Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Мала історія України

10. Війна, революція та невдале державотворення у 1914-1920 роках

Війна, що вибухнула в 1914 році й тривала в Україні до 1920 року, принесла країні величезні руйнування, людські та економічні втрати. Війна була однією з причин революції в Росії, а в Україні також призвела до фундаментального соціального і політичного перевороту. Війна та революція завдали смертельного удару великим багатонаціональним імперіям Східної Європи — Російській, Габсбурзькій та Османській. Народи Центральної та Східної Європи скористали-ся нагодою і створили національні держави. Українці також проголосили незалежність своєї країни після Жовтневої революції, втім, різні варіанти української національної держави змогли утриматися лише упродовж нетривалого часу. Вже починаючи з 1920 року, вся Україна знову була складовою частиною інших держав, переважно Радянського Союзу, а на заході — Польщі, Румунії та Чехословаччини. Відтоді українці неодноразово запитували себе: чому нам, на відміну від чехів, поляків, литовців, естонців і латишів, не вдалося створити власну національну державу після Першої світової війни?

Між двома вогнями в Першій світовій війні

Перша світова війна призвела до виходу українського питання на міжнародний рівень. Росія розглядала Австрію та Німеччину як закулісних керівників українського національного руху. Натомість у Відні за прагненнями русинів вбачали агресивну панслов’янську Росію. Отже, українці, як це часто бувало у їхній історії, опинилися між вогнями наддержав. Це слід розуміти буквально, адже починаючи з 1914 року, українці воювали безпосередньо між собою: русини в австрійських шинелях, а малороси — у російських.

Українці Галичини першими дізналися наскільки вони були пішаками у грі великої політики. Коли російські війська захоплювали Галичину восени 1914 року, австро-угорські органи влади та війська заарештовували багатьох українців як нібито зрадників і садили у в’язниці. Російські окупанти також ніколи не браталися з русинами, а російський генерал-губернатор граф Г. Бобринський розглядав Східну Галичину як «исконно русские земпи». Він одразу застосував силу проти національного руху і проголосив: «Я впроваджу тут росій-ську мову, російські закони та інституції». Періодика рідною мовою та українські національні інституції заборонили, а українську мову вигнали зі шкіл.

Греко-католицька церква також зазнала переслідувань. Багато священнослужителів, на чолі з Андреєм Шептицьким (1865-1944), який був митрополитом починаючи з 1900 року, були заарештовані та відправлені на заслання до Росії. Шептицький походив з полонізованого шляхетського роду, один з його братів став польським генералом, інший — залишився польським землевласником. Після військової служби в австрійській армії та здобуття юридичної освіти в Краківському університеті у 1888 році Шептицький перейшов від римо-католицької до греко-католицької віри та був посвячений на священика у 1892 році. Вісім років потому він став митрополитом Галичини і Буковини. Напередодні Першої світової війни він мав великі заслуги як подвижник наукових і культурних прагнень, зокрема заснував Український національний музей у Львові. Він був також членом Галицького Сойму і Віденського Парламенту.

Особливо безжально російські війська чинили з обвинуваченими у шпигунстві євреями Галичини. Коли в травні 1915 року росіяни знову були змушені залишити найбільшу частину Галичини, вони силою евакуювали багатьох українців. Австрійські органи влади, які урочисто повернулися, продовжили репресивну політику: багато українців були заарештовані та вислані до Австрії. Тепер Центральноєвропейські держави (Німеччина та Австро-Угорщина) шукали співробітництва з поляками: у листопаді 1916 року вони проголосили Польщу (без Галичини) незалежним королівством і розширили автономію Галичини, де домінували поляки, в рамках Габсбурзької імперії. Тобто Відень продовжив співробітництво з польською елітою, і водночас вважав русинів ненадійними ірредентистами. Такі ідеї існували, хоча українці Габсбурзької імперії в 1914 році заявили про свою лояльність до імператора, а також довели її формуванням добровільних загонів Січових стрільців. «Союз звільнення України», заснований у Львові емігрантами з Росії, після початку війни намагався залучити Центральноєвропейські держави до боротьби за українську справу проти Росії, проте без успіху.

Хоча українці Російської імперії заявили про свою лояльність і брали участь в боях у складі царського війська, початок Першої світової війни тут теж викликав нову хвилю репресій. Були заборонені найважливіші українські видання та організації, які тоді існували. Історика Грушевського, що виступив як лідер національно-культурного відродження, у 1916 році вислали далеко в Росію.

