Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Мала історія України

9. Україна напередодні Першої світової війни

Перш ніж наша оповідь подолає межу подій 1914-1917 років, слід ще раз зробити проміжну зупинку. Подібно до розповіді про початок XVIII ст., я хотів би представити тут у систематичному розрізі почергово демографічну, соціальну й економічну структуру, а також культури України напередодні Першої світової війни. Така основа є необхідною для розуміння бурхливих подій війни, революції та українського державотворення (розділ 10).

Українці та не українці

Район поселення українців у Бессарабії та Буковині в 1900 році межував з районом поселення румунів, в Закарпатті сусідами були угорці та словаки, в Галичині, Холмщині та Підляшші — поляки, на Півночі — білоруси, на Сході — великороси, в Криму — кримські татари (дивися карту 3). Етнічні кордони скрізь були нечіткими: як меншина, українці жили серед своїх сусідів — румунів, словаків, поляків і великоросів. А росіяни, євреї, поляки, білоруси, німці, румуни, греки, болгари, чехи та цигани жили на території, де переважало українське населення.

Близько 1910 року в Російській та Габсбурзькій імперіях загалом було приблизно 33 млн. українців. З них лише приблизно 4 млн (12%) жили у Габсбурзькій імперії, де вони складали 8% всього населення, а в Ціслейтанії" — восьму частину від загальної кількості населення. Приблизно 29 млн українців у Росії складали 18% населення імперії і таким чином були другою за величиною етнічною групою після росіян. Щоб представити точніші дані щодо Росії, нам слід звернутися до результатів перепису населення 1897 року. Він визначав національності імперії за ознаками рідної мови, в тому числі також і так званих малоросів, що суперечило офіційній політиці того часу.

В 1897 році у регіонах України, що перебували під російським пануванням, 17 млн українців складали 72,6% населення. До цього додавалися приблизно 2,8 млн росіян (11,8%), 1,9 млн євреїв (8,1%), майже півмільйона німців (2,1%), 400 000 поляків (1,7%) та нечисленні групи білорусів, болгар, румун, греків, чехів, вірмен і циган. Найвища концентрація українців — 93% була на центральних землях Лівобережжя, в Полтавській губернії. В Південній Україні частка українців складала лише 56,1% (порівняно з 21,4% росіян, 7,6% євреїв і 4,4% німців). На Правобережжі було особливо багато євреїв — 12,5%, а українців — 77%. Понад 3 млн українців жили поруч з росіянами в чорноземних регіонах Курської та Воронезької губерній, які межували на Сході з Україною, а також на землях Війська Донського та Кавказького передгір’я.

3,3 млн. українців складали 62% населення у східній частині коронних земель Галичини в 1910 році; їм протистояли 25% поляків і 12% євреїв. Натомість у Галичині в цілому частка русинів складала лише 40% (супроти 48% поляків і 11% євреїв). Українці на Буковині (305 000 осіб — 38%) жили поруч з румунами, євреями та німцями; в Закарпатті приблизно 450 000 русинів були розпорошені по кількох угорських округах, де жили також угорці, євреї та словаки. Приблизно 500 000 українців усе ще жили в північно-західних, переважно польських і білоруських землях Холмщини та ГІідляшшя.

Навіть для східноєвропейських умов населення України було в етнічному сенсі надзвичайно строкатим і змішаним. На відміну від інших найбільших європейських народів, в українців не було великої, етнічно закритої серцевини поселення. Етнічні меншини поляків і євреїв іммігрували в Україну ще з Середньовіччя, росіяни та німецькі колоністи — починаючи з XVIII сторіччя. Протягом XIX століття частка українського населення надалі зменшувалася як у російській, так і в австрійській частинах. Втім, у степових районах Південної України українці також були іммігрантами.

Природний приріст українського населення напередодні Першої світової війни був дуже високим. Щорічний темп приросту, що складав 20 осіб на 1000, був вищим ніж в цілому високий середній показник у Росії, що складав 16 осіб на 1000. Причиною цього була не стільки висока народжуваність, що поступово навіть знижувалася, а радше смертність, яка в українців була значно нижчою, ніж у росіян. Українці в Галичині мали дещо нижчі показники народжуваності та трохи вищі смертності, ніж у Російській імперії: їхній природний приріст населення з 14 особами на 1000 щорічно мав значно нижчі показники.

Незважаючи на це, демографічний тиск був великим і в Галичині, і в Закарпатті. В період між 1890 і 1913 роками від 600 000 до 800 000 українців емігрували з Габсбурзької імперії. Більшість з них виїхали до Сполучених Штатів Америки і Канади, заклавши фундамент досі потужних українських діаспор у цих країнах. До цього слід додати велику кількість сезонних робітників: напередодні Першої світової війни понад 50 000 українців щороку тимчасово прибували до Габсбурзької імперії як робоча сила. Одночасно з українцями приблизно 270 000 євреїв і 600 000 поляків з Галичини також емігрували до Сполучених Штатів.

