських і військових підроз-ділів. Проте, наслідком зміни напрямку дій і спрямування їх проти німецьких окупантів стало те, що ОУН і УПА дистанціювалися від інтегрального націоналізму міжвоєнного часу і внесли до своєї програми демократичні цілі. Заснована керівниками УПА в липні 1944 року «Вища українська визвольна рада» мала демократичну платформу. Всупереч такій тактичній адаптації, в ідеології принаймні кількох груп збереглися елементи крайнього націоналізму. Дискусії навколо політичної орієнтації українських організацій продовжилися після 1945 року на еміграції в Німеччині та в Північній Америці.

Завоювання України Червоною армією, починаючи від серпня 1943 року (Харків) і в період від листопада 1943 року (Київ) і серпня 1944 року (Львів) до жовтня 1944 року (Закарпаття), знову підпорядкувало всі населені українцями регіони радянській владі. Таким чином, і Закарпаття вперше потрапило під владу держави, в якій домінували росіяни. Під час свого відступу німці зруйнували багато промислових підприємств і депортували частину населення.

Реінтеграція в Радянський Союз і примусова ідеологізація

Радянська політика під час війни була обережно стриманою, щоб не поводитися з українцями занадто різко. Тривала українізація і за допомогою патріотичних закликів та військового ордену ім. Богдана Хмельницького українців намагалися залучити на бік Москви. Після того, як у 1944 році радянські республіки одержали можливість утворювати народні комісаріати оборони і закордонних справ, у квітні 1945 року Україна разом з Білорусією стала членом-засновником Організації Об’єднаних Націй. Втім, ця зовнішньополітична свобода дій залишилася лише на папері. Радянська пропаганда українською мовою негайно розпочала кампанію перевиховання «зараженого фашистською пропагандою» населення.

В 1945 році Україна, одна з основних територій, де відбувалися події Другої світової війни, була дуже зруйнована. Працювало лише 19% промислових підприємств, обсяг промислової продукції знизився приблизно до чверті довоєнного рівня. Найбільші міста лежали в руїнах. Населення України знову зазнало величезних втрат, за оцінками — від 7 до 9 млн осіб. Загалом в Україні за період між 1930 і 1944 роками внаслідок терору, Голодомору та війни загинуло від 10 до 15 млн осіб.

Друга світова війна призвела до об’єднання майже всіх українців у одній державі — Радянському Союзі. Територія УРСР охоплювала 580 000 кв. км і 41 млн жителів. Після 250-річного російського та 21- річного радянського панування східні українці перебували під націонал-соціалістичною окупацією лише протягом 2-3 років. На відміну від них, українці Галичини не жили навіть двох років під радянською владою, а русини Закарпаття взагалі вперше опинилися в державі з російським домінуванням. Тому першочерговою справою радянської політики у повоєнний час була інтеграція Західної України.

Лінія Керзона була визначена в Ялті як радянський західний кордон, внаслідок чого до Польщі відійшли два невеликі регіони Галичини, що були радянськими в період між 1939 і 1941 роками. Кордони з Румунією від 1940 року були відновлені, а всі населені українцями території відійшли до УРСР. У 1944-1946 роках, як і на інших територіях Східної та Центральної Європи, відбувалося широкомасштабне «етнічне переселення»: Понад 800 тисячполяків переселили переважно на колишні німецькі території на Заході Польщі, водночас близько 500 тисяч українців з Польщі переселили до Західної України. Таким чином з цих земель зникли поляки, що жили в Галичині та на Волині з часів пізнього Середньовіччя. Тепер населення Галичини вперше було майже повністю українським. Пізніше, упродовж 1946-1949 років, 200 тисяч західних українців депортували в Сибір, водночас на їхнє місце переселяли росіян. Після того, як німецькі окупанти знищили переважну більшість євреїв, вбили чи депортували представників польської еліти, а німці України також були виселені чи емігрували, Україна втратила свій багатоетнічний характер, який протягом сторіч накладав свій відбиток на її історію. Єдиною великою не українською групою залишилися росіяни, а російсько-українські відносини досі залишаються головними.

Після Другої світової війни органи радянської влади відразу енергійно виступили проти тих національно-українських сил у Західній Україні, що частково співпрацювали з німцями. Жертвою переслідувань стала найважливіша національна організація — Греко-католицька чи унійна церква. У 1944 році митрополит Шептицький у похилому віці помер. Його спадкоємця, Йосипа Сліпого, та багатьох інших священнослужителів, у наступному році депортували в Сибір. Постійно збільшувався тиск, який чинився на духовенство з метою примусити до розриву Унії з Римом, а в березні 1946 року інсценізований Синод скасував укладену в 1596 році Берестейську Унію. В Закарпатті чинність унії скасували у 1949 році. Водночас усіх українців примусово об’єднали в рамках Російської православної церкви. Попри масові репресії, унійну церкву не вдалося повністю примусити мовчати, і вона змогла вижити в підпіллі. Також вона продовжувала існувати в еміграції.

ІЦе небезпечнішою для органів радянської влади була Українська Повстанська Армія (УПА), яка продовжила свої акції у Західній Україні й після закінчення війни. Партизани, чисельність яких складала кілька десятків тисяч осіб, здійснювали акти саботажу та замахи на радянських функціонерів, що спричинило тисячі жертв. УПА все ще контролювала кілька районів, передусім у лісах Галичини та в Карпатах, де вона могла розраховувати на підтримку українського населення. Органи радянської влади, в першу чергу НКВС, вели запеклу малу війну проти українських партизанів і намагалися насильницькими заходами залякати цивільне населення.