Революція в Росії та в Україні

Тільки крах російської автократії у Лютневій революції 1917 року приніс загальну лібералізацію політичного та культурного життя. Всі жителі Росії одержали основні громадянські права і свободи та індивідуальні національно-культурні права. Однак Тимчасовий уряд принципово дотримувався ідеї «єдиної та неподільної Росії» і не надав національностям — за винятком поляків і жителів Фінляндії — жодних колективних територіальних прав. Тимчасовий уряд і другий носій двовладдя, Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, недооцінювали значення національної проблеми, яка була тісно пов’язана з невирішеними соціальними проблемами. Рішення обох проблем відкладалося до скликання Установчих зборів, куди потрібно було вибрати делегатів.

У 1917 році найважливішим суперником Тимчасового уряду на периферії стала політична організація українців. Це було справді несподівано, зважаючи на відставання у процесі формування українського нації. Через тиждень після Лютневої революції представники різних суспільних груп заснували в Києві Українську Центральну раду, щось на кшталт передпарламенту. Кількома тижнями пізніше Всеукраїнський Національний конгрес легітимізував Раду. Провідну роль виконувала створена ще до війни партія Товариство українських поступовців, а її керівника Михайла Грушевського обрали Президентом Центральної Ради. Спершу українська Центральна Рада заявила про свою лояльність до Тимчасового уряду і переслідувала помірковану мету досягнення національно-територіальної автономії України в рамках Російської федеративної республіки.

Однак протягом 1917 року разом із соціальними та політичними рухами всієї Росії, зазнали радикалізації також і цільові настанови українців. Від поміркованих поступовців і соціал-федералістів керівництво Радою перейшло спочатку до Української Соціал-демократичної робітничої партії, яка, починаючи з 1907 року, діяла у підпіллі та поєднувала національні вимоги із соціальними. Її лідер, письменник Володимир Винниченко (1880-1951), став у червні першим головою Генерального Секретаріату Ради, першого уряду України.

10 червня 1917 року Центральна Рада проголосила автономію України. Задля підкреслення зв’язку з указами козацьких гетьманів Маніфест назвали Універсалом у якому містилося патетичне звернення до «всього українського народу»:

«Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так: Хай буде Україна вільною! ... Український народ! Народе Український! В твоїх руках твоя доля. В сей трудний час всесвітнього безладдя й роспаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти, народ (робітників), народ хліборобів, можеш гордо і достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним».

Через тиждень Тимчасовий уряд відреагував зустрічним закликом і знову вказав на необхідність скликання Установчих зборів:

«Це є також і вашим завданням, громадяни України! Чи не є ви частиною вільної Росії? Хіба не зв’язана доля України нерозривно з долею всієї звільненої Росії? Хто може сумніватися в тому, що Росія буде забезпечувати права всіх її народів під знаком необмеженої демократії? ... Брати-українці! Не вибирайте фатальну дорогу розколу сил звільненої Росії! Не відривайтеся від спільної батьківщини!»

Конфлікт між Центральною Радою і Тимчасовим урядом вдалося залагодити в червні шляхом досягнення компромісу: Тимчасовий уряд визнавав Раду та її Генеральний секретаріат як сіє Гасіо представництво української нації. Разом з тим російський центр поступився частиною влади національному українському органу. Цей відхід від принципу «єдиної та неподільної Росії» призвів до урядової кризи в Петрограді, а більшість ліберальних членів уряду подало у відставку. Результат переговорів з Петроградом Рада оприлюднила 16 липня у своєму Другому Універсалі.

Однак, уже влітку 1917 року динаміка розвитку подій визначалася не стільки урядом і партіями, що представляли лише тонкий прошарок інтелігенції, скільки соціальними рухами нижніх верств. Як у Росії, так і в Україні протягом 1917 року значною мірою відбулася стихійна аграрна революція. Українські селяни забирали у своє володіння землі польського і російського дворянства. Частина селян організувалася в рамках Української Селянської спілки та Рад селянських депутатів. Україномовна газета Селянської спілки «Народня Воля» у травні 1917 року досягла накладу у 200 000 примірників. У червні приблизно 1 000 делегатів зібралися на Першому Всеросійському селянському з’їзді, що вимагав не тільки вирішення земельного питання, а й політичної автономії України. Одночасно організовувалася велика кількість українських солдатів, які формували власні військові частини та під час кількох з’їздів виступали із соціальними та національними вимогами.

Для мобілізованих мас українців поступки з боку Тимчасового уряду були вже недостатніми. Рада дискредитувала себе в їхніх очах, коли діяла заодно з Тимчасовим урядом, що не був готовий вирішувати невідкладні соціальні проблеми, передусім земельне питання. Крім того, виникли конфлікти серед представників політично недосвідченого українського керівництва. Українська партія соціалістів-революціонерів, заснована лише у квітні 1917 року, стала наприкінці літа керівною силою. Подібно до російських соціалістів-революціонерів вона представляла радикальний популізм, що поєднував аграрно-революційні вимоги з національними.

