Мала історія України

11. Українська Соціалістична Радянська Республіка: національне будівництво у двадцяті, терор у тридцяті роки

Після війни, яка в цілому тривала шість років, Україна була цілком виснажена та знекровлена. Промисловість була переважно зруйнована, а обсяг її виробництва впав до однієї десятої частини довоєнного рівня. Сільське господарство теж розвалилося, не в останню чергу внаслідок насильницького вилучення зерна в період воєнного комунізму. У 1921 року дійшло до голоду, що коштував Україні сотень тисяч, а Півдню Росії — мільйонів жертв.

Катастрофічна економічна ситуація та опір з боку селян і робітників різних національностей змусили більшовиків визначити нові пріоритети. Головним стало відновлення економіки, політична консолідація радянської влади та стабілізація розхитаних соціальних відносин, особливо на периферії. Насамперед необхідно було інтегрувати в Радянську державу селян, яких воєнний комунізм піддав насильницькій експлуатації та які усе ще складали більшість населення. Цим цілям служила проголошена Леніном у березні 1921 року «нова економічна політика» — гнучка соціальна та економічна політика, покликана подолати економічну, соціальну і політичну кризу в країні за допомогою функціонування частково дозволених ринкових елементів.

Економічна відбудова здійснилася напрочуд швидко: вже у 1926 році українська промисловість виробляла 95% довоєнного обсягу продукції. Відмова від примусових методів хлібозаготівлі та заохочення власної ініціативи та кооперативів також сприяли новому піднесенню сільського господарства.

Гнучка національна політика

Нову економічну політику супроводжувала гнучка національна політика, покликана сприяти інтеграції в радянську державу неросійських народів, які під час громадянської війни значно відійшли від неї. При цьому ключова роль відводилася українцям, адже вони у 1926 році складали не менше 21% усього населення та майже 45% не росіян радянської імперії.

Проголошуючи «право народів на самовизначення аж до вільного відокремлення та створення незалежних держав», Ленін теоретично ще задовго до революції принципово відмовився від царистської національної політики. Але національне питання в марксистському вченні відігравало другорядну роль — перевага надавалася класовій боротьбі. Натомість національні проблеми пов’язували з буржуазним суспільством і вважалося, що вони автоматично зникнуть при заміні капіталізму соціалізмом.

У владній практиці більшовиків вже не йшлося про право на са-мовизначення. На перший план тепер виступала вимога рівності народів у кордонах радянської федерації. Правова, політична та культурна рівноправність націй і однакове підвищення рівня їхнього соціально-економічного розвитку мали би усунути причини національних конфліктів і, таким чином, вирішити національне питання.

«Єдиним правильним ставленням до національних інтересів є максимальне задоволення їхніх потреб і формування відносин, що виключають будь-яку можливість конфлікту», — писав Ленін у 1922 році.

Упродовж останніх десятиліть царської імперії росіяни стали провідною політичною нацією. В системі державного управління, партії та війську радянської імперії-спадкоємця теж домінували росіяни, серед яких було широко розповсюджене почуття вищості стосовно українців та інших неросіян. Залишки «російського великодержавного шовінізму гніздяться в наших державних установах. Ним уражена свідомість наших радянських функціонерів», — говорив Сталін у 1923 році. «Тому рішуче подолання залишків російського великодержавного шовінізму є першим насущним завданням нашої партії». Другим завданням Сталін назвав ліквідацію фактичної нерівності націй, і тільки на третьому місці — боротьбу проти націоналістичних залишків у окремих народів. З цих пріоритетів випливала гнучка національна політика, яку Ленін започаткував уже на другому етапі громадянської війни.

Втім, гнучка національна політика завжди впиралася у свої межі тоді, коли зіштовхувалася з основними пріоритетами радянської політики: збереженням радянської влади та політичної стабільності. Гегемонія пролетаріату і домінування Комуністичної партії теж були пріоритетами. Також залишалася актуальною віддалена мета національно-єдиного соціалістичного суспільства, хоча її виконання відкладалося. Тому дослідники по-різному інтерпретують нову економічну політику та гнучку національну політику. Чи ця політика була вимушеним через нестабільні обставини суто тактичним маневром, щоб прив’язати до радянської держави нації та селян, мобілізованих соціально та політично у 1917 році? Чи не слід було від неї якомога швидше відмовитися на користь неухильного впровадження соціалізму і централізму, що розпочалося в період воєнного комунізму? Чи вона була розрахована на триваліший термін, щоб на ґрунті матеріальних успіхів і рівноправ’я вести нації та селян добровільно і, згідно марксистського вчення, нібито автоматично до соціалізму? Оскільки серед більшовицького керівництва були представлені обидві точки зору, то дати однозначну відповідь на це запитання не просто. Ех еVепіи, оглядаючи тридцяті роки, стає зрозуміло, що друга цільова настанова не перемогла.

