Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України в особах

ВАСИЛЬ (КОСТЯНТИН) ОСТРОЗЬКИЙ 

У серпні 1530 р. помер легендарний герой, гетьман Великого князівства Литовського, багач і аристократ князь Костянтин Іванович Острозький, залишивши по собі двох синів: 20-річного Іллю від першого шлюбу з княгинею Тетяною Гольшанською і 4-річного Василя, народженого другою дружиною гетьмана — княгинею Олександрою Слуцькою. Взаємини молодої мачухи з пасербом складалися вороже, тож Ілля, що як старший успадкував гніздо роду — Острог, залишився жити на Волині, а вдова з малим Василем осіла у відписаному їй на вдовиний наділ Турові, Саме тут, під опікою матері, минули дитячі роки майбутнього «некоронованого короля Русі». Судячи з пізніших приватних листів і промов на сеймах, княжич отримав непогану освіту, зокрема знав латину, вільно володів польською і церковнослов'янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов'ї. Але хто навчав хлопця цим шкільним премудростям — невідомо. Як показують приклади інших княжих родин Волині, в ролі вчителів окрім духовних осіб могли виступати секретарі й писарі, тобто довірені слуги дому. Джерела згадують, що при покійному гетьмані такі функції виконували волинці Федір Гнівошович, Дашко Сосонський і Данило Василевич, а також якісь Мерла і «Валах Олексійович, зовемий Єрофей».

Доки княжич Василь опановував у Турові шкільну науку, його брат Ілля розпочав успішну вояцьку кар'єру, а в лютому 1539 р. одружився з вихованкою королівського двору (і, як пліткували, позашлюбною донькою короля) красунею Беатою Костелецькою, взявши за нею грандіозний посаг у 33 тис. золотих. Проте життя молодого князя виявилося недовгим: 19 серпня того ж року він раптово помер, залишивши вагітною молоду дружину і заповівши поховати своє тіло поруч з батьковим, в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Молода вдова, згідно з заповітом Іллі, мала тримати в опіці усі величезні маєтки Острозьких. Проте господарювала вона так безладно і невміло, що 1541 р. король визнав за потрібне втрутитися, передавши опіку до рук 15-літнього князя Василя. Тоді ж за королівським розпорядженням поділили спадщину між ним і малолітньою дочкою князя Іллі Галшкою, що народилася вже після смерті батька (третина володінь Галшки до її повноліття на правах опікунства належала Беаті).

У цьому заплутаному майновому клубку, де масштаби ставок вражали уяву сучасників, найдраматичнішою виявилася доля найбагатшої нареченої Русі, Литви й Польщі — Галщки Острозької. Князь Василь, зацікавлений у тому, щоб родова спадщина не виходила з-під його контролю, почав діяти першим. 1553 р. він робить спробу видати юну племінницю за свояка, князя Дмитра Сангушка (всупереч волі матері дівчину за його посередництвом було викрадено, але прибічники Беати наздогнали втікачів аж на території Чехії, нареченого вбили, а дівчину повернули додому). Вдруге видати її заміж побажав сам король, обравши за нареченого немолодого придворного Лукаша Гурку і навіть відсвяткувавши у Варшаві заочне весілля. Проте Беата й тут не підкорилася, замкнувшись на два роки з дочкою у Львівському домініканському монастирі. 1559 р. до монастиря в чернечому одязі зумів проникнути князь Семен Слуцький, бажаний для матері кандидат, і молодих було повінчано. Але розгніваний король цього шлюбу не визнав. Монастир узяли в щільну облогу, відрізавши воду, дівчину здобули силою і передали Гурці. Оскільки ж вона відмовилася жити з Іюловіком, якого вважала незаконним, той на довгі роки ув’язнив її в одному зі своїх замків на заході Польщі. Коли 1573 р. Гурка врешті помер, за хворобливою, нервово виснаженою княжною прибув пишний ескорт з Волині, який відвіз її в Дубно, де під опікою князя Василя вона й дожила віку (померла 1582 p.).

