Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України в особах

ІПАТІЙ ПОТІЙ 

Уніатський митрополит Іпатій Потій, без сумніву, один із найяскравіших і водночас найсуперечливіших діячів української церкви кінця XVI — початку XVII ст. Енергійний та освічений владика, він був головним ініціатором підготовки та проголошення Берестейської церковної унії 1596 р. і всю свою подальшу дальність присвятив її практичній реалізації. Сучасники знали Потія як талановитого оратора та проповідника, чиї промови справляли однаково сильне враження як у церкві, так і в сенаті. Водночас його пастирська діяльність виявила суперечності, притаманні сучасному йому світові. Талановитий письменник-полеміст та богослов, він у питаннях поширення унії залишався людиною безкомпромісною та рішучою, а його методи навернення православних в унію були жорстокими й не развикликали протести і відкриті протиунійні виступи. Саме тому й досі даються різні, часом прямо протилежні оцінки діяльності Потія.

Майбутній митрополит народився 1541 р. на Берестейщині у православній шляхетській родині; при хрещенні дістав ім’я Адам. Його батько, Лев Потій, за часів короля Сигізмунда І був досить впливовою людиною, обіймаючи спочатку посаду підскарбія, а згодом — надвірного писаря.

В Адамові виповнилося 9 років, коли батько помер, і його |віддали на виховання до королівського двору, де він захопився ідеями протестантизму. Навчаючись у євангелічній школі, якийсь нас сповідував цей напрям протестантизму. Проте, швидко переконавшись у хибності вчення євангеликів, повернувся до православ’я.

Адам здобув вищу освіту в Краківській академії, що дало йому змогу невдовзі по смерті короля Сигізмунда-Авгуета (1572) успішно розпочати світську кар’єру. Потій почергово займав посади писаря, а згодом — каштеляна берестейського (ставши яким, отримав місце в польському сенаті). Він мав широкі зв’язки в середовищі тодішнього православного нобілітету. Узяв шлюб з княжною Ганною Острожецькою, яка народила йому двох синів — Івана та Петра.

1590 p., після смерті своєї дружини, 49-річний Потій вирішив розпочати духовну кар’єру і прийняв постриг, отримавши при цьому чернече ім’я Іпатій. Однак він недовго залишався простим ченцем: незабаром, після клопотань його протектора, князя Костянтина Острозького, польський король Сигізмунд III видав Потію привілей на Володимиро-Берестейську єпископію.

Час, коли Іпатій Потій став єпископом, був дуже тяжким для Української православної церкви. Відсутність державної підтримки, тиск католиків і протестантів, залежність від світських можновладців, брак шкіл, ганебна практика купівлі-продажу церковних посад та інші явища призвели її до глибокого занепаду. Натомість міцніла польська римо-католицька церква, зберігали великий вплив у суспільстві численні протестантські течії та секти. За обставин, що склалися, українська та білоруська шляхта поволі зрікалася православ’я, надаючи перевагу освіченій і авторитетній католицькій церкві або холодному раціоналізмові протестантів.

Іпатій Потій належав до тієї частини нобілітету, яка добре розуміла, чим загрожує українсько-білоруському загалові повний занепад православної церкви в Речі Посполитій. Адже в умовах бездержавності вона виступала чи не єдиним представником його національних інтересів. Якраз тому єпископ Потій став одним із найближчих однодумців Костянтина Острозького, який серед тогочасної православної людності мав славу мудрого та благочестивого князя. Їх об’єднувало щире бажання знайти вихід із тієї ситуації, в якій опинилися церква і все православне суспільство, а також прагнення сприяти духовному й інтелектуальному відродженню свого народу.

На початку 90-х pp. князь Костянтин Острозький провів наради з православними єпископами, на яких висунув план унії (об’єднання) з римо-католицькою церквою, відомий в історії під назвою «Сокальські артикули». За задумом князя, з’єднання церков мало покласти край розколові християнського світу, що тривав із середини XI ст., і забезпечити гідне місце в єдиній вселенській церкві як західним, так і східним християнам. У зв’язку з цим Острозький вважав, що унія лише тоді досягне своєї мети, коли до неї приєднаються всі східні патріархи, в тому числі московський.

У контексті цих масштабних змін він бачив шлях до відродження православної церкви на Україні.

Ідея відновлення єдності християнської церкви знайшла у Потія гарячий відгук. Він поглиблено вивчав богословські науки й писання отців східної церкви, на основі яких зробив висновок про законність духовної влади папи римського не тільки над західною, а й над східною церквою. Однак, на відміну від князя Острозького, єпископ Потій не вірив у реальність з єднання у вселенському масштабі. Він розумів, що підґрунтям розколу були не тільки релігійні, а й політичні та національні суперечності між християнами Сходу й Заходу, подолати які в короткий час неможливо. Якраз тому Іпатій Потій схилявся до ідеї «сепаратної унії», внаслідок якої до з’єднання з Римом мала прийти спочатку Київська митрополія, а вже згодом і інші християнські церкви. Сходу.

Ця суперечність стала однією з причин, внаслідок яких влітку 1595 р. відбувся розкол у середовищі «унійної коаліції». Князь Жосіянтин Острозький із недавнього прихильника унії перетворився на її рішучого противника й доклав усіх зусиль, щоб не допустити проголошення з’єднання церков.

Проте зміна позиції Острозького не зупинила Потія. В грудні 1595 р. він разом із луцьким владикою Кирилом Терлецьким прибув до Рима із заявою про згоду на унію від імені митрополита Михайла Рагози та його єпископів. Папа Климент VIII влаштував їм урочистий прийом, на якому було офіційно проголошено унію православної церкви Речі Посполитої з римо-католицькою. При цьому папа дав гарантії, що таїнства східної церкви, її обряди і звичаї залишаться незмінними.

Оголосити унію в Римі виявилося, однак, набагато простіше, ніж домогтися її визнання на батьківщині. Прибувши наступного 1596 р. в Україну, Потій і Терлецький застали там дуже складну релігійну ситуацію. Православні під впливом князя Острозького були у своїй більшості настроєні проти з'єднання; відступив від унії колишній її гарячий прихильник — львівський єпископ Гедеон Балабан; нарешті, сам митрополит Рагоза глибоко сумнівався в доцільності цього акту.

Здавалося, справа унії в Україні безнадійна. Але всупереч вкрай несприятливим обставинам єпископові Потію вдалося переконати майже всіх владик (крім львівського й перемишльського) і самого митрополита, незважаючи на опір і протести противників, підтвердити на загальноцерковному соборі унію, укладену в Римі.

Цей собор відбувся 6 жовтня 1596 р. На ньому митрополит Михайло Рагоза і п'ять із семи єпископів урочисто проголосили унію православної церкви з римо-католицькою. Проте ситуація після цього не лише не поліпшилася, а й ускладнилася. Князь Костянтин Острозький разом з двома владиками, котрі не прийняли з'єднання, того ж дня зібрав інший синод, на який прибули чисельне православне духівництво й шляхта. Вони оголосили про відмову прийняти унію і висловили прохання до короля Сигізмунда III скасувати рішення уніатського собору.

Відтоді діяльність Іпатія Потія набуває для уніатської церкви особливого значення. В час, коли всі єпископи й митрополит Рагоза виявили повну пасивність перед могутньою православною опозицією, Потій був єдиним владикою, котрий активно виступив на захист інтересів новоствореної уніатської церкви. При цьому суспільно-релігійна діяльність Потія як єпископа (з 1599 р.— митрополита) мала надзвичайно суперечливий характер. Як законний з погляду держави владика, він впроваджував унію рішуче й досить жорстоко. Хоч Потій намагався вирішити справу миром, у разі невизнання своєї духовної влади часом не зупинявся і перед репресіями. Так, у своєму листі до слуцького духівництва він зазначав: «Це пишу до вас, як батько до дітей і як пастир до овечок, не так моїх, як Христових. А якщо і цим нагадуванням нашим батьківським погордите, то на неслухняних є інші ліки, про які й самі з правил богоносних отців відаєте». І Потій справді знаходив такі «ліки»: духівництво, що не визнавало унії, усувалося з парафій; православне братство у Бересті, яке виступило проти Потія, було розпущене, а його майно і школа перейшли до рук уніатської адміністрації. Деяких «упертіших» священиків він відсилав до канцлера Лева Сапеги й просив «дати їм латини». Крім того, Потій вів численні процеси з православними шляхтичами, котрі, спираючись на право патронату, не допускали уніатських священиків до церков, що перебували в їхніх маетностях.

Ставши митрополитом, Іпатій Потій доклав великих зусиль, щоб утвердити унію в Києві, Львові та Вільні — найважливіших центрах православ'я Речі Посполитої. Візитація до Львова в травні 1604 р. не вдалася. Міщани під керівництвом єпископа Гедеона Балабана блокували митрополита у кафедральній церкві й урешті-решт змусили його залишити місто. Більших успіхів Потій досяг у Києві, де без перешкод зайняв собор Св. Софії, Видубецький монастир тощо.