Адміністративні рамки для нової національної політики стосовно українців формувала Українська Соціалістична Радянська Республіка’ (див. карту 4). Хоча вона й перебувала під контролем більшовиків, проте спочатку була теоретично суверенною державою. В грудні 1922 року, коли Українська республіка об’єдналася з Російською, Білоруською та Закавказькою республіками в Союз Радянських Соціалістичних Республік, за нею зберігалося право виходу. Конституція 1923/24 р. пояснила, що Радянський Союз був не союзом суверенних держав, згідно з міжнародним правом, а федеративною союзною державою. Зовнішню та оборонну політику, економічне планування і політичний контроль здійснював центр. Республіки одержали народні комісаріати внутрішніх справ, сільського господарства, юстиції, народної освіти і культури. Ще важливішим було те, що над федеративною державною організацією стояла централізована Комуністична партія — керівний та контролюючий орган.

Попри обмеження, Україна одержала територіально-адміністративні рамкові умови, в межах яких міг продовжуватися процес формування її нації. Республіка охоплювала 443 000 кв. км і налічувала 29 млн жителів (1926). З них 80% були українцями, 9,2% — росіянами, 5,5% — євреями, 1,6% — поляками та 1,4% — німцями. Етнічні меншини росіян, німців, євреїв, поляків, болгар і греків у 1930 році одержали на нижчому адміністративному рівні разом 28 національних районів і сотні національних сільських рад з культурною автономією. До України належала також заснована у 1924 році Молдавська Автономна Радянська Республіка, в якій українці були найбільшою етнічною групою. Столицею УСРР до 1934 року був Харків, після — Київ. Її кордони на Півночі та Сході були визначені у 1924 році не змінилися донині.

Українізація

Центральним елементом радянської національної політики двадцятих років була «коренізація» — систематичне призначення місцевих спеціалістів на кадрові посади. Політика коренізації запозичила царистський метод кооптації неросійських еліт, втім, тепер не так враховувалися старі верхи, а створювалися нові еліти. Лояльні до радянського режиму національні еліти мусили контролювати свої регіони, в такий спосіб прив’язуватися до нового ладу та сприяти його стабілізації.

Вже через кілька років ця політика призвела до значних кількісних результатів. Якщо в 1922 році українці складали лише 23% членів Комуністичної партії України (порівняно з 54% росіян), то вже у 1927 році їх було 52%, а в 1933 році — 61% (порівнянні з 23% росіян). Таким чином, їхня частка збільшилася майже втричі, однак ще не дорівнювала їхній частці усього населення, яка складала 80%. Хоча частка українців на керівних посадах була меншою, однак вона усе ж збільшилася серед членів Центрального комітету в період з 1923 по 1930 рік — від 16% до 43%. У керівних адміністративних органах на рес-публіканському рівні українці складали у 1929 році лише 36%, а на районному рівні вже 76%.

Другим важливим елементом радянської національної політики двадцятих років було сприяння розвитку національних мов і культур. Поширилося гасло «національна за формою, соціалістична за змістом» — за допомогою рідної мови серед не російських народів планувалося закріпити нові радянські цінності. «Ми комуністи виступаємо за українізацію, тому що вона являє собою фундаментальний засіб для будівництва соціалізму», — заявляв український партійний лідер Лазар Каганович. У такий спосіб мала бути ліквідована культурно-політична дискримінація неросіян і завдяки цьому послаблена обумовлена нею напруженість. Ліберальна політика в сфері культурного будівництва служила також вивіскою для закордону і мала переконувати українців Польщі та Румунії, що страждали від репресивної мовної політики, у перевагах радянського устрою.

Сприяння розвитку національних мов послідовно здійснювалося у двадцяті й на початку тридцятих років. Скрізь у Радянському Союзі мовами викладання у школах стали не лише мови великих націй, а й численні, доти не унормовані мови невеликих етнічних спільнот. Українська мова вперше була офіційно визнана літературною і державною. Декрети вимагали від усіх українських партійних і урядових працівників вивчати і застосовувати українську мову. Українську мову впроваджували також в українських військових частинах. Разом з цим важливою як Ііп%иа/гапса залишалася російська мова.