Протягом літа 1917 року дійшло також до конфліктів між українським національним рухом і неукраїнськими політичними силами. Після Лютневої революції росіяни запровадили двовладдя, створивши у найважливіших містах України, гак само як у Петрограді, комітети Тимчасового уряду та Ради робітничих і солдатських депутатів. Хоча Центральна Рада влітку намагалася здобути підтримку не українців, обіцяючи їм культурну автономію та визнаючи за ними право на 30% місць у Раді, однак більшість російського міського населення скептично ставилася до української національної справи і надалі орієнтувалася на російські партії кадетів або соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, а євреї переважно були прихильниками своїх власних соціалістичних і сіоністських партій. Відображенням співвідношення політичних сил в Україні є результати проведених у листопаді 1917 року — себто вже після перевороту більшовиків — виборів до Установчих зборів. У своїй більшості неукраїнські жителі міст і промислових районів на Півдні проголосували за російські та єврейські партії, більшовики одержали в цілому лише 10%, а в містах приблизно чверть голосів. На селі очевидну перемогу здобули українські партії, передусім партія українсь-ких соціалістів-революціонерів. У чотирьох основних українських губерніях українські партії одержали понад 70% голосів. Отже, вибори до Установчих зборів свідчать про те, який великий поштовх для соціальної та політичної мобілізації пережили українські селяни в 1917 році.

Жовтнева революція в Петрограді фундаментально змінила розстановку політичних сил у Російській державі. Більшовики намагалися здобути підтримку неросіян, виступаючи з вимогою надання народам права на самовизначення разом з правом на відокремлення, однак серед українців вони отримали незначну кількість прихильників. Проте Декрети про землю та мир і Декларація прав народів Росії ще раз пробудили надії. Тому українська Центральна Рада тимчасово співробітничала з більшовиками, щоб вигнати війська Тимчасового уряду з Києва. 7 листопада 1917 року Третім Універсалом Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки як автономної частини Російської федерації.

Україна в громадянській війні: перебіг подій

Однак більшовики не могли з цим змиритися. Ленінська партія підпорядковувала право націй на самовизначення принципові класової боротьби. Вона хотіла мати централізовану державу і монополію на владу. Після політичних невдач у Києві 12 грудня більшовики створили в Харкові Український Радянський уряд і розпочали військову окупацію України, що підтримувалася повстаннями в містах. Центральна Рада намагалася одержати підтримку від союзників — Центральноєвропейських держав (Німеччини та Австро-Угорщини), однак потрапляла в дедалі скрутніше становище. 12 січня 1918 року (25 січня за новим календарем) своїм Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила незалежність України: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу».

Двома тижнями пізніше, 26 січня (9 лютого), більшовики захопили Київ. Майже одночасно 9 лютого, Центральноєвропейські держави уклали з Центральною Радою сепаратний мир і визнали незалежну українську державу. Вони пообіцяли надати військову допомогу проти більшовиків і вимагали за це постачання продовольства.

Після зриву мирних переговорів з Радянською Росією, Центральноєвропейські держави в лютому розпочали наступ своїх військ, що через кілька тижнів призвело до окупації України. Уже 1 березня (за новим календарем) вони зайняли Київ і привели до влади Центральну Раду. Згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору, Російська Радянська Республіка 3 березня 1918 року змушена була визнати незалежність України. Втім, невдовзі виникли суперечності між німецькою військовою адміністрацією, яка насамперед була зацікавлена в постачанні продовольства з України, і Центральною Радою, яка мала есерівську орієнтацію і не могла забезпечити виконання цих вимог. Вже 29 квітня вони призвели до повалення Центральної Ради і призначення нового уряду на чолі з Павлом Скоропадським під протекторатом Німеччини.

Генерал і великий землевласник П. Скоропадський (1873-1945) був нащадком давнього козацького роду, що вже дав гетьмана два століття тому. Новий Гетьманат свідомо продовжував традиції колишньої української державності. За допомогою старих, російських і русифікованих українських еліт, а також німецької військової адміністрації, новий уряд намагався відновити мир і порядок в Україні та створити апарат керівництва державою. Він сприяв україномовній шкільній освіті всіх рівнів, а 14 листопада 1918 року була заснована Українська Академія Наук. У соціальній сфері уряд Скоропадського хотів відновити і повернути землевласникам їхні землі. Водночас він був змушений організовувати постачання зерна до Німеччини. Прихильники Центральної Ради та українських селянських мас рішуче відмовлялися підтримувати консервативний режим Скоропадського. 10 тисяч українських селян повстали та вели запеклі бої з німецькими військами.

