Історія України в особах

ЙОСИФ РУТСЬКИЙ 

Уніатський митрополит Йосиф-Вельямін Рутський належав, без сумніву, до найвизначніших осіб свого часу. Високоосвічена і надзвичайно побожна людина, він пройшов складний, часом трагічний шлях становлення власної особистості. Народжений у сім’ї протестантів, охрещений православним священиком, навчений у католицьких університетах Європи, Рутський усе свідоме життя присвятив утвердженню і зміцненню уніатської церкви на землях Речі Посполитої, а також поширенню ідеї з’єднання серед православних Балкан, Росії та Закарпаття. Ще за життя прозваний за свою ревність і надзвичайну активність «Атлантом унії», він зовні був маленьким і хворобливим чоловіком, непомітна постать якого губилася в тяжких архієрейських ризах. Людина прониклива й далекоглядна, Рутський провів важливі реформи уніатської церкви й залишив багато нереалізованих проектів, які значно випереджали свій час. Незважаючи на це, діяльність Рутського не оцінили належним чином його сучасники; вона мало відома й сьогодні.

Народився майбутній митрополит 1574 р. в маєтку Рута Новогрудського повіту в Білорусі. Більшість дослідників вважає, що його предки по батьківській лінії походили з Росії, де займали впливове суспільне становище й мали родове ім’я Вельямін. Можливо, батько Рутського в часи правління царя Івана Грозного потрапив у неласку й, побоюючись можливої опали, втік до Польщі. Король Сигізмунд-Август поставився до нього прихильно й подарував хутір Рута, від якого родина Вельямінів отримала нове прізвище — Рутські. На той час, коли народився Иосиф, його батьки (Щасний Вельямін і Богуслава Корсаківна) вже покинули православ’я і сповідували кальвінізм — різновид протестантизму, поширений у середовищі білоруської шляхти. Проте, як вважають біографи митрополита, через випадковість (не застали вдома кальвіністського пастора) він був охрещений православним священиком і дістав ім’я Іван.

Дитинство та юнацькі роки Рутський провів у навчанні й подорожах по Європі. Найперше закінчив кальвіністську школу у Вільні, потім якийсь час перебував при дворі князів Заславських та Острозьких і, нарешті, 1590 р. виїхав до Кардового університету в Празі. Весь цей час Рутського не полишали сумніви щодо істинності кальвінізму, а під впливом спілкування з отцями єзуїтами зростала симпатія до католицизму. В Празі Іван зробив остаточний релігійний вибір і вже 1592 р. склав на руки ректора колегії єзуїтів католицьке визнання віри. Вже тоді отці єзуїти помітили неабиякі здібності Рутського і взяли його під своє покровительство. Завдяки їхній підтримці й протекції Іван мав змогу вчитись у Варцбурзькому університеті, а згодом отримав місце стипендіата у Грецькій колегії Св. Анастасія в Римі.

Грецька колегія була заснована 1577 р. папою Григоріем XII для підготовки місіонерів, котрі мусили працювати на землях православних народів Сходу (Балкани, Азія, Єгипет, Україна, Білорусь, Росія) з метою навернення їх до церковної єдності з Римом. Оскільки апостольська столиця не мала наміру порушувати на тих землях православного обряду й місцевої церковної традиції, вихованці колегії присягали, що приймуть східний обряд і не покинуть його аж до смерті.

Навчання Рутського в Римі проходило успішно, але він усіма силами намагався уникнути присяги, яка б змусила його змінити латинський обряд на православний. Причини цього були очевидні. Іван з дитинства бачив, у якому принизливому й жалюгідному стані перебувало православне духівництво порівняно з римо-католицьким кліром. Крім того, його батьки були протестантами, і православна церква зі своїм обрядом та звичаями досі не займала помітного місця в житті Рутського. Нарешті, останні роки, проведені в католицьких університетах Європи, виховали у нього щиру любов до латинського обряду. Намагання єзуїта отця Павла Бокса, давнього покровителя Рутського, переконати останнього прийняти східний обряд лишалися марними. Це сталося тільки після особистого втручання папи Климента VIII, який «силою святого послуху» наказав Іванові триматися православного обряду.

Після цих подій 1603 р. Рутський згідно з бажанням Климента VIII виїхав на батьківщину зміцнювати нещодавно проголошену унію. Однак тут на нього чекала прикра несподіванка. Митрополит Іпатій Потій прийняв Рутського холодно й недовірливо. Річ у тому, що в той час на Україні та Білорусі боротьба між прихильниками й противниками унії набула особливо гострих форм. Для православного загалу саме східний обряд визначав релігійну і національну свідомість. Саме він відрізняв православного українця від поляка, котрий був католиком латинського обряду. Тож противники з’єднання, намагаючись відвернути якнайбільше людей від унії, стверджували, що вона призведе до обернення церков на костьоли і знищить православний обряд. Митрополит Потій рішуче відкидав ці звинувачення, але ситуація лишалася напруженою. З цієї причини Потій побоювався, що коли він співпрацюватиме з Рутським (який фактично не був православним з народження і щойно з наказу папи змінив латинський обряд на східний), то противники унії матимуть нагоду звинувачувати його в латинізації церкви.

Недовіра Потія вразила, але не зламала Рутського. Мешкаючи у Вільні як світська людина, він намагався в міру своїх можливостей сприяти утвердженню унії: брав участь у релігійних дискусіях, захищаючи ідеї з’єднання, якийсь час власним коштом утримував невелику віленську школу. В 1605—1606 pp. Рутський разом з папським легатом їздив до Москви, а потім за дорученням митрополита Потія вирушив у справах церкви в Рим.

Слід зазначити, що поїздка до Москви справила на Рутського гнітюче враження. Глибокий занепад православної церкви, відсутність шкіл і, як результат, панування невігластва й фанатизму знову посіяли сумніви у доцільності католицької місії на Сході в унійному варіанті. Тому, перебуваючи в Римі, він домігся звільнення від присяги щодо збереження східного обряду, маючи намір вступити до ордену єзуїтів або кармелітів, щоб працювати для відродження на батьківщині духовного життя, але уже в латинському обряді. Однак на перешкоді цьому стала подія, котра остаточно вирішила подальшу долю Рутського.

Однієї неділі він був присутній на службі у віленському єзуїтському костьолі, де виголошував проповідь отець Валентин Фабрицій. Після казання він несподівано для Рутського заявив: «За тиждень, отже, в найближчу неділю, пан Іван Рутський, добре відомий вам, вступить до Чину Св. Василія в Святотроїцькому монастирі. Запрошую всіх на це торжество». Така заява, наче грім, вразила Рутського — адже він уже прийняв рішення зробитися римо-католицьким монахом і мав на це дозвіл папи. Зі слів же єзуїта Фабриція виходило, що незабаром він стане ченцем східного обряду. Обурений Рутський пішов скаржитися на проповідника ректорові єзуїтів. Проте отець Фабрицій під присягою запевнив, що нічого подібного не казав. У цьому дивному випадку Рутський побачив божественну волю щодо його життєвої місії. Якраз тому через тиждень після цієї події, 7 вересня 1607 p., він вступив до уніатського монастиря Св. Трійці, а на свято Св. Василія Великого 1608 р. склав чернечі обіти. Відтоді Рутський раз і назавжди покинув думку про перехід до римо-католицизму й присвятив решту життя зміцненню уніатської церкви і зрівнянню у правах східного обряду з латинським.

У той час українська церква (як уніатська, так і православна) переживала тяжкі часи. Принизливе й безправне становище духівництва, брак освіти, занепад духовності, залежність від світських феодалів — ось далеко не повний перелік тих бід, котрі, як ракова пухлина, роз’їдали тіло церкви. Особливо болюче позначився цей занепад на стані чернецтва. У зруйнованому монастирі віленської архімандрії, де з явився Рутськии, мешкали сторонні світські люди, а з братії були лише архімандрит Самуїл Сінчило й чернець Йосафат Кунцевич, котрий мріяв залишити спорожнілу обитель і жити пустельником. Тому своє перше завдання Рутський вбачав у відбудові монастиря і реформуванні чернечого життя. Ще будучи світською людиною, він часто повторював: «Щоб унія могла існувати й розвиватися, потрібне нам ревне духовенство, а головно, святі та віддані церкві єпископи. Якщо хочемо мати добрих і ревних єпископів, слід виховати добрих монахів, з яких, за традицією східної церкви, можуть бути вибрані наші єпископи. Треба старатися, щоб наші монахи були направду освічені й перейняті духом чернечого вдосконалення. На жаль, дотепер не маємо серед нас ані святості, ані знання».

Рутський відредагував монастирський статут, запровадив часті сповідь та причастя, організував навчання, викладав деякі світські предмети, в тому числі церковнослов’янську та латинську мови. Його близьким другом і однодумцем став Йосафат Кунцевич, котрий служив у ризниці, був дяком, економом, допомагав у вихованні новачків і стежив за дотриманням дисципліни. Перші результати їхньої діяльності виявилися дуже скоро. У Вільні знайшлися міщани, які допомогли відбудувати монастир, і незабаром кількість новачків збільшилася до 50. Ревність Рутського помітив митрополит Іпатій Потій і вже у липні 1608 р. призначив його коад’ютором на Білорусь.