Переселення українських селян у Росію, яке відбувалося упродовж століть, здійснювалася на Південь і Схід, у неосвоєні для сільського господарства та малонаселені регіони. Спочатку більшість українських поселенців приваблювала Новоросія, а в другій половині XIX століття — степові території на Північному Кавказі та Нижній Волзі. Протягом двох десятиліть напередодні Першої світової війни близько двох мільйонів українців, здебільшого з Лівобережжя, через Урал переселилися до Південного Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу. Втім, значна частина не була задоволена життєвими умовами в Азії та поверталася в Україну. Втім, на півночі Казахстану в 1914 році українці складали 30% населення, а на Далекому Сході біля Амуру і Тихого океану, в так званій «Зеленій Україні» — понад 40% населення. Постійна міграція селянського населення значно посилювала демографічну розпорошеність українців.

Соціальні групи на селі та в місті

Провідною та найбільшою соціальною групою в Україні напередодні Першої світової війни були селяни. У 1897 році серед селян України, що перебували під російським пануванням, українці складали близько 85% і становили переважну більшість. До цього слід додати росіян і німецьких колоністів, особливо багато яких жили на півдні — в Новоросії. Українці були селянським народом: 87% українців Росії та понад 90% русинів Габсбурзької імперії займалися сільським господарством.

Більшість українців мали дрібні селянські господарства з невеликою кількістю орної землі, якої ледь вистачало, щоб прогодувати себе. Починаючи з шістдесятих років, внаслідок швидкого зростання кількості населення значно зменшилися земельні паї. В Галичині та на Правобережній Україні також сформувався аграрний пролетаріат, що працював на землеволодіннях польських магнатів. Частка великого землеволодіння складала в найбільших регіонах України понад 40%; тільки на Лівобережжі, що мало виразніший козацько-дрібноселянський характер, вона була менш значною. Українські селяни купу-вали й орендували додаткову землю, однак вони не могли за рахунок цього компенсувати зменшення земельних паїв, яке було наслідком демографічного зростання.

Проте відносно невеликі розміри земельних паїв недостатньо пояснюють причини скрутного економічного становища більшості українських селян. Принаймні настільки ж важливими були примітивна аграрна технологія та застарілі методи вирощування сільськогосподарських культур — трипільна система господарства і недостатнє застосування добрив — а внаслідок цього, низька продуктивність праці. У приналежній до Російської імперії Україні, з її родючими ґрунтами та новими відкритими для поселення просторами, землеробство залишалося екстенсивним. Натомість українські селяни Галичини, за підтримки кооперативів і селянських банків, посилено намагалися модернізувати землеробство, зокрема, впроваджуючи сівозміну чи переходячи на тваринництво. Багато українських селян залежали від додаткових заробітків несільськогосподарського характеру. Високо розвиненими були ремесла, наприклад, ткацтво, гончарство чи виробництво шкур, а також промисли, як-от чумацтво. Раніше українських селян, зазвичай, розглядали як експлуатованих державою та дворянами злидарів, що ставали дедалі біднішими, однак нові дослідження про Російську імперію та Галичину дають підстави сумніватися в цьому. Вони підкреслюють, що українські та російські селяни, принаймні в деяких регіонах, гнучко пристосовувалися до нових умов, зокрема, до зменшення їхніх земельних паїв, і дбали про те, щоб їхні доходи залишалися стабільними.

Українські селяни жили спільно в громадах. Однак, українська історіографія підкреслює відмінність між російською общиною з періодичним перерозподілом землі та колективною власністю й українською громадою, яка була нібито добровільним об’єднанням ін-дивідуальних селянських господарств. Російська форма громади була поширена до 1861 року лише на Півдні та Сході, а після реформи її запровадили також в інших регіонах України. Однак її бойкотували численні українські громади, не здійснюючи жодного перерозподілу земель. Коли Столипінські реформи дозволили вихід з громади та навіть їхній розпуск, цією можливістю скористалося більше українців, аніж росіян. Втім, не можна зловживати стереотипами росіянина-колективіста та українця-індивідуаліста. Новітні дослідження показали, що російські селяни у XIX та на початку XX сторіччя теж були набагато більш індивідуалістичними, ніж це вважалося раніше. Крім того, громада на засадах перерозподілу землі була не наслідком первіснокомуністичної російської душі, як стверджували народники, а винаходом російської держави.

