Історія України в особах

МИХАЙЛО ГЛИНСЬКИЙ

Серед численних князівських родин, котрі жили на теренах України в середні віки, були й такі, що мали тюркське походження. Це, зокрема, стосується князів Глинських, які вважали себе нащадками хана Мамая: за родовим переказом, після поразки останнього в Куликовській битві (1380) його син Мансур-Кият осів на Задніпров’ї, заснувавши тут Глинськ, Полтаву й Глинницю. Спадкоємцем цих володінь став його син Олекса. Охрестившись у Києві та прийнявши ім’я Олександр, він разом із сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту (1392—1430). Володар Литви примножив маєтності Глинських і видав за Івана дочку князя Данила Острозького. їхнім правнуком і був Михайло Глинський, котрий ще за життя уславився на всю Східну Європу.

Коли він з’явився на світ, рід Глинських уже занепадав. Михайлів батько, князь Лев Борисович, служив удільному князю Іванові Мстиславському, а потім — «по паном по литовским и з детми своими».Тож Михайло Львович (народився близько 1470 р.) не успадкував ані гучного титулу, ані просторих володінь; він міг розраховувати лише на власні здібності й опіку можновладців.

У середині 1480-х pp. юний Михайло надовго залишив батьківщину: високопоставлений родич Глинських Ян Літавор Хребтович, вирушаючи з посольством до Німеччини, «тово князя Михаила Глинсково взял ссобою в Немцы и дал ево учити в Немцах тамошнему языку немецкому и грамотам. И там, в Немцах, князь Михайло Глинской веры своей русской (тут: православної) отступился». Глинський виявив разючу сприйнятливість до чужої культури: він перейшов у католицтво, досконало оволодів німецькою та латинською мовами (що засвідчують кілька його послань пізнішого часу, написаних вишуканим і вигадливим стилем). За словами австрійського дипломата Сигізмунда Герберштейна, котрий залишив докладну оповідь про Глинського, в Німеччині князь Михайло «освоїв витончені манери й лицарські звичаї, був спритним у військових вправах: перегонах, фехтуванні, боротьбі, стрибках, а також і в розвагах, на зразок танців та всілякої куртуазії, чим зажив собі особливої слави». Той-таки Герберштейн подав словесний портрет Глинського: «Він відрізнявся міцною статурою і гострим розумом, умів дати вірну пораду, був однаково здатним і на серйозну справу, і на жарт і, поза сумнівом, був, як кажуть, людиною на всяку годину». Таким запам’ятали князя в Німеччині, де МихайлоЛьвович прослужив понад 12 років.

Якийсь час він залишався при дворі імператора Максиміліана І (1493—1319). Потім служив герцогові Альбрехту Саксонському і показав себе відважним воїном, здійснивши під його знаменами похід у Фрізію влітку 1498 р. Наприкінці того ж року Глинський після довгих мандрів повернувся до Литви й одразу ж привернув увагу великого князя литовського Олександра (1492—1506).

30-річний Михайло Львович зробив при віленському дворі блискучу кар’єру. Вже у березні 1499 р. його призначили намісником утенським. Далі князь Михайло займає нові почесні й вигідні посади: маршалка двору (1500), намісника мерецького (1501), намісника бєльського (1505). Глинський став найближчим радником великого князя (а з 1501 р.— і польського короля) Олександра. Прихильності всесильного фаворита шукали тепер поважні особи і навіть іноземні володарі. Приголомшливі успіхи небагатого князя не бозна-якого походження не могли не викликати заздрості в литовських вельмож; за цих умов конфлікт був неминучим.

Глинський зіткнувся з троцьким воєводою Яном Заберезинським, який посідав одне з чільних місць в ієрархії Великого князівства Литовського. Щоправда, на той час вплив Глинського На короля був надто великим, і суперник князя Михайла, зазнавши поразки і втративши свою посаду, впокорився. Але ворожнеча продовжувала тліти, і після смерті високого покровителя Глинського — короля Олександра (1506) спалахнула з новою силою.

Того року до Литви вдерлися татари, і М. Глинський, заступивши хворого гетьмана й узявши на себе командування 7-тисячним військом, зумів уповні показати свої полководчі здібності. 5 серпня 1506 р. Михайло Львович здобув блискучу перемогу в битві під Клецьком, під час якої, за свідченням хроніста, під князем було вбито трьох коней, 12 серпня переможець з тріумфом в’їхав у Вільно. Він був у зеніті своєї слави. Але це тривало недовго: через тиждень помер його благодійник, король Олександр. Глинський з почтом вирушив назустріч новому володарю, братові покійного — Сигізмундові, з яким перебував у приязних стосунках. Однак не дрімали і його вороги: активно поширювались чутки, що Глинський після смерті Олександра сам претендує на литовський престол. Зустрівши у Вільно сильну опозицію Глинському (на чолі з Я. Ю. Заберезинським) і не бажаючи, подібно до брата, підпадати під вплив честолюбного князя, Сигізмунд наприкінці 1506 р. відібрав у Михайла Львовича уряд маршалка двору. Слідом за тим втратив посаду київського воєводи його брат, Іван Львович.

