Історія України в особах

ШЕМ'ЯЧИЧІ ТА МОЖАЙСЬКІ 

Історія Сіверщини другої половини XV — першої чверті XVI ст. невіддільна від долі двох князівських родин — Шем’ячичів і Можайських, які належали до московської правлячої |династії. Вони мали спільного предка — великого князя московського Дмитрі я Івановича (1350—1389), котрий, здобувши перемогу над Мамаєм на Куликовому полі (1380), увійшов в історію як «Донський». Його наступником на великокнязівському столі став іріарший син Василій; коли ж він помер (1425), другий син Дмитрія, галицько-звенигородський князь Юрій, покликаючись на традиційні уявлення про родове старшинство, відмовився визнати великим князем московським свого десятилітнього племінника Василія II Васильовича. Так розпочалася виснажлива міжусобна рійна, що тривала (з перервами) понад чверть століття.

Активними учасниками цієї війни стали сини Юрія. Старшому, Василію, це коштувало зору — його осліпили за наказом Василія II. А позаяк у давнину принцип «око за око» розуміли буквально, то останній і сам був позбавлений зору по десятьох роках, коли доля всміхнулася молодшому синові Юрія—Дмитрію Шем’яці: у лютому 1446 р. він разом зі своїм двоюрідним братом Іваном Андрійовичем Можайським захопив Москву й проголосив себе великим князем.

Та у кінцевому рахунку перемогу в цій війні здобув Василій II. Ірого недруги мусили шукати порятунку за межами Московського князівства. 1454 р. «побіг до Литви» князь Іван Можайський; там же знайшов притулок після смерті Шем’яки (отруєного 1453 р.) його син Іван Дмитрович.

Обидва князі були щедро наділені Казимиром: Можайський дістав «в отчину» Стародуб і Гомель, Шем’ячич—Новгород-Сіверський та Рильськ. Осмислюючи ці події сторіччям пізніше, автор публіцистичного твору «Про норови татар, литовців і москвитян» Михалон Литвин нагадував сучасникам, якими бідними були ці князі, коли з'явилися у Литві, й наголошував, що тут їм дарували «цілі землі». Тож чи не крилися за «гостинністю» Казимира якісь далекосяжні політичні розрахунки? Адже, прийнявши Можайського та Шем'ячича, він порушив умови укладеної 1449 р. угоди з Василієм II, що нею передбачалися обопільна відмова приймати на своїх землях недругів союзника та зобов'язання виступати проти них «заодин». Про можливі наслідки втечі до Казимира Івана Можайського попереджав смоленського єпископа та литовського канцлера митрополит Іоанн, застерігаючи, що московський володар може «у нужи (при необхідності) по следу князя Ивана достати». І якщо великого князя литовського не відлякувала така перспектива, то, гадаємо, можна погодитись із припущенням, що він сподівався певних політичних дивідендів.

А вони могли б бути неабиякими з огляду на амбітність князів-перебіжчиків, котрі вважали себе потенційними претендентами на московський престол. Зокрема, відомо, що ще 1448 p., з відновленням воєнних дій між Шем'якою та Василієм II, Іван Андрійович Можайський, порушивши укладену 1447 р. угоду з великим князем московським, звернувся через свого тестя, князя Федора Воротинського, доКазимира, обіцяючи за допомогу в справі «посаженья его на князстве Московском» Ржеву, Мединь, Козельськ і визнання Казимира своїм сюзереном. І хоч тоді надії Можайського не здійснилися, він не полишав своїх намірів: на початку 1460-х pp., уже перебуваючи на чужині, Іван Андрійович уклав угоду із сином боровського й серпуховського князя Василія Ярославича Іваном Васильовичем, котрий утік до Литви після опали, яка спіткала його батька; ця угода, спрямована на повернення їхніх «отчин», передбачала можливість того, що в майбутньому Можайський «достанет великого княженья».

До речі, 1446 р. той же Василій Ярославич, переховуючись у Литві як сподвижник Василія II після його ув'язнення, також отримав від Казимира значні земельні пожалування (Стародуб, Гомель, Брянськ і Мстиславль), хоч практично не скористався з цього надання, повернувшись невдовзі на батьківщину. Отже, не виключено, що безвідносно до політичної ситуації володар Литви був схильний передати «у приватні руки» ці віддалені «україни» своєї держави. Що ж до Можайського, то він мав і певні спадкові права: його дід по матері Олександр Патрикійович князював у Старо дубі.

