Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

ПАМВО БЕРИНДА 

Памво Беринда, яскрава постать культурно-освітнього руху першої половини XVII ст., не залишив про себе майже ніяких біографічних даних — крім його друкарської та просвітницької діяльності відомі лише написані ним вірші, передмови й післямови до виданих книг, гравюри. Дотримуючись архаїчної традиції, за якою майстер розглядав власну працю як служіння Богові, а тому не підкреслював авторства, він приховував своє ім’я за вміщеною у деяких виданнях монограмою «ПБМ», що розшифровується як «Памво Беринда — монах (або майстер)».

Народився Памво (світське ім’я якого, ймовірно, було Павло) не раніше 50-х і не пізніше 70-х pp. XVI ст. Очевидно, він походив із Прикарпаття, про що свідчать місцеві діалектизми, зафіксовані в його фундаментальній лексикографічній праці «Лексикон». Невідомо, де саме Беринда здобув освіту, ставши висококультурною людиною, блискучим знавцем церковнослов’янської мови; крім того, він вільно володів грецькою та латиною. Беринда не був шляхтичем, бо в такому разі напевне вмістив би свій герб у «Лексиконі», виданому власним коштом. У працях Памви є лише його друкарський знак із зображенням молодого місяця і зірки.

Памво Беринду, очевидно, добре знав львівський єпископ Гедеон Балабан, котрий не приєднався до унії і, залишившись у православ’ї, розгорнув активну видавничу діяльність. З його допомогою Львівське братство викупило заставлену після смерті Івана Федорова друкарню. Однак погіршення взаємин між владикою і братством призвело до того, що він влаштував власну друкарню в єпископському маєтку Стрятині (поблизу Рогатина); очолив друкарню небіж єпископа Федір Балабан. 1604 р. тут побачив світ Служебник, а 1606 р.— Требник. Федір Балабан навчався в Італії, мав велику приватну бібліотеку й підтримував освічених людей, всіляко заохочуючи їх до культурно-просвітницької діяльності. Очевидно, наприкінці XVI ст. він залучив Беринду до видання Служебника і Требника. Пізніше той писав, що жив у домі Федора, як у батьківському. Тут же зайнявся підготовкою «Лексикона», оволодів друкарською справою. Беринда брав участь і у виданні Євангелія учительного, випущеного 1606 р. друкарнею Гедеона Балабана в м. Крилосі.

Стрятинсько-крилоські видання, як відзначають дослідники, оригінальні за своїм оформленням: у заставках використано нові, ренесансні мотиви; у тексті, вперше в практиці книгодрукування на українських землях, вміщено сюжетні гравюри-ілюстраціі, запозичені з рраць А. Дюрера та Г. Бехама; ініціальні літери прикрашено надзвичайно багатим орнаментом із зображенням людей і звірів. Дослідники висловили гіпотезу, що в оформленні стрятинсько-крилоських друків брав участь і Памво Беринда, оволодівши технікою гравірування на дереві.

Після смерті Федора (1606) і Гедеона (1607) Балабанів Беринду запросив до себе перемишльський єпископ Михайло Копистенський, про що Памво згадав пізніше в передмові до «Бесід Іоанна Златоуста», адресованій небожеві владики Федору Копистенському. По смерті перемишльського єпископа (1610) Памво Беринда пов’язав свою долю із Львівським братством, у прибутково-видаткових книгах якого за 1613 р. його згадано як ченця. Очевидно, на той час він овдовів і прийняв постриг. Очоливши братську друкарню, Беринда 1614 р. видав «Іоанна Златоуста книга о священстві», яку зредагував і, ймовірно, оформив (хоч вміщена у книзі монограма «ПБМ» могла бути знаком видавця, а не гравера). Цікаво, що вже у цьому творі подано тлумачення деяких важких для розуміння церковнослов’янських слів; це є першим свідченням нахилу Беринди до лексикографії. 1616 р. Памво видав власні вірші «На Рожество Христове» з присвятою львівському єпископові Єремії Тисаровському. Вони написані як коляда владиці, яку декламувалаучні братської школи. Книга містить шість сюжетних ілюстрацій. У присвяті Беринда висловлював надію, що єпископ сприятиме друкарській справі. Але Львівське братство за браком коштів припинило свою видавничу діяльність до 1630 р.