Глинський не здавався. Він прагнув захиститися, вимагав від короля судового розгляду справи між ним і Заберезинським, але марно. Тоді князь вирішив використати свої широкі міжнародні зв’язки й навесні 1507 р. вирушив до Угорщини; у липні того самого року до Вільна прибув посол угорського і чеського короля Владислава Ягеллона (брата Сигізмунда І) з клопотанням за Глинського. Тоді ж Сигізмунд отримав послання від кримського хана Менглі-Гірея з вимогою: «тепере... князю Михаилу Лвовичу в Литовском князстве маршалство дай»; в противному разі хан погрожував розривом «братства» з королем. Однак усі ці дипломатичні демарші не вплинули на Сигізмунда.

Втративши надію на задоволення своїх вимог законним шляхом, Глинський зважився на відкритий заколот. 2 лютого 1508 р. він напав на двір свого ворога Заберезинського поблизу Гродно. Бідолаху посеред ночі витягли зі спальні й обезголовили. Чіткого плану подальших дій заколотники не мали. Від задуманого спочатку походу на Вільно довелось відмовитися за браком сил — адже єдиним «суспільним резервом», на який міг розраховувати Глинський, були його численні родичі й «підопічні».

Князь усе ще сподівався на примирення з королем. Зі своєї резиденції Турова він вів переговори з панами-радою у Вільно і з Сигізмундом, який тоді перебував у Кракові. Аж ось у Турів прибув гонець з Москви, дяк Микита Губа-Моклоков: великий князь Василій III кликав Глинського та його братів до себе на службу. Врешті-решт вони прийняли цю пропозицію і цілували хрест на вірність новому государю, а той вирядив їм на допомогу війська й обіцяв передати Глинським ті міста, котрі вони захоплять у Литві.

Воєнні дії розгорнулися влітку 1508 р. на території сучасної Білорусі та почасти Київщини. Ще два роки тому Михайло Глинський бився у цих місцях з татарами й визволяв захоплений ними полон; тепер же він разом з московськими військами сам розоряв цю землю. У звіті Василію III князь так описував свої «успіхи»:«Везде... огонь пускали и шкоды чинили, и полону на колкое десять тысяч взяли». Втім, незважаючи на всі зусилля, заколотники не здобули жодного з тих міст., які вони обложили: ані Мінська, ані Слуцька, ані Орші, ані Мстиславля, ані Кричова.

Польський хроніст кінця XVI ст. Мацей Стрийковський додає до цього переліку Житомир та Овруч і приписує Глинським намір відновити традицію київського княжіння. За його словами, перебуваючи на Київщині, Василь Глинський умовляв місцеву шляхту перейти на бік його брата, котрий нібито збирався в разі перемоги відтворити «Київську монархію» у вигляді Великого князівства Руського. При цьому сам Михайло Львович, за Стрийковським, сподівався одружитися із вдовою Семена Слуцького, княгинею Анастасією, і в такий спосіб дістати права на Київ — спадкове володіння нащадків Володимира Ольгердовича.

Ці звістки хроніста, очевидно, є легендарними. Згадок про претензії Глинського на київський стіл немає в жодному із синхронних джерел, включаючи його власні послання. Із листування Сигізмунда з Менглі-Гіреем відомо, що останній пропонував Глинським «посадити (их) на Киеве и на всех пригородкех киевских и беречь их от короля». Тож не виключено, що інформація М. Стрийковського є далекимвідголоском тих кримських планів. Щоправда, їм не судилося збутись: після краху своєї авантюри восени 1508 р. Глинські з купкою прибічників знайшли притулок у Росії, де їх радо зустрів Василій III, щедро обдарувавши й надавши значні земельні володіння (зокрема, Михайло Львович отримав «в кормление» Боровськ і Ярославець).

Опинившись у Москві, князь Михайло почав опановувати нову для себе роль — радника російського государя. При першій же зустрічі Глинський, поінформувавши Василія III про стан європейських справ, порадив йому запропонувати імператорові Максиміліану укласти союз проти польського короля, що й було негайно зроблено. Надалі М. Л. Глинський брав активну участь у створенні антиягеллонської коаліції, до якої планувалося залучити імператора, датського короля, саксонського герцога та гросмейстера Тевтонського ордену.

Однак найцікавіше полягає в тому, що, всіляко підбурюючи проти Сигізмунда всіх його сусідів, Глинський у глибині душі сподівався на можливість примирення з королем і навіть робив певні кроки в цьому напрямі. Незаперечним свідченням цього є листи, надіслані князем влітку 1509 р. імператорові Максиміліану і магістратові м. Гданська. В цих посланнях Глинський докладно описує «жорстокі образи та інші несказанні лиха», завдані йому королем Сигізмундом та його радниками, а наприкінці прохає поклопотатися за нього перед тим-таки Сигізмундом, щоб він повернув братам Глинським та їх «приятелям» несправедливо відібрані маєтності й уряди. Ця кореспонденція містить і нарікання на Василія III, який нібито «нічого так не бажає, як нашої загибелі».