В селах поряд із селянами жили також священнослужителі та вчителі. Унійне духовенство і вчителі україномовних восьмилітніх шкіл Галичини здебільшого мали виражену русинську ідентичність, натомість священнослужителі та вчителі в Росії були переважно русифікованими. Наприклад, у 1897 році половина священнослужителів України вказували російську як свою рідну мову, а в Херсонській губернії Новоросії таких було три чверті.

Села німецьких колоністів у Південній Україні та на Волині були окремим світом. Німці мали у своєму розпорядженні значно більше земельної власності, ніж українці, і насамперед у Новоросії вони в економічному сенсі формували досить заможний сільський середній прошарок. Між німецьким і українським селом майже не було контактів, чому сприяли конфесійні та мовні відмінності. Втім, українці нерідко служили батраками в німецьких господарствах. До українських селян німці Причорномор’я ставилися, як правило, зверхньо і не вважали їх рівними собі. Проте до Першої світової війни майже не було відкритого спротиву українських селян іноземним, заможним поселенцям.

Євреї теж жили в українських селах, однак лише їх невелика частина займалася сільським господарством, насамперед у кількох єврейських колоніях у Новоросії. Таким єврейським колоністом був Давид Бронштейн, батько Троцького. Переважна більшість євреїв намагалася заробляти як крамарі, ремісники, дрібні торговці або шинкарі, а частина їх ще залишалася на службі в польських магнатів. Тому продовжували існувати соціальні та економічні протиріччя між українськими селянами та єврейськими посередниками.

Напередодні Першої світової війни українські селяни жили в традиційному світі села, що визначався родиною та садибним господарством, давніми звичаями та зміною пір року. Цьому гармонійному, духовно врівноваженому та закритому щодо зовнішнього світу села, протистояв світ міста, який мав здаватися українським селянам двічі чужим, адже місто і в культурному сенсі було неукраїнським. Щодо цього тодішній спостерігач зауважував:

«Місто панує над селом, а «іноземці» панують у місті. Місто притягує все багатство до себе та майже нічого не повертає селу. Воно стягує податки, що майже ніколи не повертаються в українське село... У місті потрібно платити хабарі... Місто одягнене дорого, як на свято, воно добре їсть і п’є... У селі навпаки не має майже нічого, крім злиднів, невігластва й тяжкої праці. Місто існує для панів, воно чуже. Воно не наше, не українське. Воно російське, єврейське, польське, але не наше».

Протягом десятиліть напередодні Першої світової війни міста України переживали бурхливе зростання. Наприкінці XIX сторіччя Одеса налічувала понад 400 000, а в 1914 році — понад 650 000 жителів, Київ зріс від 250 000 до понад 500 000, Харків — від 175 000 до 250 000, Катеринослав — від 113 000 до 218 000, Львів як найважливіше місто і транспортний вузол Західної України налічував у 1880 році 100 000, а в 1910 році — 220 000 жителів. Ступінь урбанізації Новоросії у 1897 році складав понад 20%, що значно перевищувало середній показник по Україні, який складав 13%.

Неможливо переоцінити значення для української історії того факту, що урбанізація України значною мірою відбувалася без участі українців. Українські селяни не мігрували у великій кількості до міст, і наприкінці XIX сторіччя українців було надзвичайно мало, порівняно із загальною чисельністю міського населення, особливо чітко це проявлялося саме в найбільш урбанізованому регіоні на Півдні. Ще більш незначною була частка українців у великих містах, окрім того, вона постійно зменшувалася, наприклад, у Києві від 30% у 1874 році, 22% у 1897 році до 16% у 1914 році. В Одесі у 1897 році жило лише 9% українців, у Катеринославі — 16%, а в Харкові — 26%. У Львові українці складали приблизно одну п’яту частину населення в 1910 році, однак понад половина з них користувалися польською як розмовною мовою. Більшою була частка українців у невеликих містах, насамперед на Лівобережній Україні: з 83 000 жителів провінційного міста Полтави — 56% були українцями.

Наприкінці XIX сторіччя в регіонах, підпорядкованих Російській імперії українці складали 32%, росіяни 34%, а євреї 27% міського населення. Проте, лише 5,6% українців усієї Росії жили в містах. Отже, ступінь їхньої урбанізації був значно нижчим, ніж у росіян (15,9% по всій Російській імперії). Більшість українського міського населення належала до нижчих верств, водночас важливі посади у сферах економіки, адміністрації та культури були зайняті представниками інших етносів. У шести центральних губерніях України українці складали лише приблизно 9% заможних міських верхніх верств купецького стану.