Ключовою сферою українізації була шкільна освіта. За допомогою шкіл з викладанням рідною мовою мала здійснюватися боротьба з неписьменністю та поширюватися соціалістичні ідеї. Вже у 1920 році українську мову проголосили обов’язковою мовою викладання в школі. До 1917 року в Російській імперії не було жодної україномовної школи, а в 1929 році 97% українських учнів відвідували україномовні початкові школи. У 1933 році україномовні школи охоплювали 88% усіх учнів України. Оскільки українці складали 80% населення, це означало, що значна частина російських і єврейських дітей також відвідували україномовні школи. Розбудова шкільної освіти з викладанням рідною мовою прискорила навчання грамоті: частка українців, здатних читати і писати, подвоїлася протягом двадцятих років і збільшувалася до початку тридцятих років, коли були впроваджені обов’язкова загальна шкільна освіта та обов’язкове навчання неписьменних.

Українізація середніх і вищих навчальних закладів здійснювалася повільніше та не в такому повному обсязі. Тут була помітнішою нестача українських кадрів. Усе ж протягом двадцятих років частка україномовних вступників у вищі спеціальні навчальні заклади України значно підвищилася і перевершила у 1929 році кількість вступників на російськомовні курси.

Протягом двадцятих років швидко зростала кількість україномовних видань. Уже в 1917 та 1918 роках в Україні було видано більше україномовних книжок, аніж російських, однак до 1922 року їхня частка знову знизилася до 27%. При швидкому зростанні загальної кількості видань частка україномовних книг зросла на 1928 рік до 54% і на 1930 рік до 80%. Втім, якщо за основу розрахунків брати наклади, то показники будуть дещо нижчими. Також була створена україномовна преса: у 1925 році українською мовою виходила приблизно чверть усіх газет, у 1929 році — 65%, а в 1933 році — понад 80%. Новітні дослідження поставили питання про те, чи свідчать такі високі цифри про охоплюючу українізацію, оскільки цей критерій є достатньо відносним, і стверджують, що домінування російської мови остаточно не було підірвано. Проте, навіть з таким цілком справедливим зауваженням, українська мова в 1920-х — на початку 1930-х років завоювала міцні позиції.

Відносно ліберальні умови двадцятих років дали можливості для розвитку української культури. Опери, театральні п’єси та радіопередачі дедалі більше українізувалися. В українській літературі між собою змагалися модерністська неокласична та пролетарська соціалістична течії. Знаменитим представником нової української соціалістичної літератури був Микола Хвильовий (1893-1933), який створив Вільну Академію Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ). Втім, його виступи проти залежності української культури від російської («всесоюзного міщанства», як він її зневажливо називав) і заклики орієнтуватися на Західну Європу, спричинили конфлікт Хвильового з центральною владою, і його звинуватили в буржуазному націоналізмі.

Також заохочувався розвиток української науки. Активну діяльність розгорнула Українська Академія Наук, яка заснована за часів правління Скоропадського й відновлена рішенням радянського уряду в 1919 році. Низка вчених, які емігрували за кордон, повернулися до Києва на чолі з колишнім президентом Центральної Ради Михайлом Грушевським. Його призначили Головою Історичного відділення Академії Наук й він продовжив свою роботу над монументальною історією України. Президентом Академії став природознавець Володимир Вернадський, а її секретарем — сходознавець Агатангел Кримський.

Поруч з мовою і культурою українців підтримку здобули національні меншини України. Друкувалися численні газети, журнали та книги мовою ідиш, німецькою, польською, грецькою та болгарською мовами. Поряд з україномовними в Україні існували сотні шкіл з викладанням російською, німецькою, польською мовами та мовою ідиш. 92% німців України відвідували у 1929 році німецькомовні початкові школи. Державні школи з викладанням мовою ідиш поступово витісняли традиційні релігійні школи. Втім, дедалі більше євреїв відвідували українські та російські школи й вищі навчальні заклади України, які тепер відкрилися для них. Хоча правова дискримінація євреїв була ліквідована, але багатьох євреїв, які заробляли на життя не як робітники чи селяни, а як крамарі, шинкарі чи лихварі, не визнавалися рівноправними громадянами в Радянському Союзі. З кінця двадцятих років дедалі більша кіль-кість євреїв переселялася до російських та українських великих міст і починала працювати за іншим фахом — робітниками або адміністративними працівниками, а також займалася кваліфікованою працею лікарів, інженерів, юристів і викладачів. Це призвело до того, що євреї були надзвичайно широко представлені на керівних посадах, а також у Комуністичній партії України. Хоча ці євреї, зазвичай, асимілювалися, вони пробуджували серед частини українців і росіян нові антисемітські настрої, які тепер були пов’язані з ворожим ставленням до комунізму.