Можайський з Шем'ячичем швидко обвиклися в Литві. До володінь першого 1465 р. додався Брянськ. Однак надужиття нового володаря призвели до його конфронтації з місцевою громадою. Вже після смерті Івана Андрійовича окремі непорозуміння переросли у відкритий конфлікт, під час якого загинув онук Івана Можайського Федір Андрійович; за цих умов Казимир передав Брянськ в управління своєму намісникові (1486).

Втім свавілля було невіддільне від життя на «українах» Литовської держави, зокрема на Сіверщині. Тут князі почували себе самостійними правителями, маючи не лише власні почти, а й військові загони. Зловживаючи своїм високим становищем, вони не зупинялися навіть перед неприхованим грабунком колишніх співвітчизників: в «украинных жалобных списках», переданих Іваном III Казимиру наприкінці 80-х pp. XV ст., зафіксовано скарги московських купців на здирства синів Можайського і Шем’ячича та людей з їхнього оточення (при цьому в переліку «трофеїв» крім східних тканин згадуються «четырнадцать брусов мыла грецкого... да два фунта перцу»). Разом з тим сіверські князі не стояли осторонь загальнодержавного життя. Вони брали участь у московсько-литовській війні (1492—1493) та в молдавському поході (1497), допомагали відбудовувати Київ після спустошливого нападу Менглі-Гірея (1482). У повідомленні про цю надзвичайну за своїми масштабами акцію (до робіт було залучено близько 60 тис. чол.) князі Можайський і Шем’ячич фігурують як провідні репрезентанти Сіверської землі; ще більше зріс їхній політичний вплив після пожалування Семену Івановичу Можайському Чернігова 1496 p., внаслідок чого володіння цих князів перетворилися на суцільний земельний масив величезної площі, розташований у сусідстві з володіннями великого князя московського.

Прагнення Івана III утвердити свою владу в цьому регіоні (на який він претендував ще на початку 1490-х pp.) примусило його відмовитися від традиційно ворожої політики щодо нащадків найлютіших ворогів батька Василія II і розпочати таємні переговори з Семеном Можайським і Василіем Шем’ячичем, що про них сповіщається у литовській «Хроніці Биховця». Російські ж літописці занотували лише факт звернення обох князів до володаря Московщини у квітні 1500 p.: вони «прислали к великому князю Ивану Васильевичу, государю всея Русии, бити челом.., что на них пришла великая нужа о греческом законе (тут: переслідування православ’я), и государь бы их пожаловал, взял к себе и с вотчинами».

Як насправді відбувалися ці події, залишається тільки гадати. На жаль, до наших днів не дійшли «тетради, где был писан князь Семенов Стародубского и Шемячичев приезд»), які зберігалися в царському архіві у XVI ст. Втім навряд чи заслуговує на довіру офіційна версія московського двору про кампанію насильницького покатоличення православних, що нібито розгорнулася в Литві на зламі XV—XVI ст. Як свідчать джерела, в той період йшлося хіба що про проунійну орієнтацію митрополита Иосифа Болгариновича та пов'язані з цим спроби налагодження контактів з Римом, які аж ніяк не позначилися на ситуації на сіверській «україні» Литовської держави. Але посилання на релігійні утиски давало можливість московському князю порушити умови «вечного докончания» з ОлександромКазимировичем (1494), котрими передбачалася відмова від прийому «служилых» князів з їхніми землями; тож Іван III, не дбаючи про обґрунтованість своїх звинувачень, прийняв «в службу и с вотчиной»Можайського та Шем’ячича, оголосивши себе їхнім протектором.

Він надіслав листа до Олександра, в якому погрожував заступитися за цих князів, якщо володар Литви зазіхатиме на їхні володіння. У своїй відповіді Олександр удав, буцімто нічого «не ведает о их городех и волостех», а знає лише, що його батько Казимир «их отцам подавал городы и волости свои им на поживенье». За цією позірною «непоінформованістю» Олександра неважко розгледіти справжні мотиви зради Можайського та Шем’ячича. Володіючи своїми землями як «поживеньем», вони могли будь-коли втратити їх (як це сталося з Брянськом, відібраним у Можайських). Перехід же на службу до великого князя московського обіцяв їм не тільки збереження сіверських вотчин, а й, за сприятливих обставин, примноження їх за рахунок земель, відвойованих у Литви. Вже 1500 р., при «виїзді» до нового володаря, Семен Можайський захопив Любеч, який належав його двоюрідному братові князю Василію Верейському. Згодом володіння перебіжчиків зросли ще більше: за свідченням літописця, Іван III«придал» Семенові Можайському Почеп, Мглин, Дроків і Попову Гору, а Василію Шем’ячичу — Путивль і Радогощ.