Характер великих міст визначався російськими рисами. У 1897 році росіяни складали в Харкові 63%, в Києві — 54%, в Одесі — 49% населення. Адміністративна, військова, економічна та культурна еліта, а також велика частина міських нижніх верств населення складалися переважно або з росіян, або з русифікованих українців. Те саме стосується кваліфікованих робітників у стрімко зростаючих важкій і гірничодобувній промисловості Півдня. Для майбутнього важливим було те, що характер промислового пролетаріату України мав російські риси. В галузі промислової переробки харчових продуктів на Заході та на Півночі працювало більше українських робітників, які, втім, залишалися тісно пов’язаними з селом. У великих містах Галичини поляки відігравали роль, подібну до ролі росіян у Російській імперії. Складаючи майже половину населення, вони робили Львів переважно польським містом. До цього слід додати тонкий німецько-австрійський прошарок чиновників і офіцерів значною мірою полонізовану, проте у конфесійному сенсі незалежну невелику групу вірмен-уніатів.

В усіх містах України жило багато євреїв. Найбільшою частка євреїв була в невеликих містах Правобережжя і Галичини: 80% у Бердичеві, 70% у Бродах, половина в Житомирі. У Львові євреї складали приблизно чверть, у Чернівцях — третину, в Одесі — 31% і в Катеринославі — 35% населення. У Києві вони складали 6%, а в Харкові — 12% населення. В Західній і Південній Україні, а також дедалі більшою мірою на Лівобережжі євреї контролювали роздрібну торгівлю, насамперед торгівлю сільськогосподарськими продуктами, дрібне підприємництво та певні ремісничі галузі, як-от кравецтво та шевство. В шести центральних українських губерніях Російської імперії вони складали 81% працівників торгівлі та кредитної системи і 30% працівників ремісничої та промислової галузей. У Галичині 87% усіх торговців були євреями. Євреї також зберігали свою традиційну функцію посередника між містом і селом.

Надзвичайно щільне представництво євреїв серед міських професій і дуже високі показники народжуваності призводили до того, що основна маса євреїв насилу могли заробити на життя і прогодувати сім’ї за рахунок жалюгідних доходів від їхнього бізнесу. Швидко збільшувалася кількість так званих «повітряних людей» («Ьіфтепвскеп»), що не займалися жодною унормованою трудовою діяльністю, а жили, так би мовити, повітрям. Тільки незначній частині (приблизно 2%) євреїв вдавалося потрапити до міської верхівки комерсантів і підприємців, як-ог відомі цукрозаводчики Бродські. В Одесі, де напередодні Першої світової війни жило приблизно 200 000 євреїв, існувала відносно широка верства заможних комерсантів і банкірів, які контролювали більшість торговельних компаній і підприємств, понад половина лікарів і адвокатів міста теж були євреями. Однак переважна більшість євреїв жила в глибокій бідності в закритому світі їхніх перенаселених містечок (5скіеіі) чи єврейських кварталів великих міст.

Після Гайдамаччини протягом цілого сторіччя Україні не доводилося переживати насильницьких анти-єврейських акцій. Але в 1871 році в Одесі відбулися перші акції, ініційовані місцевими греками. Перші масові погроми, що відбулися в Російській імперії у 1881 році після вбивства Олександра II, теж були зосереджені в містах України. Приблизно 40 євреїв було вбито, багатьох людей поранено та пограбовано. Погроми здійснювали передусім міські нижчі верстви, російські залізничники та робітники, що приїхали в Україну в пошуках поденної роботи. Вони розглядали євреїв як цапів відбувайлів у невирішених соціальних проблемах. З міст, які мали насамперед російський характер, анги-єврейські акції перемістилися також і в села. Цей сценарій повторився у 1905 році, коли відбувалася набагато потужніша ескалація насильства, і під час масових погромів було вбито близько 1000 євреїв та зруйновано єврейські будинки та крамниці. Цього разу ексцеси теж підтримували російські антиреволюційні націоналістично-антисемітські організації.

Хоча найбільші єврейські погроми 1881 та 1905 років відбувалися в Україні, однак, на відміну від різанини ХVIІ-ХVIІІ століть, тепер рушійною силою були не українські козаки та селяни, а міське населення, серед якого переважав російський елемент. Попри те, що участь у цьому брали також і українські селяни та міщани, жахливі погроми 1881 та 1905 років не можна пояснити наявністю традиції специфічно українського антисемітизму.

Як у Росії, так і в Австро-Угорщині тон у вищих верствах усе ще задавало дворянство. Дворяни домінували серед бюрократії та військових, великих землевласників у сільському господарстві та підприємців у деяких галузях промисловості. В Галичині польське дворянство, що володіло приблизно 40% орних земель, складало провідну верству на чолі з такими багатими магнатськими родинами як Потоцькі чи Любомирські. Галичина була єдиною частиною колишньої Речі Посполитої, де поляки однозначно домінували як політично, так і соціально. Проте, всупереч репресивній російській політиці, польські магнати і середні дворянські верстви значною мірою змогли втримати свої позиції на Правобережжі як ключові верстви населення — і в соціальному, і в економічному сенсі. На початку XX сторіччя майже половина земельної власності та численні промислові підприємства все ще перебували в їхніх руках. Втім, росіяни домінували тепер у бюрократичній та військовій сферах.

