Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

ДМИТРО ГУНЯ 

Львівський літопис лаконічно свідчить про те, що гетьманська булава перейшла до рук запорозького полководця Дмитра Гуні в час тривог і випробувань. Перед козацтвом знову постала дилема: служити Речі Посполитій чи до кінця обстоювати інтереси України. В таборі під Жовнином улітку 1638 р. козаки обрали шлях боротьби.

На вибір рішення, безумовно, вплинула й думка новообраного гетьмана Дмитра Гуні. Документальних звісток про його походження, на жаль, не збереглося. Однак на підставі деяких даних можна зробити припущення, що він був вихідцем з козацької родини з Київщини, сином Тимофія Гуні. Навесні 1637 р. Дмитро Гуня обирається полковником повстанського війська, очоленого гетьманом Павлом Бутом. Виступивши з Січі, козаки зіткнулися з шляхтою поблизу села Кумейки. Перевага сил противника в ході битви стала очевидною. Для організації нових загонів і поповнення боєприпасів Павлюк відійшов до Черкас, доручивши керівництво своєму соратникові Дмитру Гуні. Досвідчений ватажок зумів протриматися до настання темряви, а потім, захопивши артилерію, відступив до Мошен. Переслідування карателів змусило повстанців організувати новий табір у містечку Боровиці. Однак, зрозумівши безперспективність подальшого опору, вони вступили в переговори з королівськими комісарами, під час яких Павла Бута по-зрадницьки схопили й заарештували. Дмитро Гуня, напевно, не був прихильником угоди з шляхтою — тож на чолі козацького загону він прорвався крізь ворожі пости й відійшов на Запорожжя для продовження боротьби.

У січні 1638 р. козаки обирають Гуню кошовим отаманом. Разом з Яковом Острянином і Карпом Скиданом він ретельно готувався до збройного виступу. їх заклики доходили до найвіддаленіших міст і сіл України. Дмитро Гуня відрядив Андрія Ожеженка і Григорія Горілого з листом до кримського хана, в якому просив допомоги у боротьбі з польською шляхтою. Аналогічне посольство вирушило й на Дон.

Тим часом у Варшаві черговий сейм прийняв постанову під назвою «Ординація війська Запорозького реєстрового, перебуваючого на службі Речі Посполитої», спрямовану на ліквідацію привілеїв реєстровців, здобутих ними у попередні роки. В документі йшлося про розмах народного руху в Україні, який становить загрозу для Речі Посполитої. На «вічні часи» скасовувалися права козаків на обрання старшин і власне судочинство. Реєстрове військо обмежувалося 6 тисячами чоловік. Без паспорта урядового комісара під загрозою смерті ніхто не міг іти на Запорожжя. Козакам заборонялося - поселятись у будь-яких містах, крім прикордонних — Черкас, Чигирина і Корсуня. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, запобігаючи зосередженню там збіглих селян і міщан. За допомогою «Ординації» уряд прагнув перетворити реєстрове військо на надійний інструмент реалізації своїх далекосяжних планів.

А в цей період на Подніпров’ї та Лівобережній Україні у відповідь на заклики із Запорожжя організовувались повстанські загони, готувалися боєприпаси і провізія, відбувалися збройні виступи проти шляхти. Путивльські торгові люди Андрій Толстой і Борис Старопунов розповідали воєводі Микиті Плещееву: «В Ромне почели побивать листровых (реєстрових.— Авт.) казаков за то, как-де ходили они спаном Лащом в Запороги остальных казаков побить».

У другій половині березня полк Дмитра Гуні виступив у складі повстанського війська із Запорожжя, маючи завдання захопити головні переправи через Дніпро. З допомогою місцевого населення було розгромлено окремі шляхетські гарнізони й козаки взяли під свій контроль русло Дніпра від Кременчука до Трипілля. Лише після битви під Лубнами Дмитро Гуня приєднався до основних сил повстанців. Відступ їхнього війська до Жовнина знаменував новий етап у розвитку козацько-селянського повстання, а саме — остаточний перехід до оборонної тактики.

Після відходу Якова Острянина в межі Московської держави повстанці під вогнем противника укріпили табір, в якому на початку червня нараховувалося близько 20 тисяч чоловік. На козацькій раді гетьманом було обрано Дмитра Гуню. На той час бої на околицях Жовнина ставали дедалі запеклішими. Військовий капелан Шимон Окольський занотував до свого щоденника: «Загинуло так багато товаришів, рицарства кварцяного, що, взявшись за перо, неможливо згадати про них без гіркого жалю». Значних втрат зазнало й козацько селянське військо.

Дмитро Гуня намагався виграти час, оскільки мав звістку про підхід з Черкас Карпа Скидана і 2-тисячного загону Соломи. Путивльський приказ 20липня 1638 p.: «Тот-де Саломка, пришод ис Киева, сталтабором с Той стороны реки Днепра, против их казацкого табора, и им-де пушечными, и хлебными, и всякими запасами помогал». Проте невдовзі стало відомо про прибуття до Переяслава нових сил противника під керівництвом пального гетьмана Миколи Потоцького. В ніч на 10 червня козацько-селянське військо перейшло на лівий берег річки Сули і зайняло оборонні позиції «в гирлі Стариця». В давній польській історіографії останній називався річкою, і ця помилка перейшла у праці й українських істориків. Але старцями, або ж старицями, в Україні , здавна називали старі русла річок. Вищезгаданий був на лівому березі Дніпра, за кілька верст на південь від гирла Сули. «Місце це,— зазначав Окольський,— добре захищене від природи, мало здавна готовий окоп, оскільки там, як розповів нам козак Себастянович, колись був табір, в якому облягав козаків черкаський староста князь Вишневецький, тому й тепер там знаходять у землі старовинні шпори. Місцевість ця багата водою, лісом і пасовищами для коней, дніпровський берег недоступний; тепер же вона так добре була укріплена і зсередини, і з боку поля, що ворота завжди залишалися відкритими. Не один інженер дивувався винахідливості грубого холопа і його мистецтву в такого роду спорудах, дивлячись на міцні вали, шанці, батареї і бруствери». У повстанців залишалося 8 гармат, які завдавали противникові значних втрат.

