Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

ПЕТРО МОГИЛА 

Видатний діяч культури, ім’ям якого названо цілий період в українській історії («могилянська доба»), був сином «молдовлахійського» князя Симеона Могили та угорської князівни Маргіти. Родина Могил висунулася на авансцену політичного життя Молдавського князівства наприкінці XVI ст. Вона очолювала боярську партію пропольської орієнтації. В жилах цієї родини змішалася українська і румунська кров. Її засновником вважають Яцька Гудича з села Гудешті Ботошанського повіту Румунії. Існує легенда, ніби 1486 р. під час битви між молдавським господарем і одним із його суперників, під воєводою Штефаном Великим, було вбито коня. Якийсь джура підвів до князя свого коня, але невисокий на зріст Штефан не зміг його осідлати. Тоді джура на прізвисько Пуріче (що румунською мовою означає «блоха») сказав: «Княже, я згорнуся горбочком, на який стане твоя світлість і таким чином сяде на коня». Так і зробили, а Штефан після перемоги над ворогами змінив прізвисько джури на Мовіла (що означає «могила », «горбок»).

В середині XVI ст. потомок Яцька Гудича Іоан Мовіла (Могила) займав найвищу в Молдавському князівстві посаду великого логофета (канцлера). Він одружився з дочкою господаря Петра Рареша Марією, а троє його синів були відомими в румунських князівствах особами: Георгій став митрополитом молдавським, Ієремія — господарем Молдови (1596—1606), а Симеон — господарем і у Валахії (1600—1602, з п’ятимісячною перервою 1601 p.), і в Молдові (1606—1607). І Ієремія, і Симеон Могили підтримували найтісніші зв’язки з Польщею, мали там маєтності, вступали в родинні зв’язки з тамтешніми магнатами. Так, чотири дочки господаря Ієремії вийшли за С. Потоцького, С. Корецького, М. Вишневецького та М. Пшерембського.

Однак, попри свої пропольські симпатії, родина Могил залишалася в православній вірі й не прилучалася до унії чи до католицтва. Брати Ієремія і Симеон Могили збудували православний монастир Сучевиця в Південній Буковині, знаменитий своїми внутрішніми й зовнішніми зелено-червоними фресками, а також сприяли завершенню будівництва православної церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Львові, відомої ще під назвою Волоської. Вони не раз захищали інтереси львівських братчиків та інших православних. Дочка Ієремії Регіна Могилянка була засновницею трьох православних монастирів у Лівобережній Україні — Густинського під Прилуками, Мгарського під Лубнами і Ладинсько-Підгірського на р. Удаї. Тож не дивина, що Петро Могила став православним митрополитом.

Народився Петро 21 грудня 1596 р. Щоправда, дата його народження й досі викликає наукові дискусії, що дало підставу академікові П. П. Толочку залишити цю проблему для розв’язання нашим нащадкам. Власне, дискусійною є не дата (день і місяць), а рік народження митрополита. Дату ж встановлено за днем пам’яті канонізованого православною церквою митрополита київського, галицького і всієї РусиПетра Ратненського, на честь якого було названо третього сина Симеона Могили. Що ж до року його народження, то ним називалися 1597, 1596 і 1574-й.

Біограф Петра Могили С. Голубєв аргументовано довів, чому саме слід віддати перевагу другій, а не першій даті: лише вона узгоджується зі свідченням сучасника митрополита, польського літописця українського походження Якима Єрлича, про те, що Петро Могила прожив «повні п’ятдесят років». Недавно професор О. Білодід відкинув міркування С. Голубєва й оголосив сумнівним і ненадійним твердження Я. Єрлича, запропонувавши читати рік народження Петра Могили, зазначений у його епітафії, як «1574». Однак це прочитання не підтверджується ні палеографічними даними, ні фактами біографії Петра Могили. Отже, син молдавського вельможі и майбутній київським митрополит народився 1596 р. Він був середульшим серед п'ятьох синів Симеона Могили і вважався претендентом на престол Молдавського князівства.