В інших регіонах України саме російське дворянство абсолютно однозначно було тією верствою, що відігравала ключову роль в усіх галузях. Втім, у 1897 році, не менше 26% дворян в Україні вказували «малоросійську» як рідну мову. Вони зосереджувалися насамперед на території колишньої Гетьманщини, де нащадки козацької старшини частково зберігали свій патріотизм щодо власної країни.

Узагальнюючи, можна зробити висновок про картину певного міжетнічного поділу праці в Україні. Соціальна та етнічна класифікація в основному збігалися. Дворянська верхівка (землевласники, бюрократія) складалася з росіян (в Російської імперії) і/чи поляків (в Галичині та на Правобережжі), так само й верхівка багатших комерсантів і підприємців. Сюди належала також частина євреїв, які, окрім того, скрізь в Україні (у містах та селах) домінували в галузях ремісництва, роздрібної торгівлі та дрібного підприємництва. Для українців залишалося сільське господарство, де вони виразно переважали за своєю кількістю, однак в економічному сенсі значно відставали від дворянських садибних господарств і німецьких колоністів. Більшість українських міщан, робітників, прислуги та дрібних підприємців залишалися тісно пов’язаними з українським селом. Тобто, величезну більшість українців складало базове сільське населення, якому про-тистояли середні класи та верхівка з інших етнічних груп. Тонкий прошарок української інтелігенції міг заповнити цей пробіл лише незначною мірою. На селі українці були представлені серед священиків (насамперед, унійних у Галичині), вчителів, лікарів і службовців земських адміністрацій. У містах утворилася тонка верства світської інтелігенції зі студентів, адвокатів, викладачів середньої і вищої школи, письменників і журналістів, що опиралася сильному тиску русифікації та полонізації і стала найважливішим двигуном національного руху. Соціально-етнічна структура перешкоджала соціальній мобільності українців. Соціальний підйом на позиції, що їх практично монопольно займали інші етнічні групи, був особливо складним, а наслідками чого були соціальна напруга і економічне суперництво між етнічними групами.

Сільське господарство і насамперед землеробство залишалося найважливішою галуззю економіки України. В Україні містилася третина посівних площ європейської частини Росії, на якій вироблялося майже 40% сільськогосподарської продукції. Родючі землі усе ще забезпечували відносно високі врожаї. Проте, сучасні методи виробництва застосовувалися майже винятково у дворянських землеволодіннях, які працювали на експорт. На Півночі вирощували жито і овес, на Півдні — переважно пшеницю і ячмінь. Майже половина російського вирощування пшениці припадала на Україну, і пшениця очолювала список експортних товарів. З України походила половина експорту зерна і 90% експорту пшениці Російської імперії, що мало велике значення для державного бюджету. Серед технічних культур важливим було вирощування цукрових буряків (насамперед на Правобережній Україні, що забезпечувала понад 80% загально-російського виробництва) і тютюну (насамперед на Лівобережжі, де вироблялося приблизно 70% продукції Росії). В Галичині дедалі більшого значення набувало вирощування картоплі. Тваринництво залишалося важливою галуззю у степових областях, а поголів’я худоби в Україні було значно вищим, ніж у Росії. Продаж худоби, домашньої птиці та яєць забезпечував селян готівкою.

Важливою галуззю виробництва для українських селян усе ще залишалися ремесла, насамперед, домашнє ткацтво. Натомість українська текстильна промисловість залишалася слаборозвиненою. В Україні вироблялося лише близько одного відсотка бавовняних тканин Російської імперії. Зате приблизно 200 цукрових заводів виробляли понад 70% загальноросійського виробництва цукру. Крім того, в галузі переробки сільськогосподарської продукції важливу роль відігравали тютюнові фабрики, млини і винокурні.

Після тимчасової депресії протягом перших років XX сторіччя, починаючи з 1908 року, гірничодобувна і важка промисловість у Південній Україні надалі зростали. Видобування кам’яного вугілля на Донбасі в період між 1900 і 1913 роками подвоїлося, а постійна частка від загальноросійського обсягу виробництва складала приблизно 70% (а без Царства Польського навіть 87%). Напередодні Першої світової війни майже три чверті видобутої в Російській імперії залізної руди та 55% (а без Царства Польського — 63%) сталі походили з України. Важка промисловість була сконцентрована на Донбасі, з центром у Юзівці (нині Донецьк), і навколо Катеринослава та Кривого Рогу на Дніпрі.

