Історія України в особах

ІВАН СУЛИМА 

Гетьман Сулима по праву належить до славної плеяди козацьких ватажків, чиї імена назавжди залишилися в пам'яті народній.

Рід Сулим сягає корінням глибокої давнини. За твердженням відомого українського історика Олександра Лазаревського, він простежується з часів Київської Русі. Очевидно, в XV чи XVI ст. Сулими здобули шляхетство, а разом з ним — і володіння в Кременецькій волості на Волині. Михайло Сулима осаджував нові поселення на Подніпров'ї, а також виконував тут інші обов'язки як служилий шляхтич. Наприкінці XVI ст. у нього в селі Рогощі (Любецьке староство) народився син Іван, якому з часом судилося здобути гетьманську булаву.

Однак спочатку ніщо не віщувало йому такого майбутнього. Одержавши освіту, Іван вступив на службу до коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. 1615 р. він згадується у джерелах як управитель маєтків цього магната на Переяславщині. Там же Іван дістав від Жолкевського як нагороду села Лебедин та Сулимівку. На Лівобережжі в той час було чимало вільних земель, що давало молодому шіляхтичеві шанс на подальше примноження власних маєтностей. Однак доля розпорядилася інакше, круто змінивши життя Івана Сулими. Можливо, через конфлікт з магнатом він іде на Запорожжя і вступає до січового товариства. Завдяки природним здібностям Сулима швидко здобуває авторитет серед запорожців і згодом неодноразово обирається кошовим отаманом. Український дослідник козаччини А. Кащенкописав, що з «Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку в Криму здобував, і Трапезонт за Чорним морем, аж двічі руйнував околиці Царгорода».

Після загибелі гетьмана Михайла Дорошенка восени 1628 р. запорожці на своїй раді вручили булаву досвідченому Івану Судимі, й уже навесні наступного року він очолив похід на Крим. Основна маса запорожців вирушила пішим порядком до турецької фортеці Аслан-город. Однак після переправи через Дніпро серед старшини виникли розбіжності щодо подальшого маршруту. Сулима пропонував іти понад річкою, але більшість висловилася за коротший шлях — через степ. Під Перекопом незгоди серед козацького керівництва досягли такої гостроти, що довелося скликати військову раду. Ті козаки, які перебували на державній службі, обрали своїм ватажком Григорія Чорного, а нереєстрові — Тараса Федоровича. Під час битви з татарами їм так і не вдалося організувати спільних дій, що, зрештою, й призвело до поразки.

Повернувшись на Січ, Іван Сулима продовжував брати участь в експедиціях проти кримців. Але славу приніс йому виступ проти режиму польського панування в Україні. Повідомлення про цю надзвичайну подію швидко поширилося не лише в Речі Посполитій, а й у країнах Західної Європи (зокрема, паризька «La gazette» присвятила цілу статтю подвигові запорозького лицаря). І це не випадково: адже в Європі точилася Тридцятирічна війна (1618—1648) і представники обох ворогуючих сторін намагалися залучити на свій бік українське козацтво. Шведський король Густав - Адольф з цією метою не раз виряджав послів на Запорожжя. А польський уряд протягом 1632—1634 pp., під час так званої Смоленської війни, вів бойові дії проти московської армії значною мірою силами козаків.

Припинення цієї війни 1634 р. було зумовлене зростанням загрози для Речі Посполитої з боку Османської імперії. Турецький султан Мурад IV наполегливо вимагав від короля Владислава IV повного знищення українського козацтва, котре перешкоджало реалізації його агресивних планів. Навесні 1634 р. польський уряд уклав з Туреччиною угоду, яка передбачала приборкання запорожців відразу ж після підписання договору з Московською державою. У лютому 1635 р. сейм затвердив постанову «Про припинення козацького свавілля»: На територію Подніпров’я вводилися загони коронного війська, які мали карати всіх непокірних і бунтівників. Важлива роль при цьому відводилася королівському комісарові Адаму Киселю. У відносинах з козаками він рекомендував шляхті: «Старшині давати подарунки, людей хороших і тих, які мають будинки і на них озираються, ублажати ласкою, а бунтівників... лякати смертною карюю». Старости дістали наказ не допускати у своїх володіннях підготовки човнів, провізії і зброї, необхідних для спорядження козаків у морські походи. Було вирішено взяти під контроль сполучення між Запорожжям і волостями, побудувавши «між житлами українських і низових запорозьких козаків на річці Дніпрі в урочищі Кодака фортецю». Сейм 1635 р. ухвалив забезпечити Кодацький замок відповідним військовим спорядженням, асигнувавши на це 100 тисяч польських злотих. За визначенням варшавських урядовців, фортеця мала, «як норовистого коня, самовільників на міцному муштуку утримувати».

