Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

СЕМЕРІЙ НАЛИВАЙКО 

Семерій Наливайко був яскравою постаттю переломної доби в історії українського козацтва. Відразу слід прояснити ситуацію з ім’ям цієї людини. У літературі зустрічаються такі його різночитання, як Павло, Шимон, Семен, Северин, Семерин, Семерій. Докладні студії дають можливість твердити, що насправді Наливайка звали Семерій. Цим іменем він підписував свої листи, і в більшості документів, де наведено його ім’я, воно звучить саме так.

Як на імовірні місця народження Наливайку вказують на містечка Гусятин і Острог. Збереглися згадки, що батько Наливайка був шевцем, який займався також козакуванням. Є підстави припускати, що Наливайки належали до дрібного боярства — стану, який активно знищувався у другій половині XVI ст. українськими та польськими магнатами, котрі за рахунок боярських земель округлювали свої маєтки. Схоже, що саме у таку ситуацію потрапив батько Наливайка, в якого, за оповіддю Семерія, відняв землю Мартин Калиновський, а за опір так його побив, що той невдовзі помер.

Подальша доля сім’ї Наливайків уже безсумнівно пов’язана з Острогом. Тут жив старший брат Семерія—Дем’ян. Придворний священик князя Костянтина Острозького, він активно займався релігійною і освітньою діяльністю. Можливо, Семерій навчався в Острозькій академії. Згодом його улюбленою справою стало козакування. Уже як досвідченого воїна Наливайка бере на службу князь Острозький. До охолодження відносин між козацтвом і магнатерією наприкінці XVI ст. козакування вважалося найкращою школою лицарства для шляхетської молоді. Історична традиція твердить, що Наливайко був сотником надвірного (особистого) війська Острозького.

На службі у князя і застає Наливайка початок виступу низового товариства на чолі з Косинським проти Острозького. У складі військ останнього він брав участь у боротьбі проти козаків, зокрема у битві під П’ятками. Згодом Семерій виправдовувався перед запорожцями тим, що власна честь не дозволила йому полишити воєводу, свого пана, хліб якого він їв задовго перед тим і на службі в якого перебував у той час. Ось чому він мусив воювати за нього з його ворогами. Поведінка Наливайка здавалася бездоганною з точки зору моралі військово-лицарського стану. Показово, що запорожці, які значною мірою походили із служилого українського боярства, прийняли його пояснення.

1593 р. розпочалася війна між Туреччиною і Австрією, підтриманою Римом та Венецією. Антиосманський рух поступово охопив усі Балкани. Для боротьби проти турків християнські держави об’єдналися в «Священну Лігу». У війну відразу вступили й українські козаки. Вони під проводом Григорія Лободи здійснили два походи на турецькі фортеці Придністров’я. Після низки поразок турецький уряд наказав кримському ханові пройти через Галичину й Карпати і вдарити у тил австро-угорським силам. Те, що ці землі належали нейтральній Польщі, султана не обходило. Виникла загроза великого походу татар через Україну. Польський уряд, не маючи достатніх сил для боротьби, звернувся із закликом до всіх охочих створювати загони для оборони країни.

У безпосередньому зв’язку з цими подіями і виходить на історичну арену Семерій Наливайко. У квітні 1594 р. з дозволу князя Острозького він покидає службу в нього, збирає «охочих людей» і вирушає з ними на подільське прикордоння. Загін Наливайка налічував до двох з половиною тисяч чоловік. Це була досить значна, як на ополчення, військова одиниця. На Східному Подолі (Брацлавщині), яке жило в тривожному очікуванні майбутнього, на загін Наливайка чекав найкращий прийом, поповнення людьми і припасами.

У травні 1594 р. орда почала переправлятися через Дніпро. Спроби запорожців на чолі з Богданом Микошинським затримати татар виявилися безрезультатними, оскільки останнім допомагала спеціально підтягнута для цього турецька флотилія. Не сидів склавши руки й Наливайко. На початку червня він зробив рейд-розвідку назустріч ворогові вниз Дністром. Навпроти міста Тягина (Бендер) козацький ватажок розгромив фортецю Паркани й захопив кілька тисяч приготовлених для хана коней. Після походу Наливайко вирядив на Січ своїх посланців. Він визнав фактичну зверхність над собою низового товариства й подарував запорожцям коней.

Посол австрійського імператора Еріх Лясота, перебуваючи в цей час на Січі, попросив козаків розгорнути активні воєнні дії в Придністров’ї і таким чином надати суттєву допомогу членам «Ліги».

На початку липня татари перетнули Молдову, мов смерч, пронеслися по Прикарпаттю, винищуючи все на своєму шляху, і вдерлися в Угорщину. Польські війська залишалися бездіяльними. Наливайко, надто пізно дізнавшись про прорив татар, кинувся за ними через Західне Поділля, але не наздогнав їх. Тоді знайшов собі іншу справу — зайняв Теребовлю і Гусятин, маєтки свого давнього ворога Мартина Калиновського, де побрав зброю, порох, кулі, коней, гроші тощо. Прямуючи на Брацлавщину, він спустошив також низку шляхетських маєтків, захопив понад дві тисячі коней і багато зброї.

Зібравши близько 4 тисяч чоловік, Наливайко вирушає в Молдову і штурмом здобуває найбільше турецьке місто Придністров’я — Тягин (за винятком добре укріпленого замку). Розсипавшись по околицях, козаки захопили багату здобич. Це і був «хліб козацький», тобто життя у воєнні часи за рахунок війни. Через місяць наливайківці вирушили додому. Але на переправі через Дністер їх наздогнав молдавський господар Аарон з 7-тисячним турецько-татарським військом. Спалахнув бій, в якому козаки зазнали значних людських і матеріальних втрат. У складній ситуації Наливайкові все ж таки вдалося врятувати основне ядро свого загону. Цей його похід мав далеко не локальне значення. За ним уважно стежили союзники. Так, представник Ватикану Олександр Комулович доносив у Рим, що «козаки виконали свій обов’язок».

Перебуваючи на Поділлі, Наливайко зажадав від місцевої шляхти взяти на утримання його людей. Участь у загальнохристиянській боротьбі проти мусульман робила ці вимоги законними в очах Наливайка — адже такі «стації» були шляхетським обов’язком під час воєнних дій урядової армії. Навесні шляхта, побоюючись нападу кримчаків, сама пристала на це, коли ж небезпека з боку татар минула, вирішила позбутися козаків. На цій основі й виник конфлікт.

Шляхта влаштовувала у Брацлаві щорічні судові засідання. Тепер, довідавшись про наближення Наливайка, мусила виїхати з міста, бо він «судові городовому був страшний». Козаків повністю і беззастережно підтримали міщани на чолі з війтом Романом Тищенком. Шляхтичі ж, зібравшись із силами у Вінниці, постановили відмовити козакам у стаціях, прогнати Наливайка і приборкати міщан. Проте, коли вони наблизилися до Брацлава, міщани разом із козаками напали вночі на їхній табір і розігнали його. Шляхта звернулася зі скаргою до короля, але реальної допомоги не отримала.

Уряд не поспішав і не мав сил боротися проти козаків. Крім того, прагнення реваншу за татарський набіг змусило уряд дозволити здійснювати походи проти турків і татар усім бажаючим. За таких умов козацтву вдалося зібрати значні сили — реєстровців на чолі з Яном Оришовським, запорожців Григорія Лободи і наливайківців. Загалом це військо налічувало близько 12 тисяч чоловік. Поважаючи запорозьку ієрархію, Наливайко уступив загальне керівництво Григорію Лободі, хоч це й обтяжувало його. У стосунках Наливайка і Лободи зіткнулися не тільки особисті амбіції, а й чинники соціальні, пов’язані з швидким зростанням козацтва наприкінці XVI ст. Це прекрасно розуміли сучасники. Так, польський хроніст Р. Гейденштейн писав: «Два гетьмани козаків головними були на той час: Архорій Лобода і Симон Наливайко. Лобода керував старими, чистої раси низовцями. Наливайко мав під собою самих збродників і втікачів, людей строгих, але відважних. Звідси взаємна неприязнь... між Лободою і Наливайком».

29 жовтня 1594 р. козацьке військо перейшло Дністер. Козаки в трьох битвах розбили Аарона, здобули столицю Молдови Ясси та ще кілька міст. Господар урятувався втечею, а незабаром став на бік «Священної Ліги». Два тижні козаки господарювали в Молдові, а відтак повернулися на Поділля і зупинилися на відпочинок у Барі. 24 листопада на раді було ухвалено домагатися від шляхти згоди на повне утримання війська. Та ж у паніці кидала маєтки й тікала до Львова та Кракова.

У лютому 1595 р. Лобода й Наливайко знову вирушили у Придністров’я. Разом із ними діяли молдавські, румунські й угорські війська. Союзники здобули міста Тягин, Акерман (Білгород), Килію, Ізмаїл. Після тримісячної воєнної кампанії козацьке військо повернулося в Україну. Незабаром Наливайко отримав запрошення від брата австрійського імператора архікнязя Максиміліана, який командував усіма союзними силами. З червня він воював в Угорщині у складі союзного війська і лише у вересні, покинувши цісарську службу, прийшов на Волинь під Луцьк.

Починаючи з повстання Косинського, козацтво дедалі більше розливалося по Україні. Київщина, Східне й Західне Поділля, а потім і Волинь — усі ці території поволі, але впевнено опановували козаки, використовуючи їх для поповнення власних сил. Вони діяли окремими загонами під керівництвом Лободи, Федора Полоуса, Сашка Федоровича, Матвія Шаули та інших старшин. Сильний поштовх до піднесення козацького руху дав польський уряд. Влітку 1595 р. поляки ввели війська в Молдову, але, щоб підтримати мир з Туреччиною, заборонили козакам самостійні виправи. Всю свою руйнівну енергію тисячі відмобілізованих, готових до воєнних дій козаків повернули проти уряду, місцевої влади, шляхти, спрямовуючи її на королівські й панські маєтки. Численні втікачі, які приєднувалися до козацьких загонів, надали цьому рухові Соціального забарвлення.

У такому контексті прихід Наливайка під Луцьк (центр Волинського воєводства) був закономірним. На початку жовтня в місті відбувався великий ярмарок. Купці, католицька церква та башті міщани зібрали кілька тисяч золотих, вручили їх Наливайкові й просили не чіпати міста. Наливайко погодився і зупинився неподалік на відпочинок. Потім він раптово подався на північ і наприкінці жовтня захопив Слуцьк. Наперед себе розсилав універсали з вимогою давати стації та коритися козакам. У Слуцьку Наливайко провів два тижні, після чого вирушив на схід і на початку грудня зайняв Могилів. За два тижні туди прибув загін шляхти і став у полі, а потім «...місто запалили самі, аби Наливайка звідти збути». Той відійшов униз Дніпром.

Відчувши свою силу, козацтво поширювало навколо себе атмосферу непокори владі. Канцлер Ян Замойський зазначав, що Наливайко «...листи розписує, що за волю це мало бути». При цьому він не виявляв особливої агресивності щодо представників панівного класу. Так, у Слуцьку до його рук потрапили діти мстиславського воєводи Ієроніма Ходкевича, але їм не заподіяли ніякого зла, хоч магнат вислав проти козаків загін гайдуків. Наливайко писав з цього приводу: «Ми як люди рицарські над невинними мститися не хочемо, це нам, людям рицарським, не годиться».

У Річиці над Дніпром Наливайка наздогнав шляхтич Ян Мєшковський, який служив при королівському дворі. Він порадив Наливайкові дати королю письмове пояснення своїх дій. Мєшковський повіз цей листдо Сигізмунда III, але в дорозі був заарештований і згодом страчений за те, що кинув тінь на королівську честь. Однак пояснення Наливайка збереглося. Це перше відоме звернення українського козака до короля Речі Посполитої. Наливайко описав свою діяльність у 1594—1595 pp. і запропонував власний план впорядкування козацтва. Він зводився до передачі козацтву прикордонної території від Дністра до Дніпра з центром у новозбудованому місті-фортеці. Козацьке військо мало стояти на захисті країни від татар, турків та московитів, одержуючи від держави платню. Для себе Наливайко хотів посади єдиного офіційного козацького гетьмана.

На початку лютого Наливайко повернувся на Волинь, де діяв на досить великій території — в межиріччі Прип’яті й Горині.