Суперництво за руку Галшки приховувало боротьбу за спадщину Костянтина Івановича Острозького, одна половина якої належала князю Василю, а друга його племінниці, фактично ж — її матері Беаті як опікунці дівчини і вдові князя Іллі. Та своєю чергою, 1564 р. вийшла заміж за авантюристичного малопольського магната Ольбрахта Ласького, молодшого від неї на 21 рік, і переписала на нього все, чим володіла. На знак «вдячності» Ласький уже наступного року ув’язнив її в одному зі своїх гірських замків у Татрах, де вона перебувала аж до смерті (1576), а отримані маєтки Острозьких, розігруючи власну політичну карту, переписав у дарунок королю. Коли ж Галшка, овдовівши, повернулася на Волинь, князь Василь як її найближчий родич за третейським посередництвом самого імператора Максиміліана розпочав процес про повернення втраченої спадщини. Це зайняло ще кілька років, проте на час смерті Галшки (1582), яка заповідала свої маєтки дядькові та його дітям, усі землі, що становили прадавню власність дому Рівтрозьких чи були набуті в першій чверті XVI ст. Костянтином Івановичем, знову витворили суцільну, неозору територію, що становила понад третину Волині.

Боротьба за це була головним змістом першої половини життя князя Василя. Втім сталося й багато інших подій, починаючи від аміни імені. Зоставшись єдиним нащадком славетного батька, Василь Після досягнення повноліття, з середини 1540-х pp., починає іменуватися вже не своїм хресним іменем, а «княжим» батьковим — Костянтин. 1550 р. юнак вступає на шлях звичної для аристократів кар’єри, отримавши від великого князя литовського пост володимирського намісника і маршалка (тобто головнокомандувача шляхетського ополчення) Волинської землі, а з 15 грудня 1559 р. стає на півстоліття, аж до смерті, київським воєводою, тобто фактичним володарем українського порубіжжя.

Тоді ж, на початку 1550-х pp., завдяки одруженню з Софією Тарновською, донькою краківського каштеляна, а згодом великого коронного гетьмана Яна Тарновського, молодий волинець увійшов до найвищих придворних кіл Королівства Польського. Варто додати, що Софія була останньою представницею роду могутніх малопольських магнатів, і в спадок по ній князь Костянтин отримав значні маєтки в Галичині та Малій Польщі (народивши трьох синів — Януша, Костянтина та Олександра — і двох доньок — Єлизавету й Катерину, Софія померла 1571 p.; вдруге князь Костянтин не одружувався).

На відміну від свого войовничого батька Костянтин Костянтинович ніколи не прагнув військової слави. Його заслуги в цій царині обмежуються хіба тим, що князь власним коштом утримував кількатисячний загін вершників для оборони від татарських наїздів. Тогочасні джерела неодноразово підкреслюють «сумирність» його зовнішнього вигляду, розважливість, поміркованість тощо. Втім безсумнівним внеском у піднесення обороноздатності порубіжних зі Степом теренів стала колонізаційно-господарська активність Острозького. Скуповуючи землі на Київщині й Брацлавщині (а в цьому Костянтин виявив себе ще більш енергійним і підприємливим, ніж свого часу його батько), князь одночасно засновував тут міста, домагаючись для них магдебурзьких привілеїв від короля, а також осаджував слобода переселенців-колоністів, приваблених перспективою багаторічного звільнення від податків. Форпостами над Диким полем стали й зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі тощо, а сам князь Костянтин і його сини протягом багатьох десятиліть були спадковими намісниками новоколонізованих замкових округ, або так званих старосте, що вважалися власністю королівського престолу, але фактично перебували у володінні княжої родини, а отже — і під її збройним захистом.

Часи життя Костянтина Острозького були зенітом майнової могутності славетного роду. На зламі XVI —XVII ст. Острозьким належало окрім третини Волині 14 міст і більших поселень з округами на Київщині, 8 — на Брацлавщині, 4 — в Галичині, а також 32 населених пункти на теренах Польщі. Річний прибуток князя Костянтина становив 10 млн. золотих, а в разі потреби він міг виставити 15—20-тисячне військо зі «старожитних слуг дому Острозьких», тобто бояр і шляхтичів-васалів, які з діда-прадіда під обов’язком служби володіли землями на території княжих володінь, зобов’язуючись своїм патронам рицарською вірністю в обмін на їхні опіку й покровительство. Тогочасні джерела згадують, що «при боці» старого князя, тобто на його дворах у Дубні й Острозі, завжди перебували 2 тисячі слуг або й більше, переважно молодь. Про дітей «вірних слуг» традиція зобов’язувала дбати, і княжий двір виступав своєрідною школою для цих юнаків, оскільки тут вони набували відповідних манер і досвіду, аби з часом стати готовими, як тоді казали, «до служб їх княжим милостям» у надвірному війську, в секретаріатах і канцеляріях, на посадах управителів у маєтках, врешті на церковних постах у численних монастирях і соборах, ктиторами яких були Острозькі. Віддана служба оберталася щедрою винагородою, бо князь вигідно одружував молодика, обдаровував його грішми чи землею, а при виразніших здібностях міг посприяти навіть значнішій кар’єрі (наприклад, з родини княжих слуг походив Єлисей Плетенецький, піднесений за протекцією князя Костянтина в сан архімандрита Києво-Печерського монастиря).

Княжі слуги, зі свого боку, вважали центром всесвіту дім, з яким від прадідів були пов’язані взаєминами вірності та опіки за вірність. Наприклад, замковий намісник м. Дубна, відмовляючись у в’язку з відсутністю князя Костянтина прийняти адресований йому мандат короля, пояснював обуреному королівському посланцю свою поведінку так: «Я не його королівській милості, а князю, панові своєму, служу». В рамках таких специфічних уявлень про підданські обов’язки постать «свого» князя була оточена сильним ірраціональним ореолом, оскільки увесь його рід уявлявся носієм вищого (княжого) права на владу, наданого Божим промислом одвіку. Характерно, наприклад, що князь Василь після прийняття батькового (тобто «княжого» імені) став розпочинати свої офіційні листи формулою «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині», й сучасники, звертаючись до нього листовно, в урочистих випадках вживали цю саму формулу, хоч добре знали, що вона є елементом титулатури суверенного володаря, тобто князям Острозьким у політичних реаліях кінця XVI ст. належати аж ніяк не може, На зміцнення своєрідної «удільної» психології, генерованої домом Острозьких, впливало й те, що з кінця 1570-х pp. сини київського воєводи також стають помітними постатями на українських видноколах. Старший, вихований на дворі німецького імператора войовничий і енергійний Януш, у 1585—1593 pp. обіймав посаду волинського воєводи, а 1593 р. отримав один з найпочесніших постів Речі Посполитої — краківського каштеляна, водночас залишаючись аж до смерті (1620) білоцерківським, богуславським, черкаським, канівським і переяславським старостою. Середній, Костянтин, був володимирським старостою (він помер замолоду 1588 p.); молодший, Олександр, після Януша перейняв з 1593 р. керівництво Волинським воєводством. Відтак в останній чверті XVI ст. більшість української території, яка за актом Люблінської унії перейшла під юрисдикцію Корони Польської, по суті, контролювалася кланом Острозьких, а місцева специфіка сприйняття княжого титулу, про яку йшлося вище, надавала взаєминам могутньої родини з мешканцями України-Русі патерналістськи-сакралізованого забарвлення навіть тоді, коли не йшлося про їхніх безпосередніх підданих, «слуг» чи «приятелів».

Одним з яскравих прикладів таких взаємин (сучасна зарубіжна наука називає їх «неправильним феодалізмом», на українському матеріалі вони, на жаль, поки що зовсім не досліджені) є виразні сліди зв’язків Запорозької Січі з Острозькими. Наприклад, спалах невдоволення січовиків, який знайшов вияв у козацькій війні Криштофа Косинського з Янушем Острозьким, після придушення виступу був «пробачений» їм як «нерозумним слугам», а сам Косинський від імені Війська Запорозького виконав перед князем Костянтином та його синами старовинний ритуал «покори», тобто повернення розкаяного бунтівного васала під опіку патрона.

Перебравши на себе після батька світський патронат над православною церквою, Острозький мав великий вплив на формування її вищої ієрархії та загальні напрями політики. Останнє підтверджується, зокрема, тією посиленою увагою, яку Римська курія приділяла переговорам з князем у першій половині 1580-х pp., коли щойно задумувалося об’єднання православної і католицької церков. Наскільки впевнено Костянтин почувався у ролі господаря ситуації, показує промовиста деталь, засвідчена в одному з листів папського нунція в Польщі Альберто Болоньєтті. «Старий князь Острозький,— писав він у серпні 1586 p.,— виявив таку добру прихильність, що публічно заявив: якщо його патріарх (константинопольський.— Авт.) ре прийде до згоди з апостольським престолом, то він і без нього сам прийде до згоди». Як бачимо, князь спершу прихильно поставився до унійної ідеї, але коли владики без погодження з ним виробили засади практичного укладения унії і передали їх до Рима (так звані Торчинські артикули 1594 p.), світський лідер руської церкви відреагував на це що найрізкіше, поставивши ультиматум — умови з’єднання церков до їх затвердження мусять бути погоджені зі східними патріархами й обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Ініціатори унії з тактичних міркувань на це не пішли, і князь, обурений нехтуванням його волі, відповів знаменитим «Оповіщенням» —універсалом від 25 липня 1595 p., надрукованим в острозькій друкарні. Титулуючи себе «Костянтин, Божою милістю князь Острозький», він закликав Русь стати на оборону загроженого «благочестя». Наприкінці серпня того ж року князь послав свого уповноваженого на з’їзд протестантів Литви й Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля — порушника присяги на дотримання релігійної толерантності в державі (тут варто пояснити, що, вступаючи на престол, королі Речі Посполитої ярисягали на дотримання так званих Pacta Conventa — договору зі шляхтою-виборцями, який серед іншого містив і пункт про права некатоликів). Зі свого боку, князь заявляв про готовність виставити та боротьбу з тими, хто «наступає на шиї нашим вольностям», власне 15—20-тисячне військо.

Проголошену в Бересті 18 (8 ст.ст.) жовтня 1596 р. унію церков Костянтин Острозький у зверненні до короля Сигізмунда III Вази кваліфікував як порушення прав і привілеїв Русі, глухо погрожуючи: «...бачу, що йде до остаточної зтуби усієї Корони Польської, бо віднині ніхто вже не буде безпечний у своєму праві й вольності, і в короткому часі прийде до великого замішання, а бодай фе домишляти нічого іншого». Відповіддю короля, який рішуче зайняв бік уніатів, можна вважати універсал від 16 грудня 1596 p., де рішення Берестейського уніатського собору проголошувалися обов’язковими і за прибічниками унії офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їх землі, а також юрисдикція над усім духівництвом грецького обряду.

