Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

Козацькі ватажки

ЯН ОРИШОВСЬКИЙ 

У другій половині XVI ст. відбувалося швидке зростання та організаційне оформлення нової суспільної групи — козацтва. Поступово воно виходить з-під контролю українських князів і урядників, стає суб’єктом соціальних і військово-політичних відносин. Одним із керівників козацтва цієї доби був Ян Оришовський.

Він походив з Белзького воєводства, яке розташовувалось на межі Галичини, Волині та етнічних польських земель. За двісті років польського панування місцеве боярство значною мірою ополячилось і окатоличилось. Цей процес припав в основному на XVI ст. Тому є всі підстави гадати, що Оришовський належав до нещодавно ополяченої дрібної української шляхти.

Родове гніздо Оришовських село Горишів Лядський, що лежало між Замостям і Володимиром-Волинським, схоже, спочатку належало батькові Оришовського, а потім було поділене між його синами Яном, Петром і Станіславом. Згодом, 1589 p., Петрову частку села викупив Ян Замойський, канцлер і великий коронний гетьман Польщі. Тож сусідом Яна Оришовського став один з найвизначніших польських магнатів. Цілком можливо, що Оришовські належали до числа клієнтів Замойського (залежних від нього шляхтичів) і саме завдяки його протекції молодий Ян потрапив до оточення короля Стефана Баторія, який посів польський трон 1576 р. Угорець за походженням, він був у Польщі чужаком і на початку свого правління активно формував власну «команду», в чому йому допомагав Замойський.

Уперше Ян Оришовський згадується 1577 p., коли як королівський дворянин (коморник) передав послу Польщі в Туреччині Криштофу Дзєржку гроші та розпорядження короля. Невдовзі Оришовський здійснює поїздки на Волинь, Поділля і Запорожжя. Його основною справою було вручення листів та інструкцій короля місцевим органам влади й окремим особам. Саме тоді Оришовський знайомиться з низовим козацтвом. Можливо, що вже перша поїздка до запорожців вирішила подальшу долю Оришовського, оскільки він став вважатися знавцем козацьких справ при дворі Баторія.

Сумлінну службу молодого шляхтича помітили. У вересні 1577 р. Оришовський отримав у володіння два маєтки на Поділлі — Копистерин на р. Мурахві (між Баром і Брацлавом), а також Гайсин і Гоголів на р. Соб. Втім нагорода короля не була особливо щедрою, бо Східне Поділля (Брацлавщина) все ще лишалося малозалюдненим, а маєтки Оришовського лежали на Кучманському шляху, яким татари не раз нападали на українські землі. Копистерин відомий тим, що тут 1489 р. вперше зазнали розгрому кримські татари, і саме у зв'язку з цим в джерелах уперше згадуються українські козаки.

Багато важливих подій у житті Оришовського припало на 1578 р. Він здійснює поїздки до люблінського воєводи, кам’янецького католицького єпископа, претендента на молдавський стіл Костянтина Лакусти, а на Поділлі офіційно «вводить» Яна Замойського у володіння новими маєтками. Мав Оришовський якісь справи і з угорцем Янчі Бегером, котрий виконував завдання короля набрати на службу охочих козаків. Можливо, молодий шляхтич допомагав Бегеру домовитися з ними. Схоже, що саме козацькі справи були метою поїздок Оришовського до прикордонних барського, брацлавського і черкаського старост.

У вересні до Львова прибула делегація запорозького старшини на чолі з Андрієм Лиханським. Посланцям оголосили про набір козацького полку для державної служби. Формальним старшим полку став черкаський староста Михайло Вишневецький, його безпосереднім керівником (поручником або гетьманом) — Ян Оришовський, а писарем — Янчі Бегер. Козаки мали служити за плату, але вони не вважалися звичайними найманцями. Це військо було постійним, з особливим статусом. Козаки дістали у власність Трахтемирівський монастир на Дніпрі, королівську хоругву, а головне — отримали підтвердження привілеїв, передбачених реформою 1568—1572 pp., які виділяли їх в окремий стан (власний суд тощо).

За своею суспільною основою цей новий військово-службовий стан був не чим іншим, як видозміненою частиною колись чисельного боярства литовської доби. Дрібне боярство становило основу збройних сил Великого князівства Литовського до середини XVI ст. Однак з появою вогнепальної зброї та змінами в суспільних відносинах воно стало непотрібним, як і все рицарство Європи, поступово зійшло з історичної арени, за винятком територій, де зберігалася потреба в чисельній військово-службовій верстві, зокрема на придніпровській Україні. Тому польський уряд мусив офіційно визнати існування такої категорії населення, але вже під новим іменем.

Так, у житті Оришовського сталися принципові зміни. Він змінив спокійне і престижне місце на королівському дворі на непевну долю керівника свавільного козацтва, якому був нав’язаний зверху, хоч, можливо, після консультацій зі старшиною. Оришовський не мав військового й організаційного досвіду. Однак час показав, що він здатний до такої служби і до спілкування з низовим товариством. Наступні роки стали доброю школою для новоспеченого старшини. Баторій вів довготривалу московську війну. У 1579—1582 pp. проти Москви воювало до 4 тисяч козаків. Вони діяли як окремо, так і в складі загонів українських князів (того ж Михайла Вишневецького) й королівських військ. Полк Оришовського також брав участь у цих воєнних діях. 1580 р. реєстровці воювали на Сіверщині, в районі Стародуба й Почепа. Проте більше часу вони перебували на Придніпров’ї та Поділлі для захисту від татар і контролю за низовим козацтвом.

На зламі 1580—1581 pp. Оришовський ніс у пониззі Дніпра сторожову службу. Опис організованої козаками прикордонної охорони, такої потрібної для України і всієї Речі Посполитої, він подав у листі до короля у зв’язку із справою двох татарських царевичів (братів хана, які втекли від нього внаслідок якогось конфлікту). Оришовський інформував Баторія, що на всіх дніпровських переправах розставив своїх людей. Коли ж татарський загін почав форсування, одні козаки затримали його, а інші прийшли на допомогу. Прямо на воді татар було погромлено та спіймано. Правда, у листі до короля царевичі писали, що самі просили козаків переправити їх через Дніпро, але зазнали арешту. В будь-якому разі присутність козаків на стратегічно важливих дніпровських переправах безсумнівна. За допомогою сторожових загонів, розвідників і втікачів з татарської неволі вони отримували вичерпну інформацію про події в Криму, а налагоджена система нагляду за переправами давала змогу знешкоджувати невеликі татарські загони. Ця боротьба відбирала у козацтва максимум сил і приносила найбільше користі.

У ці часи козаки регулярно отримували плату за службу. Зберігся реєстр козацького полку від 1581 p., згідно з яким під командуванням Оришовського перебувало 500 козаків, поділених на десятки на чолі з отаманом. Крім того, при Оришовському був ще особистий загін чисельністю до 30 чоловік, переважно шляхтичів. Після московської війни доля козацького реєстру стала непевною. Інтерес уряду до козаків спав. їм подовгу не платили грошей.

Відповідно козацький полк то припиняв службу, то набирався знову. Старшим над реєстровцями залишався Оришовський. Інша річ, що під його рукою лишилася тільки незначна частина козаків. Більшість належала до січової вольниці, не скутої у своїх діях державними міркуваннями.

1582 р. уперше яскраво виявилася безперспективність політики щодо козаків, яка базувалася на принципі: «мавр зробив свою справу...». Давши повну свободу діям козацтва під час московської війни, Польща тепер не могла стримати його енергії. Запорожці з подвоєною силою відновили напади на турків і татар. Вони погромили татарських послів на Самарі, а 1583 р. напали на турецькі міста-фортеці Тягин (Бендери) і Ягорлик на Придністров'ї захопили і зруйнували їх. Розлючений султан пригрозив Польщі війною, якщо вона не покарає винних. Ця подія мала великий міжнародний резонанс і викликала інтерес до козаків у християнському світі.