Однак далеко не всім припала до душі діяльність Рутського. Иротивники з’єднання вбачали в його особі небезпечного противника; невдоволеною була й та частина духівництва, котра не звикла до порядку й дисципліни. Деякі пам’ятали Иосифа щирим католиком і з підозрою ставилися до його дружніх стосунків з єзуїтами.

Тому, коли 1609 р. митрополит Потій, усунувши з ігуменства Самуїла Сінчила, призначив на його місце Рутського, у Вільні спалахнув антиунійний виступ. Було пущено чутку, що монастир розбудовують для заміни ченців східного обряду єзуїтами, а самого Рутського оголосили таємним латинником. Самуїлу Сінчилі й протопопові Жашковському, котрі очолили виступ, вдалося залучити на свій бік священиків усіх віденських церков. Вони негайно порвали зі з’єднанням. їх підтримав місцевий суд, який виніс рішення повернути монастир Св. Трійці православним.

У цей складний і драматичний момент Рутський не піддався ні на умовляння, ні на погрози. Спроби заволодіти монастирем силою не мали успіху. Святотроїцька архімандрія лишилася уніатською аж до придушення владою і митрополитом Потієм цього виступу влітку 1609 р.

Віленські події засвідчили неабиякі організаторські здібності Рутського, який зумів швидко згуртувати навколо себе відданих унії ченців. Якраз тому 1611 р. митрополит Іпатій Потій висвятив Рутського на галицькогго єпископа і призначив його своїм коад’ютором з правом наступництва.

По смерті митрополита Потія (13 липня 1613 р.) папа Павло V затвердив Рутського в сані київського митрополита. Одночасно він затвердив усі давні права київських митрополитів і надіслав близько 50 листів до впливових католицьких мужів Речі Посполитої із закликом надати підтримку Рутському.

Так, у житті Рутського розпочався новий період. Ставши митрополитом, він розгорнув активну діяльність, спрямовану на поширення унії, а також на перебудову уніатської церкви.

Головним завданням Рутський вважав реформу уніатського чернецтва. Сподвижником у цій справі став для нього Йосафат Кунцевич, якого Рутський призначив віденським архімандритом. Проблема полягала в тому, що на початку XVII ст. уніатські (як, власне, й православні) монастирі жили кожен окремим життям, без належного ладу й дисципліни. Були це здебільше занедбані, напівпорожні обителі, де часто панували порядки, далекі від монастирських.

Саме тому Рутський вирішив створити з молодих ченців оновлений Чин Св. Василія Великого, який поступово поширив би свій вплив на всі монастирі України й Білорусі. При цьому він намагався гармонійно поєднати традиції східного чернецтва з тим активним життям, котре вели латинські чернечі ордени. З цією метою було засновано новіціат у Битені, де виховувалися майбутні ченці - василіани. Допомогу в їхньому становленні надавали католицькі монахи, зокрема отці єзуїти. Рутський особисто редагував чернечі конституції та численні приписи, які регулювали внутрішнє життя монастирів.

З 1617 р. оновлений Чин почав регулярно проводити свої капітули, на яких остаточно визначилася його структура. Тепер замість поодиноких монастирів створювалося їх централізоване об'єднання на чолі з протоархімандритом, було посилено дисципліну й карність у монастирях, а самі ченці крім власного духовного вдосконалення розгорнули місіонерську та проповідницьку діяльність. З часом при василіанських монастирях почали відкриватися школи, в яких діти могли отримувати початкову освіту. Ченці-василіани стали духовною та інтелектуальною елітою церкви, головною опорою унії в Україні та Білорусі. Характерно, що, попри свою порівняно невелику чисельність, ченці-василіани за завданням Рутського вирядили тимчасові й постійні місії для поширення ідеї з'єднання на Балканах та Закарпатті.

Наприкінці життя Рутського Василіанський орден нараховував понад 30 монастирів, мав численні привілеї, над ані Римом, користувався визнанням і авторитетом не тільки в Польщі, а й у всій Європі.

