Історія України в особах

ІОВ БОРЕЦЬКИЙ 

У першій чверті XVII ст. Київ після кількох віків стагнації набув значення загальноукраїнського культурно-релігійного центру завдяки низці церковних діячів, котрі плідно працювали на літературній та освітній ниві. Одним із цих рушив процесу національного відродження був київський митрополит Іов (в миру — Іван) Борецький.

Народився майбутній митрополит у с. Бірча на Львівщині. Про перші роки його життя даних не збереглося; відомо тільки, що основи освіти він здобув у Львівській школі. Для продовження навчання Борецький вирушив до Острога, де з 1578 р. функціонувала відома як в Україні, так і поза її межами школа, заснована князем Костянтином Острозьким. Викладали в ній видатні педагоги й письменники. Автор першої друкованої пам’ятки полемічної літератури «Ключ царства небесного» Герасим Смотрицький був ректором школи. Його наступником 1594 р. став грек за походженням Кирило Лукаріс, якого згодом обрали константинопольським патріархом. Жлов’янські мови викладали засновник Манявського скиту Іван Княгиницький і острозький священик Дем’ян Наливайко — брат славнозвісного козацького гетьмана, а основи арифметики та астрономії — білорус Андрій Римша й поляк Ян Лясота. Прогресивні традиції Острозької школи благодатно вплинули на формування світогляду майбутнього митрополита і вибір ним життєвого шляху.

Завершив навчання Борецький у Ягеллонському університеті в Кракові, де сповна відчув напругу суспільного життя. То був час, коли реформаційні ідеї зустріли шалений спротив уряду Речі Посполитої. Під егідою Ватикану було створено так звану Католицьку лігу, в якій Польсько-Литовській державі відводилася роль форпосту католицизму на сході Європи. Головну роль у реалізації планів римської курії відігравали єзуїти. Один з найвидатніших представників цього ордену, Петро Скарга, ще 1577 р. видав книгу «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем і про грецький від цієї єдності відступ». Автор доводив необхідність об’єднання католицизму й православ’я, а по суті, йшлося про поширення першого в Україні та Білорусі. Папський нунцій у Варшаві Антоніо Поссевіно підтвердив ці наміри Риму 1581 p., заявивши: «Годі й думати тепер про унію на сході Європи або у Московській Русі. Там цар і народ однієї віри. Більше можлива ця унія в Західній Русі, яка підлягає польському королю, котрий сам належить до римо-католицької церкви. Тому для запровадження унії можна скористатися його владою; слід також вплинути на руських князів і попів, щоб і їх умовити прийняти унію».

Папські легати досить швидко перейшли від слів до діла. Утвердити ідею об’єднання християн західного й східного обрядів вдалося, насамперед, серед верхівки православної ієрархії та впливових світських вельмож. При підтримці короля Сигізмунда III частина православних єпископів на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою виступила як ініціатор унії. Восени 1595 р. єпископи — луцький Кирило Терлецький і володимирський Іпатій Потій відвідали Ватикан, де 23 грудня визнали владу римського папи. Наступного року Михайло Рогоза і Сигізмунд III скликали в Бересті церковний собор для офіційного проголошення унії. Розкол собору на дві частини — православну й уніатську — не змінив ситуації. Король затвердив рішення лише останньої.

Фактична ліквідація православної ієрархії в Україні, що існувала з часів Володимира Святославича, викликала гостру протидію більшості населення. Серед тих, хто виступав проти унії, був і Борецький, котрий на початку XVII ст. став учителем (дидаскалом) грецької і латинської мов у Львівській братській школі. Статут цього навчального закладу вимагав, щоб дидаскал був «благочестив, разумен, смиренномудрый, кроток, воздержливый, не пьяница, не блудник, не лихоимец, не сребролюбец, не гневлив, не завистник, не смехоостритель, не срамословец, не чародей, не басносказатель, не пособитель ересям, но благочестию поспешитель, образ благих». Висока освіченість та організаторські здібності дали змогу Іванові Борецькому згодом обійняти посаду ректора (1604). За тогочасними правилами ректори духовних шкіл завжди були професорами богослов’я. Очевидно, цей предмет викладав і Борецький.

Із Львівською школою пов’язане ціле десятиліття його навчальної, виховної, а також письменницької роботи. Доброю помічницею у всіх починаннях була йому дружина Никифора Чеховичівна. Борецький активно включився в антиунійну діяльність — насамперед, пишучи полемічні твори. При сприянні відомого ревнителя православ’я князя Костянтина Острозького вже 1605 р. друкарня Дерманського монастиря видала перекладений Борецьким з латини «Лист Мелетія, святійшого патріарха александрійського, до велебного єпископа Іпатія Потія», в якому критикувалися окремі елементи католицької догматики й засуджувалося запровадження григоріанського календаря. Водночас побачив світ інший твір у Верекладі Борецького — «Діалог» (послання александрійського патріарха Мелетія Пігаса князю Костянтину Острозькому).

