Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

«Українні» можновладці

ВОЛОДИМИР ОЛЬГЕРДОВИЧ

Володимир, син Ольгерда від шлюбу з Марією Вітебською, першим з литовських князів посів київський стіл, отримавши його від свого батька. Щоправда, й досі тривають дискусії з приводу того, як і коли відбулася ця подія. Справа в тому, що згадка про неї міститься в пізньому (XVII ст.) Густинському літописі й має принагідний характер. Коротко оповівши під 1362 р. про перемогу Ольгерда над трьома татарськими царками на Поділлі, літописець додав: «Сей Олгерд и иныя руския державы во свою власть прият, и Киев под Феодором князем взят, и посади в нем Володымера, сына своего; и нача над сими владети, им же отци его дань даяху».

Більш певні відомості про початки литовського панування на Київщині містять документи церковного походження. За актами константинопольської патріархії, родич і ставленик литовського князя Ольгерда митрополит Роман, який 1354 р. марно намагався підкорити Київ своїй духовній владі (як зазначено в літопису, «приде со Литвы Роман чернец на митрополию и выиде, не приняша его кияне»), між 1356 і 1361 pp., врешті, дістав тут повну свободу дій як «справжній архієрей», хоч це й спровокувало «смути та замішки» й «примусило володаря Литви повстати проти християн і завдати їм чимало лиха та кровопролиття». Цілком природно синхронізувати ці події із включенням Київщини до складу Литовської держави. При цьому в науковій літературі, за браком необхідної джерельної інформації, було вказано на два можливі варіанти розвитку подій у Середньому Подніпров’ї: або Володимир Ольгердович, заступивши у Києві місцевого князя Федора, від самого початку визнавав зверхність Орди й не припиняв виплату традиційного «виходу» (данини), або ж про свої права на Київ татарські хани, за висловом М. Грушевського, «згадали і нагадали литовським князям» трохи пізніше, коли вщухли усобиці в Орді, які спалахнули на зламі 1350—1360-х pp.

Як би там не було, литовський сюзеренітет на Київщині в останній третині XIV ст. мав обмежений характер. Наочним свідченням цього є татарська тамга («ордынское знамение») на монетах Володимира Ольгердовича, котрі становлять унікальні рештки його майже 30-річного правління. Вперше їх було знайдено в 70-х pp. минулого століття в с. Гвоздові на Київщині. Відтоді кількість відомих монет цього князя зросла до 1100, більшість з яких виявлено на території Середнього Подніпров’я (що певною мірою характеризує ареал їх обігу). Крім татарської «плетінки» існує ще кілька типів зображень на зворотному боці згаданих монет; на аверсі ж усі вони мають так званий княжий знак, аналогічний зображенням, вирізьбленим на печатках синів Володимира Ольгердовича. Це наштовхує на припущення, що даний знак був гербом київського князя, в якому (коли тлумачити його як схематичне зображення церкви) відбилося значення Києва як релігійного центру Русі. Що ж до самого факту карбування монети Володимиром Ольгердовичем, то він виразно засвідчує, з одного боку, неабиякі економічні можливості Київського князівства, а з другого — політичні амбіції його «Божою ласкою» володаря.

Кінець правління Володимира у Києві був досить бурхливим. Щоб зрозуміти тодішні події, слід у загальних рисах пригадати історію Литовського князівства другої половини XIV ст. Після смерті Гедиміна (1341) й недовгого правління Явнута в Литві утвердився режим діархії — співправління старших Гедиміновичів, Ольгерда і Кейстута. Зі смертю Ольгерда (1377) його місце зайняв Ягайло Ольгердович, але цього разу діархія виявилася нетривкою: велике княжіння невдовзі стало об’єктом гострої боротьби між дядьком і племінником, у якій переміг останній. Однак традиції співправління були ще досить живучими, і Ягайло приблизив до себе брата Скиргайла, надавши йому Троцький уділ (раніше він належав Кейстутові). Це співправління Ольгердовичів проіснувало до 1385 p., коли внаслідок унії з Польщею Литовське князівство формально було ліквідоване як самостійний політичний організм, а Ягайло став королем нової Польсько-Литовської держави зі столицею в Кракові.

Ситуація, що склалася, викликала невдоволення серед широких верств литовського суспільства. Речником цих антипольських настроїв виступив син Кейстута Вітовт, котрий по кількох роках боротьби внаслідок Острівської угоди (1392) зробився фактичним правителем Литовського князівства, усунувши від влади Скиргайла. За цією угодою Вітовту поверталися всі батьківські землі; тож у Скиргайла було відібрано Троцький уділ, втрату якого Вітовт пообіцяв йому відповідно компенсувати. Такою компенсацією мала стати, в першу чергу, Київська земля, яку новий володар Литви заприсягся відібрати у Володимира Ольгердовича — керуючись як державними інтересами, так і особистими рахунками з київським князем, котрий допомагав Ягайлові в боротьбі з Вітовтом.