Владна Комуністична партія не думала про повну лібералізацію духовного життя, найбільш чітко це проявилося в її політиці щодо релігії та церкви. Українська Автокефальна Православна церква, незалежна від Московського патріархату й організована ще за часів правління Петлюри, була відновлена у 1921 році. Вона швидко знайшла прихильників, але ніколи не визнавалася Російською Православною церквою. Вже в другій половині двадцятих років Автокефальна церква зазнала дискримінації з боку органів влади: в 1930 році її знову ліквідували, заарештували її ієрархів та організували проти них судові процеси. Репресії відбулися не лише стосовно Автокефальної церкви, а також і щодо українського духовенства підпорядкованої Москві православної церкви, яка, починаючи з 1921 року, була організована як автономний екзархат, а також щодо єврейської релігійної громади.

Хоча радянська національна політика двадцятих років виглядає ліберальною на тлі попередньої репресивної царистської політики і політики періоду воєнного комунізму щодо України та порівняно з наступним сталінським терором, але не варто її ідеалізувати. Якщо панівна партія вважала, що її початкові цільові настанови перебувають під загрозою, вона без зволікань вживала рішучих заходів. Втім, політика українізації істотно посприяла консолідації української нації. Після того, як кризи періоду 1917-1920 років соціально, а частково й політично мобілізували народні маси українців, формування нації у двадцяті роки швидко просувалося вперед. Цьому сприяли і шкільна освіта з викладанням рідною мовою та розквіт україномовної видавничої діяльності, і соціальне перегрупування українського населення. В двадцяті роки український селянський народ поступово ставав сучасною нацією з повною соціальною структурою. У 1926 році частка українських робітників в Україні складала вже 43%. Якщо в 1897 році українці складали 30%, а в 1920 році 33% міського населення України, то в 1926 році їх вже було 47% (порівняно з 25% росіян і 23% євреїв). У таких великих містах як Київ і Харків українці вже складали відносну більшість. У той самий період ступінь їхньої урбанізації зріс від 5,6% до 11%. Швидко зростала кількість українських студентів. У 1922 році їхня частка від загальної кількості студентів вищих навчальних закладів складала 19%, а студентів технікумів — 16%, натомість у 1928 році — вже 54% і 63%. Разом з тим вперше сформувалася широка національна еліта. Надія більшовиків на те, що гнучка національна політика в поєднанні з соціалістичною ідеологією автоматично приведе до зникнення національних суперечностей, не справдилася. Навпаки, прискорене формування нації та мовно-культурна консолідація пробуджували політичні вимоги. Представники української еліти, які увійшли у правлячу верхівку, протягом двадцятих років створили національний комунізм, що намагався захищати інтереси України та українців у стосунках з центром і розширювати можливості для прояву їхніх сил та ідей. При цьому йшлося не про однорідне, закрите угрупування, а радше про загальну тенденцію, що зосереджувалася навколо окремих особистостей. Ці національно-комуністичні прагнення поєднувалися з боротьбою, що спалахнула за спадщину Леніна, між різними напрямками всередині Комуністичної партії. Українським комуністам протистояли окремі російські, русифіковані та єврейські комуністи, які вважали, що процес культурної українізації зайшов надто далеко.

Протагоністами національно-комуністичних рухів у двадцяті роки був письменник Хвильовий з його закликом «Геть від Москви», а пізніше — народні комісари освіти. Наприклад, Олександр Шумський (1890-1946) ще у 1926 році виступив проти Московського централізму та призначення неукраїнських кадрів в Україні. Національно-комуністичні тенденції у лавах української партії мали рано чи пізно викликати недовіру з боку Москви. Конфлікт з центральним пар-тійним керівництвом, тон у якому тепер визначав Сталін, був неминучим. Сталін дорікав Шумському, що той зайшов надто далеко з українізацією, «дозволив їй стати боротьбою проти Москви, російської культури та її найвищого досягнення, ленінізму». У 1927 році Шумського звільнили з посади міністра, а його наступником став Микола Скрипник (1872-1933), котрий був близьким другом Леніна і після 1917 року працював на керівних посадах у Москві та в Україні. Проте він послідовно продовжив політику українізації.

