Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

ЙОСИФ ВЕРЕЩИНСЬКИЙ 

Йосиф Верещинський походив з Холмської землі. Його рід належав до герба Корчак, а прізвище він дістав від родового гнізда Верещин. Йосиф доніс до нас цікаву історію перетворення своєї родини на католицьку. Першим католиком серед Верещинських став Йосифів батько Андрій. Мати Андрія мала двох братів, один з яких був православним холмським владикою, а другий перехрестився на католика і зробився католицьким священиком. Коли народився батько Йосифа, православний єпископ хотів охрестити племінника в грецькій вірі». Однак його брат-католик виявився спритнішим — приїхав до Верещинських раніше й охрестив дитину за католицьким обрядом, давши племінникові ім’я Андрій. Родичі були невдоволень що він став «бісовим ляхом», але зрештою змирилися. Згодом Андрій одружився з 13-річною Ганною Ярошкою, яка з дитинства виховувалася при католицькій церкві, та став шанованою на Холмщині людиною.

У такій сім’ї 1532 чи 1533 р. й народився Йосиф Верещинський. Коли він «виходив на світ з живота матері.., тоді всі домашні почули голос у шумі великому з такими словами: «Даю його на потіху світу християнства і на ганьбу поганську». Принаймні в такому патетичному тоні згодом описував обставини свого народження сам Верещинський. З дитинства він виховувався у католицькому дусі, здобув освіту в Красноставі, а згодом став священиком. Його церковна кар’єра не була особливо блискучою. Лише 1581 р. Верещинський зробився ігуменом монастиря у Сецехові над Віслою. Там налічувалося всього 15 ченців, хоч узагалі монастир був досить заможним.

Проте риси характеру Верещинського зрештою привернули до нього широку увагу. Покровитель науки і мистецтва, він давав кошти на юридичний факультет Ягеллонського університету в Кракові й матеріально підтримував талановитого поета Себастіана Кльоновича, автора поеми «Роксоланія». З 1570-х pp. Верещинський починає активно займатися літературною і публіцистичною діяльністю. Його перу належать до двох десятків праць з питань моралі й політики. Він писав про шкідливість пияцтва, особливо серед монархів, про долю шляхетської демократії в Речі Посполитій. Під час безкоролів’я 1587 р. він створює «Науку доброго життя кожного християнського короля». Все це зробило його одним з найвідоміших публіцистів країни.

Цікавим і дещо несподіваним захопленням ігумена стала військова справа. Він обніс свій невеличкий монастир потужними мурами і виготовив кілька гармат. Можливо, зваживши на цю рису та на енергійність Верещинського, 1589 р. його висвячують на київського єпископа. Власне, сама католицька єпархія у Києві була тоді невеликою і дуже бідною, але ця посада робила Верещинського сенатором Речі Посполитої. Піднесення Верещинського пояснюється тим, що в період безкоролів’я він підтримував свого земляка, канцлера Яна Замойського, і майбутнього короля Сигізмунда III, яким перемога далася у важкій міжусобній боротьбі; тому згодом їхні прихильники були щедро винагороджені.

З призначенням до Києва розпочався новий і, безумовно, найяскравіший період діяльності Верещинського. Тут повною мірою розкрилися його таланти як церковного і державного діяча, публіциста й політолога. Очевидно, остаточно він перебрався на Київщину лише 1593 p., а перед тим відвідував свою єпископію наїздами, оскільки одночасно залишався сецехівським абатом. На Подніпров'ї Верещинський поринув у вир неспокійного місцевого життя. Прибульцю відразу впали в око дві найгостріші місцеві проблеми — татарські набіги та козацькі заворушення, які 1591 р. вилились у відкрите повстання.

Можна твердити, що Верещинський, швидко зрозумівши значення козацтва як військової сили, прагнув спрямувати його діяльність у річище потреб Речі Посполитої. Очевидно, перші контакти з козаками він встановив через Яна Оришовського, який 1591 р. їздив до Кракова і свідчив там про справи католицької єпархії у Києві. Верещинський уважно стежив за перебігом повстання Косинського, причому майже повсякчас виправдовував козацтво. Так, у серпні 1593 р. він повідомив Замойському про угоду козаків з Олександром Вишневецьким, яка фактично означала капітуляцію останнього. Поступки князя він вважав правильними, бо у важкі часи козаки потрібні були країні для оборони від татар.