Починалося велике протистояння (вповні нерозв’язане й донині), що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату, ворожнечі й насильства. Розмірковуючи над витоками цього феномена, мусимо визнати, що православний загал України-Русі від унії нічого не втрачав, ба — логіка владик-уніатів, які через голову можновладців польської католицької церкви шукали опіки могутнього Рима і тим самим зміцнювали позиції православних у католицькій державі, була, поза всякими сумнівами, слушною. Нічого не загрожувало й зовнішній традиційній обрядовості, а всі глибші догматичні розходження в акті унії були потрактовані з максимальною делікатністю, відкладаючись на розсуд богословів у далекому майбутньому. Тож в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір «новині», неприйняття всякого нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак — справедливу й добру «старовину». Поштовхом же до організованого опору стали не конфесійно-світоглядні причини, а соціальний інстинкт. Перед Руссю постала дилема: за ким іти, чиєму заклику коритися — монарха на троні чи власного некоронованого володаря «Божою милістю»? Вибравши князя Острозького, Україна тим самим відповіла, кому, за її уявленнями, належить першість влади. Показово, що в затятій сеймовій боротьбі шляхти з унією, яка тривала аж до Хмельниччини, розпочавшись зі звинувачувальної промови князя Костянтина на сеймі 1597 p., практично не брали участі православні посли з Білорусі, натомість чи не вперше галичани згуртувалися з волинцями та киянами. Врешті, з негласної санкції Острозького до антиунійних акцій було вперше залучено козацьку шаблю, і саме цей шлях згодом, уже після смерті князя, остаточно переламав ситуацію на користь православних.

Наслідком конфесійного протистояння, як відомо, стало культурно-національне піднесення в Україні. Особливу сторінку судилося записати до нього освітньому меценатству князя Костянтина. Ще 1574p., з перенесенням головної адміністрації княжих володінь з Дубна до щойно повернутого родового гнізда, в Острозі почали концентруватися освічені урядники та клірики з княжої свити. Місто з багатьох причин висувалося на роль культурного осередку. Так, Острог був одним з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, владика якої титулувався «луцьким і острозьким», у зв’язку з чим Богоявленська замкова церква — один з наймонументальніших православних храмів того часу — мала статус кафедрального собору. В церкві й замку існувала чимала книгозбірня, що містила й грецьку богословську літературу, і західноєвропейські видання світського та церковного змісту. Піднесенню ролі Острога як інтелектуального центру сприяло й те, що неподалік нього стояв Дерманський монастир, одна з найбагатших православних обителей Русі, патронована Острозькими, яка славилася доброю бібліотекою і ченцями-книжниками, пов’язаними з Балканами та Близьким Сходом.

Інтелектуальний осередок, який на середину 1570-х pp. склався довкола князя Костянтина, відповідав його особистим замилуванням. Симптоматично, однак, що початок активної діяльності науково-видавничого центру збігається в часі з написанням присвяченого князеві Костянтину трактату відомого єзуїтського теолога Петра Скарги «Про єдність Божої церкви під одним пастирем» (книга шула написана 1574, а надрукована 1577 p.). Підкреслюючи нелад, що панує в православній церкві, Скарга особливий наголос зробив на неосвіченості її кліру. На його думку, це й зрозуміло, бо «не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія та інші визволені науки іншими мовами (окрім: латинської і грецької —Авт.) вивчались... Зі слов’янської мови жоден не може бути вченим».

На виклик, кинутий Скаргою, і мав дати відповідь ррстрозький вчений осередок, його початкова мета бачилася цілком конкретною — підготувати випуск першої друкованої Біблії церковнослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівновартісність загальновизнаним сакральним мовам — грецькій та латині. Відтак 12 серпня 1581 р. в княжій друкарні в Острозі Добачила світ славетна Острозька Біблія (яка й донині вважається текстологічно бездоганною), звірена за кількома авторитетними списками, у тому числі грецьким — з Ватикану, отриманим від папи, і слов’янським — з Москви, від царя Івана Грозного.

