Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України в особах

КАСІЯН САКОВИЧ 

Касіян (світське ім’я — Каліст) Сакович народився близько 1578 р. у м. Потелич на Галичині в родині православного священика. Здобувши освіту в Замойській академії та Краківському університеті, він незабаром опинився в самому вирі культурного і громадського життя тогочасної України. Домашній учитель у Адама Киселя, він приятелював з багатьма відомими діячами різної конфесійної орієнтації. Саковичу сприяли Лаврентій Древинський (відомий захисник православ’я), князь О. Заславський (перейшов до католицизму), краківський воєвода Станіслав Любомирський і луцький католицький біскуп Гембицький.

Уперше Касіян Сакович як письменник і філософ заявив про себе твором «Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини», що вийшов польською мовою у Кракові 1620 р. В передмові, адресованій Лаврентію Древинському, на кошти якого було видано книгу, Сакович виклав характерне для діячів братського руху розуміння ролі освіти у збереженні та розвитку національної культури. «В наш час у деяких місцях,— писав він,— більш потрібні школи, ніж численні церкви без жодної школи... Звідки ж будуть виходити добрі читачі, письменники, співаки, а потім і пресвітери, якщо не буде шкіл?» Призначення науки Сакович вбачав у пізнанні людиною самої себе. На його думку, «це найбільша мудрість, найвища філософія і найпотребніша теологія». Людина, стверджував Сакович, не досягне досконалості, якщо не навчиться правити власним тілом і помислами, не знатиме своєї природи. Якраз це спонукало його перекласти з латинської польською мовою популярний у тогочасній Європі псевдоарістотелівський твір, у якому в формі запитань і відповідей розповідається про функціонування окремих органів і людського тіла взагалі, подаються поради щодо раціонального харчування, гігієни тощо. Книга містить чимало раціоналістичних думок і сентенцій античних філософів і поетів, але загалом відбиває середньовічні уявлення про людську природу. До твору додано кілька зразків проповідей, виголошуваних при шлюбі та похоронах. Очевидно, книга призначалася для братських шкіл, зокрема Київської, ректором якої Касіян Сакович став 1620 р.

До періоду його ректорства у Києві належить чи не найкращий з написаних ним поетичних творів — «Вірші на жалісний погреб зацного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», прочитаний учнями братської школи на похоронах гетьмана 22 квітня 1622 р. «Вірші» є панегіриком Війську Запорозькому та його славному гетьманові Петру Сагайдачному. Поет прославляє запорожців, які, боронячи Річ Посполиту від турків і татар, своєю мужністю врятували її від розгрому в Хотинській війні 1621 p.: 

За вітчизну та краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.

Тож коли хто не хоче за край умирати,

Той з вітчизною згодом піде погибати. 

Сакович порівнює гетьмана з античними героями, які прагнули «самі полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна». Сагайдачний постає не лише як славний лицар, котрий був на «всіх виправах військових польських королів», а і як освічена людина, захисник православної віри, благодійник братств, церков, шпиталів. Поет висловлює сумнів, що його муза здатна описати діяння гетьмана Сагайдачного — це «міг би зробити Гомер чи Демосфен».

Автор «Віршів» розвиває тему швидкоплинності людського буття («біг життя коротенький») і неминучості смерті, про що людина повинна завжди пам’ятати, закликає земляків наслідувати гетьмана, який не марнував своїх статків «на кості, карти», а заповів їх на школи, церкви, братства й цим прославив себе у віках: «Русь пам’ятатиме Сагайдачного, як Гектора — Троя, а Рим Курція чи Помпея, його слава житиме, доки Дністер із Дніпром многорибні плинуть».

1624 р. Касіян Сакович полишив Київську братську школу й на прохання Лаврентія Древинського переїхав до Любліна, де став проповідником у братській церкві. 1625 р. в Кракові він видав польською мовою свій твір «Трактат про душу», який, імовірно, становив другу частину філософського курсу Саковича у Київській братській школі. На той час він ще був «законником (ченцем) релігії грецької», як вказано на титулі книги.-У ній розглядаються проблеми сутності душі, її здатностей, долі після смерті тіла тощо. Опираючись на християнське вчення про безсмертя душі, Касіян Сакович широко використовує у своїй праці5деї матеріалістичного сенсуалізму, цитує Арістотеля, Платона, Авіценну. Особливого значення він надає питанню свободи волі людини, або самовладдя, яке надзвичайно цікавило тогочасних українських культурних і церковних діячів в умовах гострої політичної і конфесійної боротьби в Речі Посполитій.