Навіть козаки не знали, куди вирушатимуть далі, бо, за словами шпигунів, Наливайко «жодному полковникові не звіряється, що за годину має вчинити». На розпити про майбутні плани він відповідав: «Де кину нагайку, там і піду... Давно би я по світу не ходив, якби хто відав, куди я маю обернутися». Кожне його переміщення викликало в противника велику тривогу. Це військо, хоч і нечисельне, було добре озброєне (мало до 30 гармат). Занепокоєні розвитком подій польські власті боялися походу козаків на Замостя і Краків, погроз про «винищення шляхетського стану». Розкол у козацькому русі унеможливлював здійснення таких планів, навіть якби вони справді існували. Реальнішими були інші чутки — що Наливайко, як і Лобода, навесні збирається до Молдови або за пороги.

За цих обставин велике значення мала поведінка фактичного володаря Волині Костянтина Острозького. Князь не втручався в події, оскільки конфліктував з урядом з приводу релігійної унії. Під гарячу руку він навіть погрожував королю повстанням. Тому Наливайко міг знадобитися йому як резерв для можливих політичних сутичок. Наливайко, своєю чергою, намагався не шкодити його маєткам і сам частково втягнувся у релігійну боротьбу через свого брата Дем’яна. Тож можна припустити, що він здійснив кілька нападів на родину єпископа Терлецького з намови Острозького. Але в цілому «релігійного відтінку» в діях Наливайка не було, як не було його і в діяльності козацтва тих часів.

В урядових колах ще з весни 1595 р. замислювали розправу над повстанцями. Однак така можливість виникла тільки після закінчення військово-політичних маневрів у Молдові. Взимку 1595/96 р. проти козаків було зібрано близько 12 тисяч чоловік. Каральну операцію мав здійснити польний гетьман Станіслав Жолкевський, талановитий військовий діяч. Він вирішив не зволікати, розраховуючи на фактор раптовості. Та й ситуація для панівних верств Речі Посполитої ставала дедалі загрозливішою.

Дізнавшись, що в районі Кременця збирається коронне військо, Наливайко відійшов на південний схід Волині, до містечка Острополя. Однак швидкий наступ Жолкевського виявився для нього несподіваним. Поляки напали на дві козацькі роти в селі Мацієвичі й знищили їх. Наливайка, що був неподалік, встигли попередити, і він почав відступати. Жолкевський наздогнав його біля села Прилуки. Однак бій закінчився безрезультатно, а вночі Наливайко безслідно зник. Він подався на південний схід, до Корсуня. Так, Жолкевському не вдалося розгромити загін Наливайка. Щоб не допустити об’єднання козаків, він почав сіяти розбрат поміж козацьких ватажків. Об'єктом для цього обрав Лободу. В листах до нього Жолкевський вимагав покори, а за видачу Наливайка, який найбільше допікав урядові, обіцяв не карати запорожців.

На початку квітня козацькі загони об'єдналися поблизу Білої Церкви й напали на каральний загін князя Кирика Ружинського. Однак незабаром надійшло військо Жолкевського. Відбувся жорстокий бій біля козацького табору, в якому обидві сторони зазнали значних втрат. Загинув козацький полковник Сасько, Шаулі відірвало руку. Гетьманом став Наливайко. Щоправда, він уже два роки іменував себе гетьманом, але тепер уперше був обраний на цю посаду всіма козаками. Вночі повстанці вирушили до Трипілля, потім переправилися через Дніпро й зупинилися в Переяславі. Козацькі підрозділи витягнулися уздовж Дніпра для охорони переправ. Після цього у воєнних діях майже місяць панувало затишшя.

Становище повстанців вкрай ускладнилося. Постійно відбувалися ради, на яких вирішували, що робити далі. Висловлювались пропозиції йти в межі Московщини або на Січ чи замиритися з владою. Можливо, сподівалися, що поляки не наважаться ступити на лівий берег Дніпра. У боротьбі між різними угрупованнями перемогла старшинська партія, і Лобода повернув собі гетьманство. На початку травня з метою замирення відбулися переговори з поляками, які, однак, закінчилися безрезультатно. Польська сторона вимагала видати Наливайка, гармати, хоругви і всіх селян-втікачів. Бездіяльність у Переяславі спричинила поразку повстанців, бо вони повністю віддали ініціативу в руки, противника.