Невдовзі на козацького «капітана» (голову) вийшов представник Ватикану Кароль Гамберіні, який хотів якнайбільше дізнатися про козаків, їхні сили, юридичний статус. Цим «капітаном», судячи з усього, був Оришовський. Він розповів, що козаки проживають на Дніпрі, складаються із втікачів від татарських нападів і різного роду добровольців та авантюристів, переважно з шляхти. В останні десятиріччя вони стали такими сильними, що їх бояться татари й турки. При необхідності, повідомляв «капітан», він може зібрати до 14—15 тис. козаків. Оришовський виклав план можливого використання козацтва у боротьбі проти Туреччини до морського походу на Константинополь включно. У здатності козаків здійснити таку операцію він не сумнівався, лише просив достатню суму грошей (25—30 тисяч золотих дукатів) для спорядження експедиції. Згодом до таємних переговорів було залучено посла Польщі в Туреччині Дзєржека (родича Оришовського). Він поклявся, що все сказане про козаків правда, й радив використати їх у війні Венеції проти турків. 1585 р. Гамберіні повернувся до Ватикану, але війна вже закінчилася, і справу з козаками забули.

Брав Оришовський участь у виправі 1583 р. чи ні, невідомо. Але його найближчого соратника Янчі Бегера як одного з організаторів походу Баторій наказав схопити й на вимогу турків стратити. Очевидно, місцеві реалії втягли у вир подій і лояльного до короля Оришовського. Адже походи на турків і татар диктувалися логікою безперервної прикордонної війни. Найкращим способом оборони стали напади на гнізда турецько-татарської агресії — міста-фортеці Придністров'я і Причорномор'я та Крим. Оришовський також не міг утриматися від спокуси взяти в них участь. І хоч достеменно відомо лише про один похід Оришовського на татарські улуси (1585 p.), немає сумнівів, що він робив це неодноразово. Цікаво, що козаки усе ж не вважали татар непримиренними ворогами. Якось дізнавшись про загострення стосунків між Кримом і Туреччинок), Оришовський вирядив до хана посланця з пропозицією допомоги у можливому конфлікті.

Як один із керівників козацтва Оришовський здобув великий авторитет у жителів Придніпров'я. Про це свідчить такий приклад. 1586 р. він перебував у своїх справах у Києві. В місті якраз сталася сутичка між жителями Софійської слободи і намісником київського воєводи князем Матвієм Войничем-Воронецьким. Намісник брав із слобожан незвичні побори, а потім його слуги пограбували і ув'язнили кількох із них. Зрозуміло, скаржитися в суд на намісника не було сенсу. Тому покривджені звернулися до Оришовського як до «запорозького гетьмана», щоб він передав скаргу королю Баторію. Той пообіцяв виконати прохання слобожан, але невдовзі Баторій помер.

1587 р. для виборів нового короля зібрався конвокаційний сейм. Прибувши на нього як представник низового козацтва, Оришовський просив винагороди козакам і собі за службу на татарському прикордонні. З цього приводу сейм прийняв рішення видавати козакам плату і залишити старшим Оришовського. Депутатів здивували вигляд і поведінка козацького ватажка. Адже він був одягнутий «по-грецьки» (можливо, мав на собі український одяг або вбрався в широкі шаровари), а під час засідання прямо посеред зали сів на підлогу, склавши ноги «по-турецьки». Річ у тому, що на засіданнях сейму сиділи лише сенатори, а шляхетські посли стояли за їхніми спинами. Оришовському довге стояння здалося занадто обтяжливим, і він повів себе так, як звик робити поміж козаками. Таким чином, десятирічне життя серед козаків змінило навіть манери цієї людини, яка належала вже до іншого соціально-культурного середовища, ніж шляхта.

На 1586—1589 pp. припадає новий спалах козацької активності. Низовці здійснюють напади на Тягин, Білгород, Очаків, Козлов (Євпаторію). Обережний Оришовський навряд чи брав участь у цих походах, оскільки вони викликали різко негативну оцінку уряду. Він мав дивну здатність повністю уникати конфліктних ситуацій, хоч у козацтва їх завжди вистачало. Оришовський уособлював найлояльнішу до уряду частину козацтва, тоді як низове козацтво продукувало власних ватажків. Проурядова позиція Оришовського яскраво виявилася під час безкоролів’я у Польщі. Він брав участь у боротьбі між претендентами на трон на боці канцлера Яна Замойського, зокрема в битві під Бичиною 1588 р. «Партія» Замойського перемогла, і королем став Сигізмунд III.

