Історія України в особах

ЯКІВ ОСТРЯНИН

З поразкою повстанського війська під Кумейками в грудні 1637 р. не припинився визвольний рух в Україні. У відповідь на шляхетський терор селяни та міщани приєднувалися до козаків і йшли на Запорожжя. З-під Чигирина та Корсуня на Січ прибули загони під проводом Карпа Скидана, Івана Злого та Філоненка, з Полтавщини — повстанці, очолювані Яковом Острянином. Саме останньому судилося продовжити справу, за яку віддав своє життя козацький гетьман Павло Бут.

За наказом короля Владислава IV для остаточної розправи над «бунтівниками» в лютому 1638 р. вирушило на Запорожжя каральне військо під проводом полковника Казимира Мелецького. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський вручив йому спеціальну інструкцію, в якій ішлося про те, що козаки, не вписані до реєстру, повинні негайно повернутися до своїх панів, а всі запорозькі чайки підлягають спаленню. В разі опору Січ буде знищено. До походу крім загонів коронного війська залучили 4 тисячі реєстрових козаків, очолюваних старшим Ілляшем Караїмовичем.

Спроба штурмом оволодіти Січчю не дала бажаних результатів. Мелецький пояснював свою поразку небажанням козаків учиняти міжусобну різню. В листі до С. Конецпольського він скаржився: «З допомогою козаків трудно воювати проти їхнього ж народу — як вовком орати». Зрештою карателі були змушені повернутися на волость, а більшість реєстрових перейшла на бік запорожців, які на той час становили вже добре організовану військову силу під керівництвом гетьмана Якова Острянина.

Виходець з остерського боярства, яке з посиленням польського гноблення на Подніпров’ї активно поповнювало лави козацтва, Яків Острянин згадується в літературі під іменем Яцька, Степана, Стефана.Разом з Тарасом Федоровичем він бився з польськими військами під Переяславом навесні 1630 р. Протягом 1632—1634 pp. на чолі загону реєстровців брав участь у війні проти Московської держави. За підтримку козацького повстання під проводом Павлюка королівським указом від 22 березня 1638 р. садибу Якова Острянина було передано у володіння шляхтичеві Мацею Доманському. Тож у стосунках із властями козацький ватажок мав і особисті рахунки.

На початку збройного виступу Яків Острянин разом з Дмитром Гунею, Карпом Скиданом, Мартином Незнанським і Корнієм Кудрею провів велику підготовчу роботу. Написані ними листи й універсали розійшлися по всій Україні (нерідко місію їх розповсюджувачів, а заразом — і розвідників виконували священики, ченці, жебраки, бандуристи). В універсалі Острянина від 10 березня 1638 р. акцентувалась увага на посиленні економічного визиску й національно-релігійного гніту, а також наголошувалося, що головною метою козацького виступу із Запорожжя є «визволення народу нашого православного від ярма, тиранського ляхівського поневолення і мучительства». Досить чітко звучала пересторога про небезпеку, яка загрожувала повстанню з боку реєстрової старшини. Тому підготовку до виступу рекомендувалося вести таємно, читати листи і грамоти «між своїми людьми».

У другій половині березня повстанське військо виступило із Запорожжя. Острянин планував відрізати розташовані на Лівобережжі шляхетські загони від основних сил противника і розгромити їх поодинці. З цією метою повстанська армія поділилася на три частини. Головні сили на чолі з Острянином рушили лівим берегом Дніпра. В напрямку Чигирина по Правобережжю направилися загони Карпа Скидана, котрі мали завдання охороняти підступи до Дніпра із заходу, звідки могли з’явитися шляхетські підкріплення. Кілька сотень повстанців під керівництвом Дмитра Гуні піднімалися річкою на човнах для захоплення головних переправ.

Звістка про рух козацько-селянського війська на волості швидко досягла Ніжина, де перебував полковник Стефан Потоцький. Він негайно сповістив польного гетьмана Миколу Потоцького, якого тимчасово заміняв, про повстання й розпочав підготовку до карального походу, маючи намір зустрітись з Острянином до його появи в густонаселених районах Подніпров’я. Проте цим планам не судилося здійснитись.

Повстанці швидко проминули Кременчук, Максимівну, Пиви, Чигирин-Діброву. При підтримці місцевого населення вони розгромили шляхетські гарнізони и захопили переправи через Дніпро. Впевнившись у міцності тилів, Острянин вирушив у глиб Лівобережжя — на Хорол, а потім на Омельник. Незважаючи на свої успіхи, повстанці вирішили зупинитися в Говтві й дочекатися підкріплення.

Містечко Говтва, розташоване у межиріччі Псла і Говтви, з усіх боків було оточене лісами, що сприяло організації оборони. За короткий час повстанці укріпили міський замок, насипали високий земляний вал між берегами річок, а на висотах встановили гармати.