У зв’язку з примусовою колективізацією сільського господарства постійно викривалися вигадані контрреволюційні організації українських націоналістів, які в ролі цапа-відбувайла мали відповідати за політичні помилки уряду. Наприклад, у 1930 році 45 українських інтелігентів, які раніше були членами національних партій, було притягнуто до суду. їх звинуватили в тому, що вони нібито заснували терористичну і сепаратистську «Спілку визволення України» і засудили до тривалих термінів позбавлення волі. Інші представники української культури і науки також стали мішенями пропаганди, зокрема Михайло Грушевський, якого відпустили на волю у 1931 році й він помер у 1934 році в російському вигнанні. Тобто ще до великого терору українці стали у 1933 році об’єктами репресивних заходів центру. Не випадково, що з ними це відбулося раніше, аніж з більшістю інших національностей. Стратегічне й економічне значення регіону, тісна інтеграція української нації з російською і велика чисельність українців призвели до того, що Україну, як вже було за часів царизму, вважали регіоном, щодо якого існували особливі побоювання і який хотіли тісніше прив’язати до центру, аніж інші периферійні регіони.

Індустріалізація, примусова колективізація, Голодомор і «чистки»

Наприкінці двадцятих років керівництво в Москві прийняло рішення про радикальну зміну політики. На місце нової економічної політики прийшла сталінська революція «зверху», яка шляхом прискореної індустріалізації та примусової колективізації сільського господарства мала перетворити Радянський Союз на сучасну промислову державу і фундаментально трансформувати її суспільство. Традиційний селянський соціальний лад і цінності суперечили мар-ксистським уявленням і мали бути ліквідовані. Таким чином виключався й потенційний опір.

Прискорена індустріалізація, що розпочалася під час Першої п’ятирічки (1929-1933), забезпечила величезні темпи зростання важкої промисловості Південної України. Попри освоєння нових промислових районів на Сході Радянського Союзу, промисловий регіон Донбас — Дніпропетровськ (нова назва Катеринослава з 1926 року) — Кривий Ріг залишався основою радянської важкої промисловості. У 1932-1933 роках тут видобували 70% кам’яного вугілля і 70% залізної руди СРСР і виробляли 63% сталі. Протягом наступних років темпи зростання також залишалися високими, хоча відносна частка виробництва української важкої промисловості та інвестицій в Україні скорочувалися. Отже, у 1937 році УРСР з виробництва чавуну займала третє, а з видобутку вугілля — четверте місце в світі. Важливими новими проектами були величезна електростанція Дніпрогес, Запорізький сталеливарний комбінат і тракторний завод у Харкові. Натомість промислове виробництво товарів широкого вжитку залишалося сектором, якому не приділялося належної уваги.

Таким чином, Південна Україна стала сучасним промисловим регіоном. Водночас змінювалася соціальна структура України: чисельність промислових робітників збільшилася принаймні вчетверо. При цьому частка українських робітників збільшилася від 43% у 1926 році до 58% у 1933 році й до 66% у 1939 році. Згідно з офіційною статистикою, 29% українців у 1939 році належали до робітничого класу, 55% були колгоспникам і 13% — службовцями. В період між 1926 і 1939 роками міське населення України збільшилося вдвічі, причому левова частка припадала на міста промислового регіону. Чисельність населення Донецька (Сталіно) зросла від 105 000 до 462 000, Запоріжжя — від 56 000 до 289 000. Частка українців у міському населенні України зросла від 47% до 58%. Важливі для формування сучасної нації процеси індустріалізації та урбанізації досягли в Україні в тридцяті роки свого апогею. Дихотомія між традиційним українським селом і чужим сучасним містом, здавалося, зникла. Водночас сталінська політика насильства щодо селянства руйнувала основу української нації та мала наміри радикально обмежити можливості для політичного і культурного самовираження українських міських еліт, а для цього знову почала надавати сильнішу підтримку російським кадрам і російській мові.

Протягом 1917-1920 років у результаті стихійної аграрної революції українські селяни привласнили собі землю великих землевласників, досягши таким чином своєї найважливішої мети. Структурна трансформація аграрної сфери, якої прагнули досягти більшовики політикою воєнного комунізму, практично не знайшла підтримки. Пізніше нова економічна політика знову створила селянам певні умови для виявлення своїх можливостей та ідей, що розрядило ситуацію. Тільки поновлення конфіскації збіжжя наприкінці двадцятих років знову призвело до заворушень, як в інших регіонах Радянського Союзу.