Влітку національна опозиція заснувала спрямований проти Гетьманату Скоропадського Український Національно-Державний Союз, який у ніч на 14 листопада 1918 року створив повстанський уряд під назвою Директорія, що складався з п’яти осіб на чолі з Володимиром Винниченком. Директорія швидко здобула прихильників серед українських селян і солдатів Гетьманату. Після відходу німців і втечі Скоропадського 14 грудня війська Директорії увійшли в Київ. Директорія Української Народної Республіки стала четвертим урядом України у 1918 році. Атмосферу періоду громадянської війни з точки зору російської верхівки Києва відобразив Михайло Булгаков у своєму творі «Біла гвардія», зокрема в невеликому епізоді переходу влади від Скоропадського до Директорії.

У 1919 році Україна стала основним місцем подій громадянської війни, у якій було не тільки протистояння більшовиків і контрреволюційних білих армій, а також і втручання з боку Польщі та інтервенційних військ Антанти. Українські селяни за свої цілі боролися за допомогою власних військових підрозділів, які часто діяли під командуванням козацьких отаманів. У керівництві Директорії теж були конфлікти між фракцією на чолі з Винниченком, яка мала виразне соціалістично-революційне спрямування, та групою національно-демократичної орієнтації, об’єднаної навколо обдарованого воєначальника Симона Петлюри (1879-1926). Через хаотичну ситуацію Директорія була не спроможна проводити хоч якусь послідовну політику. 22 січня 1919 року напередодні нового більшовицького наступу здійснилася давня мрія українського національного руху — Злука українських земель: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна».

Після краху Габсбурзької імперії в Західній Україні відбулася реорганізація національних українських сил. У жовтні 1918 року у Львові була сформована Українська Національна Рада. Вона взяла владу в населеному переважно не українцями Львові та проголосила 9 листопада Західноукраїнську Народну Республіку, проте незабаром Львів знову перейшов до поляків. Надпартійний уряд,

Державний секретаріат, створив органи державного управління та військо, ядро якого формували Січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця. В січні 1919 року цей уряд прийняв рішення про об’єднання зі Східною Україною. Однак Польща, яка відновила державність, не хотіла змиритися з втратою Галичини. У воєнному конфлікті з Польщею західні українці не одержали підтримки ні від Антанти, ні від Директорії, яка у військовому відношенні також перебувала в скрутному становищі, і тому влітку 1919 року зазнали поразки від польських армій.

6 листопада 1918 року українська організація взяла владу в Чернівцях і мала наміри об’єднати Північну Буковину із Західноукраїнською Народною Республікою. Проте, вже через кілька днів румунські війська зайняли місто. В Закарпатті 9 листопада 1918 року Русинська Національна Рада висловилася за існування в межах Угорщини, проте навесні 1919 року чехословацькі війська зайняли територію, а 8 травня 1919 року Центральна Русинська Рада об’єдналася з Чехословаччиною. Таким чином, до літа 1919 року західноукраїнські землі були поділені між Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

У листопаді 1918 року в Східній Україні більшовики сформували український радянський уряд на чолі з Георгієм П’ятаковим" і Християном Раковським" і на початку лютого 1919 року вдруге вступили у Київ. Спочатку українські селяни масово підтримували радянський уряд, однак їхні надії були зраджені, тому невдовзі вони знову відвернулися від нього. Директорія втекла на Поділля, де Симон Петлюра замінив Винниченка як ключова особа. Там до військ Директорії приєдналися війська Української Галицької Армії, що відступили зі Східної Галичини, і разом вони рушили на Київ. Проте не національно-українські сили, а солдати підтриманої Антантою російської Добровольчої армії під командуванням білого генерала Денікіна влітку 1919 року вигнали більшовиків з України. 31 серпня західноукраїнські війська зайняли Київ, однак того самого дня вони відступили з міста на користь військ Денікіна. Білі хотіли відновити «єдину та неподільну Росію» і тому відмовлялися від співробітництва з Українською Народною Республікою. Останніми можливими союзниками для Петлюри залишалися тільки поляки, яким він 2 грудня 1919 року уступив Галичину та Західну Волинь. Співробітництво з Польщею, владу якої над Галичиною визнав Петлюра, автоматично привело до розриву із ЗУНР, уряд якої виїхав на еміграцію у Відень.

Вже наприкінці 1919 року більшовики втретє зайняли Київ і вигнали Денікіна і з інших регіонів України. Вони були змушені ще раз залишити місто, коли 7 травня 1920 року польські підрозділи під командуванням Юзефа Пілсудського, підсилені військами Петлюри, захопили Київ. Однак уже в червні їх вигнала Червона армія. Таким чином, у Києві відбулася дев’ята за два з половиною роки зміна влади. Це тривало до наступного року, аж доки більшовики не здолали опір селянських партизанів і не здобули контроль над Україною.