В цілому приблизно 19% загальноросійського виробництва промислової продукції припадало перед Першою світовою війною на Україну і складало частку, що приблизно відповідала частці її населення. Однак, різні галузі промисловості розвивалися дуже нерівномірно, що вело до тісної економічної інтеграції з іншими регіонами імперії. Такі галузі, як вугільна промисловість, виробництво сталі та цукру, в яких Україна мала майже монопольні позиції, а також висока частка виробництва експортного зерна, робили її незамінною складовою частиною економіки Російської імперії. З іншого боку, Україна залежала від імпорту готових товарів, насамперед текстилю з Росії. Для Росії Україна мала значення передусім як постачальниця сировини та як ринок збуту готових виробів. Чи перебувала Україна через це в колоніальній залежності від російського центру? Хоча цілком можна розпізнати елементи економічно-колоніальних стосунків, проте високий рівень інвестицій, що вливалися в Південну Україну, та стрімкий розвиток окремих галузей, у тому числі й переробної галузі промисловості, усе ж обмежують слушність цієї тези. Крім того, в очах російського уряду Південна Україна і без того належала Росії. Втім, варто ще раз нагадати, що носіями економічного буму були переважно не українці.

Щодо Східної Галичини, то видобуток нафти і нафтопереробні заводи Дрогобича й Борислава залишалися єдиним сектором, який мав надрегіональне значення. У видобуванні нафти, фінансованому переважно іноземним капіталом, Галичина зі своїми 5% загальносвітового обсягу виробництва, посідала у 1909 році третє місце після США та Російської імперії (Баку, Грозний). Однак, в цілому Галичина залишалася економічно відсталим регіоном Цислейтанії.

Народна освіта та культури етнічних груп

Українці, що були переважно селянами, залишалися у своїй більшості неписьменними, попри безперечні успіхи у сфері народної освіти обох держав: у 1897 році не вміли читати 81% українців віком понад 10 років і 95% українських жінок, що жили в Російській імперії. В росіян рівень неписьменності цього року був значно нижчим, складаючи 71% по всій імперії і трохи більше 60% в Україні. Згідно даних перепису населення, могла читати майже половина євреїв, і 87% причорноморських німців. Після того, як українці ще у XVIII столітті мали вищий, ніж у росіян, рівень писемності, тепер вони значно відставали. Хоча шкільна освіта росіян і українців на початку XX сторіччя успішно розвивалася, усе ж переважна більшість українців до Першої світової війни залишалася неписьменною.

В Галичині частка неписьменних, яка складала 61% українців віком понад 10 років (69% серед жінок), була в 1910 році нижчою, ніж показник у Росії. Проте лише 28% поляків Галичини не могли читати і писати. Перевага русинів, порівняно з українцями в Росії, була більшою, ймовірно, через різні критерії перепису населення, а також пов’язана, насамперед, з давніми традиціями україномовних початкових шкіл. У 1911 році в Галичині існувало 2542 неприватні українські народні школи. Це були переважно однорічні чи дворічні школи у селах, тоді як польські початкові школи часто були кількарічними.

Натомість становлення української мови у середній чи вищій освіті відбувалося з великими труднощами. Втім, у 1910 році працювало дев’ять українських гімназій і десять учительських інститутів. Хоча рівень розвитку україномовної народної освіти значно відставав від рівня розвитку польської — адже в Галичині у 1911 році було не менше, ніж 90 польських гімназій, — частка українців у загальній кількості учнів середніх шкіл і студентів вищих навчальних закладів у період до Першої світової війни постійно зростала. Таким чином, у Галичині, порівняно з Російською імперією, був закладений солідний фундамент. Подібною була ситуація в Буковині, натомість у Закарпатті внаслідок політики мадяризації частка україномовних шкіл суттєво зменшилася. Рівень неписьменності серед українців залишався тут значно вищим, ніж в інших регіонах монархії Габсбургів.

Протягом останніх десятиліть перед світовою війною мережа початкових шкіл у Росії ставала дедалі щільнішою, а в Україні також існували державні, парафіяльні та земські школи, проте у всій Російській імперії не було жодної україномовної початкової школи, не кажучи вже про гімназії чи університети. Відсутність шкільної освіти рідною мовою гальмувала ліквідацію неписьменності серед українців. З іншого боку, російськомовні школи поступово підвищували рівень освіти, і напередодні Першої світової війни дедалі більше українців відвідували семінарії для священиків, гімназії та університети.