Того ж таки 1625 р. Касіян Сакович (очевидно, не без впливу волинського каштеляна князя О. Заславського) переходить до уніатського табору й стає архімандритом Дубенського монастиря на Волині. За прикладом Саковича зробився уніатом і Мелетій Смотрицький, якому він допоміг при виданні його «Апології». Проте унія була для Саковича лише етапом на шляху до католицизму. 1640 р. він видав у Вільні польською мовою працю «Календар старий...», спрямовану проти уніатської церкви. В ній передусім критикується її обрядова сторона. Саму ж унію автор розглядає як явище недосконале, оскільки, зберігши традиційні для православ’я обрядовість і мову, уніати, за Саковичем, і в догматиці залишилися тими ж «схизматиками», лише формально визнаючи зверхність римського папи. Знаючи тогочасну релігійну практику, Сакович писав, що більшість рядових уніатів прийняли унію з примусу і як вірували, так і вірують, не розуміючи міжконфесійних розходжень у тлумаченні догмата про сходження св. Духа (від Отця і Сина у католиків та уніатів і лише від Отця у православних). Касіян Сакович доходить висновку, що на рівні загалу унія не привнесла ніяких змін ні у віровизнання, ні в церковну службу — ось тільки митрополит під час літургії поминає папу римського, а простий люд тим часом каже: «Дай нам Боже в тій вірі вмерти, в якій народилися».

Однією з умов єдності не лише з католицькою церквою, а й «Русі з Руссю» він вважав запровадження нового, григоріанського календаря (православна й уніатська церкви дотримувалися старого, юліанського). І хоч календар не є пунктом віри, стверджував Сакович, його прийняття сприятиме політичній єдності Речі Посполитої: «Нам в одній державі жити, в один час свята святкувати і Бога хвалити». Розходження в датах релігійних свят, на думку Саковича, є однією з причин нехоті руської шляхти до унії та її переходу в католицизм. Селяни й міщани змушені у католицькі свята відпочивати, а під час своїх працювати, шляхта має їхати на сеймики чи вирішувати свої господарські справи. Розв'язати цю проблему могла тільки відмова від старого календаря. «Якби ми,— писав Сакович,— послушенство папи прийнявши і календар новий прийняли, тоді б вся шляхта руська при нас залишилася». Він закликав «свою милу Русь» не оглядатися на інші православні народи (бо вони — невільники турецькі, а «Москва, хоч і під царем християнським, але самодержцем і тираном сидить»), триматися єдності з римською церквою і поступитися старим календарем. Сакович, за його словами, виклав свої думки Адаму Киселю, церковним ієрархам, але не дістав відповіді, тому й наважився їх опублікувати. Видана брошура викликала обурення серед уніатів, і Касіян Сакович позбувся Дубенської архімандрії. Либонь, це стало поштовхом до його переходу в католицизм. 1640 р. він прибув до Кракова, де вступив у чернечий орден св. Августина, та незабаром, полишивши його, став католицьким священиком.

Мотиви цього вчинку Касіяна Саковича, очевидно, були значно складнішими, ніж здавалося його опонентам з уніатського та православного таборів, і не зводилися до пошуків слави, честі та інших примарних зваб світу. Сам Сакович пояснював його прагненням до спасіння душі в істинній вірі, якою визнав католицьку, бажанням сприяти державній та політичній єдності. Православні ж називали його «хамелеоном», не вірячи у щирість цих слів. Але Сакович запевняв, що мав досить слави й честі як від уніатів, так і від православних. Слід зважати й на деякі риси його характеру, що їх відзначали опоненти,— непостійність, затятість, непримиренність, честолюбство. Поза суб'єктивним фактором, вчинок Касіяна Саковича віддзеркалював складну ситуацію, що склалася в церковному житті на українських землях, коли фактична існувало дві церкви — православна й уніатська, і це чимдалі більше розколювало суспільство, протиставлячи «Русь Русі». Православна церква завдяки реформаторській діяльності митрополита Петра Могили поступово виходила з кризи, уніатська ж після смерті Митрополита Иосифа Рутського переживала складні часи. Очевидно, цей фактор також вплинув на вибір віри Касіяном Саковичем.

Ставши католиком, він видав у Кракові польською мовою Полемічні твори: «Діалог, або розмова Мацька з Діонісієм, попом схизматицьким віленським про Великдень руський 1641 р.» (1642); «Собор київський схизматицький» (два видання: 1641, 1642) і «Перспектива» (1642), спрямовані проти православної церкви. Основну увагу в цих працях приділено критиці реформ Петра Могили і православ’я як такого. Останнє Сакович намагався представити як сповнене хиб у догматах віри, таїнствах, обрядах і церемоніях. Він переклав польською мовою опис церковного собору, скликаного 1640 р. в Києві митрополитом Петром Могилою для впорядкування православної догматики й церковного життя, і видав його зі своїми досить ущипливими коментарями. Собор ухвалив «Катехізис», який став канонічним для всього православного світу. Дискутувалися питання про форму Євхаристії, канони таїнств, місце перебування душ померлих, існування чистилища та ін. Це дало привід Касіяну Саковичу стверджувати, що православні доти не мали свого «Катехізису», не знали догматів віри — отже, писав він, «і віра ваша непевна». Православне духівництво, відзначав автор, неосвічене, кохається у горілці й тютюні, а «який піп, така й віра». Всі постанови собору викликали осуд у Касіяна Саковича, особливо підтримка братств і визнання їхньої ставропігії — незалежності від єпископату й підпорядкування константинопольському патріархові, якого Сакович називав «грекотурчином і єретиком», вважаючи, що втручання патріархії в церковні справи шкодить інтересам Речі Посполитої. Колишній братчик і панегірист запорозького козацтва тепер пише у своїх творах, що схизматицька віра тримається на шевцях і кравцях, а православних попів називає наливайківцями, які не лише козаків підбурюють, а й самі з коронним військом на герць стають. Православну церкву, яка ґрунтується на хибних догматах, на думку Касіяна Саковича, не врятують реформи Петра Могили.

Сама особа митрополита оцінювалася ним позитивно. Він схвально відгукувався про відновлення Петром Могилою Софійського собору, фундацію шкіл (зокрема, Київського колегіуму), реформування чернечого життя, відзначав, що митрополит багато зробив для свого народу і, якби захотів полишити схизму й прийти до єдності з римською церквою, був би гідний патріаршої честі. Як і Мелетій Смотрицький, Сакович проповідував ідею утворення українського («руського») патріархату, який об’єднав би православних та уніатів і привів їх до визнання універсальної унії — єдності всієї християнської церкви під зверхністю папи римського. Здійснити це можна було б, на думку Саковича, створивши щось подібне до московського патріархату, тобто шляхом політичним, а не канонічним: Русь отримала б свого патріарха від польського короля.

У праці «Перспектива» Касіян Сакович розвинув і обґрунтував ті положення, котрі тезисно виклав у коментарях до опису київського собору 1640 р. Книга вийшла з присвятою краківському воєводі Станіславу Любомирському. Сакович покладав надію на його авторитет і впливовість у справі навернення православних та уніатів до єдності з католицькою церквою. У передмові він зазначав, звертаючись до православного читача, що був палким прихильником унії, та згодом перейшов до римо-католиків, визнавши їхню віру істинною. Тут же описано його тяжкі переслідування з боку уніатів після виходу праці «Календар старий», що позначилися «і на здоров’ї, і на славі, і на субстанції». Свій вчинок він мотивував пошуком шляхів примирення православних з уніатами, які «наїздами монастирі один у другого забирають, кров християнську свою проливають». Уніатів Сакович звинувачував у небажанні фундувати школи, поширювати освіту, реформувати церкву (зокрема, прийняти новий календар). На цьому тлі позитивно висвітлено діяльність Петра Могили. Сакович закликав населення Русі прийняти католицизм і цим не лише подбати про спасіння власних душ, а й зберегти спокій і цілісність своєї вітчизни — Речі Посполитої.

Полемізував він у досить зверхньому, часом образливому тоні. Опонентами Саковича з боку уніатів були пінський єпископ Оранський (його брошура вийшла польською мовою у Вільні 1643) і архімандрит Дубенського монастиря І. Дубович (видав 1644 р. у Львові працю «Ієрархія, або зверхність у Божій церкві»). Відповіддю Саковичу з боку православних став полемічний твір «Ліфос, або камінь» (Київ, 1644), автором якого вважають Сільвестра Косова. Як і Сакович, опоненти вдавалися до ущипливих характеристик, висміюючи навіть його фізичні вади (в дитинстві через недогляд батьків свиня відкусила йому вухо), р В останньому своєму творі «Окуляри календарові старому» (Краків, 1644) Касіян Сакович знову повернувся до питання прийняття уніатською церквою нового календаря. Помер він католицьким священиком 1647 p.,похований у Кракові.

Полемікою між католиком Касіяном Саковичем і православними та уніатами завершився період бурхливого розвитку полемічного письменства, початок якому поклали «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» Герасима Смотрицького, видані в Острозі 1587 р.