У відповідь на публікацію уніатським єпископом Іпатієм Потієм «Поселства до папежа рымскаго Сикста IV», що мало довести бажання русичів піддатися під зверхність папи римського ще в XV ст., Іван Борецький 1605 р. пише книгу з характерною назвою «Пересторога». В цій праці він викладає історію українського народу з найдавніших часів, визначає сутність православної віри й пояснює необхідність антиунійної боротьби.

Очевидно, неприхильне ставлення польських властей до Львівського братства та його школи змусило Івана Борецького 1610 р. переїхати до Києва. Як приходський священик Воскресенської церкви на Подолі, він узяв участь у заснуванні Київського братства та його школи, землю для якої подарувала вдова мозирського маршалка Єлизавета Гулевичівна. Ставши у жовтні 1615 р. першим ректором школи, Іван Борецький запросив туди відомих педагогів, учених і громадських діячів. У цей період він також підтримував зв’язки з архімандритом Києво-Печерської лаври Єлисеем Плетенецьким, ігуменом Братського монастиря Тарасіем Земкою, друкарем Памво Бериндою. Всі вони становили своєрідне наукове товариство, яке піклувалося про розвиток науки і культури в Україні й виступало оплотом православ’я. Могутню підтримку в протидії уніатству надавало їм запорозьке козацтво, гетьман якого Петро Сагайдачний «з усім військом» вступив до Київського братства.

На початку 1618 р. Борецький був обраний ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. Прийнявши обряд постриження, він одержав ім’я Іова. Під наглядом нового ігумена здійснюються масштабні реставраційні роботи в головному монастирському Крамі, заснованому ще за княжої доби. Доступністю і простотою Іов Борецький здобув широку популярність у народі. Це й дозволило йому здійснити справу, яка багато важила в українській історії.

Скориставшись тим, що один із вселенських ієрархів, єрусалимський патріарх Феофан, перебував у Москві, Іов Борецький запросив його до Києва. На кордоні з Московською державою патріарха урочисто зустрів Петро Сагайдачний на чолі полку запорожців. Прибувши 22 березня 1620 р. під козацькою охороною до Києва, Феофан зупинився в будинку Богоявленського братства на Подолі.

Близько року він залишався в Україні, відвідуючи церкви й монастирі. За домовленістю з Іовом Борецьким і Петром Сагайдачним висвятив єпископів і митрополита, що означало фактичне відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій. 6 жовтня 1620 р. був висвячений на перемишльського єпископа Ісайя Копинський, а 9 жовтня став київським митрополитом Іов Борецький. Єпископства Турівське і Пінське прийняв грек Аврамій, Полоцьке — Мелетій Смотрицький, Володимирське і Берестейське — Ієзекілій Курцевич, Луцьке й Острозьке — Ісакій Борискович, Холмське і Белзьке - Паїсій Іполитович. Таким чином, Іов Борецький очолив відроджену Київську православну митрополію.

Для впорядкування богослужіння він переклав з грецької і видав у лаврській друкарні збірник святкових служб. За часів Борецького церковна й освітня література, включаючи його власні переклади, випускалася також у подільській друкарні Спиридона Соболя.

Відновлення православної митрополії Варшава сприйняла як протизаконний і злочинний акт. Оголосивши патріарха, митрополита й єпископів зрадниками, польський уряд готувався до розправи з ними. Однак розгром коронного війська під Цецорою восени 1620 р. став на перешкоді цим планам. Опинившись у скрутному становищі, Сигізмунд III закликав козаків узяти участь у війні з Туреччиною, обіцяючи розглянути питання про розширення їхніх прав на черговому сеймі. Водночас доводилося зважати на те, що козацтво, яке виступало палким захисником православ'я, було надійною опорою для Іова Борецького та його сподвижників.