Опівдні 12 червня до табору повстанців підійшла кіннота М. Потоцького, а надвечір — полки С. Потоцького і Я. Вишневецького. Оточене козацько-селянське військо продовжувало відчайдушно оборонятися. Десятки разів після тривалого артилерійського обстрілу жовніри піднімалися на штурм його позицій, але безрезультатно. Нарешті М. Потоцький вирішив узяти оточених змором. Він розіслав по навколишніх селах каральні загони, які перешкоджали підходові нових сил, чинили звірства над мирним населенням. Шляхтичі ігнорували неодноразові прохання Дмитра Гуні дати спокій «невинним і пригнобленим людям». В одному з листів до М. Потоцького козацький ватажок погоджувався на перемир'я на умовах видачі реєстрової старшини на чолі з Ілляшем Караїмовичем; пожалування козакам нових знамен; повернення гармат, відібраних під Кумейками; затвердження старшого, обраного самими козаками. Проте цю пропозицію Гуні було відхилено.

До табору М. Потоцького продовжували прибувати нові підкріплення: загони шляхти з Брацлавського і Краківського воєводств, з Лянцкоронського, Хмельницького й Остерського старосте та окремі магнати з власними людьми. На початку липня з-під Києва привезли облогові гармати. Путивльський воєвода Плещеев повідомляв до Москви: «Гетман польной Потоцкой с польскими и с литовскими людьми, и с немцы и, збив с городов всяких людей, приступал к ним, черкасам, к табору всеми людьми большим жестоким приступом и штурмами». Однак усі спроби карателів виявлялися безрезультатними. Серед коронного війська зростало невдоволення ходом подій, внаслідок чого окремі його підрозділи почали залишати табір. Не кращим було й становище повстанців. Карателі знищували загони, які йшли на допомогу Гуні. В боях зазнали розгрому й ополченці, очолювані Савою, Соломою і Мурком.

Наприкінці липня 2 тисячі повстанців під проводом Філоненка зупинилися на правому березі Дніпра, проти гирла р. Сули. Зібравши в селах Чигиринського, Черкаського і Корсунського старосте нові сили, він ішов на допомогу обложеним. Після неодноразових спроб переправитися через річку під сильним артилерійським вогнем лише кільком сотням на чолі з Філоненком вдалося пробитися в табір повстанців, але зброї та провіанту, доставленого ними, вистачило ненадовго.

Опинившись у скрутному становищі, Дмитро Гуня послав двох козаків до Москви з проханням про допомогу. Але відомостей про результати цієї місії в джерелах не збереглося. Одночасно ватажок повстанців вів переговори з польним гетьманом. В одному з послань М. Потоцькому він наголошував, що «козаки готові скоріше померти і всі до останнього скласти свої голови, ніж прийняти такий мир, як під Кумейками». Козацькому послу Роману Пешті польний гетьман сказав, що готовий припинити облогу й дати змогу повстанцям розійтися по домівках за умов видачі артилерії, визнання зверхності польського короля над Військом Запорозьким і старшинства М. Потоцького над реєстровцями з правом самочинно призначати полковників. Спільна для всіх козаків, які брали участь у тогочасних подіях, рада мала відбутися в Корсуні 9 вересня, звідки вони повинні були відправити петицію про помилування Владиславу IV.

Не всіх повстанців задовольнили такі пропозиції. Однак, втративши всяку надію на допомогу, частина старшини зайняла в цьому питанні угодовську позицію. Оскільки аналогічні переговори під Боровицею завершилися зрадою з боку королівських комісарів і арештом козацьких ватажків, у ніч на 28 липня Дмитро Гуня з невеликим загоном покинув табір і відійшов на Запорожжя. Подальші переговори з М. Потоцьким вели вже Роман Пешта, Іван Боярин і Василь Сакун. Польний гетьман запевнив козаків, що на найближчому сеймі домагатиметься повернення їхніх давніх прав. Одним з головних пунктів угоди, підписаної 28 липня 1638 p., було також повернення в панські маєтки селян — учасників повстання. Козаки ж склали присягу на вірність польському королю.

Поразка козацько-селянського війська на Стариці не означала закінчення повстання. На Лівобережжі спалахували нові виступи. На Роменщині народні месники захопили шляхетський замок і перебили представників місцевої адміністрації. М. Потоцький послав туди полк коронного війська. Значні сили було відряджено на Запорожжя. Карателі зруйнували Базавлуцьку Січ і заарештували чимало запорожців. Дмитру Гуні й цього разу вдалося уникнути розправи. Він організував перехід кількох тисяч козаків на Дон. Посли Речі Посполитої у Москві М. Стахорський і X. Раєцький називали Д. Гуню разом з Я. Острянином головними призвідцями переселенського руху в межі Російської держави. Мужній козацький ватажок наступними роками не раз виступав спільно з донськими козаками проти турків і татар. Остання звістка про нього збереглася у відписці воронезького воєводи Мирона Вельямінова в Посольський приказ від 19 червня 1640 p., де йдеться про похід на Чорне море донських і українських козаків на чолі з гетьманом Гункою Черкашенином.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка