Історія України в особах

ОЛЕЛЬКО ТА ОЛЕЛЬКОВИЧІ 

Олександр (Олелько) Володимирович був старшим сином Володимира Ольгердовича Київського, котрий 1394 р. втратив свій уділ, отримавши замість нього Копил. Київ з кінця XIV ст. до середини 30-х pp.XV ст., перебував у руках князів Гольшанських. Фактично в цей період їхня влада стала спадковою і сформувалася литовська за походженням київська династія. З дочкою Андрія Івановича Гольшанського взяв шлюб молодший брат Олелька — Іван Володимирович. Можливо, це вторувало йому шлях до київського княжіння — принаймні, в літописних повідомленнях про Вилькомирську битву (1435) зазначається, що серед інших прихильників Свидригайла до рук великого князя литовського Сигізмунда потрапив князь Іван Володимирович Київський. Водночас було ув'язнено й Олелька з родиною — дружиною Анастасією (дочкою великого князя московського Василія І Дмитровича, званою «московкою», з якою він одружився 1417 р.) і синами Семеном та Михайлом. Олелька тримали в Кернові, а його рідних — в Утяні.

Ув’язнення тривало до 1440 p., коли було убито Сигізмунда Кейстутовича. Після його загабелі великокнязівський стіл посів юний Казимир Ягеллончик. Йому й бив чолом Олелько «о(б) отчизну свою, о Киев», яку, на клопотання панів-ради, отримав «со всими пригородки киевскими».

Правління Олелька Володимировича тривало майже 15 літ — до 1455 р. На жаль, цей період дуже бідно репрезентований у джерелах, і ми не маємо даних для його більш-менш докладної характеристики. Зазначимо лише, що на перші роки Олелькового князювання припав візит до Києва митрополита Ісидора, відомого передусім своєю участю в роботі Флорентійського собору, на якому було укладено унію православної і католицької церков (1439). На соборі Ісидор, представляючи єдину на той час митрополію Київську і всієї Русі, разом з іншими вищими ієрархами православної церкви визнав католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище та ін. і був висвячений на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він на початку 1441 р. завітав до Києва, де князь Олелько, не здаючи собі справи з того, на яких засадах «сталось одиначество с латиною», підтвердив Ісидору права на митрополичі маєтності. Тож слід визнати тенденційною звістку XVII ст. про те, що «Исидор, митрополиткиевский, пришед во одежде кардиналской в Киев, но оттуду изгнаша его».

Що ж до князя Олелька, то сучасники високо ставили його політичний авторитет і християнські чесноти. На схилі віку він постригся в ченці під ім’ям Олексія і скінчив своє життя у Києво-Печерському монастирі, де й був похований.

Важко судити, наскільки відповідає дійсності епітафія з його надгробку, відтворена в «Тератургимі» Афанасія Кальнофойського (1638), за якою Олелько зрікся князівської влади, переконавшись у суєтності всього сущого, «коли побачив, як б’ється народ з народом, королівство з королівством, сходять зі сцени цезарі, падають тирани».

Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років (збереглися відомості про його охрещення митрополитом Фотієм 1420 p.). У родинній традиції це тлумачилось як наслідок розподілу («дела») батьківських володінь між Олельковими синами: «князь Семен и князь Михайло Александровичи промежи себе дел имели, (и) князь Семен взял Киев со всеми пригородки и волостьми Киевского повета». Інакше оповідає про ці події літопис: «Преставися князь Александро Володимерович Киевский, прорекомый Олелько, и зоставит по соби двух сынов,князя Семена и князя Михаила. И король по смерти отца их не дал в дел межи них Киева, але даст (его) от себе держати князю Семену, а князь Михайло сел на {отчизне своей, на Копыли». Отже, великий князь литовський і польський король Казимир не визнавав «отчизных» (спадкових) прав Олельковичів на Київ, які начебто «пробегал» їхній дід Володимир Ольгердович, подавшись 1394 р. до Москви.

Втім і за цих умов Казимир не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе «князем великого князства своего Киевского», а його сусід, молдавський воєвода Стефан III, котрий 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть називав його «київським царем» (з таким титулом він згадується в місцевих літописах). Це й не дивно — а огляду на масштаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. Намісник Семена Олельковича Свиридов, «котрый от него Черкасы держал», так окреслив цей південний кордон: річкою Мурафою до Дністра, потім униз Дністром, повз Тягиню (сучасні Бендери), «аж где Днестр упал в море; а оттоль, с устья Днестрова, лиманом пошла граница мимо Очакова аж доустья Днепрова... а от устья Днепрова до Таваня» — перевозу на нижньому Дніпрі, який становив спільну власність володарів Литви та Криму; далі кордон з Кримським ханством пролягав по річках Овечій Воді, Самарі, Сіверському Дінцю й Тихій Сосні.

Завдяки географічному положенню свого князівства Семен Олелькович контролював значну частину дніпровського торговельного шляху, що з’єднував Північно-Східну Русь з Кримом і країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв’язків. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні, «сюди з’їжджається чимало купців із хутрами з Верхньої Русі; об'єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи (щоправда, часто, наче вівці, потрапляють в дорозі до рук татар)». Київський князь охоче користувався вигодами цієї транзитної торгівлі, і навіть через два десятиріччя після його смерті московські купці згадували про збільшення ним митних зборів у Києві.