Щоправда, в пізнішому літописному оповіданні винуватцем конфлікту зображено саме Володимира Ольгердовича, який нібито «не хотел покоритися князю Витовту»; тож останній покарав його, відібравши спочатку Житомир і Овруч, а потім — і решту Київської землі (1394). Князь Володимир марно сподівався на допомогу великого князя московського (за словами літописця, «бегал на Москву и тем пробегал отчизну свою Киев») і був змушений скінчити життя в невеликому Копильському уділі.

Втім місцем його поховання став Києво-Печерський монастир, про що є згадка в заповіті його сина, Андрія Володимировича, який 1446 р. «приездил есмь в Киев с своею женою и с своми детками, и были есмо в дому Пречистыя (Богородицы) и поклонилися есмы пресвятому образу ея, и преподобным отцам Антонию и Феодосию, и прочим преподобным и богоносным отцам печерским.., и поклонихомся отца своего гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом». Остання фраза заслуговує на особливу увагу, бо свідчить про те, що на території Печерського монастиря крім Володимира спочили й інші князі Ольгердовичі — зокрема, його зведений брат Скиргайло (син Ольгерда від шлюбу з Уляною Тверською), чиє князювання у Києві було досить недовгим.

Літопис пов'язує передчасну смерть князя Скиргайла (10 січня 1396 р.) з іменем митрополичого намісника, ченця Фоми, який дав йому «зелие отравное пити», коли той заїхав до нього, збираючись на полювання. «И князь Скиргайло, того не ведаючи, ис того пиру поехал в ловы за Днепр к Милостьловичом, и там в ловех разболевся на канун крещения, в четверг, и до Киева приехал немочен, болел 7 дней и умер в середу. И кияне понесли его на головах, священницы поюще отходные песни, со свечами, из города Киева до святое Богородицы Печерское; и положон князь Скиргайло, чюдный и добрый, подле гроба святого Феодосия Печерского». Скиргайло, охрещений за православним обрядом і «нареченный в святом крещении Иоанн», був записаний до пом’яника Печерського монастиря поряд з «великим князем Владимером Киевским», хоч не виключено, що саме останній доклав рук до смерті свого молодшого брата, використавши як знаряддя митрополичого намісника. Адже Володимир був авторитетною особою в клерикальних колах щ брав активну участь у церковних справах, на яких саме час зупинитися.

1396 p., коли загинув Скиргайло, отруйник Фома «держал наместничество от митрополита у святое Софии»; сам же митрополит резидував тоді на території Владимирської єпархії. Такий порядок складався після того, як на початку ХIV ст. митрополит Максим «оставя митрополью и збежа ис Києва» у Владимир-на-Клязьмі. Його наступник Петро 1325 р. переселився до Москви. Внаслідок цього поряд із Києвом — «престолом и первым седалищем архиерейским» — виникло ще одне «седалище» митрополитів — Владимирська єпископія, яка з санкції Константинополя (1354) перетворилася на місце їхнього «постоянного пребывания и успокоения»; офіційно ж митрополити титулувалися «київськими і всієї Русі».

Втім Русь уже не була єдиною державою, а відтак існування єдиної митрополії не відповідало наявним політичним реаліям. Тож 1354 р. константинопольський патріарх висвятив окремого митрополита (згаданого вище Романа) для земель, що входили до складу Литовської держави. Щоправда, ця митрополія, виникнення якої сучасники сприйняли як безпрецедентний «мятеж во святительстве», існувала недовго — до смерті Романа (близько 1362 p.). Після неї литовські єпархії перейшли під контроль московського митрополита Олексія. Ольгерд марно умовляв його переселитися до Києва. «Ми кличемо митрополита до себе, а він не йде до нас»,— писав Ольгерд патріархові, наполягаючи, аби той поставив нового митрополита «на Київ, на Смоленськ, на Твер, на Малу Русь, на Новосиль, на Нижній Новгород», тобто на литовські й союзні з Литвою землі.

Патріарх на підставі зібраної інформації прийняв компромісне рішення: висвятив 1375 р. на литовського митрополита болгарина Кипріяна з тим, щоб після смерті митрополита київського і всієї Русі Олексія він посів його місце і єдність митрополії знову відновилася. Однак Кипріян, сподіваючись, очевидно, на скинення Олексія, відразу ж вирушив до Москви, але великий князь московський Дмитрій Іванович (відомий як «Донський») «не прия его... Он же поиде с Москвы в Киев и тамо живяше».