Другим важливим напрямом діяльності Рутського були заходи, спрямовані на підвищення освітнього рівня уніатського духівництва, який на початку XVII ст. залишався дуже низьким. Оскільки шкіл було небагато, більшість світських священиків просто не мала змоги отримати хоча б поверхову освіту. Намагаючись зарадити цьому, митрополит починає створювати відповідні школи, а також приділяє багато уваги справі заснування на Русі семінарії, де можна було б виховувати освічене й віддане унії духівництво. Однак, перш за все, слід було підготувати власних професорів. З цією метою митрополит звернувся до Рима по допомоіу, й кілька католицьких університетів Європи зарезервували місця і стипендії для українських студентів. Як наслідок з початку 20-х pp. XVII ст. майже весь уніатський єпископат складався з ченців-василіан, котрі здобули сучасну європейську освіту зі знанням кількох мов. Як свідчив сам Рутський у листі до Рима від 1624 р., у Вільні на той час уже був семінаріум з ученими-теологами, котрі володіли грецькою та латинською ровами.

Однак і він уже не міг забезпечити церкву освіченим духівництвом. Тому митрополит представив до Рима проект заснування семінарії у Мінську, сподіваючись, що з її допомогою найближчим часом «впаде схизма (тут: православ’я) в цілому королівстві, бо кожен пан у своїх маєтках волітиме мати таких священиків замість теперішніх».

Папа Урбан VIII влітку 1626 р. схвалив ініціативу Рутського й виділив на реалізацію цього проекту 1 тис. скудо. Митрополит додав від себе 10 тис. злотих, а єпископи й парафіяльне духівництво жертвували по змозі. Справа заснування семінарії обговорювалася на загальному синоді уніатської церкви у Кобрині восени 1626 р. Проте з низки причин заснування її затягнулося аж до 1632 p., хоч і після цього вона не встигла повною мірою реалізувати свого потенціалу: незабаром за загадкових обставин семінарію знищила пожежа. Відновити її вдалося вже після смерті Рутського, за часів митрополита Селяви, але й цього разу семінарії не пощастило: її вщент розгромили козаки під час повстання Хмельницького (1655).

Іншим важливим напрямом діяльності Рутського були заходи, спрямовані на збереження православного обряду, зумовлене артикулами унії й гарантоване папою Климентом VIII і королем Сигізмундом III. Однак польське римо-католицьке духівництво розуміло унію не інакше, як поступову латинізацію української церкви. Коли ж виявилося, що уніатські владики продовжують дотримуватися східного обряду, католицьке духівництво Польщі почало чинити тиск на уніатських вірних.

Ця дуже болюча проблема постала перед Рутським одразу ж після затвердження його в сані митрополита. Розуміючи, яку загрозу ідеї з’єднання церков несе короткозора шовіністична політика польського католицького кліру, він вирушив до Рима, де склав звіт про стан митрополії.

Папа Павло V влаштував Рутському теплий прийом, підніс його до гідності асистента папського престолу, а уніатську церкву обдарував численними привілеями. Крім того, декретом від 10 грудня 1615 р. він видав конституцію, в якій урочисто оголосив, що Рим шанує і цінить православний обряд українсько-білоруської церкви і не бажає міняти його на латинський.

Проте польське римо-католицьке духівництво фактично нехтувало розпорядження папи. З огляду на це близько 1623 р. Рутський надсилає до Рима меморіал, в якому гостро критикує польський клір, що робить унії більше шкоди, ніж православні. Емоційний тон послання свідчив про напруження у взаєминах між уніатами й католиками і справив неабияке враження у Римі. Папа Урбан VIII декретом від 7 лютого 1624 р. рішуче заборонив уніатам замінювати східний обряд на латинський без особливого дозволу Святого Престолу. Дещо згодом римська Конгрегація поширення віри надіслала до католицького духівництва Польщі розпорядження, в якому заборонялося схиляти уніатів до переходу в латинський обряд. Аналогічний документ, звернений до віруючих у Польсько-Литовській державі, видав давній приятель Рутського, а на той час генерал ордену єзуїтів Вітелескус.

Однак польський король Сигізмунд III категорично відмовився оприлюднити папський декрет, цинічно заявивши, що йому краще знати, які заходи в цьому королівстві підуть на добро, а які на шкоду католицькій церкві. Але, незважаючи на опір влади, митрополит Рутський до кінця життя рішуче виступав на захист східного обряду й не допустив його латинізації.

Окремо слід зупинитися на стосунках митрополита Рутського з православними. Як відомо, проголошення унії в Бересті ще не означало приєднання до неї всіх вірних східного обряду Речі Посполитої. Більше того, між її прихильниками й противниками точилася то явна, то прихована боротьба, від якої однаково страждала як уніатська; так і православна церква. Тривалий час уніати сподівалися, що остання, позбавлена власної ієрархії, довго не протримається й унія так чи інакше утвердиться на всій території Київської митрополії.