Цікаво, що ідея зведення такого замку над Дніпром висловлювалася не вперше. Ще універсал від 15 липня 1590 р. містив королівський наказ збудувати «замок з дерева» в Кременчуцькому урочищі. Але з невідомих причин план не було реалізовано.

Спорудження Кодацької фортеці уряд Речі Посполитої доручив досвідченому французькому інженерові Гійому Левасеру де Боплану. Місце для замку останній обрав на високому правому березі Дніпра, де річка, повертаючи на південний захід, значно звужується. Це давало можливість вести спостереження як за Дніпром, так і за протилежним берегом, гирлом р. Самари, що особливо цікавило коронного гетьмана С. Конецпольського: адже саме там, у навколишніх лісах, козаки будували свої чайки, на яких вирушали в морські походи.

Кодацький замок мав форму чотирикутника з висунутими бастіонами так званої старонідерландської системи. В окружності він досягав близько 1800 м. З півдня і сходу підхід до фортеці захищали скелі, які спускалися до Дніпра, з півночі — глибокий яр, а із заходу, з боку степу,— рови та високі вали. Дістатися до Кодака можна було лише через ворота, з'єднані з зовнішнім світом підйомним мостом. Всередині замку спорудили землянки для гарнізону та погреби, де зберігалися боєприпаси й продовольство. Чотири бастіони, оснащені важкими гарматами, домінували над навколишніми просторами.

Комендантом фортеці уряд Речі Посполитої призначив французького полковника Жана Маріона, а комісаром — шляхтича Пшияловського. Дві сотні німецьких найманців становили гарнізон замку. Піхота несла службу на валах, а кінні роз’їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто йшов на Запорожжя ЧИ повертався на волості. В місцевостях, що прилягали до фортеці, комендант заборонив навіть полювання та рибальство. Порушників жовніри заарештовували й примушували працювати на тяжких земляних роботах. За словами сучасника Аавріна Лепляева, «которые-де запорожские козаки из Запорог и из городков хаживали на моря и на Дон мимо тово городка (Кодака), и тех-де Козаков... немцы побивали», а захоплених у полон змушували робити «всякие крепости и земляные осыпи».

Безумовно, волелюбні запорожці не могли довго зносити таких утисків, тому новому форпостові польського панування на Подніпров’ї не судилося проіснувати й місяця. Про зруйнування Кодацького замку в тогочасних джерелах збереглися уривчасті звістки. Його будівничий інженер Боплан розповідав: «Сулима, отаман частини повсталих козаків, повертаючись з моря і побачивши, що замок заважає йому повернутися додому, зненацька захопив його... і повернувся з козаками на Запорожжя». Дещо інші відомості знаходимо в оповіді російського купця Якима Печенєва, який восени 1635 р. прибув до Путивля: «Атаман Сулим поймал и выжег на Днепре городки, которые были поставлены вновь для проходу в Запороги запорожских черкас и литовских людей; и немец в тех городках (казаки) побили, и наряд поймали, и пошли в Запороги».

Отже, в обох випадках ідеться про успішне здобуття козаками фортеці, яка заважала вільному сполученню між Запорожжям і волостями. Зведена вище порогів, вона не перешкоджала поверненню козаків з моря на Січ. Проте у виключних випадках, коли турки зосереджували в гирлі Дніпра великі сили, запорожці діставалися додому кружним шляхом, по річках Дону і Міусу. З верхів’їв останнього чайки перетягували до р. Самари, що могло трапитись і цього разу. Після тривалого й виснажливого рейду потрібна була ретельна підготовка для захоплення такого добре укріпленого замку, як Кодацький.

Втіленню в життя планів запорожців сприяла політична ситуація в Речі Посполитій. Влітку 1635 р. основна частина коронного війська перебувала в Прибалтиці у зв’язку із загрозою шведської агресії. Там же дислокувався і півторатисячний загін реєстровців на чолі з Костянтином Вовком. Усе це знали на Січі, й нереєстрові готувалися до виступу.