1607 p., після раптової смерті Симеона Могили, розгорілася жорстока боротьба між удовами молдавських господарів Ієремії та Симеона. Спочатку доля посміхнулася Маргіті. Її сина Михайла, на два роки старшого за його двоюрідного брата Костянтина, проголосили господарем. Та згодом перемогла Єлизавета, дружина Ієремії, син якої Костянтин дістався на престол за допомогою польських магнатів. Петро ж у цей час був ще маленьким хлопчиком, котрий тільки-но почав здобувати освіту.

Стосовно місця навчання Петра Могили серед його біографів також немає одностайності. Щоправда, деякі з них небезпідставно вважають, що почав він учитися у Львові, де існували училище православного братства і єзуїтська колегія. Після смерті батька й невдалої спроби матері відібрати престол для старшого брата Михаїла родина померлого Симеона Могили переїхала до Речі Посполитої. В усякому разі, зберігся лист Маргарити (Маргіти) Могилини, написаний у Дідилові на Львівщині (поблизу Кам'яної Бузького району) 1614 p., в якому вона просить львівських братчиків з'ясувати непорозуміння, що виникли між ними і вчителем її синів, котрого вона з цією метою посилає до Львова.

Висловлювалися припущення, що пізніше Петро Могила навчався в академії Замойській (у Замості на Холмщині), у Кракові, у Франції — в Сорбонні чи в колегії Ля Флеш — і, нарешті, в Нідерландах. Проте всі ці гіпотези бездоказові. Збереглися списки студентів Замойської академії, але серед них немає жодного на прізвище Могила. Немає ніяких документальних доказів перебування майбутнього київського митрополита в Краківському університеті або в Сорбонні, архіви якої повністю збереглися. Щодо навчання в колегії Ля Флеш, то ця гіпотеза побудована на дуже хитких аргументах. До того ж у паперах Петра Могили не збереглося жодних ознак володіння французькою мовою. Та й Гійом Левассер де Боплан, який знав митрополита, обов’язково відзначив би у своєму «Описі України» факт його навчання у Франції. Румунський дослідник Т. Іонеску писав: «Знання латинської мови (Петром Могилою) не є тим фактом, який не можна було б пояснити без гіпотетичної подорожі до Парижа». Адже на початку XVII ст. в Речі Посполитій культура й освіта досягли досить високого рівня.

Отже, Петро Могила навчався або в православній школі львівського братства, викладачем і ректором якої в його шкільні роки був Іов Борецький, або у львівській єзуїтській колегії (де приблизно тоді ж учився Богдан Хмельницький), учбовий план якої пізніше так старанно відтворював київський митрополит, заснувавши свій «гімназіон».

Молодий молдавський боярин Петро Могила навчався «лицарського мистецтва й шляхетних справ» при дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського. Навесні 1618 р. другий син Симеона Могили, Гавриїл, вступив на престол Валаського князівства, й Петро Могила поїхав з ним і молодшим братом Мойсеєм до Валахії. Але правління Гавриїла було нетривалим, і вже влітку 1620 р. Петро Могила повернувся додому. Він, безперечно, брав участь у кривавій Цецорській битві під Яссами, в якій поляки зазнали поразки від турків, загинув тодішній молдавський господар Гаспар Граціані, поліг героїчною смертю Михайло Хмельницький, а його син Богдан потрапив у полон. Ще через кілька днів неподалік Могилева загинув і гетьман С. Жолкевський. Після його смерті протектором Петра Могили став гетьман К. Ходкевич.

Наступного року польсько-турецьке воєнне протистояння досягло апогею в Хотинській битві. Петро Могила брав у ній участь, «стаючи відважно зі своїм власним людом воєнним... проти турчина». Очевидно, саме тоді він познайомився з Адамом Киселем, дружба з яким тривала аж до смерті митрополита. У цій війні перемогу над султаном Османом Другим здобуло польсько-українське військо, козацькими загонами якого командував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У рік його смерті (1622) Петро Могила приїздив до Києва. У наступні п’ять років він тут бував чи не щороку на святі храму Успенської церкви Печерської лаври.

У цей час перед ним постала дилема: обрати кар’єру державного і військового діяча (польський король Сигізмунд III Ваза звертався 15 жовтня 1622 р. до турецького великого візира з пропозицією призначити господарем Молдови Петра Могилу) чи стати на стезю духовну, присвятити себе захистові православних (до цього його схиляло й чудесне одужання після перенесеної тяжкої хвороби).

Смерть у березні 1627 р. архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського остаточно підштовхнула Петра Могилу до прийняття чернечого сану і вступу на шлях церковного ієрарха. На вакантну посаду архімандрита претендували аж чотири кандидати, але тільки в Могили був конкретний план захисту обителі від зазіхань католиків та уніатів. Крім того, його родинні зв’язки, а також особисте багатство й підтримка митрополита Іова Борецького вплинули на печерських ченців, які спочатку чинили певний опір цьому призначенню, особливо у зв’язку з молодістю молдавського воєводича. 29 листопада 1627 р. король затвердив Петра Могилу на посаді архімандрита Києво-Печерської лаври, а на початку 1628-го відбулося його офіційне висвячення.

Могила негайно взявся виконувати свою програму. Як писав М. Костомаров, «новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд за священнослужителями в селах, де були лаврські маєтки, малограмотних велів навчати, а впертих і свавільних — піддавати покаранням; обновив церкву, не шкодував витрат на прикрашання печер, підпорядкував Лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь; збудував за свій рахунок при Лаврі богадільню для убогих і задумав створити при Печерському монастирі вищу школу». Захищаючи права Києво-Печерської лаври та інших православних церков, Петро Могила діяв по-молодечому сміливо й виклично. Саме тому історики писали, що під чернецькою рясою він приховував войовничість жовніра і деспотичний норов воєводича, підкреслюючи «неперебірливість» у засобах цієї «невтомної в роботі» людини.

1628 р. на Хрестопоклонну неділю Петро Могила виступив з проповіддю, в якій звернувся до князя Яреми Вишневецького із закликом триматися віри предків — православ’я. Захищаючи православних, він водночас намагався покласти край ворожнечі між ними та уніатами. З цією метою навесні того ж року в лаврському маєтку, в Городку-Волинськім, внаслідок переговорів з Мелетієм Смотрицьким було прийнято рішення скликати православний помісний собор на храмове свято великої лаврської церкви, яке щороку відзначалося 15 серпня (ст. ст.).

Проте влітку Мелетій Смотрицький видав книгу «Апологія подорожі до країв східних...», у якій всю вину за розкол поклав на православну церкву, котра нібито відійшла від справжньої віри, піддавшись єретичним ученням. Це викликало одностайний протест православних. Петра Могилу включили до складу духовного суду, який знайшов у виданій книзі аж 105 відступів від православного віровчення. Коли Мелетій Смотрицький приїхав на собор, архімандрит не дозволив йому зупинитися в Лаврі й відіслав його до Михайлівського монастиря. Козаки виступили з погрозами віровідступникам: «Ми ту святиню здобули нашою кров’ю і будемо її печатати кров’ю, не тільки нашою, але й тих, хто її буде зневажати і від неї відступати».

Під таким тиском Мелетій Смотрицький визнав себе «взятим під підозру відступництва» й привселюдно покаявся на соборі, поклавши всю вину на видавця його «Апології» Касіяна Саковича. Твір було піддано анафемі, топтано ногами й спалено. Однак Петро Могила не полишив ідеї примирення двох конфесій. 1629 р. він скликав у Києві церковний собор, але під тиском козаків мусив припинити його засідання.

На той час Петро Могила зміцнив і розширив діяльність лаврської друкарні. 1629 р. було видано «Літургіаріон, або Служебник», завдяки чому православні священики одержали фундаментальне керівництво для відправи богослужінь. Через десять років цю книгу перевидали з доповненнями — єктеніями та молитвами, створеними Петром Могилою.

1631 р. вийшла друком «Тріодь цвітна», що містила всі церковні служби — від Великодня до свята Всіх Святих. Цю книгу Петро Могила присвятив своєму «соутробному братові» Мойсею, який на той час був уже господарем Молдови, з побажанням йому «не токмо в політичеських упражнятися, но і духовних обучатися, не токмо мирським присидіти, но і божественних пектися». У порадах братові, висловлених у передмові, він фактично виклав власну програму діяльності як ієрарха православної церкви. Протягом перших п’яти років його керівництва друкарнею Лаври тут загалом було видано 15 різних книжок.

Між іншим, Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та Україні, а й за її межами. Він допоміг господарю Матвію Бассарабу налагодити видання книг слов’янською і румунською мовами у Валаському князівстві, а згодом надіслав друкарню разом з майстрами до столиці Молдавського князівства — Ясс.

Однак найзаповітнішою мрією молодого лаврського архімандрита було створення школи. Він обрав місце для «гімназіону» поблизу Троїцького шпитального монастиря, аби мати при школі і сад, і город. Утримував училище на власні кошти й хотів, щоб воно стало кращим за школу Київського братства, яка існувала на Подолі.

У січні 1631 р. Петра Могилу запросили до Львова на освячення церкви, збудованої місцевим братством за допомогою коштів молдавських господарів Ієремії та Симеона Могил. Він почав з братчиками переговори щодо подолання церковного розколу. Але довго залишатися у Львові не міг, бо надійшла звістка про смерть митрополита Іова Борецького, який ще за життя умовляв архімандрита об'єднати зусилля у справі створення школи з аналогічними діями Київського братства, а тепер у заповіті чітко записав це своє бажання. На дев'ятий день після смерті митрополита між Петром Могилою і Київським братством було досягнуто принципової згоди щодо об'єднання шкіл.

Наприкінці 1631 р. Петро Могила вступив до Київського братства, члени якого визнали його старшим братом, блюстителем і пожиттєвим опікуном цієї організації. 12 березня 1632 р. гетьман реєстрового козацтва Іван Кулага-Петрожицький письмово підтвердив обіцянку запорожців «твердо захищати, охороняти й до самої смерті стояти» за об'єднання шкіл, яке невдовзі дістало назву Києво-Печерського колегіуму. На Великдень 23 учні-спудеї піднесли архімандритові панегірик «Евхаристеріон, або Вдячність Петру Могилі», в якому вшановували «пастиря, патрона і фундатора» школи й прославляли освіту, науку і мистецтво.

Нова школа будувалася на засадах православ'я і намагалася поєднати його традиції з вивченням польської та латинської мов. Студіювання останньої викликало занепокоєння серед консервативних київських міщан, які підозрювали новий навчальний заклад у пропаганді католицтва. Одного разу це мало не призвело до трагедії. Запрошений зі Львова викладач Сильвестр Косов розповідав, що розлючена юрба, підбурена противниками Петра Могили, готова була штурмувати школу й спалити її, а вчителів перебити як католицьких агентів: на щастя, цю небезпеку вдалося відвернути.

Щоб забезпечити належний рівень викладання, Петро Могила особисто контролював кваліфікацію науково-педагогічних кадрів колегіуму і мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 р. він організував філіал київського колегіуму у Вінниці, а згодом, 1639 p., перевів його на Волинь, у місто Гощу. З 1636 р. філіал колегіуму існував і в Кремінці. Петро Могила засновував освітні заклади нового типу навіть за межами України. За його допомогою 1640 р. було організовано слов'яно-греко-латинську академію в Яссах і послано туди чотирьох київських викладачів. Тоді ж Петро Могила звернувся й до московського царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві аналогічну школу, але її відхилили, оскільки в Москві не покладалися на чистоту українського православ'я.

30 квітня 1632 р. помер король Сигізмунд III. У зв'язку з цим було скликано конвокаційний та елекційний сейми для обрання нового короля. Цим і скористався Петро Могила, щоб підняти голос на захист православного населення Речі Посполитої, яке не приєдналося до унії. Після Іова Борецького київським митрополитом обрали Ісайю Копинського, але православне духівництво доручило представляти свої інтереси на сеймах Петру Могилі, який на той час здобув чималий авторитет своєю діяльністю, спрямованою на захист прав Печерського монастиря та повернення йому маєтностей. На сеймах Могила став на оборону православних, вимагаючи скасувати всі заборони щодо будівництва церков, відкриття шкіл і друкарень, а також підняв питання про повернення відібраних уніатами храмів та церковнихмаєтностей. Він вимагав суворої кари для тих, хто ображає православних або чинить над ними насильства. Це змусило претендента на польський трон королевича Владислава видати спеціальний акт — «Статті, або пункти, для заспокоєння руського народу».

Владислав підписав цей документ 1 листопада (остаточно його ухвалив коронаційний сейм у березні 1633 р. в Кракові). У ньому було враховано більшість вимог Петра Могили. Зокрема, Київській митрополії поверталися всі її храми й володіння з Софійським собором включно, православні отримували Видубицький монастир (в обмін на Гродненський) та інші монастирі й храми, а головне — їм гарантувалася повна свобода переходу в уніатську з православної або в православну з уніатської церкви. Все це значно зміцнило авторитет Петра Могили, якого делегати елекційного сейму від православних вирішили тут-таки, у Варшаві, обрати митрополитом київським замість старого, кволого й хворобливого Ісайї Копинського. Король Владислав IV цей вибір затвердив одразу — 10 листопада 1632 р.

12 листопада до Царгорода виїхала делегація в складі ректора київського училища Ісайї Трофимовича-Козловського і настоятеля Кирилівського монастиря Леонтія. Патріарх Кирило Лукаріс благословив Петра Могилу на сан митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, а також надав йому почесне звання «екзарха святійшого апостольського константинопольського трону». Висвячення нового митрополита відбулося після Великодня, протягом Світлого тижня, в Успенській (Волоській) церкві у Львові.

До Києва Петро Могила повернувся у липні 1633 р. Його зустріли радісно й урочисто. Друкарі Печерської лаври піднесли йому панегірик «Евфонія веселобрмяча», в якому оспівали тріумф молодого ієрарха. Проте Ісайя Копинський не хотів примиритися зі своїм усуненням з митрополичого престолу. Тоді Петро Могила велів силою перевезти його з Михайлівського Золотоверхого монастиря, де він мав резиденцію, до Печерської лаври. Звідти Копинський вибрався лише після того, як підписав документ про своє зречення.

Однак на цьому ворожнеча між церковними ієрархами не припинялася. 10 серпня 1635 р. Ісайя Копинський, прихопивши з собою деяке церковне начиння й документи на монастирські маєтності, залишає Михайлівський монастир і переїздить до якогось храму на Поліссі. Звідти він пише на ім’я короля листи й «протестації», в яких звинувачує Петра Могилу в намаганні відібрати у нього посаду михайлівського ігумена, призначивши на неї Філотея Кизаревича. Після чвар і скандалів у лютому 1637 р. у Луцьку в присутності великої кількості представників духівництва відбулася зустріч двох митрополитів — колишнього й діючого, після якої Ісайя Копинський, як тоді говорилося, «дав квит», тобто офіційно відмовився від своїх позовів і претензій до Петра Могили. Про це було зроблено відповідний запис у міській судовій книзі.