Коронне військо на чолі з С. Потоцьким вирушило до Говтви. Звівши земляний вал навпроти окопів повстанців, вранці 25 квітня карателі зробили спробу силами німецької піхоти і реєстрових козаків заволодіти мостом, що з’єднував береги ріки якраз проти головних воріт міста, але їх зупинив шквальний артилерійський вогонь. У цей час загін запорожців непомітно зайшов до них у тил, перегородивши завалами з колод шлях до відступу. Реєстровий козак Володимир Лавров згодом розповідав російським купцям: «Тех-де немец и листровых (тут: реєстрових) казаков запорожские черкасы побили всех наголову».

Наступного дня С. Потоцький почав відступ до Лубен, який перетворився на панічну втечу. Український літописець відзначив безславну загибель понад 3,5 тисячі жовнірів та реєстрових. Однією з причин невдалого початку експедиції коронного війська Ш. Окольський назвав недооцінку сил противника: «Багато панів зневажливо поставилися до цієї селянської війни, дивлячись на козацьку чернь як на своїх пастухів і поденників, і тим самим применшували славу добрих воїнів і гетьмана. Тому Бог показав їм у першій же битві, що хоч серед козаків немає ні князів, ні сенаторів, ні воєвод, з якими жовнір міг би помірятися силою, проте є такі люди, що коли б не перешкоджали тому створені проти плебеїв закони, то серед них знайшлися б достойні називатися рівними за хоробрістю Цинцинату, який від плуга був призваний у диктатори, або ж Фемістоклу».

Поразка змусила С. Потоцького змінити тактику. Він зосередив свої загони на лівому березі Сули проти Лубен і послав гінців у Бар та на Покуття до С. Конецпольського й М. Потоцького з проханням про допомогу. Вибір місця для табору — в центрі володінь магната Яреми Вишневецького — був невипадковим. У Лубнах містилися склади зброї та боєприпасів, а саме місто стояло на стику важливих шляхів Лівобережної України і могло стати зручним оборонним пунктом.

Після перемоги козацько-селянського війська під Говтвою до Острянина прибували тисячі селян і міщан з Полтавщини й Чернігівщини. Невдовзі стало відомо про наближення полку донських козаків. З боку Києва рухалися великі загони повстанців під проводом Соломи, Сави, Мурка. В таборі Острянина панувало бойове віднесення. За словами Окольського, «козаки були впевнені у своєму успіху й уже розподіляли Україну між своїми керівниками: одному віддавали Переяслав, іншому — Київ, третьому — Волинь». Отже, ширилися чутки про плани Острянина ліквідувати польське панування в Україні.

Козацький ватажок мав намір провести вирішальний бій під Лубнами до підходу туди Я. Вишневецького й М. Потоцького з Правобережжя. Швидким наступом Острянин хотів перешкодити противникові укріпитися на новому місці. В той же час військо С. Потоцького встигло зайняти вигідні позиції між річками Сулою і Солоницею, поповнилося кількома шляхетськими загонами і приготувалося до оборони.

Вранці 6 травня, після артилерійського обстрілу, козаки пішли на штурм ворожого табору. В повідомленні реєстрового козака Володимира Лаврова зазначалося, що повстанцям, яких виступало близько 12 тисяч проти 6 тисяч жовнірів, не вдалося використати перевагу в живій силі. Шляхетська кіннота глибоко вклинювалася в ряди повстанців, відволікаючи їх від головних сил С. Потоцького. Окольський зазначав: «Усе це відбувалося не без втрат нашого війська, загинуло багато людей та коней. Поле вже сильно зросилося кров’ю, час перейшов далеко за полудень, уже минула вечірня, а битва все продовжувалася». Чисельні жертви з обох боків та настання ночі припинили побоїще. Залишки шляхетського війська перейшли мостом Сулу і сховалися за міськими мурами.

Продовжувати облогу Аубен після виснажливої битви повстанці були нездатні. Гостро відчувалася відсутність боєприпасів, а також свіжих сил, які так і не підійшли. Враховуючи ці обставини, Острянин почав відводити своє військо до Миргорода, де розташовувались селітряні варниці й склади пороху. Крім того, необхідно було виробити план подальших дій повстанців.

З розвідувальною метою С. Потоцький послав за ними кілька сотень кіннотників. Неподалік Лубен шляхтичі зустрілися з повстанським ополченням на чолі з Путивльцем та Ріпкою, до якого входило й 500 донських козаків. Жовніри виманили противника на відкриту місцевість і оточили, а з прибуттям Потоцького зав'язався нерівний бій. На подив Окольського, «з появою коронних загонів Путивлець не лише не виявив покірності, а й вирішив дати бій коронному війську. Табір, на який він мав надію, був улаштований таким чином: вози зв’язані й оглоблі повернені до фронту, як рогатини, щоб не допустити підходу до самих підвід, а сам табір розташований у вигляді овалу, й у ньому засіли чисельні добрі стрільці з рушницями». Під шквальним вогнем козаки цілий день відбивали атаки переважаючих сил ворога. Наступного дня повстанці надіслали листа С. Потоцькому, в якому йшлося про обрання ватажком замість Путивльця Івана Василевича й покору властям. Шляхтичі, зі свого боку, оголосили про помилування козаків за умов видачі Путивльця. Проте С. Потоцький не дотримав слова, й озвірілі жовніри вчинили жорстоку різанину серед повстанців.