На той час сприятливіші умови для розгортання культурно-просвітницької діяльності склалися у Києві. Архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький, купивши стрятинську друкарню Балабанів, почав згуртовувати освічених людей, Іперекладачів, письменників, знавців друкарської справи навколо заснованого 1615 р. братства, його школи та лаврської друкарні. Остання розпочала свою діяльність випуском 1616 р. Часослова. У передмові до нього йшлося про намір видавців випускати як церковно-служебну, богословську, так і потрібну для шкіл літературу.

Серед києво-печерських друків виділяється Анфологіон (1619 p.) — книга літургійного призначення, що складається з Мінеї повсякденної і святкової. Саме для цього видання Єлисей Плетенецький запросив зі Львова Памво Беринду, «кількакрот до нього писав», а також звертався до Львівського братства, прохаючи відпустити друкаря до Києва. Намагаючись підкреслити значення останнього як церковного й культурного центру, видавці Анфологіону ввели в текст книги служби святим києво-руської доби: Борису і Глібу, Володимиру, засновникам Печерського монастиря Антонію і Феодосію тощо. При виданні Анфологіону Беринда був його редактором і «дозорцею». Йому ж належить і післямова.

По завершенні друку Памво Беринда повернувся до Львова, але невдовзі разом з братом Стефаном і сином Лукашем назавжди виїхав до Києва. Син став навчатися у Київській братській школі (він згадується серед учнів, які читали написані Касіяном Саковичем «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» під час похорону гетьмана 1622 p.); брат працював у лаврській друкарні, яку очолив сам Памво Беринда. 1620 р. побачив світ Номоканон, текст якого (очевидно, одержаний з Афону) був зредагований і доповнений Бериндою. Він же — автор передмови до видання, а також приміток і посилань на джерела. На той час Беринда вже мав високий авторитет як знавець мов, редактор і друкар, що засвідчив єрусалимський патріарх Феофан (при сприянні якого 1620 р. було відновлено ліквідовану після Берестейської унії православну митрополію), надавши йому титул «протосингела фрону Єрусалимського», тобто головного друкаря, або «архітипографа», як називав себе Памво.

Беринда брав безпосередню участь у підготовці всіх лаврських друків, але найбільше прислужився при виданні таких фундаментальних праць, як «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань святого апостола Павла» (1623) і «Бесіди Іоанна Златоуста на діяння святих апостолів» (1624). Це були перші видання творів Іоанна Златоуста церковнослов'янською мовою: Цьому передувала велика робота над перекладом і редагуванням текстів. Переклад «Бесід на 14 послань» здійснив Кипріян з Острога, а звірили й виправили текст Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній і Памво Беринда. Останньому належать також вміщені у книзі «Вірші на Златоуста» й присвята Федорові Копистенському, яка є в частині примірників. Беринда здійснював і загальний нагляд за друкуванням. За його словами, це була тяжка «дволітня праця» (книга друкувалася з 1621 по 1623 p.). Беринда також брав участь у виданні «Бесід Іоанна Златоуста на діяння святих апостолів» і «Андрія, архієпископа Кесарійського толкованіє на Апокаліпсис» (1625). У 1626—1629 pp. керована ним друкарня видала ксилографічні листки — сім гравюр з текстом, підписаних монограмами Беринди («ПБ») і гравера («ЛМ»), а також криптограмою першого.

1624 р. митрополит Іов Борецький, прагнучи посилити українські церковно-культурні впливи в Московській державі, відрядив Памву Беринду до Москви з києво-печерськими друками, рекомендуючи його як«усердного пособника і благоподвиженого в діланні та виправленні книг друкованих». Вручивши ці книги царю Михайлу Федоровичу та патріархові Філарету, Беринда повернувся до Києва.