Однак через два місяці Ісайя Копинський знову береться за старе і скаржиться королю, що Петро Могила нібито силоміць примусив його «дати квит». Водночас він поширює провокаційні чутки про митрополита. В документі, складеному в Москві 5 червня 1638 p., зафіксовано, що Копинський писав численним знайомим, ніби Петро Могила «хрестьянской веры отпал... и присегал королю, и всем панамрадным, и арцыбискупам лядским, что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать, и уставить всю службу церковную по повелению папы римского римскую веру, и церкви хрестьянские во всех польских и литовских городах превратить на костелы ляцкие, и книги русские все вывесть». Петро Могила, як зазначалося, вже дістав благословення папи римського на посаду патріарха.

Наклепи Ісайї Копинського мали певну реальну основу, що полягала в прагненні Петра Могили до подолання церковного розколу. Однак ці наміри дуже перекручувалися його противниками. Церковні незгоди використовувалися в польсько-московському протистоянні. У Москві Петра Могилу зображували зрадником православ’я і союзником поляків. У Кракові вважали, що він підбурює козаків проти Польщі. Насправді ж митрополит Петро Могила захищав інтереси православного населення Речі Посполитої, які, на його думку, вимагали подолання конфесійного розбрату.

У цьому ж був зацікавлений і польський король, прагнучи консолідувати свою країну, яка продовжувала конфронтувати з Туреччиною. Владислав IV навіть звертався до православного й уніатського митрополитів (греко-католицьку церкву тоді очолював Йосиф Вельямін Рутський) із закликом дійти єднання і згоди: «Ви можете, за прикладом Москви та інших держав, мати у себе вдома те, за чим звертаєтесь за кордон». Він був згодний у разі примирення православних і уніатів на обрання патріархом Петра Могили.

Однак у Ватикані рішуче відкидали ідею патріархату для руської церкви, покладаючись на інформацію, що ніби Петро Могила поділяє погляди уніатів. Проте в цій інформації бажане видавалося за справжнє. Позиції Петра Могили і католицької церкви істотно відрізнялися: тодішні католики прагнули підпорядкувати собі православних і злити дві церкви, тоді як Петро Могила був натхнений екуменічною ідеєю об’єднання рівноправних церков.

Серед своїх численних митрополичих обов’язків Петро Могила одним з основних вважав усунення анархії в церковному житті, ретельний контроль за моральними якостями духівництва і за суворим дотриманням різноманітних треб і служб. Для цього він особисто перевіряв благочестя священиків і видав багато богослужебних книг. Високо цінуючи участь мирян у церковних справах, Могила запрошував на собори духівництва й представників світських кіл.

Але чи не найважливішою стороною діяльності Петра Могили були кроки, спрямовані на усвідомлення українською елітою, а потім і ширшими колами нації своєї етнічної та культурної ідентичності. Митрополит всіляко підкреслював зв’язки сучасної йому України з Київською Руссю, виділяв особливу роль Києва в історії східнослов’янського православ’я. Таке благоговійне ставлення до Києва могло зародитися ще в роки виховання у Яна Замойського, котрий наприкінці XVI ст. виношував плани перенесення Константинопольського патріархату до Києва, який мав стати центром усього православ’я.

Високе патріотичне звучання мали такі заходи митрополита, як реставрація Софійського собору — «глави і матері всіх церков» Руси, відновлення інших храмів, збудованих за давньоруських часів, як-от церкви святого Василія (або Трьохсвятительської), храму Спаса-на-Берестові (в якому зберігся і його фресковий портрет 1643 p.), розкопки руїн Десятинної церкви та спорудження на її місці нового храму, вшанування київського князя Володимира й перенесення його останків до Успенського собору Києво-Печерського монастиря, канонізація преподобних печерських ченців, похованих у ближніх і дальніх печерах Лаври.