Очевидно, саме на ці роки припадає поступове зменшення впливу Оришовського на козацьке товариство. Це було викликане розшаруванням козацтва (на реєстровців і нереєстровців, городових і низових), внаслідок якого питома вага контрольованих урядом козаків ставала дедалі меншою. Так, хоч з 1586 р. гетьманом (або кошовим отаманом) запорожців став Богдан Микошинський, поряд з ним діяли Кулага, Каспар Підвисоцький та інші ватажки.

1590 р. виникла досить реальна загроза війни між Туреччиною і Польщею. Причиною цього називалися напади козаків, але насправді йшлося про нове розгортання турецької експансії в Європі. Стурбований цим сейм постановив мобілізувати 100-тисячну армію, в тому числі до 20 тисяч козаків. Реально вдалося набрати З тисячі козаків, які розташувалися на Поділлі. Тоді старшим «молодців запорозьких» був Войтех Чановицький. На перший план висунулися ще кілька осіб, серед них і Криштоф Косинський. Однак до воєнних дій справа не дійшла. Польща і Туреччина уклали мир. Тепер в дію мала вступити інша постанова сейму — про набір на постійну службу 1000 козаків. Старшими призначили снятинського старосту Миколу Язловецького й Оришовського.

Прийняті рішення були перекреслені початком повстання Косинського. У цій новій ситуації Оришовський намагався виступити в ролі посередника між козацтвом і офіційною владою. Восени 1591 р. він приїхав до Косинського в Білу Церкву, умовляючи козаків припинити пустошення королівських і шляхетських маєтків. Однак Оришовського не послухали, пригрозивши розстрілом, і він ледве втік з міста. В середовищі козацтва уже визріли нові ідеали, відмінні від тих, які сповідував він. Відповідно під час боротьби козаків проти Острозьких Оришовський відходить у тінь — аж до кінця 1593 p., коли козацтво знову переключило увагу на турків і татар. Тоді запорожцями зацікавився австрійський уряд, що вів війну з Туреччиною. Посол Австрії у Польщі Матвій Вакер мав завдання таємно зібрати інформацію про козаків. У Замості на нього вийшов шляхтич Валіцький, який діяв від імені Оришовського. Валіцький розповів австрійському послу, що на Дніпрі проживає кілька тисяч козаків, котрі є вільним, ні від кого не залежним народом, готовим воювати проти ворогів «святого Хреста». Старшим цих козаків було названо Яна Оришовського, хоч згадувались імена ще двох козацьких зверхників — кошового отамана Богдана Микошинського і гетьмана Григорія Лободи. Валіцький переконував Вакера, що в разі війни всі козаки підкорятимуться Оришовському. Австрійський посол прийняв цю інформацію до уваги. Приблизно тоді ж до Праги (резиденції імператора) прибув Станіслав Хлопицький, який також повів переговори від імені низовців. Незабаром імператор вирядив на Січ свого посла Еріха Лясоту. Таким чином, австрійський уряд зробив висновок, що без прямого посередництва Оришовського можна обійтися.

У першій половині 1594 р. козаки (запорожці та наливайківці) здійснили кілька успішних походів проти турків і татар. Однак восени, коли вони готувалися до великого походу в Молдову, їм знову знадобився досвід і авторитет Оришовського. Було проведено велику підготовчу роботу щодо мобілізації, озброєння й спорядження всіх козацьких сил. У цілому вдалося зібрати близько 12 тисяч чоловік — військо, небувале в історії козацтва. Воно складалося з трьох частин — реєстровців Оришовського, запорожців Григорія Лободи й козацької «збиранини» Семерія Наливайка. Польський уряд не заважав козакам, але прагнув спрямувати їх на Крим. Офіційний старший реєстру Микола Язловецький з дозволу Яна Замойського готувався до походу саме туди. Коли ж нарешті козацьке військо було зібране, воно не послухалося Язловецького й рушило в Молдову. Показово, що у цій ситуації Оришовський залишив свого офіційного патрона і пішов разом з усіма козаками. Тож, як бачимо, навіть найлояльніші до уряду реєстровці все ж не були його слухняним знаряддям.