Лише з 1948 року вдалося кардинально ослабити УПА, а в 1950 році, у бою з підрозділами радянської міліції, загинув її командир Роман Шухевич. Проте невеликі підрозділи продовжували партизанську війну аж до середини п’ятдесятих років. Після закінчення війни УПА продовжувала свою боротьбу у східних регіонах Польщі проти польських органів влади. В рамках «Операції Вісла» у 1947 році польська армія завдала вирішального удару українським партизанам і депортувала одночасно близько 150 000 українців, серед них багатьох лемків, до інших регіонів Польщі.

Після певного періоду поміркованої політики прискореними темпами продовжувалося перетворення соціально-економічної структури Західної України за взірцем радянської моделі. Протягом 1947-1951 років здійснювалася примусова колективізація, переслідували і частково депортували так званих куркулів. Водночас розпочалося створення нових галузей промисловості, внаслідок чого насамперед Львів поступово став промисловим містом. До середини п’ятдесятих років обсяг промислового виробництва досяг рівня, який учетверо перевищував довоєнні показники. Десятки тисяч росіян — робітників і фахівців — переселилися до Західної України. Багато українців теж переїжджали до міст і займали посади, які раніше посідали поляки і євреї. Західні українці вперше сформували повну соціальну структуру з власною елітою і промисловим робітничим класом. Формуванню нації служили знову цілком україномовні початкові школи. Проте незабаром в україномовних вищих навчальних закладах посилився вплив російської мови. В такий спосіб Західна Україна значною мірою стала подібною до інших регіонів України. Втім, більшість населення залишалася у внутрішній опозиції до радянського режиму, а комуністична партія мала небагато місцевих членів.

Як скрізь у Радянському Союзі, так само і в Україні пріоритетом після війни було економічне відновлення. Особливе сприяння надавалося важкій промисловості Південної України, тоді як виробництво товарів масового споживання відставало. Вже в рамках четвертого п’ятирічного плану (1946-1950) знову вдалося досягти довоєнного рівня у виробництві вугілля, залізної руди і сталі. Хоча інвестиції в українську промисловість скорочувалися на користь подальшої розбудови комплексів важкої промисловості на Сході Радянського Союзу, усе ж до середини п’ятдесятих років значно зріс обсяг промислового виробництва. Натомість сільське господарство, традиційна основа економіки України, відновлювалося дуже повільно. Засуха зими 1946- 1947 років знову спричинила в Україні, як і в деяких регіонах Росії, жахливий голод, жертвами якого стали сотні тисяч людей. Колгоспи та проекти агро-міст, які виходили за їхні рамки, виявилися чинниками, що гальмували виробництво.

Поряд з економічною, відбувалася політична та ідеологічна відбудова України. Недовіра Сталіна до українців, яка існувала ще в тридцяті роки, збільшилася внаслідок подій війни, насамперед, тимчасового співробітництва українських націоналістів з німцями та акціями УПА. Пізніше Хрущов стверджував у своїй промові на XX з’їзді партії, що Сталін хотів покарати українців подібно до німців, кримських татар і кавказців, як колабораціоністів і що «вони уникнули цієї долі лише тому, що їх дуже багато, і нема куди їх депортувати». Члени націоналістичних організацій, справжні чи вигадані колабораціоністи відразу були нейтралізовані. Багатьох українців, що пережили німецький полон і повернулися, як і росіян, відправили в ГУЛАГ.

Після короткої перерви у 1946 році розпочався новий раунд боротьби проти «українського буржуазного націоналізму». Резолюцією Центрального Комітету про помилки Комуністичної партії України була запущена масова кампанія проти «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології» — проти письменників, істориків, композиторів і літературознавців. Близько 10 000 представників української інтелектуальної еліти були заарештовані та депортовані. Кампанія проти українського націоналізму продовжувалася до смерті Сталіна і доповнювалася агітацією проти єврейських інтелігентів, яких скрізь у Радянському Союзі переслідували як «безрідних космополітів». У 1952 році заарештували і розстріляли двох єврейсько-українських письменників Л. Квітка та І. Фефера. їх звинуватили у тому, що вони за допомогою «міжнародного єврейства» запланували відокремити Крим від Радянського Союзу.

«Чистки» післявоєнного часу хоча і не досягли обсягів терору тридцятих років, але обрій інтелектуального життя тепер звузився ще більше. В період пізнього сталінізму радянський патріотизм остаточно перетворився на російський націоналізм, який тепер поряд з культом особи Сталіна став найважливішою інтеграційною ідеологією Радянського Союзу. Українці мусили безупинно прославляти «великий російський народ» як «свого старшого брата», з яким їх пов’язує вічна дружба в минулому, сучасному і майбутньому. Попри те, що початкові школи залишалися україномовними, централізація вищої школи призвела до її русифікації, і в такий спосіб — до зниження чисельності україномовних студентів. Втім, лояльна україномовна еліта зуміла, всупереч репресіям, втриматися на своїх позиціях у партії та в уряді. Лише каральні органи та керівництво великими промисловими підприємствами стали сферами домінування росіян.

Після того як надії, що багато українців покладали на німців, швидко зникли через жорстоку націонал-соціалістичну окупаційну політику, багато хто вітав Червону армію як визволителя та очікував поліпшення свого становища вже від радянської влади. Проте ці надії також не справдилися. Хоча тепер українці Сходу і Заходу вперше об’єдналися в одній державі, проте репресивний і в ідеологічному сенсі вузьколобий, догматичний і дедалі більше російсько-націоналістичний пізній сталінізм знову одягнув на українське суспільство залізні кайдани.