Але ці ілюзії розвіялися після 1620 p., коли єрусалимський патріарх Феофан на прохання православного духівництва, шляхти й козаків висвятив нову православну ієрархію. Спалах жорстокої релігійної боротьби, який мав місце потому, завдав тяжких втрат уніатській церкві. Найприкрішою з них була загибель 1623 р. у Вітебську від рук православних міщан близького друга Рутського — полоцького архієпископа Иосафата Кунцевича.

Очевидно, саме в той час Рутський почав розуміти, що боротьба за унію при нехтуванні й утисках православних є безперспективною. Він добре бачив, як прикрий для українців церковний розкол уміло використовує польська римо-католицька церква, посилюючи власний вплив у суспільстві.

Якраз тому, попри вороже ставлення православних до унії, Рутський на початку 20-х pp. запропонував їм вступити в переговори у справі замирення й відновлення єдності української церкви. Нововисвячені православні владики — Митрополит Іов Борецький та архієпископ Мелетій Смотрицький дали згоду на таємні переговори, які розпочалися 1623 р. Рутський висунув проект, за яким дві українські церкви об’єднувалися, створюючи Київський патріархат під протекторатом Риму.

Ідея ця зацікавила православних владик, однак вони не були певні, що знайдуть необхідну підтримку серед духівництва й особливо козаків, які дедалі частіше втручалися у внутрішні справи церкви. Заклики Мелетія Смотрицького до об’єднання православних з уніатами засудив київський собор 1628 р. Проуніатськи настроєне духівництво й шляхта вдруге підняли це питання на київському соборі 1629р. Однако він, зірваний козаками, мало не закінчився кровопролиттям. Відтоді проблема Київського патріархату лишається невирішеною і вкрай болючою для української церкви.

Багатопланова суспільно-релігійна діяльність митрополита Рутського, звичайно ж, не обмежувалася вищезгаданими напрямами. Поза цим він відзначився як письменник-полеміст., докладав багато сил до захисту справи унії на сеймах, де не раз виступав з палкими промовами. Рутського рідко можна було застати на його митрополичій кафедрі. Більшість часу він проводив, візитуючи єпархії, незважаючи на їх віддаленість, погоду й неодноразові замахи на його життя. Якщо ж узяти до уваги, що митрополит хворів на частковий параліч, то стає очевидним, якою мужньою людиною він був.

Останні роки життя Рутського виявилися особливо тяжкими. Після смерті короля Сигізмунда III (1632) православні посилили наступ на унію, внаслідок чого з’єднана церква втратила багато єпархій у Білорусі та Україні. 1636 р. він востаннє виїхав для візитації Волині. Однак провести її уже не встиг. Під час зупинки у Дерманському монастирі на початку 1637 р. Рутський помер. Тіло митрополита до весни залишалося в монастирі. Коли ж зійшли сніги, його з великим почтом повезли через Волинь і Білорусь до Вільна, щоб згідно з останньою волею небіжчика поховати в монастирі Св. Трійці. По дорозі до Вільна жалобний ескорт зустрічали натовпи уніатських і католицьких вірних, а також духівництво обох обрядів. Як свідчать біографи Рутського, у Мінську при великому скупченні народу труну відкрили й знайшли тіло митрополита нетлінним. Ставили навіть питання про оголошення його святим. Однак політичні події перешкодили цьому. 1655 p., під час польсько-російської війни, московські війська зайняли Вільно, й тіло Рутського вивезли до Росії. Подальша його доля невідома.

Митрополит Иосиф Вельямін Рутський — постать визначна і водночас трагічна. Щиро відданий ідеї з’єднання цекров, він доклав багато сил до реалізації на Україні церковної унп. Якраз завдяки його зусиллям уніатська церква у найвідповідальніший період своєї історії була реформована і набула чітких організаційних форм. Оновлений Чин Святого Василія Великого, який постав завдяки його діяльності, й досі відіграє провідну роль у житті сучасної української греко-католицької церкви.

Після смерті митрополита залишилися нереалізованими проекти, котрі могли б докорінно вплинути на подальший хід вітчизняної історії. Мінська семінарія, незважаючи на свої потенційні можливості, не стала другою Киево-Могилянською академією, так і не було створено Київського патріархату. Однак діяльність митрополита Рутського свідчить, що в його особі Україна мала видатного релігійного і суспільного діяча, деякі ідеї якого й досі не втратили своєї актуальності.