Тим часом, поповнивши військо в Миргороді, Я. Острянин розгорнув наступ через Лукім’я і підійшов до р. Сліпорід. Зупинившись на її правому березі, між Яблуновом і Лубнами, він знову розіслав закличні листи, універсали та грамоти по містах і селах Подніпров’я. Під їх впливом у боротьбу включалися й жителі Правобережжя. Так, у районі Києва діяв великий загін народних месників під керівництвом Сави. Близько 5 тисяч повстанців, очолених запорожцем Нестором Бардаченком, здійснили бойовий рейд з Трахтемирова до Києва. Шляхта, адміністрація і гарнізон міста сховалися за його мурами. Для розгрому повстанців Миколі Потоцькому довелося послати полк Самуїла Лаща, але ті відійшли з боями на Труханів острів, а потім робили спроби з’єднатися з Я. Острянином.

Розмах повстання в Україні непокоїв уряд Речі Посполитої. 25 квітня Владислав IV видав спеціальний універсал про негайну виплату грошей коронному війську. М. Потоцькому було наказано відбути на Подніпров’я для придушення народного руху. Крім того, в середині травня з Бара на чолі 5 тис. карателів виступив Ярема Вишневецький.

Дізнавшись про наближення нових шляхетських сил, Я. Острянин розіслав повсюди сторожові загони, щоб перекрити шляхи від Бикова, Пирятина і Переяслава до Лубен. Запорозький козак Григорій Кудря розповідав у Путивлі, що з 15 тисяч чоловік козацько-селянського війська на р. Сліпороді лишилася тільки половина, чим не забарився скористатися противник.

19 травня до Лубен прибув Вишневецький, що значно зміцнило позиції С. Потоцького. Об’єднане військо раптово напало на табір Острянина. Козаки були змушені відступити до Лукім’ї. Вранці на місце, де розташувався повстанський табір, прибув загін на чолі з полковником Сокирявим, але застав там лише шляхту. За словами сучасника, «то був старий козак, знайомий з морем і відомий як керівник бунтів, знав він багато хитрощів і чар, заклинань на рушниці й на хвороби, справжній запорозький характерник». Козаки організували засіку в лісі й два дні тримали оборону, завдаючи великих втрат коронному війську. Під час бою Сокирявий потрапив у полон, з чого карателі, за словами Окольського, дуже зраділи — так, ніби захопили самого Острянина. Лише частина козацького загону пробилася через болото до основних сил у Лукім’ї. Але залишалися там недовго: повстанці відступили до Жовнина.

Переслідуючи козаків на правому березі р. Сули, кіннота С. Потоцького вранці 30 травня з ходу атакувала нові позиції Острянина. Відчайдушна оборона повстанців призупинила наступ шляхти, але перевага коронного війська була очевидною. Втративши надію на успіх, Я. Острянин на чолі загону, до якого входили осавул Іван Гордєєв, писар Філон Юр’єв, полковники Василь Боговцов і Онуфрій Попов, сотники Михайло Переяславець, Мартин Розсоха, Богдан Матюшенко, Дем’ян Бут, Михайло Рябуха, Гаврило Гавронський і кілька сотень рядових повстанців, залишив табір під Жовнином. У ніч на 31 травня вони переправилися через Сулу і рушили в напрямку московського кордону. Поблизу Миргорода до них приєдналися селяни й міщани, які прагнули знайти порятунок від шляхетського терору.

Прибувши до Білгорода, Острянин на прийомі в місцевого воєводи П. Пожарського висловив бажання служити російському царю. У грамоті Розрядного приказу, зокрема, говорилося: «Били чолом государю гетьман Яцько Острянин, і вони, полковники, і черкаси, і міщани, і пашенні люди з литовської сторони пішли на наше ім’я на постійну службу від жорстокого гоніння і від смертного вбивства папежен польських людей, не бажаючи бути в папезькій вірі тому, що вони від віку православної віри грецького закону». Невдовзі клопотання задовольнили. Козакам призначалося царське жалування за охорону південної окраїни Московської держави, а для поселення надавалося Чугуївське городище. Козаки стали засновниками міста Чугуєва як форпосту в боротьбі проти татарської агресії.

Уже в лютому 1639 р. білгородський воєвода доповів у Москву про завершення зведення чугуївських укріплень. Жителям містечка не раз доводилося вступати в бій з кримцями. У джерелах збереглися відомості про успішну операцію проти татар, здійснену російськими служилими людьми на чолі з Наумом Ізвізцовим і українськими козаками під керівництвом Якова Острянина. Проте через якийсь час між козаками почався розбрат. Його причини нам невідомі. Внаслідок міжусобної боротьби навесні 1641 р. Якова Острянина було вбито, і більшість козаків (у тому числі й син гетьмана) повернулися в Україну.


загрузка...