Через місяць Верещинському довелося самому втрутитись у події. Після угоди з Вишневецьким запорожці послали до Києва двох послів, які мали взяти у гродському суді возного (судового чиновника) для розслідування кривд, завданих козакам князем. Однак замковий уряд, незважаючи на офіційний статус посланців, піддав їх арештові й тортурам, після яких один з них помер. Крім того, пограбували майно інших козаків, котрі перебували в Києві. Запорожці, звичайно, були цим ображені й усім військом з гарматами вибралися до Києва відновлювати справедливість. До міста низовці підійшли в середині вересня. Там якраз зібралася на судовірочки місцева шляхта, яка не знала, що вдіяти. Тоді на переговори з козаками вирушили Йосиф Верещинський і князь Кирик Оужинський.

Депутація зустріла козаків біля гирла ріки Либідь. Аби запорозці зрозуміли, що мова йтиме про мирні переговори, люди Верещинського заграли псалми Давида. Посланці умовляли козаків залагодити справу миром, а не мститися над урядниками і звичайними киянами. Однак низовці, яких Верещинський нарахував до чотирьох тисяч, не побажали вислати до міста своїх представників, а рушили туди всім військом. Місцева шляхта навіть не спробувала організувати оборону й розбіглася, як писав Верещинський, «не бажаючи того пива пити з урядом замковим, якого наварили». Остерігаючись погромів, міщани поховалися на Замковій горі. Лише тоді, знову за посередництвом Верещинського й Ружинського, було укладено мир. Уряд погодився виплатити як компенсацію за шкоди козакам 12 тисяч злотих. Отримавши сатисфакцію, запорожці мирно, «без стріляння і без розлиття крові з обох сторін виїхали з Києва... шкоди жодної в людях не чинячи». Розмірковуючи над цією подією, Верещинський засуджував будь-які необережні кроки щодо козацтва з боку властей.

Ha початку 1594 р. очікувався похід великої татарської орди через Україну. Шляхта етнічних польських земель не боялася цього походу через Поділля і Галичину й відмовлялася давати гроші на оборону та оголошувати, посполите рушення. Польські гетьмани мали в Україні лише 2-тисячне кварцяне військо. Решту сил, як правило, збирали з добровольців — української шляхти та охочого до служби люду. Однак, враховуючи те, що очікувався напад 100-тисячної орди, цього було замало. Тож, як завжди у таких випадках, польські власті згадали про козаків. Показна нехіть до спілкування з ними змінилася пошуком контактів з козацькою верхівкою. Для цього гетьман Жолкевський використав князя Кирика Ружинського та Иосифа Верещинського, котрі мали повідомити старшині, що польський уряд вирішив прийняти на службу з другого кварталу 1594 р. 500 чоловік. Верещинський у листі порадив поспішати з набором, доки «люди служебні в річки й за пороги не відійшли». Він вважав запропоновану Жолкевським платню мізерною, оскільки «п’ятьох злотих ледве їм вистачить на рушйицю, на порох і на олово», однак вказував на те, що для збору припасів можна дати козакам лист на «приставства» (утримання) у місцевих маєтках. Верещинський висловив готовність допомогти організувати козаків, запропонував полковником свого брата і засвідчив, що «люд українний... в бою з ним (ворогом - Авт.) ...готовий і горло покласти». Лист Верещинського містить також унікальний для XVI ст. опис тактики бойових дій козацтва: «...козак кожний на коні ніколи в бою з неприятелем не сходиться, а якщо той на коні, тоді (козак), з коня зсівши, табір собі чинить або за табором возів бій з неприятелем веде; тому найкраще, щоб коней мали поручник, сотники і десятники, а осібно в кожному десятку по два вози кінні для живності й для табору щоб мали».