Вирішальний соціальний перелом спричинила примусова колективізація сільського господарства, яку Сталін розпочав наприкінці 1929 року. Тисячі партійних працівників, робітників і студентів, серед них багато не українців, їхали на село та спонукали селян за допомогою агітації, але дедалі частіше силоміць, до вступу в колгоспи. Щоб розпочати класову боротьбу на селі та зламати опір заможніших селян, була проголошена та здійснювалася політика «ліквідації куркульства як класу». Куркулями спочатку вважали заможніших селян, однак незабаром так називали всіх, хто чинив опір колективізації. Приблизно 200 000 так званих куркульських господарств були ліквідовані в Україні. Деяких «куркулів» розстріляли, а сотні тисяч депортували з України на Схід Радянського Союзу, при цьому багато з них загинули.

В Україні, як і у всіх чорноземних регіонах, примусова колективізація проводилася особливо швидко і жорстоко. Вже взимку 1929-1930 років частка колективізованих господарств збільшилася в Україні від 2,5% до 63%. Тимчасовий, згідно декрету Сталіна, відступ від цієї політики у березні 1930 року одразу спричинив масовий вихід селян з колгоспів, і частка колективізованих господарств знову зменшилася до 41%. Вже наступного року хвиля колективізації знову роздула цю частку до 65%, а в 1936 році колективізація українського сільського господарства була, в основному, завершена. Хоча колективізація виявилася економічним провалом, втім, за допомогою колгоспів держава змогла ефективніше організовувати постачання зерна та контролювати ненадійних селян.

Українські селяни, в яких традиція селянської власності на землю була вкорінена міцніше, ніж у росіян, чинили особливо запеклий опір примусовій колективізації. Селяни масово саботували постачання зерна, забивали свою худобу і знищували свій реманент. Протягом 1930-1932 років насильницькі акції протесту почастішали: підпалювали будинки і села, вбивали партійних працівників. Після гарного врожаю 1930-го року в наступні два роки обсяг сільськогосподарського виробництва суттєво зменшився, що було наслідком колективізації. Втім, радянський уряд не зменшив норми постачання і посилив примусові заходи з метою конфіскації зерна, щоб забезпечити продовольче постачання міст і промислових робітників, а також необхідні обсяги експорту зерна для фінансування індустріалізації. Не зважаючи на погані врожаї 1931 і 1932 років, українських селян примушували віддавати свої запаси збіжжя, разом з призначеним на наступний рік посівним зерном, застосовуючи жорстоке насильство. Партійне керівництво стверджувало, що «класовий ворог, петлюрівці та білогвардійці» розробили «нові форми боротьби проти хлібозаготівель».

Це спричинило жахливий голод, що супроводжувався епідемія ми. Внаслідок Голодомору 1932-1933 років в Україні померло від 4 до 6 млн осіб.

Письменник Лев Копелєв, котрий будучи молодим активістом брав участь у насильницьких акціях в Україні, писав у своїх мемуарах:

«Я сам брав участь у тому, прочісував сільську місцевість, перевіряв землю залізним стрижнем у пошуках нещільних місць, що могли привести до захованого зерна. Разом з іншими я спустошував скрині старих людей, затикав свої вуха, щоб не чути лементу дітей і голосіння жінок... Жахливою весною 1933 року я бачив, як люди вмирають з голоду. Я бачив жінок і дітей з розпухлими животами, бачив, як вони, ще дихаючи, синіють, з порожніми, застиглими очима. І трупи — трупи в обірваних кожухах та дешевих валянках, трупи в селянських хатах... Я бачив це все і не збожеволів, не вчинив самогубство. І я не проклинав тих, хто послав мене відбирати взимку зерно в селян... адже я був переконаний у тому, що здійснював велику і необхідну трансформацію сільських місцевостей, що в майбутньому люди, які там житимуть, будуть у кращому становищі, а їхній сум і страждання є наслідками їхнього власного неуцтва чи махінацій класового ворога».