Однак не цим запам'ятався Семен Олелькович нащадкам, а тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «разоренную и в запустении бывшую от нашествия злочестиваго Батыя»;обдарував її «златом, и сребром, и сосуды церковными» та «в ней же и сам погребен бысть в гробнице, юже сам созда». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу — останньому київському князю, після смерті якого 1470 р. «на Киеве князи престаша быти, а вместо князей воєвода насташа».

Так сталося з волі Казимира, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника — Мартіна Гаштольда, швагра (брата жони) покійного князя. Однак Семен мав прямих наслідників — сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче відмовилися прийняти до себе Гаштольда, як іновірця і, головне, людину некнязівського походження. За словами польського історіографа Яна Длугоша, кияни двічі не впустили Гаштольда до міста, «кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (коли Казимир не поставить у них князем Михайла Олельковича.— Авт.) іншого собі князя добудуть», якщо не «грецької, то латинської віри». Така завзятість красномовно свідчить про безперервність традиції князівського правління на Київщині у XV ст. Однак 1471 р. їй було покладено край, коли кияни під загрозою воєнної виправи проти свого міста таки визнали владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і «царственный град Киев и княжение его в воеводство перемени».

Такий перебіг подій не задовольняв нащадків Володимира Ольгердовича, переконаних у своїх правах на Київ. Недарма ж Семен Олелькович перед смертю «вінував» (тобто фактично забезпечив) свою дружину «киевскими пригородки и волостьми», що було б неможливо, якби він не почував себе господарем у власному князівстві. Тож навряд чи відповідає дійсності версія Длугоша, за якою в останні дні життя князь Семен, надіславши в дар Казимирові свого білого коня та лук (чим нагадував про власну звитягу в боротьбі з татарами), передав під його опіку свою родину і свої володіння, фактично зрікшись останніх на користь володаря Литви. Адже й через три десятиліття після цих подій племінник Семена Олельковича, Семен Михайлович, судячись з його вдовою Марією за свій Копильсько-Слуцький уділ, дивувався, «которым обычаем Киев, удел князя твоего, после живота (смерті) его от тебе и от твоих детей отошел» і чому «король его милость граничную землю Киев на себе взял», надавши в «хлебокормление» родині покійного князя Пінськ (з правом повернути його «опять к своей руце»).

Не могли змиритися нащадки Володимира Ольгердовича і з там, що їх, попри високий родинний авторитет і знатність походження, відтиснуто від широкої політичної влади.

Слід мати на увазі, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокнязівський стіл, адже вони походили із старшої лінії Ольгердовичів і формально мали більші права на престол, аніж нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу.

Кривди, заподіяні київським князям, болісно переживали й далекі нащадки Володимира Ольгердовича. Один із них, князь Іван Бєльський, 1567 p., майже через 200 літ після приходу до влади Ягайла, докоряв у листі з Московщини в Литву його правнукові, великому князю литовському Сигізмунду-Августу: «Наша была отчизна Великое княжество Литовское, заньже (оскільки) прапрадед наш, князь Володимер — великого князя сын Олгердов, и как князь великий Олгерд понял (узяв за себе) другую жену, тверянку (Юліану, дочку князя Олександра Тверського. — Авт.), и для Тое другой своей жены прадеда нашего отставил, а дал тот столец, Великое княжество Литовское, другой своей жены детем, сыну Ягайлу».

Втрата обох князівських «отчизн» — Києва і Вільна — спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану «змову князів» 1481 р. Її організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва — онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Змову викрили (як гадають, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича); Бельському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. За браком відповідних даних годі судити про наміри організаторів змови. Очевидно, й для більшості сучасників вони залишилися таємницею. Принаймні, на таке припущення наштовхує запис у літописі під 1481 р.: «Месяца августа 30король польський и литовский Казимир повеле стяти (стратити) князя Михаила Олелковича и князя Ивана Юрьевича; вина их Богу единому сведущу».

За свідченнями деяких джерел, змовники хотіли детронізувати (а можливо й убити) Казимира Ягайловича і посадити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Для цього начебто передбачалося використати весілля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. За іншою версією, вбивство мало статися під час полювання — на князівських «ловах». У будь-якому випадку лише щасливий збіг обставин нібито врятував Казимира від смерті; Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою організатори змови намислили собі відірвати від Литви землі по р. Березину й піддатися з ними Москві. Втім не виключено, що змовники сподівалися на підтримку великого князя московського, з домом якого Олельковичів пов’язувала родинна традиція. Та жоден з усіх цих намірів не здійснився. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у Києво-Печерському пом’янику: «Помяни, Господи, убиенных: князя Михаила Александровича, князя Иоанна Юрьевича».

Родині Михайла Олельковича не довелося спокутувати його гріхів: Казимир залишив удові князя Ганні та синові Семену «отчизне» Копильсько-Слуцьке князівство, котре існувало як окремий уділ до початку XVII ст., а після смерті Софії Юріївни Слуцької (1612) увійшло до складу володінь Радзивіллів. Втім, як засвідчують епітафії князів Слуцьких, у XVI ст. їх усе ще вважали «спадковими панами землі Київської». Це певною мірою відбивало й сталість уявлень про Київ як носія власної князівської традиції — уявлень, сформованих як історичною пам’яттю про давньоруські часи, так і політичною практикою 40— 70-х pp. XV ст., коли ця традиція пов’язувалася з іменами Олелька та Олельковичів.