Наприкінці жовтня козацьке військо несподівано напало на Молдову (тоді васала Туреччини), розбило сили місцевого господаря і зайняло столицю — Ясси. Два тижні козаки господарювали в країні. В результаті їхніх дій господар Аарон перейшов на бік Австрії. Одночасно проти Туреччини виступили Семиграддя і Мультянія. Це різко змінило ситуацію на австро-угорсько-турецькому фронті на користь християнських союзників. Козаки ж повернулися на Поділля і стали на відпочинок у Барі. Однак тут Оришовський швидко дистанціювався від своїх колег. Він відійшов до Вінниці, звідки його люди подалися по домівках.

Похід козаків у Молдову восени 1594 р. був найвизначнішою перемогою козацької зброї у XVI ст. Ян Оришовський став одним з організаторів цієї перемоги, хоч вона була для нього останньою. Згодом Оришовський лише побіжно згадується як учасник переговорів козаків з володарями придунайських держав. Він, очевидно, вів розмірене життя дрібного землевласника, щоправда, не поривав зв’язків з козацтвом, а також консультував щодо нього уряд і зацікавлених осіб. Саме з його слів описав українське козацтво родич Оришовського, відомий польський хроніст Йоахім Бельський. Він переказав і пропозиції Оришовського щодо владнання козацького питання для взаємної користі Речі Посполитої і самого козацтва, й пораду збудувати замки на дніпровських островах і цим перекрити татарам переправи через Дніпро. На утримання цього війська мали йти кошти, які витрачалися на безрезультатні «упоминки» татарам. Оришовський був готовий здійснити цей план.

Саме Оришовського використав Ян Замойський для відновлення стосунків з козаками 1600 р. Справа видалася не з легких. Після 1596 р. на козаків наклали баніцію (поставили їх поза законом), відібрали в них Трахтемирів та ін. Проте козацтво не зникло, а призвичаїлося жити поза владою, поступово відновлюючи свої сили. І ось тепер, уперше за останні роки, польський уряд звернувся до козаків з проханням узяти участь у поході в Молдову. Оришовський виїхав на Низ з листами короля Сигізмунда III і Замойського до козацького старшого Самійла Кішки. За двадцять три роки, що спливли з того часу, коли Оришовський здійснював аналогічну поїздку, відбулося багато змін. Козацтво стало зовсім іншим і сприймало Оришовського як живого свідка минулого. Тож його слово мусило відіграти певну роль у справі.

Вислухавши звернення короля і канцлера, запорожці дали згоду на їхню пропозицію. Але висунули власні вимоги — зняти баніцію й відновити давні козацькі права. Оскільки з молдавським походом І не можна було зволікати, козаки вирушили в дорогу, не чекаючи відповіді. Оришовський супроводжував військо. 1 липня 1600 р. І з-під Черкас козаки направили до коронного гетьмана Станіслава Жолкевського листа, у якому повідомляли, що йдуть до Канева, а звідти — на Поділля. До листа зробив приписку Оришовський, сповіщаючи гетьмана, що сам Кішка й козаки дійсно готові всіма силами допомогти полякам. Невідомо, дійшов Оришовський з низовцями до самої Молдови чи ні. Але його участь у справі відновлення козацько-польських стосунків безсумнівна.

Очевидно також, що Ян Оришовський мирно доживав свої дні у родовому маєтку і став одним із небагатьох відомих діячів Козаччини, які померли власною смертю. А сталося це десь перед 2 березня 1605p., оскільки саме тоді його подільські маєтки перейшли до нового господаря. Сучасники не забули про нього. Так, наприклад, про його діяльність було згадано 1614 p., під час переговорів польських комісарів з Петром Сагайдачним. Оришовський залишився символом козацького реєстру часів «славної пам’яті короля Стефана Баторія».