Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України в особах

БРАТИ ЗИЗАНІЇ

Вчителі, проповідники, вчені брати Стефан і Лаврентій Зизанії (Тустановські) були синами міщанина Івана Куколя з м. Потелич на Галичині. Прізвище Зизанії, під яким вони увійшли в історію культурно-просвітницького руху кінця XVI — початку XVII ст., є грецьким перекладом слова «кукіль», а приставка до прізвища може свідчити про їхні родинні зв’язки з шляхтичами Тустановськими. Зизани були міщанами, з ремісників, найімовірніше — гончарами, оскільки Потелич славився своїм гончарством, а опоненти братів з католицького й уніатського таборів радили їм «повернутися до кахлі та праски, аніж словом Божим ширмувати».

Зизанії мали добру освіту, знали грецьку й церковнослов’янську мови. Здобути її вони могли в Острозі або в якомусь єзуїтському колегіумі (наприклад, у Ярославі, де колегіум існував з 1575 p.).Захопившись реформаційними ідеями, вони пов’язали свою долю з братським рухом. Стефан Зизаній уперше згадується в документах Львівського братства 1586 р. Протягом 1588—1592 pp. він був ректором братської школи й викладачем грецької і церковнослов’янської мов. Учителем у школі працював і Лаврентій Зизаній.

Обидва брати брали безпосередню участь у підготовці до видання греко-слов’янської граматики, видрукуваної Львівським братством 1591 р. й орієнтованої переважно на учнів братських шкіл, де вивчалися ці мови.

Через конфлікт, пов’язаний з відмовою львівського єпископа Гедеона Балабана визнати право Львівського братства на ставропігію, надане йому константинопольським патріархом Ієремією 1591 p., місцева братська школа почала занепадати. Серед інших учителів її залишив 1592 р. і Лаврентій Зизаній. Переїхавши до Берестя, він очолив там братську школу. Стефан Зизаній роком пізніше прибув до Вільна, де став ректором братської школи і, незважаючи на відсутність духовного сану, з дозволу київського митрополита Михайла Рогози почав проповідувати у братській церкві. Палкі казання, спрямовані проти релігійних переслідувань у Речі Посполитій, принесли йому славу серед православних і протестантів. А що Стефан Зизаній засуджував вищу православну ієрархію, яка рже готувала унію, то Рогоза 1595 р. заборонив йому проповідувати, звинувативши у намірі «бунт учинити проти нас, пастирів зверхніх». Одначе Стефан продовжував проповідницьку діяльність, а також видав у друкарні Віленського братства кілька власних праць — «Катехізис» (1595) і «Казаннє святого Кирила, патріарха єрусалимського, про Антихриста і знаки його» (1596). «Катехізис» не зберігся, але про основні його положення можна судити з праці єзуїтського богослова Щ. Жебровського «Кукіль, який розсіває Стефанок Зизаній», виданої польською мовою того ж 1595 р. Жебровський звинувачував автора «Катехізису» в поширенні єретичних ідей, зокрема щодо природи Христа, котрий, на думку Зизанія, не є посередником між Богом і людиною, а має однакову з Богом честь і славу. Згадана праця викликала осуд і з боку православної ієрархії. На соборі в Новогрудку (25—27 січня 1596 р.) Стефана Зизанія, звинуваченого в тому, що він у своїх проповідях і книгах «аргументує не письмом слова щирого Божого, а тільки силогізмою», відлучили від церкви й оголосили «преступником закону і началом єретицтву». Відлучили і його однодумців — віленських священиків Василя й Герасима, а також кількох світських людей.

У своїй наступній праці «Казаннє святого Кирила», виданій паралельно польською і книжною українською мовами, С. Зизаній по-новому інтерпретував богословський твір IV ст. про прихід Антихриста і друге пришестя Христа. Релігійні утиски в Речі Посполитій, моральне падіння духовних ієрархів — «гордих, вивищених, багатих і славних», котрі прагнуть лише «на сім світі воцарити»,— глибокі соціальні суперечності служили для Зизанія доказом того, що Антихрист уже прийшов і ним є папа римський. Ідею папи-Антихриста він запозичив з праць західноєвропейських протестантів, зокрема голландського кальвініста Зібранда Люберта і польського соцініанина М. Кровицького. Друге пришестя Христа С. Зизаній тлумачив у дусі ранньохристиянських уявлень про Бога як захисника убогих і стражденних, що відповідало соціальним прагненням селянських і міських низів. Видана у переддень проголошення Берестейської унії, книга засуджувала православних «владик-відступників».

На сторінках «Казання» Зизаній виступив і проти запровадження григоріанського календаря, вбачаючи в цій загалом прогресивній реформі один із засобів навернення православних Речі Посполитої в католицизм. Обстоюючи право українців і білорусів на власне віросповідання, він разом з тим проповідував віротерпимість, засуджував насильство як над православними, так і над протестантами. Ця конфесійна толерантність взагалі була притаманна тогочасним українським культурно-освітнім діячам, котрі в полеміці з католиками й уніатами використовували аргументи протестантів, спільними силами протидіяли контрреформації в Речі Посполитій.

