Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Мала історія України

12. Українці за межами Радянського Союзу в період між світовими війнами

В результаті громадянської війни найбільша частина України відійшла до Радянської Росії. Більшовики знову повернули собі всі українські землі, що підпорядковувалися царській імперії, за винятком Західної Волині, що відійшла до Польщі. До Польщі знову належала й Галичина, яка після першого поділу Польщі входили до Австрії. Австрійська Буковина та російська Бессарабія відійшли до Румунії, Закарпаття, що з часів Середньовіччя було складовою частиною Угорського королівства, — до Чехословаччини (див. карту 4).

Політика асиміляції та український опір у Польщі

Окрім Радянської України, безперечно найважливіший та найбільший український регіон після Першої світової війни належав до відродженої Польщі, — держави, в якій майже всі українці перебували аж до середини XVII сторіччя, а значна частина — навіть до 1793 року. Проте нова Польща вже не була донаціональною багатоетнічною шляхетською республікою, а вважала себе національною державою. Втім, ця національна держава надалі орієнтувалася на кордони колишньої Речі Посполитої, в якій етнічні поляки складали менше половини населення.

Внаслідок своєї часткової перемоги у війні проти Радянської Росії у 1920 році, польська держава розширила свою територію на сході за рахунок територій, заселених переважно білорусами і українцями. Однак ця територія була набагато меншою, ніж територія в межах старих східних кордонів шляхетської республіки. Найважливішими регіонами, заселеними переважно українцями, були Галичина і Західна Волинь. Крім того, українці жили на Поліссі, Підляшші та Холмщині. За офіційними даними, чисельність українців у всій Польщі в 1931 році складала 4,4 млн осіб, що відповідає 13,9% населення. Насправді в Польщі було від 5 до 6 млн українців. У будь-якому випадку українці були найбільшою етнічною меншиною Польщі, порівняно з євреями, білорусами та німцями, які разом складали приблизно третину усього населення.

Польща була змушена гарантувати виконання договору Ліги Націй про захист прав меншин і внесла відповідні статті до Конституції 1921 року, хоча й розглядала це як обмеження свого суверенітету. Конституція встановлювала домінування поляків і католицької церкви, однак вона гарантувала повну рівноправність націй та вільний розвиток мови, культури і віросповідання. У 1922 році польський Сейм ухвалив закон, що визнав за східно-галицькими теренами певні самоврядні права. Також мав бути заснований український уні-верситет. Ці поступки досягли мети: наступного року союзні держави визнали польську владу в Східній Галичині, принаймні на чверть століття. Після цього закони 1922 року ніколи не набули чинності.

Радше навпаки: всі польські уряди після 1923 року проводили стосовно українців політику полонізації, хоча з різною мірою послідовності та інтенсивності. Так, польська політика щодо українців у другій половині двадцятих років і в період між 1933 і 1937 роками мала відносно ліберальний вигляд, а на Волині, на відміну від Галичини, польським органам влади вдалося здобути підтримку частини українського населення. Однак Польща не була готова визнавати українців самостійною нацією. Крім того, існували побоювання щодо іредентизму, схильного до Радянської України. Польща намагалася послабити українців також за допомогою того, що не вважала їх єдиним народом, а роздрібнювала на великі групи русинів і українців, а також на етнічні спільноти лемків, бойків і гуцулів. Українців римо-католицького віросповідання теж вважали поляками.

Полонізація відбувалася на різних рівнях і найважливішою була сфера культури. Україномовна шкільна освіта, що розцвіла в Галичині до 1914 року, після 1924 року наштовхнулася на значні перешкоди. Кількість українських шкіл у Східній Галичині між 1922 і 1928 роками зменшилася від 2426 до 745, а в 1937 році їх було 352. Замість них запроваджували двомовні польсько-українські школи, в яких значно переважала польська мова. Львівський університет був повністю полонізований, а всі українські кафедри ліквідовано. Були впроваджені істотні обмеження щодо україномовної преси та національно-культурного товариства «Просвіта». Польська мова як державна домінувала в адміністративній сфері, проте українська зберегла певні права на регіональному рівні. Втім, на практиці вона зникла з органів влади, судів і написів адрес.

В Польщі також зазнавали утисків не католики, насамперед православні українці, сконцентровані на Волині та Холмщині. Домінуюча в Галичині Греко-каголицька церква залишалася визнаною та здобула у 1925 році офіційне рівноправ’я, однак унійне зазнавало утисків порівняно з католицьким.

Проти чисельної переваги українців на сході країни польський уряд діяв також за допомогою цілеспрямованої земельної політики та політики переселення. На Волинь та на землі вже й так перенаселеної Східної Галичини переселяли велику кількість польських селян, їм виділяли невеликі частини з польських великих землеволодінь та надавали фінансову підтримку. Водночас найбільша частина великих землеволодінь Волині була розподілена між українськими селянами. Українські терени Польщі залишалися переважно аграрними периферійними територіями з малорозвиненою промисловістю. Як і до Першої світової війни, насамперед польські та єврейські риси визначали характер міст.