Пізніше в результаті Паризької та Ризької мирних угод кордони були визначені по-новому. Підтвердилася належність Північної Буковини та Бессарабії до Румунії, Закарпаття до Чехословаччини, а Галичини до Польщі, в обох останніх випадках із застереженнями про надання автономії. Західноукраїнський емігрантський уряд представив справу на розгляд Ліги Націй, і лише в 1923 році вона визнала приналежність Східної Галичини до Польщі, спершу тільки на 25 років. Згідно з Ризькою мирною угодою, у 1921 році радянський уряд відмовився на користь Польщі від Західної Волині, яка раніше підпо-рядковувалася царській Росії.

Події 1917-1920 років в Україні були надзвичайно бурхливими. Одночасно діяли різні політичні сили та військові формування. Зв’язки між окремими регіонами та між містом і селом постійно переривалися. На значній території України панували анархія та хаос. Далі я хотів би дати стислу характеристику тим силам, які брали участь у громадянській війні.

Україна у громадянській війні: діючі сили

1. З української точки зору на передньому плані перебували національні сили. Чотири українські уряди у 1917-1920 роках не суттєво відрізнялися один від одного.

Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат були першими автономними політичними інституціями сучасноїУкраїни. Викликає подив те, що вони змогли так швидко сформуватися і здійснювати значний вплив й на загальноросійську політику. Центральна Рада прагнула поєднати ліберально-демократичні та соціалістичні цільові настанови з національними вимогами і спочатку мала справ-ді широке коло прихильників. Однак у хаосі 1917 року вона не спромоглася створити ефективну систему державного управління та державні інституції, відповідальні за підтримку та захист існуючого ладу. Зростання радикальних настроїв селян помітно позбавляло її соціальної бази. Проте до Жовтневої революції Центральна Рада залишалася важливим політичним органом, і саме вона, незадовго до свого падіння, проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Перебуваючи під протекторатом німецьких окупаційних військ, Гетьманат Скоропадського намагався прискорити українське державотворення. Однак він залишався непопулярним як через свою реакційну соціальну політику, так і через своє співробітництво з німцями, зацікавленими Україною як постачальницею зерна. Режим, що виступав під вчорашніми гаслами, не міг би вижити без німецької підтримки.

Завдяки своєму особовому складові Директорія Української Народної Республіки продовжила лінію Центральної Ради. Під керівництвом Винниченка завдяки есерівській програмі вона спромоглася ще раз мобілізувати широкі верстви населення. Однак при цьому не приділялося достатньо уваги розбудові державної та військової організації, тому українські національні сили поступалися своїм супротивникам, які з усіх боків насувалися на Україну. У військових конфліктах громадянської війни великого впливу набув воєначальник Симон Петлюра, який витіснив Винниченка. Одночасно основні акценти програми Директорії змістилися від есерівських соціальних цілей до національних.

За умов анархії 1919 року Директорія майже втратила будь-який контроль над Україною. Українські селяни об’єднувалися в численні автономні збройні формування під командуванням самовладних отаманів. Вони частково підтримували війська Петлюри, однак при цьому залишалися абсолютно незалежними в діях у своїх регіонах. Вони частково відповідальні зі жахливі єврейські погроми, що відбувалися під час громадянської війни в Україні. Більшість селян і міщан незабаром розчарувалася в Директорії і багато хто перейшов до більшовиків. Крім того, недостатній ефективності та слабкому контролю сприяв військовий тиск, що чинився з боку обох російських супротивників у роки громадянської війни, і тому навесні 1919 року Директорію витіснили на невелику територію на Південному Заході України. Через коаліцію з поляками, на яку Петлюра наважився на завершальному етапі громадянської війни, він невдовзі втратив частину своєї популярності, а також розпалася його коаліція із західними українцями.

На спосіб діяльності уряду Західноукраїнської Народної Республіки суттєво вплинули австрійські традиції. Він дотримувався поміркованої політичної програми і отримав широку підтримку українського населення. Спираючись на те, що процес формування нації тут просунувся набагато далі, урядові ЗУНР вдалося здійснити важливі кроки на шляху державотворення. Його невдача пов’язана передусім з тим, що без союзників він не мав жодного шансу на успіх у змаганні з польською державою, яка була набагато сильнішою у воєнному відношенні.

2. Найважливішим інструментом більшовиків була дисциплінована, добре навчена Червона армія, що переважала українські збройні сили. Крім того, в Україні вони могли спиратися на частину міського російського та єврейського населення і на індустріальних робітників Східної та Південної України, які в більшості неприхильно ставилися до українських національних рухів. Комуністи України ще в 1920 році на чотири п’ятих складалися з не українців.