Пишучи про бажання московського князя його погубити, Михайло Львович явно лукавив: у ті часи Василій III цілком довіряв Глинському, і той мав значну свободу дій у дипломатичній сфері (завдяки чому й зміг надіслати згадані вище послання). Однак не виключено, що честолюбний князь у Москві зіткнувся з гострим суперництвом у придворному середовищі, котре обмежувало його амбіції, й захотів повернутися до Литви. Але, як виявилось, про примирення із Сигізмундом не могло бути й мови: якраз 1509 р. литовські посли вимагали в Москві (зрозуміло, безрезультатно) видачі князя Михайла та його братів як зрадників.

М. Л. Глинський узяв активну участь у черговій російсько-литовській війні, що розпочалася 1512 р. Метою цієї кампанії стало здобуття Смоленська, який перебував під владою Литви. У смоленських походах Михайло Львович командував одним із полків, а під час третьої, останньої облоги міста влітку 1514 р. він, за свідченням польських хроністів, повів переговори зі смолянами, схиляючи їх до капітуляції. При цьому Глинський, очевидно, дбав про власні інтереси — адже, за С. Герберштейном, Василій III обіцяв передати Смоленськ у спадкове володіння князю Михайлу, якщо той здобуде це місто.

Важко судити, що більше вплинуло на мешканців Смоленська — красномовність М. Л. Глинського чи безперервний артилерійський обстріл міста, але 31 липня 1514 р. вони відчинили його ворота. Василій III не збирався виконувати своїх обіцянок. За цих умов скривджений князь Михайло остаточно вирішив примиритися із Сигізмундом і повернутися на батьківщину (можливо, переговори про це він розпочав ще під час облоги Смоленська, ведучи, як звичайно, подвійну гру). Цього разу король дарував князю-зрадникові своє прощення і надіслав йому охоронну грамоту. Однак у вирішальний момент наміри Глинського викрили, його схопили воєводи Василія III і закутого в «железа» відправили до Москви.. Потяглися довгі роки ув’язнення.

1517 р. до Москви приїхав імператорський посол Сигізмунд Герберштейн. За наказом Максиміліана І він мав посприяти звільненню Глинського, щоб відвезти його до імператора, однак зазнав невдачі. А ще через п’ять років, у листопаді 1522 p., в інструкції московському посольству до Литви було згадано про те, що Глинський «ныне в греческом законе (тут: православ’ї), и пожаловал его государь наш, в своей опале освободил». І хоч з поверненням Михайла Львовича до батьківської віри умови його життя, мабуть, дещо поліпшилися, це ще не означало, що опальний князь вийшов на волю. Лише в лютому 1527 p., після одруження Василія III з племінницею М. Л. Глинського княжною Оленою Василівною, князя Михайла було звільнено; великий князь московський повернув йому «казну» і пожалував вотчиною. Тоді ж за наказом Василія III Михайло Глинський одружився з дочкою князя Івана Васильовича Німого-Оболенського.

Упродовж наступних років московський володар виявляв прихильність до князя Михайла, а в грудні 1533 p., вмираючи, призначив Глинського одним з опікунів свого малолітнього сина — майбутнього Івана IV Г розного. Певна річ, це призначення викликало роздратування в придворному середовищі, де «чужака» Глинського не любили, і незабаром князь втратив вплив на державні справи. Опозиція Глинському збіглася із сильним «антилитовським» рухом при московському дворі, й коли в серпні 1534 р. було звинувачено у зраді й заарештовано кількох осіб (головно, вихідців з Литовської держави), серед них опинився і Михайло Львович — «пойман бысть по слову наносному (за доносом) от лихих людей», як зі співчуттям зазначав літописець. Усі відвернулися від нього, навіть племінниця—велика княгиня Олена. М. Глинський помер в ув’язненні 15 вересня 1536 р. Його дружина, Олена Іванівна, на кілька років пережила чоловіка. Ще раніше, 1533 p., пішла з життя їхня дочка, Фетинья. Син Василій, щоправда, дожив до 1564 p., однак не мав дітей, і ця гілка роду захиріла.

Слава Глинського надовго пережила і його, і його нащадків. Він був яскравою, незвичайною особистістю. Однаково добре володіючи пером і мечем, Михайло Глинський служив п’ятьом монархам у Німеччині, Литві та Росії, хоч насправді дбав лише про власні інтереси. Навряд чи він відчував любов до батьківщини: цьому космополітові, либонь, було добре всюди, де цінували його таланти, де зважали на його впливовість, де він користувався владою. Двічі цей князь міняв віросповідання: як і для багатьох інших діячів доби Ренесансу та Реформації, для Глинського релігійне питання було підпорядковане інтересам кар'єри й політики. Двічі він зазнавав нищівної поразки, але з гідними подиву енергією і завзятістю знову починав видиратися на вершину. Авантюрист міжнародного масштабу, майстер подвійної гри, неперебірливий у засобах, Михайло Глинський сам-один боровся з численними суперниками, обставинами й долею.