Українці в Польщі, які ще часів австрійської конституційної держави частково набули політичного досвіду і заснували власні організації, хоча й брали участь у політичному житті Другої Речі Посполитої, проте їхній вплив залишався незначним. В органах влади вони були представлені лише серед нижчих категорій чиновників. Усе ж у вигляді сейму та сенату українські депутати мали той форум, де вони могли обговорювати свої проблеми. Політичну діяльність також могли здійснювати українські партії, найважливішою з яких була національно-ліберальна партія Український Національно-Демократичний союз, заснована у 1925 році. До цього додавалися різні соціалістичні партії, антирадянські радикал-соціалісти, соціал-демократи, нелегальна Комуністична партія Західної України та близький до неї легальний Соціалістичний Селянсько-Робітничий союз. Подібно до періоду до 1914 року, жваву діяльність розгорнули українські кооперативи. Помітну суспільну та політичну роль відігравала також Українська жіноча спілка, що налічувала десятки тисяч членів і з 1928 року діяла під головуванням Мілени Рудницької, яка також була депутатом польського сейму. Найважливішою національною організацією залишалася Греко-католицька церква, що мала великий моральний авторитет за керівництва митрополита Андрея Шептицького.

Спротив українців Галичини польській політиці виник досить рано. Він виражався зокрема у підпільній діяльності таємного університету, що існував до 1925 року, в бойкоті виборів і акціях саботажу. Починаючи з 1924 року, в східних землях дійшло до справжньої малої війни, якій сприяв радянський уряд. Заснована ще у 1920 році Українська Військова Організація (УВО) під керівництвом колишнього командира Січових стрільців Євгена Коновальця (1891-1938) боролася проти польського панування засобами терору. Вони палили польські поміщицькі маєтки, здійснювали замахи на польських політиків: зокрема замах на Главу держави Пілсудського у 1921 році, який виявився невдалим. На основі УВО та Спілки української націоналістичної молоді, що з 1926 року діяла в Галичині, виникла Організація Українських націоналістів (ОУН), що була заснована у Відні в 1929 році. Разом з ОУН українські емігранти створили у Празі, Варшаві, Берліні та Парижі численні політичні організації різного спрямування, а також культурні установи, як-от україномовний Вільний університет у Празі та україномовний Науковий інститут у Берліні.

До Першої світової війни український національний рух мав переважно соціалістичне та народно-демократичне спрямування. Лише після поразки української національної держави та політичного демаршу західноукраїнського емігрантського уряду на адресу союзних держав українські інтелігенти в Галичині та на еміграції почали схилятися до недемократичних форм націоналізму. Наприклад, В’ячеслав Липинський (1882-1931), прихильник гетьмана Скоропадського, який походив з польського шляхетського роду, перейшов в українство, а згодом емігрував до Німеччини, проголошував консервативно-монархічний націоналізм і відводив дворянству провідну роль в українській державі. Ще перед Першою світовою війною, перебуваючи в опозиції до панівної народницько-федералістської течії, Липинський поставив у центр не народ, а незалежну державу, а в двадцятих роках розвинув ідею корпоративної держави.

Більшою популярністю користувався ексклюзивний агресивний націоналізм, який сформулював Дмитро Донцов (1883-1973), що походив із Східної України і раніше належав до Української Соціал-Демократичної робітничої партії. Донцов підкреслював абсолютний пріоритет та соборність української нації. Щоб досягти мети незалежної національної держави під керівництвом вождя, необхідні дух самопожертви та безжальна боротьба.

«Ми хочемо ці фрази... замінити чистим національним егоїзмом» (1923).

«Замість пацифізму... — ідея боротьби, експансії, насильства... Замість скептицизму, відсутності віри та характеру — фанатична віра у власну правду, винятковість, твердість. Замість партикуляризму, анархізму та демонстраційного лібералізму — інтереси нації над усе... і підпорядкування індивідуума національному» (1926).

Екстремістський український націоналізм не був ізольованим явищем, а містився у контексті фашистських та інших ультраправих рухів у всій Центральній і Східній Європі. Після вбивства Симона Петлюри Самуелєм Шварцбардом у 1926 році та його виправдання Паризьким судом у наступному році в поглядах Донцова з’явилися антисемітські елементи, які, втім, не набули центрального значення. Інтегральний націоналізм Донцова мав великий вплив на українську еміграцію та Організацію Українських Націоналістів. їхні «10 завітів українського націоналіста» (1929 рік) серед іншого вимагали:

«1. Ти досягнеш утворення української держави чи вмреш у боротьбі за неї,

8. Стався до ворогів твоєї нації з ненавистю і без жалю,

10. Прагни збільшення сили, багатства та слави української держави».

Насамперед у Галичині серед української молоді ОУН та н ідеологія здобули чимало прихильників. Під керівництвом полковника Коновальця вона стала дисциплінованим військовим підпільним рухом. Починаючи з 1930 року, ОУН організовувала терористичні замахи на польські установи, польських чиновників і землевласників, а також на українців, які співпрацювали з поляками. З-поміж багатьох інших жертвами замахів стали — Тадеуш Головко, близький друг маршала Пілсудського, який виступав на захист національних меншин і був вбитий у 1931 році, та польський міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький, котрий загинув у 1934 році.

