Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України в особах

КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ 

Постать Криштофа Косинського є цікавою з огляду на ту роль, яку йому судилося відіграти в історії козацтва. Саме під його керівництвом січова вольниця вперше повернула свою зброю від ворога зовнішнього — татар і турків — до противника внутрішнього — верхівки панівного класу. Ці події поклали початок козацьким війнам проти Речі Посполитої. За Косинського дії козацтва ще мали вузькостанове спрямування, однак генеза будь-якого історичного процесу завжди привертає особливу увагу.

Косинський був шляхтичем з Підляшшя (землі між Берестям і Варшавою), де члени їхнього роду займали досить впливове становище. Можливо, його прізвище походить від сіл Великий чи Малий Косинець. Є свідчення, що Косинські належали до герба Равіч, а батько Криштофа Леонард володів селом Лісове. Національність і віросповідання Косинського невідомі, але, найімовірніше, він був окатоличеним русином (українцем чи білорусом). Для козацтва другої половини XVI ст. релігійна та національна належність не мала ніякого значення — цінувалася, передусім, вірність військово-корпоративним інтересам.

Безсумнівно, Косинський мав великий авторитет серед козацтва. Як з цього випливає, він провів серед запорожців не один рік і відповідно себе зарекомендував. Можна припустити, що Косинський потрапив на Січ десь до початку 80-х pp. XVI ст., під час московської війни Стефана Баторія. Тоді до лав козацтва влилося багато добровольців з дрібної шляхти. Після закінчення війни козаки знову «взялися за своє» — виправи проти турків і татар. їхня діяльність при всьому авантюризмі й політичній невиваженості була цілком закономірною: козацтво взяло на себе тягар виснажливої боротьби проти татар, пущеної державою на самоплив. Посилюючись, воно дедалі активніше вело наступальні дії, спрямовані на знищення гнізд турецько-татарської агресії та работоргівлі — міст-фортець Північного Причорномор’я. Козаки намагалися також перешкодити походам татар на українські землі. Зрозуміло, що запорожці не могли стримати нападів кримського хана з великою ордою, але дрібні набіги відбивали чимдалі успішніше.

Вразливим місцем для татар були дніпровські переправи. Якраз на них запорожці зустрічали орди кримчаків і перетинали їм шлях в Україну. Таких випадків відомо чимало. Показово, що саме у зв’язку з одним із них уперше згадується ім’я Косинського. 2 травня 1586 р. кошовий отаман Богдан Микошинський у листі до іншого старшини — Каспара Підвисоцького повідомляв про перебіг подій на дніпровських переправах: «Прискакала сторожа з Низу, з Тавані та городків, послана Криштофом, і дала знати, що цар кримський прийшов туди з усією силою і хотів переправитись», але внаслідок повені там стояла висока вода. Коли ж татари підійшли до броду в іншому місці, то їх зустрів уже попереджений кошовий із запорожцями і зупинив ворога. Тож Криштоф (а всі дослідники впевнені, що мається на увазі Косинський), як бачимо, перебував на відповідальній і небезпечній сторожовій службі.

1589 р. виникла реальна загроза війни між Туреччиною і Річчю Посполитою. Головним приводом до конфлікту називалися напади козаків — підданих Польщі — на турецькі й татарські володіння. Однак справжня причина полягала в тому, що Туреччина готувалася до нового наступу на християнську Європу. Небезпека змусила польський сейм схвалити план мобілізації 100-тисячного війська, в тому числі 20 тисяч козаків. Швидко набрали 3 тисячі реєстровців — 1 тисячу кінноти і 2 тисячі піхоти.

Під час гарячкових приготувань, 25 квітня 1590 p., король Сигізмунд III направив до тодішнього козацького гетьмана Войтеха Чановицького наказ вирушити на Поділля під командування брацлавського воєводи Януша Збаразького. При цьому король нагадав, що «через посланців наших Загоровського і Косинського про Це раніше до вас писали». Тож виявляється, що на початку 1590 р. Косинський був посланцем короля до козаків (!). Як опинився він у такій ролі й чи не суперечить це вищесказаному про козакування Косинського? Гадаємо, не суперечить. Адже до кінця 1580-х pp. козакування магнатів і шляхти значно поширилось, а король у критичній ситуації цілком міг використати досвідченого в козацьких справах шляхтича в ролі свого посланця.