За життя Петра Могили було здійснено ще одну спробу об’єднання східної і західної церков. 1643 р. папа Урбан VIII звернувся листовно до нього й до Адама Киселя. Папа закликав Могилу перейти у католицтво, аби вирвати душі православних «з пащі пекельних вовків» і привести їх до справжнього стада Христового. Слідом за цим надійшло й послання від Конгрегації пропаганди віри, у якому висловлювалося сподівання, що руська церква звільниться від влади константинопольських патріархів, які не просвіщають народ, а тільки обкладають його поборами.

Образливий тон обох послань унеможливив офіційну відповідь на них. Але історики гадають, що Петро Могила й Адам Кисіль написали спільний проект, який зберігся в архівах Ватикану під назвою «Думка якогось польського шляхтича грецького віросповідування», відомий також у резюме. В науці перший документ іноді називають листом Адама Киселя, а другий (резюме) — листом Петра Могили. Безперечно, однак, що Могила був безпосередньо причетний до створення проекту об’єднання церков. У документі підкреслюється, що розходження між східною й західною церквами стосуються другорядних питань, щодо яких можливий компроміс.

Принциповим було положення про те, що об’єднання церков не означатиме їх злиття. Навіть визнаючи зверхність Риму, руська церква й надалі залежатиме від Константинополя; митрополит київський не призначатиметься ні римським папою, ні патріархом, а буде обиратися собором православних архієпископів та єпископів. Не можна заперечувати, що Петро Могила своїми пропозиціями про компроміси в догматичних питаннях і принциповою згодою на визнання примату римського престолу зробив великий крок назустріч опонентам. Але Ватикан тоді ще не був готовий до поступок, вимагаючи саме злиття церков. 16 березня 1645 р. Конгрегація прийняла рішення, що русинський (український) митрополит лише після затвердження папою вважатиметься повноправним ієрархом.

На той час Могила був відомим у християнському світі як богослов і автор «Православного ісповідання віри». Текст цього монументального трактату, написаного ним спільно з Ісайєю Трофимовичем-Козловським, обговорювався і дістав схвалення на соборах у Києві (1640) і в Яссах (1642), а тоді його затвердили чотири патріархи східної церкви — константинопольський, александрійський, антіохійський та єрусалимський, а також дев’ять єпископів. Він витримав десятки видань багатьма мовами світу, в тому числі давньоукраїнською, латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, польською, російською, румунською, угорською; нині в Парижі підготовлено переклад «Ісповідання» сучасною українською мовою.

Петра Могилу поважали навіть його противники. Касіян Сакович, колишній учитель київської братської школи, який з православ’я перейшов в унію, а згодом відступився й від неї, прийнявши католицтво, писав: «Чесноту навіть у неприятелеві треба хвалити. Коли б його милість отець Могила, відрікшися від схизми, увійшов в унію з римською церквою, дійсно був би гідний не тільки митрополичого, а й патріаршого сану, тому що багато з того, що він зробив, заслуговує на визнання». Але на Петра Могилу не діяли підлесливі слова. Уникаючи відкритої полеміки з уніатами й католиками, він не міг не стати на захист православ’я, коли Касіян Сакович у книзі «Перспектива» (1642) звинуватив руську церкву в численних гріхах і відступах від справжньої віри. Під псевдонімом Євсевій Пимін він 1644 р. видав у Києві польською мовою книгу «Літос, або камінь з рогатки правди святої церкви для розтрощення фальшивотемної «Перспективи», чи, краще сказати, пасквілію». Тут дано відсіч К. Саковичу, а його звинувачення кваліфіковано як брехню і наклеп на православну церкву.

У лютому 1645 р. Петро Могила востаннє побував на своїй батьківщині — у Молдові. Він приїхав на запрошення господаря Василя Лупула, який видавав свою старшу дочку за польського можновладця Януша Радзивілла. В Яссах митрополит виголосив велику проповідь «Мова духовна», котра потім вийшла друком у Києві як зразок церковної риторики на тему шлюбу.