Після проголошення унії єзуїти при підтримці королівської влади вигнали С. Зизанія з Вільна. Невідомо, де він перебував до 1599 p., коли знову з’явився у Вільні й почав проповідувати в Троїцькому монастирі. За це король Сигізмунд III своєю грамотою від 29 вересня 1599 р. наклав штраф на віленських міщан розміром 3 тис. кіп литовських грошей. Уніати домоглися заборони проповідницької діяльності Зизанія і навіть зазіхали на його життя. Коли вони прийшли до Троїцького монастиря, Стефанові, за словами анонімного автора «Перестороги», довелося тікати «през комин», рятуючись від смерті. Але вона наздогнала його кількома роками пізніше у Волощині, під час паломництва, що засвідчили 1603 р. в рогатинському раєцькому уряді львівський чернець Веніамін і рогатинський священик Іван Масловський.

Стефан Зизаній мав великий авторитет серед українського й білоруського міщанства, частини православної шляхти. Недарма уніат Іпатій Потій писав, що він «єрессю своєю ще нечуваною Русь поблазнил, його книжкам баламутним більше, ніж Євангелію вірять». А письменник-полеміст Захарія Копистенський називав його першим серед дидаскалів (учителів). Подвижницька діяльність С. Зизанія надихнула іншого культурно-освітнього діяча, вченого і поета Памво Беринду, на написання віршів «На Стефана-першо-мученика», де з-за постаті євангельського страстотерпця проглядає образ цього самовідданого оборонця православної віри.

Лаврентій Зизаній, відомий як «еллінської і слов’янської мов іскусний дидаскал», повною мірою виявив свій педагогічний талант у Віденській братській школі, де був ректором, а також викладав грецьку й церковнослов’янську мови. 1596 р. друкарня Віденського братства видала три його навчальні книги, які істотно вплинули на розвиток освіти на східнослов’янських землях: буквар під назвою «Наука у читанню і розумінню письма словенського». «Граматика словенська» і «Лексис» — словник, у якому церковнослов’янські слова перекладалися тогочасною книжною мовою, що складалася з елементів як української, так і білоруської мови. Їх доповнював Невеликий катехізис Стефана Зизанія — «Ізложеніє о православной вірі».

«Граматика словенська» була першою спробою нормалізації та кодифікації церковнослов’янської (чи то слов’яноруської) мови. Побудована у формі питань і відповідей, вона складалася з трьох частин — орфографії, просодії та етимології. В передмові до «Граматики» й епіграмі на символічне зображення цієї науки Лаврентій Зизаній виклав свої погляди на роль освіти в подальшому суспільному розвитку й збереженні культурних традицій. Він писав, що граматика є ключем, який відкриває всім шлях до пізнання. Той, хто її опановує, як по сходах, піднімається до вивчення інших наук—передусім так званих «семи вільних мистецтв», що складалися з двох циклів — тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика); ці предмети входили до програми братських шкіл України й Білорусі. Зизаній закликав своїх співвітчизників «взятися за науку й один другого доброчесною працею перевершувати». Надаючи великого значення студіюванню в школах церковнослов'янської мови, він у своїх навчальних книгах вдавався і до тогочасної розмовної мови. Це мало місце як у «Граматиці», так і в «Лексисі». До останнього увійшло 1061 слово церковнослов'янської та інших (переважно грецької) мов, які перекладено українською (іноді з використанням діалектизмів). У словнику також роз'яснюється значення багатьох термінів, які стосуються живої і неживої природи, виробничої діяльності, суспільного життя. Це певною мірою надає «Лексису» тлумачного й енциклопедичного характеру. «Немає сумніву, що, уклавши й видавши разом свої учбові книги, Лаврентій Зизаній значно спростив для учнів процес оволодіння церковнослов'янською мовою.

Після проголошення унії Зизаній був змушений залишити Віленську братську школу. 1597 р. він став домашнім вчителем у князя Соломерецького, котрий жив у Баркулабові, неподалік Могильова. Він навчав його сина Богдана «грецькій і руській» мовам. 1600 р. Лаврентій Зизаній ненадовго пойернувся до Львова, потім якийсь час учителював у Олександра Костянтиновича Острозького в Ярославі, аж доки після смерті князя (1603) його дружина, католичка Анна Костчанка, не відмовилася від послуг Зизанія. Тоді він знайшов притулок у князя Корецького на Волині й став протопопом у м. Корці. 1612 р. князь подарував йому «сільце з фільварком, у тому ж сільці ставочок, млинок, землю бортную з полями й сіножатями».

Остання згадка про перебування Зизанія на Волині відноситься до 1618 p., коли він виголосив проповідь на похороні княгині Софії Чорторийської. Ця освічена жінка, як і деякі інші представники православних князівських родин, мала нахил до меценатства. Її «старанням, промислом і коштом» було перекладено з грецької мови Євангеліє, а також деякі бесіди євангельські й апостольські, що становили Євангеліє учительне, його видав у Рохманові 1618 р.