З самого початку метою більшовиків було безпосереднє панування над Україною, економічні ресурси та геополітичне розташування якої мали вирішальне значення для виживання радянської держави. Однак не існувало єдиної думки як досягти цієї мети. Ліве партійне крило під керівництвом П’ятакова виступало за насильницьке вторгнення, захоплення влади та безпосереднє впровадження комунізму. Праве крило висловлювалося за гнучкішу політику співробітництва з певними національними силами й уважніше ставлення до більшості селянського населення. В роки воєнного комунізму перемогу здобув лівий варіант. Під час свого майже піврічного панування у 1919 році більшовики виявили повне нерозуміння потреб українських селян, не кажучи вже про національні сили. Вони націоналізували землю, організували комуни і колгоспи, насильно вилучали велику кількість зерна. Реакцією українського селянства стала низка антибільшовицьких повстань.

Тільки після другого невдалого періоду більшовицької влади Ленін піддав гострій критиці «великоросійський імперіалізм і шовінізм», а в грудні 1919 року домігся проведення поміркованої лінії: він пообіцяв федеративний зв’язок України з Радянською Росією, вільний розвиток мови і культури, а також розподіл землі серед селян. Ця гнучка політика полегшила третє загарбання України Червоною армією у 1920 році. Однак на практиці, як і в Росії, продовжувалася конфіскація зерна, що знову розбудило опір українських селян.

3. Білі антибільшовицькі війська вже у 1918 році розташувалися в Південній Україні, а в 1919 році генерал Денікін спромігся поширити режим військової диктатури на великі частини Східної та Південної України. Добровольча армія Денікіна у воєнному відношенні була сильною, а його програма відродження Російської імперії знайшла прихильників серед переважно російської верхівки України.

Втім, його реакційна аграрна політика відлякувала селян, монархізм — лібералів, а великоросійський націоналізм і відкидання самостійності української нації — національну українську інтелігенцію. Білі війська також тероризували погромами євреїв. Хоча Денікін подавав надії на здійснення бажання про скликання майбутніх Установчих зборів формально демократичним шляхом — проте його реакційна програма заважала переважній більшості населення України сприймати його як прийнятного союзника. Денікін також відмовлявся від співробітництва з національно-українськими силами Петлюри. Його воєнні успіхи частково можна пояснити підтримкою з боку інтервенційних військ Антанти.

4. У 1918-1920 роках іноземні війська неодноразово здійснювали окупацію частин України, переслідуючи при цьому власні цілі.

У 1918 році німецькі окупаційні війська розглядали Україну передусім як постачальницю зерна, що мусила забезпечувати хлібом голодуючу Німеччину. Примусове вилучення зерна зробило окупаційну владу і консервативний режим Скоропадського особливо непопулярними. На відміну від інших іноземних інтервентів, Німеччина та Австро-Угорщина проявляли певне розуміння інтересів української нації, яку вони сподівалися протиставити в якості буфера російському та радянському супротивнику.

Натомість держави Антанти, які втрутилися у громадянську війну наприкінці 1918 року, розглядали українців не як самостійну націю, а як складову частину нації російської. їхньою метою було повалення більшовицької влади та відновлення (старого режиму) як сили, що протидіє Німеччині. Тому вони послідовно підтримували білих генералів у їхній боротьбі проти більшовиків. В Україні це були насамперед французькі війська, що надавали білим спочатку воєнну, а потім і матеріальну підтримку, а також захищали їхні цільові настанови. Тому узгодження дій з українськими національними урядами, які, окрім іншого, ще й мали виразне соціалістичне забарвлення, взагалі не було предметом обговорення.

Відроджена польська держава, починаючи з кінця 1918 року, втягнулася у війну із Західноукраїнською Народною Республікою за Східну Галичину. З польської точки зору це була законна боротьба за давні польські території. Поляки не вважали русинів самостійною нацією. Коли у 1920 році разом з військовими з’єднаннями Петлюри польська армія швидко рушила у Східну Україну, йшлося не про звільнення України, а про війну проти Радянської Росії. Втім, поляки майже не здобули підтримки у Східній Україні.

5. За своєю чисельністю українські селяни були найважливішою силою у громадянській війні. Аграрна революція була однією з найважливіших рушійних сил подій періоду 1917-1920 років. У 1918 році селянські повстання набули особливо великих масштабів, вони спрямовувалися не лише проти землевласників, а й проти німецьких окупантів та вилучення ними зерна. Подібна ситуація повторилася наступного року у спротиві владі «білих». Це свідчить про те, що національні цільові настанови не були чужими для українських селян. Проте пріоритетними для них були соціальні прагнення: вони хотіли більше землі, поділу великих землеволодінь без відшкодування. Селяни прагнули здійснити цю спрямовану на досягнення соціальної рівності радикальну програму власними силами. Цей аграрно-революційний рух був стихійною реакцією на крах політичного та соціального ладу. Українські уряди намагалися керувати селянами і здійснювати контроль над ними, однак безуспішно. Але вони змушені були забезпечити собі підтримку з боку селян, тому політика більшості українських урядів мала соціально-революційне спрямування.