Робота вчених в Острозі була, по суті, історико-філологічними науковими студіями богословського ухилу, що спрямовувалися на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні порівняння, переклад з грецької та коментування східнохристиянської церковної класики. Тим-то сучасники прикладали до Острозького осередку назву «академія», якою у XV —XVI ст. традиційно іменували наукові угруповання чи товариства. Інколи це поняття вживали і в ширшому значенні, маючи на увазі й власне «академію», тобто гурт вчених, і школу, що при ній функціонувала, виникнувши, ймовірно, близько 1578 р. як своєрідний «побічний продукт» дальності вченого гуртка. Про обсяг предметів, які тут викладалися, є лише побіжні свідчення. Припускають, що учні студіювали Дисципліни загальноприйнятого в тогочасній Європі циклу «семи вільних мистецтв» — граматику, арифметику, астрономію, геометрію, музику, риторику й діалектику, доповнені відомостями з поетики та основ філософії. Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української шкільної освіти, стало паралельне вивчення граматики трьох мов — грецької, латинської та церковнослов’янської. Формування школи слов’яно-греко-латинського типу стало справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи «візантійський Схід» з «латинським Заходом».

Що ж до князя Костянтина, на кошт якого діяла друкарня, утримувалися вчені й працювала згадана школа, то він, схоже, не усвідомлював справжньої ваги її новаторства. Принаймні ніколи не клопотався про надання Острозькому училищу юридичного статусу (а в ті часи право викладання в навчальному закладі «семи вільних мистецтв» по-латині мусило затверджуватися спеціальним привілеєм короля), розглядаючи його лише як приватний придворний ліцей, що готує освічені кадри для «академії» та паралельно надає освіту дітям княжих васалів.

Лишається додати, що на початку XVII ст. Острозький науково-видавничий центр у зв'язку зі збайдужінням свого патрона різко занепав. Останні роки життя Костянтина Острозького мало відомі. Хворий князь доживав віку в Лубенському замку, повністю усунувшись від життєвих бур. Помер 13 лютого 1608 p.; похований в Острозі, у крипті замкової Богоявленської церкви.

На той час Україна вже встигла забути свого «некоронованого короля»: його смерть проминула якось непомітно, не викликавши навіть появи традиційного погребового панегірика. Однак забуттю не судилося тривати довго. З 1620-х pp. зусиллями нового покоління інтелектуалів, сконцентрованих у Києві, починає творитися перша національна ідеологія України, побудована на усвідомленні тяглості власної історії від старокиївських часів. За один з «речових доказів» служили уламки династії законних володарів — княжі роди, оголошені прямими нащадками могутніх князів давньоруської доби. Особливим же пієтетом, близьким до культового поклоніння, "оточувалося ім’я нещодавно померлого Костянтина Острозького — «парості Володимира Великого, який Руську землю охрестив». Уперше так змальовано образ князя в написаній 1621 р. «Палінодії», теолого-полемічному трактаті архімандрита Києво-Печерського монастиря Захарії Копистенського. Костянтин, за Копистенським, це живе втілення ідеальних чеснот — «перший поміж руських князів, великий заступ і потіха всього народу руського, мур залізний на українах, страх і трепет татарам, слава й свіча ясно-світла Королівства Польського, оздоба й окраса сеймова, усіх публічних з’їздів око й сила потужна..; врода Гекторова, краса обличчя й виду Иосифа Прекрасного, постава надзвичайна; був він мужем звичаїв царських, повний ласкавості і побожних чеснот...»

Саме так (хоча й з осучасненими модифікаціями) донині змальовує образ Костянтина Острозького церковна православна традиція. Стара українська історіографія в особах Пантелеймона Куліша та Михайла Грушевського здійснила спробу розвінчати цю умовну «житійність», наділивши князя такими суто людськими рисами, як слабкість, непослідовність і половинчатість у рішеннях, нещирість. Проте за рамки суб’єктивних замальовок згадані спроби не вийшли. Тож і досі, попри достатній обсяг джерел, князь Костянтин Острозький живе в нашій історіографії швидше як безтілесна сума чеснот, ніж як живий син своєї непростої доби.