На партизанські акції ОУН польський уряд реагував арештами та заходами, спрямованими на залякування. Особливо брутальним був перебіг «пацифікації» українських сіл у 1930 році. У 1934 році були заарештовані та засуджені до тривалого ув’язнення регіональні керівники ОУН у Галичині, серед них молодий Степан Бандера (1909-1959). Після того, як у 1934 році Польща скасувала Договір про захист прав меншин, поміркований Український Національно-Демократичний союз шукав примирення з авторитарним урядом. Проте, незабаром знову дійшло до посилення жорсткої політики, зокрема, суворішими стали дії проти православної церкви. Її змусили використовувати в богослужінні польську мову, а в 1938 році було зруйновано значну кількість православних церков на Холмщині та Підляшші.

Пори всі коливання, в цілому польська політика стосовно українців (так само щодо інших меншин) у міжвоєнний час була асиміляційною та репресивною. Найважливішими причинами цього були численні проблеми національної держави, яка формувалася з різнорідних земель, а також зовнішньополітична конфронтація з Радянським Союзом, що пропонував гнучкішу модель польським українцям у двадцяті роки. Хоча Польща, попри всі обмеження прав меншин і зловживання з боку органів влади, була правовою державою, а сила притягання Радянської України внаслідок сталінської насильницької політики суттєво зменшилася в тридцяті роки, однак до 1939 року українці не стали лояльними громадянами, інтегрованими у Другу Річ Посполиту.

Євреї, кількість яких у Галичині та на Волині була значною, після Першої світової війни страждали від поодиноких погромів як, наприклад у листопаді 1918 року у Львові. Упродовж двадцятих років їхня ситуація дещо поліпшилася, хоча польська політика щодо євреїв залишалася двозначною. З одного боку, серед національних демократів були поширені антисемітські течії, а також ухвалювалися заходи дискримінації, що ускладнювали набуття євреями представництва в органах влади і доступ до університетів. З іншого боку, соціалісти виступали за рівноправність євреїв, а уряд, як правило, співпрацював з релігійними єврейськими організаціями, гарантував існування єврейських громад і шкіл, дозволяв газети, театри і фільми мовою ідиш.

Втім, у другій половині тридцятих років антисемітизм і дискримінація євреїв у Польщі посилилися.

Як і раніше, в Галичині та на Волині євреї складали значний відсоток міського населення, а в менших містах, як-от Броди чи Дрогобич, навіть більшість. Вони досі виконували свою традиційну роль посередника між містом і селом. Більшість євреїв і далі займалася дрібним підприємництвом, а їхнє економічне становище погіршувалося внаслідок швидкого демографічного зростання. Лише меншість з них могла зміцнити свої позиції в торгівлі, кредитній справі та в царині вільних професій.

Українці в Румунії та Чехо-Словаччині

До майже 800 000 українців Румунії, які жили насамперед у Північній Буковині та в Південній Бессарабії, як і до українців Польщі, застосовувалася мовна та культурна політика, спрямована на асиміляцію. їх не сприймали як націю, натомість, починаючи з 1924 року, вважали «румунами, що забули свою рідну мову». До 1927 року численні українські школи, що з’явилися на Буковині за австрійського періоду, були румунізовані. Українська мова вже не була представлена ні як шкільний предмет, ні як спеціальність у Чернівецькому університеті. Українські газети й організації були заборонені, а православна церква також румунізована. Після певного послаблення наприкінці двадцятих років, коли дозволялося заснування українських партій, у другій половині тридцятих років знову почалися репресії.

Більше можливостей для реалізації своїх потреб, аніж у Польщі та Румунії, мали приблизно 450 000 українців (чи русинів, як вони самі себе переважно називали) Чехо-Словаччини. Конституція ЧСР гарантувала автономію українців Закарпаття, яка, втім, здійснилася не повністю. Усе ж Чехо-Словаччина була парламентською демократією і економічно сприяла розвитку відсталого регіону на сході. Умови культурного розвитку були кращими, ніж будь-коли, тому процвітала україномовна шкільна освіта і українська культура. Тут також форму-валися політичні угрупування, які протистояли одне одному: традиційне русофільське, популістське українофільське та мадярофільське, що виступало за незалежну русинську націю.

Знищення Чехо-Словаччини націонал-соціалістичною Німеччиною призвело до проголошення автономії Закарпаття у жовтні 1938 року.

Втім, попри українські надії на самостійність, Гітлер передав Закарпаття Угорщині. Хоча у березні 1939 року Закарпаття проголосило себе незалежною державою, однак невдовзі його окупували угорські війська.

Наприкінці тридцятих років найгіршим було становище українців у Радянському Союзі, хоча в Польщі та Румунії вони також були громадянами другого сорту. Це допомагає зрозуміти, чому від війни, яка розпочалася у 1939 році, чимало українців очікували поліпшення свого становища, а деякі навіть сподівалися на подолання роздрібненості та створення національної держави. Друга світова війна справді вперше в історії призвела до об’єднання майже всіх українців у одній державі, але не в українській національній державі, а в сталінському Радянському Союзі.