Верещинський вважав, що мусульманську загрозу Європі можна найкраще усунути, організувавши загальний хрестовий позад проти турків і татар. Цю ідею він не раз висловлював як приватно (наприклад, Себастіанові Кльоновичу), так і в зверненнях до владних осіб Речі Посполитої та іноземних володарів (навіть до московського царя, хоч жодних симпатій до нього не мав). Відповідно Верещинський всіляко підтримував війну очоленої Австрією «Священної Ліги» християнських держав, що розпочалася 1593 р. Але польський уряд відмовився взяти участь у цій війні. Тож, напевно, Верещинський таємно допомагав Австрії у встановленні контактів з козацтвом. Влітку 1593 р. він інформував Замойського про те, що Януш Острозький вербує запорожців на службу до австрійського імператора Рудольфа II. А навесні 1594 р. по дорозі на Січ його відвідав імператорський посол Еріх Лясота і мав з ним кілька довгих бесід. Непримиренна антитатарська позиція Верещинського була добре відома й кримському ханові. Влітку 1593 р. той навіть улаштував полювання на єпископа на Фастівщині, однак один його напад допомогли відбити 3 тисячі козаків, а на другий татари не наважилися.

Прекрасно знаючись на ситуації на Подніпров’ї, Верещинський намагався осмислити її з точки зору державних інтересів Речі Посполитої та потреб місцевого люду. В публіцистичних працях він приділяв значну увагу питанням заселення і захисту України від татар. 1594 р. Верещинський видав твір «Публіка», в якому виклав свої думки щодо організації оборони України. Він вважав, що на Задніпров’ї слід створити рицарський орден, який складатиметься з 10 полків кінноти по 1000 чоловік у кожному. Половина з них споряджалася по-гусарськи, а друга половина - по-козацьки (тобто була легкоозброєна). Загальну кількість Верещинський погоджувався зменшити, але не більше, ніж удвічі. Кістяк ордену (офіцерський корпус і досвідчені рицарі) мав залишатися постійним, а воїнами-рицарями служили б молоді шляхтичі з усієї Речі Посполитої. Таким чином, орден повинен був виконувати роль «школи рицарства». Поряд з кіннотою він мав би й піхоту, набрану з місцевого населення — «люду українного».

1595 р. Верещинський підготував для розгляду в сенаті проект «Способи осади нового Києва». Він пропонував заходи для швидкого піднесення Києва та околиць: будівництво потужної фортеці, заохочення економічного розвитку й заселення міста (зокрема, шляхтою з польських земель), а також використання його як однієї із столиць Речі Посполитої (до Києва час від часу мав переїжджати королівський двір, як це було прийнято стосовно Кракова і Варшави). Варто також відзначити, що Верещинський завжди з великим пієтетом згадував про колишню велич Києва і Київського князівства. Це було одним з яскравих виявів його неприхованої любові до Русі, за що він вважався «невиправним» русином, хоча й був «політичним» поляком і католиком.

Безконтрольне зростання козацької активності на волості взимку 1595/96 р. змусило Верещинського шукати власних шляхів розв’язання цієї проблеми. На початку 1596 р. він розробив проект організації козацтва. Цей документ без перебільшення можна назвати унікальним твором української політичної думки тих часів. Верещинський пропонував передати козацтву все Лівобережжя Дніпра — від Переяслава і Лубен на півдні до Пропойська і Мстиславля на півночі. На цій території створювалось автономне князівство у складі Речі Посполитої на чолі з князем і гетьманом. Терггорія князівства мала поділятися на 13 військово-адміністративних одиниць — полків. Центрами полків називалися міста Переяслав, Лубни, Остер, Любеч та ін. У межах князівства встановлювалася козацька юрисдикція, а єдиним обов’язком його жителів щодо короля мала бути військова служба.

У цьому проекті Верещинський фактично розвинув власну ідею рицарського ордену на Подніпров’ї. Однак відбулася принципова зміна: соціальною основою новостворюваної військово-рицарської організації мала стати не шляхта, а козацтво. Сам Верещинський, який взагалі не відзначався особливою скромністю, дав цьому проектові та своїй діяльності загалом найвищу оцінку. Він писав, що Бог послав його козакам так само, як свого часу послав Мойсея народові ізраїльському, щоб вивести його з єгипетської неволі. Але, навіть відкинувши ці гіперболізовані порівняння, слід визнати, що насправді єпископ не дуже помилявся стосовно теоретичного значення свого проекту. Адже сам він уперше запропонував організувати козацтво за полковим адміністративно-територіальним принципом, що й було впроваджено в життя значно пізніше, як значно пізніше було здійснено й спробу створення козацького князівства (Великого князівства Руського) у складі Речі Посполитої. Немає жодного сумніву, що ці ідеї не тільки сформулював Верещинський, він же активно пропагував їх і прищеплював козацтву. Цікаво також відзначити, що саме Верещинський уперше використав термін «козацький народ», який поширився у подальші часи.