Тим часом Дмитрій Іванович, не бажаючи бачити майбутнім митрополитом «литвина», висунув на це місце іншу кандидатуру — свого духівника Митяя, постриженого в ченці під іменем Михайла. Після смерті Олексія (1378) Михайло-Митяй при підтримці великого князя «взыде на его место и на его степень» і «просто рещи (попросту кажучи) в весь сан митрополичь сам ся постави». Що ж до Кипріяна, тодіставшись, попри всі перешкоди, до Москви, він зазнав тут принижень і ув'язнення, після чого взимку 1378/79 р. пустився шукати правди до Константинополя.

Туди ж вирядився влітку 1379 р. для затвердження в сані й Михайло-Митяй. Але, за словами літописця, «не сбылася мысль Митяева, и не случися ему быти митрополитом на Руси: не дошед до Царяграда, на мори преставися в корабли». Його супутники, скориставшись з грамоти, яку той мав при собі («имущу печать князя великого, а писания не имущу»), сфабрикували послання Дмитра Івановича до патріарха. В ньому обранцем великого князя був названий Пимен, архімандрит одного з переяславль-заліських монастирів, котрий у своєму прагненні до митрополичого сану не зупинився навіть перед тим, щоб закувати «в железа», за браком «единомудрствия» (однодумства), іншого архімандрита, Івана. Наполегливість Пимена й щедрі грошові «посулы» зробили своє: патріарх, який доти підтримував Кипріяна, після довгих вагань затвердив на митрополії Пимена.

Однак Дмитрій Іванович відмовився визнати митрополита - свавільника. На батьківщині його схопили й вислали до Чухломи, а на митрополичій кафедрі навесні 1381 р. утвердився Кипріян. Щоправда, невдовзі знову далося взнаки «нелюбие» князя до «литвина»: Пименові повернули митрополичий білий клобук, а Кипріян восени 1382 р. чергового разу з'явився у Києві. Тут його зустріли з великою радістю: «Прият бысть митрополит от всех со многою честию и сретоша его далече от града со кресты князи, и вельможи, и народы мнози с радостью и с честью многою».

Вчинок московського володаря обурив київського князя і примусив його втрутитись у подальший розвиток подій. Відомо, що 1383 р. князь Дмитрій Іванович послав до Константинополя нового кандидата на московську митрополію — суздальського архієпископа Діонісія, «мужа... премудра, разумна, ...изящна в божественных писаниях, учителна и книгам сказателя». Цікаво, що Діонісій, знаний передусім як ініціатор і можливий учасник створення знаменитого Лаврентіївського літопису, частину свого чернечого життя провів у Києво-Печерському монастирі. Свідченням цього є ікона Божої Матері, яка належала Діонісію: на ній зображені Антоній та Феодосій Печерські.

Влітку 1383 р. Діонісій у супроводі великокнязівського духівника вирушив до Константинополя для вирішення питання «о управлении митрополита русскыя». Патріарх затвердив його на загальноруській митрополії, однак на зворотному шляху, у Києві, він був ув’язнений Володимиром Ольгердовичем, який обстоював архієрейські права Кипріяна і власне право ухвального голосу в питанні заміщення митрополичого престолу; тож Діонісій, звинувачений у тому, що «пошел єси на митрополью в Царьград без нашего (Володимира Ольгердовича) повелениа», залишався «в нятье (ув’язненні) и в заточении досмерти», зафіксованої літописцями під 1385 р.: «Преставися в Киеве архиепископ Дионисий, поставленный митрополитом на Русь, и положен бысть в кыевской пещере великого Антония, и есть тело его и доныне цело и нетленно».

Лише 1390 р. «преста мятеж в митрополии»: Кипріян переселився до Москви, де князював уже син Дмитрія Донського Василій І, і «бысть едина митрополья Кыев, и Галич, и всея Руси». Однак навряд чи Кипріян викинув з пам’яті роки, проведені ним у Києві; ну, а події окресленого періоду, схожі на авантюрно-детективний роман, аж ніяк не виключають можливості того, що князь Володимир Ольгердович як вірний оборонець інтересів митрополита Кипріяна 1396 р. скористався допомогою митрополичого намісника для усунення свого суперника Скиргайла, яке, здавалося, відкрило для нього зворотну дорогу на Київ.

Однак все склалося інакше. Після смерті Скиргайла Вітовт відрядив до Києва князя Івана Гольшанського. Сам Володимир Ольгердович незабаром помер (десь близько 1398 p., коли він востаннє підписав державний акт), а його сини Олександр, Іван та Андрій (дочка Анастасія померла ще 1396 р.) не успадкували батьківського уділу.