З прибуттям улітку на Запорожжя Івана Сулими з чорноморського походу, під час якого він разом із донським отаманом Олексієм Ломом вів облогу Керчі й Азова, зібралася велика козацька рада. Гетьманом було обрано Івана Сулиму, який і очолив повстання. Очевидно, спочатку він розіслав універсали із закликом до боротьби, бо в джерелах зазначається, що «которых-де Козаков выписывалиполяки, и те выписные козаки вышли из литовских городов к тому же гетману к Сулиму в собранье, и собралось-де запорожских Козаков з гетманом Сулимом тысеч с полтретьятцеть». Іван Сулима спиравсяна нереєстрове козацтво, тобто на тих, хто не перебував на королівській службі. Щодо чисельності повстанського війська існують різні дані. Білоруський шляхтич Філіп Обухович вказує у своєму щоденнику, що Сулима очолив загін з 800 козаків, проте влітку 1635 р. на Запорожжі було багато збіглих селян та міської бідноти; тому вірогіднішими уявляються дані Львівського літопису — близько 3 тисяч чоловік.

На початку серпня запорозьке військо під проводом Івана Сулими виступило з Січі. Частина козаків піднімалася Дніпром на чайках, інші йшли до Кодака степом. Підібратися до фортеці непомітно було неможливо, й запорожці зупинилися за кілька верст від неї, біля Гострої могили, і провели ґрунтовну розвідку. Водночас вони рубали чагарники, готували в’язки хмизу й драбини для штурму замку. ІванСулима завершував узгодження деталей задуманого плану зі своїми найближчими соратниками — Павлом Бутом, Іваном Сорокою, Кіндратом Бурляєм.

В ніч з 11 на 12 серпня козаки, використовуючи темряву й гомін порога, непомітно оточили фортецю. За умовним сигналом (крик пугача) вони накидали у рови хмизу для швидкої переправи під мури та й пішли на приступ. Кілька з них раптово напали на вартових і відкрили ворота замку. По приставних драбинах запорожці забралися з різних боків на територію фортеці. Раптова поява повстанців викликала паніку серед жовнірів. Вони не зуміли організувати оборону й через кілька годин майже всі загинули. З гарнізону залишилося живими лише 15 чоловік, які в той час перебували в роз'їзді. За наказом Сулими козаки спалили дерев'яні споруди, а вали зруйнували — «щоб біля наших рідних порогів і згадки не лишилося про поляків».

Фрагментарність історичних даних не дає змоги відновити подальший перебіг подій. Є відомості про просування Сулими до Кременчука, звідки він закликав селян до боротьби з панством. Проте, не одержавши широкої підтримки, Сулима змушений був повернутися на Запорожжя. Шляхтич Ф. Обухович занотував у своєму щоденнику про організацію повстанського табору на «дніпровському острові», а автор Львівського літопису охарактеризував його як «окоп барзо потенжни».

Відхід за пороги викликали й чутки про намір властей організувати велику каральну експедицію. Вісті про здобуття Кодацького замку швидко поширилися в Україні. Адам Кисіль, який тимчасово заступав коронного гетьмана, і переяславський староста Лукаш Жолкевський розгорнули підготовку до походу — насамперед мобілізували реєстрових по всіх полкових містах і попросили підмоги в Конецпольського. Вже наприкінці серпня вони об’єднаними силами вирушили на запорожців.

Зі свого боку, повстанці укріпили табір і приготувалися до тривалої облоги. Іван Сулима розраховував також на підхід свіжих сил з волостей. Неодноразові штурми реєстровцями табору запорожців не увінчувалися успіхом. Повстанці завзято обороняли свій останній рубіж. Тоді, за планом А. Киселя, до них підіслали реєстрових під виглядом утікачів від татар. Підозрюючи неладне, повстанці спочатку не повірили цим людям, але після присяги прийняли їх. Коли похолоднішало, стала даватися взнаки нестача продовольства й палива; в таборі почалися заворушення. Цим і скористалися зрадники. Схопивши козацького ватажка та його найближчих помічників, вони видали їх Киселю, сподіваючись на винагороду. Демонструючи свою вірність урядові, реєстровці спалили чайки Сулими перед очима королівського комісара. Проте їхні сподівання виявилися марними: за браком грошей у казні видачу платні відклали на майбутнє.

Гетьмана Івана Судиму і п’ятьох його сподвижників повезли до Варшави. Інших скарали на місці, а значну кількість повстанців послали зводити Гадяцький замок. Рішенням сейму запорозьких ватажків засудили до страти. На центральній площі столиці їм відтяли голови, а потім четвертували. Московський посол у Речі Посполитій Василь Родковський згодом розповів, що канцлер Якуб Жадзик врятував від смерті одного з засуджених, а саме Павла Бута, який пізніше став відомим козацьким ватажком. Батьківську справу продовжили й сини славного гетьмана у війську Богдана Хмельницького під час Визвольної війни українського народу.