Московський уряд просто заперечував Голодомор, Сталін говорив «про казку про голодомор», а радянська історіографія замовчувала Голодомор 1932-1933 років. На Заході також довго майже не брали до відома обсяги катастрофи, хоча уважні сучасники, наприклад, журналіст Вільям Чемберлен, вже тоді повідомляли про це. До роздумів могли б спонукати дані радянського перепису населення. Згідно з ним, кількість українців у Радянському Союзі в період між 1926 і 1939 роками зменшилася майже на 3 млн, це приблизно на 10%, а загальне населення Радянського Союзу водночас збільшилося на понад 15%, кількість росіян — приблизно на 27%, білорусів — приблизно на 11%. Примусова колективізація, розкуркулення та «чистки» теж спричинили численні жертви, усе ж найбільшу частину цих величезних втрат населення слід вважати наслідком Голодомору 1932-1933 років.

Для багатьох українців Голодомор 1932-1933 років з його мільйонами жертв, досі залишається в пам’яті живою травматичною подією. Тільки казахи, яких протягом цих років жорстокою силою примусили переходити до осілого способу життя, мали втрати населення, що можна порівняти з українцями. Російський та інші народи Радянського Союзу теж постраждали від голоду, проте кількість померлих від голоду українців була більшою, ніж в усіх інших національностей разом. Вагомим є те, що голод спричинили не природні умови, викликані неврожаями, а передусім жорстока політика вилучення зерна. Непропорційно велика, надзвичайна кількість українців, померлих від голоду, яка збіглася в часі з чистками в Україні, дали привід для твердження, що Сталін хотів, за допомогою Голодомору, спричинити великі втрати української нації, щоб зламати її опір. Тобто він не тільки йшов на ризик Голодомору як наслідку конфіскації зерна, а свідомо застосував його як смертоносну зброю проти українців. Кордони України з Росією були перекриті військами з метою унеможливити втечу голодних селян. Голодомор називають геноцидом і порівнюють зі знищенням євреїв націонал-соціалістами. Усвідомлення того, що українці, більше ніж інші народи, постраждали від радянського комунізму, є сьогодні важливим складником української національної самосвідомості.

Твердження про свідомий геноцид українського народу не залишилося без заперечень. Вказувалося на те, що вищі, ніж на менш родючих землях Півночі та Сходу Радянського Союзу, норми обов’язкового постачання на основі результатів гарних врожаїв попередніх років, були встановлені у всіх традиційних регіонах експорту зерна, серед яких Україна була найважливішою. Однак, внаслідок неврожаю і проблем у сільському господарстві виконати ці норми було неможливо. Підкреслюється, що голод лютував також в інших родючих чорноземних регіонах, зокрема на Північному Кавказі й на Нижній Волзі, де жили переважно росіяни, а з іншого боку, — північно-західні, менш родючі регіони України менше постраждали від голоду. Також виникало питання: чому Сталін припинив Голодомор у 1934 році, якщо він хотів вчинити геноцид українців.

Суперечності між дослідниками не дозволяють знайти остаточне рішення на основі відомих нині джерел. Хоча гіпотеза про свідомий геноцид Сталіна проти українського народу, на мою думку, досі не була достатньо переконливо підтверджена, однак не слід забувати, що примусове вилучення зерна, яке безперечно є найважливішою причиною Голодомору, особливо безжально здійснювалося стосовно українців, які чинили сильний опір колективізації та серед яких сформувалися національно-комуністичні течії. Це підтверджують і нові нещодано відкриті архівні джерела. Власне кажучи, ці суперечності аж ніяк не міняють суті жахливих фактів: мільйони українців померли, бо радянські органи влади безжально відбирали в них зерно, яке могло б забезпечити їхнє виживання.

Криза голодного 1933 року спричинила перший безпосередній напад Москви на українське партійне керівництво. Спочатку цапом-відбувайлом зробили міністра сільського господарства, потім — народного комісара освіти Миколу Скрипника, котрий протягом попередніх п’яти років успішно здійснював українізацію. Його змусили піти у відставку та закликали до самокритики, якої він уникнув, покінчивши життя самогубством у липні 1933 року. Такий самий шлях вибрав письменник Хвильовий. Після цього під керівництвом Павла Постишева, якого на початку 1933 року відрядили в Україну з Москви, відбулася грандіозна «чистка» української еліти. Це був доти нечуваний надзвичайно масштабний удар проти однієї з неросійських еліт Радянського Союзу. Українські кадри в сільському господарстві, в галузі освіти та культури були масово звільнені, виключено 20% членів партії і замінено половину регіонального керівного складу і три чверті партійного керівництва. Багато представників інтелігенції, письменників, діячів мистецтва і навіть народних співців (кобзарів) було розстріляно чи депортовано в Сибір. Після того, як розгромили «українську націоналістичну контрреволюцію», носіями якої нібито були «агенти українських секретних служб» та ідеологи «українського фашизму», на роботу в Україну посилено почали переводити російські кадри — таким чином, політика коренізації перейшла свою найвищу точку.