Послідовніша аграрна програма більшовиків завоювала симпатії українських селян. Багато селянських отаманів перейшли на бік більшовиків, наприклад, у 1918 році проти Скоропадського і на початку 1919 року через розчарування в Директорії. Проте радикальна аграрна політика більшовиків у 1918 і 1919 роках, їхнє безцеремонне втручання у традиційний світ села та їхні насильницькі методи вилучення зерна призвели до того, що незабаром селянські сподівання на більшовиків знову зникли.

Все, що їм залишалося, — зміцнювати традиційні захисні позиції проти зовнішнього оточення, проти всіх інтелігентів, проти міста. Протягом цих років серед українських селян знову ожили давні козацькі та гайдамацькі ідеали. У деяких селянських вождів, зокрема і в русифікованого Нестора Махна, цей козацький егалітаризм поєднувався з анархічними ідеями. У 1919 році в Південно-Східній Україні Махно сформував збройні сили, що налічували кількадесят тисяч чоловік. Український неокозацький селянський анархізм і його часткове втілення в махновському Гуляйполі привернули велику увагу в істо-ричних дослідженнях. Інші сільські партизани також ускладнювали життя правителям і окупантам. У 1920 році, коли перемогла поміркована лінія більшовицької аграрної політики, вища точка аграрної революції була перейдена і в серпні 1921 року Червона армія розбила бойові групи Махна.

6. Росіяни і євреї, що разом складали більшість населення в усіх великих містах і промислових центрах, були принципово скептично налаштовані стосовно національних українських урядів. їхні партії частково співпрацювали з Центральною Радою, однак пізніше російські робітники, здійснюючи збройні повстання, знову підтримували більшовиків, а рештки російської еліти — спочатку Скоропадського, а пізніше білих.

Євреї України опинилися в особливо скрутному становищі. Катастрофа старого ладу викликала, як це вже було під час революції 1905 року, активізацію антисемітського руху. Починаючи з 1881 року, євреїв змішували в одну купу з революціонерами: тепер антикомуністичні сили ототожнювали євреїв з більшовиками, хоча незначна меншість русифікованих українських євреїв взяла активну участь у партії Леніна. Протягом революційного 1917 року та до осені 1918 року ситуація залишалася на диво спокійною, однак 1919 і 1920 роки громадянської війни принесли в Україну хвилю погромів, масштаби яких перевищили все, що відбувалося упродовж попередніх десятиліть. Було вбито щонайменше 30 000 євреїв, значно більше зазнали поранень та втратили своє майно.

Дослідники не дійшли спільної думки, хто несе відповідальність за ці жахливі масові вбивства та руйнування. Безперечно, в цьому насамперед взяли участь солдати, росіяни й українці, а в Галичині також поляки. Українські дослідники найважливішими злочинцями вважають частини Добровольчої армії Денікіна, що буцімто систематично винищували цілі єврейські громади; українських селян під командуванням самовладних отаманів вони звинувачують лише у стихійних, соціально умотивованих єврейських погромах. З єврейської точки зору, головними відповідальними суб’єктами були війська Директорії та Головний Отаман Петлюра, а єврейські погроми періоду громадянської війни зараховують до давньої традиції українського антисемітизму, започаткованої в середині XVII сторіччя. Згідно з цим, логічно, що єврей Самуїл Шварцбард у 1926 році в Парижі вбив Симона Петлюру, щоб помститися за єврейські погроми, а наступного року суд його виправдав. Новітні дослідження сходяться на думці, що військові частини Директорії здійснювали єврейські погроми. Наприклад, у лютому 1919 року, військові підрозділи українського коменданта Семосенка вбили у Проскурові близько 2000 євреїв. Однак це, очевидно, відбувалося не за вказівкою уряду. Петлюра та головні українські політики не були антисемітами: вони надали національно-персональну автономію євреям, так само як росіянам і німцям, і включили євреїв до складу уряду. Проте вони не контролювали свої війська і не могли перешкодити їхнім актам насильства.

Хоча більшість єврейських погромів у 1919 і 1920 роках здійснювалася, з одного боку, білими військами Денікіна, що складалися переважно з російських офіцерів і козаків, серед яких був поширений антисемітизм, а з іншого боку, — незалежними українськими бойовими групами та селянами, через це не можна повністю виправдати і звільнити від будь-якої відповідальності уряд Української Народної Республіки. Єврейські погроми кидають тінь на український визвольний рух. Подібно до того, як відбувалося під час повстання нід керівництвом Богдана Хмельницького, так і тепер, період українського державотворення збігся з періодом масового вбивства євреїв. Погроми 1919 та 1920 років для євреїв України були жахливим досвідом, який завдав великої шкоди їхньому ставленню до українців.