Очевидно, Косинський опинився при дворі Сигізмунда III для координації дій козацтва і влади під час підготовки до війни, а потім був посланий до низовців з відповідними інструкціями вже від імені короля. Щоб підкреслити значущість цієї служби, останній нагородив Косинського і Загоровського, а також козацького гетьмана Чановицького (теж шляхтича) земельними володіннями. Косинський отримав маєтки Рокитне й Ольшаницю на Пороссі. При цьому швидко виконали всі необхідні формальності — до Києва прибув королівський дворянин і в гродському суді оголосив про введення названих осіб у володіння маєтками.

Однак до воєнних дій справа не дійшла. Річ Посполита і Туреччина підписали мирну угоду. Крім усього іншого, поляки пообіцяли вивести козаків з дніпровського Низу і розправитися з непокірними. Зробити це влада була не в змозі, й такі спроби лише дратували козаків, як і постійна непослідовність урядової політики щодо козацтва (хитання від репресій у мирні часи до заохочень до служби при зовнішній небезпеці). Навіть лояльне до уряду реєстрове козацтво відчувало подібні метаморфози. Так, після укладення миру з Туреччиною кількість реєстровців зменшили з трьох до однієї тисячі чоловік. Нещодавно набрані для святої справи оборони Вітчизни козаки тепер поповнили ряди невдоволених.

Водночас польський уряд не виконував своїх зобов'язань і перед тими, хто залишався в реєстрі. Їм, як і коронному кварцяному війську, належала певна плата, хоча б у розмірі відшкодування за особисті витрати, оскільки козаки озброювалися власним коштом. Але уряд не мав грошей, бо коли загроза турецької навали минула, шляхта відмовилася сплачувати податки на військо. Єдине, на що спромоглася влада стосовно козаків,— це видати проти них грізні ухвали. Дії польської сторони виглядали справжньою провокацією до антиурядових виступів. Тому обурення козацтва 1591 р. було напрочуд одностайним. Воно накладалося на глибші соціально-економічні суперечності в житті України кінця XVI ст., породжені наступом панського землеволодіння і розвитком кріпосницьких відносин. Цей процес відбувався за активної участі української магнатерії — князів Острозьких, Вишневецьких, Ружинських та ін. Вони, недавні друзі й покровителі козацтва, тепер масово захоплювали землі наКиївщині й Східному Поділлі, зокрема козацькі. А оскільки названі князі обіймали місцеві адміністративні посади («уряди»), то назрів ще один конфлікт — між козацтвом і магнатами-урядниками.

Сірником, кинутим у цю вибухонебезпечну атмосферу, стало, очевидно, покривдження Косинського. Надання йому маєтку виявилося пустою фікцією. Князі Острозькі здавна вважали ці землі своєю власністю, що й довели, маніпулюючи документами. На той час рід Острозьких повністю домінував в Україні й був наймогутнішим у всій Речі Посполитій. Костянтин Острозький займав посаду київського воєводи, а його син Януш — воєводи волинського (до 1593 p.). Разом ці воєводства становили більшу частину України. В руках Януша було й Білоцерківське староство, до складу якого входило Рокитне. Зрозуміло, що Косинський не міг виграти справу з Острозькими в судовому порядку.

Звичайно, невідомо, як повів би себе Косинський, якби втримав свій маєток. Нерідко шляхтичі, «покозакувавши», поверталися до розміреного «обивательського» життя. Однак 1591 р. перед ним постала дилема — проковтнути приниження чи спробувати постояти за себе. Шляхетський і козацький гонор, помножений на загальне обурення козацтва, привів його до рішення провчити магнатів силою. Оскільки ж Острозькі були представниками панівного класу і влади, а Косинський — ватажком козацтва, то цей інцидент переріс у конфлікт козацтва з місцевою владою в Україні. Зрозуміло, що особисті проблеми Косинського відображали загальну атмосферу в суспільстві. Його рішуче бажання постояти за свої та козацькі інтереси привернуло на його бік усіх невдоволених. З літа 1591 р. Косинський іменує себе гетьманом і як такий визнається козацькою вольницею.

Передбачливіші польські політики розуміли необхідність послабити напругу в стосунках з козаками і хоча б виплатити їм гроші, щоб запобігти новій біді. Звільнені ставленням державної влади від обов’язків перед нею, низовці знову планували походи на «неприятеля Святого Хреста» — на море і в Молдову. Це надзвичайно стурбувало польські власті. За розпорядженням короля загони українських урядників, у тому числі Острозьких, перекрили дорогу до Молдови. Врешті-решт козаків усе ж вдалося умовити не розпочинати воєнних дій.

Але козацька енергія спрямувалася в іншому напрямку — на волость. У серпні 1591 р. з містечка Пикова на Поділлі Косинський розіслав листи до різних козацьких загонів із пропозицією приєднуватися до нього. Він писав, що влада не виконала своїх обіцянок, а тому «мусимо самі промишляти», тобто відшкодувати зазнані збитки за рахунок майна в королівських замках і маєтках. У вересні — жовтні козаки зайняли Переяслав, Білогородку, Білу Церкву, Трипілля, а згодом і Київ. Острозькі, очевидно, твердо вирішили не пускати козаків на Волинь, але Київщиною змушені були поступитися. У захоплених замках козаки забирали майно, зброю, продовольство. Під рукою в Косинського зібралося до 5 тисяч чоловік. Його резиденцією стала Біла Церква.

У будинку білоцерківського підстарости Косинський знайшов майнові документи Острозьких, у тому числі на «ґрунт Розволозький і Велику Слободу, і Рокитне», тобто на спірний маєток. Це один з аргументів на користь того, щоб пов'язувати дії Косинського з його особистими претензіями до Острозьких. Однак сам Косинський мусив розуміти, що з документів він ніякої користі не матиме. Тому наїзд на будинок підстарости скоріше мав на меті ще раз «насолити» могутнім суперникам.

Розвиток подій в Україні спочатку не турбував уряд. Польські політики вважали, що ця справа є приватним конфліктом козаків із Острозькими. Лише в січні 1592 р. король видав розпорядження покарати повстанців. Серед найнебезпечніших дій козаків крім «знищення пожитків наших» та нападів на турків і татар було й те, що вони «підданих наших приваблюють». Адже з початком . активних дій козацтва на волості почав розгортатися процес різкого збільшення втеч і приєднання до козаків селян та міщан. Для майбутнього посилення козацтва це мало велике значення. Король також накреслював заходи щодо приборкання повстанців — місцеві урядовці мали шукати й карати людей «свавільних, нам у праві непослушних» і складати «чорні» списки всіх відсутніх дома господарів. Однак без реальної воєнної підтримки подібні розпорядження залишалися фікцією. Серйознішим заходом уряду було створення спеціальної комісії для розслідування дій козацтва. До неї увійшли українські старости на чолі з офіційним патроном реєстрового козацтва Миколою Язловецьким. Ці комісари добре знали вдачу козаків і тому для спілкування з ними зібрали власні військові загони.

На початку березня 1592 р. комісари прибули до Фастова, звідки почали переговори з козаками, які засіли в Трипіллі. Вони вимагали від повстанців припинити «свавільства», видати Косинського, визнати розпорядження властей і розійтися по домівках. Козакам пропонувався досить зручний вихід — перекласти всю вину на Косинського і тим самим виправдати себе. Але вони на це не пристали. Комісари підступили до Трипілля і, побачивши досить значні сили козаків, зрозуміли, що не зможуть розправитися з ними. Нові переговори привели до формальної угоди — козаки обіцяли не бунтувати і зняти Косинського з гетьманування, не видаючи його. З тим комісари й відбули, фактично нічого не домігшись.

Усвідомивши слабкість властей, козаки й не думали припиняти своїх дій. Косинського з гетьманування вони не скинули (а коли й зробили це, то потім обрали знову). На Київщині вони й далі поводились, як у себе вдома. Повстанці не раз приходили до самого Києва — відпочивали там, забирали з замку «гармати, котрі ліпші, порох і всю стрільбу», В їхніх діях простежувалося бажання дошкулити насамперед князям Острозьким. Міста, які займали козаки, в більшості випадків належали Острозьким, маєтки — також. Окрім цього, вони зводили рахунки і з дрібними урядниками. Встановлення влади козацтва відбувалося досить мирно. Лише в Переяславі сталася велика сутичка з місцевою шляхтою. Козаки захопили місто приступом, убили підстаросту й багатьох шляхтичів. Загалом же повстання Косинського прикметне тим, що стосунки між противниками не були такими жорстокими, як під час наступних козацьких рухів.