В університетах Російської імперії українці розвивали наукову діяльність, наприклад, у Києві — історик В. Антонович і його школа, в Харкові — історик Д. Багалій і мовознавець О. Потебня. Втім, значна частина цих українців, які піднялися вище в соціальній ієрархії, були повністю чи частково русифікованими. Багато хто робив кар’єру в Москві, Петербурзі чи за кордоном. Вони почували себе, зазвичай, російськими вченими, навіть якщо і зберігали український регіональний патріотизм. Слід згадати, наприклад, філософа П. Юркевича, який викладав спочатку в Київській духовній академії, а пізніше в Московському університеті, економіста М. Туган-Барановського, що працював у Петербурзі, та мінералога та геохіміка В. Вернадського, який викладав у Москві. За кордоном здобула славу перша жінка-професор математики Софія Ковалевська та її чоловік, соціолог М. Ковалевський, а також зоолог і бактеріолог І. Мечніков, котрий одержав у 1908 році Нобелівську премію з медицини.

Центр тяжіння української науки та культури — принаймні до 1905 року — містився в Галичині. Хоча Львівський університет був переважно польським вищим навчальним закладом, у якому у 1902 році 73% складали польськомовні та 26% україномовні студенти, там усе ж існувало 10 україномовних кафедр, серед яких кафедра історії, очолювана Михайлом Ірушевським. У Львові Грушевський розпочав публікацію своєї монументальної Історії України-Руси, що заклала фундамент сучасної української історії. Поза Львівським університетом носієм наукових стремлінь було засноване ще 1873 року Наукове Товариство імені Шевченка, яке під керівництвом Грушевського стало практично українською Академією Наук. У 1898 році Грушевський і Франко заснували науковий журнал Літературно-науковий вістник, який з 1905 року виходив у Києві.

У Чернівецькому університеті на Буковині, де українці й румуни складали приблизно чверть загальної кількості студентів, мовою викладання була німецька, а на православному факультеті — українська. В Чернівцях існувала кафедра української мови та літератури, яку очолював мовознавець С. Смаль-Стоцький, який водночас був депутатом Віденського парламенту.

Українська література спершу залишалася вірною своєму народницькому спрямуванню, заснованому Шевченком. Соціально-критична зосередженість на житті селян була притаманна також російській літературі того періоду. Слід назвати народні оповідання Марка Вовчка (псевдонім Марії Вілінської), селянські оповідання Панаса Мирного (Рудченка), проте передусім твори Івана Франка (1856-1916), проза та лірика якого представляли найвищу точку цього періоду української літератури. Ольга Кобилянська, яка жила на Буковині, опублікувала у 1896 році перший український роман на феміністичну тематику.

На рубежі сторіч в українській (як і в російській) літературі з’явилися нові модерністські тенденції, які відмовилися від зосередження тільки на соціальних проблемах. Вони проявилися у творах двох видатних авторів цього часу: в оповіданнях Михайла Коцюбинського (1864-1913) і в поезії Лесі Українки (Лариса Косач) (1871-1913), племінниці М. Драгоманова. Психологічна тематика була притаманна творам Володимира Винниченка, який брав активну політичну участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії. Значну роль у пробудженні української культури відігравав театр, що, починаючи з 1880-х років, діяв на селі, де мандрівні трупи ставили україномовні п’єси з народного побуту. До національно-українських традицій народної музики звертався композитор Микола Лисенко (1842-1912), який походив з козацького роду та залишив по собі багатогранну творчу спадщину. Попри ці зв’язки з фольклором, висока українська культура усе ще залишалася справою вузького прошарку інтелектуальної еліти. Для маси українських селян важливішою залишалася традиційна народна культура. Багатий усний фольклор — прислів’я, народні пісні, байки, легенди, історичні пісні га думи про козаків — були широко розповсюдженими і дедалі частіше записувалися.

Українська наука і культура до Першої світової війни однозначно перебували в тіні російської та польської науки та культури. Хоча інтелектуальне життя Росії було зорієноване на дві столиці — Петербург і Москву, однак університети Києва, Харкова та Одеси також стали важливими центрами російської науки, наприклад, теоретичної фізики в Києві чи математики і хімії у Харкові.

Якщо Східна Галичина була П’ємонтом українців, то Галичина в цілому була П’ємонтом поляків. Обидва університети у Львові та Кракові були єдиними польськомовними вищими навчальними закладами, й тому вони стали осередками польської культури і прихистком для інтелігенції з інших регіонів, які утворилися внаслідок поділу Польщі. У Львові вже в 1827 році засновано польську Національно-культурну інституцію «Осолінеум», яка володіла багатими колекціями і розгорнула жваву видавничу діяльність. Львів був місцем розташування польського Історичного Товариства, яке з 1887 року видавало «Історичний квартальник» (К\уаг1а1пік Ьізіогусгпу), який досі залишається провідним польським історичним журналом. З 1901 року у Львові існувало І Іольське Наукове Товариство.