Крах держави: внутрішні та зовнішні чинники

Короткий період між 1917 і 1921 роками є надзвичайно важливим для національних уявлень українців про історію. Знову постають два запитання: чому, на відміну від багатьох інших народів, українцям не вдалося після Першої світової війни зберегти незалежну національну державу? Чому більшовики перемогли в громадянській війні?

Для поразки української національної держави велике значення мало те, що шанс державотворення з’явився у той момент, коли процес формування української нації у Російській імперії досяг свого політичного етапу лише на початку XX ст. Соціальна база нації була тонкою, міста і промислові регіони мали російський і частково єврейський характер. Основна маса українських селян ще не була охоплена національною ідеєю. Не вистачало політичного досвіду, підготовлених кадрів і стабілізуючих інституцій для керівництва великою державою. Українські уряди, в яких домінувала інтелігенція, мали залучити на свій бік селян. Цій меті служила їхня аграрно-соціалістична орієнтація, однак її не вдалося послідовно запровадити в життя. Інтелектуальне керівництво не було згуртованим, а навпаки — постійно сперечалося з приводу програм і політичної тактики.

З іншого боку, поява національних урядів і висунута ними вимога незалежності на тлі суттєво уповільненого формування української нації та етнічної неоднорідності населення України, аж ніяк не було чимось самозрозумілим. Той факт, що вперше виникла сучасна українська держава, робить коротку та бурхливу історію Української Народної Республіки важливим етапом формування української нації.

Внутрішні слабкості та уповільнене формування нації були не єдиними і навіть не вирішальними причинами поразки української національної держави. В цілому більшу вагу мали зовнішні обставини. Свідченням цього є приклад русинів Галичини, в яких формування нації просунулося набагато далі і які набули політичного досвіду в австрійській конституційній державі та створили свої інституції. Проте Західноукраїнська Народна Республіка не змогла довго вистояти перед польськими військами.

У 1917-1920 роках українці перебували в епіцентрі російської громадянської війни та міжнародних конфліктів. Як і в часи Богдана Хмельницького, самі вони були надто слабкими, щоб відстояти свою незалежність. Ні більшовики, ні білі, ні інтервенційні війська Антанти, ні Німеччина чи Польща не були зацікавлені в незалежності України. Усі вони не сприймали українців як націю, а використовували їх з позиції сили як інструменти для власної політики. Ніхто не пропонував себе в якості союзника для українських урядів, і українська національна держава, полишена на власні сили, не мала жодного шансу на виживання в ситуації 1917-1920 років.

Чому більшовикам вдалося підкорити своїй владі найбільшу частину України? Окрім цього, постає також питання про те, якій з інших зацікавлених сил це могло би вдатися. На основі попередніх міркувань ми викреслюємо українські національні уряди, німців і держави Антанти. Залишаються «білі» росіяни і поляки. Порівняно з ними більшовики мали сильнішу та дисциплінованішу армію, більш згуртоване та краще організоване політичне керівництво і привабливішу програму для народних мас українців. Хоча більшовики своєю грубою аграрною та національною політикою протягом 1918 і 1919 років дезавуювали свої теоретичні цільові настанови та значною мірою втратили ті симпатії, які виявила до них частина українського селянства. Проте білі та поляки були ще менш прийнятними для народних мас українців. Пізніше, у 1920 році, коли більшовики перейшли до гнучкішої політики, більшість росіян та євреїв вважали їх рятівниками, а українська інтелігенція та втомлені тривалою війною і колосальними руйнуваннями українські селяни — меншим злом, порівняно з реакційними білими і поляками. Це був вирішальний поворотний пункт не тільки для історії України, а й для всієї Російської держави, що остаточно визначив результат громадянської війни на користь червоних.

Наприкінці XX сторіччя Україна знову відіграла ключову роль, цього разу в процесі розпаду Радянського Союзу. Хоча тепер, у процесі формування української національної держави, також проявилася ціла низка внутрішніх слабкостей, але процес утворення української нації протягом двадцятих і п’ятдесятих років просунувся далі. Однак зовнішня ситуація наприкінці XX сторіччя була набагато сприятливішою. Тепер процесу не передувала ні велика війна, ні громадянська війна навколо спадщини радянської імперії, ні втручання у конфлікти сусідніх держав. Хоча західним державам знадобилося досить багато часу, щоб змиритися з кінцем імперії, але цього разу вони не підтримали реакційні російські сили. Таким чином, всупереч поганій економічній ситуації, українська держава нині має значно кращі стартові можливості, ніж це було 75 років тому.