На опанованих територіях козаки намагалися запровадити власні порядки. Зокрема, Косинський велів населенню присягати козацтву, що сталося вперше в історії останнього. В Білій Церкві за його наказом розстріляли п ятьох шляхтичів, які відмовилися визнати «козацький присуд». У королівському універсалі з цього приводу зазначалося, що козаки не тільки «способом неприятельським» здобувають маєтки й міста, «а, що важливіше, як шляхетського, так і міщанського стану люди до віддавання собі присяги та послушенства примушують». Це вже був серйозний політичний злочин, бо присягали тільки королю. Такі свідчення доводять, що боротьба козацтва носила насамперед соціально-політичний, а не соціально-кримінальний характер. Козаки під проводом Косинського, хай непослідовно й несвідомо, виступали провісниками нових форм влади.

На розвитку подій істотно позначилася пасивна позиція Костянтина Острозького. Здавалося, він мав би вжити енергійних заходів, спрямованих на приборкання козацтва. Але князь не прагнув боротьби, хоча сам міг би виставити кілька тисяч озброєних «луг. Це пояснюється як економічними, так і психологічними мотивами. Маєтки Острозького на Київщині тільки заселялись і ще не приносили князю особливого прибутку. Відповідно козаки не завдавали йому серйозних збитків. Крім того, старому князю було нелегко різко змінити характер стосунків між козацтвом і магнатерією. Все своє життя він вважався покровителем козацтва. Каральна акція призвела б не лише до великих фінансових витрат і загибелі людей, а й до втрати прихильності з боку козацтва, якою українські магнати все ще дорожили. Тому князь не хотів своїми руками чинити розправу над козаками. Він просив у поляків воєнної і грошової допомоги, без якої відмовлявся нести відповідальність за події у довіреному йому воєводстві.

Щоб якось зменшити тиск козацтва, українська магнатерія влітку 1592 р. спробувала спрямувати енергію бунтівників у вигідне їй русло — на пустошення московських кордонів або виправи проти татар. Для цього завжди знаходилося чимало бажаючих. Однак тепер козаків більше цікавила Волинь. Сам Косинський влітку 1592 р. перебрався на південний схід Волині, до містечка Острополя, яке належало Острозьким. Спроба Острозького в серпні 1592 р. розбити Косинського закінчилася поразкою князя.

Поширення повстанського руху на Волинь призвело до різкого соціального загострення. Адже на цих землях жила найчисельніша в Україні шляхта, були там родові гнізда українських князів, у тому числі Острозьких. Тепер, коли біда стояла на порозі, волинська шляхта почала вимагати від властей рішучих заходів і сама готувалася до боротьби з козацтвом. Переломним в організаційному відношенні став січень 1593 р. На сеймиках у Луцьку й Володимирі-Волинському шляхта оголосила «посполите рушення» (шляхетське ополчення) проти козаків. Король також видав розпорядження про скликання шляхетського ополчення Волинського, Київського і Брацлавського воєводств. Сейм у своїй постанові вказав, що «сваволя козаків чим далі, тим більше шкодить Речі Посполитій, через це сейм 1593 р. постановляє назвати козаків ворогами Вітчизни». Під загрозою великих збитків і під тиском шляхти нарешті почали активно готуватися до боротьби Костянтин і Януш Острозькі. Наприкінці січня 1593 р. під їхні прапори до Костянтинова зібралися шляхтичі-ополченці українських воєводств. Януш Острозький привів найманців.

Дізнавшись про початок походу на козаків, Косинський відступив від Острополя до містечка П'ятки. За кілька днів сюди підтягнулися і війська Острозьких. Точна кількість противників, які зійшлися під П'ятками, нам невідома. За приблизними підрахунками, у Косинського могло бути 3—5 тисяч чоловік, а в Острозького — також близько 5 тисяч. 2 лютого Косинський вирушив з міста табором, але його зупинили. Перші сутички закінчувалися на користь козаків. Відчувши перевагу, вони розгорнули наступ у відкритому полі. Коли ж на них з добірною кіннотою ударив Януш Острозький і розірвав та зім’яв ряди повстанців, козаки кинулися тікати. Кіннота добивала їх у глибокому снігу. На плечах відступаючих противник вдерся у табір. Треба сказати, що це був рідкісний в історії випадок, коли козацький табір не вистояв у бою. Косинський з частиною свого війська зміг-таки відступити й закрився у містечку.