Київський гурток учених, письменників і друкарів, до якого належав Памво Беринда, плекав надію впровадити у церковну практику живу розмовну мову. З цією метою в «Тріоді пісній» (1627) Тарасій Земка переклав кілька синоксар українською мовою, а Памво Беринда в післямові до цього видання звернувся до всіх І православних читачів («великоросів, болгар, сербів та інших») з прощанням прийняти цю новину як бажання «роду нашого, Малої Росії благородних, гражданських і прочиїх различного притчу людей». Однак церковнослов’янська мова вважалася однією з ознак православного «благочестя», тому переклад літургічних книг українською не набув поширення. Можливо, Беринда, укладаючи свій «Лексикон» (вийшов його власним коштом того ж 1627 p.), сподівався цим прислужитися справі перекладу літургійної літератури.

«Лексикон словенороський» — фундаментальна лексикографічна праця Беринди, започаткована ще в Стрятині, в домі Федора Балабана. В передмові зазначалося, що церковнослов’янська мова — «широка івеликославна, тою мовою перекладені з грецької твори богословські та гімни церковні, нею відправляють службу в церкві у Великій і Малій Росії, Сербії, Болгарії та інших країнах»; втім у ній чимало незрозумілих слів, що, за висловом Беринди, «у багатьох власних синів викликає огиду до церкви». Щоб протистояти цьому, він узяв на себе важкий обов'язок: попри будь-які перешкоди пояснити розмовною мовою «назви речей, імена власні людей, гір, пагорбів, лісів, рік, урочищ різних діалектів — сірійського, халдейського, єврейського, грецького, латинського і власного нашого слов’янського (тут: церковнослов’янського)». Словник складається з двох частин: перша містить церковнослов’янські слова з їх перекладом розмовною мовою, друга — власні назви з біблійної історії в перекладі українською. Для укладення цього словника Беринда використав відомі лексикографічні праці — Максима Г река, візантійського книжника XV ст. Мануїла Ритора, а також «Лексис» свого попередника Лаврентія Зизанія, виданий друкарнею Віленського братства 1596 p., і давньоруські словники. Але основний мовний матеріал він брав із Святого Письма — Острозької Біблії (1581), багатомовної Біблії, виданої в Антверпені 1587 p., яку мав у своїй бібліотеці Федір Балабан,— з книг, що вийшли друком при його сприянні в києво-печерській друкарні. «Лексикон» Беринди містить близько 7 тис. слів, поєднуючи в собі елементи етимологічного, тлумачного й енциклопедичного словників. У післямові Памво Беринда писав, що його праця стане в пригоді спудеям (студентам), допоможе при вивченні церковнослов'янської мови, позиції якої в літургійній і літературній сферах, з огляду на боротьбу з католицизмом, залишалися досить міцними, свідченням чого є програми братських шкіл, де цьому предметові надавали великого значення. Беринда був упевнений, що «Лексикон» здобуде йому вдячність нащадків. Уже при його перевиданні 1653 р. друкарнею Кутейнського монастиря в передмові відзначалося, що він є справжнім раритетом і книгою «пожитечною і погрібною всім».

Після виходу в світ «Лексикона» Памво Беринда брав участь у підготовці низки лаврських друків, зокрема «Агапіта диякона царю Юстиніану главізни поучительни» (1628), «Акафісти» (1629). Але головну роль у друкарні в цей період став відігравати Тарасій Земка. Беринда пише вірші на герб Петра Могили, котрий став печерським архімандритом після смерті Захарії Копистенського (1627), різні передмови, укладає покажчики. В «Імнології» (панегірику, піднесеному друкарями Могилі на Великдень 1630 p., автором якого, ймовірно, є Тарасій Земка) Памво Беринда фігурує як «типікароводець» (тут: технічний керівник, наставник), а Земка — як «всього типу правитель». 1631 р. вийшла «Тріодь цвітна» з криптонімічним записом Беринди. Це було останнє видання, в якому він брав участь.

Помер Памво Беринда 13 липня 1632 р. і був похований у Києво-Печерському монастирі. Його надгробна плита містила напис, опублікований польською мовою Афанасієм Кальнофойським у праці «Тератургиш, або чуда» (1638): «Памво Беринда, коректор книг і управитель топографії печерської, протосингел святого отця патріарха єрусалимського, людина вчена, залишив «Лексикон словенороський» і по трудах чернечих, сповідничих і друкарських тут спочив».