В Україні існувало кілька центрів єврейської равинської вченості. Ортодоксальне равинство, народний містичний хасидизм і єврейське просвітництво Гаскала (Назкаїак) у XIX столітті співіснували і конкурували між собою як найважливіші релігійно-ідеологічні напрямки. Бурхливо розвивалася єврейська література, і на івриті, і дедалі частіше на ідиші. Українські євреї складали істотну частку в обох мовних течіях: у першій це стосується, зокрема, поета Хаїма Нахмана Бялика (1873-1934), що походив з Волині, тривалий час жив у Одесі та писав мовою іврит; у другій — знаменитого письменника Шолом-Алейхема (1859-1916), який народився в Переяславі на Лівобережжі. Традиційна єврейська релігійна шкільна освіта продовжувала існувати, проте дедалі більше євреїв відвідували російські або відповідно польські навчальні заклади і, таким чином, поступово відчужувалися від своєї культури. Напередодні Першої світової війни як у Габсбурзькій імперії, так і в Росії, серед студентів вищих навчальних закладів євреї складали непропорційно велику частку. Деякі з них залишалися у великих містах і відмовлялися від ідишу на користь російської, польської чи німецької мови.

Культури найважливіших етнічних груп України — українців, росіян, євреїв і поляків, — розвивалися не відокремлено, а в рамках різноманітних процесів взаємодії. Особливо Новоросія та Одеса стали котлами, де утворювалися сплави культур. В Одесі зростав Ісаак Бабель (1894-1941), син єврейського комерсанта, пізніше червоноармієць у Кінній армії Будьоного та російськомовний письменник, а також відомий скрипаль Натан Мільштейн. З Новоросії, а саме з Херсонської губернії, походив Лев Давидович Бронштейн, котрий пізніше вже як Троцький мав визначати хід всесвітньої історії. З Єлісавегграду походив Гірш Апфельбаум, котрий вже як Григорій Зинов’єв став президентом Комінтерну.

Значна кількість українців стала всесвітньо відомими як російські письменники. Найвидатнішим з них вже в першій половині XIX сторіччя був Микола Гоголь (1809-1852), який походив з українського козацького роду з Полтавської губернії. У своїх творах він використовував традиції українського фольклору та козацьких пісень. Його повість «Тарас Бульба» є однією з класичних обробок народної творчості на козацьку тематику. В Гоголя проявилася також типова для пізніших особистостей подвійна ідентичність: він, зокрема, писав одній знайомій, іцо не знає, чи є його душа українською чи російською. В Житомирі, розташованому на українському Лівобережжі, виріс російський письменник Володимир Короленко, мати якого походила з польського шляхетського роду, а батько був сильно русифікованим українцем. З того самого міста походив польський генерал Ярослав Домбровський, що став знаменитим як лідер повстання 1863 року та Паризької Комуни. Найвидатніша російська поетеса Анна Ахматова також мала свої корені в Україні, про що свідчить її справжнє прізвище Горенко. В Києві жив російський письменник Михайло Булгаков, і він увічнив це місто в своєму романі «Біла гвардія».

Культурними плавильними котлами були також австрійські коронні землі — Галичина та Буковина. У Львові напередодні Першої світової війни було по одному римо-католицькому, греко-католицькому і вірмено-католицькому архієпископу, 19 римо-католицьких, 9 греко-католицьких, вірменська та євангелічна церкви, а також 2 синагоги та численні єврейські молитовні. Іван Франко писав не тільки українською, а й німецькою та польською мовами. У Львові виріс Мартін Бубер, великий єврейський мислитель, що відродив хасидські традиції. З галицьких Бродів походив Йозеф Рот (1894-1939), що став одним з найвидатніших німецькомовних письменників свого часу, а в його творчому доробку велику роль відіграє багатоетнічний світ Галичини. У Львові народився Карл Радек, що пізніше взяв участь у формуванні німецького, російського та польського робітничого руху.

Однак не варто ідеалізувати передвоєнну Україну як багатоетнічний світ, як співіснування та суміш різних релігій, мов, культур і традицій. Адже досить глибокими були соціальні суперечності між релігійними й етнічними групами. Панували бідність, соціальні, політичні та культурно-мовні утиски. Однак на тлі того, що, починаючи з 1914 року, звалилося на населення України, на тлі жахливих страждань і масових убивств, що їх принесли націоналізм, антисемітизм, радянський комунізм і націонал-соціалізм, з’являється певна нос-тальгія. Ностальгія за тим світом, який, не зважаючи на свої вади, був відкритішим до всього світу, людянішим, барвистішим, аніж сьогоднішній національно-державний світ, «очищений» соціальними й етнічними «чистками» неймовірних масштабів.