Перемогу здобув Острозький. Козаки втратили до однієї-півтори тисячі чоловік убитими, мали сотні поранених і потрапили в облогу в П’ятці. Переможцям дісталися козацькі гармати та військові клейноди. Однак козацьке військо все ж не зазнало повного розгрому, оскільки переможцям забракло бажання й сил для штурму. У цій ситуації Косинський вирішив просити миру. Посередником у переговорах з Острозьким був князь Олександр Вишневецький. Показово, що про видачу Косинського мова не йшла. Навпаки, він сам вів переговори від імені козацтва.

Угоду сторони підписали 10 лютого 1593 р. Козаки зобов’язувалися усунути Косинського від гетьманування, виконувати розпорядження короля, не ходити на сусідні країни, не «лежати» в маєтках Острозьких та їхніх друзів, не приховувати втікачів від князя, повернути побрану по замках зброю та інше майно і «їх милості служити». Головне смислове навантаження угоди полягало в обіцянці козаків не чіпати маєтків Острозьких, Вишневецьких та їхніх прибічників і при потребі служити їм. Для українських магнатів суть козацького питання полягала в тому, щоб спрямовувати дії низового товариства у потрібне їм річище. Тому, перемігши козаків у бою, князь Острозький вважав це достатнім покаранням для свавільників. На прощання, на знак покори, Косинський мусив при всьому війську впасти перед старим князем на коліна в сніг. Це задовольнило честолюбство князя, і вчорашні противники розійшлися мирно.

Безрадісно відходили козаки на Запорожжя. Втім, схоже, вони не звинувачували Косинського в поразці. Можливо, під час бою підвели новобранці або не було виконано розпоряджень гетьмана. Князь Вишневецький як черкаський староста з тривогою доповідав урядові про приготування Косинського до нових дій. Знаючи наміри козаків, він переказував різні чутки: мовляв, Косинський збирається «вивернути до ґрунту все пограниччя і нас усіх витягти», а для цього хоче злучитися з усіма ворогами Речі Посполитої — турками, татарами і московським царем, якому нібито вже піддав усе порубіжжя. Однак це були лише домисли. Якби низове товариство справді хотіло чогось подібного, то в 1592—1593 pp. ніхто йому не завадив би це зробити.

У травні 1593 р. Косинський вибрався з Низу до Черкас. Можливо, хотів звести рахунки з Вишневецьким або знову утвердити свою владу в Черкасах. З невеликим загоном він спокійно в'їхав до міста і зупинився у придорожній корчмі. Почували себе козаки впевнено та безпечно і за це поплатилися: Вишневецький, який закрився в замку, підіслав до Косинського своїх служебників, і ті раптово напали на козаків. У цій короткій сутичці Косинський загинув.

Запорожці не забули про свого підступно убитого гетьмана. У серпні вони змусили Вишневецького підписати угоду, яка означала його фактичну капітуляцію. В ній серед іншого було застережене право родичів Косинського шукати управи на Вишневецького за вбивство особи шляхетського стану. Потому козаки здійснили похід на Київ, де також домоглися вигідної для себе угоди з київським урядом. Фактично козацтво відновило свою владу на Придніпров'ї, домовилося з місцевими урядовцями про більш-менш прийнятні умови співіснування обох сторін. І хоча це повністю суперечило вимогам Варшави про покарання свавільників, місцева влада була змушена поступитися. Свої позиції козацтво закріпило й тим, що дотримувалося головного пункту угоди з Костянтином Острозьким — не зачіпати його особистих інтересів, чим забезпечило собі нейтралітет всесильного магната.

Невідомо, як би розвивалися події далі, коли б козаки не переключили свою увагу на турків і татар. Вони перестали активно діяти на волості, повертаючись до своїх осель тільки на відпочинок. Так, само собою згасло перше козацьке повстання в Україні, яке дістало назву повстання Косинського. Воно стало початком великого козацького руху 1591—1596 pp. Стисло й точно підсумував ці події польський хроніст Р. Гейденштейн: «Був то дуже важливий випадок, бо Косинський першим дав початок тим розрухам козацьким, які потім вибухнули під проводом Лободи і Наливайка». Значення діяльності самого Криштофа Косинського полягало в тому, що він зміг відчути настрої козацтва й надати його боротьбі досить організованих форм.