Протягом 1934-1936 років встановився відносний спокій, однак це був спокій перед бурею. У 1937-1938 роках, як і скрізь в Радянському Союзі, «чистки» досягли свого апогею. Масштаб «великих чисток» серед не росіян на периферії, а, отже, також серед українців, був більшим, ніж серед росіян. Було замінене, іноді неодноразово, все українське партійне і державне керівництво. У 1939 році зі 102 членів і кандидатів у члени Центрального Комітету Компартії України, троє залишилося на волі та, ймовірно ще менше — живими. Від літа 1937 до весни 1938 року в Україні змінилося не менше трьох голів Ради Народних Комісарів і таємної міліції НКВС. Разом з українськими комуністами та залишками української інтелігенції переслідувань зазнала також Українська Автокефальна Православна церква. Заснований у 1921 році екзархат ліквідували, а майже все духовенство заарештували і вислали в Сибір.

Звинувачення в національному ухилі, буржуазному націоналізмі аж до сепаратизму, приховували справжні цілі «чисток», які полягали у знешкодженні всіх потенційно нелояльних елементів і будь-якого ймовірного спротиву мудрій політиці Сталіна, а також у залякуванні народних мас.

Наслідки «великих чисток» були жахливими вусьому Радянському Союзі. Значних втрат зазнали також євреї і росіяни України. Для українців з їхнім тонким, ще молодим прошарком інтелігенції, ці наслідки були особливо негативними. Не тільки все політичне керівництво, а й основну частину української еліти — інженерів, агрономів, учених, викладачів, священиків і офіцерів — було страчено або депортовано на Схід, де значна частина з них загинула. Залишилися тільки деякі соратники й тероризовані та задурені пропагандою основні верстви населення. Разом з новим Першим секретарем Комуністичної партії України Микитою Хрущовим (1894-1971) у 1938 році в Україну прибуло багато росіян, щоб заповнити нові кадрові лакуни.

Ланцюг насильницьких заходів, якими відзначилися тридцяті роки, вплинув також і на політику у сфері культурного будівництва. Втім, поступова зміна українізації на русифікацію відбувалася крок за кроком і переважно лише після Другої світової війни. Хоча перший етап відбувся у 1933 році: закрили Українську Академію Наук, а її інститути інтегрували у всесоюзну академію. У зв’язку з «чистками» змінилося офіційне визначення — вперше український націоналізм назвали основною загрозою, порівняно з російським великодержавним шовінізмом. Освітня та культурна галузі тепер у всьому Радянському Союзі були уніфіковані та використовувалися як інструменти у соціалістичному будівництві. У 1934 році партія відкинула ленінський інтернаціо-налізм і проголосила керівною ідеологією радянський патріотизм разом з культом особи Сталіна. Незабаром з радянським патріотизмом об’єдналися національні російські течії. В березні 1938 року російська мова стала обов’язковим предметом у школах і університетах України; втім, українська мова-викладання ще зберігалася. Починаючи з 1935 року, мови національних меншин, наприклад, ідиш і німецька, стали помітно менш поширеними у сфері шкільної освіти та в книговиданні. Новий керівник компартії України Хрущов заявляв:

«Тепер усі народи вивчатимуть російську мову, тому що російські робітники, в першу чергу робітники Пітера, робітники Москви піднесли прапор повстання. Тому народи всіх країн вивчають і вивчатимуть російську мову, щоб вивчити ленінізм-сталінізм і навчитися перемагати своїх ворогів. Вороги народу, буржуазні націоналісти знали силу і вплив російської мови, російської культури, вони знали, що це вплив більшовизму, тому вони витравлювали зі шкіл російську мову».

Підсумки тридцятих років були жахливими для українців. Спочатку терор застосували до селян, чисельність яких зменшилася через розкуркулення та Голодомор, водночас зруйнували і замінили на колгоспну систему, контрольовану партійними працівниками, їхній традиційний економічний і соціальний лад. Потім знищили або відправили у табори практично всю українську політичну, економічну та культурну еліту, сформовану протягом 1917-1920 років і в період українізації. Врешті, поступово відмовилися й від мовно-культурних поступок на користь російської мови. Таким чином, процес формування української нації, що здійснювався в період від 1917 до 1933 року, частково був анульований.


загрузка...