Час працював на Жолкевського. Він спокійно зібрав сили і зміг організувати переправу під Києвом. Повстанці кинулися на схід, але їхній великий обоз поляки наздогнали під Лубнами, в урочищі Солониця. Козаки швидко спорудили табір, оточили його возами в сім — дев'ять рядів, окопали ровом і шанцями. На укріплення й вози поставили близько двох десятків гармат. З одного боку табір був фактично неприступний, бо прилягав до болотистої низини, яка тяглася від Сули.

Приблизно 25 травня 1596 р. почалася виснажлива облога табору. В ньому налічувалося до 12 тисяч чоловік, але «до бою годних» — лише кілька тисяч. Більшість же становили поранені, жінки і діти. Урядове військо (найманці й шляхта) мало понад 5 тисяч чоловік, не враховуючи обслуги, якої було ще кілька тисяч. Перші штурми табору нічого не дали. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки, і Жолкевський мусив увесь час залишатися на сторожі. Боєздатна частина козацтва могла б спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла кинути на розправу безпорадних товаришів. У таборі не вистачало води, а також паші для худоби. Послаблювали козаків і внутрішні чвари. 28 травня Лободу звинуватили у зраді й стратили, а на його місце обрали Криштофа Кремпського, теж запорозького старшину.

4 червня до Жолкевського надійшло підкріплення з облоговими гарматами. 5 і 6 червня поляки вели безперервний обстріл табору. Загинуло декількасот чоловік, чимало було поранено. Спека й відсутність води остаточно деморалізували обложених, тому більшість із них вирішила виконати вимоги поляків. Наливайка та його найближчих соратників схопили й видали Жолкевському. Але це не врятувало повстанців. Беззахисний табір зазнав погрому.

Наливайка і його соратників (Кособуцький, Павловський, Шкарпетка, Островський, два Івашка, Коршеловський, Шаула, Шостка, Дука, Оливка, Микитка) відвезли до Львова, а потім — до Варшави. Процесія завернула до королівської резиденції Уяздов, де на Наливайка хотіла подивитися стара королева. Вона стояла на балконі палацу, й Наливайко, піднявшись у кареті, шляхетно привітав її. Свідок цих подій так описав його: «З вигляду гарний чоловік, сильний і стрункий, з вихованим і одвертим обличчям». Таке загальне враження сучасників від Наливайка, бо схожу характеристику дав йому і польський хроніст Й. Бєльський: «Була то особа красна, муж, яких небагато...»

Восени 1596 р. дев’ятьох спільників Наливайка стратили, а трьох помилували. Особлива доля чекала на Семерія. Його неодноразово катували, а також по кілька діб не давали йому спати. Навколо особи Наливайка почали плести дізні інтриги. Поширювались чутки про впливових заступників. Йому намагалися влаштувати втечу. Джура Наливайка зумів передати в тюремну камеру пилку. Він перепиляв колодку, але сторожа це помітила.

Із стратою Наливайка зволікали. Очевидно, він був потрібен правлячим колам як учасник внутрішніх і міжнародних інтриг. Коли ж у Варшаві зібрався сейм, шляхта почала вимагати негайної страти козацького ватажка. Останній допит відбувся 9 квітня в будинку коронного маршалка в присутності кількох високопоставлених осіб. Цілком можливо, що короткий протокол цього допиту, який писар назвав «Повість Наливайка», і є інтригуючою «сповіддю Наливайка», з котрою потім було ознайомлено багатьох сенаторів.

Останнім днем життя Семерія Наливайка стало 11 квітня 1597 р. В центрі Варшави на очах у великого натовпу йому відрубали голову. Потім тіло четвертували, тобто розрубали на шматки, які порозвішували по місту. Ця смерть, як і життя козацького ватажка, лишила яскравий слід у народній пам'яті. Пізніші літописи розповідали про страту Наливайка в розпеченому «мідяному бику» або на розпеченій залізній кобилі із залізною короною на голові.

У долі Семерія Наливайка відбилася зросла сила козацтва, яке наприкінці XVI ст. розгулялося на волі, не особливо задумуючись над наслідками своєї діяльності. Наливайко був першим відомим діячем вітчизняної історії, який загинув у боротьбі проти Речі Посполитої. Тому він став одним із символів визвольної боротьби українського народу.