У Вільні події набули драматичного характеру. Тут діяло багате і впливове православне братство, з яким Потій мав численні судові процеси. Братчики впливали на місцеве уніатське духівництво, яке хоч і прийняло з’єднання, однак поводилося досить пасивно. Скориставшись нестабільною ситуацією, що склалася внаслідок заколоту шляхти (так званий «рокош Жебржидовського» ), православні Речі Посполитої на початку XVII ст. домоглися від уряду значних поступок на свою користь. Але у Вільні активно діяв найближчий помічник Потія, його коад’ютор Йосиф Рутський, який рішуче став на захист інтересів з’єднаної церкви. Щоб подолати опір уніатів, противники з’єднання пустили чутки, що Рутський має на меті обернути церкви на костьоли і тим самим цілковито знищити православний обряд. В результаті у 1608—1609 pp. у Вільні відбулися протиунійні виступи, в ході яких майже все міське духівництво порвало зі з’єднанням. Ці події супроводжувалися вуличними зіткненнями й нападами православних на останній оплот уніатів — монастир Св. Трійці, де замкнувся Рутський зі своїми прихильниками. Ситуація ускладнилася, коли виступ православних міщан Вільна підтримало чисельне духівництво Новогрудського й Гродненського воєводств.

Митрополитові Іпатію Потію, який особисто прибув до Вільна, з великими труднощами вдалося придушити повстання. За допомогою королівської влади Православну опозицію було зламано, і майже всі церкви міста повернулися під владу уніатського митрополита.

Але за цю перемогу Потій мало не заплатив власним життям. 11 серпня 1609 p., в день, коли віленські церкви остаточно перейшли до рук уніатів, митрополит разом зі своїм почтом повертався од віленського єпископа. На ринку біля ратуші його перестрів гайдук і двічі ударив мечем. Перший удар розтрощив архієрейський посох, яким Потій намагався захиститися. При цьому митрополит втратив два пальці лівої руки. Другий удар був спрямований у шию і став би фатальним для митрополита, якби не товстий ланцюг. Гайдука схопили, допитали і згодом стратили, але він не назвав ні свого імені, ні імені того, хто його послав.

Проте було б помилкою вважати, що Потій, впроваджуючи унію, вдавався лише до репресивних методів. Людина впливова й авторитетна, він зумів схилити до унії значну частину волинського нобілітету, представники якого двічі — на луцькому 1598 р. і на люблінському 1603 р. з’їздах — приймали заяви на ім’я короля і сенату, закликаючи їх підтримати з’єднання і не брати до уваги протестів православних.

Намагаючись посилити позиції з’єднання серед міщан, Іпатій Потій заснував перші уніатські церковні братства у Володимирі - Волинському та Вільні. Останнє мало друкарню і майже одразу після свого заснування (1608) розгорнуло активну видавничу діяльність. Потій дбав також про підвищення освітнього рівня уніатського духівництва. Якийсь час існувала заснована ним і римо-католицьким єпископомВойною невеличка семінарія у Вільні. Власним коштом він заснував також школу у Володимирі. Однак тяжкий стан церкви і втрата у боротьбі з православними значної кількості маєтностей не дали змоги митрополиту розгорнути ширшу діяльність на цьому ґрунті.

Відзначився Іпатій Потій і як талановитий письменник-полеміст та богослов. Серед його творів найважливішими були «Унія греків з костьолом римським», «Гармонія», «Апокризис», «Листи» до князя Костянтина Острозького. Присвячені здебільшого догматичним розбіжностям між католиками і православними, вони разом з тим дають змогу з’ясувати позицію Потія щодо низки болючих проблем сучасного йому суспільства. Серед них — збереження православного обряду, захист української церкви від шкідливого впливу протестантів і різноманітних сект, оборона парафіяльного духівництва від сваволі магнатів і шляхти та ін.

Іпатій Потій зажив слави і як блискучий проповідник. Він першим з українських єпископів склав проповіді на весь літургійний рік. Вони витримали два видання й були дуже популярними на Правобережній і Західній Україні ще півтора століття після смерті митрополита.

Таким чином, митрополит Іпатій Потій постає перед нами як вкрай неоднозначна людина. З одного боку, в його діях ми вбачаємо типового сина своєї епохи. Жорстокість у справі утвердження унії була, без сумніву, не лише виявом особистої вдачі цього владики, а й відображенням тих порядків і атмосфери, які панували як у світському, так і в церковному житті. У Потія ці риси поєднувалися з побожністю, талантом письменника й проповідника і з щирим патріотизмом.

Значення його діяльності для історії унії важко перебільшити. Один з ідеологів з’єднання, він після Берестейського собору був, по суті, єдиним уніатським владикою, який прийняв на себе труд активно боротися за інтереси своєї церкви на всіх ділянках суспільно-релігійного життя, починаючи від сейму й закінчуючи звичайними парафіями, куди він прибував як візитатор. Можливо, якраз тому протягом свого життя (помер 1613 р.) він, поширивши вплив унії у багатьох регіонах Речі Посполитої, не спромігся здійснити реформи української церкви, необхідність яких на той час давно назріла. Це завдання втілив у життя його сподвижник і наступник митрополит Рутський.