Останньою великообсяговою працею, у створенні якої брав безпосередню участь Петро Могила, був «Требник» («Евхологіон, або молитвослов»), випущений у світ за два тижні до смерті митрополита —16 грудня 1646 р. Це — величезна праця на 1700 сторінок, у якій докладно описано й обґрунтовано обряди східної церкви (причому там, де вони розходяться з обрядами західної церкви, запропоновано компромісні рішення, щоб звести до мінімуму відмінності в ритуалі). Петро Могила усвідомлював, що від конфесійних незгод страждав, передусім, український народ, якого послаблювала боротьба «Руси з Руссю». Проте на відміну від козацтва, яке тяжіло до революційного способу розв’язання проблем, київський митрополит стояв за еволюційний шлях подолання суперечок у легальних формах. Саме це й привело його до переговорів з католицькою церквою, які, однак, ускладнилися внаслідок непоступливості Ватикану.

Втім Петро Могила ніколи не вагався у принципових питаннях. І хоч деякі історики видавали його мало не за католика, сам Могила писав у своєму заповіті: «У святій вірі, в якій я народився, був вихований і з волі та ласки Божої маю високе митрополиче звання, у ній же хочу, вік свій завершивши, стати перед величчям Господа свого».

Цей заповіт був складений за дев’ять днів до смерті митрополита. У ньому впадають в око рядки: «Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить лише від цілковитої нестачі освіти й науки, я дав обітницю своєму Господу, що все своє майно, котре дісталося мені від батьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних з доручених мені святих місць і з маєтків, для цього призначених, віддаватиму частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких лишилися жалюгідні румовища, частково — на заснування шкіл у Києві». Навіть на смертельному ложі він залишився щедрим дародавцем заснованої ним колегії, відписавши їй більшу частину свого майна (в тому числі хутір Лозняки, половину худоби й господарства хутора Напологи), всі придбані ним у Києві будинки, Солениківський палац на Подолі, всю свою бібліотеку (тоді найбагатшу в Києві), значну кількість грошей (76 тис. злотих), а також чверть усього домашнього срібла, як і свій сакос, митру, хрест та ін.

Помер Петро Могила, як вигравірувано художником Іллею на срібній пластині, прикріпленій до труни, о третій годині ночі 1 січня 1647 р. (за новим стилем). Поховання відбулося після заміщення залишених Петром Могилою церковних посад: архімандритом Києво-Печерської лаври було обрано Йосипа Тризну, а київським митрополитом — Сильвестра Косова.Труна з тілом небіжчика простояла в соборі Святої Софії до 19 березня. Того дня її при великому скупченні народу перевезли до Успенської церкви Печерської лаври й опустили в яму у лівому (північному) криласі, неподалік західної пари підкупольних пілонів, де було споруджено саркофаг із червоношиферних плит, обкладених цеглою.

Майже триста років ніхто не тривожив вічного сну митрополита. Але під час Другої світової війни, в листопаді 1941 p., Успенський собор висадили в повітря. Вибухівку заклали саме біля місця поховання Петра Могили, тому труну з прахом засновника

Києво-Могилянської академії було повністю знищено.

Хоч Могила не здійснив усіх своїх задумів (зокрема, об’єднання українських церков, видання Біблії та «Патерика», завершення відбудови деяких храмів), він назавжди залишився у нашій історії. Якщо оцінювати діяльність митрополита, як вимагали давньоримські історіографи, «без гніву й упереджень», то слід схилитися перед величчю цього сина Молдови, котрий присвятив усього себе Україні, яку називав «отчизною милою», «отчизною коханою». З огляду на значний внесок у розвиток вітчизняної культури Петра Могилу сміливо можна назвати, за словами, вміщеними в його епітафії, «великим і славним мужем».