Кирило Транквіліон-Ставровецький. Проповідь Лаврентія Зизанія була пронизана громадянським пафосом, насичена античними літературно-філософськими ремінісценціями. Нагадуючи євангельську сентенцію про швидкоплинність людського життя, він закликав своїх співвітчизників творити добро на користь усього суспільства і, всупереч ученню Епікура, не лише дбати про власні втіхи та насолоди, а й думати про громадське благо. Л. Зизаній засуджував тих, хто живе не за Христовими заповідями, хто «утискає справедливого, не допомагає вдові чи старому чоловікові, не поважає старших». Підносячи ці загальнохристиянські чесноти, він не забував і про проблеми свого часу. Тож його слова про те, що «віра без справи, як і справа без віри — поодинці нічого не варті», ИІриймались як заклик берегти свої традиції, розвивати освіту й культуру.

1619 р. Лаврентія Зизанія запросив до Києва архімандрит Печерської лаври Єлисей Плетенецький, котрий шанував його як «славного дидаскала, проповідника, знавця грецької мови». Зизанію було доручено підготувати до видання церковнослов’янською мовою «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань святого апостола Шавла». Протягом двох років він звіряв переклад, виконаний ієромонахом Кипріяном, з оригінальним текстом, виданим в Ітоні (Англія) 1612 р. По завершенні цієї роботи Зизаній здійснив переклад з грецької «Андрія, архієпископа Кесарійського, толкованія на Апокаліпсис» (виданий 1625p.). І паралельно працював над своїм «Катехізисом». Невідомо, з яких причин він не видав його у лаврській друкарні, а вирішив оприлюднити в Росії. 1626 р. А. Зизаній разом зі своїми синами Іваном і Олександром прибув до Москви, де зустрівся з царем Михайлом Федоровичем і патріархом Філаретом. Після ознайомлення патріарха з «Катехізисом» виявилося, що деякі його положення відмінні від загальновизнаних у грецьких і московських богословських книгах; тож було вирішено влаштувати обговорення цієї праці в присутності боярина І. Черкаського, дяка Ф. Лихачова, перекладача Іллі й книжного справщика Г. Онисимова, яке відбулося 18—20 лютого 1627 р.

Деякі тези «Катехізису» московські ортодокси оголосили Єретичними, зокрема тлумачення Зизанієм Святої Трійці (Бог-отець вищий за Бога-сина та Святого Духа), «страстей Господніх» («Божество постраждало плоттю») тощо. Останнє твердження суголосне з уявленням соцініан, які вважали, що Бог був простою рюдиною і тільки внаслідок праведного життя, страждань і терпіння набув рис божественних. Соцініанство як один з різновидів протестантизму поширилось на українських землях і мало своїх прихильників у шляхетському середовищі. Але московським богословам ця думка здавалася«дерзостной и зело смелой». їх також здивувала наявність у «Катехізисі» опису деяких явищ природи, планет, зірок, нібито запозиченого з «Книги астрології»: «а та книга взята от волхвов еллинских иот идолослужителей»; для християнина ж досить відомостей, поданих пророком Мойсеєм. Даремно Лаврентій Зизаній доводив, що писав про це не для того, щоб «зірки правили життям нашим», а щоб «людина знала, як то є». Заслуговує на увагу і його відповідь на питання, що таке людина: «Незбагненна се річ». Взагалі за характером відповідей відчувається, що на початку обговорення Зизаній поводився досить впевнено, але надалі став обережнішим у висловлюваннях, прагнучи якнайшвидше закінчити дискусію і забрати свою книгу. Проте «Катехізис» усе ж було надруковано — у виправленому патріархом Філаретом варіанті, без титульного аркуша та назви й лише в кількох примірниках. Це московське видання пізніше використовувалося старообрядцями.

Додому Л. Зизаній повернувся з немалими дарами, проте його місія зазнала поразки, оскільки московські богослови з упередженням і недовірою поставилися до української церковної літератури, вважаючи, що вона перебуває під впливом латинства (католицизму) і протестантизму.

У Києві Зизаній продовжував працювати в друкарні. Як правовірному богослову йому доручили вивчити працю Мелетія Смотрицького «Апологія», видану 1628 р. у Львові. На соборі в Києві 13 серпня 1628 р. Лаврентій Зизаній звинуватив Смотрицького у відступництві від православ’я по 105 пунктах, внаслідок чого книгу було засуджено, а її автор мусив зректися своєї праці як компромісної щодо поглядів православних і уніатів.

Зизаній брав активну участь у підготовці до видання ілюстрованої Біблії, переклавши й відредагувавши частину текстів, але вона так і не побачила світ.

Остання документальна згадка про Лаврентія Зизанія датована 8 лютого 1634 р. Того дня у луцькі гродські книги від його імені було внесено прохання до намісника підстароства луцького Марка Кринського відстояти маєтності, надані йому князем Корецьким. Очевидно, спадкоємці останнього відмовилися підтвердити права Зизанія на ці володіння. В документі згадується, що на той час Лаврентій був таким хворим, що не міг особисто приїхати до Луцька. Очевидно, невдовзі він помер. Але добрі справи Зизанія значно пережили його самого, за що и вшановуються пам’ять цього діяча культурно-освітнього руху кінця XVI — першої третини XVII ст.