У квітні 1621 р. побачив світ великий історико-полемічний твір митрополита «Протестація і благочестива юстифікація», в якому докладно висвітлювалося питання законності акту висвячення нової ієрархії. «У цій справі,— зазначалося в праці Борецького,— ми керувалися такими мотивами. Вже двадцять п'ять років ми просимо на сеймах і сеймиках, щоб нам було повернено свободу віри, наші церкви, єпископські престоли. Бачачи, що нас утискують чимдалі більше, ми змушені були стати рішучішими, поставивши понад усе веління Боже і спасіння душ». Іов Борецький визнавав відсутність спеціальної згоди короля на висвячення. Проте він розглядав як таку згоду саму коронаційну присягу Сигізмунда III, якою останній зобов'язувався зберігати права православних і підтримувати мир між віруючими різних конфесій. Не заперечуючи участі запорозького козацтва у відновленні ієрархії, Борецький глибоко охарактеризував його, зокрема зазначивши: «Се ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви переймали і по сей день у цій вірі народжуються, хрестяться і живуть».

Король вирішив використати присутність в Україні Феофана, щоб залучити запорожців до виступу проти турецьких агресорів. На прохання Сигізмунда III патріарх видав спеціальну грамоту до українського козацтва, в якій, зокрема, говорилося: «Ярмо турецької неволі загрожує вітчизні вашій від рук головного ворога всього християнства. Станьте на допомогу вітчизні — і славу здобудете війську своєму».

У козацькій раді, скликаній в урочищі Суха Діброва на Черкащині влітку 1621 p., взяли участь і представники польського уряду, зокрема королівський секретар Облаковський та ксьондз Оборницький. Туди ж прибуло близько трьохсот православних священиків на чолі з Іовом Борецьким. Митрополит виступив з палкою промовою, охарактеризувавши становище православ’я в Україні як критичне, від чого, за словами сучасника, «гнівом сповнилися козацькі серця». Після цього Петро Сагайдачний зачитав послання Феофана. Звідусіль почулися голоси на захист православної віри від бусурманів. Посланцями до короля козаки обрали Петра Сагайдачного та єпископа Ієзекіля Курцевича. За словами Оборницького, вони мали вимагати, «щоб король затвердив на митрополії та єпархіях осіб, висвячених патріархом, інакше козаки братимуть у неволю шляхту, як їм нарадив Борецький».

Позитивних наслідків посольство не домоглося. У Варшаві й цього разу обмежились усними обіцянками. Тоді Сагайдачний вирушив з польської столиці до Могилева на Дністрі, де розташувався козацький табір. Запорожці, невдоволені небажанням гетьмана Якова Бородавки об’єднатися з коронним військом, на козацькій раді обрали ватажком Петра Сагайдачного. Завдяки його полководницькому талантові козаки відіграли вирішальну роль у перемозі над армією Османа II під Хотином 1621 р. Так було ліквідовано турецьку загрозу не лише Речі Посполитій, а й іншим європейським країнам.

Під час боїв гетьман дістав тяжке поранення. Повернувшись до Києва, він перебував під постійною опікою Іова Борецького, в присутності якого склав заповіт і написав передсмертний лист до короля з проханням зберегти козацькі привілеї, а також православну ієрархію.

З’їзд єпископів у Києві наприкінці 1621 р. схвалив укладені Борецьким «Поради про благочестя», в яких відзначалася роль священиків в очищенні та зміцненні православної віри. У пропозиціях духівництву наголошувалося: «Необхідно жити свято й управляти довіреною вам паствою по церковних правилах, обирати на посади людей достойних і ревнителів благочестя для гарантії успіху в боротьбі з католицизмом, запроваджувати братства і школи, відкривати друкарні, при потребі скликати собори для з’ясування церковних справ, намагатися відвернути від переходу в унію насамперед українську шляхту, яка через своє відступництво завдає шкоди церкві й вірі православній». У боротьбі проти унії Борецький, як і раніше, покладався на козацтво. Так, коли київський війт Ходика 1624 р. почав закривати православні храми, митрополит попросив допомоги в Січі. Загін запорожців на чолі з Акимом Чигиринцем і Антоном Лазаренком, прибувши до Києва, розправився з уніатським насильником.

Втім тривала конфронтація з владою щодо офіційного визнання православ’я не давала реальних результатів, як і спроби налагодження контактів з московським патріархом. Тому наприкінці життя Іов Борецький схиляється до думки про замирення з уніатами. Однак цю ідею не підтримали козаки, що яскраво засвідчили події навколо київського собору 1629 р. Водночас Іов Борецький займався впорядкуванням церковних справ. Для зручності управління парафії було поділено на округи, якими опікувались протопопи. Митрополит особисто об’їжджав єпархії. Як покровитель братської школи, він підтримував її власним коштом.

Своїм заповітом Іов Борецький передав усе майно та книги православній церкві. 12 березня 1631 р. перестало битися серце цього видатного педагога й церковного діяча, чия дальність сприяла піднесенню національної свідомості українців.


загрузка...