Але взимку 1596 р. ні козацтво, ні тим більше польський уряд не були готові до здійснення планів Верещинського. Для розплави з козаками зібрали військо чисельністю до 12 тисяч чоловік. Його очолив Станіслав Жолкевський. Безпосередньо перед початком конфлікту Верещинський намагався відіграти миротворчу роль. Відомо, що він умовляв полковника Саська порвати з Наливайком і просити ласки в короля, за що обіцяв заступництво перед Жолкевським і Сигізмундом III.

З не меншою переконливістю і характерним для нього пафосом Верещинський намагався відвернути біду від козаків у зверненні до Замойського. Він визнавав, що «у нашому краї козацтва близько двадцяти з половиною тисяч намножилось» і воно чинить різні шкоди. Однак київський єпископ пропонував свій вихід із ситуації: вивести всіх козаків на Задніпров’я, а потім під королівськими хоругвами виправити їх на війну проти татарської орди чи на московські землі. Так вони відроблять «той хліб, який весь час у панстві його королівської милості з прикрістю заживали». Похід на Крим міг перетворитися на загальний хрестовий похід проти мусульман, і Верещинський брався очолити його, вважаючи, що саме він Богом призначений «бути щитом своєї милої Вітчизни». Тому хотів, щоб папський легат у Польщі дав йому хоругву хрестоносців, а також видав універсал із закликом до релігійної війни.

Верещинський так докладно опрацював свій план, що навіть склав проект універсалу від імені папського легата. Документ звертався насамперед до шляхти: «...хто почуває себе християнином і справжнім сином Корони, і є не виродком, а справжнім обивателем королівства...». Автор проекту не сумнівався, що «вже маємо не найгірший початок війська козацького у князівстві Київському — коло двадцяти з половиною тисяч; стільки є людей таких, які розуміються на справах рицарських... (і знають — Авт.) всі хитрощі й виверти поганські». Не забуваймо, що ці компліменти козацтву зроблено у розпал воєнної кампанії проти нього. Парадоксальний підхід Верещинського до ситуації, коли апогей козацьких свавільств розцінювався ним як зручний момент для початку хрестового походу, звичайно, не знайшов підтримки серед польських урядових кіл. Якщо ж порівняти цю пропозицію Верещинського з проектом улаштування козацького князівства на Задніпров’ї, то можна зробити висновок, що він фактично пропонував розпочати реалізацію свого проекту, хай і в дещо прихованому вигляді. Позиція Верещинського цікава також і з огляду на тогочасні міжконфесійні взаємини. Призначений бути оборонцем інтересів католицизму на сході, Верещинський не звертав ніякої уваги на православно-католицькі суперечки, пов’язані з підготовкою релігійної унії. А це свідчило як про широту поглядів самого єпископа, так і про другорядність даного питання на Київщині (зокрема — в середовищі козацтва) в ті часи.

Зрозуміло, що як людина відповідальна Верещинський приділяв велику увагу виконанню своїх прямих функцій. За його єпископства починається період піднесення католицької єпархії у Києві. На Подолі було збудовано дерев’яний костьол. З ініціативи Верещинського засновувались або відроджувались і заселялися такі села Київщини, як Велика й Мала Снітинка, Дорогинка, Плисів, Чорногородка. Заселення відбувалися звичним для Придніпров’я способом — організацією слобід. Своєю фактичною резиденцією Верещинський зробив Фастів, перейменувавши його на Новий Верещин. У боротьбі за малозаселені землі на Київщині єпископ часто конфліктував із сусідніми землевласниками. Так, він відібрав землю у шляхтичів Макаревичів, але 1596 р. і сам був скривджений князем Кириком Ружинським. З тих же причин він конфронтував з князями Острозькими і київським магістратом. Це, очевидно, й становило одну з причин симпатії Верещинського до козаків. Парадоксально, але факт: вони мали на Київщині одних і тих самих ворогів.

Помер Йосиф Верещинський 1598 чи 1599 р. Гадаємо, він заслуговує на добру згадку з огляду на його прив’язаність до Русі-України і проекти захисту та піднесення українських земель. Він також створив унікальну, нереалізовану в історичній перспективі модель українського католицизму, що являла сполучення європейської освіченості та світогляду з українським патріотизмом.