Втім Можайський не довго втішався плодами своєї зради: по кількох роках він пішов з життя, залишивши сина Василія, за яким у Московщині закріпилося прізвище «Стародубський». Що ж до Шем’ячича, то його контроль над Путивлем деяким науковцям видається сумнівним. Скептицизму їм додає розповідь австрійського дипломата Сигізмунда Герберштейна (автора надрукованих 1549 р. «Записок про Московію») про «государя Димитрія», який був нібито володарем Путивля. За Герберштейном, Василій Шем’ячич звів наклеп на цього Димитрія, внаслідок чого той потрапив до в’язниці й невдовзі помер, «знесилений неволею та скорботою», спричиненою звісткою про смерть його єдиного сина, який утік від татар, прийняв магометанство і був убитий разом з коханою дівчиною. Щоправда, особа таємничого «государя» не піддається ідентифікації, а на твір Герберштейна не завжди можна покладатись як на надійне джерело: адже він інкримінував Василію Шем’ячичу і переслідування Василія Стародубського, хоч, насправді, якраз останній двічі звинувачував Шем’ячича у зраді, й підозра, що той «уряживается служити королю», тяжіла над ним не один рік.

Хто знає, чи пам’ятали в Москві осторогу Олександра Литовського, котрий на звістку про «від’їзд» сіверських княжат прокоментував її в такий спосіб: «А тыи здрайцы (зрадники), чого звыкли делати ототцов своих, то и тыми разы вчинили и над господарем вашим напотом тое ж вчинят». Це пророцтво, однак, не збулося. Нові піддані вірно служили Іванові III, а після його смерті (1505) — Василію III. Васальний зв’язок зміцнили шлюбні узи: 1506 р. Василій Стародубський одружився з сестрою першої дружини великого князя, Соломонії Сабурової. Однак цей шлюб, як і перший шлюб Василія III, виявився бездітним, і після смерті Василія Стародубського (1518) його землі перейшли своякові.

З часом було ліквідовано й уділ Василія Шем’ячича. Цей князь залишався помітною постаттю на тогочасному політичному обрії і мав значну свободу дій у зовнішніх зносинах. Тож не дивина, що наступник Олександра Казимировича, великий князь литовський і польський король Сигізмунд І, не раз робив спроби перетягти Шем’ячича на свій бік. За цих умов опала останнього була тільки справою часу. 1523 р. Шем’ячича викликали до Москви, де його Підступно схопили й кинули за грати. Вкрай непривабливу роль у цій історії відіграв митрополит Даниїл, гарантувавши недоторканність князя, а потім без вагань порушивши свою клятву. Герберштейн, котрий перебував у Москві 1526 p., коли Василій Шем’ячич ще мучився в ув’язненні, згодом зазначив у своїх «Записках», що той потерпів через намагання піддатися польському королю, і водночас вказав на правдоподібнішу, з його погляду, причину: щоб безпечніше почуватися у власній країні, Василій III висунув проти могутнього новгород-сіверського князя фальшиве звинувачення у зраді.

Невдовзі, 1529 p., Шем’ячич помер. Його дружина й діти були змушені прийняти постриг, і рід вигас. І якщо в Москві про Василія деколи згадували як про «мужа славного и зело храброго и искусногов богатырских вещах» (щоправда, Андрій Курбський написав ці рядки вже поза межами Росії), то у Вільно Шем’ячичів та Можайських пам’ятали лише як людей «підступних і віроломних, нещирих і ненадійних» (Михалон Литвин). Ці лаконічні характеристики, скупі літописні рядки й кілька розрізнених документів — усе, що залишилося від князів, які рішуче змінили долю цілого регіону і чиє власне життя було сповнене пристрастей, примарних надій та гірких розчарувань.